Вступ

Ф.Патакі, розглядаючи проблему девіантної поведінки, визначає два важливих критерії, які, на його думку, розкривають її суть: 1) порушення загальноприйнятих норм; 2) завдавання шкоди окремим індивідам, суспільству [1, с. 92].

В.Менделевич і Ю.Клейберг розуміють девіантну поведінку як окремі вчинки чи систему вчинків, що суперечать прийнятим у суспільстві нормам і правилам і виявляються у вигляді незбалансованості психічних процесів, неадаптивності, порушенні процесу самоактуалізації чи у вигляді ухиляння від морального або естетичного контролю над власною поведінкою. На нашу думку, це одне з найґрунтовніших тлумачень поняття девіантної поведінки, з яким можна повністю погодитися.

Аналізуючи явище девіантної поведінки, вважаємо за доцільне підкреслити, що воно належить до такого класу явищ, які можуть бути вивчені тільки в результаті спільних зусиль учених — представників багатьох наук: педагогіки, психології, права, медицини, соціології та інших, які у своїй сукупності створюють спеціалізовану галузь знань — девіантологію. Предметом її вивчення є всі форми соціальної патології: злочини, правопорушення, алкоголізм, наркоманія, суїцид тощо. Щодо девіацій неповнолітніх, то вони досліджуються насамперед педагогікою (загальною, віковою, соціальною, реабілітаційною).

Зазначимо, що більшість учених, розглядаючи проблему девіантності, виходить зі співвідношення цього поняття з поняттям соціальної норми. Такі норми формуються у всіх сферах суспільного життя і регулюють усі види суспільних відносин, забезпечуючи, з одного боку, відносну універсальність людської поведінки, а з іншого — формуючи основу для реалізації функції соціального контролю, застосування різних санкцій.

Норму найчастіше розуміють як найбільш доцільну, ефективну форму будь-якого явища матеріальної і духовної сфери діяльності людей [13, с. 152]. Іноді норму розглядають як адаптивну саморегульовану поведінку, зумовлену внутрішньою відповідальністю індивіда перед собою і людьми, або як взаємодію індивіда з мікросередовищем, яке відповідає потребам і можливостям його розвитку, соціалізації.

Актуальність дослідження в даний час проявляється в підвищеному інтересі до проблеми девіантної поведінки. Наукове вивчення відхилень проводиться в соціології, психології, кримінології, а так само в психопатології. [4]

1. Дослідження основних теорій девіантної поведінки

Девіацією є відхилення параметрів від норм. Дане відхилення визначено соціальними причинами. Головним завданням девіації є визначити причину відхилень у поведінці.

Дослідження девіантологів-теоретиків спираються як на класичну методологічну спадщину суспільствознавців минулого, так і на посткласичну, постмодерністську, інтегративну традицію соціологічного опису девіантності.

Критичний, об’єктивістський аналіз девіантної поведінки і соціального контролю отримав потужний імпульс до розвитку в рамках класичної конфліктологічної парадигми, яка склалася на основі поглядів К.Маркса. Маркс першим в XIX столітті звернув увагу на соціально-класову природу злочинності і протидію їй з соціально-політичних позицій. Як відомо, його наукові погляди формувалися багато в чому під враженням «звірств первісного нагромадження» капіталу: загострення соціальної нерівності, конфліктності, зростання злочинності та інших соціальних відхилень в європейських містах.

К.Маркс і Ф.Енгельс, інші теоретики марксизму визначили методологічні рамки ідеологічно орієнтованого аналізу феномена злочинності як «рідної плями капіталізму». Злочинність в буржуазному суспільстві, вважав Маркс, — непереборне явище. За Марксом, «подібно праву, злочин … корениться в тих же умовах, що і існуюче панування». [2, с.232] Ф.Енгельс в роботі «Становище робітничого класу в Англії» називає злочин «найбільш грубою і самої безплідною формою … обурення ».

Описуючи злочинність як протест робочого класу проти капіталістів в формі безплідною класової боротьби, Енгельс знаходить причини соціальних відхилень, перш за все, в економічних умовах сучасного йому буржуазного суспільства. Злочинність, згідно марксистським поглядам, елімінує лише в безкласової формації.

Конфліктологічний підхід у вивченні девіантності отримав подальший розвиток в рамках посткласичній соціології ХХ століття. Особливий внесок в теоретичний аналіз девіантної поведінки і соціального контролю над ним внесли: У.Міллер, Дж.Рейман, С.Спітцер, М.Колвін, С.Торстен, О.Терк, Р.Куінні, У.Бонгер, Г. Руше, О.Хірхаймер і інші соціологи як немарксистської, так і неомарксистської орієнтації.

Дуже важливо зазначити, що вияви соціальних девіацій у всій своїй сукупності характеризуються різною спрямованістю, яка пов’язана з наявністю конструктивності чи деструктивності в діях індивіда. Прийнято розрізняти два види девіацій: позитивні, які в кінцевому результаті визначають прогресивний вектор еволюційного розвитку суспільства, сприяють подоланню старих і запровадженню нових стандартів поведінки, і негативні, які не тільки суперечать прийнятим в суспільстві моральним нормам, стандартам, але й дезорганізують усталений порядок взаємодії між соціальними суб’єктами.

Так само, девіації близькі за поняттям визначення делінквентної поведінки. Всі серйозні порушення, свідомі вони чи ні, які відносяться до категорії протиправної дії, відносяться до делінквентної поведінки. Алкоголізм — типовий вид девіантної поведінки. Алкоголік — не тільки хвора людина, але і девіант, він не здатний нормально виконувати соціальні ролі. Наркоман — злочинець, так як вживання наркотиків кваліфікується законом як злочинне діяння. Самогубство, т. Е. Вільний і навмисне припинення свого життя, — девіація. Але вбивство іншої людини — злочин. До злочинів відносяться шахрайство, розкрадання, виготовлення фальшивих документів, хабарі. Так само до делінквентної поведінки можна віднести промислове шпигунство, вандалізм, крадіжка, злом, автокрадіжки, підпали, проституція, азартні ігри і інші різновиди протиправних дій.

Різниця двох даних термінів полягає лише в тому, що девіація відносна, а делінквенція абсолютна.

Є всього лише кілька теорій виникнення девіації.

Біологічна теорія. Перші спроби пояснити девіантну поведінку мали біологічні характеристики. Схильність до різних девіацій наказували до природних особливостей людини, таким чином, фізичні теорії всіх типів говорять про те, що вчинки людини, в тому числі і відхиляються, залежать цілком від його природних даних.

Психологічна теорія. Так само, як і теорії, засновані на фізичних даних особистості, психологічна теорія шукала пояснення відхилень у поведінці не в суспільстві, а в самому індивідуумі. Основою даної теорії є виникнення конфлікту, який відбувається в свідомості самої особистості.

Сучасні знання про девіантну поведінку особистості дозволяють стверджувати, що ми маємо справу з надзвичайно складною формою соціальної поведінки особистості, яка детермінується системою взаємопов’язаних факторів.

Суть девіантної поведінки полягає в тому, що людина не дотримується вимог соціальної норми, вибирає відмінний від вимог норми варіант поведінки в тій чи іншій ситуації, що веде до порушення процесу взаємодії особистості та суспільства. В основі відхилень у поведінці переважно лежить конфлікт інтересів, цінностей, розбіжність потреб, деформація засобів їх задоволення, помилки виховання, життєві невдачі та прорахунки.

Девіантна поведінка поєднується з хорошим знанням її суб’єктом норм моралі та законів. Але розуміння того, що так поводитись не можна, не зупиняє індивіда, який обрав саме такий спосіб самоствердження.

Отже, слід зазначити, що існують різноманітні взаємопов’язані фактори, що обумовлюють генезис девіантної поведінки підлітків. А саме: індивідуальний чинник, який діє на рівні психобіологічних передумов девіантної поведінки, які ускладнюють соціальну та психологічну адаптацію індивіда; педагогічний чинник, який проявляється в дефектах шкільного і сімейного виховання; психологічний чинник, що розкриває несприятливі особливості взаємодії індивіда зі своїм найближчим оточенням в сім’ї, на вулиці, в колективі, і який, перш за все виявляється в активно-виборчому відношенні індивіда до середовища спілкування, до норм і цінностей свого оточення, до психолого-педагогічних впливів сім’ї, школи, громадськості; соціальний чинник, який визначається соціальними, економічними, політичними умовами існування суспільства.

Аналіз літератури показав, що девіантна поведінка особистості є результатом складної взаємодії соціальних і психологічних факторів, дія яких, у свою чергу, переломлюється через систему взаємин особистості. 

2. Соціологічна теорія девіантної поведінки

Теорія аномії. Аномія — це колективно-соціальний стан, який характеризується Амоніфікація системи цінностей, які є наслідком упаду всього суспільства в цілому, суперечність між оприлюдненими намірами і недосяжністю їх реалізації для більшої частини цього суспільства. [5]

Термін anomie використовувався Емілем Дюркгеймом для тлумачення стану соціальної безнормовості по відношенню, як до великих, так і до малих спільнот.

При цьому Еміль Дюркгейм не вважав, що сучасне суспільство не має норм, навпаки, він вважав, що суспільство має багато системами норм, в яких окремого індивіда важко орієнтуватися. Таким чином, по Дюркгейму, аномія — це стан, при якому особистість не має твердого почуття приналежності, не має ніякої надійності і стабільності у виборі лінії нормативної поведінки.

Так само, Дюркгейм використовував поняття аномії в своїх основоположних роботах «Про поділ суспільної праці», (написаного в 1893 році) і «Самогубство. Соціологічний етюд »(написаного в 1897 році).

Велике значення аномія грає в таких працях Еміля Дюркгейма, як «Самогубство. Соціологічний етюд », в яких на перше місце виведе процес абразії суїциду. Саме в його роботі і роботі його послідовників були розкриті головні соціальні та соціально-психологічні причини самогубства, а саме: втрата соціальних зв’язків, депресія, втрата соціального статусу, сімейні негаразди, розчарування в життєвих перспективах, тобто те, що утворюється в результаті формування аномії .

В даному стані у людей проявляється ускладненість в координуванні своєї поведінки відповідно до норм, які в даний момент послаблюються, стають неясними і суперечливими. Саме в періоди швидких суспільних модифікацій люди перестають розуміти, чого чекає від них суспільство, вони відчувають труднощі в узгодженні своїх вчинків з діючими нормами. У цей момент часу колишні норми вже не видаються гідними, а нові, що зароджуються норми ще занадто туманні і нечітко сформульовані, щоб служити ефективними і значимими орієнтирами в поведінці. Зазвичай в такі періоди відбувається різке зростання кількості випадків девіації в суспільстві.

Теорія стигматизації. Однодумці теорії стигматизації брали за основу головну ідею конфліктології, виходячи з якої, особистість часто не може порозумітися з іншою особою, так як розходяться в своїх потребах і поглядах на життя; при цьому ті, хто стоять при владі, мають можливість висловлювати свої погляди і принципи в нормах, які керують інституційної життям, і з успіхом особливо ретельно намагаються виділити порушників цих норм. Дослідників цікавить процес, в результаті якого окремі індивіди отримують клеймо девіантів, починають розглядати свою поведінку як девіантну.

Теорія конфлікту. Згідно марксистської теорії, правлячий клас капіталістів експлуатує і грабує народ, при цьому йому вдається уникати покарання за свої дії. Трудящі — є жертвами капіталістичного гноблення. У своїй боротьбі за виживання змушені здійснювати дії, які правлячий клас таврує як злочин. Інші види девіації — алкоголізм, зловживання наркотичними засобами, проституція — продукти моральної деградації, що базуються на гонитві за наживою і пригніченні будинків, жінок, представників національних меншин.

Пояснення, які виходять з понять субкультур.

У теорії аномії, яка розвинена Мертоном, в детермінізації асоціальної поведінки, велику увагу було призначене нормам культури і її ідеалам. Наслідком відмови від даних цінностей могло з’явитися асоціальна поведінка. Теорія говорить про те, що аномія призводить великі групи індивідів, в першу чергу молоде покоління, ще не сформувалися, до пошуку нових норм (форм поведінки), які не відповідають певним цінностям даної культури суспільства. В наслідок створюються певні субкультури, відхилення від колишніх соціальних норм в яких — не є девіацією, а цілком відповідає новим цінностям поведінку, яке проголошується нормами нової культури. У нових, так званих субкультурах все, що засуджується і забороняється головною культурою, а саме: агресивність, дрібні крадіжки сексуальна розбещеність, вандалізм і так далі, — є нормальними засобами самовираження, так само, викликає повагу з боку інших членів суспільства, по меншій мірі , членів даної соціальної групи, прикладом може з’явитися група хіпі.

Дослідниця Є.В.Змановська визначає групи факторів, що детермінують девіантну поведінку осбистості:

—         зовнішні умови фізичного середовища;

—         зовнішні соціальні умови;

—         внутрішні спадково-біологічні і конституційні передумови;

—         внутріособистісні причини і механізми девіантної поведінки.

До зовнішніх фізичних умов девіантної поведінки відносять такі фактори, як кліматичний, геофізичний, екологічний та ін. Наприклад, такі явища, як шум, геомагнітні коливання, можуть стати неспецифічними причинами агресивної або іншої небажаної поведінки. Навпаки, благоприємні умови зовнішнього середовища можуть знижувати вірогідність девіацій.

Більш важливим фактором, який діє на поведінку особистості, є зовнішні соціальні умови. До них відносяться:

—         суспільні процеси (соціально-економічна ситуація, державна політика, традиції, мода, засоби масової інформації та ін.);

—         характеристики соціальних груп, в які включена особистість (расова приналежність, етнічні установки, субкультура, соціальний статус, приналежність до навчально- професійної групи, референтна група);

—         мікросоціальне середовище ( рівень і стиль життя сім’ї, психологічний клімат у сім’ї, особистості батьків, характер взаємовідносин у сім’ї, стиль сімейного виховання, друзі, інші значимі люди) [2, с. 26-27].

Ю.А. Клейберг трактування причин девіантної поведінки тісно пов’язує з розумінням самої природи цього соціально-психологічного явища. Відомо, що в людській поведінці поєднуються компоненти різного рівня — біологічні, психологічні і соціальні. Залежно від того, якому з них в рамках тієї чи іншої теорії приділяється важливе значення, визначаються й основні причини цієї поведінки [4].

Існують концепції, які роблять акцент на психологічних фак-торах, і соціальні концепції, що пояснюють девіантну поведінку виключно соціальними причинами. Розглянемо ці підходи.

Дослідження соціологів кінця XIX — початку XX ст. Ж. Кетле, Є. Дюркгейма, М. Вебера, Л. Леві-Брюля та ін. виявили зв’язок відхиленої поведінки з соціальними умовами існування людей. Статистичний аналіз різних аномальних явищ (злочинів, самогубств, проституції), проведений Ж. Кетле, Є. Дюркгеймом за певний історичний відрізок часу, показав, що кількість аномалій у поведінці людей весь час зростала в періоди війн, економічних криз, соціальних потрясінь, що спростовувало теорію «вродженого» злочинця, вказуючи на соціальні корені цього явища [4, с. 19].

Соціологічні теорії виділяють соціальні фактори поведінкових відхилень і пояснюють девіантну поведінку в контексті суспільних процесів і норм, що виробляються суспільством. Вони підпорядковуються соціальним закономірностям, залежать від часу, структури суспільства та характеру суспільних відносин. Соціальні девіації можна прогнозувати і певною мірою керувати ними. Найбільш відомі представники даного напрямку: О.Конт, А.Кете, Е. Дюркгейм, М. Вебер та інші.

Основоположником соціології девіантної поведінки вважається французький соціолог Еміль Дюркгейм. Він мав значний вплив на дослідження взаємин між індивідом і суспільством. Основним принципом пояснення людської поведінки вважав «колективні уявлення», що формувалися в суспільстві і набували значення особливих фактів соціального життя. Його дослідження проблем злочинності та аналіз самогубств посідають чільне місце в соціологічній науці. Дюркгейм запропонував теорію «аномії», яку розумів як стан соціальної дезорганізації, соціального вакууму, коли старі норми й цінності вже не відповідають реальним відносинам, а нові ще не затвердились. Термін «аномія» в перекладі з французького, означає «відсутність закону, організації». Різні соціальні патології, на думку Дюркгейма, — це суспільні явища, що мають об’єктивну природу) [5, с.8].

Р. Мертон пояснює девіантну поведінку як результат неузгодженості між прагненнями, що визначаються культурою, і соціальною структурою, що має забезпечувати засоби їх досягнення. Щоб досягти успіху в реалізації бажань при невідповідності умов, особистість адаптується до цих суперечностей, використовуючи наступні шляхи: конформізм (повне прийняття соціально схвалюваних цілей і засобів їх реалізації); інновації (прийняття цілей, відкидання легітимних способів їх досягнення); ритуалізм (негнучке відтворення звичних засобів); ретризм (пасивне уникнення, відхід від виконання соціальних норм, наприклад, у формі наркоманії); заколот (активний бунт, відкидання соціальних норм). Конфлікт між цілями і засобами їх досягнення призводить до аномічного напруження, фрустрації й пошуку [7].

Різними авторами називаються й інші фактори соціальних девіацій: індивідуальні відмінності між учасниками соціальної взаємодії, невиконання соціальних очікувань, невідповідність між особистими якостями людей і розподілом благ, вплив норм девіантної субкультури тощо.

Разом з тим соціологи того часу виявили зв’язок між соціально-економічними умовами існування суспільства і девіантною поведінкою, не змогли до кінця диференціювати та пояснити природу цих відхилень.

У рамках вітчизняних досліджень проблеми девіантної поведінки в основному пояснюються двома причинами: суперечністю між вимогами норми і вимогами життя, з однієї сторони, і невідповідністю вимог життя інтересам даної особистості — з другої. Це викликано протиріччям розвитку суспільства. Основним тут є протиріччя між стабільністю і мобільністю суспільства як системи.

Деякі дослідники вважають, що головною причиною всіх соціальних відхилень є соціальна нерівність. Вона породжує протиріччя між потребами і нерівними можливостями їх задоволення в залежності від того, до якої соціальної групи відноситься індивід, який соціальний статус він має.

Соціологічні теорії не пояснюють, чому в одних і тих же соціальних умовах різні люди демонструють різну поведінку. Слід відзначити, що соціальні умови дійсно визначають характер соціальних девіацій (масштаб поширення даних явищ у суспільстві чи соціальній групі). Проте їх недостатньо для пояснення причин і механізмів девіантної поведінки конкретної особистості.

Згідно з теорією диференційованої асоціації, поведінкові відхилення трактуються як складні диференційовані форми поведінки, що засвоюються у процесі взаємодії соціальних суб’єктів. Деякі вчені (Дж.Мід, М. Дойч) пов’язують девіантну поведінку з поняттям «соціальна роль» або « соціальна функція особистості»: людина може брати на себе різні ролі, в тому числі й девіантну роль. Однією з причин поведінкових відхилень, на думку вчених (Г. Сайк, Д. Матза), є ставлення самої особистості чи соціальної групи до соціальних норм. Щоб звільнитися від тиску моральних вимог і виправдати свої вчинки, людина звертається до механізмів психологічного захисту: «нейтралізує» дії норм різними способами — посилається на високе почуття дружби, заради якої скоєно девіантний вчинок; заперечує наявність жертви; виправдовує власну поведінку девіантністю жертви або провокацією з її боку; заперечує свою відповідальність чи шкоду від своєї поведінки [8].

Соціологічні і близькі до них соціально-психологічні теорії розглядають девіантну поведінку як результат соціальних процесів, складних взаємовідносин між суспільством і конкретною особистістю. З однієї сторони, ми бачимо, що в самому суспільстві є вагомі причини для відхиленої поведінки, наприклад соціальна дезорганізація і соціальна нерівність. З іншої сторони, ми закономірно приходимо до розуміння ролі індивідуальності конкретної людини в процесі соціалізації її особистості.

Узагальнюючи цю тему, можна побачити кілька основних висновків;

1) Прохід між авторитетністю певної культури суспільства і самим соціальним устроєм

2) Глибша розбіжність між головною в суспільстві культурою і різноманітними субкультурами, чия поведінка є антигромадську і протиправне, прикладом можуть служити субкультури злочинних груп, або групи людей, які відбувають тюремне ув’язнення;

3) Широко поширений в суспільстві, що трансформується перехідного типу розрив між соціальним статусом особистості і її соціальними очікуваннями, який може підштовхнути не знайшли гідного застосування своїм здібностям, професійного, культурного рівня індивідів, до різних видів девіантної поведінки.

4) Відмова особи від цінностей і норм, що існує в суспільстві, тобто Коли офіційні і визнані цілі і цінності стають недосяжними, таким чином громадянин не може досягти реалізації своїх цілей законним шляхом.

5) Втрата морально-ціннісних орієнтирів особистості. В даний момент відбувається втрата визначення аморального і морального визначення, зникає тиск на певні цінності. Особистість вже не має певного поняття добра і зла, не розрізняє дозволене і недозволене. В даному випадку найчастіше відбувається моральну кризу особистості, так як створюється відчуття вседозволеності;

6) Виходячи з того, що у особистості відбувається розпад ідеалів та матеріальних цінностей, що відбувається в дійсності, індивід відчуває своє існування безглуздим, таке самопочуття і стан призводить найчастіше до самогубства;

7) З цього випливає, що аномією є скарифікація моральних і правових запропонованих норм, законів тощо, які в кризових для суспільства умовах можуть перетворитися з особистісних форм поведінки в суцільні. 

Висновки

Внутрішні біологічні процеси грають певну роль у формуванні девіантної поведінки. Вони визначають силу і характер наших реакцій на будь-які середовищні впливи. Незважаючи на наявність фактів, що підтверджують існування біологічних основ девіантної поведінки, вони діють тільки в контексті певного соціального оточення. Більш того, соціальні умови самі по собі цілком можуть викликати біологічні зміни в організмі, визначаючи, наприклад, реактивність нервової системи або гормональний фон.

В цілому девіантна поведінка особистості є результатом складної взаємодії соціальних і біологічних факторів, дія яких, в свою чергу, переломлюється через систему відносин особистості.

Зазвичай вчені пояснюють девіантну поведінку неповнолітніх недоліками виховання, внаслідок чого формуються стійкі психологічні властивості, які зумовлюють вчинення несхвалюваних суспільством дій. У неповнолітньому віці девіації можуть бути наслідком незавершеності процесу формування особистості, негативного впливу сім’ї, залежності від найближчого оточення і прийнятих у ньому ціннісних орієнтацій. У більш зрілому віці девіантна поведінка може бути результатом неправильного розвитку особистості або дії несприятливої ситуації, в якій вона опинилася.

Отже, девіація як соціальне явище може розглядатися і як форма дезорганізації світогляду та поведінки індивіда, групи чи категорії осіб, яка характеризується невідповідністю моральним і правовим нормам та очікуванням суспільства. Відповідно, девіантність може розглядатися як якісна характеристика суб’єкта девіації. 

Список використаної літератури

1. Барбара, А. Теоретико-методологічні засади аналізу девіантної поведінки молоді [Текст] / Анна Барбара // Віче. — 2013. — № 16. — С. 11-13
2. Белокопытов В. В. Агресия как форма девиантного поведения: теоретический анализ [Текст] / В. В. Белокопытов // Социально-гуманитарные знания. — 2010. — № 6. — С. 350-356
3. Вострокнутов Н.В. Типология делинквентного поведения детей и подростков / Н.В. Вострокнутов // Социальная дезадаптация: нарушения поведения у детей и подростков. — М.: Генезис, 1996. — 242 с.
4. Иванов В.Н. Девиантное поведение. Причины и масштабы / В.Н. Иванов // Соц.-полит. журн. — 1995. — №2. — С. 47-50.
5. Кікалішвілі М. Біологічні теорії девіантної поведінки [Текст] / М. Кікалішвілі // Юридична наука. — 2016. — № 3. — С. 161-168
6. Кікалішвілі М. В. Психологічні теорії девіантної поведінки: психодинамічні аспекти [Текст] / М. В. Кікалішвілі // Юридична наука. — 2016. — № 6. — С. 4-20
7. Печенюк А.М. Управление современной школой / A. М. Печенюк, С.П. Машковец. — Хабаровск: Графика, 1996. — 193 с.
8. Максимова Н.Ю. Основи психології девіантної поведінки / Н.Ю. Максимова. — К.: Видавничо-поліграфічний центр «Київський університет», 2008. — 439 с.
9. Попов В.А. Социальные отклонения учащейся молодёжи и педагогические проблемы их предупреждения: автореф. дис. … д-ра пед. наук: 13.00.01 / В.А. Попов. — М., 1991. — 32 с.
10. Раевская З.Д. Предупреждение отклонений в нравственном поведении детей и подростков: автореф. дис. … канд. пед. наук: 13.00.01 / З.Д. Раевская. — М., 1984. — 18 с.