Вступ

1. Адвокатура як правозахисний інститут

2. Місце правозахисної адвокатури в українському громадянському суспільстві

Висновки

Список використаних джерел

Вступ

Сучасний етап розвитку українського суспільства, інституціональні зміни вимагають вдосконалення організації та функціонування такого важливого інституту громадянського суспільства як адвокатура. Докорінно змінилося ставлення до прав і свобод людини і громадянина. Необхідною умовою формування правової держави і громадянського суспільства є вдосконалення судового захисту прав і свобод громадян і організацій. За своєю природою адвокатура є одним з інститутів демократичного суспільства, оскільки виконує найважливішу громадянську функцію – захист прав і законних інтересів громадян і юридичних осіб. Адвокатура, як незалежна громадська організація, певною мірою покликана виконувати роль гаранта в дотриманні суб'єктивних прав громадян і організацій. Все це зумовило інтерес до адвокатської діяльності, викликало суспільну потребу в людях цієї професії.

Необхідність визначення відповідної ролі адвокатури, як інституту громадянського суспільства зумовлено її природою та розвитком самої адвокатури в умовах економічних і політичних перетворень, що відбуваються в країні, активізацією політико-правового життя, появою нових аспектів життєдіяльності суспільства. Принципові позиції і оцінки, зроблені в дослідженні, зумовлені сучасними теоретичними поглядами на адвокатуру як на добровільне, професійне об'єднання (корпорацію), що має на меті реалізацію конституційної гарантії забезпечення кваліфікованої юридичної допомоги, судового представництва і захисту. Виконання цих функцій вимагає встановлення статусу достатньої автономії адвокатури, певного рівня її незалежності від органів державної влади, розвитку корпоративного самоврядування.

Тема: «Адвокатура як правозахисний інститут».

1. Адвокатура як правозахисний інститут

Українська державність пройшла непростий і драматичний шлях. Визнання України у ст. 1 Конституції як «суверенної і незалежної, демократичної, соціальної, правової держави» є, звичайно, ідеалом, що розрахований на перспективу. Усвідомлення України як правової держави є новим у соціальній думці, й базою для цього слугує не надто великий масив вчення про правову державу. Навряд чи є виправданим перейти від бездержавності взагалі, якою, по суті, була Україна до 1991 року, до такої найвищої її суті, як правова держава [2, с. 8].

Адже правова держава за сучасним її розумінням — це держава, яка підпорядкована праву в усіх сферах її діяльності, держава, яка своєю основною функцією визначає турботу про забезпечення доброго і справедливого, прав і свобод людини.

Правова держава, пише російський дослідник М. В. Баглай, це високий рівень авторитету державності, реальний режим панування права, що забезпечує всі права людини і громадянина. Не дивно, що автори першого коментаря до Конституції України дуже обережно підходять до тлумачення правової української держави, вказуючи лише на такі її окремі риси, які закріплені конституційно: визнання пріоритету прав і свобод людини і громадянина; взаємна відповідальність держави і громадянина; поділ державної влади на законодавчу, виконавчу та судову; демократична форма правління; соціальна справедливість і гуманізм [1, с. 19].

Основним завданням правової держави є визнана конституційно необхідність забезпечення прав і свобод кожного. Таке забезпечення здійснюється через систему гарантій, існування інститутів влади і суспільства тощо.

Адвокатура є комплексним проявом як державного, так і суспільного інтересу, оскільки саме через адвокатуру і завдяки адвокатурі правова держава реалізує можливість забезпечення своїм громадянам їхніх прав і свобод. Правова держава має передусім чітко визначити права і свободи своїх співгромадян, закріпити це визначення у дусі визнаних прав світового співтовариства, надати цим правам і свободам форму конкретних правових зобов’язань. Адвокатура у цій системі зв’язків є об’єктом, який сам підпадає під таке внормування, а водночас є суб’єктом, який в інтересах суспільства здійснює індивідуалізацію проголошених прав і обов’язків. Через адвокатуру як інститут суспільства правова держава забезпечує своїм громадянам можливість реального відчуття їхніх прав і свобод. Крім того, серед інших прав у правовій українській державі громадянам гарантується ще й право на юридичну допомогу (стаття 59 Конституції України), реалізація якого здебільшого і здійснюється адвокатурою. Однак адвокатура виступає в цій парадигмі не як інструмент держави, а як соціальний інститут, через який держава реалізує це право своїх членів. У такий спосіб адвокатура урівнює апетити держави і відчуття голоду її громадян. Правова держава має забезпечити пріоритет прав і свобод людини, незалежність суду як головного механізму гарантій прав і свобод, верховенства Конституції і пріоритет міжнародного права [1, с. 21].

Які можливості й призначення у цьому комплексному механізмі має адвокатура? По-перше, законодавчо сформульоване її призначення у державі Законом «Про адвокатуру»: воно визначене саме як сприяння захисту прав та свобод, представництво інтересів громадян України, іноземних громадян, осіб без громадянства, юридичних осіб, надання їм юридичної допомоги. Забезпечити пріоритет прав і свобод людини і громадянина неможливо без існування сильної і незалежної адвокатури. Правова держава без висококваліфікованої, гордої і незалежної адвокатури є фікція, вона не тільки не здатна забезпечити пріоритет прав і свобод людини, вона не в змозі забезпечити самій собі елементарного існування. По-друге, незалежний суд як механізм, через який кожним суб’єктом прав і обов’язків реалізується своє право на визначення взаємних зобов’язань, відповідальності за відхилення від визнаних у правовій державі правовведень, можливий лише за умови, коли його функція (правосуддя) здійснюється через універсальну забезпеченість кожному мати вільно обраного захисника (представника) у цьому органі захисту своїх прав. Найбільш професійно підготовленими у теперішній державі для виконання такої місії є саме адвокати як члени вільно обраної і підтримуваної ними адвокатської спільноти [5, с. 18].

Сьогодні в адвокатурі України професійно працює близько 30000 юристів, які покликані забезпечити у незалежному суді захист прав і свобод, зобов’язань і повноважень своїх клієнтів; ними потенційно може стати кожен, хто живе в Україні, кожна юридична особа, а також і сама держава. По-третє, адвокатура у правовій державі має всі можливості не лише долучатися до захисту приватного інтересу, а й забезпечувати пріоритетність Конституції в цілому, адже захист прав особи напряму пов’язаний з повноваженнями адвокатів по забезпеченню верховенства Основного Закону. Крім того, головним чином саме через адвокатуру реалізується проголошене у стаття 63 Конституції право на захист підозрюваного, обвинуваченого, підсудного. Хоча закон допускає в окремих випадках як захисників також інших осіб, крім адвокатів, але основне і найбільш кваліфіковане навантаження по реалізації цього конституційного припису несуть саме адвокати. Адвокати мають можливість добиватися верховенства Конституції і в такому специфічному органі, як Конституційний суд України, звертаючись у цей орган у передбачених законом формах або представляючи у ньому суб’єктів таких звернень і подань. Конституційний суд України як орган, що покликаний офіційно тлумачити Конституцію України у ряді своїх актів звертається до визначення як статусу адвокатів у суспільстві, так і кореляції їхніх можливостей. Так, у 2000 році Конституційний суд прийняв рішення у справі № 1-17/2000 за конституційним зверненням громадянина Солдатова Г.І. щодо офіційного тлумачення положень статті 59 Конституції України, статті 44 Кримінально-процесуального кодексу України, статей 268, 271 Кодексу України про адміністративні правопорушення (справа про право вільного вибору захисника). Воно стало поштовхом до широкої суспільної дискусії щодо межі конституційної норми про право кожного вільно вибрати захисника своїх прав (стаття 59 Конституції України), спонукало до внесення змін у ряд законодавчих актів, викликало хвилю обурення в адвокатському середовищі. 1 жовтня 2002 р. Конституційний суд у справі № 2-53/2002 відмовив у порушенні конституційного провадження за зверненням американського громадянина Глотова О.Л., ставши на захист українських адвокатів і запобігши їх витісненню іноземними юристами [1, с. 38-39].

Аналіз цих фактів дає підстави для висновку про особливу роль адвокатури в реалізації захисту прав особи через інститути Конституції. Звичайно, що не всі ознаки правової держави однаковою мірою мають відношення до адвокатури, або не в усіх її рисах роль адвокатури однакова. Якщо у таких призначеннях правової держави, як найвищий пріоритет прав і свобод людини, незалежність суду, їх реалізація без адвокатури практично неможлива, то в інших вони дещо менші, адже потребують специфічних інструментів влади, якими адвокатура не наділена. Було б складно домагатись від адвокатури забезпечити в державі, наприклад, пріоритет міжнародного права. Але через конкретну реалізацію прав і свобод українських громадян адвокати домагаються дотримання державою і цього принципу [1, с. 40].

Сучасна адвокатура є самобутня і самодостатня інституція. Вона не є чиєюсь помічницею, і адвокат не є помічником суду чи держави. Він не є їх ворогом, але він завжди мусить бути в розумній опозиції як до держави, так і до суду. Правове становище адвоката є достатньо детермінованим до суду, але він не є його співробітником. Адвокат працює в суді як представник вільної професії, маючи достатню автономію і зберігаючи відносну незалежність своїх дій, які спрямовані на відстоювання індивідуалізованого інтересу клієнта. Ні держава, ні суспільство не покладають на адвоката інших обов’язків, крім як відстоювання інтересів того, кого він захищає чи представляє. Звичайно, і судова влада, і держава в цілому намагаються стримувати адвокатів, встановлюючи для них певні обмеження, табу на ті чи інші явища; адвокатура, тим не менше, має, залишаючись безкомпромісною, знаходити гнучкі форми співпраці з судом, щоб через нього домогтися реалізації прав і обов’язків своїх «підопічних». Адвокатура в цілому і самі адвокати можуть потребувати судового захисту в реалізації своїх ідей і теж вправі розраховувати як на допомогу «третьої влади», так і на розуміння суспільства. Держава подеколи вдається до загравання з адвокатурою, час від часу приручаючи як її в цілому, так і окремих її висуванців шляхом, наприклад, встановлення Дня адвокатури або присвоюючи окремим її представникам різні звання і нагороди [1, с. 41].

2. Місце правозахисної адвокатури в українському громадянському суспільстві

За нинішньою українською Конституцією Україна — це правова демократична держава (ст. 1 Конституції). Як правозахисний інститут громадянського суспільства адвокатура у ній не зазначена, як і немає визначення суті цього суспільства в Україні. Сучасне громадянське суспільство визначається як суспільство з розвиненими економічними, політичними, духовними та іншими відносинами, зв’язками, яке взаємодіє з державою та функціонує на засадах демократії і права. «Держава і громадянське суспільство розглядаються як суб’єкти права, тобто вільні й рівні. Публічна влада є прерогативою держави і здійснюється на засадах державного суверенітету у формі публічного права. Громадянське суспільство виступає як матеріальна основа правової держави, що підпорядкована йому і діє в інтересах громадян» [2, с. 56].

Громадянське суспільство є самостійною соціально організованою структурою для узгодження різноманітних інтересів людей. Воно не протиставляється державі, а взаємодіє з нею для досягнення загальних цілей. Структурними елементами громадянського суспільства в Україні є громадські об’єднання, політичні партії, масові рухи. Між вченими немає одностайності щодо входження держави у громадянське суспільство, однак більшість сходиться на тому, що держава є підпорядкованою суспільству інституцією. Адвокатура ж є своєрідним «буфером», який збалансовує правозахисні інтереси громадянського суспільства з потребами і можливостями держави. Адвокатура, без сумніву, хоч і не є структурованою організацією в Україні, але входить у її громадянське суспільство як інститут (продукт) цього суспільства зі спеціальними покликаннями. Сучасна українська адвокатура — це відносно організована спільність українських адвокатів, яка має своїм призначенням юридичний захист прав і свобод членів українського громадянського суспільства, усіх його суб’єктів, надання правової допомоги у всіх видах життєдіяльності українського суспільства. Адвокатуру часто визначають як «добровільне об’єднання». Об’єднання завжди передбачає структурованість, організаційність як засаду існування. Для адвокатури ж більше характерною є не організаційність як об’єднаність, перебування у певній організації, а спільність; адвокатура — це спільність, організація без пут, без системи панівних органів; ця спільність є духовно-нормативною, в її основі лежить не наявність членського квитка, а духовна спорідненість усіх, хто допомагає іншим відчуттям своєї приналежності до цієї спільності. Не обов’язково, щоб суспільство чи держава мали адвокатуру, включену в ієрархію зв’язків (піраміду) — адвокат входить у регіональну структуру, регіональна — в іще якусь, і, нарешті, вседержавна. Навряд чи такої ієрархії нині потребує українське суспільство [2,с. 58].

Адвокатура є самобутньою і реально незалежною не тому, структурована вона в державі чи ні. Її унікальність проявляється саме і особливо у тому, що вона є сутньою завдяки відсутності сформованих, як піраміда, структур адвокатського стану. Може, саме тому українське суспільство сьогодні не має адвокатських структур на кшталт армійських. Воно противиться створенню таких загальнозобов’язуючих структур (органів управління) в адвокатурі. Добре це чи погано?

Правовий статус адвокатури в Україні визначено у Законі «Про адвокатуру» як «добровільне професійне громадське об’єднання» (стаття 1), хоча, по суті, «об’єднанням» (об’єднаною) вона в Україні ніколи не була і не є сьогодні. «Об’єднати» адвокатуру в єдину структуру, як цього дехто прагне, навряд чи можливо [3, с. 67].

Приналежність кожного до відчуття «адвокатури» є чимось більшим, ніж простою організаційністю й організованістю, а саме зібрати всіх в одну структуру («організацію») прагнуть окремі ідеологи адвокатури. Особливо наглядно це видно із внесеного 04.02.2005 року проекту Закону України «Про адвокатуру», автори якого М. А. Маркуш, С. В. Соболєв, В. А. Демьохін, Ю. А. Кармазін, а фактично — Спілка адвокатів, яка стоїть за ними, нав’язують українській адвокатурі обов’язкове членство у палаті адвокатів і добиваються створення міністерства адвокатури — Ради палати з безмежними повноваженнями по контролю за адвокатською діяльністю й адвокатами. В Україні такої організації адвокатури не існувало ні до жовтневого перевороту 1917 року, ні після, до набуття незалежності, не існує і сьогодні. Суспільство мирилося з такою «розхристаністю» адвокатури, і, слід сказати, що адвокатура за умов такої «універсальної неорганізованості» дала непогані зразки уяви про адвокатуру й адвокатів [3, с. 72].

Час, без сумніву, змінюється. Сьогодні маємо незалежну в конституційному відношенні українську державу, у якій, в рамках її геопростору, формується громадянське суспільство. Чи є потребою цього суспільства мати адвокатуру «об’єднаною» в єдину організацію, чи виграє українська адвокатура від того, що адвокати стануть членами цієї міфічної організації, втративши при цьому свою розмаїтість? Думаємо, що ні. Як відомо, одним з основних принципів адвокатури як спільності є її незалежність — як професії загалом, так і кожного, хто носить це звання як її представник, і через діяльність якого адвокатура реалізує саму себе. Організація в рамках держави єдинообов’язкової структури буде відступати від цього основоположного принципу адвокатури, оскільки, крім усього іншого, адвокат стає ще й залежним від своєї власної організації. Не узгоджується це і з таким сформованим українським (як, до речі, й іншими) суспільством уявленням про адвокатуру, як добровільність цієї професії. Українське суспільство сприймає адвокатуру як добровільне єство всіх адвокатів. Так воно визначило її у законі («добровільне об’єднання»), тільки так воно може розраховувати на виконання нею свого призначення [3, с. 73].

Таке розуміння адвокатури є давньо-традиційним в українській суспільній думці, підсумком якої і є закріплення в Основному Законі функцій адвокатури: подання правової допомоги в суді та інших державних органах, захист від обвинувачення (стаття 59 Конституції) [1, с. 50].

Сучасне суспільство не було б демократичним, якби у ньому не існувало устрою правників, що подає правову допомогу, забезпечує правовий захист особи. В українському суспільстві через адвокатуру реалізуються такі засади громадянського суспільства, як його демократизм, вільність, гарантованість політичних і особистих прав особи. Через інститут адвокатури суспільство забезпечує своїм членам необхідний рівень правового захисту; адвокатура є мірилом свободи цього суспільства. Переживши від 1917 року різні форми «організації», українська адвокатура як елемент громадянського суспільства перебуває нині, по суті, у стадії становлення і формування. Вона відходить від усвідомлення її як додатку до суду, що панувало в ідеології того часу; переходить до уяви свого місця у суспільстві не як виразника «соціалістичного ладу», а речника відкритого, цивілізованого громадянського суспільства [3, с. 73].

У 1926 році Велика радянська енциклопедія писала: «Перш за все від радянського адвоката вимагається ясний класовий аналіз обставин справи і законів. Захисник розглядається, як помічник судді. Йому не забороняється представництво інтересів імущих класів, але неприпустимо, щоб він заходив у цій справі до перекручування фактів і розбещення класової свідомості трудящих. У випадку колізії між інтересами суспільства і приватними захисник має ставити на перше місце суспільну справу» [3, с. 74].

Було б гіркою помилкою орієнтувати нинішню адвокатуру на таке розуміння колізії суспільства й особи в сучасному світі. Сучасне українське суспільство не вимагає від адвоката такого «зважування», адвокат не повинен і думки такої допускати, а суспільство не повинно ставити йому таких умов. Досягти цього можна, лише мінімізуючи втручання суспільства в адвокатську діяльність, вироблення суспільством такого усвідомлення адвокатури, через яке вона могла б повною мірою реалізувати свої цілі. Мінімальним, на нашу думку, повинне бути і втручання самої адвокатури і її органів у процес реалізації її членами прав та обов’язків. Такими є як внутрішні потреби самої адвокатури, так і потреби суспільства у захисті його членів [3, с. 75].

До внутрішніх потреб самої української адвокатури як інституту громадянського суспільства відноситься визначення її професійних ознак, ідентифікація серед маси інших юристів («неадвокатів»), уніфікація статусу її членів у різних сферах їхньої діяльності, як-то кримінальному, цивільному, адміністративному процесах, отримання суспільних гарантій для тих, хто добровільно взяв на себе місію захисту інших, забезпечення свободи і поруки від переслідувань за реалізацію адвокатурою ідей цього суспільства. Щодо суспільства та держави, то вони мають потребу в сильній і незалежній адвокатурі як соціальному правозахисному інституті, а також у сильному, кваліфікованому і мудрому адвокаті як носієві суспільних правозахисних цінностей. Отже, і держава, і адвокатура є взаємопотрібними одне одному. Об’єктивно між ними завжди точилася або прихована, або відкрита боротьба, яка часто носила ознаки надзвичайності. Держава, в тому числі й нинішня, не завжди розуміла і розуміє адвокатуру, прагне «приборкати» її, поставити «на місце». Вона обмежує права адвокатів, нівелює гарантії їх діяльності, втручається у внутрістанові взаємини в адвокатському середовищі. Вона не хоче «упустити» адвокатуру і весь час домагається посилити свій вплив на неї. Вона створила органи, які визначають, хто може бути адвокатом при органах державного управління (наприклад, Вищу кваліфікаційну комісію адвокатури — при Кабінеті міністрів); вона ввела у регіональні кваліфікаційно-дисциплінарні комісії своїх представників — від обласних рад, управлінь юстиції, суддів; вона нав’язує адвокатурі завідомо неприйнятні нею стереотипи, такі як усунення адвоката від справи; вона, зрештою, примушує адвокатів працювати безоплатно, призначаючи їх у кримінальні справи і нічого не платячи за цю роботу; вона пригнічує адвокатів страхом кримінальної відповідальності, якщо ті занадто стають їй дошкуляти. Адвокатура, без сумніву, не може претендувати на абсолютну свободу, вона має враховувати рівень «росту» суспільства, у якому існує, але і вона повинна формувати у суспільства потребу в універсальній адвокатурі, яка б не озиралася, виступаючи в суді, не боялася, заступаючись за свого клієнта на слідстві, і не жебракувала, вступаючи у справу за призначенням [3, с. 79].

Формування громадянського суспільства в Україні — процес складний і суперечливий. Ми з великою обережністю можемо говорити про перший етап — накопичення матеріальної, ідеологічної, інформаційної і правничої бази такого суспільства в Україні. Відповідно й українська адвокатура, яка сьогодні адаптується у цьому суспільстві, теж не є чимось статично даним. Вона у пошуках свого місця у цьому суспільстві і дуже важливо, щоб воно було її гідне.

Пристрасті навколо адвокатури свідчать про неабиякий інтерес суспільства до проблем, які існують у ній. Особливо актуальними є питання Національної (Всеукраїнської) палати адвокатів. Нічого дивного, чи, тим паче, страшного, в цьому немає, це не єдиний «біль» адвокатури, і гаряча дискусія з цього питання є надзвичайно корисною, а форсування створення такої палати — шкідливим. Всеукраїнська палата, за задумом авторів проекту № 7051, має стати вмістилищем всіх адвокатів: отримавши свідоцтво про право на зайняття адвокатською діяльністю, особа автоматично стає членом Всеукраїнської палати. Згоди адвоката не питають. Отже, палата — це не адвокатське об’єднання, оскільки його створюють адвокати шляхом добровільного об’єднання своїх інтересів. Палату ж мають складати всі адвокати, незалежно від того, бажають вони того чи не бажають [3, с. 81].

Природно, що це і є чи не найбільшим каменем спотикання: якщо це не адвокатське об’єднання, то на якій підставі йому приписується термін «професійна», адже ця категорія характеризує лише тих, хто разом працює за професією? Виходить, що, будучи по суті неадвокатським об’єднанням, а конгломератом всіх адвокатів, палата зовні носитиме характер такого об’єднання. Відверто кажучи, це не зовсім те, як замислювалась ідея. Ми не знаходимо схожих прецедентів ні в інших країнах, ні у нашій історії. Досі в історії адвокатури України нічого подібного не було. Це тим більше змушує надзвичайно обережно підходити як до засад створення такої корпорації, так і до практичних дій по реалізації цієї ідеї. Звичайно, що обов’язкове членство в палаті практично зводить нанівець фундамент, на якому адвокатура виросла — добровільність її об’єднання. Якщо членство стає примусовим, дуже актуальним є те, для чого необхідна така обов’язковість, чи не можна обійтися без неї? Справді, чи не можна створити орган, який би формували адвокати, який би представляв їх інтереси, але адвокати не були б загнані в цю структуру? Чому обов’язкове саме індивідуальне членство? На ньому базується ряд моментів: фінансове забезпечення палати, обов’язковість для її членів прийнятих палатою рішень, формування особливої касти в адвокатурі — корпусу її управлінців. Щодо першого, то це по-особливому робить проблему членства спірною, адже будь-які фінансові відрахування у фонди різного роду професійних об’єднань можливі тільки на добровільній основі. Тим більше, що автори проекту приписують навіть позбавляти свідоцтв про право на зайняття адвокатською діяльністю, якщо член палати не сплачує внесків. Зрозуміло, що при добровільному членстві цей момент має братись до уваги, особа має підтримувати корпорацію, яку вибрала, свідомо. В ситуації з палатою ми матимемо конфлікт між обов’язком і совістю: хоч я і не хочу бути членом палати, але кошти на її утримання платити мушу.

Щодо обов’язковості прийнятих палатою рішень, то будь-які рішення цього органу, які стосуються адвокатської діяльності, можуть носити виключно рекомендаційний характер. Обов’язковими для всіх адвокатів можуть бути лише рішення з’їзду адвокатів, тому в законі слід визначити його статус як органу адвокатського самоврядування, рішення якого мають дійсно виконуватись усіма адвокатами. Таких рішень не мусить бути багато, але вони мають бути необхідними для адвокатури. До них я б відніс у першу чергу прийняття Правил адвокатської етики. З’їзд адвокатів як найвищий орган адвокатського самоврядування передбачений Законом України «Про Вищу раду юстиції» [2, с. 47] для обрання трьох членів Вищої ради юстиції від адвокатів України. Однак ні в цьому Законі, ні в Законі «Про адвокатуру» не визначено основного: хто має скликати з’їзд адвокатів? І така невизначеність знецінює демократичні засади в адвокатському середовищі.

З’їзд адвокатів має визначати концепцію розвитку адвокатури України, схвалювати основні акти її корпоративного устрою і, нарешті, формувати представницький орган, який би представляв адвокатуру у період між з’їздами адвокатів. Однак цей орган не повинен здійснювати «управління адвокатурою», а виключно її представництво. Це може бути Національна (чи Всеукраїнська) Рада адвокатів чи Рада адвокатських об’єднань.

Маючи сформований вищим органом адвокатського самоврядування представницький орган, адвокатура і зможе через нього реалізовувати ідеї, які становлять сутність її призначення у суспільстві; забезпечувати через нього захист інтересів як окремих адвокатів, так і адвокатури в цілому на всіх рівнях соціальної ієрархії. Як орган управління — так її фактично репрезентують автори законопроекту № 7051 — як для суспільства, так і для адвокатури Всеукраїнська палата є зайвою; адвокатура не виконує функцій, які можна було б схематизувати і управляти їх реалізацією, тому найменше потребує управління собою, адміністрування своєї діяльності. В Україні, як свідчить аналіз, сформувався своєрідний управлінський корпус в адвокатурі, який, переважно, і домагається створення Всеукраїнської палати, яка замислена в першу чергу як орган управління адвокатурою. Для створення такого управлінського органу роздувається питання про приреченість української адвокатури, яка може «вижити» тільки тоді, коли буде створено таку палату, котру під свій контроль і намагаються взяти ті ж ідеологи «обов’язкового» членства [3, с. 85].

Як видно, найпершою і найгострішою проблемою майбутньої організації є проблема членства у ній. Якщо воно мислиться як обов’язкове, то це порушуватиме сутність адвокатури, корпоративність і незалежність носіїв її професійних інтересів — адвокатів. Всеукраїнська палата адвокатів, як видно, має виконувати функції адвокатського об’єднання, зокрема, займатись наданням безоплатної правової допомоги, забезпечувати захист за призначенням. Якщо палата виконуватиме функції адвокатського об’єднання, то це має бути винятково добровільна організація, а не примусова. Як би ми не хотіли, але на даний час не обґрунтовано ні можливості усунення такого протиріччя, ні потреби у такому поєднанні «добровільного» і «примусового» елементів.

Наступне спірне питання, яке є надзвичайно принциповим, — це компетенція палати, її призначення у державі. Почнемо з останнього. Для чого пропонується палата: ніби-то для представництва адвокатури, забезпечення злагодженого, високопрофесійного функціонування адвокатури, ефективного і кваліфікованого виконання адвокатами конституційних завдань. Саме така, на перший погляд, приваблива мета її створення і є дуже небезпечною. Дійсно, на сьогодні в Україні немає інституції, яка б «представляла» адвокатуру України. Чи потрібен такий «функціонер»? Звичайно, потрібен. Але він має лише представляти узгоджені інтереси українських адвокатів. Парадокс полягає у тому, що Всеукраїнська палата має «забезпечити високопрофесійне функціонування, ефективне і кваліфіковане виконання адвокатами конституційних завдань». Під ці зовні красиві, а по суті дуже небезпечні формули в майбутньому можуть вмістити будь-який зміст, і кожного, хто «крокує не в ногу», приставити до однієї шеренги, яка йде «злагоджено». Адвокатура якраз цікава не тими, хто «йде в ногу», а бунтівниками, які заставляють не відставати інші когорти. Палата може за мандатом адвокатів представляти інтереси адвокатури, але вона не повинна бути органом, який уповноважений «забезпечити злагоджене і високопрофесійне функціонування». Тоді ця палата вже перестає бути представником адвокатських лав, а стає воістину адвокатським міністерством. Ідеї, які закладені в законопроекті депутатів В. А. Демьохіна, М. А. Маркуш, С. В. Соболєва, Ю. А. Кармазіна щодо Всеукраїнської палати, є ідеями створення управлінського органу в адвокатурі з усіма задатками диктаторського насичення. Це випливає із тих повноважень, якими, за задумом авторів законопроекту, пропонується наділити Раду палати: вона «забезпечує виконання правил адвокатської етики (можна передбачити, що це буде); здійснює нагляд (як прокуратура!) за діяльністю КДКА; видає обов’язкові для виконання всіма адвокатами акти, в т.ч. з питань здійснення адвокатської діяльності, скасовує рішення КДКА». Чим не міністерство? Що ж тоді залишається від адвокатури, її незалежності й незалежності адвоката, якщо він мусить виконувати акти палати, які стосуються «здійснення адвокатської діяльності»? [1, с. 90]

За красивими, на перший погляд, словами, криється вкрай небезпечна тенденція реалізувати давні мрії про підпорядкування адвокатури ніби-то самими ж адвокатами створеній організації. Насправді ж — прообраз органу державного управління з безмежними повноваженнями. Не слід тішити себе і мріями, що ті, хто буде керувати палатою, не будуть в першу чергу дбати про «вислуговування» перед різноманітним чиновництвом і не гнутимуть адвокатуру анітрохи менше, ніж це було. Давно доведено, що намагання прислужитися здатне перерости у глобальні утиски і поставити хрест навіть на тих жалюгідних перевагах, які має адвокатура нині.

Чи є властивим для української адвокатури існування такого органу? Чи здатна буде така загнана в одну стайню адвокатура забезпечити безкомпромісний правовий захист особи? Уже зазначалось, що досі в Україні нічого подібного не було, отже, у всі часи адвокатура обходилась без такої керівної структури. Що ж змінилось у суті адвокатури, що є такою потребою у структурі, яка б «здійснювала нагляд», «скеровувала», «організовувала перевірки» і т.п.? [1, с. 91]

Звичайно, життя ускладнилось. Адвокатура теж. Однак незмінними залишились фундаментальні основи, на яких вона базується: незалежність, добровільність об’єднання, строгість у дотриманні Правил адвокатської етики. З повноваженнями, які Спілка адвокатів України пропонує надати Всеукраїнській палаті, ці принципи можна буде забути.

Висновки

Адвокатура України є добровільним професійним громадським об’єднанням, покликаним згідно з Конституцією України сприяти захисту прав, свобод та представляти законні інтереси громадян України, іноземних громадян, осіб без громадянства, юридичних осіб, подавати їм іншу юридичну допомогу.

Адвокатура — поняття узагальнююче, яке не ототожнюється з поняттям адвокатури як об’єднання – юридичної особи. В Конституції України не визначено її правовий статус, але з окреслених у ній завдань адвокатури можна зробити висновок, що остання є одним з інститутів правової системи держави, який виконує завдання, без здійснення котрих функціонування цієї системи неможливе. При цьому адвокатура не належить до жодної з гілок влади, передбачених ст. 6 Конституції України, і в певному сенсі має відігравати роль “дружнього посередника” між державою та/або іншими суб’єктами права в громадянському суспільстві.

У сучасному громадянському суспільстві адвокатура як правозахисний інститут суспільства сама потребує його захисту від зазіхань на демократичні засади її формування і незалежність її членів. Інакше вона приречена бути формальним виразником волі функціонерів палати, а не суспільства.

Список використаних джерел

1. Святоцький О. Д. Адвокатура: Історія і сучасність. — К.: Ін Юре, 1997. — 319 с.

2. Адвокатура в Україні: Збірник офіційних нормативних актів/ Спілка адвокатів України, Ін-т адвокатури при Київ. ун-ті ім. Т.Шевченка; — К.: Юрінком Інтер, 2005. — 205, с.

3. Адвокатура України: правове регулювання і судова практика: Практичний посібник для адвоката. — К.: Ін Юре, 2008. -767, с.

4. Гловацький І. Ю. Діяльність адвоката-захисника у кримінальному процесі: Навч. посібник. — К.: Атіка, 2006. -350, с.

5. Науково-практичний коментар до закону України "Про адвокатуру". Законодавство про адвокатуру та адвокатську діяльність. — К.: Юрінком Інтер, 2006. — 430 с.