Освіта та самоосвіта

Реферати, дослідження, наукові статті онлайн

Актуальні проблеми розуміння системи права та правової системи

Визначення наступних термінів:

1) історичний тип держави — це сукупність важливих ознак, характерних для всіх країн, економічною основою яких є певний тип виробничих відносин, що виражають соціально-змістовну (класову) суть і соціальне призначення держави.;

2) абсолютна монархія — форма правління державою, за якої верховна влада (суверенітет тощо) належить одній особі (царю, імператору, королю тощо), та для якої характерний найвищий ступінь централізації державної влади.;

3) антидемократична держава — це режим, коли державна влада здійснюється шляхом обмеження або порушення основних прав людини, коли заборонена легальна діяльність опозиційних політичних партій і громадських об’єднань;

4) суб’єктивне право — це офіційно визнані можливості, якими володіє фізична чи юридична особа. Це також міра юридично можливої поведінки особи;

5) нормативно-правовий акт — офіційний письмовий документ, прийнятий уповноваженим на це суб’єктом нормотворення у визначеній законодавством формі та за встановленою законодавством процедурою, спрямований на регулювання суспільних відносин, що містить норми права, має неперсоніфікований характер і розрахований на неодноразове застосування;

6) закон — нормативно-правовий акт вищої юридичної сили, що регулює найважливіші суспільні відносини шляхом встановлення загальнообов’язкових правил (норм); прийнятий в особливому порядку законодавчим органом (наприклад, парламентом), або безпосередньо народом;

7) правотворчість — це відносно тривалий процес формування юридичних норм, що починається з визнання державою певних суспільних відносин, усвідомлення необхідності їхнього правового регулювання, формального закріплення і державного захисту юридичних приписів.;

8) дотримання правових норм — це форма реалізації забороняючих норм права, яка своїм змістом передбачає пасивну поведінку суб’єктів права, тобто їх утримання від вчинення заборонених правом дій (наприклад, не порушення правил дорожнього руху). Тут реалізуються заборонні і охоронні норми. Для дотримання заборон необхідно утримуватися від вчинення заборонених дій, тобто це пасивна поведінка суб’єктів права;

9) об’єкт правових відносин — це те, із приводу чого виникає, існує саме правове відношення. Так, управнена особа може претендувати на надання їй іншою стороною якогось майна (грошей, речей тощо), володіти і розпоряджатися якимись цінностями і т.ін.;

10) злочин — злодіяння, злий вчинок з точки зору тієї чи іншої системи цінностей, людини, групи людей, чи людства в цілому. Людину, яка чинить злочин, називають «злочинець»;

11) непрямий умисел — це такий умисел, при якому особа усвідомлювала суспільна небезпечний характер свого діяння (дії або бездіяльності), передбачала його суспільна небезпечні наслідки і хоча не бажала, але свідомо припускала їх настання;

12) правова культура — це різновид загальної культу­ри, який становить систему цінностей, що досягнуті людством у галузі права і стосується правової реальності даного суспільства;

13) право особи — це природні можливості індивіда, що забезпечують його життя, людську гідність і свободу діяльності у всіх сферах суспільного життя.;

14) корпоративні норми — це норми, що розробляються та забезпечуються організованими спільнотами (політичними партіями, громадськими організаціями, профспілками та ін.) з метою реалізації їх інтересів і інтересів своїх членів;

15) метод правового регулювання — це сукупність засобів і способів правового впливу на суспільні відносини. Він несе основне навантаження в динаміці, у «роботі» права, показує, як регулюються суспільні відносини, якими засобами і способами. Метод допомагає в межах галузі права виділити підгалузі й інститути права, установити межі правового втручання, поділити права і обов’язки між суб’єктами права за принципом субординації і координації та ін.

Актуальні проблеми розуміння системи права та правової системи

Вступ

Сучасний етап розвитку суспільства проходить під девізом глобалізації. Це явище характеризується не лише масштабністю, що охоплює майже всі сфери суспільного життя, а й глибиною процесів, що відбуваються та змінюють світ. Постає запитання, по-перше, наскільки право за цих умов здатне залишитися найефективнішим інструментом регулювання відносин (у чому виявляється інструментальна цінність права), по-друге: наскільки можливе збереження самобутності права, як найважливішого мірила справедливості і свободи у суспільстві (у чому виявляється власна цінність права). Також актуалізується питання про те, наскільки право може виявити і відобразити волю і потреби не тільки всього суспільства, а й кожної її верстви, класу, які формують його соціальну структуру і, нарешті, кожного індивіда (що відображає соціальну цінність права).

За таких умов виправданим є дослідження права. Як показує генезис суспільного розвитку, незважаючи на те, що закономірності виникнення пра­ва в різноманітних суспільствах у різних народів часто не збігаються, проте функціональне призначення права в цих суспільствах є схожим. Воно забезпечує цивілізоване співіснування індивідуумів, верств та класів населення, що проживають в межах окремих суспільств, хоча соціальні фактори, які детермінують формування та функціонування правопорядку, різні.

1. Поняття, структура та особливості взаємозв’язку та взаємовпливу системи права та правової системи

Основоположним у дослідженні системи права є використання системного підходу, який власне уможливлює саме дослідження. Із загальної теорії систем найбільш важливими є загальні уявлення про структуру систем («первинні» елементи, взаємини між ними, закони композиції, що обмежують ці відносини — «системоутворюючий фактор», закон системності (будь-який об’єкт можна представити як систему (об’єкт-систему), і будь-який об’єкт-система належить хоча б одній системі об’єктів даного роду), поняття середовища (оточення) системи, поняття ізоморфізму й поліморфізму й закон системного ізоморфізму (системної подібності). Досить важливим аспектом аналізу систем і їхніх взаємин з іншими системами є аналіз властивостей симетрії, асиметрії, дисиметрії систем та тісно пов’язаних з ними понять «гармонія» і «дисгармонія» [2].

Згідно з широким тлумаченням система є реально існуючим об’єктом, сукупністю елементів, що перебувають у взаємодії, «множинністю елементів з їх зв’язками та відносинами, що породжує певне цілісне утворення» [4, 73]. Серед чисельних (понад 50) дефініцій поняття „система” найбільш вживаним є таке: система — це множина пов’язаних між собою елементів, що має той чи інший вид упорядкованості за певними якостями і зв’язками і відносно стійку єдність, яка характеризується внутрішньою цілісністю, що виражена у відносній автономності поведінки і (чи) існування цієї множини в оточуючому середовищі [5,  109]. Однопорядковими з поняттям «система» є поняття «цілісність», «структура», «зв’язки», «елементи», «відносини», «підсистеми» та ін. У розумінні того, що таке система, вирішальне значення має поняття «елемент». Критеріальна властивість елемента — його необхідна безпосередня участь у створенні системи: без нього, тобто без певного одного елемента, система не існує. Елемент є далі неподільним компонентом системи при даному способі її розгляду.

У найбільш узагальненому вигляді системний підхід є таким аспектом дослідження, який передбачає розгляд об’єкта як складного, багатогранного явища, що складається з елементів, зв’язки між якими утворюють його відносно незмінну структуру та забезпечують єдність [7, 48]. Методологія та специфіка системного підходу характеризується тим, що орієнтує дослідження на розкриття цілісності об’єкта і механізмів, що й забезпечують, на виявлення різноманітних типів зв’язків складного об’єкта і зведення їх у єдину теоретичну картину. Системний аналіз визначає загальні закономірності проведення дослідження, зміст його окремих етапів, інтегрування методів та прийомів дослідження в єдину взаємозумовлену сукупність. Результатом системного аналізу є рекомендації щодо створення нових або вдосконалення функціонування існуючих систем. При системному аналізі (як і в системному підході загалом) дослідники оперують великим понятійно-категоріальним апаратом, основним (центральним) у якому є поняття системи [9, 11].

Основними ознаками системи є: цілісність; принципова неможливість ототожнення якостей цілого із сумою якостей елементів, що її складають; неможливість виводити з останніх якості цілого; залежність кожного елемента, якості та відносин системи від місця і функцій цього елемента всередині цілого; структурність (можливість опису системи через встановлення її структури, тобто комплексу зв’язків і відносин системи, зумовленість поведінки системи не стільки поведінкою її окремих елементів, скільки властивостями її структури); взаємозалежність системи і середовища (система формує і виявляє свої якості в процесі взаємодії із середовищем); ієрархічність (кожний компонент системи, у свою чергу, може розглядатися як система, а досліджувана в даному випадку система являє собою один із компонентів ширшої системи); множина описів кожної системи.

Таким чином, основоположним у подальшому дослідженні є використання системного підходу, який постає як аспект, ракурс дослідження, що передбачає розгляд об’єкта як сполученого, багатогранного явища, що складається з елементів, зв’язки між якими утворюють відносно незмінну структуру і забезпечують його цілісність.

Структура — це сукупність стійких відносин і зв’язків між елементами. Сюди належить загальна організація елементів, зв’язок між етапами розвитку та ін. За своєю значущістю для системи зв’язки елементів (навіть стійкі) різні: одні менш суттєві, інші суттєвіші, закономірні. Серед закономірних найбільш значимі інтегративні зв’язки (чи інтегративні структури). Вони обумовлюють інтегративність сторін об’єкта. Елементи визначають сам характер зв’язків всередині системи. Тобто природа і якість елементів зумовлюють спосіб (структуру) їх взаємозв’язків. Одні елементи детермінують одну структуру, інші — іншу. Елементи — це носії зв’язків і відносин, які складають структуру системи. Отже, якість системи визначається, по — перше, елементами (їх природою, властивостями, кількістю) і, по-друге, структурою, тобто їх зв’язками, взаємодією. Оскільки система перебуває в стані постійної зміни, вона повинна прагнути до збереження своєї ідентичності щодо оточення. Такі процеси, спрямовані на збереження систем, вчені називають морфостазами. Проявом останніх є здатність системи адаптуватися до оточення, оновлення своїх функцій, підтримання певного стану, встановлення оптимуму між стабільністю і динамізмом системи, який підтримується безперервною взаємодією між активними взаємозалежними процесами. Правова система існує поряд з іншими системами, відмінними за змістом, сутністю, характером зв’язків між елементами, за ступенем інтегрованості елементів і структур.

Попри всі переваги системного підходу він має і суттєвий недолік, що, безумовно, звужує його дослідне значення, а саме — ним досліджуються відповідні об’єкти в статичному стані. Саме тому переважна більшість дослідників його використання поєднують із застосуванням структурно-функціонального аналізу, який, на думку окремих вчених є ядром системного підходу. Слід пам’ятати, що вся дана система (видова), яка перебуває в безперервному русі, розвитку, має певну автономію щодо середовища, яке є для даного об’єкта родовою системою [7, 51-60]. Зазначений підхід дає змогу враховувати структуру, взаємний вплив і динаміку різних елементів, їх функціональну залежність. Дослідження, насамперед складних і багаторівневих соціальних систем, тим більше таких, як правова система, держава, політична система, суспільство, система права передбачає використання цих підходів у діалектичній єдності [2, 138].

У динамічній системі завжди існує рух, що породжує так звану нон-сумарність (ціле — більше ніж сума складових частин). Як зазначає В. Афанасьєв, соціальна система має нову, системну якість, яку не має жоден з утворюючих її компонентів. У даному випадку цією новою системною якістю є набагато ефективніша, продуктивніша праця групи людей, кооперації (системи), ніж праця окремих, але не об’єднаних у систему виробників [6, 25]. Головна мета системних досліджень — розкрити механізми функціонування складної системи, а це можливе тільки через виявлення багатогранності та багатоманітності цілісності в її існуванні [3, 32-34]. При цьому науковці звертають увагу на те, що системний підхід містить парадокс: з одного боку, ціле можна зрозуміти, виходячи з його частин, а частини, у свою чергу, — через ціле, а проаналізувати частини можна, тільки виходячи з цілого, до якого вони належать. З іншого боку, неможливо зрозуміти ціле, навіть за допомогою найдосконалішого аналізу частин, їх взаємодії між собою. Так само неможливо отримати нове уявлення про частину, тільки виходячи з її ролі в більш широкому утворенні, до якого вона входить. Роз’яснення цього парадоксу передбачає аналіз частини як самостійної одиниці, інтегративної частини цілого й обов’язково в контексті аналізу самого цілого. Саме різноманітність елементів завжди передбачає процеси інтеграції як умову їх об’єднання.

До структури системи права входить норми права, галузі права, підгалузі права й інститути права. Норма права — «цеглинка» системи права, первинний елемент, з якого складаються інститути і галузі права. Немає норми права, котра не входила б у певний інститут чи галузь права. Норми права, входячи в систему будуються системно: вони складаються з елементарних «часток» — дозволів, зобов’язань, заборон, заохочень, покарань та ін. Це — прості правові засоби, що діють на поведінку людини, й утворюють норму права як складний правовий засіб. На думку відомої української вченої Л. Луць поняття «система» означає, що вона є цілісною сукупністю (комплексом) закономірно розташованих та взаємопов’язаних і взаємодіючих елементів. До основних ознак системи, як правило, відносять: 1) комплексність (сукупність) елементів; 2) впорядкованість та подільність елементів; 3) наявність зв’язків між ними; 4) наявність цілісних властивостей. Ознаками, що відрізняють систему від інших явищ, є цілісність, зв’язок, стала структура.

Сучасні науковці виділяють наступні ознаки системи права: 1) Об’єктивність — реально зумовлена існуючою системою суспільних відносин; не створюється за суб’єктивним розсудом людей, існує у зв’язку з соціальним середовищем функціонування, тобто з елементами, що сприяють її розвитку, але знаходяться поза структурним утворенням; 2) органічна цілісність — структурна єдність і взаємозв’язок правових норм, їх взаємна погодженість і цілеспрямованість; 3) структурна диференціація (внутрішній розподіл) — складається з неоднакових за змістом й обсягом структурних елементів, які логічно поєднують і розподіляють нормативний матеріал відповідно до його функціональної спрямованості; 4) структурна ієрархічність — наявність певних рівнів ієрархії. Зверху вниз — галузі, інститути права, норми права; 5) стабільність — зумовлена стабільним складом базових галузей права; 6) динамізм — визначається динамічним складом інститутів права і правовідносин, що їх формують.

Система права тісно пов’язана із системою законодавства та правовою системою. При цьому, система права та система законодавства виступають як парні категорії, які, у свою чергу, входять до більш широкої за обсягом системи правових явищ — правової системи. Якщо структура системи права визначається нормами, інститутами, галузями й підгалузями права, структура системи законодавства включає законодавчі масиви, то правова система охоплює всі правові явища, всю правову дійсність [7, 16].

Як відомо, поняття «правова система» є порівняно новою для теорії права. У науковий обіг вона увійшла в 1980-і роки. У радянській юридичній науці вперше запропонував використовувати це поняття А. Васильєв [1, 126] у 1976 р., на думку якого правова система — це категорія, яка включає всі правові конструкції й активні елементи правової дійсності: право, систему права, правотворчість, правосуддя, юридичну практику, нормативні, правозастосовні й акти правотлумачення, правовідносини, суб’єктивні права і обов’язки, правові установи (суди, прокуратура, адвокатура), законність, правопорядок, відповідальність, механізм правового регулювання, правосвідомість тощо. Пропонована автором дефініція з деякими змінами існує в сучасній теорії права.

На особливу увагу заслуговує питання щодо взаємозв’язку системи права і правосвідомості. Так, правова ідеологія є підґрунтям, основою формування системи права та особливостей її галузевої структури. Система права, у свою чергу, впливає на рівень правової свідомості. Ступінь розвитку системності в праві позначається на рівні розвитку правової психології та правової ідеології. Зокрема, система права, маючи за мету створення найбільш функціонального механізму регулювання суспільних відносин, робить правову систему більш органічною, а зв’язок між елементами — більш узгодженим.

Взявши до уваги той факт, що правова система — це інфраструктура, в якій функціонує система права можна стверджувати, що залежно від характеру правової системи може змінюватися і структура системи права. Наприклад, якщо порушується баланс приватних та публічних інтересів у правовій системі, то порушується баланс приватних та публічних основ у системі права, зміна правової ідеології призводить до змін у галузях права та ін. Загалом, правова система може впливати на систему права як у цілому, так і на рівні окремих підсистем і елементів. Інтенсивність і ступінь впливу правової системи на систему права залежить і від дії зовнішніх факторів: економічних, політичних, соціальних, тобто від особливостей взаємозв’язку правової системи з іншими системами суспільства. Істотні зміни в суспільстві призводять до зміни структури правової системи.

Упродовж останнього десятиліття особливої гостроти й актуальності набувають проблеми, пов’язані з тими змінами, які відбуваються в правовій системі під впливом глобалізації. Так, на думку Л. Удовики, «трансформація правової системи в умовах глобалізації у категоріальній інтерпретації являє собою складний, системний, різнорівневий, багатофакторний, різновекторний, динамічний, історичний, соціальний, політико-правовий процес. Структурно — функціональна характеристика цього процесу пов’язана із перетворенням структур в рамках яких співіснують паралельно як старі, так і нові елементи, зі зміною функціонування і розвитку її підсистем та окремих елементів, які відбуваються із різними темпами, спрямованістю, поєднанням суперечливих тенденцій на інституційному, нормативному й ідеологічному рівні (інституційній, нормативній та ідеологічній підсистемі) та посиленням взаємодії й взаємозалежності між внутрішніми підсистемами, основними системами суспільства, іншими національними правовими системами й міждержавними регіонально-континентальними правовими системами» [12, 469]. Зазначене вище дає підстави стверджувати, що і система права зазнає певних змін в умовах глобалізації, як на рівні норм, так і на рівні галузей, підгалузей та інститутів права, що й стане предметом подальшого дослідження.

2. Правові системи сучасного світу, стан та перспективи

Р. Давид, зокрема, обґрунтував виокремлення трьох правових сімей: романо-германської, англосаксонської та соціалістичної. В основу такої класифікації він поклав два критерії: ідеологічний (релігія, філософія, свідомість) і юридичної техніки [4, с. 691]. Одним із найважливіших критеріїв класифікації правових сімей сучасного світу є форма, система та ієрархія джерел права.

Особливе місце серед правових груп у сучасному світі посідає романо-германська правова сім’я. Вона є своєрідним результатом еволюції римського права, проте аж ніяк не його копією [7, с. 29].

Романо-германська правова сім’я охоплює національні правові системи більшої частини країн Африки, Латинської Америки, Близького Сходу, Індонезії та Японії, а також країни континентальної Європи. Правові системи континентальної Європи за низкою специфічних ознак зарубіжні дослідники поділяють на дві групи: романську та германську. До першої належать правові системи Франції, Італії, Іспанії, Бельгії, Люксембургу та Голландії. До другої – Німеччини, Австрії, Швейцарії та інших країн [6, с. 51–60].

Варто вказати, що романо-германська сім’я протягом багатьох століть невпинно розвивалась і продовжує розвиватися в тісному взаємозв’язку та взаємодії, а нерідко й у протидії з іншими правовими сім’ями й окремими правовими системами [13, с. 15]. Континентальне (романо-германське) право являє собою правову систему, в якій головним джерелом права є законодавчі акти. Континентальне право склалося в країнах континентальної Європи: Італії, Франції, Німеччини, Іспанії та інших, право кожної з яких впливало на формування загальних характеристик системи.

Серед основних ознак правової системи континентального права  варто виокремити  формальне невизнання судового прецеденту як джерела права [15, с. 222]. Однією з основних моделей правових систем  поряд із романо-германським (континентальним) правом є англосаксонське (англо-американське) право. Це система англійського права, яка діє в Англії, США, Австралії, Ірландії, Канаді та багатьох інших колишніх англійських  колоніях. Зазначмо, що для англосаксонського права характерним є поділ права на статутне, джерелом якого є парламентські акти, й загальне право, що склалося на базі  місцевих звичаїв і узагальнення  практики судів, рішення яких – судові практики – визнаються одним із основних джерел права [15, с. 21–22].

Аналіз юридичної літератури та правового життя різних країн свідчить,  що в кожній правовій системі існує значна  різноманітність  джерел права. Цілком  природно, що не всі вони  мають однакове значення в ієрархії джерел права і виконують спільні регулятивні функції.

Порівнюючи романо-германську правову сім’ю та правову сім’ю загального права, Р. Давид вказує: якщо в країнах романо-германської правової сім’ї  «намагаються знайти справедливі юридичні рішення, використовуючи  правову техніку, в основі якої – закон, то в країнах, які належать до сім’ї загального права, прагнуть до такого самого результату, ґрунтуючись передусім на судових рішеннях» [6, с. 121–122].

Структурну організацію правової системи утворюють інституційна, функційна та нормативна частини, які необхідні для існування правової системи як цілісного явища, та зумовлені основними властивостями її внутрішньої будови. Інституційну частину складають суб’єкти права, що є елементами правової системи. Функційна частина – це сукупність зв’язків між суб’єктами права, які об’єктивуються через діяльність суб’єктів (у більшості випадків) у правові відносини. Під нормативною частиною правової системи слід розуміти таку сукупність нормативно-правових засобів (нормативних регуляторів), які є посередниками у виникненні та існуванні зв’язків між суб’єктами. При цьому інституційна частина є детермінуючою для нормативної та функційної.

Все це сприяє виявленню основних ознак (властивостей) правової системи. І погоджуючись з Д.А. Керімовим (який до останніх відносить: 1) цілісність (єдність) компонентів, пов’язаних сутнісно-змістовним характером; 2) інтегративність (взаємодію компонентів між собою); 3) ієрархічність, стійке функціонування, що забезпечується структурною впорядкованістю елементів; 4) відносну самостійність (можливість зміни елементів, створення нових, утворення підсистем, зв’язків із зовнішнім середовищем[117]), необхідно відзначити, що ці ознаки можуть бути притаманні будь-якій системі, а не тільки правовій. Водночас правова система має характеризуватися, крім названих, і іншими ознаками, зокрема: 1) вона є підсистемою соціальної системи; 2) основним її елементом є суб’єкт права; 3) вона має цілісний характер, який проявляється у єдності елементів та зв’язків між ними, 4) посередниками у виникненні зв’язків між суб’єктами є норма (система) права; 5) метою її функціонування є досягнення правопорядку в суспільстві; 6) засобами досягнення мети є діяльність суб’єктів права; 7) така діяльність суб’єктів є способом виразу їх внутрішніх зв’язків через правовідносини; 8) досягнення правопорядку забезпечує функціонування і розвиток кожної з підсистем зокрема та соціальної системи в цілому.

Узагальнюючи наведене вище та використовуючи за основу поняття структури правової системи, можна дати таке визначенням поняття «правова система суспільства» – це цілісна структурно організована за допомогою юридичних норм стійка взаємодія суб’єктів права, що забезпечує досягнення належного правопорядку як необхідної умови функціонування соціальної системи.

І саме таке визначення поняття може мати як гносеологічну, так і методологічну цінність. Така його значимість більш рельєфно висвітлюється при вивченні співвідношення цього поняття з іншими правовими поняттями.

Слід підкреслити, що спільними для  всіх  правових систем є такі джерела права:

1) нормативно-правові акти на чолі із законом;

2) звичаї, які формують систему норм звичаєвого права;

3) судова практика, судові прецеденти, які є загальновизнаними джерелами права;

4) міжнародні договори, які за своїм значенням  наближаються до конституційних законів;

5) загальні принципи права, у відповідності з якими повинна будуватися діяльність судових та інших державних органів;

6) доктрини, з допомогою яких виробляються основоположні принципи романо-германського права [10, с. 463].

Правова система є тією стороною правової дійсності, яка є впорядкованим цілим, в межах якого правові явища закономірно зв’язані між собою і проявляють у цих зв’язках необхідні властивості. Правова реальність набуває в правовій системі конкретно-історичну та просторово-часову визначеність.

Поняття «правова система» відрізняється також від поняття «механізм правового регулювання», під яким в юридичній літературі розуміються взяті в єдності та взаємодії всі правові засоби, за допомогою яких здійснюється правове регулювання.[130] Механізм правового регулювання – це певна модель процесу правового регулювання без другорядних, несуттєвих моментів. Якщо елементи механізму відповідають встановленим вимогам, то процес правового регулювання досягає мети. Основними елементами механізму правового регулювання є норми права, юридичні акти тощо; основними ж елементами правової системи є суб’єкти права, а досягнення правопорядку як мети правової системи забезпечується, зокрема, і механізмом правового регулювання.

Ряд авторів ототожнюють правову систему із системою правових, норм (системою права)[131], інші вчені застерігають від змішування цих понять[132].

Необхідно також виявити співвідношення не тільки між поняттям «правова система» і «система права», але й «система законодавства». Ці поняття взаємопов’язані, зокрема, система права є об’єктивно первинною основою розвитку системи законодавства, однак за своєю структурою вони є різними (насамперед, за первинними елементами).

Поряд з цим і система права, і система законодавства за своїми властивостями є відносно самостійними правовими явищами, які у правовій системі покликані здійснювати свої відповідні функції.

Узагальнюючи вищесказане, слід відзначити, що поняття «правова система» не підмінює інші юридичні поняття, має самостійне наукове навантаження, яке тісно взаємопов’язане з поняттям «правова реальність», «правова дійсність», «механізм правового регулювання», «система права», «система законодавства». Воно сприяє розв’язанню ряду наукових та практичних завдань, про які вже згадувалося раніше.

Проте, зрозуміло, що поняття правової системи не в стані вирішити всі правознавчі проблеми (зокрема, проблеми праворозуміння), охопити всі сторони та взаємозв’язки правової дійсності, підмінити собою поняття права взагалі.

Але саме таке поняття дає можливість виявити не випадкові, а необхідні властивості суб’єктів права як елементів правової системи та зв’язків між ними, що забезпечують в кінцевому рахунку стійкість та цілісність соціальної дійсності.

Отже, серед усього комплексу загальнотеоретичних і методологічних проблем українського та зарубіжного права особливу увагу дослідників привертають питання джерел права – їх поняття, змісту, ролі й  значення. І це не випадково. На нашу думку, саме від того, як розуміються й інтерпретуються джерела права, які юридичні феномени  визнають чи не визнають ті чи ті правові системи сучасності як джерела права, залежить зміст і характер правової системи, її соціальне значення та ефективність.

Висновки

Таким чином, у сучасній юридичній літературі поняття «система права» й «правова система» розглядаються як близькі, взаємопов’язані явища. При цьому «правова система» вживається в більш широкому значенні. У питанні щодо структури системи права погляди науковців характеризуються єдністю. Основними елементами структури системи права є норми права, галузі, підгалузі й інститути права. Підходи у визначенні правової системи, її елементного складу різняться. Більш складним і менш дослідженим є питання щодо взаємозв’язку та взаємовпливу правової системи і системи права. Аналіз свідчить, що взаємозв’язок системи права й правової системи відбувається як на рівні окремих елементів, так і на рівні систем загалом. При цьому інші системи суспільства (насамперед, економічна, політична) здатні посилювати ступінь та інтенсивність взаємозв’язку системи права й правової системи. У сучасних умовах на особливу увагу потребують питання щодо впливу глобалізації на елементи системи права, тобто на норми, галузі, підгалузі й інститути права.

Список використаної літератури

  1. Правова система України : історія, стан та перспективи: у 5-ти т. — Х.: Право, 2008. — Т. 1: Методологічні та історико-теоретичні проблеми формування і розвитку правової системи України / за ред. М. В. Цвіка, О. В. Петришина. — Х.: Право, 2008. — 728 с.
  2. Мірошніченко M. I. Відношення понять «система права» та «правова система» (синергетичний аналіз) // Науковий вісник Чернівецького університету: зб. наук. праць. Правознавство. — Вип. 187. — Чернівці, 2003. — С. 34-35.
  3. Луць Л. А. Європейські міждержавні правові системи та проблеми інтеграції з ними правової системи України (теоретичні аспекти): монографія / Л. А. Луць. — К.: ИГП НАНУ, 2003. — 304 с.
  4. Удовика Л. Г. Трансформація правової системи в умовах глобалізації: антропологічний вимір: монографія / Л. Г. Удовика. — Харків: Право, 2011. — 552 с.
  5. Луць Л. Критерії системного аналізу — методологічні основи дослідження правової системи // Вісник Львівського університету. Серія юридична. — 2001. — Вип. 36. — С. 48­50.
  6. Скакун О. Ф. Теорія держави і права (Енциклопедичний курс): підручник / О. Ф. Скакун. — X.: Еспада, 2006. — 776 с.
  7. Баранов В. М. Система права, система законодательства и правовая система / В. М. Баранов, С. В. Поленина. — Н. Новгород, 1999. — 240 с.
  8. Оніщенко Н. М. Правова система: проблеми теорії: монографія / Н. М. Оніщенко. — К.: Ін-т держави і права ім. В. М. Корецького НАН України, 2002. — 352 с.
  9. Оніщенко Н. М. Правова система і держава в Україні: монографія / Н. М. Оніщенко. — К.: Ін-т держави і права ім. В. М. Корецького НАН України, 2002. — 132 с.
  10. Рабінович П. М. Основи загальної теорії права та держави: навч. посібник / П. М. Рабінович. — Л.: Край, 2007. — 224 с.
  11. Луць Л. Структура правової системи суспільства: загальнотеоретичні аспекти / Л. Луць // Право України. — 2002. — № 9. — С. 7-12.
  12. Колодій A. M. Конституція і розвиток принципів права України (методологічні питання): дис. … доктора юрид. наук: 12.00.01 / А. М. Колодій. — К.: НАВСУ, 1998. — 391 с.
  13. Скакун О. Ф. Право і правова система у їх співвідношенні / О. Ф. Скакун // Правова держава: щорічник наукових праць Ін-ту держави і права ім. В. М. Корецького НАН України. — Вип. 16. — К., 2005. — С. 30-34.
  14. Загальна теорія держави і права: підручник / [М. В. Цвік, О. В. Петришин, Л. В. Авраменко та ін.]; за ред. О. В. Петришина. — X.: Право, 2009. — 432 с.