Невроз – це психічне відхилення від норми, пов’язане з болісними переживаннями, але не завжди визнане хворобою. У психоаналізі невроз розглядається як результат конфлікту між різними інстанціями психіки. Відповідно до теорії З. Фройда, у підґрунті неврозу лежить фіксація особи на певній фазі лібідо, або регресія стосовно неї. При цьому розвиваються невротичні симптоми, які являють собою часткове розвантаження психічної енергії шляхом заміщеного задоволення. Чим сильніше тиск потягу, тим більша вірогідність, що повторне витіснення буде потрібно неодноразово і на місці симптомів складуться невротичні риси характеру.

Деякі вчені вважають, що ці невротичні тенденції є вродженими (З. Фройд), деякі схиляються до думки, що такі тенденції утворюються під впливом навколишнього середовища (К. Хорні). К.К. Платонов (1986), наприклад, вважав, що протиріччя між тими чи іншими здібностями і нездібностями і різними рисами характеру мають важливе значення для становлення особистості та можуть призвести самі по собі до невротичних зривів.

По даним ряду дослідників, процеси психологічної адаптації прямо пов’язані з домінуючою високою емоційною напруженістю, стресами. Саме цей функціональний стан є, на їхню думку, ведучим і в процесі адаптації його рівень знижується аж до продуктивної форми. Вихідними факторами виникнення невротичних розладів є поява почуття тривоги, сприйняття зміненої ситуації, виникнення страхів через невизначеність і відсутність можливості передбачення. У процесі адаптації відбувається поступове пізнання нової ситуації, а при можливості — навіть зміна умов, відбувається так само перебудова системи реагування відповідно до нового образа ситуації. Уточнення образа дозволяє переструктурувати діяльність, включити резервні можливості, внести зміни й тим самим знизити ступінь невизначеності. Це зниження невизначеності приводить до зниження емоційної напруженості.

Ефективність психологічної адаптації залежить від трьох мак-рофакторів:

—         соціально-психологічного (оитимізація мікросоціальної взаємодії, досягнення соціальних і особистістно значущих цілей);

—         психологічного (підтримка психологічного гомеостазу);

—         психофізіологічного (оитимізація на психофізіологічному рівні).

Лєбєдєв В.І. показав, що адаптація не є гомогенним процесом, у ній є свої відмінні друг від друга фази, періоди, які обумовлюють її види. Були виділені тимчасова дезадаптація (порушення психічної діяльності в момент кризи й вихід з її), переадаптація (перебудова функціональних систем діяльності й відносин). У самому процесі адаптації Лєбєдєв В.І. виділив наступні етапи:

— підготовчий етап;

— стартова психічна напруга (стреси, негативні емоції);

— гострі психічні реакції виходу, що залежать від виду екстремальних факторів і особливостей особистості;

— психічна гіереадаптація;

— нестійка діяльність на тлі виникаючих негативних психічних станів;

— глибокі психічні зміни (зриви, розвиток нервово-психічних захворювань);

— гострі психічні реакції виходу й реадаптації (ейфорія, гіпоманіакальні стани, психомоторне порушення).