Зміст

Вступ

1. Загальна інформація про Російську Федерацію

2. Еволюція національної інноваційної системи країни

3. Структура інноваційної системи країни та характеристика системоутворюючих елементів

4. Характеристика державного управління і регулювання інноваційного розвитку в країні

5. Сильні та слабкі риси в структурі НІС Росії

6. Уроки для формування і розвитку НІС в Україні

Висновки

Список використаних джерел

Додатки

Вступ

Основні рушійні сили економічного розвитку доводять, що в останні десятиріччя основними з них стали інноваційні чинники. Саме вони є основою динамічного розвитку як окремих підприємств, регіонів, країн, так і всієї світової економіки у цілому. Як свідчить весь світовий досвід, основними факторами економічного зростання інновації. В економічно розвинених країнах до 85-90% приросту ВВП забезпечується наукомісткою продукцією, для порівняння, частка інновацій у загальному обсязі промислового виробництва в Російській федерації становить близько 8%.

Таким чином, Росії щоб не відстати назавжди від розвинених країн і не стати їх сировинним придатком та джерелом дешевої робочої сили, необхідно коригувати стратегію економічного розвитку.

В цих умовах товаровиробники повинні активізувати інноваційну діяльність, замінити свою, в основному, моральну застарілу продукцію (а також технології її виготовлення) яка не користується попитом, шукати шляхи реалізації наявного потенціалу на яких вони мають шанси і зможуть зайняти та утримувати свої ніші на світовому ринку. Але для цього потрібні певні передумови.

Інноваційний потенціал слід розглядати одночасно як критичну масу ресурсів (інтелектуальних, техніко-технологічних, управлінських, фінансових і т.д.) і як здатність до їх реалізації. При цьому, враховуючи ринкові реалії, обов’язковою є здатність ринку сприйняти новації, матеріалізовані у нових товарах, технологіях, організаційних і управлінських рішеннях.

Це дозволить ув’язати у єдиний комплекс ресурси підприємства (господарюючого суб’єкта), здатність ефективно ними розпоряджатися, зовнішні умови господарювання взагалі і інноваційної діяльності зокрема, механізм інноваційного розвитку, роль інноваційного потенціалу у ньому. Для цього слід розглядати не власне інноваційний потенціал, а категорію більш широкого порядку – „потенціал інноваційного розвитку”, оскільки воно включає не тільки власне інноваційні складові (як здатністні, так і ресурсні), а й інші – виробничі та ринкові.

1. Загальна інформація про Російську Федерацію

Росія — одна з найбільших за площею, кількістю населення, економічним потенціалом країна світу. За площею (17 075,4 тис. км2) вона посідає перше місце в світі, за кількістю населення (143,4 млн. осіб) — шосте. Держава омивається морями Північного Льодовитого океану (Баренцовим, Білим, Карським, Лаптєвих, Східносибірським та Чукотським) на півночі; Балтійським морем — на північному заході; Чорним та Азовським морями — на південному заході; Берінговим, Охотським та Японським морями — на сході. Майже 75% території Росії розташовано в Азії і лише 25% — у Європі. Протяжність країни з півночі на південь становить до 4 тис. км, із заходу на схід — понад 9 тис. км.

Офіційна назва країни — Російська Федерація. Столиця — Москва.

Населення Москви налічує 8,3 млн. мешканців. Площа міста — до 1000 км2. Москва розташована на Європейській частині країни, у межиріччі Оки та Волги, на р. Москва. Межі міста здебільшого пролягають по Московській кільцевій дорозі. Клімат помірний континентальний. Середня температура січня становить -10°С, липня — +18°С. Опадів — 580 мм (переважно в липні).

Москва є найбільшим економічним центром країни. Провідними у промисловому виробництві є машинобудування та металообробка. Розвинуті автомобілебудування, верстатобудування, електротехнічна промисловість, металургійні, годинникові, теплової автоматики, хімічні та нафтохімічні заводи, підприємства легкої та харчової промисловості (м'ясна, молочна, кондитерські й тютюнові фабрики тощо). У місті розташовано великий транспортний вузол: залізниці, автошляхи, річкові порти, 4 аеропорти («Внуково», «Домодедово», «Шереметьево», «Биково«). З 1953 р. діє метрополітен (160 станцій).

Історичне ядро Москви — ансамбль Московського Кремля, Красна площа, храм Василя Блаженного. Славнозвісні архітектурні комплекси монастирів (Андрон-никова, Донського, Свято-Данілова, Новодєвічого, Симонова та ін.), ансамблі садиб (Кусково, Останкіно, Кузьмінки, Царицино тощо), церкви та окремі будівлі XVII ст., житлові та громадські будівлі XVIII ст. — першої половини XIX ст. у стилі класицизму — будинок Пашкова, Благородні збори (нині Будівля союзів), старий будинок Московського університету, Великий театр, комплекс Центрального стадіону в Лужниках, Державний кремлівський палац, ансамбль Нового Арбату тощо.

Росія є президентсько-парламентською республікою. Глава держави — президент, який обирається на 4 роки, однак не більше ніж на два терміни. Згідно з конституцією президент відповідає за діяльність уряду та призначає прем'єр-міністра, який формує Раду міністрів. Він є верховним головнокомандувачем, йому підпорядковуються силові міністерства та спецслужби. Депутатів двопалатного парламенту (Федеральних зборів) обирають прямим голосуванням на 4 роки. У нижній палаті — Державній думі — 450 місць, половина з яких розподіляється на основі представництва партій за загальною кількістю обраних голосів, решта — серед мажоритарників. Верхньою палатою є Рада федерації у складі 178 сенаторів, які представляють регіони країни.

Країна є федеративною, до її складу входять 21 автономна республіка (Адигея, Башкортостан, Бурятія, Дагестан, Горний Алтай, Інгушетія, Кабардино-Балкарія, Калмикія, Карачаєво-Черкесія, Карелія, Комі, Марій Ел, Мордовія, Північна Осетія-Аланія, Татарстан, Тува, Удмуртія, Хакасія, Чечня, Чувашія та Якутія (Саха)), 49 областей, 6 країв, 10 автономних округів, 1 автономна область та 2 столичних міста (Москва і Санкт-Петербург).

Після розпаду СРСР відносини центру з регіонами характеризували постійні політичні конфлікти. Так, наприкінці 1991 р. Чечня в односторонньому порядку проголосила незалежність від Росії, відтак у грудні 1994 р. російський уряд розпочав бойові дії проти чеченських сепаратистів і бойовиків. Нині в республіці намагаються навести конституційний порядок (формуються конституція, державні органи влади, певною мірою відроджують економіку республіки тощо).

Кордони. Росія — євразійська держава: 1/3 її території знаходиться у Східній Європі, 2/3 — у Північній Азії. Росія межує з Норвегією (196 км), Фінляндією (1340 км), Естонією (294 км), Латвією (217 км) та Литвою (227 км) на північному заході, з Білоруссю та Польщею (206 км) — на заході (російська Калінінградська область відокремлена Литвою та Білоруссю від території Росії), з Україною (1576 км) — на південному заході, з Грузією (723 км), Азербайджаном (284 км) та Казахстаном (6846 км) — на півдні, з Китаєм (3605 км), Монголією (3485 км) та Північною Кореєю (19 км) — на південному сході. Загальна довжина кордонів країни становить 20 017 км, берегової смуги — 37 653 км.

Участь у міжнародних організаціях. Росія є учасницею МВФ, ЮНЕСКО, ВООЗ, Ради Європи, СНД. З 1991 р. Росія як правонаступниця СРСР продовжила його участь в ООН (СРСР — засновник ООН із 1945 р.) і є постійною учасницею Ради Безпеки ООН.

2. Еволюція національної інноваційної системи країни

Інновації, що розуміються як науково-технічні нововведення, впроваджені у виробництво, являють собою надбудовні явища. Вони генеруються в розумах учених, інженерів, конструкторів. Здобувають форму винаходів, відкриттів, нових програмних і інших продуктів. Потім матеріалізуються робітниками в досвідчених зразках. І після успішних випробувань можуть перетворитися в необхідний елемент відтворювального процесу.

За всіма законами суспільного розвитку надбудова не може існувати без базису — реальної економіки, промисловості, що підтримує інноваційний процес, що формує попит на інновації й одночасно є їхнім споживачем. Однак у сучасній Росії ми спостерігаємо унікальне явище, коли надбудовна конструкція — НІС створюється державою в значній мірі у відриві від базису.

Радянський Союз мав інноваційну систему — одну із самих передових для свого часу. Вона початку створюватися з кінця 1920- х — початку 1930- х рр. в епоху індустріалізації, супроводжувалася високими темпами зростання промислового виробництва й опиралася на імпорт. У той період країна активно використовувала закупівлі передової закордонної техніки й технологій, але паралельно її керівництво вело роботу із всіх напрямків промислового розвитку. Формувалася власна потужна виробнича база. Створювалася вся супутня їй інфраструктура: конструкторські, креслярські й проектні бюро, наукові лабораторії й центри, академічні й галузеві інститути. Велася підготовка фахівців у вузах і професійно-технічних училищах. Це була реалізація комплексного, що стратегічно оправдали себе надалі підходу до проблеми забезпечення позицій у науково-технічній сфері, що у підсумку гарантував збереження незалежності країни й перемогу у Великій Вітчизняній війні.

Піка радянська інноваційна система досягла, очевидно, в 1960-ті рр. Після цього протягом двох десятиліть спостерігалося наростаюче відставання вітчизняної інноваційної системи від аналогічних систем західних країн, а після 1992 р. вона взагалі стала швидко деградувати. Розвал СРСР і економічні реформи, що почалися (ліквідація промислових міністерств, різке скорочення фінансування науки й державних замовлень на НІОКР) зруйнували залишки командно-адміністративної системи "впровадження" науки у виробництво, привели до різкого зниження інноваційної активності.

З 1990 р. по теперішній час у країні припинили існування 4500 прикладних (галузевих) науково-дослідних інститутів. З 6000 (1990 р.) їх залишилося всього 1500 (2005 р.). Та й ті, за рідкісним винятком, животіють , живучи на подачки з бюджету й доходи від здачі площ в оренду. Поняття "галузева наука" фактично вмерло за винятком енергетичного й частково металургійного й транспортного секторів.

У серпні 2000 року на зустрічі з діячами науки Президент РФ висловив ідею утворити Раду по науці й високих технологіях при президенті Росії, що буде коректувати державну політику в області створення економіки інноваційного типу.

8 листопада 2001 р. указом Володимира Путіна утворена Рада з науки й високих технологій при президенті Росії. Основні завдання ради — визначення пріоритетних напрямків державної науково-технічної політики й заходу для її реалізації; експертиза проектів федеральних законів і інших нормативних правових актів, що стосуються цієї політики.

3 грудня 2001 р. Володимир Путін на зустрічі зі членами президії Російської академії наук уперше заявив про необхідність переходу від сировинної економіки до інноваційного. Для цього необхідно створити цілісну національну інноваційну систему (НІС) з розвитий інфраструктурою, цивілізованим ринком технологій і правовою охороною результатів інтелектуальної праці. Будівництво НІС не може пройти без реформування Академії наук. Серед найважливіших напрямків реформи названа необхідність інвентаризації структури й матеріальної бази науки. Ремствуючи на вкрай низькі темпи комерціалізації науки й на те, що "прикладів наукових структур, що успішно співробітничають із бізнесом нових, зовсім мало", Президент РФ призвав шукати нові механізми участі вітчизняного капіталу в наукових інноваціях. Що ж стосується державного фінансування, Президент прямо зажадав зміни економіки інститутів РАН і переходу від так званого цільового до конкурсного планування й фінансування науки.

У грудні 2001 р. Міністерство промисловості, науки й технологій починає прийом проектів, для того, щоб вибрати вісім-десять критичних технологічних напрямків державної важливості. 20 березня 2002 р. проходить спільне засідання Ради по науці й високих технологіях при Президенті РФ, президії Держради й Ради безпеки на чолі з Володимиром Путіним. На ньому прийнятий документ "Про основи політики РФ в області розвитку науки й технологій на період до 2010 року й подальшу перспективу". Однієї з головних завдань держави на найближчі кілька років в "Основах" зізнається "формування національної інноваційної системи". Її створення, відповідно до документа, вимагає встановлення правильного балансу розподілу ресурсів держави між різними етапами інноваційного циклу " ідея-технологія-виробництво продукції, що має платоспроможний попит".

Для цього планується закрити неефективні НДІ й лабораторії, а їхні фонди використовувати для підтримки малого інноваційного підприємництва. Передбачено тотальну інвентаризацію наукових державних організацій і реформу РАН, у результаті якої буде "вивільнена частина федеральної власності". "Основи" передбачають і порядок переуступки прав РФ на об'єкти інтелектуальної власності, отримані за рахунок засобів бюджету. На фінансування "технологій державного значення" пропонується направляти до 75% щорічного приросту асигнувань по статті федерального бюджету "Фундаментальні дослідження й сприяння науково-технічному прогресу".

13 листопада 2002 р. Міністерство промисловості, науки й технологій представляє Концепцію розвитку венчурної індустрії в Росії. Передбачені в ній міри державного стимулювання покликані активізувати високотехнологічний сектор і залучити туди додаткові інвестиції. Для цього пропонується провести інфраструктурні перетворення підзвітних державі наукових організацій: зокрема , створювати при них агентства по трансфері технологій, які візьмуть на себе завдання "інкубатування" компаній на початковій стадії їхнього розвитку. Паралельно буде вирішуватися питання про механізм передачі інтелектуальній власності, що належить державі, ефективним інвесторам.

Стимулювати ріст числа нових інноваційних фірм покликані так звані фонди посівного капіталу, які забезпечать передінвестиційного фінансування компаніям на самому ранньому етапі їхнього розвитку. Частина ризиків візьме на себе держава, фінансуючи такі фонди через створюваний їм Венчурний інноваційний фонд.

На 2009-2010 в Росії переважає доктрина прямої підтримки прикладних досліджень та розробок. Така доктрина є менш ефективною і в загальному обсязі фінансової підтримки державою займає незначну частку. Незважаючи на низький рівень інноваційної активності, варто відмітити позитивні сторони, які склалися в даній сфері в процесі переходу до ринку. Так за минуле десятиліття при активній підтримці держави з'явились нові інституційні структури, покликані служити інноваційній системі Росії — державні наукові центри. Вони дали змогу зберегти кістяк російського науково-технічного потенціалу в умовах перехідного періоду. Система державних наукових центрів на сьогодні включає 58 організацій (більше 81 тис. працюючих), в тому числі 1800 професорів і 8500 кандидатів наук. Функціонує 63 інноваційно-технологічних центри, головною функцією яких є підтримка діючих малих підприємств, створення інноваційно-промислових комплексів та технопарків. Питома вага організацій, що займалися інноваційною діяльністю в Російській Федерації протягом 2001 р. становить 8.5 %. Основні ресурси інноваційної діяльності зосереджені в приватних підприємствах. Зокрема, серед підприємств, що розпочинають випуск нової продукції, частка інноваційної продукції на підприємствах-гігантах (більше 10000 людей) в три з половиною рази нижча, ніж у малих (до 49 людей) підприємствах.

В 2011 році представляється малоймовірним створення так званих революційних технологічних і соціальних інновацій у Росії, за рівнем значимості рівних винаходу комп'ютера й Інтернету, соціалістичного суспільства в СРСР і т.д., які зможуть різко збільшити інноваційний рейтинг Росії серед країн миру в найближчі 25- 30 років. Разом з тим, виключити таку можливість повністю не можна, оскільки в соціумі існують інноваційні цикли так званих базових інновацій, з періодом в 24, 34, 61 років.

3. Структура інноваційної системи країни та характеристика системоутворюючих елементів

Інноваційна система формується під впливом безлічі об'єктивних для даної країни факторів, включаючи її розміри, наявність природних і трудових ресурсів, особливості історичного розвитку інститутів держави й форм підприємницької діяльності. Ці фактори виступають довгостроковими детермінантами напрямку й швидкості еволюції інноваційної активності. Крім того, кожна НІС характеризується певною структурою й деяким ступенем упорядкованості, що припускають достатню стабільність інституціональної взаємодії (при цьому в кожній країні складається національна конфігурація інституціональних елементів).

При переході до ринкових відносин важливою передумовою є формування та реалізація державної науково-технічної політики, яка повинна враховувати цілі соціального та економічного розвитку суспільства; передбачати створення сприятливих умов для розвитку підприємництва, сприяти конкуренції, обмежувати монополістичні прагнення великих фірм, а також стимулювати інноваційну діяльність на промислових та інших підприємствах. Ефективність інноваційної діяльності підприємств визначається узгодженням систем фінансування, оподаткування та кредитування.

У перехідний період формуються нові моделі інноваційної політики та управлінської культури: створюються нові інститути, змінюються роль та функції структур влади, розробляється новий порядок координації дій різних суб'єктів інноваційної діяльності.

Потенціал інноваційного розвитку – це комплекс взаємопов’язаних ресурсів і здатностей до їх реалізації, що визначають його спроможність (інтелектуальну, технологічну, інформаційну, науково-дослідницьку, економічну тощо) приводити у відповідність до зовнішніх внутрішні можливості розвитку на основі постійного пошуку, використання і розвитку нових сфер і способів ефективної реалізації наявних і перспективних ринкових можливостей.

Розглянемо виділені складові детальніше.

Ринкова складова. Відображає ступінь відповідності внутрішніх можливостей розвитку підприємства зовнішнім, які генеруються ринковим середовищем. Тобто, ступінь відповідності інноваційних розробок підприємства (існуючих і перспективних) потребам і запитам споживачів.

Інтелектуальна складова. Визначає можливості генерації і сприйняття ідей і задумів новацій і доведення їх до рівня нових технологій, конструкцій, організаційних і управлінських рішень.

Кадрова складова (у ряді випадків її об’єднують з інтелектуальною). Характеризує можливості персоналу підприємства застосувати нові технології, реалізувати нові організаційні й управлінські рішення, розробити і виготовити нові товари. Тобто, фахову підготовку персоналу підприємства у відповідності з профілем його діяльності, яка відповідає сучасному рівню розвитку науки і техніки. Окрім того, у значній мірі, ця складова характеризує управлінський апарат і систему управління підприємства, її гнучкість, адаптивність.

Технологічна складова. Відображає здатність оперативно перебудуватися, переорієнтувати виробничі потужності і налагодити економічно ефективне виробництво нових продуктів, що відповідають запитам споживачів. Вона характеризує матеріально-технічний і технологічний стан підприємства, наявність резервів чи можливості їх швидкого отримання, гнучкість обладнання і технологій, оперативність роботи конструкторських і технологічних служб.

Інформаційна складова. Відображає інформаційну оснащеність (забезпеченість) підприємства, ступінь повноти, точності і суперечливості інформації необхідної для прийняття ефективних інноваційних рішень.

Інтерфейсна складова. Характеризує можливість приведення у відповідність і узгодження різноспрямованих інтересів суб’єктів інноваційного процесу: розробників інновацій; виробників нових товарів; інвесторів, постачальників вихідних сировини, матеріалів і комплектуючих; торгових і збутових посередників; споживачів; суспільство у цілому тощо.

Науково-дослідна складова. Характеризує наявність заділу результатів науково-дослідних робіт достатнього для генерації нових знань, здатність проведення досліджень з метою перевірки ідей новацій і можливості використання новацій у виробництві нової продукції.

Фінансова складова. Характеризує можливість забезпечити фінансовими ресурсами проекти інноваційного розвитку, а також фінансову стійкість підприємства у процесі їхньої реалізації.

Організаційно-управлінська складова. Характеризує наявність сприятливих організаційно-управлінських умов забезпечення інноваційної діяльності: організаційні структури, систему управління, механізми мотивації, інноваційну культуру тощо.

Враховуючи досить складну структуру потенціалу інноваційного розвитку, до якого як складові входить ряд потенціалів-підсистем, власне управлінню повинен передувати аналіз інноваційного, ринкового і виробничого потенціалів, а також ступеня їх взаємної відповідності і узгодженості.

Організаційно-інституціональній структурі НІС Росії, що повинна сполучити в собі як механізми прямого керування, так і індикативного, потрібно мати достатню гнучкість у виробленні конкретних механізмів. Повноваження по виробленню рекомендацій у частині визначення стратегічних пріоритетів розвитку НІС можливо покласти на Раду по науці й високих технологіях при Президенті РФ.

4. Характеристика державного управління і регулювання інноваційного розвитку в країні

Для підтримки науково-дослідного етапу та етапу розробки і впровадження інновацій створено Російський фонд фундаментальних досліджень — досить гнучкий інструмент, який посідає вагоме місце у структурі науки Російської Федерації і постійно розширює сферу своєї діяльності. За час діяльності Фонд підтримав понад 32 тис. ініціативних проектів, у реалізації яких взяли участь більше 100 тис. учених. Цікавим нововведенням Фонду є регіональні гранти, тематика яких визначається регіоном, а Фонд забезпечує експертизу і половину фінансування цих робіт [11].

Підтримкою інноваційної діяльності підприємств недержавної форми власності шляхом надання пільгових кредитів, обладнання і виробничих потужностей на умовах лізингу та оренди в Україні займається Фонд фундаментальних досліджень та Український фонд підтримки підприємництва. Проте, як свідчать статистичні дані, фінансування через позабюджетні фонди є дуже низьким — 1,9 % від загального обсягу в 2008 р.

Для підтримки малих підприємств Росії, які займаються інноваційною діяльністю, створено Федеральний фонд виробничих інновацій. Це державна некомерційна організація, яка підтримує малий інноваційний бізнес з ранніх етапів розвитку і одержує 1.5 % від державних централізованих капіталовкладень. Як зауважує керівник даного фонду, малі підприємства, що отримали підтримку фонду, здебільшого успішно розвиваються самостійно. На багатьох підприємствах виробіток на одну людину становить 40-50 тис. доларів на рік, що є достатньо високим показником.

Загальна законодавча база правового регулювання інноваційної діяльності включає:

— Конституцію Російської Федерації;

— Цивільний кодекс РФ;

— Кримінальний кодекс РФ (у частині кримінальної відповідальності за порушення прав інтелектуальної власності);

— Федеральний закон від 23 серпня 1996 р. № 127- ФЗ <-Про науку й державну науково-технічну політику";

— Федеральний закон від 4 липня 1996 р. № 85- ФЗ "Про участь у міжнародному інформаційному обміні";

— Федеральний закон від 27 грудня 2002 р. № 184- ФЗ "Про технічне регулювання";

Але навіть наявність цієї законодавчої бази не знижує обґрунтованості висновки Ю.В. Яковца про те, що "найважливіша сфера реалізації стратегічно-інноваційної функції держави залишається практично поза спеціальним державним регулюванням, що є гальмом інновацій, особливо базисних"". Розрізненість загальних законодавчих актів і їхня неповнота обумовлюють недостатню комплексність спеціальних актів.

Спеціальна законодавча база про інновації включає наступні види актів:

а) документи декларативного характеру (укази, концепції, закони, постанови, угоди й ін.);

б) постанови й розпорядження, що визначають функції органів виконавчої влади й апарата в частині інноваційної діяльності;

в) програмні документи, а також документи, що визначають вигляд і порядок формування інфраструктури підтримки, види прямої підтримки інновацій, пільги й інші механізми підтримки. Документи цієї групи по своєму змісті охоплюють такі аспекти, як програми розвитку й підтримки інновацій, формування інфраструктури підтримки інноваційної діяльності;

г) інструкції про порядок надання статистичної звітності й інших документів приватного характеру [3].

У Федеральному законі "Про науку й державну науково-технічну політику" визначення інноваційної діяльності не втримується, хоча зазначено, що "наукова й (або) науково-технічна продукція — науковий і (або) науково-технічний результат, у тому числі результат інтелектуальної діяльності, призначений для реалізації". Реалізація науково-технічної продукції означає її залучення в комерційний оборот і, таким чином, одержання підприємницького доходу, тобто комерціалізацію інновацій. Найважливіша мета державної політики по залученню в господарський оборот результатів науково-технічної діяльності складається в контролі за сферою їхнього використання. Це може бути досягнуте шляхом проведення конкурсів на передачу підприємствам прав на отримані за рахунок засобів федерального бюджету інноваційні результати, що повинне сприяти розвитку діяльності держави в особі вповноважених органів як ліцензіар.

В Росії вже понад 5 років діє Міжвідомча програма з активізації інноваційної діяльності в науково-технічній сфері, основне завдання якої — розроблення комплексу заходів щодо створення національної інноваційної системи. Принципово змінено порядок бюджетного фінансування інноваційних проектів і програм: замість розподілу бюджетних асигнувань між галузями і регіонами передбачено вибіркове часткове фінансування інвестиційних об'єктів, інноваційних програм і формування їх на конкурсній основі. Постановою уряду започатковано поетапне введення зворотного фінансування прикладних розробок. Це підвищило роль держави як замовника й організатора інноваційної діяльності і дало свої результати — частка повернутих коштів в інноваційних фондах уже становить понад 30 %.

З метою розвитку ефективної НІС, має сенс розробка, як інноваційної політики, так і науково-технічної. Однак якщо перша спрямована на використання напрацьованого науково-технічного потенціалу, широкого впровадження нових знань і технологічних рішень, те друга — має своїм головним завданням створення науково-технічних заділів на перспективу (підтримка розвитку утворення, науки, створення нових технічних розробок, технологій). При цьому, як одна, так і інша політика виступає складовою частиною економічної політики держави, і мають загальну стратегічну мету — стійкі темпи росту й конкурентоспроможність вітчизняної економіки. Крім, зазначених видів, значний вплив на розвиток НІС робить промислова політика, що регулює взаємини держави із промисловими підприємствами державного й частки секторів. Вона охоплює всі аспекти діяльності підприємств, у тому числі й ті які не ставляться до освоєння науково-технічних нововведень.

В урядових колах іде активне обговорення про вибір ключового інституціонального суб'єкта НІС. Як претендентів з МЕРТ, РАН, Мінпроменерго й інші організаційні об'єднання. Однак, як показує світовий досвід, такий підхід не завжди виправдує себе. Якщо взяти для порівняння досвід Фінляндії (нагадаємо, що країна у світовому співтоваристві от уже протягом декількох років зізнається однієї з найбільш успішних економік інноваційного типу розвитку) у формуванні ефективної НІС, то очевидно, що в ній існують трохи державних (повністю або частково) структур, що виконують свої функції в створенні й просуванні інновацій. З обліком цього, для НИС Росії можлива наступна спрощена структура державного керування:1) Російська академія наук із залученням інших незалежних структур могла б виконувати функції об'єктивної оцінки реальних перспектив інноваційного розвитку економіки; 2) однією з умов формування й розвитку НІС є створення міцних зв'язків із промисловістю. Дану функцію логічно було б покласти на МЕРТ у кооперації з іншими міністерствами; 3) професійні сфери діяльності (патентування, сертифікація, авторські права й ін.) залишаються у веденні відповідних відомств і організацій; 4) поряд з державними структурами науково-технічних утворень, необхідно активно розвивати мобільні асоціативні організації у вигляді малих інноваційних фірм.

Оцінка результативності інституціональних і організаційних механізмів регулювання інноваційної системи Росії показала, що вони вимагають істотного коректування. Зокрема , на державному рівні відсутня структура, що представляла б інтереси науково-інноваційного комплексу в цілому й могла б прийняти на себе координуючі функції в цій сфері. Формуванню ефективної й систематичної інноваційної політики перешкоджає, насамперед , руйнування значної частини промислового потенціалу країни, у тому числі орієнтованого на випуск наукомісткої продукції, відрив інноваційної сфери від виробничого сектора, відсутність адекватної виробничої бази, доступу до іноземного капіталу (у т.ч. технологічному), механізмів використання державою приналежної йому інтелектуальної власності, низкою законодавчої активність влади (у т.ч. на регіональному рівні).

Роль держави в регулюванні російської інноваційної системи визначається рішенням наступних проблем: створення конкурентного середовища для довгострокового розвитку господарюючих суб'єктів; організація процесу виробництва знань; коректування з використанням передового закордонного досвіду інституціональних інструментів, що забезпечують інноваційну взаємодію між наукою, бізнесом і державою; підтримка балансу між конкуренцією й кооперацією підприємств, а також державних структур при створенні й просуванні інновацій; сприяння трансферу технологій і інформації від наукового середовища до бізнесу; розвиток процесів імітації й адаптації іноземних технологій; оптимізація механізму фінансування інноваційного процесу (розробка нових форм кредитування великих інноваційних проектів, надання державних гарантій по притягнутим в інноваційну сферу кредитам, консолідація державних і приватнопідприємницьких фінансів); сприяння формуванню міжнародних і регіональних технологічних стратегічних альянсів і т.д.

5. Сильні та слабкі риси в структурі НІС Росії

Індекси інноваційного потенціалу країн світу базуються на теорії інноваційних систем, теорії соціо-технічного аналізу, теорії виміру за допомогою індексів і теорії системної динаміки, оскільки між значеннями змінних в індексах діють прямі й зворотні зв'язки. Існуючі індекси інноваційного потенціалу країн миру містять у собі, як правило, до 100 кількісних і якісними змінних з певними "вагами", які, включають у себе сферу освіти, науки, технологій, людський капітал, політичний і інноваційний клімат у країні й т.д. і інтегрують дані офіційної національної статистики, опитування суспільної думки й експертні опитування. Розходження в значеннях різних індексів для однієї й тої ж країни миру обумовлені різним набором змінних, що включаються в індекси й методикою розрахунку індексу (алгоритмом інтеграції інформації в індексі), оскільки кожний індекс інноваційного потенціалу розробляється для рішення конкретної дослідницької й (або) управлінського завдання.

У табл.1 представлені деякі індекси інноваційного потенціалу, стосовно до Росії, для 2009 року.

Таблиця 1

Значення індексів інноваційного потенціалу Росії

Індекс	Ранг Росії в 2009р.	Кількість врахованих країн світу
Innovation Index WB	41	145
Innovation Capacity Index	49	130
Global Innovation Index INSEAD	68	130
Innovation Index WEF	73	133

У таблиці 2 представлений рейтинг Росії серед країн світу за значеннями деяких індексів інноваційного технологічного потенціалу в 2009 році.

Таблиця 2

Рейтинг Росії серед 45 країн світу за значенням деяких індексів технологічного інноваційного потенціалу

Індекс	Ранг Росії
Technological Activity Index	23
Global Summary Innovation Index	23
ArCo	28
Technological Advance Index	31
Knowledged Index	35
Technological Innovation Index	41
Technology Index	44
Technological Readiness Index	44

Інноваційною діяльністю в Російській Федерації в 2007 -2009 рр. займалися 10,8% обстежених організацій добувних, обробних виробництв, по виробництву й розподілу електроенергії, газу й води. Рівень інноваційної активності організацій, що здійснювали технологічні інновації, склав 9,4%, маркетингові — 2,5%, організаційні — 3,5%.

Таблиця 3

Рівень інноваційної активності організацій

	Число організацій, що здійснюють інноваційну діяльність, одиниць)	Рівень інноваційної активності підприємств, процентів
2008	2009	2008	2009
Всього	2806	2841	10,6	10,8
технологічні інновації	2490	2485	9,4	9,4
маркетингові інновації	615	656	2,3	2,5
організаційні інновації	857	911	3,2	3,5

Активно впроваджують інноваційні процеси організації таких видів економічної діяльності, як виробництво коксу й нафтопродуктів (29,2% обстежуваних організацій в 2009р.), виробництво електроустаткування, електронного й оптичного встаткування (28,4%), хімічне виробництво (26,5%), виробництво транспортних засобів і встаткування (24,6%). Показник рівня інноваційної активності організацій зазначених видів діяльності в 2007р. перевищив середній по Росії в 2, 3-2,7 рази.

Найнижчий рівень інноваційної активності в 2009 р. відзначався в організаціях целюлозно-паперового виробництва; видавничої й поліграфічної діяльності (4,3%), по виробництву й розподілу електроенергії, газу й води (5,1%), текстильного й швейного виробництва (5,6%), обробки деревини й виробництва виробів з дерева (6,0%).

Серед організацій, що здійснювали різні види інноваційної діяльності, найбільшу частку становлять організації, що здобували машини й устаткування, пов'язані з технологічними інноваціями. Актуальність даного виду інноваційної діяльності пов'язана з відновленням виробничого встаткування. В 2009 р. придбанням виробничого встаткування займалося 66,7% організацій, із числа технологічні інновації, що здійснювали, що нижче рівня 2008 р. на 1,1 процентного пункту. Зросло число організацій, що здобували програмні засоби, на 5,7%. Їхня частка в числі організацій, що здійснювали технологічні інновації в 2009р., склала 28,5%. Третина організацій займалися науковими дослідженнями й розробками (33,5%), і цей рівень практично не змінився в порівнянні з 2008 роком.

Індекси інноваційного потенціалу країн світу, представлені в таб.1, використовуються як самостійно, так і як субіндекси в більш загальних індексах. Наприклад, за значенням Knowledge Economy Іndex, куди входить субіндекс інноваційного потенціалу, Росія в 2009 році займала 60 місце серед 145 країн світу. За значенням Global Competіtіveness Іndex, куди також входить субіндекс інноваційного потенціалу, Росія в 2009 році займала 63 місце серед 133 країн світу.

Якщо зрівняти національні інноваційні системи країн — світових лідерів в області інноваційного розвитку (Швеція, Норвегія, Фінляндія, США, Японія, Нідерланди, Сінгапур, Канада, Великобританія, Південна Корея, Німеччина) і російську національну інноваційну систему, то можна помітити, що для Росії факторами, що стримують інноваційний розвиток, є корупція, недостатня ефективність роботи уряду, недофінансування науки й НИОКР, недостатня ефективність освітньої й наукової інфраструктури. У цьому зв'язку відзначимо, що за значенням індексу Corruptіon Perceptіons Іndex, Росія в 2009 році займала 146 місце серед 180 країн світу (дуже високий рівень корупції), а між значеннями індексів Control of Corruptіon Іndex (контроль над корупцією) і Government Effectіveness Іndex (ефективність роботи уряду) існує лінійна залежність. За значенням індексу ARWU, за допомогою якого вимірюють науково-освітній потенціал Університетів світу, МДУ — ведучий російський університет, в 2009 р. займав 77 місце серед 500 провідних Університетів світу. Відбувається старіння наукових кадрів у РАН [3], багато хто їх яких перебувають у пенсійному віці й спостерігається дефіцит двох поколінь молодих учених у РАН, що, як показують численні роботи з наукознавства, не сприяє росту наукового інноваційного потенціалу країни. Спостерігаються проблеми з людським капіталом, зокрема, середній рівень індексу інтелектуальності (ІQ) російського населення, що значною мірою обумовлений генетикою. У цьому зв'язку відзначимо, що сучасні дані популяційної генетики людини (социогенетики), свідчать, що багато характеристик населення, такі, як креативність, потреба в новизні, швидкість навчання й т.д., важливі для інноваційного потенціалу країни, значною мірою обумовлені генетикою. Значення індексів культури ( PDІ-Power Dіstance Іndex, ІDV- Іndіvіdualіsm, MAS-Masculіnіty, UAі- Uncertaіnty Avoіdance Іndex, LTO-Long- Term Orіentatіon) Г.Хофстеда показують, що за значенням даних індексів Росія "далека" від країн — світових лідерів в області інновацій (Швеції, США). Спостерігається недостатній соціальний статус науки, технологій і новаторів у російському суспільстві, недостатній розвиток так званого "креативного класу" і ряд інших взаємозалежних генетичних, психологічних, соціально-економічних, правових, демографічних, технологічних, політичних і культурних факторів, які стримують розвиток інноваційного потенціалу Росії. Наприклад, за значенням індексу Human Development Іndex (HDІ) — індекс розвитку людини, Росія в 2007 році займала 71 місце серед 182 країн світу. Значення індексу HDІ зв'язано, у статистичному змісті, кусочно-лінійною залежністю зі значенням індексу Іnnovatіon Capacіty Іndex (ІCІ) [19]. Про це свідчить побудована автором кусочно-лінійна регресія (Pіecewіse lіnear regressіon wіth breakpoіnt) Обчислення значень коефіцієнтів кусочно-лінійної регресії, представлені в таб.3, вироблялися автором по 125 країнам світу за період 2007- 2009 рр. у пакеті Statіstіca по алгоритму оцінювання Rosenbrock and Quasі-Newton.

Слабкі сторони НІС Росії (недоліки)	Сильні сторони НІС (переваги)
• незначні обсяги фінансування НІОКР	• стійкий розвиток і функціонування суб'єктів макросистеми; пріоритетність інноваційного типу розвитку
• некваліфікований відбір інноваційних проектів, пропонованих до фінансування	• чітке визначення завдань НІС
• відсутність контролю за розподілом державних фінансів по конкурсах на підставі затверджених науково-технічних програм	• наявність результативної державної політики в області розвитку інноваційної діяльності
• низька якість розробок проблем розв'язуваних інститутами, фінансованими державою	• обмежене число пріоритетних (критичних) напрямків науково-технічного розвитку
• невисокий рівень патентування результатів досліджень	• можливість освітнього сектора забезпечити потребу у фахівцях відповідної кваліфікації в області інноваційної діяльності
• неконтрольовані витрати по нових напрямках досліджень	• готовність промислового сектора сприймати нововведення й інновації світового рівня й реагувати на зміни конкурентного середовища
• слабка результативність нових форм інноваційної діяльності в суб'єктах Російської Федерації
• малий обсяг припливу приватного капіталу в дослідницький сектор
• незацікавленість кредитних організацій у фінансуванні ризикового інноваційного бізнесу
• повільні темпи регулювання учбово-наукових виробничих комплексів

Отже, тільки при ретельному контролі держави за правильністю й ефективністю використання ресурсів, створення умов для творчої діяльності може допомогти активізувати роботу з інноваційного шляху розвитку.

6. Уроки для формування і розвитку НІС в Україні

Протягом перших десяти років незалежності обсяги інноваційної діяльності в Україні постійно зменшувались. Однією з причин є занепад виробничої сфери. Про масштаби явища свідчить те, що нині частка України у світовому обсязі виробництва наукомісткої продукції становить 0,1 %. Це в десятки разів менше, ніж внесок Китаю. Така ж доля спіткала Росію й інші держави пострадянського простору. За оцінками американського Національного Фонду за показником "технологічна конкурентноздатність країни" в 2007 р. Росія була на одному з останніх місць — 29-му і обійшла тільки Венесуелу і Аргентину [9]. Такі показники зовсім не втішні, вони говорять про те, що країни пострадянського простору перебувають на початковому етапі побудови сучасної економіки, яка базується на знаннях, які є основою економічного розвитку сучасних індустріальних країн.

Поточний стан розвитку національної інноваційної системи України схиляє до думки про недостатній рівень її готовності до забезпечення вітчизняній економіці статусу інноваційно-орієнтованої. У той час, коли у світі формується нова парадигма економічного розвитку, яка розглядає знання та інформацію основним ресурсом зростання, Україна поводить себе надто пасивно, намагаючись не зіграти на випередження та запропонувати світовій глобальній економіці унікальні знаннємісткі продукти та послуги, а орієнтується на наявні на поточний момент часу галузі виробничо-господарської діяльності, як то металургія чи видобування сировини, які в перспективі не мають майбутнього і які стали прерогативою країн “третього світу”.

Головним чинником, який стримує розвиток інноваційної діяльності в країнах з перехідною економікою, є недостатнє фінансування (пряме чи непряме) інвестиційно-інноваційних проектів з боку держави.

З одного боку, це пов'язано із стереотипом відносин, успадкованих від радянських часів, коли держава підтримувала всі види науково-технологічної діяльності шляхом прямого фінансування, з іншого — проблема полягає у слабкому використанні інструментів непрямого стимулювання інноваційної діяльності, що, як показує практика розвинутих країн світу, є найбільш ефективною формою формування сприятливого інноваційного клімату.

Науково-технічне забезпечення інноваційного процесу в Україні в 2008 р. здійснювали 1518 організацій проти 1450 у попередньому році. Серед них 784 (51.6 %) науково-дослідних організацій, 274 (18.0 %) проектно-конструкторських і технологічних організації, 53 (3.5 %) проектні та проектно-пошукові установи, 158 (10,4 %) вищих навчальних закладів та 97 (6,4 %) науково-дослідних і проектно-конструкторських підрозділів промислових підприємств. Приріст науково-технічних структур протягом року відбувався в основному за рахунок збільшення кількості науково-дослідних установ та організацій (на 60 одиниць). Необхідно зазначити, що з моменту проголошення Україною незалежності кількість організацій, що займаються науково-технічною діяльністю, зросла майже в 1.1 рази.

Ефективним механізмом фінансового забезпечення інноваційної діяльності ресурсами є венчурне фінансування. Для повноцінного функціонування механізму венчурного фінансування необхідні достатня кількість науково-технічних результатів та винаходів; наявність команд професіоналів-менеджерів, які б достеменно володіли технологією відбору перспективних проектів; інституційні інвестори (пенсійні фонди, зарубіжні партнери і фонди, які б забезпечували розвиток інкубаторів), що наразі не представлено в повній мірі в Україні. Структури венчурного капіталу в Україні знаходяться на початковій стадії розвитку, в той час, як обсяг венчурних інвестицій в Росії з 1994р. по 2008р. становив пів мільярда доларів, а в ЄС протягом 19962000 рр. перевищив 90 мільярдів євро, з яких у високотехнологічний сектор було скеровано більше 25 мільярдів євро на рік [12].

Іншим важливим механізмом підтримки інноваційної діяльності є промислово-фінансові групи (ПФГ). Світовий досвід формування та функціонування ПФГ свідчить, що організаційним ядром такого об'єднання виробничих і фінансово-кредитних структур може бути як банк, так і промислове чи виробниче підприємство, в той час, як законодавством України центральне місце у цих об'єднаннях відведено підприємству, а банк прирівняно до інших учасників групи.

Промислово-фінансові групи існують та отримують державну підтримку і в інших країнах СНД. Для російської економіки концентрація банківського та промислового капіталів стала чи не єдиним шансом на виживання, дала змогу не допустити низки банкрутств і знайти ефективну економічну нішу для групи підприємств. Як приклад, варто згадати створення ПФГ на базі Уральського металургійного комплексу, яку згодом названо Уральською ПФГ. Основною метою її створення є організаційно-фінансова інтеграція виробництва з видобутку бокситів, подальшої їх переробки та виробництва кінцевої продукції. Для зміни структури експорту шляхом переходу від випуску напівфабрикатів до торгівлі готовою продукцією було створено ПФГ "Магнітогорська сталь".

Важливою характеристикою інноваційної діяльності є придбання ліцензій, "ноу-хау", технологій, інших видів промислової власності та випуск на їхній основі принципово нової продукції. У 2008 р. українські промислові підприємства виготовляли та опановували виробництво принципово нової продукції на основі 27 ліцензій. Питома вага ліцензійної продукції в загальному обсязі продукції промисловості України становила 0,3 % (в 2000 р. -0,1 %). Протягом 2001 р. науково-технічними організаціями України було створено 268 зразків нової техніки, або 5.3 зразків на 1 млн. населення (в Росії відповідний показник становив 6.8 зразків на 1 млн. населення).

Що стосується патентного ринку Росії, то його практично не існує, хоча існують деякі результати науково-дослідної діяльності у вигляді патентів, ліцензій і т. ін. Загальна кількість зареєстрованих договорів на використання винаходів у 2008 р. становила всього 2022 од. Цікаво, що за підсумками 2006-2009 рр. до трійки лідерів з торгівлі промисловою власністю ввійшли медична, хімічна та нафтохімічна галузі промисловості.

Порівняння наукомісткості валового внутрішнього продукту в Україні та інших країнах з перехідною економікою (загальний обсяг фінансування НТР у минулому році у відсотках до ВВП становив 1,21 %, що на 0,22 % більше за відповідний показник у Росії) показує начебто втішну для нашої держави ситуацію. Однак зовсім інша картина складається при порівнянні абсолютних значень річного обсягу фінансування науково-технічної діяльності в розрахунку на душу населення. В Україні минулого року цей показник становив 10.2 дол. США, що майже в 1.8 рази менше за відповідний показник у Росії (18.7 дол. США).

Вивчення російського досвіду регулювання інноваційних процесів свідчить:

1) форми і зміст податкової політики припускають участь різних організацій і відомств, множинність каналів отримання підтримки, відсутність монополізму якого-небудь одного державного відомства, за наявності головного органу, що виробляє національну науково-технологічну політику і координує її здійснення;

2) кожна країна повинна використовувати свої інструменти сприяння інноваційній діяльності: від забезпечення належної якості освіти до створення технополісів;

3) державі необхідно створити нормативно-правову базу, яка стимулює розвиток інноваційної діяльності, спрощену процедуру погодження реалізації інноваційних проектів;

4) підтримувати фінансовою складовою інноваційний проекти на крупних підприємствах;

5) забезпечити підготовку висококваліфікованих кадрів шляхом взаємодії науки та виробництва.

Високий рівень інноваційності вимагає стратегічного бачення, скоординованої діяльності урядів та суб’єктів господарювання. Країни, які прагнуть стати членами ЄС, повинні використовувати досвід економічно розвинених країн у напрямку реалізації інноваційної політики та бути експортерами, а не імпортерами інновацій.

Висновки

Таким чином, одночасний перехід від планової до ринкової економіки, гіперінфляція значно ускладнили економічну та соціальну ситуацію. Тому очевидним є різке зниження інноваційної активності в перші роки після здобуття незалежності. Однак після того, як держави пострадянського простору почергово почали виходити з економічної кризи, темпи відновлення інвестиційно-інноваційної активності у різних учасників СНД виявились різними.

Незважаючи на те, що роль держави в розвитку ефективної НІС значна й охоплює по суті всі стадії інноваційного процесу, проте , варто пам'ятати, що спроби надлишкової регламентації інноваційної діяльності з боку уряду Росії звичайно приводять до неефективності програм, що поєднуються разом з бізнесом, у цілому знижується зацікавленість промислового сектора в здійсненні інноваційної діяльності. У багатьох країнах уряди одночасно використовують різні канали підтримки інноваційної активності. Такий підхід зменшує ризики "провалів держави" через неефективну діяльність конкретних інститутів і надалі дозволяє розширювати підтримку більше ефективних з них. В умовах російської економіки також не доцільне усунення існуючих інноваційних інститутів. Оскільки при всій можливій неефективності їхньої діяльності вони виконують певні функції і їхнє радикальне руйнування може негативно відбитися на інноваційному процесі. Оптимальним є варіант вбудовування (або поступового заміщення) старих інститутів у нову систему підтримки інноваційної активності.

Незважаючи на подібність багатьох процесів і колізій, котрі супроводжують кризу науки в Росії і Україні, рівень фінансування науки та інновацій через спеціалізовані фонди в Росії значно вищий. Спеціалізовані фонди стали тут вагомим фактором трансформації наукової системи та інноваційної політики держави, хоча і в цій системі є ще чимало недоліків.

Розвиток венчурної індустрії повинен стати одним із пріоритетів економічної політики держави. Головними сферами використання венчурного капіталу є високі і нові технології, які сприяють зростанню зайнятості населення і рівня життя. Венчурне інвестування є оптимальним механізмом підтримки національної економіки, а особливо в перехідний період. Для цього необхідно здобути довіру вкладників шляхом систематичної індексації вкладів та державного страхування вкладів.

Для фінансування сфери науково-дослідних та дослідно-конструкторських робіт необхідно розробити і запровадити дійові механізми акумуляції та розміщення коштів з метою фінансування стратегічно важливих проектів з участю держави і фінансових інститутів.

Список використаних джерел

1. Александрова Е.Н. Современные тенденции развития инновационных систем // Современные направления теоретических и практических исследований: Сборник научных трудов. Экономика. – Одесса, 2007. – 230 с.

2. Бодяев Ю.А. Государство — катализатор инноваций// Уральский рынок металлов. — 2005.

3. Брижань А.В. Проблемы формирования инновационной модели экономического развития России // Проблемы управления экономикой в трансформируемом обществе: сборник статей II Всероссийской научно-практической конференции. – Пенза, 2007. – 280 с.

4. Витвицька О. Д. Передумови розвитку інноваційного потенціалу // Економіка АПК. — 2010. — № 11.- С.151-155

5. Голиченко О.Г. Национальная инновационная система России и основные направления ее развития// Инновации. — 2003, № 6.

6. Загородній А.Г. Інновації як об’єкт стратегічного аналізу // Актуальні проблеми економіки. — 2010. — № 9. — С. 120-126

7. Захарін С. Фінансові інструменти активізації інвестиційної та інноваційної діяльності // Економіка України. — 2010. — № 12. — С. 48-58

8. Зимовець В. Фінансове забезпечення інноваційного розвитку економіки// Економіка України. — 2003, № 11. — С. 9-17

9. Инновации в российской экономике // Вопросы экономики. 2001. №7. С.18-115; В поисках новых парадигм. Критическая технология // Эксперт. 2002. № 1-2. С.44-46; Глобальные антикризисные технологии // Эксперт. 2002. № 21. С.52-56.

10. Кабалина В., Кларк С. Инновации на постсоветских промышленных предприятиях // Вопросы экономики. 2001.№ 7

11. Малярчук К. Державне управління наукою за сучасних умов: інноваційні аспекти // Стратегічні пріоритети. — 2010. — № 1. — С. 112-116

12. Материалы конференции "Инновационный бизнес в России" // Проект журнала "Эксперт" и Корпорации ЗМ (май 2002 г.); Верхи не могут, низы не хотят // Эксперт. 2002. № 21. С.73-74.

13. Наука России в цифрах. Статистический сборник ЦИСН. 2008.- С.102-103.

14. Основы политики РФ в области развития науки и технологий на период до 2010 года и дальнейшую перспективу // Поиск. — 2008. — №16.

15. Паладій М. В. Удосконалення державної системи правової охорони інтелектуальної власності — важлива складова інноваційного розвитку України // Наука та інновації. — 2010. — № 4. — С. 43-45

16. Ткачук Н. М. Фінансування інновацій: сучасний стан і проблеми здійснення // Економіка. Фінанси. Право. — 2010. — № 9. — С. 25-29

17. Шевченко И.В. Ключевые аспекты развития российской инновационной системы // Известия ВолгГТУ. Серия «Актуальные проблемы реформирования российской экономики (теория, практика, перспектива)»: межвуз. сб. научных статей / ВолгГТУ. – Волгоград, 2008. – Вып. 4.

Додатки

Додаток 1. Обсяг інноваційних товарів, робіт і послуг з рівня новизни

	Млн.рублів	В % від об’єму інноваційних товарів, робіт, послуг
2008	2009
2008.	2009
Інноваційнітовари, роботиі послуги	714024,6	916131,6	100	100
в томучислі:
заново впровадженні або ті, що піддалися значним технологічним змінам	376282,2	475428,0	52,7	51,9
вдосконалені товари, роботи і послуги	337742,4	440703,6	47,3	48,1