ВСТУП

Актуальність теми дослідження. На сьогоднішній день в Україні відбувається загальнодержавна правова реформа, яка вимагає особливої уваги на оптимізацію системи адміністративно-правових відносин, зокрема в галузі здійснення державного управління окремими галузями господарства. Відповідний комплекс проблем виникає і в галузі здійснення управління видавничою справою в Україні. Нормативно-правова база книговидання включає в себе закони і підзаконні акти, регулюючі відносини між усіма учасниками видання. Розглянемо основні законодавчі акти в області видання.

Видавнича справа як вагомий елемент культурного життя суспільства завжди залишалася об’єктом уваги державних органів виконавчої влади. Демократизація суспільства та встановлення ринкових відносин зумовили необхідність перегляду існуючої системи розподілення функцій та повноважень з управління в цій сфері не тільки в рамках системи державного управління, але й між структурними елементами державної влади, місцевого самоврядування та громадянського суспільства. Такий перегляд має ураховувати специфічне становище видавничої справи, яка водночас є елементом культури та невід’ємною частиною системи народного господарства. Крім того, має бути врахована специфіка історичного розвитку видавничої справи та органів управління нею в Україні, яка в багатьох аспектах обумовила сучасну ситуацію в цій галузі.

Наукове вирішення питань управління видавничою справою в Україні має допомогти вдосконаленню як усієї системи законодавства, яка регулює суспільні відносини в цій сфері, так і підзаконних та відомчих актів, що забезпечують окремі напрямки видавничої діяльності.

Окремі питання розвитку українського книговидання в УСРР у 1920-1930-х рр. (статистика друку, типологічний і тематичний аналіз) у своїх працях висвітлювали ще дослідники першої половини ХХ ст. як власне з підрадянських теренів (В. Ігнатієнко, А. Козаченко, Ю. Меженко, М. Годкевич, Б. Фідельман), так і з української еміграції (Ю. Тищенко, С. Сірополко, О. Лотоцький, П. Зленко, В. Дорошенко).

У 50-80-х рр. ХХ ст. проблему розвитку видавничої справи у підрадянській Україні у міжвоєнний період порушували В. Білозуб, А. Молодчиков, Т. Скрипник, Р. Машталер, Ж. Ковба, М. Феллер, М. Гуменюк та інші. Зрозуміло, що праці цих авторів мали певні ідеологічні нашарування та свідомо уникали висвітлення деяких аспектів тогочасного розвитку видавничої справи.

У добу незалежності України питання розвитку видавничої справи, тематико-типологічної характеристики видавничої продукції, статистики друку цього періоду порушували Г Ковальчук, М. Тимошик, Я. Ісаєвич, М. Низовий та низка інших авторів. Однак, ці праці носили оглядовий характер.

Мета дослідження полягає в тому, щоб на основі аналізу чинного законодавства України та узагальнень практики його реалізації визначити особливості правового регулювання видавничої справи в Україні.

Для досягнення поставленої мети ми поставили перед собою основні завдання:

— з’ясувати історико-правові особливості становлення та розвитку видавничої справи в Україні;

— визначити поняття, сформулювати і класифікувати основні завдання, принципи та функції видавничої справи;

— дослідити роль видавничої справи у процесі формування та розвитку правової культури українського суспільства;

— визначити об’єкти та суб’єкти правовідносин у сфері видавничої справи;

— проаналізувати класифікацію правопорушень у сфері видавничої справи;

— розробити пропозиції та рекомендації щодо удосконалення правового регулювання видавничої справи в Україні.

Об’єктом дослідження є система регулювання суспільних відносин у сфері управління видавничою справою в Україні.

Предмет дослідження становлять процес та система здійснення правового регулювання видавничою справою в Україні.

Теоретичну основу дослідження становлять праці вчених-теоретиків в області права, а також роботи сучасних українських вчених.

При виконанні роботи використовувалися досягнення в області загальної теорії права, адміністративного права, інформаційного права та ін.

Методи дослідження. Методологічною основою дослідження є сукупність методів і прийомів наукового пізнання. За допомогою логіко-семантичного методу поглиблено понятійний апарат. За допомогою історико-правового методу досліджувалися процеси становлення та розвитку видавничої справи в Україні. Як загальнонауковий метод використовувався системний підхід, який дозволив визначити проблемні питання при аналізі системи органів управління видавничою справою в межах суспільства. 

РОЗДІЛ І. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ВИДАВНИЧОЇ СПРАВИ В УКРАЇНІ

1.1. Історико-правовий аналіз історії видавничої справи в Україні

Історико-правовий аналіз розвитку видавничої справи в Україні дозволяє виділити декілька його основних періодів. Перший період охоплює ХV- першу половину ХVІІ ст. та характеризує початок книгодрукування та видавничої справи в Україні. У другий період, що має часові межі з другої половини ХVІІ до середини ХІХ ст., відбувався розвиток культури та видавничої справи в Україні.

З 1720 р. книгодрукування книжною українською мовою в Росії після кількох виданих раніше заборон було остаточно ліквідовано. Не діяли ніякі аргументи про збитковість друкування іншими мовами (зокрема церковнослов’янською).

Кінець XIX – 20-ті роки XX ст. в історії української культури має назву “Українське національно-культурне відродження”, який відображає процес становлення і розвитку культурно-освітнього та громадсько-політичного життя України протягом цього періоду. Стартові умови для відродження були кращими у Наддніпрянщині, оскільки тут збереглися традиції недавнього державно-автономного устрою. Першочергову роль у продукуванні розвитку національної культури, примноженні її здобутків і традицій та активізації культурного процесу відіграли кращі представники українського народу, насамперед інтелігенція, що свідомо гуртувалася в товариствах, об’єднаннях, громадах, спілках, зокрема, “Просвітах” – громадсько-культурницьких інституціях, що діяли в окремих регіонах України в різний час протягом 1868 -1939 рр.

Українське книговидання в роки І Світової війни (1914-1918) переживало глибоку кризу. Однак, з початком української національної революції у 1917 р. та в наступні її роки, незважаючи на важкі реалії воєнного часу, ситуація змінилася на краще. Так, у 1917 р. у Великій Україні побачили світ 1373 назви видань. З них 747 вийшли українською мовою, що становило 54,4 % від загальної кількості усіх видань. Загальний тираж усіх виданих книг становив 12 млн. 448 тис. примірників [1, С. 9]. У 1918 р. на Наддніпрянщині уже вийшло 1525 назв видань, з яких 1084 були українською мовою, 386 російською і 56 мовами інших меншин [2, С. 481]. Розвитку українського книговидання в цю добу сприяли законодавчі акти про книгу і пресу Центральної Ради, Гетьманського уряду та Директорії УНР Саме тоді була фактично сформована система національної книговидавничої справи та періодики.

У цей час були створені нові як державні, так і кооперативні видавництва. Помітно активізувалась діяльність приватних видавництв щодо випуску українськомовної друкованої продукції. Вирізнялися видавничою активністю й українські університети (Київський та Кам’янець- Подільський) і наукові установи (Академія наук). Серед видавництв досить помітними були «Час», «Вік», «Дзвін», «Криниця», Український Кооперативний Видавничий Союз, Всеукраїнське видавництво вчителів, «Дніпро- союз», «Сяйво», «Книгоспілка» і «Рух», видавництва Є. Вирового, М. Кащенка, М. Загірної [3, С. 408-409].

Певне піднесення книговидавничої галузі відбулося після запровадження радянським урядом нової економічної політики (НЕП). Цьому сприяли не тільки економічні перетворення, але й перетворення в галузі культури. Повсюдно проводилась боротьба з неграмотністю, замість ліквідованих відділень Товариства «Просвіта» створювались хати-читальні, сільбуди, школи. Книга знову повертається на ринок. Починають діяти кооперативні видавництва («Час», «Рух»), відновлює діяльність видавництво «Книгоспілка» та інші. Загальне число видавництв в 1922 р. становило 172, а в 1923 р. — 140 [9, С. 170].

24 серпня 1991 р. з проголошенням незалежності України, держава створила принципово нові, цілком сприятливі умови для розвитку культури взагалі, і зокрема видавничої справи. Починаючи з 1991 р. і по теперішній час Верховною Радою України було прийнято чимало нормативно-правових актів, що регулюють діяльність органів управління видавничою справою в Україні. Завдяки впровадженню такої низки законів у практику, видавнича справа стала невід’ємною частиною культурної сфери, набула державного значення і офіційного визнання.

1.2. Поняття, принципи, завдання та функції видавничої справи в Україні

У статті 2 Закону України “Про видавничу справу” закріплено поняття видавничої справи – сфери суспільних відносин, що поєднує у собі організаційно-творчу та виробничо-господарську діяльність юридичних і фізичних осіб, зайнятих створенням, виготовленням і розповсюдженням видавничої продукції [1].

Видавнича справа — галузь культури і виробництва, пов’язана з підготовкою, випуском і розповсюдженням книг, журналів, газет та інших видів друкованої продукції.

Поряд з цим широким значенням термін вживається в більш вузькому сенсі — власне «видавнича справа», поряд з «поліграфією» і «книжковою торгівлею». Саме ці три поняття і являють собою три «кити», три частини, які становлять структуру найбільшого відомства, яке багато років так і називалося — Державного комітету України у справах видавництв, поліграфії та книгорозповсюдження (Держкомвидав). В даний час аналогічне відомство, зазнавши ряд перетворень, називається, як вже було в історії нашої країни, Державним комітетом з питань преси.

Державного комітету України у справах видавництв, поліграфії та книгорозповсюдження здійснює загальне керівництво видавничою справою, реєструє органи друку, видає ліцензії на видавничу діяльність, видає нормативні акти, контролює дотримання законів і підзаконних актів, що регламентують випуск друкованої продукції. Подібні функції на місцях виконують регіональні інспекції, основною турботою яких є дотримання Закону України про засоби масової інформації редакціями газет, журналів, радіо- і телестудіями, видавництвами.

Основною установою в системі видавничої справи є видавництво.

Видавництво — це державне, суспільне, кооперативне або приватне підприємство, яке здійснює підготовку і випуск друкованої продукції на принципах самостійної господарсько-фінансової діяльності.

В Україні функціонують видавництва різних напрямків і типу організації:

— за продукцією, що випускається — книжкові, книжково-журнальні, газетні, газетно-журнальні, видавництва з випуску образотворчої продукції, картографічні, нотні та ін .;

— за галузевою належністю — видавництва громадських організацій, наукових, професійних та інших товариств, творчих спілок, міністерств і відомств;

— за адміністративно-територіальною ознакою — центральні (загальноукраїнські), регіональні, обласні;

— за видами літератури, яка видається — універсальні і спеціалізовані (випускають літературу певного профілю — «Медицина», «Хімія» і ін.).

В останні роки проявилася тенденція до значного зростання числа видавництв при зменшенні обсягів продукції, що випускається ними продукції. Тому найбільшого поширення набули малі видавництва універсальної тематики. У той же час виникає чимало нових потужних видавництв, що випускають великі серії значних книг і журналів.

Новостворене видавництво проходить реєстрацію в місцевих органах влади і в Державному комітеті з питань преси, потім отримує ліцензію на право видавничої діяльності, яка видається строком на 5 років. Ліцензія має шифр, номер і дату вручення, які проставляються в вихідних відомостях видавничої продукції.

У загальній теорії управління під завданнями слід розуміти реальні, конкретні питання, які потрібно вирішувати для досягнення мети [20, с. 16]. На нашу думку, усі завдання видавничої справи слід поділити на дві групи – культурологічні та фінансово-економічні, оскільки вони різняться між собою метою. Так, основними культурологічними завданнями видавничої справи в Україні є:

– забезпечення доступу українського суспільства до загальнолюдських цінностей шляхом перекладу державною мовою кращих здобутків світової літератури, науки тощо, налагодження співпраці з іноземними видавництвами, українською діаспорою, укладення відповідних міжнародних угод;

– забезпечення права на свободу думки і слова, на вільне волевиявлення своїх поглядів і переконань;

– сприяння національно–культурному розвитку української нації шляхом збільшення загальної кількості тиражів, обсягів та розширення тематичного спрямування українського книговидання;

– створення можливостей для самовиявлення громадян як авторів, незалежно від раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, з мовних або інших ознак;

– збільшення кількості видань іноземними мовами, які поширювали б у світі знання про Україну;

– здійснення книговидання російською мовою для забезпечення культурних потреб російської національної меншини в Україні з врахуванням імпорту друкованої продукції; здійснення книговидання мовами інших національних меншин в Україні.

До основних фінансово-економічних завдань видавничої справи в Україні відносяться:

– задоволення потреб особистості, суспільства, держави у видавничій продукції та отримання прибутку від цього виду діяльності;

– зміцнення матеріально-технічної бази видавничо-поліграфічного комплексу і мережі розповсюдження видавничої продукції.

1.3. Роль видавничої справи у процесі формування та розвитку правової культури українського суспільства

Становлення правової держави, до чого прагне Україна як рівноправний член міжнародного співтовариства, неможливе без формування правової культури її громадян. Політичні й економічні зміни в житті країни, виникнення нової правової ситуації практично в усіх сферах життєдіяльності особистості, привели до необхідності проведення реформи всієї системи діючого законодавства.

Сьогодні стає особливо очевидним, що вдале вирішення економічних, політичних і соціальних завдань неможливо без підвищення правової культури суспільства, виховання у кожного громадянина глибокої поваги до закону, формування готовності безпосередньо і активно брати участь у втіленні його положень в повсякденне життя. У зв’язку з цим правову культуру можна розглядати як одну з найважливіших передумов і необхідних умов формування правової держави, реалізації правової реформи, посилення боротьби зі злочинністю.

Стан правової культури будь-якої держави є важливим показником ступеня зрілості конкретно-історичній правової системи. Це в повній мірі відноситься і до сучасної України. В її правовій системі як в дзеркалі відбивається досягнутий на рубежі століть і тисячоліть рівень прогресивно-правового розвитку суспільства.

Правова культура опосередковує всі основні сфери правової життя суспільства:

• правотворчість і законодавство,
• правосвідомість і реалізацію права,
• суб’єктивні права,
• свободи і обов’язки громадян,
• політико-юридичні інститути,
• установи суспільства і держави, визначаючи їх особливе якісне стан, яке можна виразити поняттям правокультурність.

Це рівень і ступінь прогресивно-правових досягнень, втілених в людській діяльності та її результати. Правокультурність визначає міру юридичної цивілізованості держави і суспільства, їх правовий прогрес.

Система заходів, спрямованих на формування політико-правових ідей, норм, принципів, що представляють собою цінності світової й національної правової культури, виступає як правове виховання. Іншими словами, правове виховання – це формування в громадян і в суспільстві правової культури. Даний процес здійснюється державними органами, посадовими особами, навчальними закладами, суспільством у цілому. Змістом правового виховання є прилучення людей до знань про державу й право, законність, права й свободи особи, розуміння сутності правових учень, доктрин, вироблення в громадян стійкої орієнтації на законослухняну поведінку.

Правова культура населення неможлива без її матеріальної підтримки, основою якої, на нашу думку, є друкована продукція. Специфіка правових цінностей полягає в їхньому абстрактному характері, що не дозволяє ефективно передавати їх іншим способом, крім текстуального. Тому неможливо уявити усвідомлення особистістю хоча б базових правових понять і категорій без використання поліграфічних виробів. Правову культуру варто розділяти на індивідуальну, групову й правову культуру суспільства, а також на побутову й професійну правову культуру. Кожен вид правової культури має свої особливості формування, що залежать також і від видавничої справи.

На нашу думку, правова культура формується шляхом засвоєння суб’єктом визначених правових істин, цінностей, установок, теорій, припущень.

Як ми зазначили вище, формування зазначеної правової культури населення завжди було важливою задачею діяльності органів державної влади, разом з тим і в Україні.

На формування та розвиток правової культури української молоді впливає цілий ряд чинників, що є наслідком складного перехідного періоду в розбудові української держави, а саме: обмеженість фінансових і матеріальних ресурсів; зниження рівня життя більшості населення; послаблення напрацьованої роками практики організації роботи за місцем навчання молоді, повільного впровадження її нових форм і т.ін. На нашу думку, управління видавничою справою в Україні, стосовно розвитку правової культури молоді, повинно бути націлене на: збільшення фінансування даної галузі з боку держави; забезпечення сучасними українськими підручниками та навчальними посібниками загальноосвітні, професійно-технічні та вищі навчальні заклади України; недопускання в друкованих та електронних засобах масової інформації пропаганди антиморальної поведінки, насильства, жорстокості, порнографії, що підривають суспільну мораль; посилення розвитку правової культури молоді за місцем проживання та навчання шляхом інформаційно-просвітницької роботи з використанням друкованої продукції [8, с. 163].

Наші спостереження показують, що користувачів бібліотек, які одержують правову інформацію й тим самим формують власну правову культуру, можна розділити за рівнем правової грамотності на кілька груп. Перша – найбільш численна – складається з громадян, що ніколи не стикаються з правом і правосуддям, що не орієнтуються в системі законодавства. Потрапивши в складну ситуацію, вони сподіваються на одержання кваліфікованої поради й допомоги у вирішенні виниклих перед ними проблем. Їм дуже потрібна не тільки інформація, але і консультаційна допомога, варто вказати, що співробітниками бібліотек вона в більшості випадків виявляється на належному рівні. Друга група – це люди, що мають визначені навички роботи з правовою інформацією, що уже вивчили доступні їм нормативно-правові акти і матеріали, що їх коментують. Їм, як правило, потрібна допомога в оформленні різного роду документів (скарг, заяв, запитів і т.п.).

Отже, ми з’ясували, що існуючу ситуацію в правовій регламентації видавничої справи і державному її регулюванні неможливо визнати задовільною, розглядаючи вплив даних факторів на формування правової культури населення. Розробка нових урядових програм у даній сфері дозволить поліпшити сформоване положення справ. 

РОЗДІЛ ІІ. ПРАВОВІ ВІДНОСИНИ У СФЕРІ ВИДАВНИЧОЇ СПРАВИ

2.1. Характеристика об’єктів правовідносин у сфері видавничої справи

В даний час видавнича діяльність в Україні знаходиться в правовому вакуумі через відсутність нормативного правового акта, що регулює її ключові аспекти. Безумовно, даний об’єкт правової регламентації відрізняється складною структурою і пов’язаний з різними галузями права — цивільного, адміністративного, податкового, трудового і т. д.

Об’єктом видавничої справи є видавнича продукцiя, що розрiзняється вiдповiдно до державних стандартiв за:

• цiльовим призначенням видань — офiцiйнi, науковi, науково-популярнi, науково-виробничi, науково-методичнi, виробничо-практичнi, нормативнi виробничо-практичнi, виробничо-практичнi для аматорiв, навчальнi, навчально-методичнi, громадсько-полiтичні, довiдковi, рекламнi, лiтературно-художнi видання, видання для органiзацiї дозвiлля та вiдпочинку; аналiтико-синтетичною переробкою iнформацiї — iнформацiйнi, бiблiографiчнi, реферативнi, оглядовi видання, дайджести;
• iнформацiйними знаками — текстовi, нотнi, картографiчнi, образотворчi видання; матерiальною конструкцiєю видань — книжковi, аркушевi видання, буклети, плакати, поштовi картки, комплектнi видання, картковi видання, книжки-iграшки;
• обсягом видань — книги, брошури, листiвки; складом основного тексту — моновидання, збiрники;
• перiодичнiстю видань — неперiодичнi, серiальнi, перiодичнi видання, видання, що продовжуються; структурою видань — серiї видань, однотомнi, багатотомнi видання, зiбрання творiв, вибранi твори.

Об’єктом видавничої справи можуть бути iншi види видавничої продукцiї, визначенi стандартами.

Друковані засоби масової інформації (преса) — це періодичні і тривалі видання, які виходять під постійною назвою, з періодичністю один і більше номерів (випусків) протягом року на підставі свідоцтва про державну реєстрацію [2].

2.2. Характеристика суб’єктів правовідносин у сфері видавничої справи

До суб’єктів видавничої справи законодавство України відносить видавців, виготовлювачів та розповсюджувачів видавничої продукції. Це визначення міститься у ст. 10 Закону України «Про видавничу справу» від 05.06.1997 р. № 318/97-ВР [1]. При цьому відповідно до ч. 5 ст. 1 Закону видавничою є організаційно-творча, господарсько-виробнича діяльність видавців, спрямована на підготовку і випуск у світ видавничої продукції. Серед принципів видавничої справи особливе місце займають законність, об’єктивність, системність, гласність та комплексність. Реалізація цих принципів є необхідною умовою для втілення у життя основних завдань видавничої справи, у тому числі забезпечення прав людини на свободу думки і слова, на вільне вираження власних думок і переконань, на свободу літературної, художньої, наукової творчості, на вільне володіння, користування та розпорядження результатами власної інтелектуальної та творчої діяльності, захист указаних авторських прав та моральних і матеріальних інтересів, що виникають у зв’язку з різними видами інтелектуальної діяльності та ін. [5, с. 11].

Легко помітити, що видавнича справа — це діяльність саме видавців. Більше того, важливим компонентом є саме спрямованість вказаної діяльності на досягнення такого результату, як підготовка і випуск у світ видавничої продукції. Як зазначено в ч. 3 ст. 1 Закону України «Про видавничу справу», видавець — це суб’єкт господарювання, що здійснює видавничу діяльність. Аналіз закону дозволяє встановити, що видавці можуть виступати в якості: видавництв; видавничих організацій; фізичних осіб — суб’єктів господарювання. При цьому в якості видавництва може діяти юридична особа, основним видом діяльності якої є видавнича діяльність (ч. 4 ст. 1 Закону). У свою чергу, видавнича організація є юридичною особою, що здійснює видавничу діяльність разом з іншими видами діяльності (ч. 6 ст. 1 Закону України «Про видавничу справу»). Як бачимо, закон в якості основної класифікуючої ознаки називає такий критерій, як «основна діяльність». Варто визнати подібний підхід законодавця не зовсім вдалим. Адже, як видавництво, так і видавнича організація цілком можуть здійснювати інші види діяльності. Для видавництва видавнича діяльність не є виключним видом діяльності. Тому багато видавництв цілком можуть підпадати під легальне визначення видавничих організацій.

Важливо зазначити, що поняття основної діяльності є обліково-статистичним терміном. Відповідно до п. З Національного положення (стандарту) бухгалтерського обліку 1 «Загальні вимоги до фінансової звітності», затвердженого наказом Міністерства фінансів України від 07.02.2013 р. № 73 [6], основну діяльність становлять операції, пов’язані із виробництвом або реалізацією продукції (товарів, робіт, послуг), які є головною метою створення підприємства, і забезпечують основну частку його доходу. Основний вид економічної діяльності — це вид діяльності підприємства, на який припадає найбільший внесок у валову додану вартість. Важливо зазначити, що основний вид економічної діяльності необов’язково має частку 50 або більше відсотків у валовій доданій вартості. На практиці через складність розрахунку на рівні підприємства показника валової доданої вартості за видами економічної діяльності для визначення основного виду економічної діяльності застосовують такі показники, як: 1) обсяг реалізованої продукції (товарів та послуг). Цей показник є найбільш універсальним для різних видів економічної діяльності; 2) середньорічна чисельність працівників.

Другорядним (неосновним) видом економічної діяльності є будь-який інший вид економічної діяльності підприємства з виробництва продукції, товарів або надання послуг. Так, у міжнародній статистичній практиці прийнято розглядати другорядний вид економічної діяльності за умови, якщо обсяг такої діяльності становить понад 10% від загальних показників діяльності підприємства, або не менше 5% від загального обсягу діяльності у відповідному виді економічної діяльності у регіоні.

Відповідно до Національного класифікатора України «Класифікація видів економічної діяльності ДК 009:2010» (наказ Держспоживстандарту України 11.10.2010 р. № 457) видавнича діяльність знаходиться в розділі 58 (Секція ] «Інформація та телекомунікації»). У поясненні до розділу вказано, що цей розділ включає видання книг, брошур, буклетів, словників, енциклопедій, атласів, карт і діаграм; видання газет, журналів і періодичних видань, каталогів та інших видів друкованих видань, а також видання програмних продуктів. Видавнича діяльність включає придбання авторських прав на зміст (інформаційні продукти) та їх публікацію шляхом відтворення та поширення у різних формах (друкованій, електронній або аудіоформі, в мережі Інтернет, у вигляді мультимедійних продуктів тощо), крім виробництва кіно- та відеофільмів.

Відповідно, чинне на сьогодні законодавство України не дозволяє провести чітке розмежування правових статусів різних суб’єктів видавничої діяльності, запроваджуючи в якості критерію такого розмежування суто статистично-обліковий критерій.

Відповідно до ст. 12 Закону України «Про видавничу справу» з метою обліку суб’єктів видавничої справи в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України, уповноваженим органом ведеться Державний реєстр видавців, виготовлювачів і розповсюджувачів видавничої продукції (далі — Державний реєстр). Суб’єкти господарювання провадять діяльність у видавничій справі після внесення їх до Державного реєстру на підставі свідоцтва про внесення суб’єкта господарювання до Державного реєстру видавців, виготовлювачів і розповсюджувачів видавничої продукції.

Положення про Державний реєстр видавців, виготівників і розповсюджувачів видавничої продукції затверджено постановою Кабінету Міністрів України від 28.09.1998 р. № 1540. Внесення суб’єктів видавничої справи до Державного реєстру здійснюють Мінінформ, а також його відповідні місцеві підрозділи.

Включення до Державного реєстру має важливе юридичне значення при встановленні правового статусу суб’єкта господарювання в якості суб’єкта видавничої діяльності. Наведемо приклади. Так, зокрема, пільги, передбачені Митним кодексом України [8], стосуються видавців, що використовують ввезений товар у видавничій діяльності та діяльності з виготовлення книжкової продукції, яка виробляється в Україні. Відповідно, обов’язковою умовою для отримання пільги зі сплати ввізного мита необхідно, щоб підприємство здійснювало дві перші ланки видавничої справи, а саме: видавничу діяльність та виготовлення книжкової продукції [9].

Враховуючи законодавчий припис, згідно із яким суб’єкти господарювання провадять діяльність у видавничій справі лише після внесення їх до Державного реєстру на підставі свідоцтва та визначення документа дозвільного характеру, можна зробити висновок, що свідоцтво має ознаки документа дозвільного характеру. Однак у Законі України «Про Перелік документів дозвільного характеру у сфері господарської діяльності» [14] такий документ не зазначено. Причому, у ст. 1 цього закону вказано на заборону вимагати від суб’єктів господарювання отримання документів дозвільного характеру, які не внесені до Переліку, який затверджений цим Законом. Встановлення інших видів документів дозвільного характеру у сфері господарської діяльності може здійснюватися шляхом внесення відповідних змін до цього Закону.

Таким чином, виникає колізія між положеннями Закону України «Про видавничу справу» та Закону «Про Перелік документів дозвільного характеру у сфері господарської діяльності». У зв’язку з цим Держкомтелерадіо підготувало проект закону «Про внесення змін до Закону України «Про Перелік документів дозвільного характеру у сфері господарської діяльності». Мета проекту — узгодити положення Закону України «Про Перелік документів дозвільного характеру у сфері господарської діяльності» із положеннями Закону України «Про видавничу справу» в частині уніфікації назв документів дозвільного характеру та доповнення Переліку документів дозвільного характеру у сфері господарської діяльності документом дозвільного характеру свідоцтвом про внесення суб’єкта господарювання до Державного реєстру видавців, виготовлювачів і розповсюджувачів видавничої продукції.

На наш погляд, такий підхід до врегулювання виявленої колізії у правовому регулюванні видавничої діяльності в України не можна вважати виваженим. Адже мета реєстрації та видачі свідоцтва чітко викладена в чинній статті 12 Закону України «При видавничу справу» і полягає в здійсненні обліку суб’єктів видавничої справи. Більше того, Мінекономрозвитку України не погодило законопроект, посилаючись на те, що передбачена Законом процедура видачі свідоцтва має виключно документальний характер, коли органом влади здійснюється перевірка поданих суб’єктом господарювання заяви та документів, що додаються до неї. Разом з тим, факт внесення до реєстру не може бути пов’язаний із наданням прав суб’єктам господарювання, а має на меті облік суб’єктів господарювання, які набули прав на провадження діяльності у сфері видавничої справи. За своїми ознаками діяльність у видавничій сфері не створює ризиків загрози життю і здоров’ю населення та навколишньому природному середовищу. Крім того, практика регулювання такого виду діяльності, як видавнича справа, європейським законодавством здебільшого не передбачає дозвільних процедур, обмежуючись реєстрацією даного виду діяльності.

Відповідно до статті 3 Закону України «Про дозвільну систему у сфері господарської діяльності» одним з основних принципів державної політики з питань дозвільної системи у сфері господарської діяльності є зменшення рівня державного регулювання господарської діяльності. У зв’язку з цим Мінекономрозвитку України запропонувало замінити запровадження дозвільної процедури з видачі свідоцтва на заявницький (реєстраційний) принцип, що забезпечить дотримання вимог вищезазначених законів, а також цілей і завдань Уряду в частині розширення свободи підприємницької діяльності та скорочення функцій адміністративного регулювання економіки.

Саме про такий стан речей станом на сьогодні повідомляє Держкомтелерадіо у Пояснювальної записні до іншого проекту закону України «Про внесення змін до Закону України «Про видавничу справу» щодо запровадження заявницького (реєстраційного) принципу ведення господарської діяльності суб’єктами видавничої справи». В ньому запропоновано більш виважений підхід до врегулювання ситуації навколо правового статусу свідоцтва.

Фактично пропонується ліквідувати обмеження, передбачене ч. 2 ст. 12 Закону України «Про видавничу справу», відповідно до якого суб’єкти господарювання провадять діяльність у видавничій справі лише після внесення їх до Державного реєстру на підставі свідоцтва. Законопроект має на меті встановлення того, що внесення суб’єкта господарювання до Державного реєстру здійснюється уповноваженим органом протягом ЗО календарних днів з дати надходження заяви.

Це значно відрізняється від поточної редакції відповідної норми, згідно з якою рішення про видачу свідоцтва та внесення суб’єкта господарювання до Державного реєстру або про надання письмового повідомлення про відмову у видачі свідоцтва ухвалюється уповноваженим органом протягом ЗО календарних днів з дати надходження заяви. Уповноважений орган за проектом все ж таки може відмовити у внесенні суб’єкта видавничої справи до Державного реєстру (зміни до ст. 16), але виключно в разі, коли: 1) суб’єкт видавничої справи з таким найменуванням уже внесений до Державного реєстру; 2) в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб та фізичних осіб — підприємців відсутня інформація про суб’єкта господарювання; 3) інформація про суб’єкта господарювання, наведена у заяві, не відповідає відомостям, що містяться в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб та фізичних осіб — підприємців; 4) заява та додані до неї документи подані з порушенням встановлених вимог.

Про відмову у внесенні суб’єкта видавничої справи до Державного реєстру уповноважений орган письмово повідомляє такому суб’єктові із зазначенням підстави протягом 30 календарних днів з дати надходження повідомлення. Рішення про відмову може бути оскаржене в суді.

На наш погляд, у будь-якому разі така відмова жодним чином не може звужувати правосуб’єктність особи в сфері видавничої діяльності, оскільки відсутність реєстрації не є обмеженням права на зайняття відповідною діяльністю.

Викладене вище є яскравим свідченням невизначеності правового регулювання в питаннях встановлення правового статусу суб’єктів видавничої діяльності. Законодавець єдиним критерієм, який дозволяє провести розмежування між видавництвами і видавничими організаціями, називає видавничу діяльність як основний вид діяльності для видавництв, зазначаючи при цьому, що видавничі організації, окрім видавничої, можуть здійснювати і інші види діяльності. Проте критерій «основної діяльності», будучи суто статистичним, не виключає для видавництв можливості також здійснювати інші види діяльності, що фактично призводить до зникнення різниці між правовим статусом видавництва і правовим статусом видавничої організації. 

РОЗДІЛ ІІІ. ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ЗА ПОРУШЕННЯ ЗАКОНОДАВСТВА У СФЕРІ ВИДАВНИЧОЇ ДІЯЛЬНОСТІ

3.1. Класифікація правопорушень у сфері видавничої справи

Будучи динамічною властивістю матерії, інформація розповсюджується, змінюється, обробляється, захищається або знищується активними діями учасників інформаційних відносин, унаслідок чого порушення чинних в інформаційній сфері правових обмежень, дозволів чи заборон стає можливим лише за умови активної поведінки суб’єктів інформаційного права.

Правове регулювання видавничої діяльності немислимо без визначення форм відповідальності за порушення в її сфері, останні переслідувалися як в адміністративному і кримінальному, так і в цивільно-правовому порядку. Залежно від конкретних історичних умов, а так само від характеру правовідносин змінювалася палітра засобів і способів, що забезпечують правопорядок в сфері видавничої діяльності. Розрізнялося і співвідношення примусових заходів. Вони поділялися на попереджувальні заходи, запобіжні заходи та міри відповідальності.

Характер протиправних дій та бездіяльності, що становлять основу об’єктивної сторони адміністративних правопорушень, в юридичній літературі було покладено в основу класифікації їх складів на прості та складні. У свою чергу останній вид складів адміністративних правопорушень учені традиційно поділяють на триваючі, повторні та альтернативні проступки [13, c. 84].

Щодо видавничої сфери, то із входженням на ринкові засади розвитку різко змінювався не лише її політичний та фінансовий, а й правовий статус. Ставши одним із предметів купівлі-продажу на ринку, друкована продукція зберегла за собою особливе духовне, естетичне, виховне значення для суспільства. Суспільство ж покликане було не лише підтвердити це особливе значення, а й обумовити його реальне наповнення в певному законодавчому полі. Формування такого законодавчого поля в Україні нині вже закінчилося, хоча на часі постало його удосконалення.

Законодавчу систему України з видавничої справи складає низка законів, кодексів та урядових постанов. Редактор-видавець зобов’язаний не лише досконало засвоїти їх, а й ретельно стежити за змінами й доповненнями, які періодично приймаються на парламентському чи урядовому рівнях. Адже від цього залежатиме ефективність діяльності видавництва чи видавничого підрозділу, повнота реалізації намірів, проголошених у видавничій програмі.

Діяльність у видавничій справі не може бути використана для закликів, спрямованих на ліквідацію незалежності України, зміну конституційного ладу насильницьким шляхом, порушення суверенітету і територіальної цілісності держави, підрив її безпеки, незаконне захоплення державної влади, пропаганду війни, насильства, розпалювання міжетнічної, расової, релігійної ворожнечі, вчинення терористичних актів, посягання на права і свободи людини, здоров’я населення.

У видавничій справі забороняється:

• виготовляти чи розповсюджувати продукцію, яка містить інформацію, віднесену до недобросовісної реклами, рекламу з використанням шаржування державних символів України (Державного Герба, Державного Прапора, Державного Гімну) у будь-якому вигляді; оприлюднювати інформацію, дані, відомості, рекламувати товари, послуги, які можуть завдати шкоди громадянам, підприємствам, установам, організаціям або державі;
• виготовляти чи розповсюджувати видавничу продукцію порнографічного характеру і таку, що пропагує культ насильства і жорстокості;
• виготовляти чи розповсюджувати видавничу продукцію, що проповідує релігійні віровчення, які загрожують життю, здоров’ю, моралі громадян, порушують їх права і свободи або закликають до порушення громадського порядку;
• реалізовувати видавничу продукцію без дозволу її власника (співвласників), крім випадків, передбачених законодавством.

Суб’єкти видавничої діяльності не мають права розголошувати дані, що становлять державну або іншу таємницю, яка охороняється законодавством.

Порушення вимог щодо додержання стандартів, норм і правил тягне за собою встановлену законодавством відповідальність.

Розповсюджувач не має права на розповсюдження вітчизняної видавничої продукції, виданої з порушенням законодавства України та ввезеної з-за кордону, яка підпадає під обмеження

Особи, винні у порушенні Закону «Про видавничу діяльність», несуть дисциплінарну, адміністративну, цивільно-правову або кримінальну відповідальність згідно з законодавством України.

З визнанням в нормах ч. 2 ст. 3 Конституції України держави відповідальною перед людиною за свою діяльність поряд з забезпеченням кожній людині і громадянину права вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб — на свій вибір, ч 2 ст. 34 Основного Закону, перед законодавчим органом гостро постала проблема щодо встановлення та реального забезпечення цих конституційних приписів спеціальними гарантіями.

Закон України «Про інформацію» у якості однієї з таких гарантій визнав юридичну відповідальність за порушення права на інформацію. [7].

Отже, ми з’ясували, щозЗазначені аспекти юридичної відповідальності щодо інформаційної сфери одержали свій розвиток в нормах КУпАП та інших актах адміністративно-деліктного законодавства України, положення якого зазнали істотних змін в частині розширення складів адміністративних інформаційних правопорушень.

Основний вектор таких змін стосувався, перед усім законодавчого закріплення складів адміністративних правопорушень, відповідальність за які настає для спеціальних суб’єктів: посадових та службових осіб публічної адміністрації, юридичних осіб приватного права, а також фізичних осіб-підприємців.

3.2. Удосконалення правового регулювання видавничої справи в Україні

Правове регулювання видавничої справи України взагалі знаходиться на досить високому ступені розвитку. Правові норми, що регулюють зазначені питання, можна розподілити на загальні й спеціальні. При цьому до загальних норм слід віднести положення Конституції, актів конституційного правотворення, законів та окремих підзаконних актів. Спеціальні норми, орієнтовані на врегулювання суспільних відносин у видавничій справі, насамперед містяться в декількох законах та великій кількості підзаконних актів. Серед великої кількості таких нормативних джерел слід виділити Закони України ”Про видавничу справу”, ”Про авторське право та суміжні права”, ”Про державну підтримку книговидавничої справи”, ”Про внесення змін до деяких законів України щодо державної підтримки книговидавничої справи в Україні”, ”Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні” та ін., Укази Президента ”Про затвердження державної програми розвитку національного книговидання і преси на період до 2000 року”, ”Про додаткові заходи щодо державної підтримки національного книговидання і книгорозповсюдження”, ”Про державний комітет інформаційної політики, телебачення та радіомовлення” та ін., Постанови Кабінету  Міністрів ”Про забезпечення діяльності Державної акціонерної компанії ”Українське видавничо-поліграфічне об’єднання”, ”Про державний реєстр видавців, виготовників та розповсюджувачів видавничої продукції”, ”Про заходи щодо вдосконалення порядку випуску друкованої продукції за рахунок бюджетних коштів” та ін., накази міністерств та відомств України.

Результати аналізу розвитку видавничої галузі свідчать про наявність значних проблем, які стримують розвиток книговидання, зокрема зниження рівня інтересу до читання, недостатній рівень державної підтримки галузі, низька конкурентоспроможність, низький рівень попиту українців на вітчизняну видавничу продукцію, зумовлений зростанням цін на неї та зменшенням реальних доходів населення.

Зауважимо, що роздержавлення видавництв в умовах ринкової економіки має змінити систему управління видавничою справою на місцевому рівні. Акцентуємо увагу на необхідності використання органами державної влади або місцевого самоврядування певних методик непрямого регулювання діяльності незалежних суб’єктів видавничої справи. У цьому контексті особливу увагу приділено проблемам організації прес-служби та налагодженню взаємодії зі згаданими вище громадянськими асоціаціями видавців.

За даними Книжкової палати України, протягом останніх п’яти років випуск вітчизняної видавничої продукції становить близько однієї книги на рік на одну особу. Держава намагалась розв’язати проблему шляхом реалізації державних цільових програм, спрямованих на популяризацію вітчизняної книжкової продукції та розвиток читання.

Удосконалення управління видавничою діяльністю в Україні має відбуватися не шляхом чергових змін підзаконних актів у цій сфері, а через нововведення на рівні законів, насамперед, у податковому та митному законодавстві, урахування специфіки видавничої справи у цивільному та господарському законодавстві. Серед недоліків правової системи, що перешкоджають реалізації її приписів у цій сфері слід назвати незахищеність спеціального законодавства від змін, які вносять у нього тимчасові, зокрема бюджетні та фіскальні, нормативні акти, фактичне домінування податкових актів перед іншим законодавством, неузгодженість дій законотворчого органу, Президента України та виконавчої влади у розробці та ухваленні правових актів, що стосуються видавничої справи в Україні.

Таким чином, одним із напрямів вдосконалення правового регулювання видавничої діяльності в Україні має стати проведення чіткого розмежування між статусами різних суб’єктів такої діяльності на підставі чіткого і юридично (а не тільки статистично) значущого критерію із доведенням до відома учасників відповідних відносин інформації щодо того, який обсяг прав і обов’язків дає кожен із передбачених правових статусів.

Також ми з’ясували, що крім того, чинне законодавство України потребує встановлення заявницького, а не дозвільного правового режиму видачі свідоцтва суб’єктам видавничої діяльності в Україні. 

ВИСНОВКИ

Отже, здійснюючи загальну характеристику видавничій справі в Україні, зауважимо, що видавнича справа займає важливе місце у системі органів культури в Україні, це обумовлено як історичними особливостями процесів її розвитку, так і сьогоденною специфікою соціально-культурних процесів. У дослідженні обґрунтовується, що культура є складним суспільним феноменом, який відіграє велику роль у життєдіяльності людини, її розвиток тісно пов’язаний зокрема з розвитком видавничої справи.

Видавнича діяльність має відношення до формування як матеріальної, так і духовної складових культурних процесів, впливає на розвиток майже усіх інших напрямків культурного життя, у першу чергу, на літературу, бібліотечну справу та на такі суміжні галузі, як засоби масової інформації та реклама. Ураховуючи це, управлінські процеси видавничою справою неможливо розглядати окремо від наведених галузей.

Основними принципами видавничої справи слід вважати системність, законність, комплексність, об’єктивність, гласність,. Основні завдання ми ми розподілили на культурологічні та фінансово-економічні. Функції управління видавничою справою в Україні можна поділити на організаційні та цільові. До цільових функцій, зокрема, віднесено: інформаційну, прогнозування та планування. В свою чергу, з основних організаційних функцій виділено: матеріально-технічного забезпечення, загальноорганізаційну, соціальну, фінансово-економічну, культурну, обліку і контролю, мотивації, а також кадрову.

Прослідивши роль видавничої справи у процесі формування та розвитку правової культури українського суспільства, ми визнали, що значення друкованої продукції у формуванні правової культури є дуже істотним. Правова культура як система всіх позитивних проявів функціонуючої правової дійсності, що сконцентрувала в собі досягнення юридичної науки та практики, не може існувати та розвиватися без її друкованих джерел, які можуть мати різноманітні форми. Взагалі матеріальна фіксація правових джерел у формі об’єктів видавничої справи є найбільш прийнятним варіантом і сьогодні.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1. Про видавничу справу : Закон від 5 червня 1997 року // Відомості Верховної Ради України. — 1997. — № 32
2. Бандурка О.М., Арістова І.В. Державне управління інформаційною сферою: організаційно-правові засади // Актуальні проблеми державного управління: Зб. наук. праць № 2 (13): У 2-х ч. Ч. 1. – Х., 2002. – С. 227-230.
3. Індутна, Катерина. Державне регулювання видавничої справи в Україні [Текст] / Катерина Індутна // Друкарство. — 2006. — № 2. — С. 17-20
4. Копистенська І. Книгорозповсюдження в Україні: Стан і перспективи // Друкарство. – № 3 (50). – 2003. – С. 24-25.
5. Короленко Л. Можливі шляхи вдосконалення діяльності видавництв та необхідність зміни державної політики у сфері книговидання // Книжковий кур’єр. – 1997. – 22 листопада.
6. Лебідь С. Розвиток книгознавства та дослідження книгознавчих аспектів видавничої справи в Україні: процеси та здобутки періоду незалежності [Текст] / С. Лебідь // Вісник Книжкової палати. — 2003. — № 11.- С.3-5
7. Малімон, Наталія. Про європейські стандарти видавничої справи [Текст] / Наталія Малімон // День. — 2013. — 2 жовтня. — С. 9
8. Миронова Г.В. Історія розвитку видавничої справи в Україні (кінець XIX – поч. XX) // Вісник На-ціонального університету внутрішніх справ. – 2004. – Вип. 25. – С. 233-237.
9. Миронова Г.В. Проблеми удосконалення управління видавничою справою в Україні // Вісник Національного університету внутрішніх справ. – 2003. – Вип. 23. – С. 198-202.
10. Миронова Г.В. Роль управління видавничою справою у процесі формування та розвитку правової культури молоді в Україні // Актуальні проблеми сучасної науки в дослідженнях молодих учених: Збірка наукових праць. – Харків: Видавництво Національного університету внутріш-ніх справ, 2003. – С. 162-163.
11. Мураховський А. Державне регулювання у сфері видавничої справи [Текст] / А. Мураховський // Вісник Книжкової палати. — 2015. — № 2. — С. 3-8
12. Новикова Д. Правові питання організації видавничої справи [Текст] / Динара Новикова // Книжковий клуб. — 2001. — № 5-6. — С. 3-5
13. Овсієнко-Миронова Г.В. Законодавче регулювання видавничої справи в Україні // Наше право. Науково-практичний журнал. – 2005. – Вип. 2. – С. 44-50.
14. Овсієнко-Миронова Г.В. Основні функції управління видавничою справою в Україні // Вісник Запорізького юридичного інституту. – 2004. – № 2(27). – С. 135-141.
15. Овсієнко-Миронова Г.В. Управління видавничою справою в Україні: мовний аспект // Наше право. Науково-практичний журнал. – 2004. – Вип. 2 (1 ч.). – С. 56-59.
16. Овсієнко-Миронова Г.В. Управління видавничою справою в Україні: методологічні засади // Методологія наукового дослідження у галузі права: проблеми та перспективи розвитку: Зб.наук.праць. – Харків: Видавництво Національного університету внутрішніх справ, 2004. – С. 156-158.
17. Правове регулювання видавничої справи в Україні // Бюлетень законодавства і юридичної практики України. – 2000. — № 12. – 352 c.
18. Розвиток інформаційної та видавничої справи України у першому кварталі 2008 року // Вісник Книжкової палати. — 2008. — № 5. — С. 3-4
19. Рудий Г. Доба Української Держави: становлення видавничої справи [Текст] / Г.Рудий // Бібліотечний вісник. — 2001. — № 6. — С. 25-30
20. Тимошик М. Видавнича справа в Україні за радянської доби (1920-1990): ідеологічний та творчий аспект [Текст] / М. Тимошик // Вісник Книжкової палати. — 2003. — № 9.- С.32-34
21. Шевченко Є. Перспективи розвитку видавничої справи в Україні [Текст] / Є. Шевченко // Економіка України. — 2005. — № 8. — С. 42-50
22. Шпак, В. Історіографія видавничої справи сучасної України [Текст] / Віктор Шпак // Київська старовина. — 2012. — № 5-6. — С. 126-132