Освіта та самоосвіта

Реферати, дослідження, наукові статті онлайн

Актуальні проблеми дотримання права міжнародної безпеки: на прикладі збройних конфліктів на сході України в тому числі

Вступ

Актуальність теми. Масштабні зміни, що відбулися протягом ХХ — на початку ХХІ ст. у міжнародній системі, зокрема, припинення протистояння соціально-політичних систем, установлення монополярного світоустрію, зростання рівня загрози для регіональної та глобальної безпеки з боку міжнародного тероризму та організованої злочинності, висунули на перший план проблеми формування та функціонування системи міжнародної безпеки. Передусім ідеться як про її теоретичні аспекти, що торкаються необхідності переусвідомлення поняття «міжнародна безпека» та проблеми джерел сучасних загроз, так і про роль міжнародних інститутів, статутним і пріоритетним завданням яких є інституціонально-функціональне забезпечення міжнародної безпеки.

У зв’язку з цим, проблематика становлення якісно нової системи міжнародної безпеки є дуже актуальною, що пояснюється не тільки її абсолютним значенням для збереження людської цивілізації, а й важливим значенням для стабільного функціонування світового співтовариства загалом.

Україна також має бути залучена до процесу регулювання глобальних проблем міжнародної безпеки, оскільки світове співтовариство ввійшло в нову фазу розвитку — фазу становлення нової системи міжнародних відносин, яка змогла б дати відповіді адекватні новим викликам сучасності.

Міжнародно-правові питання щодо гарантування міжнародної безпеки поки що не стали предметом широкого дослідження українських фахівців у галузі міжнародного права. Однак окремим питанням цієї проблематики присвячено, зокрема, праці М. О. Баймуратова, A.З. Георгіци, В. Н. Денисова, С. В. Кульчицького, Л. Д. Тимченка, С.В. Толстова, М. Ю. Черкеса та інших учених. Водночас і донині в Україні відсутнє комплексне дослідження системи правових гарантій міжнародної безпеки.

Теоретичним підґрунтям цього дослідження стали загальнотеоретичні наукові праці й розроблення, як вітчизняних, так і зарубіжних фахівців у галузі міжнародного публічного права, зокрема: М. М. Антоновича, Г. О. Анцелевича, Е. М. Аметистова, О. В. Балдинюка, І.       П. Блищенка, В. Г. Буткевича, О. В. Буткевич, І. Я. Кисельова, І. І. Лукашука, B. І. Мотиля, О. О. Покрещука, В. С. Ржевського.

Мета дослідження полягає у проведенні всебічного аналізу сучасної системи правових гарантій міжнародної безпеки.

Виходячи з мети дослідження, ми поставили перед собою наступні завдання:

— розглянути основи періодизації права міжнародної безпеки;

— охарактеризувати процес виникнення права міжнародної безпеки;

— проаналізувати стан забезпечення міжнародної безпеки міжнародно-правовими засобами;

— виявити проблеми формування та функціонування системи міжнародної безпеки;

— дослідити організаційні засоби забезпечення міжнародної безпеки (системи міжнародної безпеки);

— розглянути матеріальні засоби забезпечення міжнародної безпеки;

— здійснити аналіз збройних конфліктів на сході України та шляхи їх вирішення.

Об’єктом дослідження є забезпечення міжнародної безпеки.

Предметом дослідження виступає дотримання права міжнародної безпеки на прикладі збройних конфліктів на сході України.

Розділ 1. Історико-правові передумови виникнення та періодизація становлення й розвитку права міжнародної безпеки

1.1. Основи періодизації права міжнародної безпеки

Для того, щоб виокремити та розробити періодизацію розвитку права міжнародної безпеки, передусім доцільно визначити момент його виникнення. Враховуючи той факт, що право міжнародної безпеки є галуззю міжнародного публічного права, на нашу думку, варто розпочати з дослідження виникнення міжнародного публічного права. При цьому треба враховувати, що серед учених і досі немає згоди щодо цього питання. Професор І.І. Лукашук справедливо зауважує: «Незважаючи на всю свою роль, історія міжнародного права поки ще не привернула до себе належної уваги науки. У ній безліч «білих плям». Невирішене й таке принципове питання, як час виникнення міжнародного права» [1, с. 25].

Зокрема, щодо цієї проблеми висловлюються різні, часом діаметрально протилежні, думки [2, с. 37; 3, с. 48]. Дехто вважає за початок відносини й угоди між суб’єктами між-народного права давніх часів (ІІІ ст. до н. е.), у тому числі на Близькому Сході, у Давній Греції, Персії та в римсько-елліністичний період [4, с. 118-138]. На думку інших, міжнародне право виникло в Європі після Вестфальського миру (1648 р.), який завершив Тридцятирічну війну [5, с. 37]. Ці та інші підходи до визначення часу виникнення міжнародного права можна умовно поділити на три категорії.

На думку більшості вчених, до якої ми також приєднуємося, міжнародне право виникло разом із державами ще в давньому світі, коли для врегулювання своїх взаємин держави стали створювати правові норми.

О.О. Мережко зазначає, що прообраз міжнародного права можна знайти в майже будь- якої давньої цивілізації, у якій ідея права виходила на передній план щодо панування сили [6, с. 17]. При цьому деякі західні вчені початок зародження міжнародного права пов’язують із виникненням християнства (наприклад, французький учений Ш. де Вішер) [7, с. 56].

Зокрема, В.Е. Грабарь писав: «Міжнародне право в тому його значенні, у якому цей термін використовується в сучасний період, римлянам було відоме. <…> Зародження його варто шукати в міжнародних відносинах докласового суспільства; назву «jusgentшm» воно отримало саме в цей період» [8, с. 503].

Альтернативної точки зору дотримуються деякі західні вчені, стверджуючи, що міжнародне право виникло в епоху середньовіччя, коли міжнародні відносини досягли настільки високого рівня, що держави усвідомили необхідність створення загальних для них норм міжнародного права та стали їм підкорятися. Цю позицію можна умовно назвати «євроцентристською», адже вчені, що її дотримуються, пишуть не про міжнародне право, а про так зване «європейське міжнародне право» [9, с. 16-22].

Серед них є автори, які не заперечують, що міжнародне право в Західній Європі існувало навіть за часів середньовіччя (В. Греве, Т. Мерон), проте зазначають, що Європа за тих часів через відсутність поділу на країни в сучасному розумінні була не дуже придатна для розвитку міжнародного права. На відміну від прадавніх часів сучасні країни мають безперечний політичний контроль над власною територією та є незалежними від зовнішнього політичного контролю.

Існує третя позиція, згідно з якою міжнародне право виникло в Новий час разом із виникненням великих суверенних держав. Зокрема, у цей період сформувалися перші політичні й військові союзи держав, а з появою фундаментальних робіт Г. Гроція на початку XVII ст. стала формуватися й наука міжнародного права.

У межах цих позицій існує безліч ідей і по-глядів, що конкретизують періоди, умови та їхні регіональні прояви. Так, у прихильників позиції, що міжнародне право виникло в Стародавньому світі, предметом дискусії є питання не тільки про час, а й про місце зародження міжнародного права (греко-римський світ, Єгипет, Середній Схід, Кавказ, Індія, Китай тощо). Наявність цієї проблеми пояснюється як об’єктивною складністю встановлення історичних явищ, так і суб’єктивністю їхньої оцінки вченими різних наукових шкіл, держав і регіонів.

На нашу думку, міжнародне право виникає там і тоді, де виникає й створюється держава, а також міжнародно-правові акті, які для регулювання суспільних відносин як усередині держави, так і в міждержавних відносинах санкціонують юридично обов’язкові існуючі внутрішньо- і міжплемінні звичаї, а також створюють нові внутрішньо- і міждержавні правові норми. Тому міжнародне (міждержавне) право існує стільки, скільки існують у світі й самі держави.

Така позиція знаходить своїх прихильників серед українських і зарубіжних науковців. Зокрема, Ю.Я. Баскін і Д.І. Фельдман, дослідивши виникнення міжнародного права в різних регіонах планети, зазначили, що в кожному з них розвивались свої специфічні міжнародні інститути, проте їм були властиві й загальні риси [10, с. 10].

Ця обставина є дуже важливою, оскільки доводить, що виникнення міжнародного права не було винятком та за необхідністю відображало наявні процеси. Так, вже в Стародавньому світі, одночасно з першими війнами людство почало розмірковувати над проблемами війни та миру. Варто також зазначити, що ідея про виняткову цінність людського життя прийшла та була вкорінена в нашу свідомість не так давно, навіть до ХІХ ст. так звані загарбницькі війни не засуджувалися. Агресія щодо інших держав із метою захоплення більшої території чи ресурсів вважалася природною рисою людської природи, а війна — її проявом. Таким чином, думки щодо відмови від війни як засобу міжнародної політики того часу мають надзвичайну цінність, оскільки саме на їх основі в подальшому сформується нова галузь міжнародного публічного права — право міжнародної безпеки.

Отже, можна стверджувати, що виникнення права міжнародної безпеки відбувається одночасно із виникненням jusgentium (права між народами) та jusadbellum (права війни). Так, на нашу думку, міжнародне право, а отже, і право міжнародної безпеки, виникло в Стародавньому світі одночасно з першими державами та створюваними цими державами першими міжнародно-правовими нормами. Безумовно, у сучасному їх розумінні міжнародного права та права міжнародної безпеки в прадавньому світі не існувало. Проте так само в давню епоху не існувало ні держави, ні права в сучасному їх розумінні. Саме зі Стародавнього світу має розпочинатися періодизація права міжнародної безпеки.

1.2. Процес виникнення права міжнародної безпеки

Становлення права міжнародної безпеки так само пов’язано з історією розвитку міжнародного публічного права. Можна стверджувати, що процес формування як міждержавного (міжнародного) права, так і права міжнародної безпеки (права війни) ішов паралельно, проте з різним ступенем інтенсивності. Тому для розробки періодизації формування та становлення права міжнародної безпеки має сенс дослідження історичного розвитку міжнародного публічного права.

Насамперед треба звернутися до методології історико-порівняльного підходу, який дозволяє дослідити виникнення, формування та розвиток міжнародно-правових процесів і подій у хронологічній послідовності з метою виявлення внутрішніх і зовнішніх зв’язків, закономірностей і суперечностей у них.

Історико-порівняльний метод в сучасній науці міжнародного права є засобом точного розуміння оцінки явища з позиції минулого стану його форми, змісту й сутності, а також із точки зору його сучасного значення. Беззаперечним є те, що в новій історичній обстановці, в аспекті іншої дійсності події набувають нового значення, більш актуального, оскільки є основою для наступного їх аналізу.

Можна також відзначити, що в контексті закономірного взаємозв’язку історичного й логічного, а також з урахуванням сполучення теоретичного й історичного методів дослідження та висвітлення права, ми їх поєднуємо з хронологічним і проблемно-категоріальним методами пізнання.

Різноманіття періодизацій розвитку міжнародного публічного права серед учених свідчить про неоднакове застосування ними тих або інших критеріїв дослідження. З метою вироблення періодизації права міжнародної безпеки ми будемо оперувати саме тими подіями в міжнародному праві, що здійснили безпосередній вплив на розвиток і формування галузі.

Так, наприклад, М.В. Буроменський констатував: «Особливе значення для періодизації мають такі події всесвітньої історії, які в історії людства виявилися поворотними або спричинили кардинальну переоцінку людьми смислу свого існування на Землі та домінуючих у соціумі цінностей. Аналіз історії міжнародного права під таким кутом зору дає можливість зробити висновок, що подібних подій в історії людства було небагато. У масштабах людської цивілізації всього декілька разів відбувалася радикальна зміна світового право-порядку. Така періодизація далеко не завжди збігається з формаційною періодизацією між-народного права. При цьому етапи історії роз-витку міжнародного права можуть істотно відрізнятися за тривалістю, що пов’язано з прискоренням динаміки міжнародно-правових відносин» [11, с. 19].

Серед більшості вчених найпоширенішими критеріями періодизації міжнародного права є світові події, які спричинили найбільший вплив на світову історію, зокрема падіння Римської імперії, підписання Вестфальського миру, Велика французька революція, створення Версальської системи міжнародних відносин, Гаазькі конференції, Перша світова війна та Друга світова війна тощо. Звісно, вищезазначені події мали безпосередній вплив на формування міжнародних відносин в цілому та зокрема у сфері підтримки загальносвітового правопорядку кожного конкретного періоду. Однак серед них треба виокремити ті ключові події і явища, без яких розвиток і трансформація права міжнародної безпеки тих часів у сучасний його стан був би неможливим або надто уповільненим. Для цього треба розпочати з аналізу думок та ідей учених, яких займаються питанням періодизації міжнародного публічного права.

Досить цікавими є приклади історичного аналізу найзначніших подій, фактів і документів Ф.Ф. Мартенса. Однак за всього їх значення для розвитку дипломатії держав вони не були для нього критеріями періодизації, тому що «„в історії міжнародних відносин межі різних епох чи періодів відрізняються зміною основоположних ідей на інші» [12, с. 25]. На основі ідеї, що характеризує певну епоху розвитку міжнародного права, Ф.Ф. Мартенс розділив історію міжнародного права на три періоди. Перший період охоплював Стародавній світ, середньовіччя та Новий час до Вестфальського міжнародного конгресу 1648 р. Протягом цього довгого періоду часу зміст міждержавних відносин визначався наявністю фізичної сили, диктатом сильного над слабким і розрізненістю держав. Другий період складають події міжнародного життя з 1648 р. до Віденського конгресу 1815 р. На цьому етапі ідея державної ізоляції й господарювання фізичної сили в міжнародних відносинах поступається місцем новій ідеї — принципу політичної рівності держав. Третій період розпочався в 1815 р. [12, с. 27-28].

У відносно недавній радянський період вітчизняна наука, абсолютизуючи класовий підхід в оцінці світових явищ, під час вирішення питання про періодизацію міжнародного права спиралася на марксистську діалектико-матеріалістичну теорію про суспільно-економічні формації, відповідно до якої весь історичний процес поділявся на чотири етапи: рабовласницький, феодальний, капіталістичний і комуністичний. Майже аналогічну періодизацію надають Л.Д. Тимченко та В.П. Кононенко, розрізняючи міжнародне право рабовласницького й феодального суспільства, буржуазне міжнародне право й між народне право переходу від капіталізму до соціалізму та комунізму [13, с. 26].

Схожу за своїм змістом періодизацію пропонує М.О. Баймуратов, який водночас зауважує: «Стосовно основних історичних етапів становлення й розвитку міжнародного приватного права в його доктрині розбіжностей не спостерігається. Прийнято вважати, що у своєму розвитку воно пройшло рабовласницький, феодальний, буржуазний, перехідний, сучасний періоди» [14, с. 33-34]. Однак ми не можемо погодитися з твердженням М.О. Баймуратова про відсутність розбіжностей у доктрині міжнародного права щодо питання виокремлення основних історичних етапів встановлення міжнародного права, оскільки наведені в статті різноманітні класифікації розвитку вчених мають за основу відмінні, а часто навіть протилежні критерії та, таким чином, відображають багатоманітність точок зору. Вважаємо, що серед учених на сьогодні немає єдності щодо періодизації розвитку міжнародного права, це питання й досі залишається дискусійним.

Безумовно, заслуговує на увагу ґрунтовна періодизація розвитку міжнародного права, запропонована професором І.І. Лукашуком, який виділяє такі періоди: передісторія міжнародного права (з давніх століть до кінця середньовіччя); класичне міжнародне право (з кінця середніх століть до Статуту Ліги Націй); перехід від класичного до сучасного міжнародного права (від Статуту Ліги Націй до Статуту ООН); сучасне міжнародне право — право Статуту ООН і його суперечності. Спираючись на думки Ю.Я. Баскіна та Д.І. Фельдмана, І.І. Лукашук стверджує, що міжнародне право як юридичний засіб врегулювання міждержавних відносин знаходить своє визнання в практиці держав лише в кінці середньовіччя, однак підґрунтя для його розвитку виникло протягом попередніх історичних періодів, під час яких акумулювався досвід регулювання міждержавних відносин, а також створювалися передумови для формування міжнародно-правової свідомості [15, с. 65-103].

Найбільш суттєвим і ґрунтовним дослідженням у вітчизняній історії міжнародного права вважаємо працю Ю.Я. Баскіна та Д.І. Фельдмана, які запропонували розділити міжнародне право на такі періоди розвитку: виникнення (Стародавній світ); становлення (від виникнення цивілізації до Вестфальського миру); зрілість (від Вестфальського миру до Жовтневої революції); міжнародне право миру (сучасний період від Жовтневої революції) [16].

Західна доктрина також має безліч наукових шкіл щодо причин походження між-народного права й періодизації його історії. Так, представники німецької правової школи (зокрема, В. Греве) обирають як критерій політико-правовий поділ світу в різні історичні періоди та стверджують, що після XVI ст. існували три відмінні системи міжнародного права, кожна з яких характеризувалася інтересами, ідеологією та політикою влади, яка переважала у відповідний період: міжнародні правопорядки іспанського (1494-1648 рр.), французького (1648-1815 рр.) та англійського (1815-1919 рр.) періодів, а пізніше період англо-американської світової гегемонії (1919-1944 р.) та період американсько-російського суперництва й назрівання третьої світової війни (з 1944 р.) [17, с. 48].

У фундаментальному енциклопедичному виданні «Encyclopedia of Public International Law» під редакцією Р. Бернхардта запропоновано таку періодизацію: 1648-1815рр.; 1815 р. — до Першої світової війни; міжвоєнний період; після Другої світової війни [18].

У сучасній науці щодо розглянутої проблеми також немає єдності. Враховуючи це, П. Маланчук стверджує, що надавати їй занадто великого значення не варто: достатньо визначити загальну відмінність між «класичною» системою міжнародного права (16481918 рр.) та розвитком «сучасного» або «нового» міжнародного права від Першої світової війни [5, с. 38].

Класична система, як справедливо зазначає автор, ґрунтувалася на визнанні сучасної суверенної країни як єдиного суб’єкта між-народного права. Ця система складалася із численних суверенних країн, які визнавалися рівними за правами та брали на себе необмежене право вдаватися до війни з метою забезпечення задоволення позовів і захисту національних інтересів. Фактично вона відображала взаємовідносини між європейськими країнами та поширення їх міжнародно-правового порядку на решту світу протягом останніх трьох століть після Вестфальського миру. З 1919 р. мала місце ґрунтовна трансформація міжнародної системи в спробі організувати міжнародну спільноту та заборонити використання зброї.

Розвиток «сучасного» міжнародного права П. Маланчук пропонує розподілити на такі етапи: від Першої світової війни до Другої світової війни, у тому числі розкол міжнародного права внаслідок Російської революції та створення Ліги Націй (1914-1945 рр.); від заснування ООН до деколонізації (1945-1960 рр.); від подальшого розширення міжнародної спільноти до закінчення «холодної» війни, позначеного розпадом Радянської імперії (1960-1989 рр.); сучасний етап міжнародного права, пов’язаний зі спробою пошуків «нового світового порядку» після двобічного проти-стояння «схід — захід» [5, с. 38].

Розділ 2. Стан забезпечення міжнародної безпеки міжнародно-правовими засобами

2.1. Проблеми формування та функціонування системи міжнародної безпеки

Сьогодні забезпечення міжнародної безпеки залишається головною проблемою сучасності. Сучасна зброя не залишає жодній державі надії забезпечити свою безпеку лише військово-технічними засобами, нарощуванням озброєнь і збройних сил, оскільки не тільки саму ядерну війну, а й гонку озброєння виграти не можна. Стало очевидним, що безпека держав може бути забезпечена за допомогою не військових, а політичних і міжнародно-правових засобів. Шлях до гарантій безпеки кожної окремої держави лежить через всесвітнє зміцнення загальної безпеки. Усеосяжна система міжнародної безпеки становить новий підхід до проблеми забезпечення миру та безпеки на планеті. У створенні такої безпеки особливу роль відіграє право міжнародної військової безпеки.

Загалом, міжнародно-правові засоби забезпечення міжнародної безпеки — це сукупність правових та інших способів і методів, що відповідають основним принципам міжнародного права, спрямованим на забезпечення миру та запобігання війні, а в разі потреби застосування державами колективних заходів проти актів агресії та військових ситуацій, що загрожують миру й безпеці народів. Міжнародні правові засоби забезпечення міжнародної безпеки можна умовно поділити на три групи: нормативні, організаційні та матеріальні [1, с. 14].

Відповідно до нормативних гарантій забезпечення міжнародної безпеки, чинне міжнародне право покликане служити миру. Тому всі його норми повинні мати «світозберігаючий» потенціал. Насамперед, це стосується основних принципів міжнародного права, що спрямовані на забезпечення співробітництва та міжнародного захисту народів, причому ці принципи лише тоді досягають мети, коли діють взаємозалежно. Юридичну основу права міжнародної військової безпеки становлять, насамперед, такі основні принципи міжнародного права, як принцип незастосування сили, принцип мирного вирішення спорів, принцип роззброєння [2, с. 127].

Принцип заборони агресивних війн (ненападу), що зазначений в Паризькому договорі 1928     р., із прийняттям Статуту ООН

трансформувався в більш широкий за обсягом заборони принцип незастосування сили чи погрози силою: «Усі члени ООН утримуються в їхніх міжнародних відносинах від погрози силою чи її застосування як проти територіальної цілісності чи політичної незалежності, так і будь-яким іншим чином, несумісним з цілями ООН» (п. 4 ст. 2 Статуту ООН) [3].

Водночас у першому міжнародно-правовому документі — Декларації Зборів Ліги Націй від 24 вересня 1927 р., що оголосила агресивну війну злочинною й несумісною з міжнародним правом, не зазначено про те, що варто розуміти під словом «агресія» та не розкрито поняття агресивної війни. Відсутність такого визначення знижувало ефективність Статуту Ліги Націй, Пакту Бріана-Келлога й утворювало сприятливі умови для можливого агресора. Необхідно було розробити основні принципи, якими повинен керуватися будь-який міжнародний орган при визначенні агресії, визначити відмінності між агресією і самообороною й засудити будь-які виправдання нападу, якими звичайно користувалися агресори [4, с. 52].

У зв’язку з цим, визначення агресії було затверджене резолюцією 3314 (XXIX) Генеральної Асамблеї ООН від 14 грудня 1974 року. Прийняте визначення агресії, а саме збройної агресії, складається з преамбули й восьми статей. Воно належить до типу «змішаних» і містить як загальний опис поняття агресії, так і зразковий перелік конкретних дій держав, що повинні кваліфікуватися як акти агресії.

У преамбулі підкреслюється, що Генеральна Асамблея схвалює визначення агресії будучи переконана, що його прийняття вплине на потенційного агресора, полегшить констатацію актів агресії та вжиття заходів для їх припинення, а також буде сприяти наданню допомоги жертві агресії і захисту її прав та законних інтересів.

У преамбулі визначення агресії підтверджується непорушність дискреційних повноважень Ради Безпеки ООН при встановленні наявності акту агресії. У ній міститься нагадування про те, що «відповідно до статті 39 Статуту Організації Об’єднаних Націй Рада Безпеки визначає існування будь-якої погрози миру, будь-якого порушення миру або акту агресії й робить рекомендації або вирішує про те, які заходи варто почати у відповідності зі статтями 41 й 42 для підтримання або відновлення міжнародного миру й безпеки» [5, с. 268].

Відповідно до статті 1, агресією є застосування збройної сили державою проти суверенітету, територіальної недоторканності або політичної незалежності іншої держави, або будь-яким іншим способом, несумісним зі Статутом Організації Об’єднаних Націй, як це встановлено в даному визначенні [6, с. 35].

Застосування державою збройної сили кваліфікується як акт агресії лише в тому разі, якщо воно, по-перше, має місце в міжнародному конфлікті, тобто здійснене однією державою проти іншої держави, і, по-друге, несумісне зі Статутом, тобто зроблено в порушення цілей, принципів і положень Статуту ООН.

Поняття агресії не застосовується до внутрішніх конфліктів і громадянських війн, які є внутрішньою справою однієї держави, тобто, як зазначено у Статуті ООН, — справою, яка належить до внутрішньої компетенції держави. Отже, якщо внаслідок внутрішнього конфлікту між окремими групами населення у будь-якій державі виникнуть воєнні дії, то жодна із сторін, що воюють, не може бути оголошена агресором. Відповідно до прийнятого визначення, агресором і жертвою агресії визнаються суверенні держави.

Загальний опис поняття агресії ґрунтується на тому, що застосування однією державою збройної сили проти іншої може бути кваліфіковане як акт агресії лише в разі, якщо таке застосування сили не відповідає Статуту, тобто здійснене в порушення цілей, принципів і положень Статуту ООН.

У Спеціальному комітеті неодноразово вказувалося на те, що ототожнення поняття «агресія» із застосуванням збройної сили взагалі порушило б правопорядок, створений Статутом, що Статут передбачає не тільки можливість, а й необхідність застосування збройної сили для підтримання міжнародного миру й безпеки.

Вироблення визначення агресії поповнило арсенал міжнародно- правових засобів боротьби проти неї і зробило важливий внесок у зміцнення міжнародного миру й безпеки. У цьому документі, відповідно до Статуту ООН, наведено загальне визначення агресії (ст. 1), зазначено основні критерії кваліфікації агресивного акту (ст. 2), основні акти агресії (ст. 3) і підкреслено, що це визначення не торкається ситуацій, у яких застосування сили є правомірним (ст. 6, 7) [3].

Війна як найбільш небезпечний рівень міжнародного конфлікту є такою формою міжнародних відносин, що хоча й заборонена, але є реальністю, з якою міжнародне право має рахуватися, протиставляючи їй організовані гарантії попередження та припинення. У зв’язку з цим, міжнародне право передбачає створення державами систем безпеки (індивідуальної та колективної), що мають попереджувати війни, а в разі початку війни — найшвидше її припинити, застосовуючи колективні заходи. Якщо, залежно від стадії розвитку конфлікту, може йтися про підтримання чи відновлення міжнародного миру, то за рівнем інтересів, що втягуються в конфлікт, може йтися про індивідуальну, групову або колективну безпеку [7, с. 203].

Як зазначає М. В. Буроменський, система індивідуальної безпеки держав — це сукупність використовуваних державою індивідуальних гарантій забезпечення своєї безпеки. Створивши норми міжнародного права, що визнають агресію міжнародним злочином, держави не відмовилися від власних засобів забезпечення своєї безпеки, а використовували міжнародно-правові засоби як додаткові гарантії останньої [5, с. 274].

Фактична нерівність держав щодо можливості забезпечення індивідуальної безпеки компенсується організацією ними групових систем безпеки. Колективна безпека — це система спільних заходів держав усього світу чи визначеного географічного району, що були запроваджені для підтримання миру, усунення загрози миру та припинення актів агресії. Правовою основою колективної безпеки є багатосторонній договір, конкретний зміст якого визначається державами, що беруть участь у ньому. Існують три обов’язкові умови такого договору: не вдаватися до сили; вирішувати спори мирними засобами; співпрацювати.

У сучасному міжнародному праві розрізняють універсальну та регіональну системи колективної безпеки.

Універсальну систему колективної безпеки створено в рамках ООН, її головним завданням є підтримання та зміцнення міжнародного миру й безпеки на основі спільних дій держав. Відповідно до Статуту ООН, підтримання міжнародного миру та безпеки має будуватися на основі загальновизнаних принципів і норм міжнародного права та здійснюватися Генеральною Асамблеєю і Радою Безпеки, компетенцію яких у цій сфері чітко розмежовано. Генеральна Асамблея може обговорювати будь-які питання чи справи, що стосуються підтримання міжнародного миру та безпеки, у тому числі розглядати загальні принципи співробітництва в цій галузі, давати рекомендації державам і Раді Безпеки з цих питань. На Раду Безпеки покладено головну відповідальність за підтримання міжнародного миру та безпеки (ст. 24 Статуту ООН). Рада Безпеки є єдиним органом ООН, що має право починати дії, превентивні та примусові, від імені ООН, у тому числі об’єднаними збройними силами держав — членів ООН [8, с. 24].

У розділі VIII Статуту ООН передбачено за певних умов можливість створення регіональних систем підтримання міжнародного миру. Регіональні системи становлять частину всесвітньої системи безпеки. Головним їх завданням є підтримання миру та безпеки у визначених регіонах. У регіональних системах безпеки можуть брати участь тільки держави цього регіону; дії держав не повинні виходити за рамки цього регіону; ці дії не можуть суперечити загальній безпеці та повинні відповідати цілям і принципам Статуту ООН. Щоб виключити можливість підміни, Статут Ради Безпеки ООН чітко визначає положення регіональних організацій. Рада Безпеки має бути цілком інформована не тільки про розпочаті дії, а й ті, що плануються.

Примусові заходи із застосуванням сили можуть починатися тільки для відбиття нападу, що вже здійснився на одного з учасників колективної безпеки. Сьогодні, зокрема, такими регіональними організаціями є: Ліга Арабських держав, Організація Африканської

Єдності, Організація Американських держав, в установчих актах яких містяться положення про колективні заходи в разі збройного нападу на будь-якого з їх членів [1, с. 15].

Загалом, забезпечення міжнародної безпеки прямо залежить від наявності основ нового світового порядку й відповідного правопорядку. В умовах сьогодення міжнародне право висувається на перший план у міжнародній системі як необхідний засіб установлення правопорядку в складній системі міжнародних відносин. Міжнародне право в процесі свого розвитку саме стає складною багатогалузевою системою, зазнаючи якісних змін як у системі загалом, так і в характері галузей, про що свідчить право міжнародної безпеки.

У сучасних умовах міжнародну безпеку може бути забезпечено лише за допомогою політико-правових засобів, які застосовуються у кожному з видів міжнародно-правових гарантій безпеки держав, а саме: а) нормативних; б) організаційних; в) матеріальних. Проте в міжнародному співтоваристві держав відсутній наддержавний орган, здатний примушувати до дотримання норм права, тому боротьба з агресією реалізується за допомогою звернення держав до індивідуальної або колективної самооборони й застосування колективних санкцій за рішенням Ради Безпеки ООН.

Застосування збройної сили на основі права на самооборону правомірно лише в разі, якщо буде здійснено збройний напад. Стаття 51 Статуту ООН розглядає як протиправну концепцію превентивної й розширеної самооборони, відповідно до якої звернення до сили виправдується в разі погрози нападу або здійснення актів агресії, що не становлять збройного нападу. Водночас використання збройної сили державою в межах території іншої держави винятково для захисту своїх громадян від реальної загрози їх здоров’ю або життю або з єдиною метою зупинити чи запобігти серйозним порушенням прав людини, незалежно від громадянства, не є агресією, оскільки воно не спрямовано проти міжнародного миру й безпеки. Отже, таке право може виникнути в разі необхідності індивідуальної або колективної самооборони.

У системі гарантій міжнародної безпеки метою інституту права на самооборону є захищення міжнародного миру як загальнолюдської цінності, а також захищення національної безпеки і суверенітету кожної держави як окремої одиниці. Поняття, яке нині закріплено в сучасному міжнародному праві стосовно реалізації та усвідомлення права держави на самооборону як визнаної можливості застосовувати збройну силу лише з метою дати відсіч будь-якому протиправному збройному нападові з боку іншої держави, спрямованому проти неї або проти іншої держави, ґрунтується на певному уявленні про міжнародний конфлікт як міждержавне протистояння.

Отже, проблема підтримання миру й зміцнення міжнародної безпеки, як і раніше, є однією з головних у сучасному міжнародному праві. Однак нинішній етап розвитку відрізняється тим, що світ стає більше взаємозалежним і неподільним, що зумовлює необхідність ще більш масштабного й активного співробітництва держав у сфері зміцнення системи міжнародної безпеки. Концептуальні й міжнародно- правові основи такого співробітництва закладено у Статуті ООН, головна мета якого полягає в тому, щоб підтримувати міжнародний мир і безпеку, а одним з головних шляхів для досягнення цієї мети є застосування ефективних колективних заходів для запобігання й усунення погрози миру й припинення актів агресії або інших порушень миру. Іншими словами, йдеться про систему міжнародної безпеки, закріплену в Статуті ООН, що постійно ускладнюється у зв’язку з вирішенням проблем стосовно зміцнення міжнародної безпеки.

2.2. Організаційні засоби забезпечення міжнародної безпеки (системи міжнародної безпеки)

Війна як найбільш небезпечний рівень міжнародного конфлікту є такою формою міжнародних відносин, що хоча і заборонена, але є реальністю, з якою міжнародне право має рахуватися, протиставляючи їй організовані гарантії попередження та припинення. У зв’язку із цим міжнародне право передбачає створення державами систем безпеки (інди­відуальної та колективної), що закликані попереджувати війни, а в разі початку війни — як можна швидше її припинити, застосовуючи колективні заходи. Якщо в залежності від стадії розвитку конфлікту можна говорити про підтримку чи відновлення міжнародного миру, то за рівнем інтересів, що втягуються в конфлікт, можна говорити про індивідуальну, групову або колективну безпеку.

Система індивідуальної безпеки держав — це сукупність використовуваних державою індивідуальних гарантій забезпечення своєї безпеки. Створивши норми міжнародного права, що визнають агресію міжнародним злочином, держави не відмовилися від власних засобів забезпечення своєї безпеки, а використовували міжнародно-правові засоби як додаткові гарантії останньої.

Фактична нерівність держав у можливості забезпечення індивідуальної безпеки компенсується організацією ними групових систем безпеки. Колективна безпека — система спільних заходів держав усього світу чи визначеного географічного району, що були запроваджені для підтримання миру, усунення загрози миру та припинення актів агресії. Правовою основою колективної безпеки є багатосторонній договір, конкретний зміст якого визначається державами, що беруть участь у ньому. Існують три обов’язкові умови такого договору: не вдаватися до сили; вирішувати спори мирними засобами; співпрацювати. Розрізняють універсальну та регіональну системи колективної безпеки.

Універсальна система колективної безпеки створена в рамках ООН, її головним завданням є підтримка та зміцнення міжнародного миру та безпеки на основі спільних дій держав. Відповідно до Статуту ООН підтримка міжнародного миру та безпеки має будуватися на основі загальновизнаних принципів і норм міжнародного права та здійснюватися Генеральною Асамблеєю та Радою Безпеки, компетенція яких у цій сфері чітко розмежована. Генеральна Асамблея може обговорювати будь-які питання чи справи, що стосуються підтримки міжнародного миру та безпеки, у тому числі розглядати загальні принципи співробітництва в цій області, давати рекомендації державам і Раді Безпеки з цих питань. На Раду Безпеки покладена головна відповідальність за підтримку міжнародного миру та безпеки (ст. 24 Статуту ООН). Рада Безпеки є єдиним органом ООН, що має право починати дії, превентивні та примусові, від імені ООН, у тому числі об’єднаними збройними силами держав — членів ООН.

Статут ООН передбачає за певних умов (розділ VIII) мож­ливість створення регіональних систем підтримки міжна­родного миру. Регіональні системи складають частину всесвітньої системи безпеки. Головним їх завданням є підтримка миру та безпеки у визначених регіонах. Відповідно в регіональних системах безпеки можуть брати участь тільки держави цього регіону; дії держав не повинні виходити за рамки цього регіону; ці дії не можуть суперечити загальній безпеці та повинні відповідати цілям і принципам Статуту ООН. Щоб виключити можливість підміни, Статут Ради Безпеки ООН чітко визначає положення регіональних організацій. Рада Безпеки повинна бути цілком інформована про дії не тільки розпочаті, а й ті, що плануються.

Примусові заходи із застосуванням сили можуть починатися тільки для відбиття нападу, що вже здійснився на одного з учасників колективної безпеки. У даний час, зокрема, такими регіональними організаціями є: Ліга Арабських держав, Організація Африканської Єдності, Організація Американських держав, в установчих актах яких містяться положення про колективні заходи в разі збройного нападу на будь-якого з їхніх членів.

Система правових гарантій міжнародного миру та безпеки, що склалася на основі зобов’язань держав відповідно до Статуту ООН та імперативних норм міжнародного права, дуже різко реагує на всі ці події. Як правило великі держави прагнуть у власних інтересах розширити міжнародно-правові рамки для самооборони, тож постає питання про роль неправомірної практики у зміні діючих норм права. Водночас послаблення існуючих обмежень, установлених міжнародним правом з метою реалізації права на самооборону, призведе до зловживань цим суб’єктивним правом та великої кількості безкарних порушень згадуваного раніше принципу.

2.3. Матеріальні засоби забезпечення міжнародної безпеки

Заходи з роззброєння й обмеження озброєння виступають матеріальними гарантіями безпеки держав. Війну не можна виключити міжнародним правом. Фактична військова безпека сучасних держав ґрунтується на підтриманні військового потенціалу, який є матеріальною основою здійснення самооборони. Але відсутність загрози збройного нападу підвищується в разі приблизної рівності військових потенціалів. Тому принцип рівності припускає знижен­ня рівня військового протистояння сторін за допомогою роззброєння, що включає також обмеження озброєння та контроль за ним. Ідея роззброєння виражає вікові прагнення людства знайти найбільш дієвий спосіб рятування від нещасть війни. З давніх давен до наших днів була складена велика кількість проектів, у яких втілилася ідея світу без зброї. Але ця проблема виявилася і найбільш складною.

Роззброєння — це широкий комплекс погоджених заходів держав, покликаних зменшити, а зрештою і цілком ліквідувати матеріальні засоби ведення війни. У даний час роззброєння є принципом міжнародного права, який не містить обов’язку роззброюватися, а вимагає від держав домагатися й укладати договори про роззброєння.

Важлива роль у проблемі роззброєння належить Статуту ООН. Статут доручає Генеральній Асамблеї вироблення загальних принципів роззброєння та надання рекомендацій членам ООН. На Раду Безпеки Статут покладає відповідальність за розробку системи регулювання озброєнь (ст. 26). Розгляд питань роззброєння займає одне з центральних місць у діяльності ООН. Органом ООН є Комісія з роззброєння, до складу якої входять усі держави — члени ООН. Відбулися три спеціальні сесії Генеральної Асамблеї ООН з роззброєння (1978, 1982, 1988).

Центральним питанням проблеми роззброєння є заборона та знищення зброї масового знищення, перш за все ядерне роззброєння. Повна заборона ядерної зброї (заборона застосо­вувати, робити, випробувати) зараз неможлива. На практиці ця мета може бути досягнута поступово: заборона випробувань; заборона застосування; нерозповсюдження ядерної зброї; припинення її виробництва; створення без’ядерних зон. Проте залишається проблематичним забезпечення участі в міжнародних договорах з ядерного роззброєння всіх чи хоча б переважної більшості ядерних і колоядерних держав.

Міжнародно-правове регулювання обмежень на випробування ядерної зброї почалося з підписання Договору про за­борону іспитів ядерної зброї в атмосфері, у космічному просторі та під водою 1963 р. У 1996 р. був підписаний Договір про всеосяжну заборону ядерних випробувань. Учасники Договору зобов’язалися не робити будь-яких випробних ви­бухів ядерної зброї та будь-яких інших ядерних вибухів, а також заборонити та запобігати будь-яким таким ядерним вибухам у будь-якому місці, що знаходиться під їхньою юрисдикцією чи контролем. Передбачено створення контрольного механізму за дотриманням зобов’язань за цим Договором.

У сфері нерозповсюдження ядерної зброї найбільш авторитетним та універсальним є Договір про нерозповсюдження ядерної зброї 1968 р., відповідно до якого держава, що володіє ядерною зброєю, зобов’язується не передавати кому б то не було ядерну зброю чи інші ядерні вибухові пристрої, а також мати контроль над ними. Держави, що не володіють ядерною зброєю, зобов’язалися не приймати ядерної зброї й інших вибухових пристроїв, не приймати допомоги у виробництві такої зброї. Держави-учасниці визнають право Міжнародної агенції з ядерної енергії проводити перевірки виконання зобов’язання за цим Договором. У 1995 р. Договір про нерозповсюджен­ня ядерної зброї був продовжений на невизначений термін. Україна бере участь у Договорі про нерозповсюдження ядерної зброї в якості неядерної держави.

Протягом останніх 30 років була укладена низка міжнародних договорів про часткове знищення ядерної зброї. Одним із напрямів останньої є обмеження стратегічних озброєнь. У поняття стратегічних озброєнь зазвичай включа­ють як оборонні, так і наступальні озброєння, що мають підвищену руйнівну силу та дальність. Переважна більшість міжнародних договорів у цій сфері була підписана двома державами з найбільшими ядерними потенціалами — СРСР (потім Росією) та США: Угода про обмеження систем протиракетної оборони 1972 р. (ПРО) — взаємне об­меження систем ПРО відповідно до принципу однакової безпеки; Тимчасова угода про деякі заходи в області обмеження СНВ 1972 p. (OCB-1) — забороняла збільшувати число ракет наземного базування, пускові установки на підводних човнах, термін дії — 5 років; Договори ОСВ-2 1979 р. та Про скорочення й обмеження стратегічних і наступальних озброєнь (ССНВ-1) 1991 р., що передбачали обмеження і скорочення стратегічних наступальних озброєнь: міжконтинентальних балістичних ракет, балістичних ракет підвідних човнів, важких бомбардувальників, боєзарядів ракет. У 1993 р. між Російською Федерацією і США був укладений Договір про подальше скорочення й обмеження стратегічних наступальних озброєнь (ССНВ-2). Договори про ССНВ-1 і ССНВ-2 передбачають заходи з інспекцій і контролю. Незважаючи на те що всі ці договори призвели до скорочення більш ніж на третину ракетно-ядерного потенціалу Росії та США, він залишається найбільшим у світі.

Іншим об’єктом ядерної зброї є ракети середньої та мен­шої дальності. їх ліквідація передбачена радянсько-амери­канським Договором про ліквідацію ракет середньої та мен­шої дальності 1987 р. Проте по спливу 15 років у світі з’яви­лися нові держави, що здатні виготовляти такі види ядерних носіїв, і питання про їх ліквідацію знову стає актуальним.

Обмеження території розміщення ядерної зброї привело до створення без’ядерних зон — територій, вільних від ядерної зброї на підставі міжнародного договору. Держави-учасниці, що не володіють ядерною зброєю та входять у без’ядерну зону, зобов’язуються за загальним правилом не здійснювати випробувань, виробництва та розміщення ядерної зброї, не вступати в будь-яку форму володіння ядер­ною зброєю, вони можуть використовувати ядерну енергію винятково в мирних цілях. Держави, що володіють ядер­ною зброєю, зобов’язуються не сприяти державам, що вхо­дять у без’ядерну зону, у випробуваннях і придбанні ядерної зброї в будь-якій формі, не розміщати ядерну зброю в межах визначеної договором території, а також не застосовувати проти держав-учасниць у без’ядерній зоні ядерну зброю. Для дотримання режиму без’ядерної зони створюються системи міжнародного контролю, визначені в договорі.

В арсеналі засобів масового знищення одне з найбільш помітних місць займає також хімічна і бактеріологічна зброя. Сучасна хімічна зброя за своєю вражаючою дією не поступається ядерній зброї, тому Генеральна Асамблея ООН характеризує проблему хімічного роззброєння як одну із найважливіших. Значним кроком до хімічного роззброєння є Конвенція про заборону виробництва, накопичування та застосування хімічної зброї та її знищення 1993 р.

Постійне вдосконалювання та накопичення запасів бактеріологічної зброї диктує необхідність створення відповідних норм, що забороняють її виробництво та збереження. У 1972 р. була підписана Конвенція про заборону розробки, виготовлення та накопичення запасів бактеріологічної (біологічної) і токсичної зброї та про їх знищення, що зобов’язує держави-учасниці ніколи, ні за яких умов не розробляти, не виробляти, не накопичувати цю зброю, а також засоби її доставки (ст. 1) та знищити усі види цієї зброї.

Окремим напрямом є роззброєння й обмеження звичайних озброєнь. У 1990 р. був укладений безстроковий Договір про звичайні збройні сили Європи. До Договору додаються ряд Протоколів, що регулюють процедури скорочення звичайних озброєнь і техніки, класифікацію військової техніки, питання повідомлення та контролю. Районом застосування Договору оголошена вся сухопутна територія держав-учасниць у Європі — від Атлантичного океану до Уральських гір. Договір передбачає запровадження ефек­тивних засобів міжнародного контролю.

У 1979 р. була укладена Конвенція про заборону військового чи будь-якого іншого ворожого використання засобів впливу на природне середовище. Йдеться про нанесення збитку чи заподіяння шкоди будь-якій іншій державі шляхом впливу на природу, землетруси, повені, знищення рослинного світу.

Розділ 3. Аналіз збройних конфліктів на сході України та шляхи їх вирішення

3.1. Російсько-український збройний конфлікт, причини виникнення та розгортання

На практиці збройні конфлікти неминуче несуть руйнівні наслідки для мирного населення, території, де відбуваються бойові дії, та, безумовно, для учасників конфлікту Конфлікт, який розгорнувся на сході України весною 2014 року, призвів до тисяч смертей, гуманітарної катастрофи в Донбасі та кризи біженців та внутрішньо переміщених осіб.

Перш ніж визначити причини та умови виникнення, особливості, регіональних збройних конфліктів, завдання підрозділів прикордонного відомства у разі їх виникнення, необхідно уточнити сутність досліджуваної категорії.

Насамперед, варто зазначити, що у новій редакції Воєнної доктрини України збройний конфлікт визначається як збройне зіткнення між державами (міжнародний збройний конфлікт, збройний конфлікт на державному кордоні) або між ворогуючими сторонами в межах території однієї держави, як правило, за підтримки ззовні (внутрішній збройний конфлікт) [8]. У цьому ж документі визначено і інші терміни, які цікавлять нас з огляду на предмет нашого дослідження, а саме регіональна війна війна, що охоплює певний регіон (частину континенту) за участю всіх чи більшості держав регіону та з метою досягнення воєнно-політичних цілей, що зачіпають інтереси цих держав [8].

Отже, збройний конфлікт відрізняється від регіональної війни. Збройний конфлікт або військовий інцидент нерідко відбувається внаслідок непорозуміння, випадкового зіткнення, в той час як регіональна війна є наслідком агресивної політики яких-небудь військово-політичних сил, які навмисно провокують військове зіткнення для досягнення своєї мети.

Саме з цієї причини нагальною є потреба в аналізі суті та змісту регіональних збройних конфліктів, виявлення їх впливу на національну безпеку України, а також визначення деяких напрямків забезпечення її національної безпеки на державному кордоні.

Як відомо, у питаннях забезпечення територіальної цілісності та недоторканості державних кордонів нашої держави головна роль відводиться ДПС України, головним завданням якої є забезпечення недоторканності державного кордону та охорони суверенних прав України в її виключній (морській) економічній зоні. Тому зупинимось детальніше на завданнях ДПС України у збройному конфлікті на сході нашої держави.

Сучасна оперативно-бойова діяльність прикордонного відомства характеризується спрямованістю на забезпечення високої готовності до виконання покладених на нього функцій в умовах загострення військово-політичної обстановки, вирішення поточних завдань, що виникають у зв’язку із зміною обстановки, високою відповідальністю за виконання службових завдань, що пов’язано із постійним

ризиком, необхідністю застосування зброї та бойової техніки. Слід зазначити, що основні функції службової діяльності на державному кордоні виконують підрозділи охорони державного кордону: відділи прикордонної служби, оперативно-бойові прикордонні комендатури, окремі комендатури швидкого реагування, мобільні прикордонні застави.

Враховуючи практичний досвід та вимоги, які ставляться перед прикордонним відомством, завдання, які виконують підрозділи охорони державного кордону в умовах бойового зіткнення, можуть бути згруповані у наступні положення:

  • припинення будь-яких спроб незаконної зміни проходження державного кордону України на визначеній ділянці державного кордону;
  • охорона (посилення охорони) та захист визначеної ділянки державного кордону на адміністративній межі Херсонської області з тимчасово окупованою територією України, у контрольованому прикордонному районі, в смузі безпеки району проведення антитерористичної операції;
  • локалізація нестандартних (кризових) ситуацій на державному кордоні, у пунктах пропуску через державний кордон, на адміністративній межі Херсонської області з тимчасово окупованою територією України, контрольних пунктах в’їзду-виїзду та на об’єктах ДПС України на визначеній ділянці відповідальності;
  • припинення у взаємодії з відповідними правоохоронними органами збройних конфліктів та інших провокацій на визначеній ділянці державного кордону або на адміністративній межі Херсонської області з тимчасово окупованою територією України;
  • участь у взаємодії з підрозділами Збройних Сил України, Національної гвардії України, інших військових формувань у відбитті вторгнення або нападу на територію України підрозділів збройних сил іншої держави або групи держав;
  • участь у виконанні заходів територіальної оборони, а також заходів, спрямованих на додержання правового режиму воєнного і надзвичайного стану;
  • участь спільно із органами внутрішніх справ та іншими право-охоронними органами у боротьбі з тероризмом і виконання інших по-кладених на них завдань;
  • виконання інших завдань, визначених законодавством України. Під час здійснення службово-бойової діяльності в умовах постійної загрози бойового зіткнення завдання для підрозділів охорони кодону можуть бути конкретизовані рішенням Голови ДПС України,
  • начальника регіонального управління, начальника прикордонного загону

Висновки. Таким чином, ми, ґрунтуючись на висновках багатьох дослідників, визначаємо регіональний збройний конфлікт як збройний конфлікт між двома і більше державами, який стосується обстановки в конкретному регіоні та найчастіше відбувається з прямою або опосередкованою участю великих держав або із залученням воєнно-політичних об’єднань міжнародного характеру їх небезпека ускладнюється тим, що сторони протиборства не завжди дотримуються міжнародних правил і норм ведення військових дій.

Сьогодні поняття регіональний збройний конфлікт отримало якісно нове наповнення по змісту бойових дій, кількісно-якісним показникам і типам протиріч, що вирішуються. Зміни у змісті регіональних збройних конфліктів впливають не лише на будівництво і розвиток Збройних Сил України, а й на перспективи розвитку ДПС України, на їх функції та завдання не тільки з питань оборони держави ззовні, але й захисту територіальної цілісності та забезпечення національної безпеки держави на державному кордоні. Врахування особливостей і специфіки розвитку регіональних збройних конфліктів має сприяти розумінню їх природи та вдосконаленню механізмів по їх запобіганню та нейтралізації.

Причинами анексії Криму та інспірування штучного конфлікту на Сході України, оголошення «війни проти всіх» є економічна слабкість Росії, неспроможність до подолання внутрішніх протиріч: демографічної кризи, корупції, переродження державного апарату. Не у останню чергу агресивні дії керівництва РФ спричинені т.зв. «національними інтересами», що витікають із неспроможності конкурувати на світовій мапі: 1) ризик втрати домінуючої ролі на пострадянському просторі; 2) ризик відцентрових тенденцій на території РФ; 3) традиційними уявними ризиками воєнного шантажу з боку НАТО та США; 4) ризик внутрішньої нестабільності, неспроможності подолати внутрішні соціальні та економічні виклики. Усі ці ризики потенційно загрожують стабільності політичної системи та збереженню влади правлячими елітами.

Консолідація суспільства навколо керівництва країни, мобілізація його на тлі війни проти фантомного зовнішнього ворога має, на думку В.Путіна та його оточення, пом’якшити дію руйнівних чинників та віддалити у часі розпад держави. Але такі дії виявилися ірраціональними. Росія по-суті руйнує ті фактори, що були причинами її економічних та політичних успіхів.

Збройний конфлікт на сході України за активною участю Росії та санкції проти неї не лише ускладнюють, а й ставлять під сумнів подальші інтеграційні процеси на теренах пострадянських держав. Зокрема, трансформацію Митного Союзу в Євроазійський економічний союз.

Посилюються дезінтеграційні процеси у СНД – учасники цього формату знаходяться у стані війни (Вірменія-Азербайджан, Україна-Росія). Білорусь, Казахстан, Узбекистан, Киргизстан, Таджикистан, Туркменістан – всі мають різні політичні та економічні цілі. По-суті СНД відіграв свою роль і «помер».

Проекти «єдиного економічного простору» (ЄЕП) та Митного Союзу, були зняті з порядку денного. На їх місці виник більш амбітний формат — Євразійського союзу, проте складності при його формуванні, суперечності та приховані конфлікти інтересів між учасниками ставлять під сумнів його успішний розвиток у майбутньому.

Здавалося, захоплення території Криму мало б дати геоекономічний ресурс (захоплення шельфу, рекреаційний потенціал). Натомість, Росія зіткнулась з низкою економічних, соціальних та інфраструктурних проблем, бюджетними витратами, неможливістю внаслідок санкцій скористатися з цього потенціалу.

Воєнно-стратегічне використання Криму перекреслює перспективи використання рекреаційних ресурсів і робить півострів потенційною мішенню для НАТО ( система ПРО).

Після окупації Криму від Кремля чекали підтвердження, що Росія залишатиметься в межах хоча б «світового порядку для третього світу».

Натомість В.Путін позиціонував себе як ревізіоніст загально світового порядку, тобто запропонував поважати право переможця у війні як невід’ємне право сучасного світового порядку. Переломна подія 17 липня  2014 року — збитий сепаратистами літак «Малайзійських авіаліній» «Боїнг-777», позначила край міжнародного несприйняття дій агресора, вкладаючи  новий сенс у поняття «віроломного порушенням кордону». Якщо досі конфлікт на Донбасі переважно інтерпретувався як локальний, то насильство в небі над цією територією стало посяганням на суверенітет тих країн, чиї громадяни стали жертвами нападу. Саме тому сучасний світовий порядок є особливо чутливим до порушень принципу недоторканності транспортних коридорів, повітряного простору і морських шляхів.

Що стосується «здобутків» РФ, отриманих внаслідок конфлікту на сході України, вони також є сумнівними. Гібридна війна має результатом гібридні наслідки. Промисловий потенціал зруйновано, населення розпорошене, зруйнована міська інфраструктура, територія потерпає від забруднення, техногенних наслідків війни, злочинності. «Влада» сепаратистів, що не є консолідованою, потерпає від внутрішніх протиріч та конфліктів, не спроможна подолати ці проблеми, контролювати кримінал. Зимовий період суттєво посилює ці проблеми. У результаті допомога «російськомовному населенню» перетворюється у знищення регіону, що стає непридатним ні для проживання, ні для виробництва. Наявність такого ексклаву — наповненого зброєю, криміналом, з відкритими кордонами становить небезпеку не лише для України, а й для Росії.

Донбас є джерелом «експорту нестабільності» для обох держав. Вірогідним стає ризик перенесення нестабільності на російську територію, через відтік озброєних маргіналів, біженців, зростання незаконного обігу зброї [19, c. 329].

3.2. Вплив регіональних збройних конфліктів на національну безпеку України

Російський політикум продовжує зберігати агресивну риторику. Інформаційна війна йде не лише на «російсько-українському фронті», РФ прагне дезінформувати весь світ. Збільшується військова присутність Росії на території Донбасу та на кордоні з Україною. Продовжуються наступальні дії сепаратистів на територію, контрольовану Україною. Застосування важкої військової техніки, ракетної артилерії, як це було продемонстровано у Волновасі, Донецьку, Маріуполі обумовлює чисельні втрати серед мирного населення, руйнування цивільної інфраструктури.

Внаслідок економічних та політичних санкцій, Росія несе репутаційні і фінансові збитки, залишається сам-на сам у боротьбі проти всього світу. Жоден з її «союзників» і лоббістів не готовий нести політичні чи економічні втрати заради невідомої мети. Водночас, зона нестабільності може розширюватись. Методи «розхитування» стабільності, терористичні засоби можуть бути застосовані на інших територіях, не лише в Україні. Вірогідність цього припускає керівництво США та командування НАТО, вживаючи відповідні кроки щодо збільшення військової присутності в Європі [20, c. 6].

В нинішніх умовах США та ЄС змушені демонструвати зусилля по виходу з кризи, посилювати союзницькі зв’язки. Подекуди це пов’язано з прийняттям непопулярних економічних та політичних рішень.

Нині США та ЄС демонструють певне послаблення та рух до занепаду перед обличчям нових геополітичних та внутрішніх викликів, втрату контролю над ситуацією, неспроможність ефективно впливати на неї. Зокрема, це стосується неміжнародних збройних конфліктів (за визначенням Міжнародного комітету Червоного Хреста), що відбуваються у Колумбії, Лівії, Сирії та періодично — в Ліберії. Відповідно до міжнародного гуманітарного права ситуація на Донбасі світовими гравцями також розглядається як «неміжнародний збройний конфлікт». Російська сторона офіційно не вступила у воєнні дії і всіляко заперечує військову присутність в Україні[19, c. 331].

Тим не менше, у вирішенні української кризи США та ЄС змушені були зайняти проукраїнську позицію. «Демократії не воюють», а Україна продемонструвала потужний рух до демократії, очищення від авторитаризму та корупції. Іншим позитивним моментом є відсутність в України територіальних претензій до сусідів, дотримання міжнародних зобов’язань. Захист принципів демократичного розвитку і змушує блок «США-ЄС» демонструвати солідарність з Україною, вводити санкції проти агресора.

На сьогодні по східному кордону України формується нова лінія поділу, що позначає межу демократичного та нео-тоталітарного світу, Європи та «Русского мира». Крах участі України у інтеграційних проектах на території колишнього СРСР прискорює остаточний розпад СНД, підриває перспективи Євразійського Союзу та ОДКБ (союзники не захотіли розподілити негативні наслідки санкцій проти РФ) а також наступної фрагментації Російської Федерації. Слід очікувати, що Росія змушена буде діяти на близьких орбітах до Китаю, слідувати у фарватері його інтересів та поступово «розчинятись» у них[19, c. 330].

Одним із шляхів повернення ситуації до стабільного стану, виходу із хаосу, залишається опора на традиційні «полюси сили» — США з колом європейських союзників, а також Китай.

На думку З.Бжезінського, концепція багатополюсного світу на фоні нинішніх конфліктів не є виправданою, оскільки ці полюси демонструють різну потужність, різні інтереси. Тому умовний блок «США — КНР», виглядає найбільш прийнятним з точки зору нинішніх полюсів безпеки, оскільки існує можливість його неконфліктного співіснування.

Активний вплив на перебіг української кризи та хід збройного конфлікту на українському сході стали своєрідним превентивним кроком РФ з упередження власної кризи. Поступова ескалація конфлікту, аж до загрози переростання у повномасштабну війну, є по-суті інструментом шантажу Заходу з боку РФ та намагання позиціонувати себе як наддержава. Проте малоймовірно, що така стратегія матиме очікувані керівництвом РФ наслідки.

З огляду на реалії в україно-російських відносинах (анексія Криму з боку РФ та нав’язування Україні замороженого конфлікту на Донбасі), Україна мала б запропонувати нові підходи та українську платформу діалогу [20, c. 7].

Отже, Україна стала уособленням загрози світової війни та викликом світовому порядку. Україна сьогодні ризикує перетворитись на простір нового геополітичного розколу в центрі континенту. Подальша ескалація конфлікту та неспроможність провідних держав забезпечити його політичне врегулювання, поверне ситуацію на континенті до часів «холодної війни». Ризики масштабного збройного конфлікту в регіоні за участі «ядерних держав» істотно зростуть.

Висновки

Отже, український конфлікт — це прецедент «гібридної війни», що може або підтвердити її унікальну нищівну дію, або, навпаки, стимулюватиме результативний пошук заходів протидії «гібридним» технологіям. Український прецедент може бути тиражований як спеціальна операція з руйнування державності, в ході якої підрив здійснюється через ескалацію внутрішніх політекономічних протиріч (країн, регіонів, міжнародних блоків). Корумпування вищих посадових осіб, опора на системну корупцію в інституційно слабких державах, дискредитація і без того слабких державних інститутів, становитиме потенційну загрозу втрати державності в епоху гібридних воєн. Соціально-політична нестабільність всередині держав — нова зброя сучасних війн. Подібно до того, як національні держави колись мобілізували внутрішні ресурси для здобуття глобального впливу, тепер вони повинні мобілізувати глобальні ресурси, щоб гарантувати внутрішню соціально- політичну стабільність. Макрофінансова уразливість в поєднанні з деформованою структурою економіки в українському випадку виявилися необхідними і достатніми умовами для підготовки та реалізації гібридної агресії сусідньої держави.

У разі досягнення миру на сході України та початку нового діалогу стосовно майбутньої стабілізації та облаштування України принципового значення набуває проблема організації нового діалогу у трикутнику Україна- ЄС-Росія.

Досягнення миру дозволить поступово демонтувати санкції та відновити економічне співробітництво між ЄС та РФ. Водночас, слід враховувати високий рівень недовіри, зруйновані торговельні стосунки, заморожені численні спільні інвестиційні та виробничі проекти.

Список використаної літератури

  1. Дужич Л. Забезпечення міжнародної безпеки міжнародно- правовими засобами / Л. Дужич // Актуальні проблеми міжнародних відносин. — К., 2010. — Вип. 88. Ч. 1. — С.114-115.
  2. Сергунин А. А. Международная безопасность и новые подходы и концепты / А. А. Сергунин // Полис. — 2005. — № 6. — С. 126-137.
  3. Статут Організації Об’єднаних Націй від 26 черв. 1945 р. [Електронний ресурс]. — Режим доступу : www.rada.gov.ua.
  4. Блищенко И. П. Мирное разрешение споров между государствами — один из важнейших принципов международного права / И. П. Блищенко, М. Л. Энтин // Международно-правовые формы сотрудничества государств в Европе / под ред. О. Н. Хлестова. — М. : Междунар. отношения, 1977. — С. 51-73.
  5. Міжнародне право : Основні галузі : підруч. / за ред. В. Г. Буткевича. — К. : Либідь, 2004. — 816 с.
  6. Ржевська В. С. Право держави на самооборону і міжнародна безпека / В. С. Ржевська. — К. : Вид. дім «Промені», 2005. — 251 с.
  7. Козярська А. О. Поняття безпеки в теорії і практиці міжнародного права / А. О. Козярська // Актуальні питання реформування правової системи України. — Луцьк, 2007. — Т. 1. — С. 202-207.
  8. Маланчук П. Вступ до міжнародного права за Ейкхерстом / П. Маланчук. — пер. з англ. — Х. : Консум, 2000. — 592 с.
  9. Мережко А.А. История международноправовых учений / А.А. Мережко. — К. : Юридична думка, 2004. — 296 с.
  10. Грабарь В.Э. Первоначальное значение римского термина jus gentium / В.Э. Грабарь // Антологія української юридичної думки : у 10 т. / редкол. : Ю.С. Шемшученко та ін. — К. : Видавчний дім «Юридична книга», 2004- . — Т. 8. — 2004. — 568 с.
  11. Тускоз Ж. Міжнародне право : [підручник] / Ж. Тускоз. — пер. с франц. — К. : Артек, 1998. — 416 c.
  12. Фельдман Д.И. Учение Канта и Гегеля о между-народном праве и современность / Д.И. Фельдман, Ю.Я. Баскин. — Казань : Изд-во Казан.ун-та, 1977. — 322 с.
  13. Міжнародне право / за ред. М.В. Буромен- ського. — К. : Юрінком Інтер, 2006. — 336 с.
  14. Мартенс Ф.Ф. Современное международное право цивилизованных народов : у 2 т. / Ф.Ф. Мартенс. — СПб. : Тип. А. Бенке,1895- . — Т. 1. — 1985. — 430 с.
  15. Міжнародне право : [підручник] / Л.Д. Тимченко, В.П. Кононенко. — К. : Знання, 2012. — 631 с.
  16. Міжнародне право : [підручник] / М.О. Баймуратов. — Х. : Одіссей, 2008. — 704 с.
  17. Лукашук И.И. Международное право. Общая часть : [учебник] / И.И. Лукашук. — изд. 3-е, перераб. и доп. — М. : Волтерс Клувер, 2005. — 432 с.
  18. Баскин Ю.А. История международного права / Ю.А. Баскин, Д.И. Фельдман. — М. : Международные отношения, 1990. — 205 с.
  19. Дмитрієв А.І. Вестфальський мир 1648 року і сучасне міжнародне право : [монографія] / А.І. Дмитрієв. — К. : Київський університет права, 2001. — 426 с.
  20. Бершеда Є. Союзники України та її відносини з Росією, або переваги для міжнародної безпеки членства нашої країни в євроатлантичних структурах [Текст] / Євген Бершеда // День. — 2016. — 24-25 червня. — С. 6-7
  21. Кубієвич С. Україна та Організація з безпеки і співробітництва в Європі: міжнародно-правові засади співробітництв у контексті побудови загальноєвропейської безпеки [Текст] / Сергій Петровис Кубієвич // Часопис Київського університету права. — 2016. — № 1. — С. 329-332