Нові явища в розвитку права в капіталістичних країнах. Зближення англосаксонської і континентальної систем права. Зміни в джерелах права. «Гармонізація» законодавства.

Основні зміни в цивільному і торговельному праві. Розвиток інституту юридичної особи. Зміни в акціонерному законодавстві. Антитрестовські закони. Нові тенденції в зобов`язальному праві. Лібералізація шлюбно-сімейного права. Розширення прав жінок і дітей в сім`ї. Уніфікація приватного права.

Розвиток трудового і соціального законодавства. Нове законодавство про профспілки і страйки.  Зміни в законодавстві про працю: про скорочення робочого часу, про мінімальний рівень заробітної плати, про пенсії.

Основні зміни в кримінальному праві і процесі. Законодавство про політичні злочини. Лібералізація кримінального права і процесу.

Сучасні тенденції в розвитку права. Посилення впливу міжнародного права на національне право. Нові джерела і принципи міжнародного права і їх значення. Загальна декларація прав людини 1948 р. і міжнародні пакти про права людини 1966 р. Гельсинська угода 1975 р. Міжнародне право і розв`язування глобальних проблем людства, відвернення загрози атомної катастрофи, захист навколишнього средовища.

Роль міжнародного права і національного законодавства в розвитку інтеграційних процесів в сфері економіки, соціального життя, політики.

Європейське Економічне Співробітництво (ЄЕС) і європейське право. Правові системи світу на сучасному етапі.

У перші повоєнні роки суперництво двох протилежних суспільних систем у Європі сприяло розвитку західноєвропейської інтеграції.

В основу європейської інтеграції на той час були покладені такі надбання західноєвропейського суспільства, як: правова держава, досвід спільного існування народів, культурна спільність, традиції у розвитку загальноєвропейської ідеї, наслідки двох світових воєн.

Існування на європейському континенті трьох систем безпеки та співробітництва (двох регіональних – західної та східної – та загальноєвропейської) дозволяло зберігати мирні відносини, незважаючи на функціонування держав з різним суспільним устроєм.

Спільний інтерес до перебудови континенту був реалізований 16-ма західноєвропейськими державами шляхом створення у 1948 році в Парижі Організації європейського економічного співтовариства (яка у 1961 році була трансформована в Організацію економічного співробітництва та розвитку). Території держав-засновниць становили прообраз спільного економічного простору.

Наступними етапами західноєвропейської інтеграції стало підписання Паризького договору 1951 року, згідно з яким було засновано Європейське об’єднання вугілля та сталі, а також – римських договорів 1957р. про створення Європейського економічного співтовариства та Європейського співтовариства з атомної енергії.

Намаганням вирішити ці проблеми стало укладення Маастрихтського договору 1992 року (почав діяти у 1993 році). Він передбачав розв’язання таких завдань, як: створення економічного та валютного союзу; розвиток соціальної політики; перетворення ЄЕС у Європейське співтовариство та розширення його компетенції за рахунок нових видів діяльності (так звана «перша опора») та у галузі юстиції та внутрішніх справ («третя опора»); об’єднання всіх цих структур в єдину систему Європейського Союзу.

Маастрихтський договір був компромісом різних інтересів та поглядів на інтеграційний процес та перспективи його подальшого розвитку, а також складною юридичною конструкцією.

До Євросоюзу ввійшли три співтовариства (ЄОВС, ЄЕС, ЄСАЕ), які стали його складовими частинами (європейським співтовариством), так як і дві інші складові («опори»). Єдиною реально об’єднуючою основою для всіх них стала «єдина інституційна структура Євросоюзу, що базується на досягнутому у співтоваристві рівні інтеграції (розділ 1 стаття С). У договорі чітко прослідковувалось зіткнення двох протилежних принципів – наднаціональної інтеграції та міжурядового співробітництва суверенних держав.

Розрядка 70-х років заклала фундамент подальшого руху до обмеження арсеналів зброї масового знищення. Вона показала можливість досягнення домовленості з усіх питань міжнародної безпеки. Новий тип відносин формувався в період 1963-1973 рр. Характерною рисою їх стали методи мирного врегулювання конфліктів. Основними передумовами розрядки були: по-перше, між США та СРСР наприкінці 70-х років був встановлений військово-стратегічний паритет; по-друге, в результаті гострих криз і небезпечних регіональних конфліктів керівництво обох наддержав переконалось у згубності «балансування» на грані війни.

У липні 1968 р. був відкритий до підписання договір про не-розповсюдження ядерної зброї, який вступив у силу в 1970 р.

Підсумком розрядки в Європі стала нарада з питань безпеки і співробітництва на континенті, яка відбулась у столиці Фінляндії Гельсінкі в три етапи:

На першому етапі 3-7 липня 1973 р. нарада міністрів закордонних справ виробила порядок денний і визначила основні напрямки роботи.

На другому (18 вересня 1973 р.- 21 липня 1975 р.) експерти підготували основні документи наради з питань безпеки, економічних та гуманітарних проблем.

1 серпня 1975 р. керівники 33 європейських держав, а також США і Канади підписали Заключний акт наради. Його серцевиною є Декларація принципів, якими держави-учасники будуть керуватися у взаємних відносинах.

Декларація включає такі принципи: 1. Повага до суверенітету. 2. Незастосування сили чи загрози силою. 3. Непорушність кордонів. 4. Територіальна цілісність держав. 5. Мирне врегулювання суперечок. 6. Невтручання у внутрішні справи. 7. Повага прав людини і основних свобод. 8. Рівність і право народів розпоряджатися власною долею. 9. Співробітництво між державами. 10. Сумлінне виконання зобов’язань з міжнародного права.

Крім Декларації, були прийняті такі документи, як «Співробітництво в галузі економіки, техніки, навколишнього середовища», «Співробітництво в гуманітарних та інших областях», «Питання безпеки співробітництва у Середземномор’ї», «Про заходи зміцнення довір’я і деякі аспекти безпеки і роззброєння».

Гельсінська нарада стала переломною подією періоду розрядки. Навіть повернення до конфронтації на початку 80-х років не змогло пересилите значення гельсінського процесу.

Концепція «людського виміру» й механізм співробітництва держав з гуманітарно-правових питань були обгрунтовані у спеціальному розділі Підсумкового документа Віденської зустрічі учасників НБСЄ в січні 1989 р.

Важливими органами, які покликані займатися гуманітарними проблемами, питаннями забезпечення основних прав і свобод людей є НБСЄ (з 1994 р. має назву ОБСЄ — Організація з питань безпеки і співробітництва в Європі) і Рада Європи — регіональна міжурядова організація, створена в 1949 р.

Закінчення «холодної війни», внутрішньополітичні зміни в СРСР, призвели до революцій у країнах Східної Європи і припинення діяльності ОВД з 1 липня 1991 р.

Враховуючи нові реалії політичного життя, Нарада голів країн-членів НАТО 5-6 липня 1990 р. прийняла Лондонську декларацію, яка внесла радикальні зміни у воєнну доктрину блоку НАТО.

Учасники наради взяли на себе зобов’язання про ненапад на інші держави, а ядерні озброєння були оголошені «зброєю екстремальної ситуації».

Змінилась і роль НАТО. Із воєнного блоку він все більше перетворюється на політичний. Деякі колишні союзники СРСР по ОВД, а згодом і деякі країни, які утворились в результаті розпаду СРСР, заявили про своє бажання вступити в НАТО. Такі їхні дії значною мірою продиктовані прагненням забезпечити собі стабільність і безпеку в нових умовах. Вступ країн Східної Європи в НАТО став однією із головних проблем відносин між Росією і США та НАТО.

На зустрічі країн-членів НАТО у Брюсселі в січні 1994 р. була прийнята програма «Партнерство заради миру». її метою є забезпечення стабільності в Європі і розвиток співробітництва з країнами Східної Європи. У цій програмі виявили бажання взяти участь майже всі східноєвропейські країни.

Важливим кроком до встановлення нової системи безпеки в Європі стало підписання в березні 1995 р. 52 країнами ОБСЄ «Пакту стабільності в Європі». Країни, що підписали пакт, взяли на себе зобов’язання розвивати добросусідські відносини на основі головних документів ООН, ОБСЄ і Ради Європи, згідно з принципами суверенної рівності, поваги прав, притаманних суверенітету, непорушності кордонів, територіальної цілісності держав, поваги міжнародно визнаних кордонів, невтручання у внутрішні справи, дотримання прав людини, особливо осіб, які належать до національних меншин.

Амстердамський договір 1997 року передбачав вжиття ряду додаткових заходів, спрямованих на досягнення цілей Маастрихтського договору, зокрема – демократизацію Євросоюзу та наближення його інститутів до громадян. Положення Договору містили такі завдання, як: встановлення обов’язку всіх держав-учасниць забезпечувати (охороняти) права людини; посилення ролі Європарламенту; перетворення Євросоюзу у простір «свободи, безпеки та справедливості» (вирішення візової та імміграційної політики); збільшення доступу до інформації від інститутів Євросоюзу; чіткі орієнтири щодо здійснення співробітництва у сфері правосуддя та поліцейської діяльності по кримінальних справах; введення поста Високого представника з питань загальної зовнішньої політики та політики безпеки.

Ці два договори включали, попри певні недоліки, всі кращі здобутки європейської інтеграції та створили юридичну базу для нового її етапу.

Такий етап пов’язується з підписанням у лютому 2000 року на Міжурядовій конференції представників урядів держав-учасниць Ніццького договору, яким внесено зміни до Договору про Європейський Союз, Договір про заснування Європейського співтовариства (Ніццький договір набере чинності після ратифікації всіма державами-учасницями). Договір визначає порядок розширення Євросоюзу та вступу нових членів за рахунок 12 держав Центральної та Східної Європи, Середземноморя та Прибалтики (10 з яких мають стати членами ЄС у 2004 році), передбачає проведення інституційної реформи Європейського Союзу та внесення змін до основних джерел права останнього.

право ЄС утворює складну систему правових норм, але попри всю її складність, вона є системою права з відповідним поділом на галузі права та інститути. Правова система є більш об’ємним поняттям, яке включає (як відзначалося вище, поряд з інституційною та функційною і нормативну частини – зокрема, систему права та систему джерел права). Таким чином, система права є складовою частиною правової системи ЄС, і хоча вона є досить своєрідною, її предметна сфера визначена і обмежена установчими договорами ЄС та Співтовариств. Вона заснована на принципах національного права, які в силу їх включення в установчий договір Союзу набули міжнародно-правових властивостей і стали визначальними принципами взаємовідносин держав-учасниць в межах ЄС. Але і принципи, і система права ЄС (як і правова система Союзу в цілому) засновані на єдиних міжнародно-правових принципах (ст.6 та ст.49 установчого договору), що придає єдності цій міждержавно-правовій системі.

Норми права Євросоюзу за предметом регулювання диференціюються на галузі: конституційне, адміністративне, фінансове право тощо. Водночас предметна юрисдикція Євросоюзу знаходиться у чітко встановлених межах, а тому правове регулювання повинно відповідати досягненню його цілей. Це дає підставу для виділення ряду специфічних галузей права Євросоюзу: економічне, торгове, банківське, податкове, інституційне право тощо.

Норми права Євросоюзу створюються в результаті взаємоузгодження волі держав-учасниць та нормотворчої діяльності інститутів Союзу. Функціонування у межах системи права елементів міжнародного та національного права, а також гетерогенність структури Євросоюзу впливає на структуру та ієрархію норм права. З позицій умов, порядку формування та місця в ієрархії всі норми поділяються на три, хоч і не зовсім рівні за обсягом та значимістю, групи: 1) норми первинного права, закріплені в установчих договорах (та у тих конвенціях, якими вносились зміни до них), які утворюють основу, подібну до національного конституційного права; 2) норми вторинного права – формуються на базі первинних, створюються інститутами Євросоюзу і мають верховенство щодо національного права, пряму дію, характеризуються інтегрованістю у національне право та захистом; 3) третинне (додаткове) – норми права, джерелами яких є інші акти (угоди та конвенції, що укладаються державами-учасницями з метою реалізації приписів установчих договорів).

Список використаних джерел

1. Бостан Л.М., Бостан С.К. Держава і право епохи станово-кастового суспільства: Навчальний посібник. – Запоріжжя, 2000. – 326 с.
2. Макарчук В. С.: Загальна історія держави і права зарубіжних країн: Навчальний посібник. Вид. 4-те, доп.- К.: Атіка, 2004. – 684 с.
3. Страхов М.М. Основні закономірності становлення буржуазної держави і права у провідних країнах Європи і Північній Америці. – К., 1991. – 268 с.
4. Тищик Б.Й.: Історія держави і права країн Стародавнього світу: Навч. посібник. — Львів: Світ, 2001. — 384 с.
5. Трофанчук Г. І. Історія держави і права зарубіжних країн. Навчальний посібник. — Видавництво правничої літератури «Юрінком Інтер», 2006. — 400 с.
6. Трофанчук Г. І. Історія держави і права зарубіжних країн. Правові джерела. — Видавництво правничої літератури «Юрінком Інтер», 2008. — 352 с.
7. Федоров К.Г. Історія держави і права зарубіжних країн. – К., 1994. – 415 с.
8. Шевченко О.О. Історія держави і права зарубіжних країн. – К., 1994. – 322 с.