ВСТУП

Актуальність теми. Законодавство України про кримінальну відповідальність має своїм завданням правове забезпечення охорони прав і свобод людини і громадянина, власності, громадського порядку та громадської безпеки, довкілля, конституційного устрою України від злочинних посягань, забезпечення миру і безпеки людства, а також запобігання злочинам. Відповідно до частини 2 статті 1 Кримінального кодексу України для здійснення цього завдання Кримінальний кодекс України визначає, які суспільно небезпечні діяння є злочинами та які покарання застосовуються до осіб, що їх вчинили. При цьому актуальним для чинного законодавства про кримінальну відповідальність залишаються питання застосування механізмів звільнення від кримінальної відповідальності чи покарання. Застосовуючи державно-правовий механізм притягнення до кримінальної відповідальності  осіб, які вчинили злочин, держава, у той же час, залишає за собою право прощати, пробачати таких осіб. Однією із форм державного прощення є можливість застосування до осіб, що вчинили злочин, процедури звільнення від кримінальної відповідальності чи покарання на підставі закону України про амністію та акта про помилування, яка реалізує принцип гуманізму, що спрямований на захист усіх членів суспільства.

У системі існуючих в українському законодавстві видів звільнення від відповідальності чи покарання амністія і помилування займають чільне місце. Це підтверджується врегулюванням амністії та помилування не лише кримінальним, а й іншими видами галузевого законодавства, а саме: кримінально-процесуальним, кримінально-виконавчим, конституційним, адміністративним. А також визначається особливим державно-правовим статусом суб’єктів оголошення амністії та здійснення помилування – Верховної Ради України та Президента України. Досить актуальною проблемою у світлі політичної реформи в Україні є можливість здійснення помилування однією особою – Президентом держави.

Протягом останніх чотирьох років, як свідчать статистичні дані, Верховна Рада України та Президент України активно реалізовували свої, визначені чинною Конституцією, повноваження у сфері оголошення амністії та здійснення помилування. Так, з 2003 року по 2007 рік в Україні було оголошено три амністії, за якими звільнено з місць позбавлення волі близько 12,5 тисяч осіб. Крім того, протягом вказаного періоду Президентом України було помилувано більш, ніж 5 тисяч осіб.

Загальнотеоретичні питання звільнення від кримінальної відповідальності чи покарання на підставі закону України про амністію і акта про помилування, застосування актів про амністію та помилування, а також питання кримінально-правових та кримінологічних проблем амністії та помилування активно висвітлюються в сучасній науковій літературі.

Дослідженню проблем звільнення від кримінальної відповідальності чи покарання на підставі закону України про амністію і акта про помилування присвячено ряд дисертаційних досліджень радянського періоду, а саме:              В.Є. Квашис «Амністія та помилування за радянським правом» (Москва, 1967 рік), О.Ф. Смірнов «Застосування акта амністії органами попереднього слідства у радянському кримінальному процесі» (Свердловськ, 1979 рік),   С.І. Комарицький «Амністія у радянському праві та її ефективність» (Москва, 1980 рік), О.С. Зельдова «Роль амністії у здійсненні радянської кримінально-правової політики» (Москва, 1997 рік), а також дисертаційні дослідження сучасних українських науковців, таких як С.М. Школа «Кримінально-правові проблеми застосування амністії та здійснення помилування в Україні» (Київ, 2003 рік); Б.М. Телефанко «Проблеми соціальної адаптації осіб, звільнених з кримінально-виконавчих установ на підставі закону України про амністію або акта помилування» (Львів, 2005 рік); А.А. Березовський «Кримінологічні основи амністії» (Одеса, 2007 рік).

Проте, незважаючи на значну кількість наукових праць і розробок у сфері застосування амністії та здійснення помилування, теоретичні проблеми та кримінологічні аспекти залишаються вивченими вкрай незадовільно.

Значний внесок у висвітлення досліджуваних проблем, і зокрема у сфері теоретичного вирішення проблем кримінально-правової політики української держави, зробили такі вітчизняні та зарубіжні науковці, як Ю.В. Баулін,              П.А. Воробей,  В.В. Голіна, А.І. Долгова, В.М. Дрьомін, М.Д. Дурманов,    С.І. Зельдов, О.Г. Кальман, В.В. Комаров, О.М. Костенко, В.М. Куц,      О.М. Литвак, Т.О. Ліснієвські-Костарєва, В.В. Лунєєв, В.Т. Маляренко,     К.М. Мірзажанов, О.С. Міхлін, А.А. Музика, В.О. Навроцький, М.І. Панов, П.С. Ромашкін, В.В. Сташис, В.Я. Тацій, В.П. Тихий, В.О. Туляков, П.Л. Фріс та інші.

Слід зазначити, що у системі українського законодавства про кримінальну відповідальність, на сьогодні, на законодавчому рівні не урегульовано  процедуру здійснення помилування; на нормативному рівні не визначено поняття помилування; нормативно не закріплено принципи застосування амністії та здійснення помилування; у цілому, на програмному рівні не визначено основні напрями державної політики у сфері звільнення від покарання осіб, які вчинили злочин.

Вищеперелічене потребує значної уваги українського законодавця з метою всебічної розробки положень комплексних правових інститутів амністії та помилування, а від науковців – вивчення правової природи амністії та помилування, а також визначення теоретичних перспектив їх розвитку.

Наведені обставини і зумовили вибір теми дослідження, її актуальність і науково-практичне значення.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Робота виконана у відділі проблем кримінального права, кримінології та судоустрою Інституту держави і права ім. В.М. Корецького у межах дослідження, що проводиться відділом з теми «Кримінальна юстиція України: актуальні проблеми розвитку» №ПК 0106V004753 (II квартал 2006 року – IV квартал 2008 року).

Мета і завдання дослідження. Мета дисертаційного дослідження полягає у визначенні особливостей застосування амністії та здійснення помилування на території України, а також виробленні обґрунтованих пропозицій з удосконалення чинного законодавства у цій сфері суспільних відносин.

Для досягнення окресленої мети сформульовано такі завдання:

• здійснити історико-правовий аналіз становлення і розвитку інститутів амністії та помилування на території сучасної України, з’ясувати форму і зміст таких інститутів у конкретно визначений історичний період;
• застосовуючи принцип співставлення чинного українського і зарубіжного кримінального законодавства, здійснити дослідження законодавства України про амністію та помилування у співвідношенні із законодавством держав континентальної Європи та держав пострадянського простору;
• визначити місце, роль і значення кримінально-правової політики у сфері застосування амністії та здійснення помилування у системі кримінально-правової політики Української держави, охарактеризувати форми реалізації кримінально-правової політики у сфері застосування амністії та здійснення помилування;
• дослідити поняття та правову природу, особливості комплексного та міжгалузевого характеру інститутів амністії та помилування;
• виявити та розрізнити, з метою вирішення проблеми належності інститутів амністії та помилування до будь-якої з галузей української системи права, такі поняття, як «інститут амністії, інститут помилування», «амністія та помилування» і «акт про амністію, акт про помилування»;
• визначити рівні нормативного врегулювання інститутів амністії та помилування, процедури застосування амністії і здійснення помилування;
• дослідити основоположні принципи застосування амністії та здійснення помилування, встановити значення таких принципів для правотворчої діяльності;
• здійснити кримінопенологічний аналіз інститутів амністії та помилування у розрізі двох аспектів: дослідження особи амністованого та особи помилуваного, а також дослідження процесу соціальної адаптації осіб, яких звільнено від покарання на підставі закону України про амністію та акта про помилування;
• розробити концептуальні засади соціальної адаптації неповнолітніх, звільнених від покарання на підставі закону України про амністію та акта про помилування, у контексті ідеї соціального партнерства;
• сформулювати науково обґрунтовані пропозиції з удосконалення правового регулювання і застосування інститутів амністії та помилування на території України.

Об’єктом дослідження є суспільні відносини у сфері застосування  амністії та здійснення помилування.

Предметом дослідження є наукові погляди, ідеї, концепції і теорії, а також норми Кримінального кодексу України, Закону України „Про застосування амністії в Україні”, законів України „Про амністію” 1996 – 2007 років, Положення про здійснення помилування, затвердженого Указом Президента України від 19 липня 2005 року.

Методи дослідження. Методологічну основу дослідження складають дві групи методів наукового пізнання: загальнонаукові (історичний, метод якісного аналізу та синтезу, формально-логічний, емпірико-статистичний, логіко-семантичний, комплексний) та спеціальні методи дослідження (порівняльний метод, метод тлумачення правових норм).

Становлення амністії та помилування на території сучасної української держави досліджувалися у тісному взаємозв’язку з історичними умовами, в яких зароджувалися та розвивалися інститути амністії та помилування. Метод якісного аналізу та синтезу використовувався при дослідженні опублікованих праць, дієвості й узгодженості законодавчих і підзаконних нормативно-правових актів у сфері звільнення від кримінальної відповідальності чи покарання на підставі закону України про амністію і акта про помилування. Дослідження змісту правових норм, які складають зміст правових інститутів амністії та помилування, проводилося за допомогою формально-логічного методу. Використання порівняльно-правового методу було зумовлено необхідністю проведення порівняльного аналізу кримінального законодавства України та зарубіжного законодавства стосовно проблеми дослідження. Специфіка застосування процедури звільнення від кримінальної відповідальності чи покарання на підставі закону України про амністію і акта про помилування досліджувалася за допомогою методу тлумачення правових норм. Логіко-семантичний метод дослідження використовувався при розмежуванні понять і термінів, аналізі деяких кримінально-правових та кримінологічних категорій. За допомогою комплексного методу сформульовано ряд наукових визначень і положень, що виносяться на захист. Емпірико-статистичний метод надав можливість обґрунтувати деякі теоретичні положення дослідження за допомогою оброблених статистичних даних Верховного Суду України, Комісії при Президентові України у питаннях помилування та Державного департаменту України з питань виконання покарань.

Науково-теоретичним підґрунтям дисертаційного дослідження стали праці таких вітчизняних та зарубіжних науковців у сфері кримінального права, кримінології та кримінального процесу, теорії та історії держави і права України, як М.І. Бажанов, М.С. Грушевський, П.С. Дагель, А.П. Закалюк,            А.Ф. Зелінський, С.Г. Келіна, В.Є. Квашис, С.І. Комарицький,                             М.Й. Коржанський, В.М. Кудрявцев, П.І. Люблінський, І.Л. Марогулова,               В.С. Нерсесянц, А.А. Піонтковський, П.М. Рабінович, В.В. Скибицький,             М.С. Таганцев, Б.С. Утєвський, В.Д. Філімонов, М.І. Хавронюк та інші.

Емпіричну базу дослідження становлять статистичні відомості Державного департаменту України з питань виконання покарань, Верховного Суду України, Комісії при Президентові України у питаннях помилування з приводу кількісного складу звільнених від кримінальної відповідальності та покарання на підставі законів України про амністію та актів про помилування, показників, що стосуються осіб, які повторно вчинили злочини після їх звільнення від покарання на підставі законів України про амністію та актів про помилування протягом 2002-2007 років.

Наукова новизна одержаних результатів. За характером та змістом розглянутих проблем дисертація є першим в Україні комплексним дослідженням кримінально-правових та кримінологічних аспектів застосування амністії та здійснення помилування на території України, в якому сформульовано нові наукові положення та висновки, які виносяться на захист, а саме:

вперше:

— виходячи з особливостей застосування інститутів амністії та помилування у конкретний проміжок часу, запропоновано періодизацію виникнення та розвитку амністії і помилування на території сучасної України. Така періодизація охоплює дев’ять основних періодів, а саме: князівський, імперський, пізній імперський, перехідний, ранній радянський період, кризовий радянський період, пізній радянський період, новітній період, сучасний період існування та розвитку інститутів амністії і помилування на території України;

— обґрунтовано концепцію пріоритетної ролі кримінально-правової політики у сфері застосування амністії та здійснення помилування в контексті національної кримінально-правової політики. Визначено основні завдання, принципи, кримінально-правової політики у сфері застосування амністії та здійснення помилування. Встановлено, що такий напрямок кримінально-правової політики, який заснований на нормах Конституції України і чинного законодавства про кримінальну відповідальність реалізується у чотирьох основних формах: доктринальній, правотворчій, інтерпретаційній, правозастосовній;

— доведено необхідність закріплення на нормативному рівні поняття «помилування», тому запропоновано доповнити частину 2 пункту 1 Положення про здійснення помилування, затвердженого Указом Президента України від 19 липня 2005 року №1118/2005, наступною нормою: «помилування – це акт гуманізму та милосердя з боку держави щодо конкретно визначеної особи (групи осіб), яка вчинила злочин (злочини), що застосовується на підставі виданого Президентом України Указу про помилування та здійснюється у виді заміни довічного позбавлення волі на позбавлення волі на певний строк, повного або часткового звільнення від відбування як основного, так і додаткового покарання, заміни покарання або невідбутої його частини більш м’яким покаранням»;

— встановлено, що акт про амністію і акт про помилування є актами правовими, оскільки приймаються в особливій процедурі уповноваженими на те органами та встановлюють нові правила поведінки – норми, які стосуються звільнення від кримінальної відповідальності чи покарання осіб, що вчинили злочини. У свою чергу акт про помилування, на відміну від закону про амністію, не носить нормативного характеру, незважаючи на те, що приймається в особливому порядку у формі Указу Президента. Визначено, що акт про помилування є специфічним правовим актом Президента України, прийнятим у формі Указу, який є підставою заміни довічного позбавлення волі на позбавлення волі на певний строк, повного або часткового звільнення від відбування як основного, так і додаткового покарання, заміни покарання або невідбутої його частини більш м’яким покаранням. В свою чергу, акт про амністію є специфічним нормативно-правовим актом Верховної Ради України, прийнятим у формі закону, який є підставою для повного або часткового звільненням від кримінальної відповідальності чи покарання певної категорії осіб, які засуджені за вчинення злочину, або кримінальні справи стосовно яких перебувають у провадженні органів дізнання, досудового слідства чи суду, але не розглянуті останніми, або ж розглянуті, але вироки стосовно цих осіб не набрали законної сили;

— встановлено необхідність посилення контролю за дотриманням прав і свобод людини та громадянина у контексті гарантування захисту прав і свобод засуджених при процедурі здійснення помилування шляхом введення до складу комісії при Президентові України у питаннях помилування Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини;

— визначено та класифіковано на загальні (принципи законності, демократизму, рівності громадян перед законом, верховенства права, принцип виключення подвійної відповідальності) та спеціальні (поєднання принципів гуманізму та справедливості, принцип економії заходів кримінальної репресії) принципи застосування амністії та здійснення помилування;

— зроблено висновок про те, що у межах предмету кримінопенології необхідно досліджувати специфіку суспільних відносин, які виникають внаслідок застосування акта про амністію та помилування, у розрізі двох взаємопов’язаних аспектів, а саме: 1) дослідження особи амністованого (особи, звільненої від кримінальної відповідальності чи покарання на підставі закону про амністію) та особи помилуваного (особи, звільненої від покарання на підставі акта про помилування); 2) дослідження процесу соціальної адаптації осіб, яких звільнено від покарання на підставі закону про амністію і акта про помилування.

удосконалено:

— ідею соціального партнерства державних органів та громадських і благодійних організацій у процесі соціальної адаптації неповнолітніх, звільнених від покарання, як діяльність, яка повинна здійснюватися державними та громадськими інституціями відповідно до їх компетенції в інтересах молодої людини, суспільства, держави у рамках Конституції та чинного законодавства України відповідно до загальновизнаних міжнародних та європейських норм.

набуло подальшого розвитку:

— дослідження історії виникнення, розвитку та правової природи амністії і помилування як підстав звільнення від кримінальної відповідальності чи покарання осіб, що вчинили злочин. У зв’язку зі специфічною формою правової природи амністії та помилування визначено та розрізнено такі ключові для дослідження поняття, як «інститут амністії, інститут помилування», «амністія та помилування» і «акт про амністію, акт про помилування»;

— положення про нормативне врегулювання інститутів амністії та помилування на трьох основних рівнях: конституційному, законодавчому та підзаконному. Відповідно, запропоновано ряд змін до чинного законодавства (Кримінального кодексу України, Кримінально-процесуального кодексу України, Кримінально-виконавчого кодексу України, Закону України «Про застосування амністії в Україні» та інших актів законодавства), з метою усунення прогалин та удосконалення законодавства у сфері застосування амністії та здійснення помилування.

Практичне значення одержаних результатів. Висунуті та обґрунтовані у дослідженні положення можуть бути використані у:

• науковій сфері – як основа для подальшої розробки проблематики застосування амністії та здійснення помилування;
• правотворчій діяльності – при підготовці проектів змін до Закону України «Про застосування амністії в Україні», Кримінального, Кримінально-процесуального, Кримінально-виконавчого кодексів України, а також законопроектів «Про помилування» та «Про амністію»;
• у навчальному процесі при підготовці фахівців зі спеціальності «правознавство» – у межах викладання курсів кримінального, кримінально-виконавчого права, кримінології, а також при підготовці навчальних посібників, навчальних науково-методичних комплексів.

Апробація результатів дослідження. Основні положення та висновки дисертаційного дослідження були оприлюднені під час проведення Міжнародної наукової конференції молодих вчених «П’яті осінні юридичні читання» (Хмельницький, 27-28 жовтня 2006 року), на Міжнародній науковій конференції «Кримінально-правова політика держави: теоретичні та практичні аспекти проблеми» (Донецьк, 17-18 листопада 2006 року), на Всеукраїнській міжвузівській науковій конференції молодих вчених та аспірантів «Проблеми вдосконалення правового забезпечення прав та основних свобод людини та громадянина» (Івано-Франківськ, 20 квітня 2007 року), на Міжнародній науковій конференції молодих вчених «Шості осінні юридичні читання» (Хмельницький, 26-27 жовтня 2007 року).

Публікації. Основні результати дисертаційного дослідження висвітлені у семи публікаціях у фахових наукових виданнях, перелік яких затверджено ВАК України, а також у трьох тезах доповідей на науково-практичних конференціях та семінарах.

РОЗДІЛ 1. ЗАКОНОДАВСТВО ПРО ЗАСТОСУВАННЯ АМНІСТІЇ ТА ЗДІЙСНЕННЯ ПОМИЛУВАННЯ:

 ІСТОРИКО-ПРАВОВИЙ,  ПОРІВНЯЛЬНО-ПРАВОВИЙ ТА ФОРМАЛЬНО-ПРАВОВИЙ АНАЛІЗ

1.1. Історико-правовий аналіз становлення законодавства про застосування амністії та здійснення помилування

Перш ніж розпочати дослідження соціально-правових особливостей інститутів амністії та помилування, необхідно зауважити, що повне та об’єктивне розуміння правової природи амністії та помилування неможливе без історичної оцінки таких явищ, характеристики інститутів амністії та помилування на різних етапах існування та розвитку української державності. Так, М.С. Таганцев зазначав, що історична оцінка будь-якого закону є одним із прийомів критичного аналізу права [1, с. 28].

Історична оцінка правового явища вимагає розглядати кожне питання з точки зору того, як це явище в історії виникло, які головні етапи у своєму розвитку пройшло, а з точки зору його розвитку – поглянути, яким це явище є зараз [2, с. 125].

Справді, вивчення правового явища в генезисі дозволяє шляхом дослідження реальних фактів історії виявити не тільки прояви феномена, а й передумови його виникнення та наслідки: історія накладає свій відбиток на зв’язки права з усіма соціальними реаліями, відображає траєкторію його еволюції, опір з боку консервативних сил та події, що стимулюють розвиток тощо [3, с. 210-211].

В історичному аспекті праобразом амністії та помилування є право потерпілої особи прощати свого кривдника.

Перші згадки про звільнення від покарання на території сучасної України шляхом милування або прощення знаходимо ще за часів Київської Русі, в якій правом помилування був наділений не лише князь Київський, але й інші князі праукраїнських земель. Так, Данило Галицький після завоювання міста Галич, яке за допомогою боярства було захоплено Ростиславом, проявив милосердя і помилував галицьких бояр, незважаючи на їх зраду [4, с. 80].

Пізніше  Конституцією СРСР 1924 року було надано право амністії, а також право помилування та реабілітації стосовно громадян, які були засуджені судовими або адміністративними органами Союзних Республік, Центральним Виконавчим Комітетам відповідних Республік.

Як бачимо, з утворенням СРСР та прийняттям Конституції 1924 року як право здійснення помилування, так і право на оголошення амністії фактично стали компетенцією одного і того ж органу влади – ЦВК СРСР та ЦВК Союзних Республік. Різниця між компетенцією ЦВК СРСР та ЦВК Союзних Республік у даному випадку виражалася в тому, що право помилування, яке належало ЦВК СРСР, розповсюджувало свою дію на всю територію Союзу, а право помилування, яке належало до компетенції ЦВК Союзних Республік, обмежувалося в дії лише на території визначеної Республіки [20, с. 50].

Слід зазначити, що як загальносоюзні, так і республіканські акти амністії поширювали свою дію не тільки на осіб, які скоїли злочин, але й застосовувалися до осіб, які вчинили адміністративні або навіть дисциплінарні правопорушення [21, с. 64].

У радянських республіках амністія мала такі форми: загальна амністія, приватна амністія та реабілітація [15, с. 16].

Загальна амністія застосовувалася по відношенню до цілих груп обвинувачених та засуджених. Акти загальної амністії, як правило, приурочувалися до визначних подій (наприклад, до річниці лютневої революції, міжнародного дня праці тощо). Вони могли стосуватися як різних видів злочинів (наприклад, амністія від 18 серпня 1923 року з нагоди відзначення свята утворення СРСР), так і конкретного його складу (амністія від 18 липня 1923 року для „самогонників”).

На противагу загальній амністії, приватна амністія стосувалася конкретно визначеної особи. За загальним правилом приватна амністія застосовувалася до осіб, які були вже засуджені. Але не виключалося також звільнення в порядку приватної амністії від ще не початого кримінального переслідування або зупинення вже початого переслідування [20, с. 51-53]. Потрібно звернути увагу на ту обставину, що в цей період такі два поняття, як „приватна амністія” та „помилування”, ототожнювалися, а в законодавстві ці два терміни використовувалися як синоніми.

Реабілітацією вважалося поновлення особи в правах, дозвіл займатися тією чи іншою діяльністю, якою їй було заборонено займатися за вироком суду, чи зняття судимості за клопотанням зацікавленої особи.

Слід зазначити, що всі амністії перших років радянської влади мали політично-класовий характер. Вона завжди була інструментом державної політики, виконуючи визначені функції у ході державного розвитку. Амністія, як правило, застосовувалася для внесення коректив у судові вироки, які вступали в протиріччя зі швидкоплинним життям.

У процесі укріплення і росту радянської держави окремі категорії злочинів, які являли особливу небезпеку, згодом таку втрачали. Тому держава шляхом застосування амністії звільняла таких осіб від відбування покарання.

Також амністії присвячувалися визначному для держави дню, події та були „актом милості” з метою залучити до святкування й осіб, які відбувають покарання, для того, щоб показати гуманне і терпиме відношення держави до засуджених.

Далеко не завжди назва акта про амністію чи помилування розкривала його сутність. Більше того, нерідко назва документа (мовою оригінала) виглядає дещо незвичною і навіть дивною. До таких належать передусім постанови ВУЦВК від 25 вересня 1920 року «О проведении в широких размерах разгрузки всех мест лишения свободы на территории УССР» та від 14 вересня 1921 року «О ликвидации уголовных дел, связанных с продразверсткой». Аналогічно сприймається найменування постанови ЦВК і РНК СРСР від 14 липня 1937 року «Про нагородження і пільги для будівельників каналу Москва-Волга». Без ознайомлення зі зимістом подібних документів досить складно збагнути, що в них йдеться власне про амністування чи помилування [14, с. 5-6].

На основі вищевикладеного, з пізнавальною метою проведення дослідження розвитку інститутів амністії та помилування на території України, виходячи з особливостей застосування вищенаведених інститутів у конкретний історичний період пропонуємо періодизацію розвитку інститутів амністії та помилування.

1. Князівський період (X-XV століття).

Цей період розпочинається з моменту укріплення та централізації державної влади на території Київської Русі: мова йде про компетенцію князя Київського та князів удільних земель, яким належало право помилування. Характерною особливістю інституту помилування є те, що воно дарується як окремо визначеним особам, так і цілим групам осіб, які скоїли злочини.

2. Імперський період (XV століття – 1845 рік).

На цьому етапі більшість земель сучасної України входять до складу царської Росії, і, відповідно, розвиток інституту помилування відбувається в межах правового поля держави-метрополії. У цей період інститут помилування характеризується такими основними ознаками:

• з’являються перші писані зводи законів, в яких у сфері повноважень царя згадується і про його право на здійснення помилування та прощення;
• помилування здійснюється шляхом видання царського Маніфесту;
• помилування передбачає як повне, так і часткове звільнення від покарання або пом’якшення призначеного покарання;
• помилування („милість царя”) приурочується до певних визначних або святкових подій.

3. Пізній імперський період (1845 – 1917 роки).

Виокремлення такого періоду в історії розвитку інституту помилування, на нашу думку, є доцільним у зв’язку з прийняттям у 1845 році Уложення про покарання кримінальні та виправні, яке, на відміну від нормативних актів „імператорського періоду”, містить у собі цілий ряд прогресивних норм, котрі й урегулювали процедуру застосування помилування, про що вже йшлося вище.

4. Перехідний період (1917 – 1924 роки).

Характеризується появою такого інституту звільнення від покарання, як амністія. Цей період відомий широкомасштабними амністіями. Вони проголошувалися часто і фактично мали революційний характер та відображали сутність політично нестійкого суспільства.

5. Ранній радянський період (1924 – 1947 роки).

У цей період проходить розмежування повноважень між органами державної влади та управління Союзу з органами влади радянських республік з приводу здійснення амністії та помилування. Терміни „приватна амністія” та „помилування” ототожнюються в радянському законодавстві 1924-1947 років.

6. Кризовий радянський період (1947 – 1953 роки).

Відзначається жорстокою репресивною політикою з боку керівництва держави. Амністії в цей період не проголошуються.

7. Пізній радянський період (1953 – 1990 роки).

У радянському законодавстві чітко зберігаються та укорінюються такі інститути звільнення від покарання, як амністія та помилування.

8. Новітній період (1990 – 2001 роки).

У межах цього періоду виокремлюємо два основні етапи розвитку та законодавчого врегулювання питань оголошення амністії та здійснення помилування:

— з моменту проголошення Незалежності України у 1991 році і до прийняття Конституції України у 1996 році, в якій чітко розмежовано повноваження між Президентом та Верховною Радою стосовно оголошення амністії та здійснення помилування;

— другий етап розпочинається з моменту прийняття Конституції (під час дії ще Кримінального кодексу 1960 року) і закінчується моментом набрання чинності Кримінальним кодексом України у 2001 році.

9. Сучасний період існування і розвитку інститутів амністії та помилування на території України.

Відбувається в умовах утвердження парламентсько-президентської форми правління відповідно до змін, які було внесено в Основний Закон у грудні 2004 року та на підставі чинного Кримінального кодексу України, який чітко слідує конституційним вимогам демократичної, соціальної, правової держави, визнанню людини, її життя і здоров’я, честі і гідності, недоторканності і безпеки найвищою соціальною цінністю, конституційному принципу верховенства права зі всіма випливаючи ми з цього наслідками, притаманними кримінальному праву цивілізованих країн, зокрема законності, рівності громадян перед кримінальним законом, справедливості, гуманності кримінального закону та покарання, індивідуалізації кримінальної відповідальності і покарання [35, с. 38].  

1.2. Застосування амністії та здійснення помилування за кримінальним законодавством зарубіжних держав

 Сучасний комп’ютерно-глобалізований світ, у якому ми живемо, вимагає від правознавців дедалі глибших знань не тільки вітчизняного законодавства, але й законодавства держав-сусідів.

Інтернаціоналізація злочинності, інтереси міграційного співробітництва щодо протидії такій злочинності, права і свободи людини та їх законодавче забезпечення і кримінально-правова охорона, міжнародні прагнення, особливо курс на євроінтеграцію, та зобов’язання України обумовлюють не тільки науковий, а й прагматичний інтерес до стану та перспектив кримінального законодавства зарубіжних держав, а особливо країн континентальної Європи [36, с. 9].

Як справедливо зазначають російські науковці у сфері порівняльного права, необхідним для вивчення історії права та його філософського осмислення; для національного права у плані його удосконалення; для взаєморозуміння народів і створення найкращих форм міжнародних відносин [37, с. 9] – ось це є метою досліджень кримінального законодавства зарубіжних країн, а також, відповідно, здійснення комплексного порівняння із національним законодавством.

На сьогодні для кожної держави особливо актуальним є питання створення її якісного права. Для цього слід, зокрема, використовувати результати порівняльно-правових досліджень щодо елементів правової системи. Тому вкрай необхідним для порівняльного правознавства є вивчення права інших держав з огляду на численні міжнародні зв’язки, юридичні угоди, а також уніфікацію права [38, с. 134].

Як слушно зауважив французький юрист Марк Ансель, вивчення зарубіжного законодавства відкриває перед юристом нові горизонти, дає можливість краще зрозуміти право своєї держави, оскільки специфічні риси цього права особливо чітко виявляються у порівнянні з іншими правовими системами. Порівняння здатне озброїти ідеями та аргументами, які не можливо отримати навіть при дуже доброму знанні свого права [39, с. 38].

Так, глава 13 Кримінального кодексу Республіки Киргизстан присвячена амністії, помилуванню, судимості. Статтею 74 Кримінального кодексу Республіки Киргизстан визначено, що акт про амністію видається відносно індивідуально невизначеного кола осіб парламентом Республіки (Жогорку Кенеш). Також визначено, що амністія є підставою як звільнення від відповідальності, так і від покарання. Особи, засуджені за вчинення злочинів, можуть бути звільнені від покарання або призначене їм покарання може бути скорочене чи замінене більш м’яким його видом, або такі особи можуть бути звільнені від додаткового покарання на підставі акта про амністію [50, с. 101].

Схожий порядок регламентації інститутів амністії та помилування знаходимо в Кримінальному кодексі Республіки Таджикистан. Так, норми про амністію та помилування розміщені у главі 13 Кодексу, яка має назву „Амністія. Помилування. Судимість. Реабілітація”. Щодо визначення поняття амністії, порядку амністування, кримінально-правових наслідків її застосування, то норми Кримінального Кодексу Республіки Таджикистан є аналогічні нормам, які вміщено в Кримінальному кодексі Республіки Киргизстан. За виключенням норми, яка передбачає, що на підставі акта про амністію з особи може бути знята судимість [51, с. 104].

Відповідно до статей 77-78 Кримінального кодексу Грузії на підставі актів про амністію та помилування з осіб, які відбули покарання, може бути знята судимість [52, с. 145].

Згідно із статтею 75 Кримінального кодексу Республіки Киргизстан особа, засуджена за вчинення злочину, на підставі акта про помилування може бути звільнена від подальшого відбування покарання або покарання може бути скорочене чи замінене більш м’яким видом. Частина 4 цієї ж статті визначає момент виникнення у засудженого права клопотати про помилування – по відбуттю засудженим не менше половини призначеного строку покарання [50, с. 102].

Кримінальним кодексом Азербайджанської Республіки встановлено правило стосовно помилування осіб, які засуджені до довічного позбавлення волі. Відповідно до статті 82 Кримінального кодексу Азербайджанської Республіки довічне позбавлення волі в порядку помилування може бути замінено позбавленням волі на строк не більше 25 років [53, с. 112].

Як на додаткову гарантію прав потерпілих від злочинів у випадку, коли особа, яка його вчинила, звільнена від покарання або відповідальності на підставі акта про амністію чи помилування, необхідно звернути увагу на прогресивну норму, яка могла би бути запозиченою та впровадженою у чинне кримінальне законодавство України, про відшкодування шкоди, яку вміщено в Кримінальному кодексі Республіки Таджикистан. Так, згідно з приміткою до статей 82 (амністія) та 83 (помилування) застосування актів про амністію та помилування не є перешкодою для права потерпілої особи отримати компенсацію шкоди, яка заподіяна злочинними діями [51, с. 104].

У Кримінальних кодексах Латвійської та Естонської Республік окремими розділами чи статтями питання амністії та помилування не врегламентовано. А лише згадується про те, що амністія та помилування є актами позасудовими і, на відміну від інших видів звільнення від покарання та відповідальності, застосовуються на підставі спеціальних актів про амністію та помилування [61, с. 97].

Отже, правовий інститут прощення – помилування є характерним для всіх без винятку держав романо-германської системи права, хоча спостерігаємо значні та специфічні відмінності у способах нормативного закріплення у чинному законодавстві тієї чи іншої держави інституту помилування та самої процедури застосування акту про помилування. Амністія як підстава звільнення від покарання не є типовою для держав континентальної Європи, а застосування такої процедури є прерогативою для законодавства держав постсоціалістичного табору.

1.3. Кримінально—правова політика Української держави у сфері застосування амністії та здійснення помилування на сучасному етапі 

Термін „політика” вперше в історії людства дістає свого поширення у Стародавній Греції завдяки трактату „Політика” відомого мислителя, філософа Аристотеля. У своєму трактаті Аристотель аналізує сучасну йому державу, її правління, народ. Фактично до кінця XIX століття політику розглядали як вчення про державу [62, с. 9]. З того часу розуміння терміну „політика” набуло дещо іншого забарвлення, хоча пересічний громадянин до сьогодні асоціює „політику” з такими поняттями, як  „держава”, „влада”, „примус”.

Справді, мислителі Середньовіччя та Нового часу говорили про тотожність понять „політика” з „державою”, „владою”, „боротьбою”. Сучасні українські та зарубіжні вчені вкладають у зміст поняття „політика” дещо інший зміст. Так, М.І. Матузов стверджує, що політика – це мистецтво можливого, мистецтво компромісів, узгодження бажаного й об’єктивно досяжного. За межами цього мистецтва починається волюнтаризм, суб’єктивність, а нерідко й авантюризм. Тому ефективна, мудра, реалістична політика, на його думку, є запорукою процвітання і добробуту нації, стабільності суспільства [63, с. 5].

Сучасна політика – складне та багатогранне явище, яке пов’язане в першу чергу з діяльністю держави (в особі її державних органів) з приводу функціонування та розвитку соціуму в усіх суспільних сферах.

Політика як державна діяльність у сфері суспільних відносин визначається реальним становищем у суспільстві політичних партій, соціальних груп, що використовують владу відповідно до інтересів усього суспільства залежно від об’єкту політики (соціальної, економічної та ін.) та сфери впливу (внутрішньої та зовнішньої) [64, с. 502].

Отже, коли ми говоримо про політику, ми ототожнюємо це явище перш за все з таким суспільним утворенням, як держава. Будь-яка держава на сучасному етапі розвитку здійснює ту чи іншу політику, яка спрямована на виконання основних її завдань. Залежно від сфер здійснення державної політики прийнято говорити про внутрішній та зовнішній її напрямки.

Одним із напрямків внутрішньої політики будь-якої держави у будь-який історичний проміжок часу є забезпечення законності та правопорядку, у тому числі й протидія злочинності [41, с. 78]. У сучасній теорії державного управління та у теорії кримінального права такий напрямок державної політики називають „кримінально-правовою політикою”.

У XVIII столітті італійський гуманіст та реформатор у сфері кримінального права Чезаре Беккарія визначив такі постулати для майбутньої кримінальної політики держави (з метою відступу від середньовічної практики застосування кримінального права):

• по-перше, заборона самоправства поліції;
• по-друге, сувора залежність судді від закону;
• по-третє, безперервний розвиток кримінального судочинства; чим швидше застосовується покарання за вчинений злочин, тим більш справедливим та кориснішим воно є;
• по-четверте, надання достатньої кількості часу для захисту;
• по-п’яте, гласність судового процесу;
• по-шосте, презумпція невинуватості повинна діяти на користь особи, яка вчинила злочин;
• по-сьоме, відміна жорстоких видів покарання;
• по-восьме, заміна смертного вироку довічним позбавленням волі;
• по-дев’яте, основоположне значення профілактичної кримінальної політики: «краще попереджувати вчинення злочину, аніж карати особу, яка його вчинила» [65, с. 5].

Потрібно погодитися з П.Л. Фрісом, який стверджує, що як і будь-яка інша політика, кримінально-правова передбачає наявність стратегічного політичного бачення розвитку. На жаль, такої доктрини Україна за роки незалежності не розробила, що, як наслідок, викликає відповідну непослідовність в її здійсненні, прикладом чого можуть бути відомі зміни у кримінальному законодавстві [86, с. 15].

Правотворчий рівень – це нормативно-правова форма закріплення основ кримінально-правової політики у сфері застосування амністії та здійснення помилування.

Нормативною основою кримінально-правової політики у сфері застосування амністії та здійснення помилування є, звісна річ, Конституція України та відповідні нормативно-правові акти, які визначають та характеризують інститути амністії та помилування і, відповідно, процедуру амністування та здійснення помилування.

Оскільки кримінально-правова політика у сфері застосування амністії та здійснення помилування є одним із напрямів кримінально-правової політики держави, яка здійснюється за допомогою норм кримінального права, то базисною основою формування політики у сфері застосування амністії та здійснення помилування є, відповідно, створення норм матеріального кримінального права.

Згідно із статтею 75 Конституції України єдиним органом законодавчої влади в Україні є парламент. А це означає, що єдиним органом на території України, який вправі приймати легітимні закони, є Верховна Рада України. Окрім того, відповідно до пункту 5 частини 1 статті 85 Конституції України до повноважень парламенту віднесено визначення засад внутрішньої і зовнішньої політики держави, зокрема і кримінально-правової. Тому, Верховна Рада України є основним суб’єктом законотворчості у сфері кримінально-правової політики.

Окрім того, український парламент є безпосереднім суб’єктом здійснення кримінально-правової політики у сфері застосування амністії та здійснення помилування. Так, відповідно до своїх повноважень, визначених статтею 92 Конституції України, Верховна Рада України наділена правом оголошення амністії.

Центральним суб’єктом правотворчості у сфері звільнення від покарання на підставі акта про помилування є Президент України, який відповідно до своїх повноважень здійснює помилування відповідно до пункту 27 статті 106 Конституції України.

Наступною формою реалізації кримінально-правової політики у сфері застосування амністії та здійснення помилування є інтерпретаційна. Вона полягає у роз’ясненні та тлумаченні норм кримінального закону. Проте практика застосування кримінально-правових норм знає різні рівні та форми інтерпретації. Так, на сьогодні прийнято говорити про офіційне та неофіційне тлумачення норм права. У нашому випадку при реалізації інтерпретаційної форми застосування норм про амністію та помилування потрібно застосовувати офіційне тлумачення, оскільки доктринальне (наукове) виділено при обґрунтуванні доктринальної форми реалізації кримінально-правової політики у сфері застосування амністії та здійснення помилування.

Згідно з частиною 2 статті 147 Конституції України право офіційно тлумачити закони України та вирішувати питання про їх відповідність належить виключно Конституційному Суду України. Таким чином, єдиним суб’єктом інтерпретаційної форми реалізації кримінально-правової політики у сфері застосування амністії та здійснення помилування є Конституційний Суд.

Підсумовуючи вищенаведене, потрібно звернути увагу на те, що кримінально-правова політика у сфері застосування амністії та здійснення помилування є багатогранним явищем сучасної кримінально-правової політики української держави. Політика у сфері застосування амністії та здійснення помилування є комплексом наукових концепцій, правових норм, правозастосовної практики, який спрямований на захист прав, свобод і законних інтересів людини та громадянина та реалізацію правових принципів законності, справедливості, гуманізму, економії заходів кримінальної репресії.

Висновки до розділу 1

Здійснений у першому розділі дисертаційного дослідження історико-правовий, порівняльно-правовий та формально-правовий аналіз законодавства про застосування амністії та здійснення помилування дає підстави зробити наступні теоретичні та практичні узагальнення.

1. Інститути амністії та помилування мають давні традиції та глибоке історичне коріння.
2. У зв’язку з особливостями застосування інститутів амністії здійснення помилування у конкретний історичний період на території України визначено періодизацію виникнення та еволюції вищезгаданих інститутів, а саме: князівський період (X-XV століття); імперський період (XV століття – 1845 рік); пізній імперський період (1845 – 1917 роки); перехідний період (1917 – 1924 роки); ранній радянський період (1924 – 1947 роки); кризовий радянський період (1947 – 1953 роки); пізній радянський період (1953 – 1990 роки); новітній період (1990 – 2001 роки); сучасний період існування і розвитку інститутів амністії та помилування на території України.
3. Комплексна кримінально-правова характеристика інститутів амністії та помилування можлива лише за умови застосування принципу співставлення чинного та зарубіжного законодавства, а також досвіду застосування інститутів амністії та помилування. Тому було здійснено аналіз інститутів амністії та помилування за чинним кримінальним законодавством зарубіжних держав.
4. Проаналізувавши кримінальне законодавство про застосування амністії та здійснення помилування таких зарубіжних держав, як Велике Герцогство Люксембурзьке, Ірландська Республіка, Італійська Республіка, Королівство Бельгія, Королівство Данія, Королівство Іспанія, Королівство Нідерландів, Королівство Швеція, Португальська Республіка, Республіка Греція, Республіка Фінляндія, Федеративна Республіка Німеччина, Французька Республіка, Азербайджанська Республіка, Республіка Білорусь, Республіка Вірменія, Республіка Грузія, Республіка Казахстан, Республіка Киргизстан, Республіка Молдова, Республіка Таджикистан, Республіка Туркменистан, Республіка Узбекистан, Російська Федерація та інших, можна з упевненістю стверджувати, що інститут помилування характерний для всіх держав континентальної Європи та для держав колишнього Радянського Союзу. Що стосується інституту амністії, то він, як правило, притаманний державам постсоціалістичного табору та лише деяким державам Європи (до прикладу: Італійська Республіка, Королівство Данія, Королівство Нідерландів, Португальська Республіка, Республіка Греція, Республіка Фінляндія, Французька Республіка).
5. Також слід зазначити, що у законодавстві держав континентальної Європи спостерігаємо тенденцію „включення” інституту амністії до складу інституту помилування. По суті, існує один інститут звільнення від відповідальності чи покарання або пом’якшення покарання, який і носить загальну назву „помилування”.
6. Кримінально-правова політика у широкому сенсі розуміння є політикою держави, яка спрямована на виконання завдань держави у сфері всебічного захисту прав і свобод людини та громадянина від злочинних посягань.
7. Основою кримінально-правової політики держави повинен стати науковообґрунтований підхід до проблем боротьби зі злочинністю, функціонування правоохоронних органів у державі, оптимізації системи покарань і звільнення від кримінальної відповідальності чи покарання, а також суворе дотримання основних принципів здійснення кримінально-правової політики, таких, як принцип законності, гуманізму, економії заходів кримінальної репресії тощо.

РОЗДІЛ 2. КРИМІНАЛЬНО—ПРАВОВА ХАРАКТЕРИСТИКА ЗАСТОСУВАННЯ АМНІСТІЇ ТА ЗДІЙСНЕННЯ ПОМИЛУВАННЯ

2.1. Поняття та ознаки амністії і помилування у кримінально-правовій доктрині 

Морально-етичними підвалинами існування інститутів амністії та помилування є такі філософські категорії, як „милосердя”, „прощення”, „справедливість” та „каяття”.

Ще у 1903 році російський правознавець І.В. Платонов стверджував, що помилування є прощення засудженого, обвинуваченого і, як би високо не ставилося завдання кари злочинця і негідника, прощення людини все ж таки є найвеличнішим актом людського правосуддя [92, с. 86].

Термін “амністія” – грецького походження: „забуття”, що буквально означає „прощення” [93, с. 33]. Пробачити – значить виявити поблажливість, вибачити, пробачити якусь провину, залишаючи її без покарання [94, с. 16]. Помилування, милувати – прощати комусь провину [95, с. 71].

Амністія та помилування як інститути права мають давні традиції і глибокі історичні корені. Звільнення від покарання за амністією відоме з давніх-давен. У 367 році у Римській імперії вперше була оголошена амністія на честь Пасхи за всі злочини, крім державної зради, зґвалтування, злочинів проти мертвих, чаклунства і перелюбу [10, с. 74].

Помилування як можливість прощення є догмою християнської релігії. Адже загальним підґрунтям християнства є можливість прощення гріхів. Приклади такого прощення знаходимо у Біблії, де описуються легендарні сюжети про Адама та Єву, Каїна та Авеля, про Ноїв Ковчег тощо. Усі ці історії є прикладом божої ласки та людських чеснот, які засновані на категоріях милосердя та прощення.

У процесі еволюції суспільства, розвитку кримінального законодавства та у зв’язку із запровадженням механізму пом’якшення кримінальних покарань милосердя та прощення стають менш необхідними. Щаслива та нація, зазначає Ч. Бекарія, в якій вони вважаються негативними. Милосердя – це чеснота, яка деколи існує як доповнення до обов’язків суверена і повинна бути виключена із доброго законодавства, в якому покарання повинно бути справедливим, а судова процедура – швидкою. Ця істина може здатися суворою для того, хто живе у часи неупорядкованої кримінальної системи, коли прощення та милосердя є більш необхідними, чим бездарні закони та жорсткі покарання. Прощення є найкращою прерогативою престолу, найбільш бажаним атрибутом верховної влади  [65, с. 155].

У правовому значенні амністія та помилування існують як інститути права, що утворюються шляхом видання тими чи іншими вищими органами державної влади актів правового характеру, які не відміняють дії кримінально-правового закону, але в той же час звільняють від кримінальної відповідальності чи покарання.

О.О. Дудоров вважає, що амністією потрібно визнавати правовий акт, який, не скасовуючи і не змінюючи кримінального закону, передбачає звільнення індивідуально невизначеної категорії осіб, винних у вчиненні певних злочинів, від кримінальної відповідальності та покарання [103, с. 271].

М.Й. Коржанський стверджує, що амністія – це юридичний акт кримінально-правового характеру, котрий стосується певної категорії осіб, винних у вчиненні злочинів, або певної категорії злочинців. Акт про помилування – це акт про звільнення від покарання, який видається вищим органом державної влади щодо одного або кількох засуджених [77, с. 329].

Коментуючи статті КК України, М.І. Мельник та М.І. Хавронюк наступним чином характеризують інститути амністії та помилування в сучасній Українській державі. Амністія – це вид звільнення від кримінальної відповідальності чи покарання та його відбування, який на підставі закону про амністію застосовується щодо індивідуально невизначеної категорії осіб, винних у вчиненні злочинів. Автори вказують на те, що акт амністії не скасовує і не змінює відповідного кримінального закону, не являє собою декриміналізації і не ставить під сумнів законність та обґрунтованість постановлених обвинувальних вироків.

Помилування, на думку М.І. Мельника та М.І. Хавронюка, – це індивідуальне державно-владне веління у формі пробачення особі, яка вчинила злочин будь-якої тяжкості. На відміну від амністії акт помилування не розрахований на невизначену кількість випадків використання і є персоніфікованим актом одноразового застосування права щодо конкретної особи або групи індивідуально зазначених в указі Президента України осіб [111, с. 183-185].

В юридичній енциклопедії 1998 року за редакцією Ю.С. Шемшученка знаходимо таку характеристику інститутів амністії та помилування. Амністія – це акт найвищого законодавчого органу держави про повне або часткове звільнення від кримінальної відповідальності і покарання певних категорій осіб, винних у вчиненні злочинів [112, с. 103]. Помилування – це правовий акт найвищого органу державної влади (глави держави), за яким конкретна особа звільняється від відбування покарання або це покарання пом’якшується [113, с. 654].

Амністія або помилування характеризуються повною чи частковою відміною міри соціального захисту, визначеного судом, або полягають у звільненні злочинця від судового переслідування [20, с. 4].

В.Т. Маляренко та А.А. Музика визначають амністію, як спеціальний вид звільнення від кримінальної відповідальності (повне звільнення) чи від покарання (повне або часткове звільнення) певної категорії осіб, винуватих у вчиненні злочину, що здійснюється судом на підставі відповідного акта (закону про амністію), прийнятого Верховною Радою України. А помилування, як спеціальний вид звільнення від покарання (повне або часткове звільнення) індивідуально визначеної особи, засудженої за вчинення злочину, що здійснюється на підставі відповідного акта (указу про помилування), прийнятого Президентом України [14, с. 17,29].

Через призму моменту настання кримінальної відповідальності характеризує амністію А.А. Березовський, стверджуючи, що амністія – це звільнення визначених в законі про амністію категорій осіб від притягнення до кримінальної відповідальності і загрози настання в майбутньому стосовно них кримінальної відповідальності, а також повне або часткове звільнення від кримінальної відповідальності зазначених категорій осіб, винних у вчиненні злочинів [114, с. 128]. На нашу думку, вищенаведена дефініція поняття «амністія» не відповідає нормі, вміщеній у ст. 86 чинного Кримінального кодексу України, а межі кримінальної відповідальності тлумачаться у невиправдано широкому розумінні.

Неможливо не погодитися з німецьким науковцем у сфері кримінального права Гансом Гератсом, який визначає, що амністія та помилування застосовуються до осіб, які вчинили суспільно небезпечні, протиправні та каранні діяння. У цих актах проявляються міркування законодавця щодо необхідності застосування покарання, кримінально-правової реакції держави на суспільно небезпечний характер поведінки особи. У даному разі застосування покарання не є відворотним, правопорушник не повинен зазнавати покарання, хоча і встановлені всі зазначені в законі ознаки, тобто, особою вчинене діяння, яке є злочином і за вчинення якого особа повинна понести відповідне покарання. Таким чином, тут заперечується не суспільна небезпека діяння, а необхідність застосування самого покарання [115, с. 255].

На підставі проаналізованих висловлювань науковців з приводу визначення амністії та помилування можна вивести наступні ознаки, які притаманні цим явищам.

Ознаки амністії:

• акт гуманізму, милосердя та прощення осіб, які вчинили злочин;
• є елементом кримінально-правової політики держави;
• здійснюється відповідно до закону України, який приймається Верховною Радою і діє юридично визначеним часом та простором;
• є підставою звільнення від кримінальної відповідальності чи покарання;
• характеризується повним або частковим звільненням від кримінальної відповідальності чи покарання певної категорії осіб, які засуджені за вчинення злочину, або кримінальні справи стосовно яких перебувають у провадженні органів дізнання, досудового слідства чи суду, але не розглянуті останніми, або ж розглянуті, але вироки стосовно цих осіб не набрали законної сили;
• стосується невизначеної групи осіб;
• дія амністії поширюється лише на осіб, які вчинили злочини до моменту набрання чинності відповідним законом про амністію;
• поширюється на особу (осіб), засуджених за вчинення злочинів лише певної тяжкості, визначених відповідним законом про амністію;
• звільнення від відповідальності або покарання на підставі акта про амністію здійснюється тільки судом.

Помилування характеризується такими ознаками:

• є актом гуманізму та милосердя стосовно особи (осіб), які вчинили злочин;
• здійснюється відповідно до Указу Президента України (в часі);
• є підставою звільнення від кримінального покарання і здійснюється у виді заміни довічного позбавлення волі на позбавлення волі на певний строк, повного або часткового звільнення від відбування як основного, так і додаткового покарання, заміни покарання або невідбутої його частини більш м’яким покаранням;
• характеризується звільненням від покарання або застосуванням більш м’якого покарання;
• стосується конкретно визначеної особи чи групи осіб;
• поширюється на особу (осіб), засуджених за вчинення злочинів будь-якої тяжкості;

може бути здійснено лише стосовно особи (осіб), щодо яких

• Тому вважаємо, що і акт про амністію, і акт про помилування є, однозначно, актами правовими, оскільки вони приймаються в особливій процедурі, уповноваженими на те органами та встановлюють нові правила поведінки – норми, які стосуються звільнення від покарання та відповідальності осіб, які вчинили злочини. Що ж стосується проблематики визначення актів про амністію та помилування нормативними, можна стверджувати наступне.

На нашу думку, акт про помилування, на відміну від акта про амністію, який приймається у формі закону, не носить нормативного характеру, незважаючи на те, що приймається в особливому порядку у формі Указу Президента України. У цьому випадку необхідно погодитися з   А.В. Міцкевичем стосовно твердження про те, що акт, який стосується конкретної особи, не може бути нормативним [122, с. 46].

Акт про помилування є специфічним правовим актом Президента України, прийнятим у формі Указу, який є підставою заміни довічного позбавлення волі на позбавлення волі на певний строк, повного або часткового звільнення від відбування як основного, так і додаткового покарання, заміни покарання або невідбутої його частини більш м’яким покаранням.

На відміну від акта про помилування, акт про амністію, на нашу думку, є однозначно нормативно-правовим, хоча і характеризується деякими специфічними ознаками, а саме: по-перше, правозастосовча дія акта про амністію дещо обмежена за колом осіб. Це означає, що акт про амністію, на відміну від інших нормативно-правових актів, поширює свою дію не на всіх осіб, які знаходяться під юрисдикцією держави, а лише на тих, коло яких конкретно передбачено актом про амністію. Окрім цього, як правило, актом про амністію передбачається вказівка про розповсюдження дії акта на осіб, які вчинили злочини до дня набрання актом чинності. По-друге, акт про амністію приймається з визначеною періодичністю і приурочується певній важливій події державного життя (річниці проголошення незалежності, прийняття Конституції, перемоги у Великій Вітчизняній війні тощо). Так, відповідно до ст. 6 Закону України „Про застосування амністії в Україні” закони про амністію, за винятком законів про умовну амністію, Верховна Рада України може приймати не частіше одного разу протягом календарного року.

Погоджуємося з С.М. Школою, який стверджує, що найбільш суттєва відмінність між амністією та помилуванням полягає у нормативному характері положень актів амністії. Останні містять юридичні норми, що мають загальний характер, тобто регулюють групу кількісно невизначених суспільних відносин; поширюються на коло не персоніфікованих суб’єктів, діють у часі безперервно; не вичерпують свою обов’язковість певною кількістю їх застосувань. У той самий час акт помилування є правозастосовним актом [49, с. 8].

Тому, акт про амністію необхідно визначити як специфічний нормативно-правовий акт Верховної Ради України, прийнятий у формі закону, який є підставою для повного або часткового звільненням від кримінальної відповідальності чи покарання певної категорії осіб, які засуджені за вчинення злочину, або кримінальні справи стосовно яких перебувають у провадженні органів дізнання, досудового слідства чи суду, але не розглянуті останніми, або ж розглянуті, але вироки стосовно цих осіб не набрали законної сили.

Як видно з вищенаведеного, інститут амністії та інститут помилування не є тотожними явищами. Вважаємо, що на співвідношення вищеназваних інститутів слід вказувати в контексті спільних та відмінних ознак. Так, до спільних рис інститутів амністії та помилування можна віднести такі. По-перше, акт про амністію та акт про помилування є підставами звільнення від кримінального покарання. В той час, як акт про амністію є підставою звільнення від кримінальної відповідальності чи покарання. По-друге, амністія та помилування є актами прощення, гуманізму та милосердя з боку держави до осіб, які вчинили злочини. По-третє, інститут амністії та помилування в історичному аспекті формування та розвитку володіють однаковою правовою природою. Інститут амністії, по суті, виокремлюється з інституту помилування. Саме ці ознаки і об’єднують два комплексні міжгалузеві інститути амністії та помилування.

Необхідно погодитися з В.Т. Маляренком та А.А. Музикою з приводу того, що акт про амністію не є підставою для звільнення особи від кримінальної відповідальності чи покарання. Керуючись його приписами, це робить суд – рішення останнього є правовою підставою для полегшення долі особи, котра вчинила злочин. До того ж – це право, а не обов’язок суду [14, с. 37]. Що ж до процедури помилування, то відповідний акт помилування Президента України є прямою вказівкою та правовою підставою для заміни довічного позбавлення волі на позбавлення волі на певний строк, повного або часткового звільнення від відбування як основного, так і додаткового покарання, заміни покарання або невідбутої його частини більш м’яким покаранням. Потрібно відмітити, що процедура помилування, на відміну від процедури амністування є позасудовою.

Інформація про видання акту про амністію оприлюднюється на широкий загал на відміну від актів про помилування, які хоча і не мають режиму таємності, проте мають іншу процедуру оприлюднення та вступу в законну силу.

Таким чином, інститути амністії та помилування є складними, комплексними, правовими явищами, які хоча і мають схожу природу виникнення, проте не можуть розглядатися як взаємовиключні правові інститути.

 2.2. Нормативне врегулювання застосування амністії та здійснення помилування

 Нормативне закріплення тієї чи іншої норми або правила поведінки є необхідною умовою для визнання цієї норми правовою. Адже, завдячуючи нормативній процедурі, ми спостерігаємо інтенсивний розвиток української правової системи [123, с. 111].

Якщо до видання правової норми люди можуть залежно від різних обставин обирати варіанти поведінки, то з моменту її видання, в якій би словесній формі вона не виражалася – в тексті закону, указу чи іншого нормативного акта, можливість вибору отримує правове закріплення [124, с. 389].

Нормативні правові акти являються продуктом особливого виду діяльності – нормотворення. Нормотворення – основний шлях впливу на суспільні відносини, головний засіб надання праву юридичної сили [125, с. 121]. Результатом будь-якої нормотворчої діяльності є видання певним, уповноваженим на те суб’єктом нормативно-правового акту, який врегульовує суспільні відносини у певній сфері. Всю сукупність нормативно-правових актів, які визначають порядок поведінки у суспільстві, в науці теорії права, прийнято називати джерелами (формами) права, або нормативним закріпленням правил поведінки у суспільстві.

Інститути амністії та помилування не є виключенням із загального правила, що застосовуються до інших правових інститутів та, відповідно, мають власну форму нормативного закріплення.

Сучасне нормативне урегулювання інститутів амністії та помилування здійснюється на трьох основних рівнях:

• на конституційному;
• на законодавчому;
• на підзаконному рівні.

Чинною Конституцією України визначено повноваження Верховної Ради України та Президента України стосовно оголошення амністії та здійснення помилування, а також визначено основи кримінально-правової політики у сфері застосування амністії та здійснення помилування, закріплено загальні принципи оголошення амністії та здійснення помилування.

Законодавчий рівень закріплення інститутів амністії та помилування представлений наступними законодавчими актами, а саме:

• чинний КК України;
• чинний КПК України;
• чинний КВК України;
• Закон України „Про застосування амністії в Україні” від 1 жовтня 1996 року;
• закони України „Про амністію” 1996 – 2008 років (див. Додаток Б).

Законодавчий рівень нормативного врегулювання інститутів амністії та помилування характеризується закріпленням певних правових норм, що стосуються амністії та помилування, у формі закону. Закон – це один із видів нормативно-правових актів, які діють на території України, врегламентовують певні суспільні відносини при цьому, створюючи права та обов’язки для відповідних суб’єктів.

Окрім вищеназваних, акти про амністію різних років встановлюють також широкий перелік діянь, за вчинення яких особи не можуть бути звільнені від відповідальності та покарання, із зазначенням пункту, частини статті Особливої частини КК України. Тому, в такому випадку при визначенні категорії осіб, які можуть бути звільнені від відповідальності або від покарання, потрібно керуватися „правилом від супротивного”. До прикладу, Законом України „Про амністію” 2005 року визначено, що не підлягають амністії особи, які вчинили діяння передбачене частинами 2, 3 статті 206 КК України. У випадку ж, якщо особа вчинила діяння передбачене частиною 1 статті 206 КК України, і відповідно є суб’єктом амністії, тобто підпадає під категорію осіб, визначених статтею 1 цього Закону, вона підлягає амністії (за умови, що особа не підпадає під одну з категорій осіб, які не підлягають амністії, визначеними Законом України „Про застосування амністії в Україні” та цим Законом).

Така процедура, на нашу думку, могла би бути більш простою та зрозумілою за таких умов.

По-перше, встановлення в законах про амністії конкретного переліку діянь, за вчинення яких може бути передбачено звільнення від відповідальності та покарання на підставі акта про амністію.

Тому що дивним видається порядок визначення в акті, на підставі якого особу може бути звільнено від кримінальної відповідальності та покарання, цілого переліку діянь, за вчинення яких особу не може бути звільнено ні від відповідальності, ні від покарання. Правова природа акта про амністію полягає саме у можливості звільнення від відповідальності або від покарання певних категорій осіб, за певних умов.

По-друге, закріплення в Законі України „Про застосування амністії в Україні” вичерпного переліку категорій осіб та, відповідно, вчинених ними діянь, коли не може бути застосовано звільнення від відповідальності та покарання на підставі акта про амністію.

Так, частиною 3 статті 3 Закону України „Про застосування амністії в Україні” встановлено, що положення будь-якого закону про амністію, які не відповідають вимогам частини 1 статті 3 (вимога відносно осіб, до яких амністія не застосовується), не мають сили і застосуванню не підлягають. Оскільки в цій нормі Закону знаходимо імперативну вказівку щодо суб’єктів, які не можуть бути звільнені від покарання на підставі акта про амністію, а в разі недотримання останньої закон не має юридичної сили, то можемо говорити про те, що Закон України „Про застосування амністії в Україні” є базовим, або таким, що визначає основи застосування процедури амністування на території України. Тобто, закони про амністію повинні не суперечити чинній редакції Закону „Про застосування амністії в Україні”.

Окрім того, у статті 86 чинного КК України визначено, що амністія оголошується законом України по відношенню до певної категорії осіб. Справді, законами про амністію повинні визначатися лише ті категорії осіб, щодо яких застосовується звільнення від відповідальності або від покарання на підставі акта про амністію, і аж ніяк не потрібно перевантажувати акт про амністію правилами про те, до кого процедура амністування не застосовується. Тому вважаємо за необхідне закріпити у чинному Законі „Про застосування амністії в Україні” вичерпний перелік осіб, до яких амністія не застосовується за будь-яких умов. Такий закріплений порядок визначення осіб, до яких амністія не застосовується, став би додатковою гарантією стабільності у часі процедури застосування амністії та унеможливив би застосування амністії як політичного інструменту та кримінологічного впливу запобіганню злочинності.

По-третє, визначення конкретного механізму застосування амністії у Законі України „Про застосування амністії в Україні”. Оскільки на сьогодні вищезгаданий Закон, по суті, не виправдовує назву „Про застосування амністії”, а процедура застосування амністії в Україні частково визначається законами про амністії різних років.

Тому вважаємо за доцільне доповнити чинний Закон „Про застосування амністії в Україні” наступними статтями.

Стаття 3-1.

Цей закон застосовується до осіб, засуджених судами України незалежно від місця відбування покарання цими особами.

Питання про застосування амністії щодо осіб, яких засуджено судами іноземних держав і які відбувають покарання на території України, вирішують відповідні суди України.

Щодо осіб, яких засуджено судами України і які відбувають покарання на території іншої держави, вирішує суд, який постановив вирок.

Стаття 9.

Виконання законів про амністії покладається на суди.

Питання про застосування амністії суд вирішує за власною ініціативою, за ініціативою прокурора, органів дізнання та попереднього слідства, органу або установи виконання покарань, а також обвинуваченого, підсудного чи засудженого, їх захисників чи законних представників.

Стаття 10.

Тому слушною видається думка Б.М. Телефанка про необхідність доповнення нового КПК України спеціальною статтею, яка б визначала процесуальний порядок звільнення від покарання на підставі закону України про амністію. Він пропонує закріпити в КПК України наступне: „повне або часткове звільнення від відбування покарання на підставі закону України про амністію відповідно до статті 86 КК України здійснюється суддею районного (міського) суду за місцем відбування покарання засудженим за спільним поданням органу, що відає відбуванням покарання, і спостережної комісії (служби у справах неповнолітніх)” [136, с. 5].

І.Л. Марогулова пропонує застосовувати амністію після повного розкриття злочину та з’ясування судом усіх обставин справи – на підставі обвинувального вироку або у процесі його виконання. Вказуючи на те, що до порушення кримінальної справи неможливо встановити ступінь вини особи, яка вчинила злочин, виявити суттєві епізоди злочинної діяльності та інші важливі обставини. На її думку, втручання процесуального закону впливає на правове становище амністованих, яке виявляється нерівним, залежним від стадії процесу, в якій застосовується амністія (проти одних осіб порушується кримінальна справа, проти інших не порушується; до одних застосовуються запобіжні заходи, щодо інших – не застосовуються) [137, с. 186].

Як бачимо, система нормативно-правових актів, які визначають існування інститутів амністії та помилування, не є досконалою. Вищезгадані нормативно-правові акти містять безліч суперечностей та прогалин і тому потребують внесення змін законодавцем у існуючі редакції, а в деяких випадках – прийняття нових нормативно-правових актів, які б відповідали вимогам та тенденціям розвитку сучасного законодавства в цілому та кримінального – зокрема.

2.3. Основоположні принципи застосування амністії та здійснення помилування

Теорія права серед інших правових засобів виокремлює принципи права, які у юридичній формі відображають керівні ідеї відповідної галузі або права в цілому, становлять собою загальні засади механізму правового регулювання. Для кримінального права в цілому принципи відіграють надзвичайно важливу роль, оскільки узагальнюють базові тенденції ґенези правових норм у сфері функціонування понять злочину та покарання. Правова матерія, абстрагована до рівня принципів права, дає можливість створити “ланцюг” між ідеалами, закріпленими Конституцією України, та юридичними реаліями сьогодення [138, с. 3].

Певні основні засади, основоположні, вихідні ідеї прийнято називати принципами. Тому розуміння звільнення інститутів амністії та помилування не можливе без визначення принципів, на яких ґрунтується процедура здійснення амністії та помилування.

Перш ніж розпочати аналіз основоположних принципів застосування амністії та здійснення помилування необхідно визначити, що саме потрібно розуміти під поняттям „принцип”, яка його правова природа, визначити лінгвістичне тлумачення терміну.

Поняття „принцип” означає основне, вихідне положення будь-якої теорії, вчення, науки, світогляду, політичної організації тощо [139, с. 31].

У науці філософії поняття «принцип» визначається як першооснова, керівна ідея, основне правило поведінки [140, с. 382].

Сучасні лінгвісти тлумачать поняття „принцип” таким чином:

— принцип (від лат. principium – основа, початок) – основне, вихідне положення якої-небудь теорії, вчення і т.д., керівна ідея, основне правило діяльності; внутрішнє переконання, погляд на речі, що визначає норму поведінки [141, с. 490].

Основним теоретико-правовим підґрунтям застосування амністії та здійснення помилування до осіб, які вчинили злочин, є практичне використання принципу гуманізму та економії заходів кримінальної репресії у кримінальному праві.

Гуманізм – це моралістична позиція, яка виражає визнання цінності людини як особистості, поваги її достоїнства, прагнення до блага людини як цілі суспільного прогресу [149, с. 548].

Принцип гуманізму полягає у визнанні цінності людини (однак, не тільки злочинця, а в першу чергу того, хто постраждав від злочину). Так, цей принцип виражається у тому, що кримінально-правова міра, яка тягне за собою обмеження правового статусу засудженого, має на меті оберегти інтереси законослухняних громадян від злочинних посягань. З метою позитивного впливу на винуватого до нього повинні застосовуватися мінімально необхідні міри кримінально-правового впливу [150, с. 20].

Нормативну гарантію забезпечення майнових прав осіб, які постраждали від злочинів, знаходимо у частині 2 статті 14 Закону України „Про амністію” від 31 травня 2005 року. Так, у Законі чітко встановлено, що застосування амністії до особи не звільняє її від обов’язку відшкодувати заподіяну злочином шкоду, який покладено на винну особу вироком або рішенням суду.

Принцип гуманізму випливає із основ конституційного ладу України, якими проголошується пріоритет особистості. Адже людина, її права та свободи являються найвищою соціальною цінністю в Україні. Також, у статті 28 Конституції України закріплено, що ніхто не може бути підданий катуванню, жорстокому, нелюдському або такому, що принижує його гідність, поводженню чи покаранню – ще одна задекларована гарантія забезпечення принципу гуманізму на території України.

Основоположні гуманістичні ідеї також спостерігаємо у чинному Кримінальному кодексі. Так, відповідно до частини 3 статті 50 КК України покарання не має на меті завдати фізичних страждань або принизити людську гідність. А особі, яка вчинила злочин, має бути призначене покарання, необхідне й достатнє для її виправлення та попередження нових злочинів (ч. 2 ст. 65 КК України).

Значення гуманістичних ідей для правової системи велике і багатоманітне. Вони лежать в основі врегульованих та охоронюваних нашим правом суспільних відносин, впливають на методи правового регулювання, на позиції учасників правових зв’язків. Особливо специфічна проблематика реалізації гуманістичних ідей у сфері кримінального права.

Перш за все виникають питання: по відношенню до кого діє принцип гуманізму в кримінальному праві? По відношенню до суспільства, яке захищається нормами кримінального права? По відношенню до потерпілої особи? По відношенню до злочинця? Відповіді на ці запитання неоднозначні. За загальним правилом кримінальне право охороняє інтереси, життя, здоров’я, честь особи, власність, державний та суспільний лад, правопорядок від злочинних посягань. Отже, перший і головний аспект гуманізму в кримінальному праві – це піклування про громадян, їх безпеку, про інтереси потерпілих. На це і спрямовані всі норми Кримінального кодексу, особливо його Особливої частини, які встановлюють конкретні рамки відповідальності.

Разом з тим кримінальне право охороняє і законні інтереси особи, яка вчинила злочин. Тут потрібно звернутися до слів К. Маркса, який вважав, що держава у правопорушнику „повинна бачити … людину, живу частинку держави, в якій тече кров її серця, солдата, який повинен захищати Батьківщину.., члена суспільства, який виконує власні функції, главу сім’ї, існування якого священно, і, на кінець, найголовніше – громадянина держави” [151, с. 132].

Протиставлення учасників кримінально-правових відносин у тому сенсі, що до деяких з них (потерпілого, свідка) необхідно проявляти людське, гуманне відношення, а до інших, наприклад, до обвинуваченого, цього ніби не вимагається, не відповідає принципам законності та справедливості. Не відповідає воно і принципу гуманізму. Більше того, саме відношення до особи, яка вчинила злочин, є показником реалізації у кримінально-правовій політиці держави гуманістичних принципів.

— принцип справедливості, який полягає у тому, що покарання та інші заходи кримінально-правового впливу, які застосовуються до особи, що вчинила злочин повинні відповідати характеру і ступеню суспільної небезпеки злочину, обставинам його вчинення та особі винного, при чому ніхто не може нести кримінальну відповідальність двічі за той самий злочин;

— принцип гуманізму, відповідно до якого кримінальне законодавство забезпечує безпеку людини, а покарання та інші заходи кримінально-правового характеру, що застосовуються до особи, яка вчинила злочин, не можуть мати на меті заподіяння фізичних страждань або приниження людської гідності.

Що ж до законодавчого закріплення принципів кримінального права, то необхідно окреслити позитивний досвід у цій сфері деяких європейських держав. Взагалі, проведеним дослідженням встановлено, що більшість КК європейських держав не містять безпосередніх вказівок, які б стосувалися визначення принципів кримінального права. Так, у частині 1 статті 111-2 першого Розділу Загальних положень Книги Першої КК Франції визначено, що закон визначає злочини та проступки і встановлює покарання, які застосовуються до їх виконавців, тобто окреслено застосування принципу законності [59, с. 46].

КК Республіки Польщі містить у Загальній частині Главу I “Принципи кримінальної відповідальності” [161, с. 46], КК Австралії – Главу 2 “Загальні принципи кримінальної відповідальності” [162, с. 49], Глава 1 Розділу I КК Киргизької Республіки має назву “Завдання і принципи Кримінального кодексу Киргизької Республіки” [50, с. 40].

У Кримінальному кодексі Республіки Казахстан, аналогічно до Кримінального кодексу України, принципи не зібрані у єдиний перелік, а розпорошені по змісту норм Загальної частини Кримінального кодексу [163, с. 14-22].

Незважаючи на важливе значення існування основоположних ідей – принципів, потрібно пам’ятати про те, що принципи є продуктом не лише суспільної, а й політичної діяльності тих чи інших суб’єктів. Тому закріплення основоположних принципів кримінального права і відповідно принципів застосування амністії та здійснення помилування на рівні чинного КК України унеможливило б „політичні спекуляції” стосовно курсу кримінально-правової політики у тій чи іншій сфері.

Необхідно звернути увагу на думку М.О. Бєляєва з приводу об’єктивно-суб’єктивного характеру принципів, що діють у сфері політики та права. Як визначає науковець, об’єктивність принципів полягає в тому, що в них відображаються об’єктивнодіючі закономірності розвитку природи і суспільства, реальноіснуючі суспільні відносини, які склалися на даному історичному етапі розвитку. Разом з тим ці принципи є категорією суб’єктивною, оскільки вони являють собою продукт свідомої діяльності людей та формуються, проходячи через свідомість людей, створюючи сукупність ідей, які покликані спрямовувати розвиток того чи іншого суспільного явища у сфері політики чи права [69, с. 30].

Отже, принципи застосування амністії та здійснення помилування існують у системі загальних принципів кримінального права та визначають основні підвалини існування правових інститутів амністії та помилування, а також забезпечують дотримання прав, свобод і законних інтересів людини та громадянина у сфері звільнення від кримінальної відповідальності чи від покарання на підставі закону про амністію або акту про помилування.

Висновки до розділу 2 

Проведене кримінально-правове дослідження поняття та ознак амністії і помилування, нормативного врегулювання та основоположних принципів застосування амністії та здійснення помилування, дає підстави зробити такі висновки.

1. На сьогодні особливість процедури застосування амністії та здійснення помилування полягає у комплексному та міжгалузевому характері інститутів амністії та помилування. Під „комплексним характером” слід розуміти саму специфіку норм, які входять до інститутів амністії та помилування. Ці норми врегульовують цілий комплекс суспільних відносин, які виникають з приводу визначення повноважень органів, що мають право оголошувати амністію, здійснювати помилування, застосування норми про звільнення від кримінальної відповідальності чи покарання на підставі закону про амністію та акта про помилування, і безпосередньо правозастосовні норми, на підставі яких особи звільняються від кримінальної відповідальності чи покарання. Міжгалузевий характер інститутів амністії та помилування проявляється у приналежності норм, які входять у структуру інститутів, до різних галузей права України, а саме: до конституційного, кримінального, кримінально-процесуального та кримінально-виконавчого.
2. Основоположні принципи застосування амністії та здійснення помилування можна охарактеризувати як головні ідеї, засади, основні підвалини, на підставі яких здійснюється процедура амністування та помилування. Необхідно виділяти загальні та спеціальні принципи застосування амністії та здійснення помилування, які закріплено в українському законодавстві.

РОЗДІЛ 3. СОЦІАЛЬНЕ ТА КРИМІНОЛОГІЧНЕ ПРИЗНАЧЕННЯ ІНСТИТУТІВ АМНІСТІЇ ТА ПОМИЛУВАННЯ

 3.1. Кримінопенологічний аналіз амністії та помилування 

 Ефективно протидіяти злочинності можливо лише за умови пізнання злочинності, її механізмів та злочинця, який вчиняє злочини [164, с. 96]. Так само, тільки у процесі ґрунтовного пізнання особи злочинця, специфіки вчиненого ним діяння, поведінки засудженого у пенітенціарних закладах можна стверджувати про ефективність застосування до осіб норм  інститутів амністії та помилування як підстави звільнення від покарання.

Необхідно погодитися з визначним філософом І. Кантом, який писав, що помилування злочинців є одним із найделікатніших прав суверена, застосування якого значною мірою веде до несправедливості [165, с. 263]. Норми справедливості та інші морально-етичні підвалини застосування норм про амністію та помилування є тими категоріями, які не безпідставно хвилюють науковців у зв’язку з тим, що саме категорії справедливості є мірилом сприйняття законів широким загалом.

У сучасній науці кримінології існує двояке ставлення до інститутів амністії та помилування – позитивне і негативне.

Так, А.І. Долгова негативно ставиться до амністії, розглядаючи її як одну з основних причин ескалації злочинності, фактора, який на фоні погіршення морально-психологічних характеристик сучасних злочинців, формує психологію безкарності та стимулює стійкість злочинності [166, с. 58].

А.В. Наумов вважає, що завдяки амністіям небезпечні злочинці – ґвалтівники, злодії, грабіжники – отримують свободу, що у свою чергу призводить до різкого зростання злочинності [167, с. 479].

Інші вчені – навпаки, висловлюють позитивні думки з приводу існування такого виду звільнення від покарання, як амністія та помилування. Так, Ю.М. Ткачевський у сучасних амністіях вбачає інструмент розвантаження закладів пенітенціарної системи – місць позбавлення волі, в той же час український правозахисник Г. Мар’яновський вважає застосування амністії з метою зменшення загальної кількості ув’язнених більш, ніж спірним заходом [168, с. 52].

Справді, будь-яке покарання і, відповідно, звільнення від нього, яке застосовується від імені держави за вироком суду до особи, визнаної винною у вчиненні злочину, має на меті перш за все виправлення засудженого, а також запобігання вчиненню нових злочинів як засудженим, так і іншими особами. Тому говорити про амністію як засіб розвантаження закладів пенітенціарної системи є недопустимим у сучасній державі, оскільки така теза руйнує основні підвалини кримінально-правової політики української держави у сфері застосування покарань.

Вивчення особи помилуваного дозволяє виявити особливості окремих характеристик, визначити їх роль при вирішенні питань про застосування акта про помилування, а також визначити практичні заходи для здійснення контролю після звільнення від покарання [186, с. 68].

Відомо, що деградація особистості під час відбування покарання у виді позбавлення волі порушує волю особи, породжує апатичні настрої та притуплює бажання змінити що-небудь у своєму житті. Неможливо не помітити значну роль у цьому комплексі інституту помилування: нерідко помилування – це єдиний шлях для засудженого для того, щоб бути звільненим від подальшого відбування покарання. Але без знань особливостей особистісних характеристик важко, наприклад, пояснити, чому клопотання про помилування однієї особи задовольняється, а іншої – відхиляється при рівних правових умовах.

Так, відповідно до Інструкції про порядок подання до Секретаріату Президента України матеріалів з питань помилування та виконання указів Президента України про помилування, затвердженої наказом Державного департаменту України з питань виконання покарань від 16 травня 2006 року №93 та зареєстрованого у Міністерстві юстиції України 2 червня 2006 року за №672/12546, після реєстрації клопотання про помилування готується характеристика засудженого. У ній повинна бути відображена поведінка засудженого за весь період відбування покарання, ставлення до праці та навчання, участь у виховних заходах, реалізації програм диференційованого виховного впливу, соціально-корисна активність, ставлення до вчиненого злочину та відшкодування заподіяних злочином збитків, соціальні зв’язки з рідними та близькими, а також інші відомості, що характеризують засудженого та мають значення для розгляду питання про застосування помилування [187].

Важливим та гострим питанням сьогодення як для вчених, так і для юристів-практиків є питання соціальної адаптації осіб, звільнених від покарання на підставі акта про амністію та помилування. Це питання хвилює і пересічних громадян у контексті того, чи не вплине одна з наступних амністій на криміногенну ситуацію, чи безпечно буде жити пересічним громадянам після чергового вияву гуманізму української держави.

З іншого боку, важливим для всього суспільства є питання про повернення до нормального життя осіб, яких звільнено від покарання на підставі акта про амністію та помилування. Адже у нормальному процесі проходження соціальної адаптації особи, яка відбула покарання у виді позбавлення волі, зацікавлена не лише держава, а й близькі, рідні такої особи, а також і сам колишній засуджений (засуджена), які прагнуть знову стати повноцінними членами суспільства.

О. Беца зазначав, що держава, засудивши деяких своїх громадян за вчинені злочини, позбавляє колишніх засуджених після відбуття ними покарання будь-якого захисту. Суспільство здебільшого відвертається від них, підштовхуючи тим самим до протиправних вчинків [188, с. 62].

Аналіз змісту і сутності процесу соціальної адаптації звільнених від покарання на підставі акта про амністію та помилування, його соціально-психологічних особливостей свідчить про те, що цей процес не завжди проходить безконфліктно і легко. Звільненому доводиться долати багаточисленні перешкоди (як внутрішні, суб’єктивні, так і зовнішні), які не залежать від його особистості. Ці проблеми можна умовно поділити на дві групи:

— проблеми, пов’язані із задоволенням проблем у житлі, їжі, одязі, матеріальному забезпеченні і т.д., тобто у створенні зовнішніх умов життєдіяльності суб’єкта;

—  проблеми, пов’язані зі входженням звільненого у нове соціальне мікро- та макросередовище – сім’ю, колектив, суспільство. У цьому випадку вирішальну роль відіграють особистісні якості людини, її поведінка, тобто фактори суб’єктивного плану [189, с. 51].

На сьогодні можна стверджувати, що будь-яка особа, яка повернулася з місця позбавлення волі, опиняється у складній соціально-психологічній та економічній ситуації. Природно, що будь-хто при „виході на волю” з місць позбавлення волі отримує не тільки психологічний, але й культурний шок, що пов’язано зі швидкими перетвореннями в соціально-економічній та політичній сферах. Така людина опиняється в центрі динамічних позитивних і негативних соціальних процесів і явищ. Разом з тим, складнощі адаптації до нового середовища передбачають і створення державою необхідних умов для повноцінного повернення людини в соціум. Оновлення соціального статусу особистості йде через подолання бар’єрів спілкування, оновлення вмінь і навичок жити в новому життєвому просторі. Цей процес складний, він потребує нових знань, волі, наснаги, бажання влитися у соціум. Не кожному вдається витримати всі умови і перебороти складнощі соціальної адаптації.

У процесі розвитку вчення про соціальну адаптацію у XX столітті найбільше поширення отримала теорія „загального адаптаційного синдрому”, яка була розроблена Г. Сельє і його послідовниками. У ній широко використовується поняття стресу як основного елементу адаптаційного процесу [190, с. 32]. Справді, будь-які вчинки особи, яка звільнена від покарання, мотивуються внутрішнім стресом та пов’язуються із внутрішньою напругою такої особи.

У науці кримінології психологічний стрес визначають як своєрідну форму відбитка суб’єктом складної, екстремальної ситуації, у якій він знаходиться. Специфіка психічного відбитка обумовлюється процесами діяльності, особливості котрих (суб’єктивна значущість, інтенсивність, тривалість протікання) значною мірою визначаються обраними або прийнятими цілями, досягнення яких спонукається змістом мотивів діяльності. У процесі діяльності мотиви „наповнюються” емоційно, поєднуються з інтенсивними емоційними переживаннями, що відіграють особливу роль у виникнення і протіканні станів психічної напруженості [190, с. 32].

Вивчення особливого психологічного стану особи, яка звільнена від покарання на підставі акта про амністію або помилування, та врахування того, що внутрішній світ такої особи знаходиться у стані емоційної напруженості, є шляхом до вирішення адаптаційних проблем, що пов’язані із входженням звільненого у нове мікро- та макросередовище.

У соціології під соціальною адаптацією прийнято розуміти „включення особи в соціальне середовище через отримання статусу, місця в соціальній структурі суспільства” [191, с. 173].

Нормативне поняття соціальної адаптації законодавець визначив у Законі України „Про соціальну адаптацію осіб, які відбули покарання у виді обмеження або позбавлення волі на певний строк” [192] : соціальна адаптація – комплекс правових, економічних, організаційних, соціально-психологічних та інших заходів, які здійснюються щодо звільнених осіб з метою пристосування  до  умов соціального середовища, захисту їх прав і законних інтересів.

Звільненими особами визнаються такі особи:

• які відбули покарання у виді обмеження волі або позбавлення волі на певний  строк;
• які звільнені від подальшого відбування покарання у виді обмеження волі або позбавлення волі на певний строк за хворобою;
• які звільнені від покарання на підставі Закону України про амністію;
• які звільнені від покарання на підставі акта про помилування;
• які умовно-достроково звільнені від відбування покарання;
• особи, яким замінена невідбута частина покарання більш м’яким;
• звільнені від відбування  покарання вагітні жінки і жінки, які мають дітей віком до трьох років.

Порядок підготовки засуджених до звільнення, вирішення питань їх трудового, побутового влаштування, постпенітенціарна діяльність різних органів, спрямованих на забезпечення процесу соціальної адаптації звільнених, регламентується рядом законодавчих та нормативних актів на території України:

2) являє собою особливий правовий статус засудженого (має персональний характер і пов’язана лише з даною особою);

3) має чітко визначені часові рамки, встановлені КК України;

4) полягає в обмеженнях, які застосовуються до особи, що має судимість, та інших несприятливих для неї правових наслідках;

5) умови перебігу судимості та кримінально-правові наслідки судимості визначені КК України;

6) деякі специфічно-правові наслідки судимості регламентуються іншими нормативно-правовими актами.

Судимість пов’язують із вчиненням конкретного злочину і засудженням за нього. Отже, не може набути судимості особа, яка: а) не вчинила злочину; б) не постала перед судом і не була засуджена.

Саме у стані судимості проходить процес соціальної адаптації особи, яка звільнена від покарання на підставі акта про амністію та помилування. Такий стан речей, на нашу думку, ускладнює процес соціальної адаптації особи не тільки у психологічному аспекті (розумінні особою свого спеціального правового статусу), а й у матеріально-побутовому влаштуванні (працевлаштування, оренда житла, за умови відсутності власного, влаштування особистого, сімейного життя тощо).

Кримінологічні дослідження показують, що чим негативніше особа ставиться до злочинного діяння, тим обережніше вона відноситься до винного і тим більшу дистанцію особа намагається встановити між собою та особою, яка вчинила злочин. Від 50% до 75% опитаних законослухняних респондентів взагалі не підтримують будь-яких контактів з раніше судимими особами. З усього масиву опитаних дослідниками осіб лише одиниці виключно допускали можливість спілкування з колишніми засудженими, як з друзями, родичами, і лише з тими, які вчинили злочини з необережності [211, с. 135].

Але стан судимості особи – це не лише психологічне сприйняття особою та її оточенням специфічного правового статусу, але й певні загальноправові наслідки судимості. С.І. Зельдов характеризує загальноправові наслідки судимості як різноманітні за обсягом та порядком настання часткові обмеження прав і свобод особи, яка має судимість, що передбачені нормами різних галузей права і застосовуються протягом усього або частини строку стану судимості [212, с. 94].

Частиною 2 статті 88 КК України встановлено, що судимість має правове значення у разі вчинення нового злочину, а також в інших випадках, передбачених законами України. Тобто, кримінально-правове призначення судимості реалізується лише при вчиненні особою, яка має не погашену або не зняту судимість, нового злочину. Що ж до іншого законодавства України, то існує значна кількість законів, які передбачають різні обмеження правового статусу осіб, котрі мають судимість. Так, можемо говорити про основні обмеження правового статусу особи, яка має не погашену або не зняту судимість, у сфері конституційного, державно-управлінського, трудового, цивільного, сімейного законодавства України.

У ряді законів України знаходимо імперативну вказівку на заборону займати певні посади, займатися певними видами діяльності або користуватися певними правами особам, які мають не зняту або не погашену судимість (або особами, які мають судимість), до прикладу:

— частина 3 статті 76 Конституції України, стаття 4 Закону України „Про вибори народних депутатів України” від 7 липня 2005 року (з наступними змінами та доповненнями) врегламентовують, що не може бути висунутий кандидатом і обраний депутатом громадянин, який має судимість за вчинення умисного злочину, якщо ця судимість не погашена і не знята у встановленому законом порядку [213];

— пункт 4 статті 23 Закону України „Про державну таємницю” від 21 вересня 1999 року визначає, що допуск до державної таємниці не надається у разі наявності у громадянина судимості за тяжкі злочини або у разі не знятої чи не погашеної у встановленому законом порядку судимості [214];

— відповідно до частини 6 статті 46 Закону України „Про прокуратуру” від 5 листопада 1991 року (з наступними змінами та доповненнями) не можуть бути прийняті на посаду прокурора або слідчого прокуратури особи, які були засуджені за вчинення злочину, за винятком реабілітованих [215];

• викласти частину 4 статті 12 Закону України „Про застосування амністії в Україні” (з урахуванням змін до Закону України „Про застосування амністії в Україні”, які запропоновано у п.2.3. дослідження) у наступній редакції: „за умови позитивного рішення суду з приводу застосування амністії, суд вправі розглянути питання про можливість застосування до особи, за її клопотанням, дострокового зняття судимості”;
• доповнити статтю 91 КК України частиною 2-1: „дострокове зняття судимості допускається щодо осіб, звільнених від покарання на підставі закону України про амністію”;
• доповнити чинний КПК України статтею 414-1:

Стаття 414-1. Порядок розгляду судом клопотання про дострокове зняття судимості щодо осіб, звільнених від покарання на підставі закону України про амністію.

Клопотання про дострокове зняття судимості щодо осіб, звільнених від покарання на підставі закону України про амністію, розглядається суддею районного (міського) суду, який прийняв рішення про застосування до особи амністії.

Клопотання про дострокове зняття судимості щодо осіб, звільнених від покарання на підставі закону України про амністію, розглядається за участю особи, яка його порушила, та за участю прокурора. Неявка прокурора у судове засідання не зупиняє розгляду клопотання суддею.

Якщо суддя відмовить у достроковому знятті судимості, повторне клопотання може бути порушене лише у порядку, визначеному статтею 414 цього Кодексу.

3.2. Особливості соціальної адаптації неповнолітніх, звільнених від покарання на підставі закону про амністію чи акта про помилування

Кримінальний світ має давню історію, зокрема у християнській традиції його відлік починають з Каїна. Кримінальний світ – це традиція отримання благ свавільним шляхом. У ньому особливий стиль спілкування, засади якого формуються на субкультурних цінностях, потребах, мотивах, виправдовуванні, гонорі. Кримінальний світ базується на міфологізації традицій, кримінальних історій, особистісного прикладу, що виступають як наочні, доказові, дисципліновані але, одночасно, маніпулятивні засоби „виховання” неповнолітніх відповідно до уявлень про права, здібності, волю, сміливість, вдачу. Таке кримінальне мікросередовище має потребу в залученні неповнолітніх та молодих людей до кримінальної спільноти. Саме кримінальний світ „надає” можливість відчути особливі стани легкого збагачення, вияву зверхності, високої самооцінки, підтримки, захисту, взаємодопомоги. Вчинки, поведінка, діяльність людей, які вчиняють правопорушення, – випадковий чи активний виклик правовим нормам. Рушійною силою кримінальної поведінки є відсутність орієнтації на правові норми у соціалізації.

Молода людина формується і дорослішає, збагачує свій життєвий досвід, здійснюючи безліч вчинків, у тому числі й поганих, навчаючись на помилках здебільшого власних, а не чужих. Помилки і конфліктні ситуації обмежуються переважно колом сім’ї, найближчим оточенням. Поведінка ж деякої частини неповнолітніх з різних причин виходить за межі нормальної – вступає у конфлікт із встановленими суспільством нормами, а також з установленими державою правилами поведінки.

На нашу думку, на сьогодні головним предметом уваги для законодавця та правоохоронних органів держави мають бути питання захисту від криміналізації саме молоді. А забезпечення на державному рівні програм ресоціалізації та соціальної адаптації осіб, звільнених з місць позбавлення волі, – це один із пріоритетних напрямів державної соціальної політики на найближчі роки.

Перш, ніж перейти до питання соціальної адаптації неповнолітніх, звільнених від покарання на підставі акта про амністію та помилування, необхідно визначити поняття „особи неповнолітньої” згідно з чинним законодавством України.

Відповідно до статті 6 Сімейного кодексу України неповнолітньою вважається особа віком від 14 до 18 років (до досягнення особою 14-річного віку остання вважається малолітньою) [218, с. 4].

Вік є одним із факторів, які обумовлюють кримінальну активність особи. Визначаючи у різних вікових періодах якісні відмінності сил, дослідження віку злочинця в змозі пояснити не тільки внутрішній порядок вчинення злочину, але й вказати на спрямованість сили та діяльність, як таку [219, с. 37].

Як стверджують науковці, для підліткового періоду розвитку особистості характерні протиріччя, схильність до впливу протилежних тенденцій. У цьому віці у 7 разів збільшується кількість негативних і у 40 – невмотивованих вчинків.

Найкриміногенніший  відкритості та громадського контролю за діяльністю органів і установ, що виконують покарання стосовно засуджених неповнолітніх, інших інституцій, задіяних у процесі соціальної адаптації;

• професіоналізму та кваліфікаційної відповідності осіб, задіяних до роботи з неповнолітніми, які порушили закон;
• адекватності заходів політичним, економічним та культурним умовам у державі.

Така система соціального партнерства повинна містити необхідні засоби виховного, просвітницького, морального, духовного та фізичного розвитку відповідно до потреб індивідуалізованого виправного впливу на засуджених неповнолітніх.

Для ефективного впровадження системи соціального партнерства, на нашу думку, необхідно створити Міжвідомчу координаційно-методичну раду соціального партнерства з питань соціальної адаптації неповнолітніх, звільнених від покарання. До складу ради необхідно включити перших посадових осіб, а також спеціалістів Державного департаменту України з питань виконання покарань, Генеральної прокуратури України, Верховного суду України, Міністерства внутрішніх справ України, Міністерства юстиції України, Міністерства освіти і науки України, Міністерства України у справах сім’ї, молоді та спорту, Міністерства охорони здоров’я України, Міністерства праці та соціальної політики України, за участю представників всеукраїнських громадських, благодійних та релігійних організацій, а також представників наукової еліти України.

На нашу думку, лише за умови спільності дій вищеперелічених органів у рамках діяльності Міжвідомчої координаційно-методичної ради соціального партнерства з питань соціальної адаптації неповнолітніх, звільнених від покарання, на державному рівні можливе вирішення проблеми ресоціалізації та пристосування до нормального життя у суспільстві таких осіб. На сьогодні необхідно систематизувати напрацювання центральних органів виконавчої влади, центральних органів виконавчої влади зі спеціальним статусом та їх територіальних підрозділів, а також органів судової влади щодо роботи з різними категоріями неповнолітніх правопорушників та розробити комплексну програму соціального супроводу для складних категорій молоді.

Соціальний супровід, який поширюється на неповнолітніх осіб, необхідно здійснювати на підставі таких принципів, а саме:

1. Розуміння замість засудження. Неповнолітню особу необхідно сприймати такою, яка вона є, надаючи їй можливість для прояву своїх як позитивних, так і негативних почуттів, відчуттів, не засуджуючи їх, а сприймаючи з розумінням.
2. Добровільність замість нав’язування. Підліток повинен добровільно обирати, яка саме допомога йому необхідна.
3. Взаємодія замість контролю. Дрібний контроль над неповнолітнім не тільки формує у нього хибне уявлення про „приниження”, а й не дає можливості самостійно накопичувати життєвий досвід.
4. Конфіденційність. Неповнолітній повинен бути впевнений у нерозголошенні тієї інформації, яка, на його думку, є приватною. Приватна інформація, якщо вона не загрожує життю та здоров’ю інших осіб, не може бути оприлюднена без згоди неповнолітньої особи.
5. Щирість, відвертість стосунків. У процесі соціального супроводу взаємини між неповнолітнім та особою, яка уповноважена здійснювати соціальний супровід, повинні будуватися на відкритості, щирості, чесності та взаємній довірі.
6. Обов’язкова співпраця з родиною та близьким оточенням неповнолітнього. Лише за допомогою спільних зусиль родини, близького оточення неповнолітнього та відповідних органів, які здійснюють соціальний супровід, можуть бути забезпечені позитивні наслідки соціальної адаптації звільненого від покарання на підставі акта про амністію та помилування.

У межах соціального супроводу неповнолітніх осіб, звільнених від покарання, потрібно чітко окреслити дві великі групи проблем, з якими неповнолітньому справитися самотужки неможливо:

1) проблеми психологічного характеру (налагодження комунікативного зв’язку з суспільством; проблеми, пов’язані зі спілкуванням з друзями, близькими, родичами, трудовим колективом; вікові проблеми визначення свого місця у суспільстві та визначення життєвої позиції тощо)

2) проблеми матеріально-побутового характеру (проблема житла, освіти, працевлаштування).

Заходи, пов’язані з вирішенням вищеокреслених проблем, необхідно здійснювати не тільки з тими неповнолітніми, яких вже звільнено від відбування покарання, а й з тими неповнолітніми особами, які знаходяться у місцях позбавлення волі, з метою підготовки останніх до процесу соціальної адаптації після звільнення від покарання.

Як зазначив Голова Державного департаменту України з питань виконання покарань В.В. Кощинець, реалізація форм і методів виховної роботи із засудженими повинна здійснюватися, у першу чергу, фахівцями соціально-психологічної служби, педагогами та психологами. Для цього стосовно кожного підлітка складається індивідуальна програма соціально-психологічної роботи, яка передбачає проведення комплексу заходів сприяння у набутті професії, повної загальної середньої освіти, розвитку позитивних здібностей, соціально-корисних якостей і навичок [224]. Одним з основних засобів ресоціалізації неповнолітніх, які потрапили у місця позбавлення волі, є підвищення їх освітнього рівня та навчання професії. Адже наявність професійних навичок, а також відповідного освітнього рівня зможе забезпечити вирішення матеріально-побутових проблем неповнолітнього, звільненого від покарання.

Відповідно до статті 53 Конституції України кожен має право на освіту. Повна загальна середня освіта є обов’язковою. Тому для виконання цієї норми у всіх виховних колоніях на території України діють середні загальноосвітні школи. Всі підлітки отримують атестати про середню освіту.

Європейські пенітенціарні правила одним з основних компонентів процесу виправлення визначають різносторонні програми навчання, спрямовані на успішну соціальну реабілітацію засуджених, поліпшення їх поведінки та підвищення почуття особистої гідності. У Правилах, зокрема, підкреслено, що освіта в’язнів має бути інтегрована до освітньої системи країни для того, щоб після звільнення вони могли продовжувати навчання, знайти своє місце в суспільстві.

На нашу думку, лише за результатом спільних та скоординованих дій органів державної влади, органів місцевого самоврядування, громадських та благодійних організацій у рамках соціального партнерства у сфері соціальної адаптації неповнолітніх, а також внаслідок інтенсивної право-освітньої та право-виховної роботи буде зменшено кількість молодих громадян, які починають свою свідому біографію з життя „за ґратами”.

Висновки до розділу 3

Здійснена характеристика соціального та кримінологічного призначення інститутів амністії та помилування у третьому розділі дисертаційного дослідження дає підстави стверджувати наступне.

1. З метою визначення позитивного чи негативного ставлення до інститутів амністії та помилування в соціологічному та кримінологічному значеннях у підрозділі 3.1 дисертаційного дослідження проаналізовано ці інститути в розрізі вивчення причин та умов злочинності, особи амністованого, особи помилуваного, попередження вчинення нових злочинів особами, звільнених від покарання на підставі акта про амністію та помилування, а також у контексті соціальної адаптації амністованих та помилуваних осіб. Аналіз інститутів амністії та помилування здійснено в межах предмету кримінопенології.
2. Кримінопенологічні особливості застосування акта про амністію та помилування проаналізовано у розрізі двох взаємопов’язаних аспектів, а саме: особи амністованого (особи, звільненої від відповідальності чи покарання на підставі закону про амністію) та особи помилуваного (особи, звільненої від покарання на підставі акта про помилування); процесу соціальної адаптації амністованих та помилуваних осіб.

6. У підрозділі 3.2 дисертаційного дослідження окремо проаналізовано та визначено особливості соціальної адаптації неповнолітніх осіб, звільнених від покарання на підставі акта про амністію та помилування. Процес соціальної адаптації підлітків визначається рядом суб’єктивних та об’єктивних факторів, які не в повній мірі притаманні соціальній адаптації дорослих осіб (вікові психологічні фактори, специфічні проблеми у спілкуванні з батьками, однолітками тощо).
7. Визначено, що головним предметом уваги для законодавця та правоохоронних органів держави мають бути питання захисту від криміналізації саме молоді. А забезпечення на державному рівні програм ресоціалізації та соціальної адаптації осіб, звільнених з місць позбавлення волі, – це один із пріоритетних напрямів державної соціальної політики на найближчі роки.

ВИСНОВКИ 

1. Інститути амністії та помилування мають давні традиції застосування і глибоке історичне коріння. У зв’язку з особливостями застосування інститутів амністії та помилування у конкретний історичний період на території України визначено періодизацію виникнення та еволюції вищезгаданих інститутів, а саме: князівський період (X-XV століття); імперський період (XV століття – 1845 рік); пізній імперський період (1845 – 1917 роки); перехідний період (1917 – 1924 роки); ранній радянський період (1924 – 1947 роки); кризовий радянський період (1947 – 1953 роки); пізній радянський період (1953 – 1990 роки); новітній період (1990 – 2001 роки); сучасний період існування і розвитку інститутів амністії та помилування на території України.
2. Комплексна кримінально-правова характеристика інститутів амністії та помилування можлива лише за умови застосування принципу співставлення чинного українського та зарубіжного законодавства, а також досвіду застосування інститутів амністії та помилування у зарубіжних державах. Тому було здійснено аналіз інститутів амністії та помилування за чинним законодавством держав континентальної Європи та держав колишнього Радянського Союзу. Проаналізувавши законодавство про амністію та помилування таких зарубіжних держав, як Велике Герцогство Люксембурзьке, Ірландська Республіка, Італійська Республіка, Королівство Бельгія, Королівство Данія, Королівство Іспанія, Королівство Нідерландів, Королівство Швеція, Португальська Республіка, Республіка Греція, Республіка Фінляндія, Федеративна Республіка Німеччина, Французька Республіка, Азербайджанська Республіка, Республіка Білорусь, Республіка Вірменія, Республіка Грузія, Республіка Казахстан, Республіка Киргизстан, Республіка Молдова, Республіка Таджикистан, Республіка Туркменистан, Республіка Узбекистан, Російська Федерація та інших, стверджено, що інститут помилування характерний для всіх держав континентальної Європи та для держав колишнього Радянського Союзу. Що стосується інституту амністії, то він, як правило, притаманний державам постсоціалістичного табору та лише деяким державам Європи (до прикладу, Італійська Республіка, Королівство Данія, Королівство Нідерландів, Португальська Республіка, Республіка Греція, Республіка Фінляндія, Французька Республіка). У законодавстві держав континентальної Європи спостерігається тенденція „включення” інституту амністії до складу інституту помилування. По суті, існує один інститут звільнення кримінальної відповідальності чи покарання або пом’якшення покарання, який і носить загальну назву „помилування”.
3. Встановлено, що кримінально-правова політика у широкому сенсі розуміння є політикою держави, яка спрямована на виконання завдань держави у сфері всебічного захисту прав і свобод людини та громадянина від злочинних посягань. Чільне місце кримінально-правової політики у сфері виконання функцій та завдань будь-якої держави обумовлюється тим, що тільки в рамках цього напряму державної політики вирішуються такі принципові для держави проблеми, як встановлення підстав і принципів відповідальності, визначення кола діянь, які вважаються суспільно небезпечними і кримінально-караними, встановлення принципів призначення покарання та, відповідно, і підстав звільнення від кримінальної відповідальності та покарання.
4. Кримінально-правова політика у сфері застосування амністії та здійснення помилування як науково обґрунтована концепція, яка відображає реальні потреби кримінально-правового регулювання у цій сфері, потребує подальшого розвитку і вдосконалення. Адже значення кримінально-правової політики у сфері застосування амністії та здійснення помилування на сьогодні аж ніяк не зменшується, а навпаки. Такий ріст ролі кримінально-правової політики у визначеній сфері в контексті розвитку кримінально-правової політики в цілому зумовлений наступними факторами: всебічний захист прав і свобод людини; соціальний захист громадян; законодавче забезпечення побудови демократичної правової держави; дотримання принципів законності та гуманізму в цілях економії заходів кримінальної репресії; для виконання державних програм боротьби зі злочинністю.
5. Кримінально-правова політика у сфері застосування амністії та здійснення помилування реалізується у чотирьох основних формах, а саме: у доктринальній, правотворчій, інтерпретаційній, правозастосовній.
6. У правовому значенні амністія та помилування існують як інститути права, що утворюються шляхом видання тими чи іншими вищими органами державної влади відповідного правового акту, який не відміняє дії кримінально-правового закону, але в той самий час звільняє від кримінальної відповідальності чи покарання. Особливість процедури застосування амністії та здійснення помилування полягає у комплексному та міжгалузевому характері вищезгаданих інститутів. Під „комплексним характером” слід розуміти саму специфіку норм, які входять до інститутів амністії та помилування. Ці норми врегульовують цілий комплекс суспільних відносин, які виникають з приводу визначення повноважень органів, що мають право оголошувати амністію, здійснювати помилування, застосування норми про звільнення від кримінальної відповідальності чи покарання на підставі закону про амністію та акта про помилування, і безпосередньо правозастосовні норми, на підставі яких особи звільняються від кримінальної відповідальності чи покарання. Міжгалузевий характер інститутів амністії та помилування проявляється у приналежності норм, які входять у структуру інститутів, до різних галузей права України, а саме: до конституційного, кримінального, кримінально-процесуального та кримінально-виконавчого.
7. При дослідженні процедури амністування та здійснення помилування визначено три основні етапи, які в свою чергу врегульовані нормами різних галузей права. Перший етап урегульовано нормами Конституції України та чинним державно-правовим законодавством. Це етап прийняття відповідно до своїх повноважень Верховною Радою України закону про амністію та здійснення помилування Президентом України шляхом підписання відповідного указу. Другий етап – це порядок власне застосування норм закону про амністію та норм Указу про помилування. На етапі застосування норм закону про амністію та указу про помилування така процедура врегламентована спеціальними нормативно-правовими актами, а також чинним кримінально-процесуальним та кримінально-виконавчим законодавством. Третій етап стосується безпосередньо наслідків оголошення амністії та здійснення помилування – звільнення осіб від відповідальності або покарання. Саме на цьому етапі інститути амністії та помилування регламентуються переважно нормами кримінального (ст. 44, 85, 86, 87 КК України), кримінально-процесуального (ст. 6, 407, 407-1, 408 КПК України) та кримінально-виконавчого законодавства (ст. 152, 153, 154 КВК України), незважаючи на державно-владний характер їх існування.
8. З метою вирішення проблеми належності інститутів амністії та помилування до будь-якої з галузей української системи права розрізнено та охарактеризовано такі поняття, як „інститут амністії, інститут помилування”, „амністія та помилування” і „акт про амністію, акт про помилування”. Інститут амністії – це міжгалузевий правовий інститут, до складу якого входять правові норми, які врегламентовують повноваження Верховної Ради України з приводу оголошення амністії, саму процедуру здійснення амністії та кримінально-правові наслідки її застосування: повне або часткове звільнення від кримінальної відповідальності чи покарання певної категорії осіб, які засуджені за вчинення злочину, або кримінальні справи стосовно яких перебувають у провадженні органів дізнання, досудового слідства чи суду, але не розглянуті останніми, або ж розглянуті, але вироки стосовно цих осіб не набрали законної сили. Інститут помилування – це міжгалузевий правовий інститут, до складу якого входять правові норми, які врегламентовують право Президента на здійснення помилування, саму процедуру застосування акту про помилування до конкретно визначеної особи (групи осіб) та кримінально-правові наслідки його застосування: заміни довічного позбавлення волі на позбавлення волі на певний строк, повного або часткового звільнення від відбування як основного, так і додаткового покарання, заміни покарання або невідбутої його частини більш м’яким покаранням. Амністію визначено як акт гуманізму, прощення та милосердя з боку держави, що застосовується судом на підставі Закону України „Про амністію” до невизначеної групи осіб і є підставою для повного або часткового звільненням від кримінальної відповідальності чи покарання певної категорії осіб, які засуджені за вчинення злочину, або кримінальні справи стосовно яких перебувають у провадженні органів дізнання, досудового слідства чи суду, але не розглянуті останніми, або ж розглянуті, але вироки стосовно цих осіб не набрали законної сили. У свою чергу, помилування – це акт гуманізму та милосердя з боку держави щодо конкретно визначеної особи (групи осіб), яка вчинила злочин (злочини), що застосовується на підставі виданого Президентом України Указу про помилування та здійснюється у виді заміни довічного позбавлення волі на позбавлення волі на певний строк, повного або часткового звільнення від відбування як основного, так і додаткового покарання, заміни покарання або невідбутої його частини більш м’яким покаранням.
9. Щодо нормативного закріплення дефініції „помилування”, то такого в системі сучасного законодавства, а також у підзаконних нормативно-правових актах не знаходимо. Тому запропоновано доповнити частину 2 пункту 1 Положення про здійснення помилування, затвердженого Указом Президента України від 19 липня 2005 року №1118/2005, наступною нормою: «помилування – це акт гуманізму та милосердя з боку держави щодо конкретно визначеної особи (групи осіб), яка вчинила злочин (злочини), що застосовується на підставі виданого Президентом України Указу про помилування та здійснюється у виді заміни довічного позбавлення волі на позбавлення волі на певний строк, повного або часткового звільнення від відбування як основного, так і додаткового покарання, заміни покарання або невідбутої його частини більш м’яким покаранням».
10. Встановлено, що акт про амністію і акт про помилування є актами правовими, оскільки приймаються в особливій процедурі уповноваженими на те органами та встановлюють нові правила поведінки – норми, які стосуються звільнення від кримінальної відповідальності чи покарання осіб, що вчинили злочини. У свою чергу акт про помилування, на відміну від закону про амністію, не носить нормативного характеру, незважаючи на те, що приймається в особливому порядку у формі Указу Президента. Акт про помилування є специфічним правовим актом Президента України, прийнятим у формі Указу, який є підставою заміни довічного позбавлення волі на позбавлення волі на певний строк, повного або часткового звільнення від відбування як основного, так і додаткового покарання, заміни покарання або невідбутої його частини більш м’яким покаранням. Також визначено, що акт про амністію є специфічним нормативно-правовим актом Верховної Ради України, прийнятим у формі закону, який є підставою для повного або часткового звільненням від кримінальної відповідальності чи покарання певної категорії осіб, які засуджені за вчинення злочину, або кримінальні справи стосовно яких перебувають у провадженні органів дізнання, досудового слідства чи суду, але не розглянуті останніми, або ж розглянуті, але вироки стосовно цих осіб не набрали законної сили.
11. Встановлено, що сучасне нормативне врегулювання інститутів амністії та помилування здійснюється на трьох основних рівнях – конституційному, законодавчому, підзаконному рівні.
12. Обґрунтовано необхідність закріплення у чинному Законі України „Про застосування амністії в Україні” вичерпний перелік осіб, до яких амністія не застосовується за будь-яких умов. Такий закріплений порядок визначення осіб, до яких амністія не застосовується, повинен стати додатковою гарантією стабільності у часі процедури застосування амністії та унеможливив би застосування амністії як політичного інструменту.
13. У зв’язку з необхідністю детальної регламентації процедури застосування амністії на території України визначено доцільність доповнення чинного Закону України „Про застосування амністії в Україні” наступними положеннями:

Стаття 3-1.

Цей закон застосовується до осіб, засуджених судами України незалежно від місця відбування покарання цими особами.

Питання про застосування амністії щодо осіб, яких засуджено судами іноземних держав і які відбувають покарання на території України, вирішують відповідні суди України.

Щодо осіб, яких засуджено судами України і які відбувають покарання на території іншої держави, вирішує суд, який постановив вирок.

Стаття 9.

Виконання законів про амністії покладається на суди.

Питання про застосування амністії суд вирішує за власною ініціативою, за ініціативою прокурора, органів дізнання та попереднього слідства, органу або установи виконання покарань, а також обвинуваченого, підсудного чи засудженого, їх захисників чи законних представників.

Стаття 10.

Під час розгляду судами справ про застосування амністії участь прокурора у судовому засіданні є обов’язковою.

Якщо розглядається справа про застосування амністії щодо неповнолітньої особи або щодо особи з фізичними чи психічними вадами, участь її законного представника в судовому засіданні є обов’язковою.

За наявності належним чином оформлених повноважень у судовому засіданні бере участь захисник.

Статтею 11.

Застосування амністії не допускається, якщо обвинувачений, підсудний або засуджений проти цього заперечує.

Невизнання особою вини не є перешкодою для застосування за її згодою амністії.

Особа, щодо якої вирішується питання про застосування амністії, свою згоду подає суду в усній чи письмовій формі з обов’язковим зазначенням цього у протоколі судового засіданні.

Стаття 12.

Рішення про застосування або незастосування амністії до осіб, які відбувають покарання, приймається судом щодо кожної особи індивідуально на підставі ретельної перевірки матеріалів особової справи та відомостей про поведінку засудженого під час відбування покарання. Така особа викликається в судове засідання і може давати пояснення.

У разі відсутності необхідних відомостей про особу, до якої застосовується амністія, розгляд питання про застосування амністії відкладається до їх одержання.

Судам, а також органам та установам, на які покладено підготовку матеріалів для вирішення питань, пов’язаних із застосуванням законів про амністії, надається право вимагати від відповідних установ необхідні відомості. Такі вимоги мають бути виконані негайно.

14. Здійснення процедури помилування є компетенцією Президента, і тільки він має право своїм указом вирішувати питання стосовно звільнення від покарання конкретно визначеної особи або осіб. Проте вважаємо, що сам порядок, механізм та процедура здійснення помилування повинні визначатися нормами саме закону. В цьому випадку буде дотримуватися конституційний принцип „встановлення виключно Законами”. Такий законопроект „Про порядок здійснення помилування” повинен урегулювати основні засади здійснення помилування Президентом України на законодавчому рівні. Структурно вищеназваний законопроект має охоплювати такі питання:

• загальні положення (визначення основних понять: помилування, клопотання про помилування; визначення назв органів, які беруть участь у підготовці та розгляді матеріалів за клопотаннями засуджених, їх захисників чи законних представників);
• подання клопотання про помилування (потрібно визначити, які суб’єкти можуть реалізувати право на помилування, яким органами державної влади таке клопотання надсилається);
• порядок підготовки та оформлення матеріалів за клопотаннями про помилування (визначаються процедурні норми про прийняття до розгляду клопотання та повноваження органів, що здійснюють такий розгляд);
• розгляд матеріалів про помилування (необхідно визначити процедуру попереднього розгляду та її строки, процедуру передачі висновків по матеріалах справи на розгляд Президентові);
• прийняття рішення про помилування та видання відповідного указу (необхідно визначити процедуру можливої відмови про помилування, її строки, способи повідомлення особі про відмову у помилуванні);
• порядок організації виконання Указів Президента України про помилування;
• контроль за виконанням Указів Президента України про помилування.

15. Принципи застосування амністії та здійснення помилування знаходяться в одній площині з принципами кримінального права та кримінально-правової політики. Розміщення їх на стику кримінального права та кримінально-правової політики зумовлено рядом причин: інститути амністії та помилування є інститутами кримінального права, відповідно на них поширюються і основоположні принципи кримінального права; кримінально-правова політика у сфері застосування амністії та здійснення помилування є частиною вседержавної кримінально-правової політики, а тому принципи кримінально-правової політики частково використовуються при застосуванні норм про амністію та помилування.
16. Значення принципів застосування амністії та здійснення помилування полягає в тому, що сам процес правотворчої діяльності повинен зламлюватися через призьму основоположних керівних ідей – принципів, а також відповідати стратегії застосування кримінально-правових норм.
17. Основоположні принципи застосування амністії та здійснення помилування охарактеризовано як головні ідеї, засади, основні підвалини, на підставі яких здійснюється процедура амністування та помилування. Такі принципи класифіковано на загальні та спеціальні принципи оголошення амністії та здійснення помилування. Загальні принципи – це ті, які закріплено в Конституції України як основоположні та які мають опосередковане відношення до інститутів амністії та помилування (принцип законності, принцип демократизму, принцип рівності громадян перед законом, принцип верховенства права, принцип виключення подвійної відповідальності). Спеціальними принципами оголошення амністії та здійснення помилування вважаються ті, які є безпосереднім базисом для застосування амністії та здійснення помилування, а саме: поєднання принципів гуманізму та справедливості, принцип економії заходів кримінальної репресії.
18. У межах предмету кримінопенології необхідно досліджувати специфіку суспільних відносин, які виникають внаслідок застосування акта про амністію та помилування, у розрізі двох взаємопов’язаних аспектів, а саме: 1) дослідження особи амністованого (особи, звільненої від кримінальної відповідальності чи покарання на підставі акта про амністію) та особи помилуваного (особи, звільненої від покарання на підставі акта про помилування); 2) дослідження процесу соціальної адаптації осіб, яких звільнено від покарання на підставі акта про амністію та помилування. У рамках теми дослідження визначено, що амністована особа – це особа, звільнена від покарання на підставі відповідного Закону України „Про амністію”, а помилуваною необхідно вважати особу, звільнену від покарання на підставі персоніфікованого Указу Президента України про помилування.
19. Основним фактором соціальної адаптації звільнених з місць позбавлення волі на підставі акта про амністію та помилування є тактика здійснення постпенітенціарного впливу на таких осіб. Постпенітенціарний вплив на осіб, звільнених із місць позбавлення волі, є складовою виховного процесу, що охоплює систему заходів, спрямованих: на переконання засуджених в об’єктивній необхідності правомірної поведінки на волі та надання їм допомоги у побутовому і трудовому влаштуванні, а також на організацію дієвого контролю за їх поведінкою і застосування у разі потреби адміністративних та кримінальних заходів примусу.
20. Визначено, що при розгляді питань, які пов’язані із соціальною адаптацією осіб, звільнених від покарання на підставі акта про амністію та помилування, необхідно враховувати такий законодавчий важіль впливу на поведінку звільнених осіб, як обмеження правового статусу у зв’язку з дією інституту судимості. Саме у стані судимості проходить процес соціальної адаптації особи, яка звільнена від покарання на підставі акта про амністію та помилування. Такий стан речей ускладнює процес соціальної адаптації особи не тільки у психологічному аспекті (розумінні особою свого спеціального правового статусу), а й у матеріально-побутовому влаштуванні (працевлаштування, оренда житла, за умови відсутності власного, влаштування особистого, сімейного життя тощо).
21. Враховуючи статистичні дані про відносно низький рівень рецидивної злочинності серед амністованих осіб, а також беручи до уваги, що правовий стан судимості негативно впливає на нормальний перебіг соціальної адаптації звільнених осіб на підставі акта про амністію, необхідно законодавчо зобов’язати суди при вирішенні питання про застосування амністії до конкретної особи вирішувати і питання про можливість дострокового зняття судимості з такої особи. Тому запропоновано внести ряд змін до чинного законодавства, а саме:

— частину 3 статті 5 Закону України „Про застосування амністії в Україні” – виключити;

— викласти частину 4 статті 12 Закону України „Про застосування амністії в Україні” (з урахуванням змін до Закону України „Про застосування амністії в Україні”, які запропоновано у п.2.3. дослідження) у наступній редакції: „за умови позитивного рішення суду з приводу застосування амністії, суд вправі розглянути питання про можливість застосування до особи, за її клопотанням, дострокового зняття судимості”;

— доповнити статтю 91 КК України частиною 2-1: „дострокове зняття судимості допускається щодо осіб, звільнених від покарання на підставі закону України про амністію”;

— доповнити чинний КПК України статтею 414-1:

Стаття 414-1. Порядок розгляду судом клопотання про дострокове зняття судимості щодо осіб, звільнених від покарання на підставі закону України про амністію.

Клопотання про дострокове зняття судимості щодо осіб, звільнених від покарання на підставі закону України про амністію, розглядається суддею районного (міського) суду, який прийняв рішення про застосування до особи амністії.

Клопотання про дострокове зняття судимості щодо осіб, звільнених від покарання на підставі закону України про амністію, розглядається за участю особи, яка його порушила, та за участю прокурора. Неявка прокурора у судове засідання не зупиняє розгляду клопотання суддею.

Якщо суддя відмовить у достроковому знятті судимості, повторне клопотання може бути порушене лише у порядку, визначеному статтею 414 цього Кодексу.

22. Для досягнення успішних результатів соціальної адаптації неповнолітніми, звільненими від покарання на підставі акта про амністію та помилування, необхідно впроваджувати комплексну державну систему заходів, яка повинна бути спрямована на: забезпечення умов життя засуджених неповнолітніх осіб, сумісних з людською гідністю та нормами, прийнятими у суспільстві; підтримання та розвиток у них почуття самоповаги через зведення до мінімуму негативних наслідків позбавлення волі та різниці між життям в ув’язненні і на волі; підтримання та укріплення соціально-корисних зв’язків з рідними і громадськістю в інтересах засуджених та їх сімей; забезпечення підвищення освітнього рівня та отримання професійних навичок; надання можливості розвивати навички та нахили, які допоможуть неповнолітнім особам успішно включитися у життя суспільства після звільнення.
23. Обґрунтовано висновок про те, що у сучасних умовах держава має запровадити більш прогресивну систему соціальної адаптації неповнолітніх, котрі вступили у конфлікт із законом, яка б відповідала сучасним вимогам. Такою прогресивною ідеєю у сфері соціальної адаптації неповнолітніх повинна стати ідея так званого „соціального партнерства”. Соціальне партнерство державних органів і громадських та благодійних організацій у процесі соціальної адаптації неповнолітніх правопорушників та дотримання їх прав і законних інтересів – це діяльність, яка повинна здійснюватися державними та громадськими інституціями відповідно до їх компетенції в інтересах молодої людини, суспільства, держави у рамках Конституції та чинного законодавства України, міжнародних і європейських норм та яка спрямована на вирішення проблем юридичного, соціально-медичного, соціально-педагогічного, психологічного характеру неповнолітніх, засуджених до кримінальних покарань, з метою їх виправлення, ресоціалізації та реінтеграції у суспільство, попередження вчинення ними повторних злочинів.
24. Головними завданнями соціального партнерства повинні стати гуманізація системи виконання покарань стосовно неповнолітніх; підвищення правової захищеності засуджених неповнолітніх; надання допомоги у вирішенні проблемних питань з ресоціалізації та реінтеграції у суспільство засуджених неповнолітніх; профілактика вчинення повторних злочинів засудженими неповнолітніми; координація спільних заходів соціальної допомоги засудженим неповнолітнім з метою усунення факторів, що негативно впливають на процес соціальної адаптації; науковий супровід процесу соціальної адаптації засуджених неповнолітніх, пошук і впровадження нових форм і методів роботи тощо.
25. Для ефективного впровадження системи соціального партнерства потрібно створити Міжвідомчу координаційно-методичну раду соціального партнерства з питань соціальної адаптації неповнолітніх, звільнених від покарання. До складу ради необхідно включити перших посадових осіб, а також спеціалістів Державного департаменту України з питань виконання покарань, Генеральної прокуратури України, Верховного суду України, Міністерства внутрішніх справ України, Міністерства юстиції України, Міністерства освіти і науки України, Міністерства України у справах сім’ї, молоді та спорту, Міністерства охорони здоров’я України, Міністерства праці та соціальної політики України, за участю представників всеукраїнських громадських, благодійних та релігійних організацій, а також представників наукової еліти України.
26. Окреслено, що лише за умови спільності дій вищеперерахованих органів у рамках діяльності Міжвідомчої координаційно-методичної ради соціального партнерства з питань соціальної адаптації неповнолітніх, звільнених від покарання, на державному рівні можливе вирішення проблеми ресоціалізації та пристосування до нормального життя у суспільстві таких осіб. На сьогодні необхідно систематизувати напрацювання центральних органів виконавчої влади, центральних органів виконавчої влади зі спеціальним статусом та їх територіальних підрозділів, а також органів судової влади щодо роботи з різними категоріями неповнолітніх правопорушників та розробити комплексну програму соціального супроводу для складних категорій молоді. 

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Таганцев Н. С. Русское уголовное право : в 2 т. / Таганцев Н. С. – Тула : Автограф, 2001. – Т.1: Часть общая. –2001. – 800 с.

2. Басков А. Я. Методология научного исследования: учеб. пособие / А. Я. Басков, Н. В. Туленков. – К. : МАУП, 2002. – 216 с.
3. Бержель Ж. Л. Общая теория права / Бержель Ж. Л. – М.: NOTA BENE, 2000. – 576 с. – (пер. с фр. : под общ. ред. В.И. Даниленко).
4. Люблинский П. И. Право амнистии. Историко-догматическое и политическое исследование / Люблинский П. И. – СПб., 1907. – 372 с.
5. Научные труды РАЮН : в 3 т. – М. : Юрист, 2005. – Т. 3: – 2005. – 696 с.

6. Ромашкин П. С. Основные начала уголовного и военно-уголовного законодательства Петра 1 / Ромашкин П. С. – М. : Госюриздат, 1947. – 390 с.
7. Березовський А. А. Інститут амністії: становлення та перспективи розвитку / А. А. Березовський // Актуальні проблеми держави і права: зб. наук. праць. – 2002. – Вип. 16. – С. 687–691.
8. Ромашкин П. С. Амнистия и помилование в СССР / Ромашкин П. С. – М. : Госюриздат, 1959. – 430 с.
9. Отечественное законодательство 11-20 веков : пособие для семинаров Часть 1 (11-19 века) / [под. ред. проф. О.И. Чистяков]. – М. : Юристь, 1999. – 464 с.
10. Беккариа Ч. О преступлениях и наказаних / Беккариа Ч. – М., 1939. – 258 с.
11. Уложеніе о наказаніяхъ уголовныхъ и исправительныхъ 1885 года / [издано Н.С. Таганцевымъ. – 14 изд., пересм. и доп.]. – СПб.: Американская Скоропечатня, 1909. – 1111 с.
12. Энциклопедический словарь русского библиографического института Гранат. [под ред. Ю.С. Гамбарова, В.Я. Железнова, М.М. Ковалевского и др.]. М. : Рус. Библиографич. институт Гранат, 1924. – 980 с.
13. Фойницкий И. Я. Учение о наказании в связи с тюрмоведением / Фойницкий И. Я. – М. : Добросвет, 2000. – 464 с.
14. Маляренко В. Т. Амністія та помилування в Україні: Навчальний посібник / В. Т. Маляренко, А. А. Музика – К. : Атіка, 2007. – 700 с.
15. Марогулова И. Л. Амнистия и помилование в российском законодательстве / Марогулова И. Л. – М. : ЗАО «Бизнес-школа «Интел-Синтез», 1998. – 144 с.
16. 16. Сборник документов по истории уголовного законодательства СССР и РСФСР 1917-1952 гг. / [Под ред. проф. И. Т. Голякова]. – М. : Госюриздат, 1953. – 463 с.
17. Хрестоматія з історії держави і права України : у 2 т. / [В. Д. Гончаренко, А. Й. Рогожин, О. Д. Святонька; за ред. чл.-кор. Академії правових наук України В. Д. Гончаренка]. – Київ : Ін Юре, 1997.– (Закони про тимчасовий державний устрій України) Т. 2. – 1997. – 800 с.

18. Михайленко П. П. Кримінальне право, кримінальний процес та кримінологія України (статті, доповіді, рецензії) : у 3 т. / П. П. Михайленко. – К. : Генеза, 1999. – Т. 1: Кримінальне право. – 1999.– 944 с.

19. Архірейський Д. В. Амністія як елемент боротьби з українським повстанством у 20-х роках / Д. В. Архірейський // Науковий вісник Дніпропетровського юридичного інституту МВС України. – 2000. – № 2. – С. 11–18.
20. Утевский Б. С. Досрочное освобождение и амнистия / Утевский Б. С. – М. : Изд-во НКВД, 1927. – 68 c.
21. Сотников Сергей. Амнистия в современном российском праве / Сергей Сотников // Уголовное право. –  2004. – №2 – С. 64–67.
22. Литвак О. М. Держава і злочинність : Монографія / Литвак О. М. – К. : Атіка, 2004. – 304 с.
23. Бачинин В. А. Философия права и преступления / Бачинин В. А. – Харьков : Фолио, 1999. – 510 с.
24. Сборник документов по истории уголовного законодательства СССР и РСФСР, 1953 – 1991 гг.: Законодательство СССР. Ч. 1 / [сост.: Захаров Н. С., Малков В. П.; науч. ред. Малков В. П]. – Казань : Изд-во Казан. ун-та, 1992. – 270 c.
25. Антологія української юридичної думки: у 10 т. / [Редкол.: Ю.С. Шемшученко (голова) та ін.] – К. : Видавничий Дім „Юридична книга”, 2004. (Том 7: Кримінальне право. Кримінальний процес. Упорядники: О.М. Костенко, О.О. Кваша; відп. редактор О.М. Костенко) Т.7. – 2004. – 616 с.

26. Основы уголовного законодательства Союза ССР и союзных республик // Ведомости Верховного Совета СССР. – 1959. – № 1. – С. 6.
27. Постановление Президиума Верховного Совета СССР от 17 ноября 1964 года «О формах актов Президиума Верховного Совета СССР по вопросам помилования» // Ведомости Верховного Совета СССР. – 1964. – № 48. – С. 541.
28. Осипов С. В. Предупреждение преступного рецидива: отечественный и зарубежный опит / С. В. Осипов // Бюлетень министерства юстиции РФ. – 2002. – № 5. – С. 93– 96.
29. Лунеев В. В. Преступность ХХ века / Лунеев В. В. – М. : НОРМА, 1999. – 446 с.
30. Про внесення змін і доповнень до Кримінального кодексу Української РСР: Указ Президії Верховної Ради Української РСР від 23 березня 1977 року // Відомості Верховної Ради УРСР. – 1977. – № 14. – С. 128.
31. Загородников Н. И. Советская уголовная политика и деятельность органов внутренних дел / Загородников Н.И. – М.: МВШМ МВД СССР, 1979. – 100 с.
32. Мирзажанов К. Амнистия и помилование в советском уголовном праве / Мирзажанов К. – Ташкент : Издательство Ташкентского университета, 1977. – 76 с.
33. Квашис В. Е. Гуманизм советского уголовного права / Квашис В. Е. – М. : Юрид. литература, 1969. – 150 с.
34. Пирожков В. Ф. Принципы исправления и перевоспитания осужденных / В. Ф. Пирожков, Г. А. Туманов // Вопросы борьбы с преступностью. – 1969. –№ 9. – С. 27– 36.
35. Тихий В.П. Конституція – основа Кримінального кодексу // Кримінально-правова політика держави: теоретичні та практичні аспекти проблеми: Матеріали міжнародної наукової конференції, Донецьк, 17-18 листопада 2006 року. – Донецьк : Донецький юридичний інститут ЛДУВС, 2006. – С. 38 – 43.
36. Хавронюк М. І. Кримінальне законодавство України та інших держав континентальної Європи : порівняльний аналіз проблем гармонізації / Хавронюк М. І. –  К. : Юрисконсульт, 2006. – 1048 с.
37. Мелешко М. П. Уголовно-правовые системы России и зарубежных стран (криминологические проблемы сравнительного правоведения, теории, законодательная и правоприменительная практика) / М. П. Мелешко, Е. Г. Тарло – М. : Юрлитинформ, 2003. – 654 с.
38. Бигич О. Л. Вплив порівняльно-правових досліджень на розвиток національної правової системи / О. Л. Бигич // Правова держава. – 2005. – Випуск 16. – С.134–142.
39. Ансель М. Методологические проблемы сравнительного права / М. Ансель // Очерки сравнительного права: Сб.статей / (Сост. В.А.Туманов.) – М., 1981. – С. 38-43.
40. Загальна теорія держави і права / [за ред. проф. М. В. Цвіка, доц. В. Д. Ткаченка, проф. О. В. Петришина]. – Харків : Право, 2002. – 365 с.
41. Нікітін А. В. Теорія держави та права : у 2 частинах / А. В. Нікітін. – К. : Університет „Україна”, 2005 –  Частина II: Теорія права. – 2005. – 265 с.

42. Проблемы теории государства и права: учебное пособие / [под. ред. М.Н. Марченко] – М. : Юристъ, 2005. – 656 с.
43. Конституции государств Европейского Союза / [под общ. ред. А.А.Окунькова]. – М. : НОРМА — ИНФРА, 1997. – 816 с.
44. Конституции зарубежных государств / [учеб. пособие. 2-е изд., исправ. и доп]. – М. : Изд-во БЕК, 2001. – 586 с.
45. Конституции зарубежных государств / [учебное пособие]. – М. : Издательство БЕК, 1998 – 432 с.
46. Конституции государств Европы / [под общ. ред. и со вступ. ст. директора Института законодательства и сравнительного правоведения при Правительстве РФ Л. А. Окунькова]. – М. : Изд-во НОРМА, 2001. – 840 с.
47. Конституции зарубежных государств: учебное пособие / [сост. проф. В.В. Маклаков. – 4-е изд., перераб. и доп.]. – М. : Волтерс Клувер, 2003. – 624 с.
48. Конституционные акты Государства-Города Ватикан. [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://clin.jatp.by/constitution/zapad europe/vatikn-r.htm.
49. Школа С. М. Кримінально-правові проблеми застосування амністії та здійснення помилування в Україні : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юр. наук : спец. 12.00.08 «Кримінальне право та кримінологія; кримінально-виконавче право» / С. М. Школа – Київ, 2004. – 20, [1] с.
50. Уголовный кодекс Кыргызской республики. – СПб. : Юридический центр Пресс, 2002. – 352 с.
51. Уголовный кодекс Республики Таджикистан. – СПб. : Юридический центр Пресс, 2001. – 410 с.
52. Уголовный кодекс Грузии / [пер. с груз. И. М. Мериджанашвили]. – СПб.: Юридический центр Пресс, 2002. – 409 с.
53. Уголовный кодекс Азербайджанской республики / [пер. с азерб. Б. Э. Аббасова]. – СПб.: Юридический центр Пресс, 2001. – 325 с.
54. Уголовный кодекс Российской Федерации. – М. : Персей-1, 1997. – 351 с.
55. Уголовный кодекс Республики Беларусь. – Минск : Амалфея, 2001. – 320 с.
56. Уголовный кодекс Республики Молдова / [науч. ред. А. И. Лукашов]. – СПб. : Юридический центр Пресс, 2003. – 408 с.
57. Уголовный кодекс Болгарии / [пер. с болг. Д. В. Милушева, А. И. Лукашова]. – СПб. : Юридический центр Пресс, 2001. – 298 с.
58. Уголовный кодекс Республики Сан-Марино / [Науч. ред. С. В. Максимов]. – СПб. : Юридический центр Пресс, 2002. – 253 с.
59. Уголовный кодекс Франции / [науч. ред. Л. В. Головко, Н. Е. Крылова; пер. с фр. Н. Е. Крыловой]. – СПб. : Юридический центр Пресс, 2002. – 650 с.
60. Уголовный кодекс Литовской республики / [науч. ред. В. Павилонис]. – СПб. : Юридический центр Пресс, 2003. – 470 с.
61. Уголовный кодекс Латвийской Республики / [науч. ред. А. И. Лукашов, Э. А. Саркисова]. – СПб. : Юридический центр Пресс, 2001. – 313 с.
62. Алексеев С. С. Основы правовой политики в России : Курс лекций / Алексеев С. С. – М.: Де юре, 1995. – 124 с.
63. Матузов Н. И. Актуальные проблемы российской правовой политики / Н. И. Матузов // Государство и право. – 2001. – № 10. – С. 5 – 12.
64. Філософський словник [за ред. В. І. Шинкарука]. – К. : Головна редакція української радянської енциклопедії, 1986. – 724 с.
65. Беккариа Ч. О преступлениях и наказаних / Беккариа Ч. (Сост. и предисл. В.С. Овчинского). – М. : ИНФРА-М, 2004. – 184 с.
66. Чубинский М. П. Курс уголовной политики [Изд. 2-е] / Чубинский М. П.  – СПб., 1911. – 436 с.
67. Лопашенко Н. А. Основы уголовно-правового воздействия: уголовное право, уголовный закон, уголовно-правовая политика / Лопашенко Н. А. – СПб. : Юридический центр Пресс, 2004. –303 с.
68. Шестаков Д. А. Российская уголовно-правовая политика под углом зрения исторической тенденции к смягчению репрессий / Д. А. Шестаков // Правоведение. – 1998. – № 4. – С. 154– 161.
69. Беляев Н. А. Уголовно-правовая политика и пути ее реализации / Беляев Н. А. – Л. : Изд-во Ленинградского ун-та, 1986. – 176 с.
70. Молодцов А. С. Понятие и основные направления политики и участие общественности в борьбе с преступностью / А. С. Молодцов, Е. В. Благов – Ярославль : Ярославский гос. ун-т, 1987. – 50 с. (Текст лекций).
71. Звечаровский И. Э. Современное уголовное право России: понятие, принципы, структура / Звечаровский И. Э. – СПб. : Юридический центр Пресс, 2001. – 100 с.
72. Комиссаров В. С. Уголовная политика : перспективы и направления развития / В. С. Комиссаров // Вестник Московского университета. – 1992. – № 3. – С. 72 – 78.
73. 73. Грищук В. К. Кримінальне право України. Загальна частина: [навч. посіб. для студентів юрид. фак. вищ. навч. закл] / Грищук В. К. – К.: Видавниций Дім „Ін Юре”, 2006. – 568 с.
74. 74. Закалюк А. Засади формування та реалізації кримінальної політики / А. Закалюк // Право України. – 1997. – № 9 – С. 18 – 22.
75. 75. Пермяков Ю. Е. Введение в основы уголовной политики: [учебное пособие] / Пермяков Ю. Е. – Самара, 1993. – 103 с.
76. Шундиков К. В. Юридические средства реализации правовой политики / К. В. Шундиков // Правоведение. – 1997. – № 4. – С. 144 – 150.
77. Коржанський М. Й. Кримінальне право і законодавство України: Частина Загальна. Курс лекцій / Коржанський М. Й. – К. : Атіка, 2001. – 432 с.
78. Литвак О. М. Державний вплив на злочинність. Кримінологічно-правове дослідження / Литвак О. М. – К. : Атіка, 2000. – 277 с.
79. 79. Келина С. Г. Освобождение от уголовной ответственности как правовое последствие совершения преступления. (Уголовное право: новые идеи). – М. : Наука, 1994. – С. 68-82.
80. Клейменов М. П. Уголовно-правовое прогнозирование : автореф. дисс. на соискание науч. степени доктора юрид. наук : спец. 12.00.08 «Уголовное право и криминология; Исполнительно-трудовое право» / М. П. Клейменов. – Екатеренбург, 1992. – 32 с.
81. Аликперов Х. Д. Проблема допустимости компромисса в боротьбе с преступностью : автореф. дисс. на соискание науч. степени доктора юрид. наук : спец. 12.00.08 «Уголовное право и криминология; Исполнительно-трудовое право» / Х. Д. Аликперов.– Москва, 1992. – 27 с.
82. 82. Михеєнко М. М. Кримінальний процес України / Михеєнко М. М., Нор В. Т., Шибіко В. П. – К. : Либідь, 1999. – 157 с.
83. Карпачева Н. И. Состояние соблюдения и защиты прав и свобод человека в Украине. 1-й ежегодный доклад Уполном. ВР Украины по правам человека / Карпачева Н. И. – Х. : Консул, 2002. – 494 с.
84. Про амністію осіб, які брали участь у масових акціях протесту проти несвоєчасних виплат заробітної плати, пенсій, стипендій та інших соціальних виплат: Закон України № 533/96-ВР від 21 листопада 1996 року // Відомості Верховної Ради України. – 1997. – № 4. – Ст. 22.
85. 85. Паневін В. Амністія в Україні: гуманний акт, що не обмежений у часі / В. Паневін // Закон і бізнес. – 2003. – 26 квітня. – С. 6 –7.
86. 86. Фріс П. Л. Кримінально-правова політика Української держави : теоретичні, історичні та правові проблеми / Фріс П. Л. – К. : Атіка, 2005. – 332 с.
87. 87. Панов М. Правова політика як універсальний феномен соціального буття / Микола Панов, Людмила Герасіна // Право України. – 2001. – № 8. – С. 36 – 40.
88. Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням 51 народного депутата України щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень статей 24, 58, 59, 60, 93, 190-1 Кримінального кодексу України в частині, що передбачає смертну кару як вид покарання (справа про смертну кару) від 29 грудня 1999 року // Офіційний вісник України. – 2000. – № 4. – С. 125.
89. Про внесення змін до Кримінального, Кримінально-процесуального та Виправно-трудового кодексів України: Закон України від 22 лютого 2000 року // Відомості Верховної Ради України. – 2000. – № 17. – С. 123.
90. Общая теория права и государства / [Афанасьев В. С., Братко А. Г., Герасимов А. П. и др.] ; под. ред. В. В. Лазарева. – М. : Юристъ, 1994. – 360 с.
91. Покровский И. А. Основные проблемы гражданского права / Покровский И. А. – М. : Статут, 1998. – 353 с.
92. 92. Платонов И. В. Уголовное право. Популярные лекции для самообразования / Платонов И. В. – СПб., 1903. – 160 с.
93. Словарь иностранных слов [сост. Локшина С. М.]. – 8-е изд., стереотип. – М. : Русский язык, 1981. – 624 с.
94. Словарь синонимов [под. ред. А. П. Евгеньевой]. – Л. : Наука, 1975. – 455 с.
95. Панасюк Н. Б. Краткий обзор истории применения тюремного заключения в Европе / Н. Б. Панасюк // Проблеми пенітенціарної теорії і практики. – К. : РВВ КІВС, 2000. – № 5. – С. 69 — 80.
96. Дурманов Н. Д. Советский уголовный закон / Дурманов Н. Д. – Москва : Издательство Московского университета, 1967. – 319 с.
97. Скибицкий В. В. Освобождение от уголовной ответственности и отбывания наказания / Скибицкий В. В. – К. : Наукова думка, 1987. – 184 с.
98. Карпушин М. П. Уголовная ответственность и состав преступления / М. П. Карпушин, В. И. Курляндский – М. : Юрид. лит., 1974. – 232 с.
99. Фойницкий И. Я. Курс уголовного судопроизводства: в 2 т. / И. Я. Фойницкий. – СПб. : Альфа, 1996. – Т. 1: Курс уголовного судопроизводства. – 1996. – 552 с.

100. Лист Ф. Учебник уголовного права : Общая часть / Лист Ф. – М., 1903. – 496 с.
101. Сергеевский Н. Д. Русское уголовное право: Часть общая / Сергеевский Н. Д. (5-е издание) – СПб., 1904. – 640 с.
102. Зельдов С. И. Освобождение от наказания и от его отбывания / Зельдов С. И. – М. : Юрид. литература, 1982. – 136 с.
103. 103. Кримінальне право України. Загальна частина : підручник / [Ю. В. Александров, В. І. Антипов, М. В. Володько та ін.] – К. : Правові джерела, 2002. – 432 с.
104. 104. Исаев М. М. Уголовное право. Общая часть / Исаев М. М. – М., 1948. – 575 с.
105. Соловьев А. Д. Вопросы применения наказания по советскому уголовному праву / Соловьев А. Д. – М.: Госюриздат, 1958. – 203 с.
106. Комментарий к Уголовному кодексу РСФСР / [под. ред. Ю. Д. Северина]. – М. : Юрид. литература, 1985. – 528 с.
107. Комментарий к Уголовному кодексу РСФСР / [под. ред. Г.З. Анашкина, И.И. Карпеца, Б.С . Никифорова]. – М., 1971. – 559 с.
108. Рябинин А. А. Исправительно-трудовое право Российской Федерации / Рябинин А. А. – М. : Юристъ, 1995. – 208 с.
109. Кримінальне право України : загальна частина : підручник для студентів юрид. спец. вищ. закладів освіти / [Бажанов М. І., Баулін Ю. В., Борисов В. І. та ін.] ; за ред. М. І. Бажанова, В. В. Сташиса, В. Я. Тація. – Київ-Харків : Юрінком Інтер – Право, 2001. – 416 с.
110. Матишевський П. С. Кримінальне право України. Загальна частина / Матишевський П. С. – К. : А.С.К., 2001. – 352 с. – (Підр. для студ. юрид. вузів і фак.).
111. Науково-практичний коментар Кримінального кодексу України / [3-тє вид., переробл. та доповн. за ред. М.І. Мельника, М.І. Хавронюка]. – К. : Атіка, 2003. – 1056 с.
112. Юридична енциклопедія : у 6 т. / [редкол.: Ю.С. Шемшученко (голова редкол.) та ін.] – Київ : „Укр. Енциклопедія”, 1998. Т.1. : А – Г. – 1998 – 672 с.

113. Юридична енциклопедія : у 6 т. / [редкол.: Ю.С. Шемшученко (голова редкол.) та ін.] – Київ : „Укр. Енциклопедія”, 2003. Т.5. : П – С. – 2003 – 736 с.

114. Березовський А. А. Поняття і сутність амністії / А. А. Березовський // Актуальні проблеми кримінального і кримінально-процесуального законодавства і практики його застосування : збірник тез доповідей учасників Регіонального круглого столу. – Хмельницький : ХІУП, 2002. – С. 126 – 129.
115. Гератс Г. „Материальное понятие преступления” и основания уголовной ответственности / Гератс Г. – М. : Иностр. лит., 1958. – С. 205 – 261 (Государство и право в свете Великого Октября. Юбилейное издание к 40-летию Великой Октябрьской социалистической революции: Перевод с немецкого)
116. Про застосування амністії в Україні: закон України від 1 жовтня 1996 року № 392/96-ВР // Відомості Верховної Ради України. – 1996. – № 48. – Ст. 263
117. Дурманов Н. Д. Амнистия и помилование по сталинской Конституции / Дурманов Н. Д. // Советское государство и право. – 1946. – № 5-6. – С. 44 – 52.
118. Марогулова И. Л. Правовая природа амнистии и помилования / Марогулова И. Л. // Советское уголовное право. – 1991. – № 5. – С. 64 – 68.
119. Мирзажанов К. Вопросы советского уголовного права / Мирзажанов К. – Ташкент : Издательство Ташкентского университета, 1980. – 220 с.
120. Кашанина Т. В. Основы российского права: [Учебник для вузов. – 3-е изд., перераб. и доп] / Т. В. Кашанина, А. В. Кашанина. – М. : Издательство НОРМА, 2003. – 784 с.
121. Нерсесянц В. С. Общая теория права и государства: [Учебник для вузов.] / Нерсесянц В. С. – М. : Издательство НОРМА, 2002. – 552 с.
122. Мицкевич А. В. Акты высших органов Советского государства. Юридическая природа нормативных актов высших органов государственной власти и управления СССР / Мицкевич А. В. – М. : Юрид. лит., 1967. – 175 с.
123. 123. Ющик О.І. Законодавчий процес як вид юридичного процесу / О.І. Ющик // Правова держава. – 2005. – Випуск 16. – С. 109 – 117.
124. Комаров С. А. Общая теория государства и права : учебник / Комаров С. А. – М. : Юрайт, 1997. – 411 с. (3-е изд., перераб. и дополн).
125. Общая теория права и государства: учебник / [под. ред. В. В. Лазарева]. – М. : Юрист, 1994. – 121 с.
126. Дудоров Д. И. Теория права и государства : учебное пособие / Дудоров Д. И., Середина В. В., Ячевский В. В. – Воронеж : Издательство Воронежского государственного университета, 2000. – 296 с.
127. Яценко С.С. Інститут кримінальної відповідальності в новому Кримінальному кодексі України та інших нормативно-правових актах: аспект узгодженості // Новий Кримінальний кодекс України: Питання застосування і вивчення: Матер. міжнар. наук.-практ. конф. 25-26 жовтня 2001 р. / Редкол.: Сташис В.В. та ін. – К. – Х.: Юрінком Інтер, 2002. – С. 43 – 46.
128. Артюх А. Г. Правовое регулирование института помилования / Артюх А. Г. – М. : ВНИИ МВД СССР, 1980. – С. 72 – 74.
129. Михлин А. С. Проблемы досрочного освобождения от отбывания наказания / Михлин А. С. – М. : ВНИИ МВД СССР, 1982. – 151 с.
130. Про амністію з нагоди річниці прийняття Декларації про державний суверенітет України : указ Президії Верховної Ради Української РСР від 11 липня 1991 року № 1360-XII // Відомості Верховної Ради України. – 1991. – № 34. – Ст. 457.
131. Про амністію з нагоди річниці проголошення незалежності України : указ Президента України від 17 серпня 1992 року № 395/92 // Голос України. – 1992. – 18 серпня. – С. 5.
132. Про амністію з нагоди 50-ї річниці Перемоги у Великій Вітчизняній війні : указ Президента України від 19 квітня 1995 року № 321/95 // Урядовий кур’єр. – 1995. – 22 квітня – С. 7.
133. Про амністію з нагоди першої річниці Конституції України : закон України від 26 червня 1997 року № 401/97-ВР // Відомості Верховної Ради. – 1997. – № 31. – Ст. 202.
134. Про амністію : закон України від 24 липня 1998 року № 61-XIV // Відомості Верховної Ради. – 1998. – № 34. – Ст. 234.
135. Про амністію : закон України від 16 липня 1999 року № 1005-XIV // Відомості Верховної Ради. – 1999. – № 34. – Ст. 300.
136. Телефанко Б. М. Проблеми соціальної адаптації осіб, звільнених з кримінально-виконавчих установ на підставі закону України про амністію або акта помилування : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юр. наук : спец. 12.00.08 «Кримінальне право та кримінологія; кримінально-виконавче право» / Б. М. Телефанко. – Львів, 2005. – 16, [1] с. (С. 5)
137. Марогулова И. Л. Амнистия и помилование / И. Л. Марогулова // Проблемы совершенствования советского законодательства. – Москва. – 1984. – № 28. – С. 181–193.
138. 13 Гацелюк В. О. Реалізація принципу законності кримінального права України (загальні засади концепції) : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук : спец. 12.00.08 „Кримінальне право та кримінологія; кримінально-виконавче право” / В. О. Гацелюк. – Львів, 2005. – 19 с.
139. Коробеев А. И. Советская уголовно-правовая политика : проблемы криминализации и пенализации / Коробеев А. И. – Владивосток : Изд-во Дальневосточного ун-та, 1987. – 270 с.
140. Философский словарь [под ред. И.Т. Фролова]. – 5-е изд. – М. : Политиздат, 1987. – 590 с.
141. Современный словарь иностранных слов. – М. : Русский язык, 1992. – 740 с.
142. Советский энциклопедический словарь. – М. : Советская энциклопедия, 1990. – 1630 с.
143. Толковый словарь живого Великорусского языка [авт.-сост. Даль В.] – М. : Русский язык, 1980. – 555 с.
144. Молодцов А. С. О принципах уголовного права // Категориальный аппарат уголовного права и процесса. / Молодцов А. С. Сборник научных трудов – Ярославль : Ярославский государственный университет, 1993. – С. 99 – 103.
145. Филимонов В. Д. Принципы уголовного права / Филимонов В. Д. – М. : АО “Центр ЮрИнфор”, 2002. – 139 с.
146. Коржанський М. Й. Уголовне право України. Частина загальна: [курс лекцій] / Коржанський М. Й. – К. : Наукова думка; Українська видавнича група, 1996. – 336 с.
147. Уголовный кодекс Украины: Комментарий / [под. ред. Ю. А.Кармазина и Е. Л. Стрельцова]. – Харьков : Одиссей, 2001. – 960 с.
148. Зайчук О. В. Проблеми ефективності законодавства крізь призму принципу «Верховенства права» / О. В. Зайчук // Правова держава. – 2007. – Випуск 18. – С. 7 – 18.
149. Кудрявцев В. Н. Избранные труды по социальным наукам: в 3 т. / В. Н. Кудрявцев – М. : Наука, 2002. – Т.1: Общая теория права. Уголовное право. – 2002. –  567 с.

150. Уголовное право. Общая часть : учебник для вузов / [отв. ред. – д. юр. наук, проф. И. Я. Козаченко и д. юр. наук, проф. З. А. Незнамова]. – М. : Издательская группа НОРМА-ИНФРА, 1999. – 516 с.
151.  Маркс К., Энгельс Ф. Сочинения : в 4 т. / К. Маркс, Ф. Энгельс – Москва : Государственное издательство, 1923. – Т.1 –1923 – 421 с.

152. Маркс К., Энгельс Ф. Сочинения : в 46 т. / К. Маркс, Ф. Энгельс – Москва : – Т. 8: Смертная казнь. – 1961. – 529 с.

153. Кудрявцев В. Н. Социальные отклонения. Введение в общую теорию / Кудрявцев В. Н., Кудрявцев Ю. В., Нерсесянц В. С. – Москва : Юридическая литература, 1984. – 320 с.
154. Зелінський А. Ф., Литвак О. М. Деякі зауваження кримінологів щодо проектів КК України / Анатолій Федорович Зелінський, Олег Михайлович Литвак // Право України. – 1999. – № 5. – С. 70 – 73.
155. 155. Коробеев А. И. Советская уголовно-правовая политика : проблемы криминализации и пенализации \ Коробеев А. И. – Владивосток : Изд-во Дальневосточного ун-та, 1987. – 270 с.
156. 156. Миньковский Г. Проблемы охраны правопорядка и борьбы с правонарушениями / Г. Миньковский, К. Мирзажанов – Ташкент: Узбекистан, 1984. – 175 с.
157. 157. Сахаров А. Б. О принципах социалистического уголовного права / А. Б. Сахаров // Правоведение. – 1969. – № 4. – С. 56 – 64.
158. 158. Кленова Т. В. Принципы уголовного права и принципы кодификации в уголовном праве / Т. В. Кленова // Государство и право. – 1997. – № 1. – С. 54 – 59.
159. 159. Коржанський М. Визначення окремих понять у Кримінальному кодексі України / М. Коржанський // Право України. – 2002. – № 10. – С. 83 – 88.
160. 160. Колодій А. М. Принципи права України : Монографія / Колодій А. М. – К. : Юрінком Інтер, 1998. – 208 с.
161. 161. Уголовный кодекс Польши. – СПб. : Юридический центр Пресс, 2001. – 234 с.
162. 162. Уголовный кодекс Австралии. – СПб. : Юридический центр Пресс, 2002. – 388 с.
163. 163. Уголовный кодекс Республики Казахстан. – СПб. : Юридический центр Пресс, 2001. – 466 с.
164. 164. Тангиев Б. Б. Экокриминология – парадигма и концепція / Б. Б. Тангиев // Российский криминологический взгляд. – 2006. – № 3. – С. 95 – 101.
165. 165. Кант И. Сочинение : в 6 т. / И. Кант – М. : Мысль, 1990. –

Т. 4: – Ч. 2 [под общ. ред. В. Ф. Асмуса, А. В. Гульпи, Т. И. Гойдермана]. – 1990. – 478 с.

166. 166. Преступность в России и проблемы борьбы с ней / [под. общ. ред. А. И. Долговой]. – М. : Российская криминологическая ассоциация, 2001. – 244 с.
167. 167. Наумов А. В. Уголовное право: Общая часть / Наумов А. В. – М. : Из-во БЕК, 1996. – 590 с.
168. 168. Мар’яновський Г. Україна. Феномен пенітенціарної системи / Г. Мар’яновський // Український журнал про права людини. – 2005. – № 2. – С. 51 – 60.
169. Регіональне видання «Ура — Інформ. Донбас» – 4 липня 2007 року. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу до газети : http://ura.dn.ua/pda/04.07.2007/33080.html.
170. Рівненська газета. – № 509. – 27 Червня 2007; Високий Замок [Електронний ресурс]. – Режим доступу до журналу: http://www.wz.lviv.ua/print.php?atid=57236.
171. 171. Бородавченко В. Амнистия, господа! На волю выйдут около 8 тысяч осужденных. // Товарищ. – 2005. – № 67 (754). – 26.08.2005-29.08.2005. – С.5.
172. Газета «MIGNEWS» [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://mignews.com.ua/articles/260273.html.
173. Про амністію : закон України від 19 квітня 2007 року №955-V // Відомості Верховної Ради України. – 2007. – № 331. – Ст. 401.
174. Газета «24 UA» — Дешевле освободить» [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://24.ua/news/society/5917/?r=5751&b=4.
175. Старков О. В. О криминопенологии / Старков О. В. – М. : Академия МВД СССР, 1984. – С. 119 – 120.
176. Шестаков Д. А. Школа преступных подсистем (парадигма, отрасли, влияние вовне) / Д. А. Шестаков // Российский криминологический взгляд. – 2005. – № 1. – С. 45 – 53.
177. Орлов В. Н. Предмет криминопенологии / В. Н. Орлов // Российский криминологический взгляд. – 2006. – № 3. – С. 95 – 101.
178. 178. Максимов С. В. Краткий криминологический словарь / Максимов С. В. — М. : Юристь, 1995. – 78 с.
179. Криминология. Учебное пособие / [под общ. ред. В. Е. Эминова]. – М. : ИНФРА-М-НОРМА, 1997. – 312 с.
180. 180. Старков О. В. Криминологические проблемы исполнения уголовного наказания : автореф. диск. на соискание уч. степени док. юрид. наук : спец. 12.00.08 «Уголовное право и криминология; Уголовно-исполнительное право» / О. В. Старков. – Москва, 1998. – 23 с.
181. 181. Орлов В. Н. Понятие, предмет, методы и система криминопенологии / В. Н. Орлов // Труды юридического факультета Северо-Кавказского государственного технического университета – – Выпуск 6. – С. 151 – 152.
182. 182. Антонян Ю. М. Психологическое отчуждение личности и преступное поведение. Генезис и профилактика дезадаптированных преступлений / Антонян Ю. М. – Єреван : Айастан, – 206 с.

183. Ременсон А. Л. Индивидуализация наказания в процессе его исполнения // Сбрник работ юридического факультета. Труды Томского университета. – Издательство Томского ун-та. Томск, 1961. – С. 78 – 92

166. 184. Тищенко К. М. Помилование в уголовном праве / Тищенко К. М. – М. : ВНИИ МВД России, 1994. – 80 с.
167. 185. Помилование в Российской Федерации / [под. ред. А. С. Михлина]. – М. : Информация. Консультация. Содействие, 2001. – 82 с.
168. 186. Криминология: учебник / [под ред. А. И. Долговой]. – М. : Издательство «Норма», 1997. – 492 с.
169. 187. Офіційний веб-сайт Верховної Ради України [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon1.rada.gov.ua
170. 188. Беца О. До питання про створення в Україні соціальної служби по роботі з особами, звільненими з місць позбавлення волі // Матеріали Міжнародного симпозіуму 15-16 січня 1997 р. – К., 1997. – С. 62 – 67.
171. Наливайко В.С. Ресоціалізація осіб, звільнених з місць позбавлення волі: Теорія і практика [Навчальний посібник] / Наливайко В.С. – Луцьк : РВВ «Вежа» Волин. держ. у-ту ім. Лесі Українки, 2002. – 138 с.
172. Екстремальна юридична психологія в діяльності персоналу органів внутрішніх справ України : науково-практичний посібник / [О. М. Бандурка та ін]. – Харків : вид-во Нац. ун-ту внутр. справ, 2005. – 319 с.
173. 191. Методология и методы социальной психологии / [Швырев В. С., Мансуров Н. С., Жуков Ю. М. и др.]. – Москва : «Наука», 1977. – 248 с.
174. Про соціальну адаптацію осіб, які відбули покарання у виді обмеження волі або позбавлення волі на певний строк : закон України від 10 липня 2003 року № 1104-IV // Відомості Верховної Ради. – 2004. – № 6. – Ст. 39.
175. 193. Європейські в’язничні правила. Європейські стандарти тримання ув’язнених / [Харківська правозахисна група]. – Харків : Фоліо, 1998. – 112 с.
176. Кримінально-виконавчий кодекс України від 11 липня 2003 року № 1129-IV// Відомості Верховної Ради України. – 2004. – № 3 – 4. – Ст. 21.
177. Житловий кодекс України від 11 липня 2003 року [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.
178. 196. Кодекс Законів про працю України / [Кодекси України : у 3 кн. –2-ге вид.]. – К. : Юрінком Інтер, 1998. – 107 с.
179. Закон України “Про соціальну адаптацію осіб, які відбували покарання у виді обмеження волі або позбавлення волі на певний строк” від 10 липня 2003 року [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.
180. 198. Закон України “Про зайнятість населення” від 1 березня 1991 року [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.
181. Закон України “Про місцеве самоврядування в Україні” від 21 травня 1997 року [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.
182. 200. Про Положення про Державний департамент України з питань виконання покарань : указ Президента України від 31 липня 1998 року,                 № 827/98 // Офіційний вісник України. – 1998. – № 31. – С. 3
183. 201. Про Положення про Міністерство праці та соціальної політики України : указ Президента України від 30 серпня 2000 року, № 1035/2000 // Офіційний вісник України. – № 35. – С. 15.
184. 202. Положення про спостережні комісії, затверджене постановою Кабінету Міністрів України від 1 квітня [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.uazakon.com/document/fpart74/idx74964.
185. 203. Блувштейн Ю., Лапинскас К. Социальная адаптация лиц, освобожденных из исправительно-трудовых учреждений и рецидивная преступность // Изучение и предупреждение преступности: Сборник научных работ. Вып. IV. – Вильнюс: Минтис, 1971. – С. 32 – 44.
186. Методичні рекомендації для працівників центрів соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді щодо роботи з молоддю, яка звільнилась з місць позбавлення волі / [О.І. Пилипенко (ред.)] ; Державна соціальна служба для сім’ї, дітей та молоді. Київський міжнародний університет. – К. : Держсоцслужба, 2006. – 112 с.
187. 205. Васильев В. Л. Юридическая психология / Васильев В. Л. – СПб : Питер, 2000. – 612 c.
188. 206. Старков О. В. Криминопенология: учебное пособие / Старков О. В. – М. : Экзамен, 2004. – 480 с.
189. Батиргареєва В. Особливості детермінації рецидивної злочинності / В. Батиргареєва // Право України. – 2005. – №2. – С. 63 – 65.
190. 208. Попов В. И. Проблемы борьбы с рецидивом преступлений / В. И. Попов // Право и образование. – 2004. – №2. – С. 192 – 198.
191. 209. Чужа О. Роль статистики у боротьбі з рецидивною злочинністю / О. Чужа // Право України. – 2005. – №9. – С. 70 – 72.
192. 210. Голіна В. В. Судимість / Голіна В. В. – Х. : Харків юридичний, 2006. – 384 с. – (Інститут вивчення проблем злочинності Академії правових наук України).
193. 211. Ефремова Г. Х. Реакция общественного сознания на преступное поведение / Ефремова Г. Х. // Криминологические проблемы правосознания и общественного мнения о преступности: Сб. науч. трудов (По материалам советских и чехословацких исследований). – Москва – Прага, 1986. – С.135 – 139.
194. 212. Зельдов С. И. О правовом статусе судимих лиц / С. И. Зельдов // Советское государство и право. – 1979. – № 6. – С. 93–97.
195. 213. Про вибори народних депутатів України : закон України від 25 березня 2004 року № 1665-IV // Офіційний вісник України. – 2004. – № 27 – 28. – С. 1098.
196. Закон України „Про державну таємницю” від 21 січня 1994 року [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.
197. 215. Закон України „Про прокуратуру” від 5 листопада 1991 року [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://gazeta.univ.kiev.ua/?act=view&id=1698
198. Закон України „Про міліцію” від 20 грудня 1990 року [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://zakon.rada.gov.ua/cgi bin/laws/main.
199. 217. Никифоров Б. С. О рецидиве и судимости / Б. С. Никифоров // Советское государство и право. – 1957. – №5. – С.102 – 106.
200. 218. Сімейний кодекс України : чинне законодавство зі змінами станом на 1 квітня 2005 року : (відповідає офіційному текстові). – К. : Вид. ПАЛИВОДА А.В., 2005. – 84 с.
201. 219. Неклюдова Н. Уголовно-статистические этюды. Этюд первый. Статистический опыт исследования физиологического значения различных возрастов человеческого организма по отношению к преступлению / Неклюдова Н. – СПб., 1865. – 74 с.
202. 220. Соціальна робота в Україні: перші кроки / [під ред. В. Полтавця]. – К. : Видавничий дім «КМ Академія», 2000. – 236 с.
203. 221. Соціальна робота з неповнолітніми, які перебувають у місцях позбавлення волі / [за ред. В.М Синьова]. – К. : Агропром. видав. України, – 222 с.
204. Яровий А. О. Проблеми соціальної адаптації неповнолітніх, звільнених з виховно-трудових колоній: автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук : спец. 12.00.08 «Кримінальне право, кримінологія; кримінально-виконавче право» / А. О. Яровий. – Харків, 2001. – 17, [1] с.
205. 223. Бандурка О. М. Проблеми соціальної адаптації, звільнених з виховно-трудових колоній / Бандурка О. М., Трубников В. М., Яровий А. О. – Харків : УВС, 2003. – 260 с.
206. Виступ Голови Департаменту з питань виконання покарань Кощинця В.В. на Міжнародній науково-практичній конференції «Стратегія розвитку партнерства державних органів і громадських організацій у процесі ресоціалізації неповнолітніх правопорушників та дотримання їх прав і законних інтересів при виконанні кримінальних покарань» [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.kvs.gov.ua/punish/control/uk/index.
207. Семенець Т.В. Соціально-психологічна адаптація неповнолітніх після відбуття покарання. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.naiau.kiev.ua/tslc/pages/biblio/visnik/n2000_3/semene.htm.
208. 226. Сборник международных стандартов и норм ООН в области правосудия в отношении несовершеннолетних. – М.: ЮНИСЕФ, 1998. – 784 с.
209. Internаtional Centre for Prison Studios. King’s College London 75-79 York Road London SEI 7AW UK. – London, 1999.
210. Тези виступу Заступника Голови Державного департаменту України з питань виконання покарань Калашник Н. Г. на Всеукраїнській нараді-семінарі з актуальних проблем діяльності професійно-технічних навчальних закладів при установах виконання покарань «Розвиток системи професійно-технічного навчання засуджених — шлях до їх соціальної адаптації в суспільстві» м. Біла Церква, 1 грудня 2006 року. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.kvs.gov.ua/punish/control/uk/index.
211. 229. Анна Чепурна. З досвіду діяльності Київського реабілітаційного центру для колишніх ув’язнених / Чепурна Анна // Соціальна політика і соціальна робота. – 2004. – №4. – С. 27 – 41.

230. Концепція соціального партнерства громадських організацій та органів і установ виконання покарань. [Електронний ресурс]. (Офіційний сайт Державного департаменту України з питань виконання покарань) – Режим доступу: http://www.kvs.gov.ua.