ВСТУП 

Актуальність теми дослідження. Загальнодержавна правова реформа, що відбувається в Україні, вимагає особливої уваги на оптимізацію системи адміністративно-правових відносин, зокрема в галузі здійснення державного управління окремими галузями народного господарства. Відповідний комплекс проблем виникає і в галузі здійснення управління видавничою справою в Україні. Видавнича справа як вагомий елемент культурного життя суспільства завжди залишалася об’єктом уваги державних органів виконавчої влади. Демократизація суспільства та встановлення ринкових відносин зумовили необхідність перегляду існуючої системи розподілення функцій та повноважень з управління в цій сфері не тільки в рамках системи державного управління, але й між структурними елементами державної влади, місцевого самоврядування та громадянського суспільства. Такий перегляд має ураховувати специфічне становище видавничої справи, яка водночас є елементом культури та невід’ємною частиною системи народного господарства. Крім того, має бути врахована специфіка історичного розвитку видавничої справи та органів управління нею в Україні, яка в багатьох аспектах обумовила сучасну ситуацію в цій галузі.

Наукове вирішення питань управління видавничою справою в Україні має допомогти вдосконаленню як усієї системи законодавства, яка регулює суспільні відносини в цій сфері, так і підзаконних та відомчих актів, що забезпечують окремі напрямки видавничої діяльності. Особливу увагу привертає питання доцільності диференціації обсягу, завдань та змісту державного управління суб’єктами видавничої справи залежно від форми їх власності або організаційного підпорядкування. Невирішеною досі є проблема загальної концепції розвитку державних органів, які здійснюють управління видавничою справою, відповідності їх сучасних форм та інституцій вимогам суспільства, що розвивається.  Проблемним є визначення ролі та місця, перспектив розвитку недержавних інститутів громадянського суспільства, що вже сьогодні фактично виконують координаційно-дорадчі та навіть організаційні функції у сфері видавничої діяльності. Важливою проблемою є статус та завдання, система управління структурними підрозділами, що займаються видавничою справою насамперед для забезпечення внутрішніх потреб власної організації, а не для отримання прибутку.

Дотепер дослідження питань управління видавничою справою в нашій країні залишається неповним та навіть епізодичним. Незважаючи на те, що в останні роки у вітчизняній та зарубіжній літературі проблемам удосконалення планування та управління в сфері видавничої діяльності приділяється належна увага, ці процеси не викликали належної зацікавленості з боку науковців та практиків державного управління, не сприяли проведенню наукових досліджень у цій площині суспільних відносин, тому наукове дослідження цієї проблеми сьогодні має особливу актуальність та новизну.

Аналіз завдань державних органів, покладених на них у сфері забезпечення розвитку культурного й економічного, мовного і наукового, освітнього та правового життя суспільства, сьогодні є неможливим у повному обсязі через відсутність належного рівня управління видавничою справою, що викликає потребу і перспективу подальшого дослідження як у практичному, так і теоретичному аспектах. Таким чином, необхідність у подальших дослідженнях сутності, особливостей та перспектив розвитку видавничої справи в Україні обумовлює актуальність глибокого й усебічного дослідження системи державного, муніципального та громадського управління видавничою справою.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження виконано в рамках планів наукових досліджень Міністерства внутрішніх справ України (п. 6.1 Пріоритетних напрямків фундаментальних досліджень вищих навчальних закладів та науково-дослідних установ МВС України на період 2002-2005 р., затверджених наказом МВС України від 30 червня 2002 р. № 635), Національного університету внутрішніх справ (п. 3.2 Головних напрямків наукових досліджень Національного університету внутрішніх справ на 2001-2005 рр.).

Мета і завдання дослідження. Мета дослідження полягає в тому, щоб на основі аналізу чинного законодавства України та узагальнень практики його реалізації визначити сутність, зміст, правові засади управління видавничою справою в Україні, а також виробити пропозиції та рекомендації щодо їх удосконалення.

Для досягнення поставленої мети дисертант поставив перед собою основні завдання:

— з’ясувати історико-правові особливості становлення та розвитку видавничої справи в Україні;

— проаналізувати сутність, структуру та функції сучасної системи органів культури України та місце й роль видавничої справи у забезпеченні культурного життя суспільства;

— визначити поняття, сформулювати і класифікувати основні завдання, принципи та функції управління видавничою справою;

— дослідити форми впливу видавничої продукції на формування та розвиток правової культури українського суспільства, визначити основні шляхи оптимізації управління цими процесами з боку держави;

— визначити компетенцію органів виконавчої влади, що здійснюють управління видавничою справою та визначити основні шляхи реформування цієї системи;

— проаналізувати законодавчі, підзаконні та відомчі нормативні акти й окремі правові норми, що регулюють суспільні відносини в управлінні видавничою справою, запропонувати пропозиції щодо їх удосконалення;

— розкрити особливості управління видавничою справою у вищих навчальних закладах системи МВС України;

— розробити пропозиції та рекомендації щодо удосконалення організаційно-правових засад управління видавничою справою в Україні.

Об’єктом дослідження є суспільні відносини у сфері управління видавничою справою в Україні.

Предмет дослідження становлять теоретичні й організаційно-правові питання здійснення управління видавничою справою в Україні.

Методи дослідження. Методологічною основою дисертаційного дослідження є сукупність методів і прийомів наукового пізнання. Їх застосування обумовлене системним підходом, що дає можливість досліджувати проблеми в єдності їх соціального змісту та юридичної форми. За допомогою логіко-семантичного методу поглиблено понятійний апарат (підрозділи 1.1.-1.3.). За допомогою історико-правового методу досліджувалися процеси становлення та розвитку видавничої справи в Україні (підрозділи 1.1., 1.3.). Як загальнонауковий метод використовувався системний підхід, який дозволив визначити проблемні питання при аналізі системи органів управління видавничою справою в межах суспільства або конкретного відомства (1.1, 2.1, 2.3.). Завдяки порівняльно-правовому методу, аналізу та синтезу, компаративному методу, статистичному та документальному аналізу визначено правові норми, що регулюють суспільні відносини в сфері видавничої справи в Україні та вироблені пропозиції щодо удосконалення правових основ її управління (2.2.-2.4.)

Науково-теоретичне підґрунтя для виконання дисертації склали наукові праці фахівців в галузі загальної теорії держави і права, теорії управління та адміністративного права, інших галузевих наук, зокрема В.Б. Авер`янова,         І.В. Арістової, О.О. Афоніна, О.М.Бандурки, Є.В. Додіна, С.Л. Зворського,      В.К. Колпакова, Б.А. Кормича, О.Л. Лунєва, В.В. Манеєва, Г.І. Пушак,          Н.М. Рудь, О.П. Сенченко, О.Ю. Синявської, О.Л. Сухорукова, М.М. Тимошика, О.Б. Шепеліна та ін. Дану проблему досліджували також учені зарубіжних країн, такі як В.І. Васільєв, Т.Л. Манілова, Дж. Пикок, Г.Г. Родін, Б.А. Шуман. Нормативною основою роботи є Конституція України, міжнародно-правові акти, закони України, акти Президента та Кабінету Міністрів України, а також нормативно-правові акти міністерств та відомств України, які регулюють відносини у сфері видавничої справи. Емпіричну базу дослідження становлять аналітичні й статистичні матеріали щодо видавничої діяльності в Україні, її окремі показники, узагальнення практики державного управління видавничою справою та діяльності окремих видавництв, асоціацій видавців та книгорозповсюджувачів, видавничих підрозділів різних установ та організацій, їх посадових осіб та представників.

Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що дисертація є першим у вітчизняній адміністративно-правовій науці комплексним дослідженням, присвяченим теоретичним та практичним концептуальним проблемам функціонування та розвитку інституту управління видавничою справою в Україні. У результаті проведеного дослідження сформульовано ряд нових наукових положень і висновків, запропонованих особисто здобувачем. Основні з них такі:

1) вперше визначено поняття системи органів культури в Україні та сформульовано авторське визначення поняття видавничої справи;

2) поглиблено історико-правовий аналіз становлення і розвитку видавничої справи в Україні та визначено її роль у розвитку правової культури українського суспільства;

3) вперше в систематизованому вигляді визначено завдання, принципи та функції управління видавничою справою в Україні;

4) отримало подальший розвиток питання про систему органів управління видавничою справою в Україні та доцільність їх функціонування в сучасному контексті їх функцій та повноважень;

5) отримало подальший розвиток визначення правових засад діяльності органів управління видавничою справою в Україні;

6) вперше розроблено власні пропозиції щодо удосконалення нормативного забезпечення видавничої діяльності у вищих навчальних закладах системи МВС України;

7) вперше досліджено статус недержавних структур, що здійснюють координаційні, дорадчі та методичні функції стосовно суб’єктів видавничої справи;

8) подальший розвиток одержало визначення шляхів підвищення ефективності управління видавничою справою в Україні.

Практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що вони становлять як науково-теоретичний, так і практичний інтерес:

— у науково-дослідній сфері – положення та висновки дисертації можуть бути основою для подальшої розробки проблем правового забезпечення управління видавничою справою;

— у правотворчості – в результаті дослідження сформульовано ряд пропозицій щодо внесення змін і доповнень до чинного національного законодавства у сфері видавничої справи;

— у правозастосовчій діяльності ­– використання одержаних результатів дозволить поліпшити практичне здійснення управлінської діяльності у видавничій сфері органами державної виконавчої влади та місцевого самоврядування, покращить діяльність видавничих підрозділів, організацій та їх об’єднань;

— у навчальному процесі – матеріали дисертації вже використовуються під час проведення занять із дисциплін ”Адміністративне право” та ”Управління в органах внутрішніх справ”. Їх також враховано у науково-методичних розробках Національного університету внутрішніх справ, підготовлених за участю дисертанта.

Апробація результатів дисертації. Основні положення роботи, теоретичні та практичні висновки було оприлюднені на наукових та науково-практичних конференціях, у тому числі і міжнародних: науково-практичній конференції “Актуальні проблеми сучасної науки в дослідженнях молодих учених” (м. Харків, 20 червня 2003 р.); науковій конференції “Методологія наукового дослідження у галузі права: проблеми та перспективи розвитку” (м. Харків, 18-19 грудня       2003 р.); міжнародній науково-практичній конференції “Актуальні проблеми юридичної науки та практики” (м. Орел, 26 лютого 2004 р.); науково-практичній конференції “Нормативно-правове забезпечення проходження служби в органах внутрішніх справ України” (м. Харків, 5 березня 2004 р.); науково-практичній конференції “Актуальні проблеми сучасної науки в дослідженнях молодих учених” (м. Харків, 23 квітня 2004 р.); науково-практичній конференції “Актуальні проблеми сучасної науки в дослідженнях молодих учених” (м. Харків, 25 травня 2005 р.).

1. Система органів культури в Україні, місце видавничої    справи в ній. Історико-правовий аналіз видавничої справи в Україні 

Для досягнення повноти та об’єктивності дослідження видавничої справи в Україні, істинності та обґрунтованості висновків щодо стану її розробленості в науці та удосконалення шляхів ефективного управління видавничою справою, необхідно, перш за все, дослідити систему органів культури в Україні та визначити місце видавничої справи в ній, зробити історико–правовий аналіз її розвитку, визначити поняття, принципи, завдання та функції досліджуваної галузі культури, показати її роль у формуванні та розвитку правової культури українського суспільства. У подальшому це надасть змогу дослідити організаційне та правове регулювання діяльності органів управління видавничою справою в Україні.

Конституція України, закріпивши в першому розділі загальні засади, поклала на державу обов’язок сприяти розвиткові української нації, її історичної самосвідомості, традицій і культури, забезпечувати всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України [1]. Цей обов’язок здійснюється за допомогою всіх можливих правових і соціальних засобів. На нашу думку, велику роль в такому завданні відіграє система органів культури в Україні, яка взаємодіє з усіма сферами суспільного життя нашої держави.

Саме тому, цілком логічним було б розпочати наше дослідження з визначення основних понять – “культура”, “система” та “орган”, з метою їх доцільного використовування в дослідженні теми дисертації.

Так, термін “культура” вперше зустрічається ще в 45 р. до н.е. в одному з творів знаменитого римського оратора Цицерона [2, с.5]. Первісне його значення – обробляти ґрунт; зміни у природі під впливом людини, на відміну від змін, викликаних природними явищами. І тільки набагато пізніше вчені-лінгвісти почали давати інші пояснення поняття “культура”.

У вітчизняній літературі існує багато визначень поняття “культура”. В. Даль визначає “культуру” як “переробку та піклування”, або “освіту, розумову чи моральну” [3, с. 217].

У “Великому тлумачному словнику сучасної української мови” під редакцією В.Т. Бусел по-іншому тлумачиться це поняття: “культура”, в широкому розумінні цього слова, є сукупністю матеріальних і духовних цінностей, створених людством протягом його історії, а у вузькому – рівнем, ступінню досконалості якої-небудь галузі господарської або розумової діяльності [4, с. 472].

– доступність культурних цінностей, усіх видів культурних послуг та культурної діяльності для кожного громадянина;

– забезпечення умов для творчого розвитку особистості, підвищення культурного рівня та естетичного виховання громадян;

– всебічне міжнародне культурне співробітництво;

– визнання пріоритету міжнародно-правових актів у сфері культури;

– поєднання державних і громадських засад у забезпеченні розвитку культури.

Гарантуючи свободу творчості, вільний вибір видів культурної діяльності (ст. 54 Конституції України [1]), державою не допускається втручання у творчий процес, а також цензура у сфері творчої діяльності. Вона забезпечує створення умов для розвитку літературної та художньої критики, інших форм об’єктивної оцінки історико–культурних процесів.

З метою забезпечення визначених гарантій розділ ІІ “Основ законодавства про культуру” встановлює певні права і обов’язки громадян у сфері культури.

Згідно ст. 12 вказаних Основ діяльністю у сфері культури є: створення, розповсюдження і популяризація творів літератури та мистецтва; збереження та використання культурних цінностей; естетичне виховання; організація спеціальної освіти, відпочинку і дозвілля громадян. У свою чергу, до суб’єктів діяльності у сфері культури відносять: професійні творчі працівники, професійні творчі колективи, працівники культури, окремі громадяни; державні і приватні заклади, підприємства, організації, установи, що діють у сфері культури; творчі спілки, національно-культурні товариства, фонди, асоціації, інші громадські об’єднання, їх підприємства; держава в особі її органів влади та управління [37]. Таким чином, органи виконавчої влади забезпечують реалізацію політики у сфері культури; здійснюють за участю громадських об’єднань розроблення державних програм розвитку культури та їх фінансування; створюють умови для відродження і розвитку культури української нації, культур національних меншин, які проживають на території України.

Отже, управлінська діяльність у сфері культури здійснюється системою органів виконавчої влади, кожен з яких реалізує свою компетенцію на окремих ділянках культурної сфери: безпосередньо культура, телебачення і радіомовлення, бібліотечна справа, видавнича справа та ін. Загальні засади видавничої справи в Україні урегульовано Законом України від 5 липня 1997 р. “Про видавничу справу” [38], який закріплює порядок організації та впровадження видавничої діяльності, розповсюдження видавничої продукції, умови взаємовідносин та функціонування суб’єктів видавничої справи і буде розглядатися більш докладно у наступних підрозділах.

Проаналізувавши ст. 21 “Основ законодавства України про культуру” визначимо систему органів управління культурою, яку, на нашу думку складають: Міністерство культури і мистецтв України, міністерство культури АРК, управління культури обласних, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій, відділи культури районної державної адміністрації, підвідомчі їм театри, філармонії, професійні творчі колективи, кіностудії, організації телебачення, радіомовлення, кіно-відео-прокату, видавництва, редакції, музеї, художні галереї (виставки), бібліотеки, архіви, клубні заклади, кінотеатри, цирки, парки культури та відпочинку, навчальні заклади і наукові установи, позашкільні заклади естетичного виховання і дозвілля дітей та юнацтва, дизайнерські, реставраційні центри і майстерні, історико-культурні, архітектурні заповідники, заповідні території тощо. На території кожної адміністративно-територіальної одиниці створюється соціально необхідний комплекс закладів, підприємств і організацій культури. Заклади, підприємства і організації культури здійснюють ті види культурної та господарської діяльності, які визначені статтею 12 Основ [37] і відповідають цілям, передбаченим їх статутами (положеннями).

Діяльність Києво-Чернігівського культурного осередку, яка була пов’язана з друкарнею, заснованою у 1674 р. у Новгород-Сіверському і у 1679 р. переведеною до Чернігова, сприяла розвитку видавничої справи протягом ІІ пол. ХVІІ ст. – І пол. ХVІІІ ст. Саме з лаврських першодруків вчилися видавничої справи майстри з Новгород-Сіверського, Чернігова, Харкова та Полтави.

З 1720 р. книгодрукування книжною українською мовою в Росії після кількох виданих раніше заборон було остаточно ліквідовано. Не діяли ніякі аргументи про збитковість друкування іншими мовами (зокрема церковнослов’янською). Спроби видавати українську літературу всупереч заборони жорстоко каралися величезними на той час штрафами. Після того, як Чернігівська друкарня не змогла сплатити чергового штрафу, її було перевезено до Москви. З того часу у підпорядкованій Росією частині України залишилася єдина Києво-Печерська друкарня, яка після кількох спроб відновити українське книгодрукування таки змушена була видавати літературу виключно для церковного вжитку. Через царські укази 20-х років та цензуру Синоду відсоток видань релігійного характеру на Лівобережжі був вищим, ніж в інших книговидавничих центрах України. Так, видання релігійного характеру становили у Києві – 74 %, у Чернігові – 86 % [47, с. 10]. У період правління Катерини ІІ (1762-1796) Лаврська друкарня зазнала нових адміністративних утисків. Отже, з середини XVIII ст. Київ поступово втратив значення провідного книговидавничого центру України, яке він мав на рубежі XVIII ст.

Таким чином, слід зазначити, що ІІ пол. XVII-XVIII ст. була важливим етапом у розвитку вітчизняної культури, і, зокрема, у видавничій справі. Українська культура того часу істотно вплинула на всебічний розвиток, перш за все російської культури. Збільшення книжкової продукції потребувало вдосконалення поліграфічної техніки, формування якісно інших форм організації видавничої справи. Розвиток книгодрукування в Україні у XVIII ст. відбувався в напрямі появи значної кількості нових друкарень, збільшення тиражів, розширення тематичного репертуару видань, налагодження конструктивних зв’язків між друкарнею та суспільними установами. Після цього відбувається перехід до нового етапу розвитку української культури зі світською і демократичною домінантою.

3 період. Українське національно–культурне відродження та основні напрямки розвитку видавничої справи в Україні кінця XIX–початку XX ст.

Кінець XIX – 20-ті роки XX ст. в історії української культури має назву “Українське національно-культурне відродження”, який відображає процес становлення і розвитку культурно-освітнього та громадсько-політичного життя України протягом цього періоду. Стартові умови для відродження були кращими у Наддніпрянщині, оскільки тут збереглися традиції недавнього державно-автономного устрою. Першочергову роль у продукуванні розвитку національної культури, примноженні її здобутків і традицій та активізації культурного процесу відіграли кращі представники українського народу, насамперед інтелігенція, що свідомо гуртувалася в товариствах, об’єднаннях, громадах, спілках, зокрема, “Просвітах” – громадсько-культурницьких інституціях, що діяли в окремих регіонах України в різний час протягом 1868 -1939 рр.

Однією з найбільш активних і плідних “Просвіт” у Наддніпрянській Україні була київська інституція [48, с.1]. Вона, незважаючи на короткий час своєї діяльності, встигла зробити багато корисних справ в області видавничої справи, захисту української мови, залучення широких мас до знань і найкращих здобутків вітчизняної і світової культури. Саме видавничій справі, як найбільш важливому й ефективному засобу усвідомлювання народних мас, київська “Просвіта” приділяла найбільше уваги й досягла у цій сфері вагомих результатів. Загалом за неповних чотири роки “Просвіта” видала 36 народних книжок різноманітної тематики загальним обсягом понад 170 000 примірників. Вона сприяла створенню низки українських видавничих інституцій, робила спроби вивчати запити й інтереси українських читачів шляхом анкетувань та наукових спостережень за певною схемою, розробленою Д. Колоніусом за участю місцевої інтелігенції [49, с.9]. Під маркою позапартійності товариство проводило у завуальованій формі пропаганду національно-визвольних, демократичних ідей. Тому не випадково влада, усвідомлюючи, яку небезпеку для правлячого режиму несла правдива українська книжка, поширювана серед забитих селянських мас, постійно вдавалися до різноманітних адміністративних утисків і заборон, аби зупинити шлях “Просвіті” на периферію.

60-80-ті рр. характеризуються подальшим утвердженням централізації у видавничій та книготорговельній діяльності. Після об’єднання економічно-адміністративних районів книжкові редакції Вінницького, Запорізького, Івано-Франківського, Київського, Луганського, Полтавського, Херсонського та Черкаського обласних видавництв були ліквідовані. Замість ліквідованих видавництв, в Україні почало працювати 7 великих видавництв: “Прапор” – у Харкові, “Донбас” – у Донецьку, “Таврія” – у Симферополі, “Каменяр” – у Львові, “Карпати” – в Ужгороді, “Маяк” – в Одесі та “Промінь” – у Дніпропетровську [56, с.2]. В республіці було створено нове видавництво – “Реклама”, що випускало рекламний матеріал на замовлення міністерств, відомств та установ. Політична обстановка в республіці різко вплинула на зменшення кількості літератури, яка видавалася українською мовою. У    1970 р. за назвами кількість книжок і брошур, виданих українською мовою, склала лише 38,2 % [2, с.455]. У цей же час було визначено фахову термінову систему, що була закріплена низкою державних стандартів, розроблено теоретичні основи системи видавничих посібників і, як результат, – формування цієї системи, що практично збереглася до початку 90-х рр. XX ст. і основні елементи якої домінують і сьогодні.

У 1989 р., після прийняття Верховною Радою УРСР Закону УРСР “Про мови в Українській РСР” та проголошення української мови як державної, ситуація суттєво змінилася. При цьому реалізація Закону наштовхнулася на ускладнення, пов’язані з небажанням змінювати мову ділового спілкування більшістю установ. Тому, враховуючи на такі обставини, велику роль у розвитку української культури відіграла Спілка письменників України та її центральний орган – газета “Літературна Україна”. Саме у ній почали друкуватися заборонені раніше  твори В. Винниченка, М. Грушевського, М. Зерова, М. Хвильового, інших репресованих поетів і письменників, представників української діаспори.

в) етап розбудови незалежної України і відродження національної культури, який триває й досі і знаменує початок її нового поступу.

24 серпня 1991 р. з проголошенням незалежності України, держава створила принципово нові, цілком сприятливі умови для розвитку культури взагалі, і зокрема видавничої справи. Починаючи з 1991 р. і по теперішній час Верховною Радою України було прийнято чимало нормативно-правових актів, що регулюють діяльність органів управління видавничою справою в Україні. Завдяки впровадженню такої низки законів у практику, видавнича справа стала невід’ємною частиною культурної сфери, набула державного значення і офіційного визнання. Вважаємо, що наукових досліджень видавничої справи, з погляду управлінського аспекту, на сьогодні недостатньо. Саме тому дисертаційне дослідження буде певним внеском у теорію та практику управління видавничою справою в Україні.

2. Поняття, принципи, завдання та функції управління видавничою справою в Україні

У статті 2 Закону України “Про видавничу справу” закріплено поняття видавничої справи – сфери суспільних відносин, що поєднує у собі організаційно-творчу та виробничо-господарську діяльність юридичних і фізичних осіб, зайнятих створенням, виготовленням і розповсюдженням видавничої продукції [38]. Типовими є визначення поняття “видавнича справа”, які надають Я. Володарчик [57, с. 9] та Дейтус К. Сміт [58, с. 11]. На думку професора В.А. Маркуса під поняттям “видавнича справа” слід розуміти сукупну діяльність видавництв, що складається з випуску різноманітних видів творів друку: книг, газет, журналів, нот, календарів, образотворчої продукції [59, с. 3]. У науці існує й інше визначення поняття терміну “видавнича справа”, під яким розуміється галузь культури та виробництва, яка пов’язана з підготовкою, випуском та розповсюдженням книг, журналів, газет, образотворчих матеріалів та інших видів друкованої продукції [60, с. 193]. В.І. Васил’єв вважає, що під поняттям “видавнича справа” слід розглядати сукупність галузей культури та народного господарства, що забезпечують створення, розповсюдження та використання книги [61, с. 21]. У той же час у “Видавничому словнику-довіднику” під редакцією Мільчина А.Е. поняття “видавничої справи” взагалі не наводиться, а натомість закріплено визначення поняття “видавничої діяльності”, під яким слід розуміти підготовку або підготовку та випуск видань будь-якого виду [62, с. 133]. Але зауважимо, що видавнича діяльність є складовою видавничої справи і тому це питання слід розглянути у даному підрозділі більш докладніше.

Принцип гласності управління – це забезпечення доступності обговорювання й компетентної участі всіх учасників управлінських відносин в прийнятті управлінських рішень на основі широкої інформованості й врахування суспільної думки [19, с. 54]. Принцип гласності в управлінні видавничою справою в Україні, на нашу думку є одним із найголовніших тому, що він відображає правдиву, своєчасну і широку інформацію про дійсний стан речей  у видавничій галузі, є вираженням довіри й поваги до людей, їхньої здатності розібратися у поточних подіях, виробити правильне рішення, свідомо брати участь у його здійсненні. Реалізація принципу гласності управління видавничою справою в Україні пов’язана з рядом основних напрямків її розвитку на практиці. По-перше, із залученням робітників, фахівців видавничої галузі до прийняття конкретних рішень, коли особливо необхідним є відкрите та всебічне обговорення найважливіших питань та рішень, які приймаються. Передусім це пов’язано з проблемами соціального розвитку колективу видавництва, застосуванням системи матеріального та морального стимулювання, перспективами розвитку видавництва тощо. По-друге, в умовах кон’юнктури ринку добробут та розвиток видавництва значною мірою залежить від його іміджу на ринку товарів та послуг. У результаті цього існує система відносин між видавцями, видавництвами, виготівниками та розповсюджувачами видавничої продукції та широкою громадськістю, яка націлена на популяризацію як вищевказаних суб’єктів видавничої справи, так і якості їх послуг та продукції за допомогою засобів масової інформації, реклами, виставок, презентацій, виступів керівників тощо.

Отже, після того, як було розглянуто основні принципи управління видавничою справою в Україні і дана їм характеристика слід перейти до розгляду завдань видавничої справи.

У загальній теорії управління під завданнями слід розуміти реальні, конкретні питання, які потрібно вирішувати для досягнення мети [20, с. 16]. На нашу думку, усі завдання видавничої справи слід поділити на дві групи – культурологічні та фінансово-економічні, оскільки вони різняться між собою метою. Так, основними культурологічними завданнями видавничої справи в Україні є:

– створення можливостей для самовиявлення громадян як авторів, незалежно від раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, з мовних або інших ознак;

– забезпечення права на свободу думки і слова, на вільне волевиявлення своїх поглядів і переконань;

– сприяння національно–культурному розвитку української нації шляхом збільшення загальної кількості тиражів, обсягів та розширення тематичного спрямування українського книговидання;

– забезпечення доступу українського суспільства до загальнолюдських цінностей шляхом перекладу державною мовою кращих здобутків світової літератури, науки тощо, налагодження співпраці з іноземними видавництвами, українською діаспорою, укладення відповідних міжнародних угод;

– здійснення книговидання російською мовою для забезпечення культурних потреб російської національної меншини в Україні з врахуванням імпорту друкованої продукції; здійснення книговидання мовами інших національних меншин в Україні;

– збільшення кількості видань іноземними мовами, які поширювали б у світі знання про Україну;

До основних фінансово-економічних завдань видавничої справи в Україні відносяться:

– задоволення потреб особистості, суспільства, держави у видавничій продукції та отримання прибутку від цього виду діяльності;

– зміцнення матеріально-технічної бази видавничо-поліграфічного комплексу і мережі розповсюдження видавничої продукції;

Кадрова функція управління видавничою справою в Україні має вагоме значення, але на сьогодні у видавничій справі питання забезпечення її  професійними кадрами є досить болючим і носить проблемний характер. Саме тому, на її розгляді й слід зупинитися більш докладніше. Одним із соціальних наслідків неадекватності державної політики реаліям життя і впровадженням інформаційної політики у видавничу справу стала втрата професійних кадрів. Тобто, насамперед, йдеться про те, що разом із скороченням випуску книжок зникає така соціальна група, як професіонали видавничої справи, зокрема фахові редактори, технічні та художні редактори тощо. Наприклад, в одному з колись найбільших українських видавництв “Наукова думка” у 1990 р. працювало понад 600 чоловік. Сьогодні їх близько 120. Значна частина звільнених працівників, особливо перед пенсійного віку, замість того, щоб передавати свій досвід молодшим поколінням, змушені (у зв’язку зі своєю вузькою професійною спеціалізацією) змінювати фах. І це найбільша втрата, бо професійного редактора готують не тільки і не стільки у навчальному закладі, скільки у видавничому середовищі впродовж тривалого часу [72, с. 16]. Дійсно, створення єдиного інформаційного середовища видавничої галузі та її належне інформаційне забезпечення залежать не лише від потужної технічної бази, добре розроблених на теоретичному рівні механізмів функціонування інформаційної системи книговидання, книгорозповсюдження і книговикористання, а й від підготовки фахівців, здатних професійно створювати, відслідковувати, збирати, опрацьовувати, розповсюджувати і своєчасно забезпечувати споживачів необхідною інформацією [73, с. 18]. Для успішного вирішення завдань кадрового забезпечення інформаційного середовища видавничої справи в Україні необхідні:

• правильне визначення потреби у фахівцях;
• визначення переліку професій та відповідних спеціальностей і спеціалізації;
• розробка і впровадження сучасних навчальних програм, підручників та методичних посібників;
• формування мережі спеціалізованих навчальних закладів через модернізацію існуючих та створення нових;
• підготовка та перепідготовка викладачів відповідно до потреб оновленого навчально–методичного сектора видавничої галузі.

Культурна функція управління видавничою справою в Україні спрямована на формування інтелектуального потенціалу держави за допомогою впровадження комплексу заходів щодо збільшення обсягів випуску соціально значимих видань, створення всеукраїнської мережі книжкової торгівлі, розширення системи книгорозповсюдження, централізованого забезпечення поповнення фондів бібліотек літературою українських видавництв і т. ін. Саме друкована продукція виступає як засіб збереження у пам’яті українського народу історичних подій, національних традицій, є генератором індивідуальних і загальнолюдських досягнень у розвитку суспільної і технічної думки, формує інтелект нації і суспільства, реалізуючі, таким чином, культурну функцію в управлінні видавничою справою в Україні. 

3. Роль видавничої справи у процесі формування та розвитку правової культури українського суспільства

Становлення правової держави, до чого прагне Україна як рівноправний член міжнародного співтовариства, неможливе без формування правової культури її громадян. Політичні й економічні зміни в житті країни, виникнення нової правової ситуації практично в усіх сферах життєдіяльності особистості, привели до необхідності проведення реформи всієї системи діючого законодавства.

До проблеми ролі друкованої продукції у формуванні правової культури зверталося багато юристів, серед них такі як: К.Д. Кавелін, Р.Ф. Ієрінг,          С.О. Муромцев, М.М. Ковалевский, Л.І. Петражицький, Б.О. Кістяківський та інші. На думку Б.О. Кистяківського вітчизняна інтелігенція «ніколи не поважала права, ніколи не бачила в ньому цінності; із усіх культурних цінностей право знаходилося в ньому в самому більшому загнанні» [74, с.5]. Не могло йти мови про формування міцної правосвідомості й правової культури.

У зв’язку з цим видатні мислителі Російської імперії XIX ст. пропонували розвинути правову свідомість за допомогою розробки правових ідей, а саме у літературі. Однак, на думку більшості дослідників, у ідейному розвитку нашої інтелігенції не брала участь жодна правова ідея, що була б відбита у літературі. Що стосується інших країн, то в англійців, наприклад, у минулому у відповідну епоху з однієї сторони можна згадати трактати Гобса «Про громадянина» й «Левіафан» та твір Фільмера  «Патріарх», а з іншого боку — твори Мільтона в захист волі слова і печатки, памфлети Лільборна і правові ідеї зрівнювачів – «левеллєрів». У німецькому духовному розвитку правові ідеї також зіграли велику роль. Так, до кінця ХVІІ століття створилася багатовікова традиція завдяки виданням праць Альтузія, Пуфендорфа, Томазія. У вітчизняних умовах актуальність даної проблематики не є вичерпною й після здобуття Україною незалежності. Під час розвитку всієї вітчизняної правової культури вплив окремих друкованих творів (аналогічних вищевказаних) на правову культуру соціуму не зафіксовано.

У публіцистичних матеріалах (преса, передвиборна агітація, соціальна реклама і т.п.) насамперед будуть міститися такі агітаційні напрямки формування правової культури, як забезпечення грамотної й ефективної боротьби носіїв права й обов’язків за свої законні інтереси, подолання правової пасивності. Найважливіша частина правової культури – почуття законності й справедливості – повинна вирости в потребу боротьби за справедливість, незважаючи на виникаючі труднощі. Робота з профілактики правопорушень в аспекті реальної дії принципу «незнання закону не звільняє від відповідальності», боротьба за подолання правового нігілізму, що опанував  останнім часом масовою свідомістю, є складним завданням формування правової культури. Воно вимагає використання цілого комплексу друкованої літератури – від публіцистичної до наукової. Активізація правової поведінки громадян шляхом використання ресурсів видавничої справи, на відміну від підвищення активності громадян щодо реалізації власних правових інтересів, є більш складним завданням. Відсутність особистої зацікавленості особи у визначеному правомірному поводженні вимагає підвищеної мотивації у даній сфері.

Система заходів, спрямованих на формування політико-правових ідей, норм, принципів, що представляють собою цінності світової й національної правової культури, виступає як правове виховання. Іншими словами, правове виховання – це формування в громадян і в суспільстві правової культури. Даний процес здійснюється державними органами, посадовими особами, навчальними закладами, суспільством у цілому. Змістом правового виховання є прилучення людей до знань про державу й право, законність, права й свободи особи, розуміння сутності правових учень, доктрин, вироблення в громадян стійкої орієнтації на законослухняну поведінку. Однак метою правового виховання, як вказав А.Ф. Нікітін, є створення спеціального інструментарію повідомлення розуму й почуттям кожної людини правових цінностей [81, с.42].

Розглянемо основні елементи механізму правового виховання як діяльності, спрямованої на підвищення правової культури людини, що мають відношення до видавничої справи. Насамперед, це конкретні способи організації виховного процесу, такі як правовий всеобуч, правова робота в зв’язку з тими чи іншими конституційними заходами (референдуми, вибори й т.д.), пропаганда права засобами масової комунікації, художньою літературою. Важливим елементом механізму правового виховання виступають різноманітні методи правовиховної роботи – прийоми, способи роз’яснення політико-правових ідей і принципів, з метою впливу на свідомість і поведінку особистості в інтересах правопорядку. До них відносяться різноманітні прийоми емоційного, педагогічного впливу на осіб, що виховуються: переконання, попередження, заохочення, примус. Ці способи часто застосовуються в юридичній практиці, їхня реалізація без використання видавничих потужностей неможлива. До методів правового виховання відноситься правова освіта. Процес поширення правових знань служить росту загальної правової культури. Головна його ціль, це – виховання поваги до права й законності як ціннісної установки широких груп населення, оволодіння ним основами юридичних знань, розуміння соціальної й юридичної відповідальності. Виховна робота, як стверджує       М.Н. Марченко, піднімає індивідуальну правосвідомість особистості до розуміння найбільш загальних юридичних принципів і вимог, що відповідають інтересам усього суспільства, держави [83, с.24]. Формування позитивного відношення до закону, права, знання громадянами своїх прав і обов’язків перед державою й суспільством є складовою частиною правової культури.

Правова культура населення неможлива без її матеріальної підтримки, основою якої, на нашу думку, є друкована продукція. Специфіка правових цінностей полягає в їхньому абстрактному характері, що не дозволяє ефективно передавати їх іншим способом, крім текстуального. Неможливо уявити усвідомлення особистістю хоча б базових правових понять і категорій без використання поліграфічних виробів. Правову культуру варто розділяти на індивідуальну, групову й правову культуру суспільства, а також на побутову й професійну правову культуру. Кожен вид правової культури має свої особливості формування, що залежать також і від видавничої справи.

Правова культура формується шляхом засвоєння суб’єктом визначених правових істин, цінностей, установок, теорій, припущень. Не можна зменшувати роль друкованих носіїв даних її елементів. По змісту такі носії варто розподіляти на:

• тексти правових пам’ятників, нормативних актів і судових рішень, інших правоустановчих або правозастосовчих актів в офіційних і неофіційних виданнях;
• коментарі до нормативно-правових актів, аутентичні, легальні й доктринальні;
• наукові праці в галузі правових наук теоретичного, теоретико-практичного й прикладного характеру;
• навчальні видання в сфері юридичних наук.

Дані носії мають одну з основних цілей у формуванні правової культури суспільства й індивіда, однак, існують й інші друковані джерела, що беруть участь у формуванні правової культури, але мають основною метою задоволення інших соціальних потреб. Це в першу чергу публіцистична, художня література, а також публікації в засобах масової інформації, що торкаються правових питань.

Усі зазначені друковані носії варто розділяти по якості правової інформації, що міститься в них. Не слід мати ілюзій щодо того, що спеціалізовані видання в сфері юридичних дисциплін завжди будуть містити в собі правову інформацію на досить високому рівні. Комерціалізація видавничої справи призвела до того, що потреби суспільства у формуванні правової культури задовольняються видавцями досить оперативно, але на заниженому рівні. У першу чергу сказане варто віднести до навчальної літератури. Існує величезна кількість так званих навчальних посібників, що не тільки створюються шляхом плагіату виданої раніше літератури, але і містять у собі істотні фактичні помилки, викладають застарілу нормативну базу і т.п. З іншого боку, ринкові відносини породжують і попит на дійсно якісні джерела правової інформації. При цьому консультації й роз’яснення, аналітичні огляди по юридичних питаннях можуть носити неспеціалізований, публіцистичний за формою, характер – міститися в загально інформаційних і розважальних виданнях і т.п. До того ж публіцистика й художня література, недостатньо впливаючи на правові знання, істотно розвиває правові судження, емоції, мотивації індивіда й соціуму, що безумовно відображається в їхній правовій культурі.

Формування зазначеної правової культури населення завжди було важливою задачею діяльності органів державної влади, разом з тим і в Україні. До 1995 р. питання ролі видавничої справи у формуванні правової культури регулювалося Постановою Ради Міністрів Української РСР від 29 червня 1990 р. № 143 «Про заходи щодо організації юридичного всеобучу в Українській РСР» [93]. Також у даному контексті слід згадати Постанову Кабінету Міністрів України від 29 травня 1995 р. № 366 “Про Програму правової освіти населення України” [94], прийнятої, як вказується в її преамбулі, “з метою подальшого розвитку в державі правової освіти й виховання громадян у дусі поваги до Закону й прав людини”. Даний акт передбачав створення Всеукраїнської міжвідомчої координаційно-методичної ради по правовій освіті населення як постійно діючого дорадчого органа при Міністерстві юстиції. Серед основних задач даної структури варто виділити розробку пропозицій щодо координації діяльності органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування, об’єднань громадян, навчальних і культурних закладів, наукових установ, видавництв і видавничих організацій, засобів масової інформації в сфері правової освіти населення; надання методичної допомоги навчальним і культурним установам, науковим установам, видавництвам і видавничим організаціям, засобам масової інформації в підвищенні правосвідомості і правової культури населення. На Раду покладалися й задачі по ознайомленню зі станом роботи з питань організації й здійснення правової освіти в державних засобах масової інформації; а також аналіз положення справ у сфері видання підручників і посібників по правознавству. До складу даної структури входили й посадові особи, які безпосередньо відповідають за видавничу справу в Україні, у тому числі заступник Міністра культури й мистецтв, заступник Міністра освіти й науки, заступник Голови Держкомінформу, заступник головного редактора газети «Урядовий кур’єр», головний редактор журналу «Право України», голова правління суспільства «Знання» України. На жаль, ця Програма в 2001 р. була скасована постановою Кабінету Міністрів, а нової програми прийнято не було. Метою подібних програм варто визнати в першу чергу подолання правового нігілізму в усіх сферах громадського життя.

Варто помітити, що крім постійно замовлених тем, існують т.зв. «сезонні» теми: військовий заклик, вибори, сплата податків і ін. Свою роботу, багато бібліотек, як центри правової інформації орієнтують не тільки на вже наявних користувачів, але і намагаються вгадати інформаційні запити потенційних користувачів. Однією з таких груп є підлітки, яких поки що небагато серед користувачів, однак багато правових центрів створюють бази і банки даних по правових проблемах дітей і молоді (наприклад, «Права й обов’язки неповнолітніх»), вбачаючи в правовій освіті одну зі своїх основних задач по інформаційному обслуговуванню, про що згадує і Ю.П. Мелентьєва [95, с. 45].

Слід відмітити таку тенденцію: у порівнянні з минулими роками спостерігається відчутне зменшення як абсолютної кількості культурних закладів, так і показників, що характеризують інтенсивність їх відвідування населенням. Зокрема, за даними Державного комітету статистики України [97, с.75], за період з 1990 р. по 2000 р. кількість бібліотек в Україні зменшилася з 25,6 до 20,7 тис., кількість книжок та журналів у них за той же період – з 418,9 до 343,0 млн. примірників. Бібліотечний фонд у розрахунку на сто жителів за десять років поменшав з 806 до 693 примірників.

Аналіз вищевикладених даних показав, що на формування та розвиток правової культури української молоді впливає цілий ряд чинників, що є наслідком складного перехідного періоду в розбудові української держави, а саме: обмеженість фінансових і матеріальних ресурсів; зниження рівня життя більшості населення; послаблення напрацьованої роками практики організації роботи за місцем навчання молоді, повільного впровадження її нових форм і т.ін. На нашу думку, управління видавничою справою в Україні, стосовно розвитку правової культури молоді, повинно бути націлене на: збільшення фінансування даної галузі з боку держави; забезпечення сучасними українськими підручниками та навчальними посібниками загальноосвітні, професійно-технічні та вищі навчальні заклади України; недопускання в друкованих та електронних засобах масової інформації пропаганди антиморальної поведінки, насильства, жорстокості, порнографії, що підривають суспільну мораль; посилення розвитку правової культури молоді за місцем проживання та навчання шляхом інформаційно-просвітницької роботи з використанням друкованої продукції [98, с. 163].

Спостереження показують, що користувачів бібліотек, які одержують правову інформацію й тим самим формують власну правову культуру, можна розділити за рівнем правової грамотності на кілька груп. Перша – найбільш численна – складається з громадян, що ніколи не стикаються з правом і правосуддям, що не орієнтуються в системі законодавства. Потрапивши в складну ситуацію, вони сподіваються на одержання кваліфікованої поради й допомоги у вирішенні виниклих перед ними проблем. Їм дуже потрібна не тільки інформація, але і консультаційна допомога, варто вказати, що співробітниками бібліотек вона в більшості випадків виявляється на належному рівні. Друга група – це люди, що мають визначені навички роботи з правовою інформацією, що уже вивчили доступні їм нормативно-правові акти і матеріали, що їх коментують. Їм, як правило, потрібна допомога в оформленні різного роду документів (скарг, заяв, запитів і т.п.). Практично всі бібліотеки ведуть облік користувачів, з огляду на їхній соціальний статус, вік, фіксуючи запит. Крім того, бібліотеки, що працюють із правовою інформацією пропонують і комплексні послуги, що сполучать у собі бібліографічну, аналітичну і документну інформацію.

Існуючу ситуацію в правовій регламентації видавничої справи і державному її регулюванні неможливо визнати задовільною, розглядаючи вплив даних факторів на формування правової культури населення. Розробка нових урядових програм у даній сфері дозволить поліпшити сформоване положення справ.

*** 

1. Розглянуто систему органів культури в Україні; розроблено її визначення, під яким слід розуміти структуру, що становить єдність закономірно розташованих на території України організацій, підприємств та установ, які знаходяться одна з одною і виконують функції, покладені на них державою з метою забезпечення та розвитку духовного життя людей, що є передумовою матеріального добробуту. Визначено місце видавничої справи в системі органів культури в Україні.
2. Здійснено історико-правовий аналіз розвитку видавничої справи в Україні. Зроблена його періодизація з урахуванням подій, що співпадають з економічними, політичними та культурними змінами в житті суспільства.
3. Розглянуто поняття терміну “видавнича справа в Україні”, його складові частини, а саме – видавнича діяльність, виготовлення видавничої продукції, її розповсюдження. Таким чином, під вищезазначеним терміном слід розуміти сферу суспільних відносин, яка поєднує у собі сукупну діяльність юридичних та фізичних осіб, направлену на створення, виготовлення та розповсюдження видавничої продукції і доведення її до читача.
4. Доведено, що управління видавничою справою в Україні будується на загальноуправлінських принципах. У підрозділі 1.2. розглянуто принципи управління видавничою справою, до яких слід віднести наступні: законності, об’єктивності, системності і комплексності, гласності.
5. Розглянуто основні завдання видавничої справи в Україні.
6. Вперше охарактеризовані та класифіковані основні функції управління видавничою справою в Україні. До цільових функцій віднесено: інформаційну, прогнозування та планування. В свою чергу, з основних організаційних функцій виділено: загальноорганізаційну, соціальну, матеріально-технічного забезпечення, фінансово-економічну, обліку і контролю, мотивації, культурну, кадрову.
7. Здійснено аналіз формування правової культури населення як складного соціального процесу, що залежить від багатьох факторів суспільного життя.
8. Досліджено вплив видавничої справи на правову культуру населення в різних її аспектах.
9. Визначено роль впливу художньої та періодичної літератури на різни форми правової культури населення, окреслено недоліки та негативні елементи такого впливу.