Особливості становлення теократичної монархії арабів. Роль ісламу в формуванні держави. Державний лад Арабського халіфату. Органи вищого і місцевого управління. Армія, суд. Децентралізація влади і розвал халіфату ІХ – ХІ ст.

Мусульманське право. Особливості становлення і розвитку мусульманського права. Джерела мусульманського права. Коран, Сувна та інші.

Регулювання договірних відносин. Специфічні інститути шлюбно-сімейного і спадкового права. Злочин і покарання.

У VІІ – VІІІ ст. були завойовані величезні території: Ближній і Середній Схід, Північна Африка та деякі інші райони. Так, восени 633 р. араби вступили в Сирію і Палестину, у 635 р. взяли штурмом Дамаск, у 638 р. – Єрусалим, у 640 р. – Єреван, у 645 р. завершили завоювання Єгипту, у 642 р. – Лівії, у 647 р. – Тунісу. У 651 р. завоювали Іран і у 654 р. дійшли до Тбілісі.

Одним із важливих стимулів руху арабів на нові землі була відносна перенаселеність Аравії. Корінні жителі завойованих земель майже не чинили опору загарбникам, тому що знаходились під ігом інших держав, які нещадно їх експлуатували. Вони не були зацікавлені у захисті старих панів та їх порядків. Крім цього, причинами військових успіхів арабів були релігійний фанатизм, а також виснаження феодальних Візантії та Ірану. У результаті завоювань було створено величезну феодальну державу, яка на початку була централізованою. Подальша феодалізація призвела до розпаду держави, який розпочався з середини VІІІ ст. Намісники халіфів – еміри поступово робляться незалежними, у кінці Х ст. розпад халіфату завершується. На його руїнах виникають Кордовський халіфат (Іспанія) і Халіфат Фатімідів (Єгипет). У середині ХІ ст. халіфат був завойований турками.

Суспільний устрій халіфату мав специфічні особливості, що зближували його із старосхідною деспотією. Так, уся земля вважалась власністю держави.

Особливістю арабського феодального суспільства було те, що в ньому не виник становий устрій, який панував у європейських країнах. Права і привілеї феодалів не були регламентовані у мусульманському праві. Тільки нащадки Мухаммеда – шейхи і сеїди – вирізнялись із загальної маси мусульман і користувались деякими привілеями, наприклад, вони носили чалму зеленого кольору (її носили й ті, хто здійснив паломництво до Мекки).

Іншою особливістю арабського феодального суспільства була різниця у правах між мусульманами і немусульманами. Той, хто прийняв іслам, як правило, звільнявся від сплати подушної податі, платив менше мито за товари, мав інші привілеї. Ті, хто сповідував релігію “одкровення” (іудеї, християни), називались зімміями і відокремлювались законом як від мусульман, так і від язичників. Вони користувались автономією, своїми цивільно-процесуальними звичаями, управляли ними старійшини. Але за злочин несли відповідальність за шаріатом.

Арабський халіфат як рання феодальна держава виник у VІІ ст. Його історія поділяється на періоди, які за назвами відповідають правлячій династії або місцю розташування столиці. Меккський період (622 – 661 рр.) – це час правління Мухаммеда і його близьких сподвижників; Дамаський (661 – 750 рр.) – династії Омейядів; Багдадський (750 – 1055 рр.) – Абасидів.

Після перенесення столиці у Дамаск халіфат за формою правління був теократичною монархією. Державний апарат халіфату був достатньо централізованим. Цьому сприяла концентрація в руках глави держави значної частини земельного фонду країни. Вища влада: духовна (імамат) і світська (емірат) – знаходились у руках халіфа.

Центральними органами державного управління були наступні відомства (дивани):

1. Диван – ал-Джунд відав оснащенням і озброєнням війська, під його контролем працювали чиновники, які складали списки ополченців і найманців, а також визначали розмір оплати і земельних пожалувань за службу.
2. Диван – ал-Харадж контролював діяльність центральних фінансових органів, які займались обліком податків та інших платежів у казну.
3. Диван – ал-Барид управляв поштою, будівництвом доріг, колодязів. Це відомство було фактично єдиною організацією, здатною найшвидше забезпечити передачу інформації, тому воно здійснювало і таємний нагляд за діяльністю та політичними настроями місцевої влади і населення. Це визначало його значимість. Чиновники пошти не підкорялись посадовим особам у провінціях.

Територія Халіфату поділялась на провінції, які, як пра-вило, створювались у межах підкорених держав чи регіонів. Ними керували військові намісники – еміри, які відали збройними силами і відповідали лише перед халіфом. Емірів призначав халіф, але поступово їх влада стала спадковою. Спеціальні загони найманців під керівництвом мутасибів несли поліцейську службу. Емірам підкорявся місцевий апарат, адміністративно-фінансове управління. Крім того, вони мали помічників – наїбів. Містами і селами керували шейхи.

Спочатку Мухаммед, а потім і правителі окремих областей особисто розглядали судові справи. Судова влада стала вважатись важливою прерогативою правителя будь-якого рангу. Пізніше право вершити суд делегувалось знавцям шаріату, які склали впливову групу професійних суддів – кадіїв. Вони формально підпорядковувались тільки халіфу. Найчастіше це була заможна людина, яка виконувала свої обов’язки безкоштовно. Як правило, вирок судді вважався остаточним, його міг скасувати тільки він сам або халіф.

Першим і найголовнішим джерелом мусульманського права є Коран (з арабської – “читання”) – вічна і незмінна книга мусульман, у якій містяться проповіді Мухаммеда, що були навіяні йому безпосередньо Аллахом, древні легенди і навчання, подані у переказах, низка полемічних виступів проти християнства та іудейства. Коран виник як усний твір. Основна частина тексту передавалась по пам’яті. Ще за життя Мухаммеда багато з текстів, створених ним, були об’єднані в спеціальні розділи – сури (окремі одкровення Мухаммеда чи їх частина). Таким чином, Коран складається із 114 сур, кожна з яких має свою назву. Сура дослівно означає “ряд каменів, ряд цеглин у стіні”. Сури розбиті на дрібніші фрагменти – айяти (в одній сурі 6204 айятів), кожен з яких складається із 77934 слів.

Другим джерелом мусульманського права є сунна – книга, де зібрано оповіді про життя і діяння пророка Мухаммеда, які й мають бути взірцем поведінки для віруючих у повсякденному житті. Ці оповіді (адати) про поведінку і висловлювання Мухаммеда були зафіксовані не самим пророком, який був неписьменним, а його найближчими соратниками і послідовниками. Сунна складається із 1200 хадісів (оповідей).

Третім за значенням джерелом мусульманського права є іджма, – це збірка одностайних рішень докторів ісламу (муджатахідів) щодо вирішення питань, не врегульованих Кораном та сунною, які запроваджували нові загальнообов’язкові правила поведінки.

Серед джерел мусульманського права певне місце займає кіяс – висновок за аналогією. У деяких випадках у Корані та сунні не сформульоване правило поведінки, на основі якого можна було б вирішити конкретну справу. Тоді таке правило формулюється, виходячи з аналізу і тлумачень випадків із життя пророка, його висловлювань або навчань, які мали відношення до ситуацій, більшою чи меншою мірою аналогічних тій, яку треба розв’язати. Такий підхід не тільки дає можливість усунення прогалини у нормативних приписах Корану і сунни, а й тих протиріч, що в них містяться, і яких ісламські правознавці налічують декілька десятків.

Джерелом мусульманського права є також фетва – письмовий висновок вищих релігійних авторитетів за рішенням світських властей відносно окремих питань суспільного життя. Пізніше, із розповсюдженням ісламу, з’явились інші джерела права: укази і розпорядження халіфів, місцеві звичаї, що не суперечать ісламу, та деякі інші.

Власність є необмеженим правом. Власник є повновладним господарем свого майна. Власність виникає в результаті цивільної угоди, успадкування і захоплення.

Зобов’язання виникають із договорів і деліктів. Зобов’язання з договорів розподіляються за двома групами. Вирішальним моментом, що відмежовує одну групу від іншої, є наявність чи відсутність обов’язку передати річ, яка є предметом угоди. До першої групи договорів, що пов’язані з передачею речі, належать договори міни, позики, найму майна, купівлі-продажу. До другої групи – договори товариства, доручення.

Шлюбно-сімейне право. Главою сім’ї є чоловік, який тільки і вважається людиною. На дружин і дочок дивилися як на річ. Шлюбна угода в ісламі більш близька до договору купівлі-продажу, воля жінки не має ніякого значення.

Успадкування майна проходить за законом і заповітом. Спадкодавець розпоряджається на свій розсуд тільки третиною майна. Успадковують майно як чоловіки, так і жінки.