Вступ

Зміни у політичному, економічному, духовному житті нашого суспільства викликають радикальні зрушення у психології, ціннісних орієнтаціях і вчинках людей. Особливої гостроти сьогодні набуває вивчення змін, які проходять у свідомості сучасної молоді. Сьогодні перед молоддю постає завдання визначення власної життєвої позиції.

Сукупність сьогоднішніх політичних, економічних, соціальних і правових умов в Україні не могла не спровокувати зростання егоїстичної тенденції особистості. Саме ці обставини диктують потребу всебічного вивчення питань альтруїстично-егоїстичної спрямованості особистості.

Питання альтруїстично спрямованої особистості, альтруїзму, егоїзму, їх походження, розглядаються в різних науках, таких як психологія, філософія, біологія, генетика, теологія. Однозначних формулювань і відповідей не дає жодна із зазначених галузей.

Аналіз літературних джерел показав, що проблема альтруїзму була об’єктом роздумів багатьох філософів минулого. У філософії альтруїзм та егоїзм розглядаються як певні моральні категорії (англійська етика 18 століття — А. Шефтсбері, Ф. Хатчесон, Д. Юм, Г. Лейбніц, А. Шопенгауер, Л. Фейєрбах, О. Конт). У теології альтруїзм — добро для іншого — заповідь від Бога (Соловйов). Біологи розглядають альтруїзм як інстинкт, вроджений, спадково зафіксований результат природного відбору (Ч. Дарвін, Г. Спенсер, П. Кропоткін, В. Ефроімсон).

Поняття «егоїзм» не має в природі негативного морального забарвлення, оскільки егоїзм пов´язаний тут з інстинктом виживання і діє поряд з інстинктом взаємодопомоги. Інстинкт самозбереження істоти реалізує принцип еволюції, згідно з яким у природі виживають сильніші. У такий спосіб природа зберігає свої види.

1. Альтруїзм і егоїзм як явища моралі

Поняття альтруїзму й егоїзму як конкретного втілення добра і, можливо, зла досить актуальні в суспільній свідомості. Термін «альтруїзм» (фр. аltruismе від лат. аlter — інший) уперше ввів один із творців соціології Огюст Конт. У розумінні Конта даний термін протиставлявся вже існуючому терміну «егоїзм». Поняття діючого добра було відоме давно, і воно виражалося словами «доброзичливість», «благодіяння», «милосердя», «турбота», «симпатія», «людяність» і ін. Поняття, близьке до альтруїзму, зустрічається ще в Біблії, коли мова йде про любов до ближнього. Конт виразив альтруїзм у принципі «Живи для інших». Принцип альтруїзму за Контом видозмінювався і здобував інші формулювання, наприклад, «Допомагай ближнім», «Живи і дай жити іншим», «Живи і допомагай жити іншим». Ф.Ніцше вбачав в альтруїзмі лише один із проявів «моралі рабів». У такому ж смислі тлумачать альтруїзм особи, що застосовують теорію Ч.Дарвіна до суспільства. На їхню думку, альтруїзм заважає дії закону природного добору, відповідно до якого слабкіші екземпляри людського виду гинуть, а нові покоління людей відтворюються за рахунок дітей від найбільш пристосованих до життя особин.

Альтруїзм як добро в дії містить у собі кілька істотних моментів. По-перше, альтруїзм здійснюється на основі інтересів, а не потреб, бажань або цілей. Саме здійснення або нездійснення інтересів дозволяє кваліфікувати дії як альтруїстичні або егоїстичні. При цьому мається на увазі не загальний, а чужий інтерес. По-друге, альтруїзм припускає задоволення інтересу іншої людини на шкоду власному інтересу. У цьому відношенні альтруїзм близький поняттю обов’язку, оскільки з обов’язком альтруїзм ріднить відсутність вигоди й деякою мірою самопожертва[1].

У розумінні Л.Н.Толстого духовно розвинена людина живе своїми думками й чужими почуттями, а духовно нерозвинена людина живе своїми почуттями й чужими думками. По-третє, альтруїзм орієнтований не на індивідуальні і навіть не на групові, а на суспільні цінності. Він не замкнутий у відношенні «я — ти», а виражає відносини «я — ми». І.Кант писав: «Той, хто знаходить задоволення в благополуччі людей…, той, кому буває добре, коли добре всім іншим, називається другом людей (людинолюбцем) взагалі». Роблячи добро іншому, я припускаю, що так повинні вчиняти всі люди по відношенню один до одного. По-четверте, суб’єктом альтруїзму найчастіше передбачається окрема людина, рідше мала соціальна група і ще рідше держава. Це пояснюється зазначеним вище другим моментом поняття. «Ізюминкою» альтруїзму є обмеження власного інтересу на користь інтересу іншої людини. Важко назвати альтруїзмом пожертвування мільйонером однієї гривні жебраку. Ця гривня не збіднить багатія. Інша справа, коли ту ж гривню пожертвує бідняк. Звідси випливає, що не всяка добродійність може бути визнана альтруїстичною. Альтруїзм — це безкорисливе надання добра іншим ціною обмеження власних інтересів. Обмеження власних інтересів — ознака, що не тільки підсилює розповсюджене розуміння альтруїзму, але і який духовно, морально зв’язує суб’єкт і об’єкт альтруїзму.

Специфічна роль, що відіграє альтруїзм у соціальних відносинах, спонукали філософів і вчених до пошуку його причини. Якщо людина — це один з біологічних видів, то звідки в ньому береться альтруїзм — явище духу? Усі відповіді дослідників виражають два протилежних підходи: культурологічний і біологічний. Прихильники першого підходу вважають альтруїзм явищем не просто людини свідомої, а духовно розвиненої. Прихильники другого підходу стверджують: альтруїзм запропонований людині генетично, так само як він запропонований іншій високорозвиненій тварині.

У 70-80-і рр. минулого сторіччя великою популярністю користувалася стаття В.П.Ефроїмсона «Родовід альтруїзму», у якій автор намагається довести ідею домінування біологічного начала над духовним у поведінці людей. Однак у статті відсутня логіка. Єдиний приклад справжнього альтруїзму тварин, що наводить автор, — це смертельна сутичка, у котру вступили два павіани з леопардом. Ціною свого життя вони врятували інших членів зграї павіанів. Але існують і контрприкдади. Самка скорпіона відгризає голову самцеві після шлюбних ігор, кролиця поїдає породжених нею дітей, лев убиває левенят від інших «пап» і т.д.[2]

Приклади, що наводяться в статті, характеризують не альтруїзм, а біологічну доцільність. В.П.Ефроїмсон пояснює повагу до старих з позицій їхньої корисності для роду: вони хоронителі і транслятори безцінних знань і досвіду. Вони «корисні» з погляду життєздатності роду. І відразу автор пише про звичай убивати старих як обтяжуючу громаду марних споживачів убогих засобів існування. Виходить, в одному випадку вони корисні, в іншому — ні. Невже «природна еволюція» у різних ситуаціях поводиться по-різному? Чи можна стверджувати, що емоції людяності, доброти, лицарського відношення до жінок, до старих, до охорони дітей, прагнення до знання — це ті властивості, що спрямовано і неминуче розвивалися під дією природного добору і входили у фонд спадкоємних ознак людини? Як пояснити вислів древніх «Людина людині вовк», як пояснити здичавіння дітей, що виросли в співтовариствах тварин, як пояснити масові факти злочинного поводження, не говорячи вже про поведінку аморальну? Злочинність пояснюється також в основному біологічними факторами, наприклад, підвищенням рівня сечової кислоти в крові або зайвій У-хромосомі.

Нормальна система етичних реакцій, подібно будь-якому виду психічної діяльності, цілком здійснюється за умови нормального стану величезної кількості генів людини (близько 7000000). У той же час стверджується, що дитинство, проведене під час відсутності ласки і доброти, породжує злостивість і агресивність, а здатність до чуйності втрачається безповоротно. Однак, ласка, доброта, чуйність — явища виховання, а не спадковості.

На рівні свідомості егоїзм виявляє себе як воля до життя. У найнесприятливіших умовах людина знаходить у собі сили для боротьби за життя. «Егоїзм» людства зумовив потребу якісної зміни умов життя: творення гаранто­ваних засад виживання шляхом виробництва матеріальних благ. Свідомий процес творення гідних умов життя розкривається як явище альтруїзму. Альтруїстичне спрямування має також захист слабших за допомогою законів та авторитету громадської думки, що засуджує відверті утиски слабких сильни­ми. Названі засади специфічно людської життєвості створюють матеріальні й духовні підстави для укорінення та саморозвитку виду «людина» у планетарному масштабі. Моральнісне ставлення людини до людини, особливо виражене в здатності практичного утвердження іншого шляхом допомоги і захисту в разі необхідності, зумовили розвиток поняття щодо цінності життя як такого.

Ідея самоцінності життя, що культивується етичною теорією та оперта на інстинкт збереження родового життя, усвідомлення спорідненості людей з усім іншим природним світом, служить джерелом оптимізму щодо перспектив збереження життя на планеті.

Природний відбір, що діяв у процесі становлення людини розумної, сформував надзвичайно сильні й постійні альтруїстичні людські емоції. Він же сприяв спадковому їх регулюванню, применшуючи егоїзм індивідуального виживання, що постійно зберігається в природі. Сказане свідчить, що альтруїзм у вигляді потреби захисту родового життя укорінений на всіх рівнях розвитку психічних структур людини[3].

2. Походження і сутність протилежності альтруїзму та егоїзму

Походження і сутність протилежності альтруїзму — егоїзму — не викликає суперечок. Дослідники одностайні в його тваринному походженні. Лише догматично настроєні представники марксизму-ленінізму стверджували, що причина егоїзму — приватна власність, а до неї, нібито, у відносинах людей панував альтруїзм. І.Кант, натураліст і філософ, підкреслює укорінення егоїзму в природі людини: «З того дня, коли людина починає говорити від першої особи, він скрізь, де тільки можна, виявляє і стверджує своє улюблене Я й егоїзм розвивається нестримно, якщо і не відкрито (адже йому протистоїть тут егоїзм інших людей), то таємно, щоб з удаваною самовідданістю і мнимою скромністю тим вірніше піднятися в думці інших». Сучасна наука уточнює Канта в тому смислі, що егоїзм існує в людині задовго до вперше вимовленого «Я». Дослідник Ганс Сельє пише: «Живих істот спонукають до дії різноманітні імпульси, серед яких себелюбне бажання зберегтися, залишитися живим і бути щасливим займає одне з перших місць. Задоволення інстинктивних потягів, потреба в самовираженні, прагненні нагромадити багатство і домогтися влади — усі ці мотиви в сполученні з багатьма іншими зумовлюють нашу поведінку».

Сутність егоїзму не складає проблеми, проблемність егоїзму виражається в оцінці його ролі в житті людини та суспільства. У цьому питанні думки філософів і вчених розділилися. Одні з них схвалювали дану властивість поведінки людини, інші однозначно її засуджували. Ці оцінки залежали від розуміння сенсу життя людини і від відношення егоїста до інших людей. Т.Гоббс, виділяючи три причини розбратів між людьми — суперництво, недовіра, любов до слави, — писав: «Людське життя може бути порівняне зі змаганням у бігу. Єдина мета і єдина нагорода кожного з учасників — це виявитися попереду своїх конкурентів…. Жадібне прагнення до великого багатства і честолюбне прагнення до великих почестей є щось почесне, як ознаки володіння силою до їхнього досягнення. Жадібність і честолюбство, спрямовані на незначні придбання або на маленьке просування по службі — ганебні». Таке відверте виправдання егоїзму нечасто зустрічається у філософській літературі. Набагато частіше філософи дають негативні оцінки. Типовою можна вважати оцінку, дану І.Кантом: «…моральний егоїст — це той, хто всі цілі обмежує самим собою, хто користь бачить тільки в тім, що корисно йому, і, як евдемоніст, вбачає вищу визначальну підставу своєї волі тільки у вигоді й власному щасті, а не в уявленні про обов’язок».

І.Кант, що вважав егоїзм несумісний з поняттями обов’язку і совісті, виділяв три види егоїзму: логічний (невизнання коректності мислення інших людей), естетичний (невизнання смаків інших людей) і прагматичний, визначення якого наведено вище. А.І.Герцен у дусі розумного егоїзму визначає на підставі природи людини: «Є егоїзм вузький, тваринний, брудний, так само як є любов брудна, тваринна, вузька. Справжній інтерес зовсім не в тім, щоб убивати на словах егоїзм і похвалювати братерство, а в тім, щоб сполучити гармонічно вільно ці два невід’ємні начала життя людського». Артур Шопенгауер не впевнений у сумісності позначених А.І.Герценом начал. Він виділяє два різновиди егоїзму: егоїзм, що хоче власного блага, і гіпертрофований, злісний егоїзм, що хоче чужого горя. У першому випадку він прикривається ввічливістю, цим «фіговим листком егоїзму». В другому випадку він виступає як оголене злодіяння: «Інша людина, — писав А.Шопенгауер, — була б у змозі вбити іншого тільки для того, щоб його жиром змазати собі чоботи!». І.С.Тургенєв трохи інакше виділяє види: «Є три розряди егоїстів: егоїсти, котрі самі живуть і жити дають іншим; егоїсти, котрі самі живуть і не дають жити іншим; нарешті, егоїсти, котрі самі не живуть і іншим жити на дають. Жінки здебільшого належать до третього розряду». Сучасний дослідник Дж. Ролз виділяє три види егоїзму:

1) диктаторський: «усі повинні служити моїм інтересам»; 2) власної винятковості: «усі повинні додержуватися моральних принципів, крім мене, якщо мені це невигідно»; 3) анархічний, або загальний егоїзм: «усім дозволено переслідувати власні інтереси, як їм заманеться». Перші два види є егоцентризм, третій може бути морально виправданий, якщо егоїст не порушує інтереси інших. Хоча у відношенні до егоїзму переважають негативні оцінки, усе-таки багато визначень і класифікацій допускають можливість його позитивної оцінки.

У російській мові слово «егоїзм» перекладається як «себелюбність» при ігноруванні інтересів інших людей. Це вірний, але неповний переклад даного слова. Себелюбність необов’язкова заперечує інтереси інших людей. Вона може відноситися до них позитивно (до визначеної межі) або нейтрально-байдуже. Себелюб піклується лише про себе, але не заважає іншим займатися тим же. Іванов може не бути альтруїстом стосовно Петрова й у той же час він не ворог Петрову. Такого роду значення альтруїзму показувало свою «розумність» у минулому і зберігає її в даний час.

Егоїзм має не тільки негативне значення як антагоніст альтруїзму, але і позитивне значення як спосіб самоствердження людини. Людвіг Фейєрбах вважав егоїзм вираженням природи людини. На його думку, без егоїзму немає людини. Більш того, він вважає егоїзм передумовою альтруїзму: «Людина тільки там задовольняє інших, де вона задовольняє сама себе… Під егоїзмом я розумію … філософський принцип сродний із природою, з розумом людини». Таким чином, дана властивість людини може розглядатися як стимул поведінки, що розвиває достоїнство особистості. Як говорилося колись у США: що добре для Форда, те добре для Америки. Успіх підприємця був у той же час успіхом для суспільства хоча б тому, що Форд більше багатьох інших громадян платив податків.

Як писав О.Уайльд, любов до самого себе — це єдиний роман, що триває довічно. У ньому немає нічого негожого, якщо любов підтримується власними зусиллями, а не паразитує на інтересах навколишніх. Ця особливість роз’яснена Еріхом Фроммом: «Егоїст зацікавлений тільки в самому собі, у своїх бажаннях, знає тільки одне задоволення — брати, а не давати. На світ він дивиться з погляду того, що він може узяти від нього… Любов до себе й егоїзм не тільки не ідентичні, вони діаметрально протилежні. Егоїст любить себе так само мало, як і інших; фактично він навіть ненавидить себе». Таким чином, людина, що любить себе, розвивається за рахунок власних зусиль, егоїст же прагне розвиватися за рахунок інтересів інших людей. Себелюб — трудівник, егоїст — паразит. У цьому їхня головна відмінність.

Відмінність себелюбності від егоїзму дозволяє встановити зв’язок себелюбності з альтруїзмом. Людина, що знає собі ціну, здатна (хоча це не завжди буває) поважати інших таких же індивідів. Вона може також допомагати особам менш обдарованим. М.Сельє так визначає зв’язок альтруїзму з егоїзмом: «Альтруїзм можна розглядати як видозмінену форму егоїзму, колективний егоїзм, що допомагає суспільству тим, що він породжує подяку. Спонукуючи інших людей бажати нам добра за те, що ми для них зробили — і, імовірно, можемо зробити ще, — ми викликаємо позитивні почуття до себе. Це, можливо, найбільш людський спосіб забезпечення суспільної безпеки і стійкості…».

3. Психологічні особливості прояву альтруїзму-егоїзму особистості

У психології альтруїзм — це система ціннісних орієнтацій особистості, при якій центральним мотивом і критерієм моральної оцінки є інтереси іншої людини, чи соціальної спільності. Як мотив надання будь-кому допомоги альтруїзм розглядають Р. Немов, Г. Моррей, Д. Майерс. Альтруїзм можна вважати одним з фундаментальних понять гуманістичної теорії психології (Е. Фром).

Найбільш суперечливою у науці є проблема стосовно походження альтруїзму. Питання про джерела альтруїзму у поведінці людини, виникнення самої можливості безкорисливого вчинку не втрачало своєї актуальності за весь період існування західноєвропейської етичної думки. Але якщо протягом століть з’ясування цього питання велося лише у філософсько-етичному плані, то за останні 60-70 років з’явилася досить велика кількість психологічних досліджень альтруїзму-егоїзму у західній психології. Однак, у нашій країні ця проблема мало вивчена на теоретичному та емпіричному рівнях.

Отже, соціальна значущість проблеми та недостатнє вивчення даного аспекту й обумовили вибір теми статті «Психологічні особливості прояву альтруїзму-егоїзму особистості».

Однією з головних визначальних спрямованостей особистості є альтруїстично-егоїстична. Проблемами її визначення, походження, механізму дії займаються різні науки. Є кілька теорій, які пояснюють природу альтруїстично-егоїстичних вчинків, аналізують умови, при яких люди здійснюють вчинки того чи іншого гатунку: теорія соціального обміну, соціальних норм і еволюційна теорія.

Проблема походження альтруїзму розглядається з точки зору двох протилежних напрямків. Перший — «біологічний», засновниками якого є Дарвін і Спенсер. Свій розвиток ця теорія отримала у працях Кропоткіна та Ефроімсона. Такі погляди розділяють Дж. Холдейн, Г. Добржанський. Серед сучасних вчених цю точку зору підтримують такі науковці, як: Б. Медніков, В. Вельхов, С. Розанов, Г. Іваницький, Н. Сахарова, Ю. Рочев, С. Шноль. Ці вчені вважають, що альтруїстична поведінка властива не лише людині, а й багатьом тваринам, що ця звичка має генетичну основу. Це доводять різними прикладами поведінки птахів, дельфінів, щурів тощо[4].

Біологічному погляду на проблему альтруїзму протистоїть інша позиція — соціальна, яку обґрунтував І. Павлов. Учений стверджує, альтруїзм — надбання культури, пов’язане з другою сигнальною системою. Ця теорія теж мала і має своїх прибічників. Підтримують таку ідею Г. Гальперін, М. Рьюіз. Одна з фундаментальних праць стосовно цієї проблеми — «Культура і етика» А. Швейцера. Серед сучасників соціальної точки зору дотримуються: Л. Чайлахян, І. Подольский, А. Балабанов. Ці науковці стверджують, що етика, мораль і, зокрема, альтруїзм — це досягнення виключно людського суспільства.

Під альтруїстичною слід розуміти поведінку, спрямовану на благо іншої особи або соціального об’єднання, не пов’язана з якими-небудь зовнішніми заохоченнями. Альтруїстична орієнтація носить загальногуманний характер і здатна проявлятися в найрізноманітніших життєвих ситуаціях, не будучи жорстко пов’язані з приналежністю суб’єкта до тієї чи іншої спільності. У сферу власне альтруїстичних виявів не включаються також акти допомоги, які здійснюються на рівні регуляції соціально- нормативного типу.

Найчастіше у психології альтруїзм розглядається як протилежність егоїзмові. Р. Немов діаметрально протилежним поняттям до альтруїзму відносить агресію, як спричинення іншим шкоди[5].

Виділяються два основні підходи до розуміння мотиваційної природи альтруїстичного поведінки:

• особистісно-нормативний (з боку моральних норм і моральних переконань особистості);
• емоційний (з боку аналізу ролі альтруїстичних емоцій — емпатії, співпереживання, співчуття, симпатії в реалізації альтруїстичного поведінки).

Альтруїзм — безкорисливе прагнення до діяльності на благо інших; протилежність егоїзму. Це різновид самозречення, бо в умовах соціальної та психологічної відокремленості між людьми в феодальному чи буржуазному суспільстві клопіт про добробут ближнього можливий лише за умов свідомого обмеження власного добробуту. Це свідоме, нехай і короткочасне обмеження власного егоїзму.

Мотив співчуття, заснований на вихованні ідентифікаційних і емпатійних здібностей людини, є другою і досить істотною смисловою детермінантою альтруїзму. Реалізація мотиву співчуття неможлива без здійснення уявної постановки себе на місце людини, яка потребує допомоги, без процесу співпереживання йому. Про мотив співчуття мова йде тоді, коли прояв співчуття у відповідь на тяжкий стан іншого виступає як стійка і закономірна тенденція поведінки.

Співчуття передбачає не тільки розуміння іншого і співпереживання його стану, а й співпереживання можливого поліпшення стану реципієнта (об’єкта допомоги), тобто носить випереджаючий, передбачаючий характер, спонукаючи до здійснення акту допомоги. Механізм співчуття заснований на ідентифікаційно-емпатійній взаємодії, тобто злиття, ототожнення внутрішніх станів суб’єкта і об’єкта допомоги, тимчасове стирання межі між «Я» і «іншим Я».

Віра в те, що люди повинні надавати допомогу тим, хто її потребує, безвідносно до можливої вигоди в майбутньому, є нормою соціальної відповідальності. Саме ця норма спонукає сторонніх людей, наприклад, підняти книгу, яку не втримав, упустив інвалід на милицях (костилях). Експерименти показують, що навіть тоді, коли ті, хто допомагає, залишаються невідомими і не очікують ніякої подяки, вони часто допомагають нужденним особам.

Егоїзм характеризується як ціннісна орієнтація суб’єкта, що визначає поведінку людини, при якій перевага віддається власним інтересам, у життєдіяльності суб’єкта переважають власне корисні особисті бажання і потреби безвідносно до інтересів інших людей і суспільства в цілому[6].

Згідно з егоїзмом, задоволення людиною особистого інтересу розглядається в якості вищого блага. Проявам егоїзму властиве ставлення суб’єкта до іншої людини як до об’єкта й засобу досягнення власне корисної мети. Розвиток егоїзму і перетворення його в домінуючу спрямованість особистості пояснюється серйозними дефектами виховання.

Якщо тактика сімейного виховання об’єктивно спрямована на закріплення таких проявів, як завищена самооцінка і егоцентризм дитини, то у неї може сформуватися стійка ціннісна орієнтація, за якої враховуються лише її власні інтереси, потреби, переживання тощо. У зрілому віці подібна концентрація на власному Я, себелюбство і повна байдужість до внутрішнього світу іншої людини або соціальної групи може призвести до відчуження особистості.

У кожній людині генетично закладені здатності як до прояву альтруїстичної поведінки, так і до егоїстичної. Від багатьох різноманітних факторів, залежить, яка з позицій (альтруїстична чи егоїстична) виявиться основою поведінки та індивідуальної системи цінностей людини[7].

Висновки

Одержані результати дослідження дозволяють зробити наступні висновки.

Альтруїзм-егоїзм — одна з головних, визначальних позицій особистості. Центральною для поняття альтруїзм є ідея безкорисливого служіння іншим людям, що не передбачає реальної винагороди. Діаметрально протилежним поняттям є егоїзм — ціннісна орієнтація суб’єкта, що характеризується переважанням в його життєдіяльності власнекорисливих особистих інтересів і потреб, відносно до інтересів інших людей і соціальних груп.

Розвиток егоїзму і перетворення його у домінуючу спрямованість особистості пояснюється серйозними дефектами виховання. У зрілому віці подібна концентрація на власному Я, себелюбство і повна байдужість до внутрішнього світу іншої людини або соціальної групи може привести до відчуження особистості. Альтруїзм є особливим структуроутворюючим компонентом психологічної структури особистості, «знімає» егоцентризм домінуючих інстинктів, обумовлює інтеріоризацію таких цінностей, як: совість, милосердя, співпереживання, любов, справедливість, відповідальність, — гуманізуючи спрямованість особистості в цілому.

В основі поведінки юнаків та дівчат переважають егоїстичні, особистісні прояви. Такі результати можна пояснити ще й тим, що студенти, середній вік яких у вибірці 20,5 року, перебувають переважно на забезпеченні батьків. Тільки окремі з них заробляють кошти самі. Молоді люди в такому віці привчені отримувати, а не віддавати. На цьому віковому етапі звичніше чекати допомоги і піклування, а не самим проявляти піклування і надавати допомогу. Ці люди ще не відчувають відповідальності за інших.

Список використаної літератури

1. Муздыбаев К. Эгоизм личности / К. Мудзыбаев // Психологический журнал. — 2000. — Т. 21. — №2. — С. 27-39.
2. Нартова-Бочавер С. К. Два типа нравственной самоактуализации личности / С. К. Нартова-Бочавер // Психологический журнал. — 1993. — Т. 14. — №4. — С. 24-31.
3. Гендерний прояв альтруїзму-егоїзму // Вісник Одеського національного університету. — Т. 7. — 2002. — Вип.3. — С. 4-7. — (Серія «Психологія»).
4. Альтруїстично-егоїстичні цінності молоді в сучасній Україні // Наукові праці : збірник. — Миколаїв : Вид- во МФ НаУКМА, 2001. — Т. 12 : Політичні науки. — С. 72-74.
5. Словарь практического психолога / [сост. С. Ю. Головин]. — Минск. — Харвест, 1998. — 807 с.
6. Про особистості проявів альтруїзму-егоїзму у студентів // Педагогічні проблеми технічної і гуманітарної освіти. — Миколаїв : УДМТУ, 2002. — Вип.3. — С.115-119.
7. Прохоров А. С. Психологічні особливості прояву альтруїзму-егоїзму особистості / А. С. Прохоров // Збірник наукових праць Хмельницького інституту соціальних технологій Університету «Україна». — 2012. — № 6. — С. 146-149.