Вступ

Листопадове повстання 1830—1831 років — національно-визвольне повстання поляків і литовців проти Російської імперії.

Поділену й поневолену Польщу протягом більш як півстоліття (від початку XIX ст. до середини 60-х років) неодноразово охоплювали революційні настрої і великі національні повстання

Головною вимогою польського визвольного руху було відродження незалежної Польщі й об’єднання її розрізнених, частин. Цей рух мав загальнонаціональний характер, хоча й не всі верстви польського суспільства брали в ньому однакову участь.

В умовах слабкості нового промислово-торговельного стану, котрий тільки в другій половині XIX ст. почав відігравати помітну роль у громадсько-політичному житті польських земель, основною рушійною силою, а водночас і керівником визвольного руху на першому його етапі (до середини XIX ст.) виступала патріотично налаштована частина шляхти. Однак слід пам’ятати, що в той час польська шляхта складалася з представників як панівних кіл, так і народних низів. Через це склад учасників і навіть керівників визвольного руху позначався неоднорідністю.

Рішенням Віденського конгресу 1814-1815 рр. польські землі було поділено між Австрією, Пруссією та Росією. На території колишнього герцогства Варшавського, яке ввійшло до складу Росії було створено Королівство Польське. Імператором Олександром І було надано Польщі конституцію. Вона отримала можливість мати свій виборчий сейм, власну армію. Уряд Польщі очолив царський намісник – Великий князь Костянтин.

На початку двадцятих років у Польщі почали створюватись таємні товариства. 15 грудня 1828 р. П. Висоцький організував у Варшавській школі підхорунжих таємну організацію «Товариство підхорунжих», зібравши на своїй квартирі декількох молодих людей зі школи підпрапорщиків, розповідаючи їм про політичне життя в Європі, закликав їх до перевороту. Революції 1830 рр. у Франції та Бельгії прискорили революційний вибух у Королівстві Польському. Безпосереднім поштовхом до повстання стала інформація про те, що Микола І вирішив відправити польські війська на придушення революції у Франції. У подальшому було вирішено розпочати повстання 17 листопада 1830 р. Згідно цього плану вони повинні були зааре­ш­тувати цесаревича, заволодівши Арсеналом, роздати людям зброю для захисту. Водночас у цeй період вперше з’явилось звернення до всіх гноб­лених Російською імперією народів під гаслом «За нашу і Вашу свободу».

Розпочалося 29 листопада 1830 у Варшаві, охопило Королівство Польське, з 26 березня 1831 — Литву і поширилося на землі Правобережної України та Білорусі. Повстання вибухнуло на хвилі європейських революційних і національних рухів, спрямованих проти домінування трьох абсолютистських імперій на континенті — Росії, Австрії та Пруссії й мало на меті відновлення Республіки Обох Народів (Речі Посполитої Обох Народів). Безпосередніми причинами повстання стало порушення дарованої царем Олександром І конституції Королівства Польського (1815), придушення ліберальної польської опозиції та патріотичних організацій, запровадження цензури й репресивно-поліційних порядків. 

1. Причини та початок Польського повстання 1830-1831 рр.

У Царстві Польському, як з 1815 р. називалася частина Польщі, що входила до Російської імперії, зростало невдоволення тим, що Росія постійно порушувала польську конституцію, обмежувала діяльність сейму, придушувала будь-які прояви національного життя. Зростало прагнення відійти від імперії та створити власну незалежну державу. Невдоволення набирало дедалі загрозливіших форм. Подією, що прискорила польське повстання проти Росії, стала липнева 1830 р. революція у Франції, внаслідок якої була повалена династія Бурбонів.

Приводом для початку повстання стало поширення чутки про відряджання польського війська на придушення Липневої революції 1830 у Франції. 17(29) листопада 1830 група патріотично налаштованої шляхти на чолі з Л. Набеляком і С. Гощинським у порозумінні з таємним військовим товариством у школі підхорунжих, очолюваним П. Висоцьким, напали на палац намісника великого князя Костянтина Павловича — Бельведер і казарми російських військ. Внаслідок захоплення міського арсеналу й озброєння міських низів, переходу на бік змовників частини польських військ повстання набуло масового характеру. Незабаром Варшава опинилась у руках повсталих, які не створили нового уряду, а передали владу Адміністративній Раді Королівства.

У польському визвольному русі політичні вимоги були тісно пов’язані з вимогами соціальними. Ідеологи його правого крила на перше місце ставили відродження Польської держави і проблему її кордонів, відсуваючи соціальні перетворення на другий план, їхня соціальна програма не йшла далі вимог відновлення Конституції 3 травня 1791 р. Ідеологів лівого крила також турбувала проблема незалежності Польської держави, проте головне завдання руху вони вбачали в боротьбі за демократизацію суспільних відносин.

Строкатість складу учасників польського визвольного руху, а також переплетення політичних і соціальних вимог дають підстави стверджувати, що хоча перший етап цього руху традиційно вважається шляхетським за своїм характером, однак не варто применшувати роль, яку відіграли в ньому всі інші соціальні верстви суспільства, як патріоти, так і демократи.

Центром польського національно-визвольного руху після Віденського конгресу стало Королівство Польське. Після нетривалого періоду здійснення відносно ліберального курсу щодо Польщі Петербург починає відходити від нього. Усупереч конституції на Королівство поступово поширювались самодержавно-кріпосницькі порядки імперії, що зумовило появу конспіративних патріотичних організацій. Окремі з них мали тільки просвітницький характер, тоді як учасники інших передбачали необхідність збройної боротьби для досягнення національного й соціального визволення.

Найвпливовішою організацією було Патріотичне товариство, що діяло протягом 1821 — 1826 рр. на польських землях Австрії, Пруссії і Росії. Його очолював майор В. Лукасінський, а після арешту останнього — полковник С. Кшижановський. Польське товариство ставило собі за мету відновлення незалежної Польської держави на основі Конституції 3 травня 1791 р.

В ході боротьби з декабристським рухом у Росії, після поразки повстання в Петербурзі в 1825 р., царський уряд розгромив Патріотичне товариство. Проте ідеї товариства, а також діяльність деяких його учасників підготували ґрунт для національно-визвольного повстання 1830-1831 рр. Ініціативу підготовки повстання взяла на себе нова таємна організація, заснована поручником П. Бисоцьким наприкінці 1828 р. в Школі підхорунжих піхоти, розташованій неподалік від Варшави. Керівники організації встановили контакт з іншими польськими таємними товариствами.

11 листопада 1830 р. о 6 годині вечора початком повстання став підпал пивоварні на вулиці Шульця. Вночі 29 листопада 1830 р. члени організації підхорунжих напали на Бельведер — палац Великого князя Костянтина Павловича, що й стало сигналом для повстання у Варшаві. 12 грудня 1830 р. російський імператор звернувся до польських повстанців з вимогою припинити свавілля, звільнивши російських підданих, а зброю віддати на зберігання жандармам чи варті міста, в якому повстанці перебували, або знищити самостійно.

3 січня 1831 р. польський сейм оголосив про закінчення царювання Миколи І й дому Романових у Польщі. Після цієї заяви у зверненні монарха до народу оголошується початок військових дій проти бунтівників. Пов­с­та­ння, що спалахнуло у Польщі закінчилося поразкою для поляків. На почат­ку лютого 1831 р. значні сили царських військ (понад 115 тис.) чоловік вступили до Польщі для придушення повстання. Польська армія, чисельність якої не перевищувала  55 тис. чоловік чинила рішучий опір. У кінці травня вони заз­на­ли поразки біля Остроленке, втративши понад 8 тис. чоловік. 6 вересня 1831 р. царські війська почали штурм Варшави, а 8 вересня — ввійшли до міста. Варшава капітулювала. З часом було придушено повстання й в інших регіонах Польщі. У Королівстві польському було встановлено владу царсь­кого самодержавства. Конституція 1815 р. була відмінена, а Сейм і польська армія були ліквідовані.

Про повстання у Королівстві Польському на Правобережжі стало відомо у грудні 1830 р. Таємні товариства почали виникати у Вінниці, Кам’янці-Подільському, Житомирі та в інших містах Київської, Волинської та Житомирської губерній. Повстання швидко поширювалося на колишніх польських територіях, що входили до складу Російської  імперії.

11 квітня на Волинь рушив 5 тисячний корпус польських повстанців під керівництвом генерала Дверницького, але після виснажливих боїв під тиском російських військ повстанці змушені були відступити за межі австрій­ського кордону. Це стало сигналом й початком боротьби для поль­ських повстанців, Правобережжя проти самодержавства.

На Київщині та Поділлі діяли загони під керівництвом генерала Колишка, учасника пов­с­тання Тадеуша Костюшко, а також поміщиків Собанських та інших. У Київській губернії майже всі повіти (крім Богуславського, Черкаського та Чигиринського) були охоплені повстанням. Спільно з поміщиками Право­бережжя в революційних подіях на території Королівства Польського взяли участь й українські селяни. Ця солідарність з польськими повстанцями обумов­лювалася спільністю мети в боротьбі проти царського самодержавства за соціальну й національну свободу. Підтримали повстання також римо-католицьке та греко-католицьке духовенство, особливо – монахи. 11 липня 1831 р. департамент поліції отримав наказ від Імператора про те, що всі мідні й чавунні гармати, які перебували у власності римо-католицьких церков пот­ріб­но відібрати. Зброю також відібрали у місцевих мешканців й повстанців повітів Київського губернаторства. Всю відібрану зброю було відправлено до київського Арсеналу.

Дипломатично налаштовані представники ради (Ф. Любецький, Адам Чарториський та ін.) прагнули домовитись із царем Миколою І на засадах збереження автономії Королівства у складі імперії. 1 грудня 1830 демократично настроєні кола польського населення утворили Патріотичне товариство на чолі з Й. Лелевелем і М. Мохнацьким, яке вимагало від уряду проведення політики на здобуття незалежності Польщі й здійснення демократичних реформ. Під його тиском Адміністративна Рада на початку грудня перетворилась на Тимчасовий Уряд, а сейм 18 грудня 1830 затвердив диктатора генерала Ю. Хлопіцького. Консервативне керівництво повстанням на чолі з диктатором намагалось провадити переговори з Миколою I, але вони не дали результату. 18 січня 1831 Хлопіцький зрікся диктаторства, був створений Національний уряд (Жонд Народови) на чолі з князем А. Чарториським. Національний уряд схвалив програму боротьби за відновлення Польської держави у кордонах 1772. Патріотичне Товариство 25 січня провело у Варшаві багатолюдну демонстрацію, яка примусила сейм проголосити скинення Миколи І з польського престолу. В ці дні вперше з’явилося звернене до всіх гноблених Російською імперією народів гасло «За нашу і вашу свободу!».

2. Придушення польського повстання

Російський уряд кинув на придушення повстання значні військові сили (малоросійські козацькі полки). На початку лютого 1831 р. російські війська під командуванням фельдмаршала І. Дібіча почали наступ на Варшаву. Однак у битвах під Сточком, Ваврем і, особливо, Грохувом повстанці зупинили наступ російської армії. Навесні 1831-го вибухнули повстання польського населення у Литві, Білорусі та Правобережній Україні. В українських землях польські повстанці зустріли значну протидію з боку селянства. Створені переважно зі шляхти повстанські групи С. Ворцеля на Волині, К. Ружицького на Житомирщині, Колишка на Поділлі і Київщині були у квітні-травні 1831 р. розгромлені царськими військами. 26 травня 1831 головні польські сили під командуванням генерала Я. Скшинецького зазнали поразки в битві під Остроленкою.

Повстання охопило й землі, що безпосередньо входили до складу Росії. Для боротьби з повстанцями в Литві, Білорусі та Україні царський уряд використовував десятки тисяч російських солдат. Польські партизани нападали на невеликі загони противника, руйнували мости, дезорганізовували рух транспорту.

Повстанцям Королівства надавали всебічну допомогу співвітчизники з територій, підвладних Пруссії та Австрії. Виряджені в Литву на допомогу повстанцям загони регулярної армії, якими командували генерали Д. Хлаповський і А. Гелгуд, були змушені відійти за прусський кордон. Корпус генерала Ю. Дверницького, що діяв в Україні, також відступив до кордону і склав зброю на території Галичини. З кінця травня повстанці зазнавали поразок майже повсюдно. Найбільшою невдачею польських військ і їхнього нового командувача, генерала Я. Скшинецького, стала битва під Остроленкою 26 травня 1831 р.

Від травня 1831-го повстання увійшло в смугу кризи: частина аристократії та шляхти почала залишати країну, сейм не затвердив навіть дуже поміркованої реформи переводу селян на чинш, чим зумовив відхід частини селянства від повстання. Зусилля Патріотичного Товариства наштовхувались на сильну протидію консервативних кіл в уряді, сеймі і війську, Політична боротьба влітку 1831-го привела до стихійних заворушень варшавського населення, яке 15-16 серпня 1831 р. вчинило розправу з підозрюваними у зраді керівниками. Національний уряд впав, а влада перейшла у руки генерала Я. Круковецького, який, проголосивши себе новим диктатором, розправився з організаторами заворушень в місті і заборонив Патріотичне Товариство. Тим часом російські війська під командуванням фельдмаршала Івана Паскевича підійшли до Варшави і розпочали штурм міста. Попри запеклий опір повсталих 8 вересня (27 серпня) 1831 р. Варшава змушена була капітулювати. Сейм, уряд та залишки польської армії перетнули кордони Австрії та Пруссії, де були інтерновані.

Із закінченням бойових дій згідно наказу фельдмаршала 1-ої армії генерала фон Сакена було негайно знято з валів і зовнішніх укріплень Київської фортеці гармати, зарядні ящики й здані до Арсеналу, а заряди — в лабораторію. Пізніше був отриманий новий наказ, в якому наголошувалось на тому, щоб залишити гармати тільки на двох бастіонах біля Київських воріт для урочистих салютів у 101 постріл до 24 жовтня 1831 р.

Царизм вдався до жорстоких репресій проти учасників повстання, скасував конституцію Королівства і, одночасно, більшість ознак автономії польських земель (сейм, армію, елементи державності).

Після поразки повстання царизм влаштував розправу над його учасниками. На підставі наказу царя від 6 травня 1831 р. розпорядженням головнокомандуючого 1-ої армії від 20 травня було створено Київську губернську комісію щодо розгляду справ учасників польського повстання 1830-1831 рр., яка знаходилася при Ордонанз-гаузі. До Києва почали прибувати полонені.

Перед комендантом фортеці постало питання де в Києві розміщати полонених? Було вирішено, що їх розміщатимуть у спорудах Київської фортеці. 10 листопада із Житомира прибуло понад  421 полонених  нижніх чинів, які були розміщені в Лаврському готелі (в якому не можна було розмістити й 100 осіб). Проте полонених було занадто багато, і для того, щоб їх усіх розмістити в Києві було вирішено відремонтувати двоповерховий будинок на Подолі, в якому можна розмістити до 250 військовополонених осіб.

Серед полонених, які прибули до Києва були посесори, писарі, ксьон­дзи, їм оплачували по 25 коп. на добу, а нижнім чинам — 5 коп. Гроші на це повинні були надходити від Київської казенної палати.

Попри поразку, Листопадове повстання сприяло зростанню національної самосвідомості поляків, утвердженню ідеї національної державності, поширенню демократичних ідей і настроїв, які проявились у прагненні до здійснення соціальних реформ та модернізації польського суспільства. Європейська громадська думка з симпатією поставилась до боротьби поляків з російським деспотизмом, а польське питання від того часу ототожнювалось зі справою боротьби проти реакції й абсолютизму за свободу та демократію у Європі. Західноєвропейські країни прийняли чисельну польську еміграцію (так звану «Велику еміграцію»).

3. Польське повстання 1830-1831 рр. та його наслідки для України

У 1831 р. польське повстання було придушене. Що ж до обіцянок, про які йшлося, то російський уряд, зрозуміло, й наміру не мав їх виконувати. Пани жорстоко помстилися селянам, і становище тих стало набагато гіршим.

Судили повстанців у Києві. Значну їх частину було заслано до Сибіру, інших віддано в солдати, переважно на Кавказ. Кілька тисяч дрібних шляхтичів позбавили дворянства, а їхні маєтки конфіскували.

Після повстання суспільна атмосфера не змінилася на краще. Українське селянство залишалося у цілковитій залежності від польських панів. Незадовільним було становище православного духовенства. Посилився процес русифікації. Зокрема, Київський університет св. Володимира був заснований у 1834 р. переважно з метою русифікації молодого покоління польських шляхтичів.

Придушення повстання не припинило польського національно-визвольного руху. В Києві було засновано таємну організацію «Союз польського народу», її керівником був С. Конарський, а значну частину членів становили студенти університету. В 1838 р. поліція викрила «Союз», його організатора стратили, усіх студентів-поляків звільнили з університету, значну частину віддали в солдати.

З польським повстанням пов’язано ще декілька важливих подій. Для боротьби з повсталими в Україні було сформовано вісім полків по 1000 козаків у кожному. Було обіцяно, що ці формування й надалі залишаться козацькими. Справа, однак, закінчилася тим, що після повстання полки було переформовано на регулярні, а два з них переведено на Кавказ, де вони стали частиною Терського козацького війська. Князь М. Рєпнін, генерал-губернатор Малоросії, якого Микола І запідозрював в «українському сепаратизмі», в 1834 р. був звільнений зі своєї посади. Після цього Малоросійську губернію було ліквідовано, а замість неї створено дві — Чернігівську та Полтавську. В 1831 р. було скасовано Магдебурзьке право в лівобережних містах України, а в 1842 р. — чинність Литовського статуту, який в Україні вважався головним правовим зводом. Репресії посилювалися в усіх сферах суспільного життя українців. З 1832 р. російська мова стала офіційною в установах Правобережжя. Того ж року був закритий відомий Кременецький ліцей. Такими для України були наслідки придушення польського повстання 1830—1831 рр. 

Висновки

Основною причиною поразки повстання стало те, що шляхта, яка відігравала в ньому керівну роль, не зуміла перетворити боротьбу з царизмом у народну війну. Після розгрому польського повстання 1830-1831  рр. царський уряд ужив рішучих заходів, для того, щоб обмежити вплив поляків на суспільно-політичне життя краю. Польська шляхта стала основним об’єктом репресій. Уряд вдався до декласації, тобто позбавлення шляхтичів їхніх станових прав й привілеїв. У польських поміщиків, які були причетні до повстання, були відібрані маєтки. Протягом 1832 -1850 років понад 340 тисяч безземельних шляхтичів Правобережної України було виключено з родословних книг і перетворено в селян.

Влада закрила Бердичівський філіал польського банку. Після закриття  Кременецького  ліцею та Віленського університету на їхній базі в 1834 році був відкритий Київський університет. Всього було закрито 245 учбових закладів, закрито біля 100 католицьких монастирів та приходів, а 130 тисяч уніатів Правобережжя переведені у православ’я. Діловодство і вся система освіти реорганізована з польської на російську мову. Царський уряд вдався до жорстоких репресій проти учасників повстання,  запровадив воєнний стан.

4 жовтня 1834 року імператор Микола І підписав указ про те, що особи визнані учасниками польського повстання, які втекли й переховуються за кордоном, оголошуються вигнанцями. Польське населення з обуренням сприймало наступ російської влади на його позиції. Воно продовжувало жити визвольними ідеями, що були одними з провідних у тодішньому суспільно-політичному житті. 

Список використаної літератури

1. Зашкільняк Л. О. Польське повстання 1830—1831 // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наук. думка, 2011. — Т. 8 : Па — Прик. — С. 381. — 520 с.
2. Кавказька група польських письменників // Літературознавча енциклопедія : у 2 т. / авт.-уклад. Ю. І. Ковалів. — Київ : ВЦ «Академія», 2007. — Т. 1 : А — Л. — С. 449.
3. Константинов В. Ю. Польське повстання 1830-31 // Українська дипломатична енциклопедія: У 2-х т./Редкол.:Л. В. Губерський (голова) та ін. — К.:Знання України, 2004 — Т.2 — 812с.
4. Марахов Г. Й. Польское восстание 1863 г. на Правобережной Украине. Киев, 1967.
5. Миско М. В. Польское восстание 1863 г. Москва, 1962.
6. Польське національне повстання 1830—1831 рр. на Правобережній Україні: від міфів до фактів/ за ред. Ігоря Кривошеї, Норберта Моравця. — Київ, КНТ, 2017. — 264 с.