Право на доступ до інформації в Україні

ВСТУП

Актуальність теми. Право на доступ до інформації займає особливе місце, оскільки є гарантією реалізації багатьох інших прав і свобод людини і громадянина. Відсутність інформації про дії влади перетворює на фікцію основний конституційний принцип, що «носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ» (ст. 5 Конституції України) та створює загрозу узурпації державної влади або зловживання нею.

Визнання і закріплення у конституційному законодавстві фундаментальних прав та свобод людини і громадянина, наділених юридичним верховенством, їх обсяг, зміст, гарантії реалізації у сучасних умовах є однією з актуальних, пріоритетних і найважливіших проблем, ефективне вирішення яких стає яскравим свідченням рівня розвитку будь-якого суспільства, його інститутів, держави, її політичного режиму, ступеня їх демократизації [8, с. 114].

Конституційно-правові аспекти доступу громадян до інформації сьогодні є досить актуальними і викликають серйозну зацікавленість боку таких вчених, як М.Ф. Поліковський, С.Є. Горбатюк, О.В. Нестеренко, В.В. Коваль, І.О. Кресіна, Т.А. Костецька та ін.

Усвідомлюючи актуальність та багатогранність теми свободи слова та інформації, дедалі більше вчених свої дослідження присвячують цій проблематиці та пов’язаним з нею питанням. В Україні на дисертаційному рівні було розглянуто такі проблеми, як: право на інформацію, свобода слова, інформаційна безпека, роль засобів масової інформації в реалізації свободи інформації, конституційний принцип гласності. Питанням свободи слова та інформації свої праці присвятили: В. О. Горобцов, Л. В. Кузенко, Н. В. Кушакова, В. В. Речицький, І. С. Чиж, А. І. Марущак та ін. На рівні докторської дисертації Б.А. Кормічом було проаналізовано проблему інформаційної безпеки України. Дослідженню конституційного принципу гласності присвятив свою дисертацію В. О. Серьогін, а Т. М. Слінько дослідила на рівні дисертації тему правового забезпечення екологічної гласності.

Метою цієї роботи є дослідження поняття «право на інформацію», а також конституційно-правового аспекту забезпечення доступу громадян до інформації.

Виходячи з мети дослідження, ми поставили перед собою наступні завдання:

— розглянути сутність, зміст та обсяг права на доступ до інформації;

— дослідити ґенезу права на доступ до інформації;

— охарактеризувати міжнародно-правові гарантії реалізації права громадян на інформацію та доступ до інформації;

— проаналізувати національне законодавство, що гарантує право громадян на доступ до інформації;

— дослідити порядок надання інформації за запитами, усними та письмовими зверненнями громадян;

— розглянути особливості оскарження рішень, дій чи бездіяльності щодо порушення права громадян на доступ до інформації.

Об’єктом дослідження є суспільні відносини, що виникають у сфері реалізації конституційного права на доступ до інформації в Україні.

Предметом дослідження є конституційно-правове регулювання права на доступ до інформації, стан його забезпечення та захисту в Україні.

Методи дослідження. Методологічну основу становить загальнонауковий діалектичний метод та комплекс спеціальних методів і прийомів наукового пізнання. Загальнонауковий діалектичний метод застосовується в процесі пізнання сутності права на доступ до інформації. Історичний та порівняльно-правовий методи дозволили простежити ґенезу утвердження права на доступ до інформації в національних правових системах та на міжнародно-правовому рівні, дослідити роль спеціалізованих інституцій у механізмі забезпечення права на доступ до інформації зарубіжних країн.

РОЗДІЛ 1. ТЕОРЕТИЧНІ ЗАСАДИ ПРАВА НА ДОСТУП ДО ІНФОРМАЦІЇ

1.1. Сутність, зміст та обсяг права на доступ до інформації

З’ясуємо, перш за все, саме поняття «права на інформацію». Право громадян на інформацію — це самостійне конституційне право, що дозволяє людині вільно шукати, одержувати, передавати, створювати і поширювати інформацію будь- яким законним засобом.

У науковій літературі висловлюються точки зору, у яких право громадян на інформацію — лише складова частина свободи слова і преси, або навпаки, свобода інформації — умовне позначення цілої групи свобод і прав: свободи слова або свободи вираження думок; свободи преси та інших ЗМІ; права на одержання інформації, що має суспільне значення; свободи поширення інформації. Вважається, що право на інформацію не охоплюється цілком свободою слова і преси. Воно значно багатше, змістовніше і має власну субстанцію, відіграє свою роль у задоволенні певних інтересів суб’єктів; тому вузьке, обмежене розуміння цього найважливішого права, на наш погляд, є необґрунтованим [7].

Але такий підхід злегка не обґрунтований, тому що у Конституції України зовсім не випадково закріплені свобода думки і слова та право на інформацію в різних частинах, хоча й однієї статті. Тобто тим самим підкреслюються як їхній взаємозв’язок і взаємопроникнення, так і певна автономність, самостійність, «суверенність».

Зрозуміло, право громадянина на інформацію — аж ніяк не просте суб’єктивне право, бо воно складається з ряду юридичних можливостей. Серед них можна виокремити право на безперешкодне ознайомлення з нормативними актами. Ч. 3 ст. 57 Конституції України спрямована саме на здійснення цієї можливості: «Закони та інші нормативно-правові акти, що визначають права й обов’язки громадян, не доведені до відома населення в порядку, встановленому законом, є нечинними». Крім того, універсальне право громадянина на інформацію може містити в собі такі конкретні правомочності: право знати про створення і функціонування всіх конкретних інформаційних систем, що будь-яким чином стосуються сфери особистого життя громадянина або інформації про нього, а також інформації про інші сфери життєдіяльності громадянина; право давати згоду на збір особистої інформації для соціально-економічних, культурних та інших соціальних цілей; право доступу до такої інформації з метою її перевірки, одержання необхідних довідок; право знати про використання цієї інформації у відповідних цілях і відповідними користувачами систем і ряд інших прав [7].

Згідно з Конституцією України право на інформацію перебуває, так би мовити, під захистом загального права на свободу та особисту недоторканність. Обмін же інформацією, здійснюваний за допомогою засобів зв’язку, має і спеціальну конституційну гарантію у вигляді таємниці листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції (ст. 31 Конституції України) [7].

Ми вважаємо, що важливою і необхідною складовою механізму здійснення права на інформацію є гарантування належного, вільного доступу громадян до інформації, а також чітка правова регламентація виключних випадків його обмеження.

Важливий момент: право на доступ до інформації не можна ототожнювати з правом на свободу інформації, оскільки вони хоча й мають однакову мету — забезпечення реалізації потреби людини в інформації, проте у них різне функціональне призначення. Якщо функція права на доступ до інформації полягає в забезпеченні особи необхідною інформацією безпосередньо від органів державної влади та органів місцевого самоврядування про їх діяльність та відомості про себе, тобто доступ до офіційної інформації, а також до певної інформації, що знаходиться у приватноправових юридичних осіб, то призначення свободи інформації полягає в забезпеченні можливості вільного пошуку та одержанні будь-якої інформації із загальнодоступних джерел, отриманні інформації про дії влади, але вже в інтерпретації представників ЗМІ, можливості ознайомлення з науковими працями, художніми творами, кіно, спілкування тощо. Єдине, чого потребує свобода інформації від держави — це дотримуватися політики невтручання, і навпаки, право на доступ до інформації репрезентує обов’язок держави створити певні умови для реалізації вільного і безперешкодного доступу до інформації [7].

Право на доступ до інформації не можна ототожнювати з правом на свободу інформації, оскільки вони хоча й мають однакову мету забезпечення реалізації потреби людини в інформації, проте у них різне функціональне призначення. Якщо функція права на доступ до інформації полягає в забезпеченні особі отримання інформації безпосередньо від органів влади про їх діяльність та відомостей про себе, а також суспільно значущої інформації, що знаходиться у приватноправових юридичних осіб, то призначення свободи інформації полягає в забезпеченні можливості вільного пошуку та одержання будь-якої інформації із загальнодоступних джерел, отримання інформації про дії влади, але вже в інтерпретації представників ЗМІ, можливість ознайомлення з науковими працями, художніми творами, спілкування, кіно та ін. Єдине, що вимагає свобода інформації від держави, – це дотримуватися політики невтручання, й, навпаки, право на доступ до інформації репрезентує обов’язок держави створити певні умови для реалізації доступу до інформації. Якщо свобода інформації (свобода масової інформації) – це негативне право, то право на доступ до інформації – право позитивне.

Не можна право на звернення розглядати як одну із форм реалізації права на доступ до інформації.

На сьогоднішній день основні підходи щодо змісту та обсягу права на доступ до інформації можна поділити на наступні групи: 1) класичний підхід (право на доступ до інформації розглядається як право на одержання офіційних документів та інформації про діяльність органів виконавчої гілки влади або від усіх органів державної влади); 2) розширений підхід (право на доступ до інформації, окрім юридичних можливостей пошуку та одержання інформації від органів державної влади та органів місцевого самоврядування про їх діяльність та можливість ознайомлення з відомостями про себе в органах державної влади, органах місцевого самоврядування, установах і організаціях, включає також отримання будь-якої інформації із засобів масової інформації, можливість ознайомлення з літературними, науковими працями, перегляд фільмів, спектаклів, свободу доступу до джерел інформації (Інтернет, бібліотеки)); 3) обмежений підхід (право на доступ до інформації – це право знайомитися з відомостями про себе. Іноді право знати тлумачиться як можливість представників ЗМІ звертатися до органів влади з інформаційними запитами щодо надання інформації про їх діяльність); 4) комплексний підхід (право кожного отримувати безпосередньо від органів державної влади, місцевого самоврядування, їх посадових та службових осіб, а також організацій, підприємств, громадських об’єднань, що виконують специфічні функції та/або повністю чи частково фінансуються з бюджету, інформацію про їх діяльність, що включає право одержувати офіційні документи та знайомитися з відомостями про себе).

Суспільно значущою інформацією є будь-яка інформація державно-політичного характеру, а також інформація, що належить приватноправовим юридичним особам, якщо це інформація про корупційні дії або інші зловживання посадових та службових осіб; використання бюджетних коштів; екологічна інформація; фінансова інформація, що здатна негативним чином вплинути на фінансовий стан та доходи громадян; інформація про військові угоди України з іншими країнами; інформація щодо охорони здоров’я населення, інформація про продукти харчування, косметологічну продукцію, інформація про засновників та власників засобів масової інформації та інша інформація, що становить суспільний інтерес.

Право на доступ до інформації є конституційним особистим правом кожного, яке відноситься до групи інформаційних прав. Отже, право на доступ до інформації – це гарантована можливість кожного отримувати безпосередньо від органів публічної влади, їх установ та організацій інформацію про їх діяльність, від приватноправових юридичних осіб суспільно значущу інформацію про їх діяльність та можливість знайомитися з відомостями про себе. Право на доступ до інформації складається з правомочностей: права на доступ до інформації про діяльність органів державної влади, органів влади автономії та місцевого самоврядування; права на отримання відомостей про себе; права отримувати суспільно значущу інформацію про діяльність приватноправових юридичних осіб.

Таким чином, конституційне право особи на інформацію є найважливішим і органічним елементом загальної цілісної системи прав і свобод. Ступінь розвитку цього права характеризує ступінь прогресу самого суспільства, рівень особистої свободи особи, який реально забезпечується державою.

1.2. Ґенеза права на доступ до інформації

Аналіз світового розвитку зазначеної теми в історичному аспекті дозволяє визначити, що перший випадок у міжнародній практиці, який свідчить про прагнення надати достовірну інформацію про діяльність влади в цій сфері, відносять до періоду правління китайського імператора Тайцзун (627-649 рр.).

Під час свого правління імператор запровадив імператорський цензорат — особливу групу високоосвічених «учених чиновників», які мали за обов’язок вести облік розпоряджень і листування чиновників, надавати необхідну інформацію громадянам, критикувати уряд і навіть самого імператора. Також цензорат імператора доповідав про факти несумлінного ставлення до громадян країни. Можна припустити, що за відсутності засобів масової інформації цензорат у Китаї певною мірою виконував роль преси. Імператор Тайцзун вирішив створити «імператорський цензорат», оскільки зрозумів, що для здійснення ефективного управління досить важливо надати громадянам право доступу до інформації.

На території Київської Русі поінформованість спільноти забезпечувалася на відкритих зібраннях, де збирались громадяни. Ця традиція формувалась поступово: від зародження й формування свободи слова до права доступу до інформації, оскільки люди розуміли, що більшість відомостей держава зберігає в таємниці.

У європейських країнах окремі складові права на доступ до інформації формуються у вигляді різних видів доступу стосовно реалізації цього питання в XVIII ст., а в цілому право доступу до інформації виділяється в XX ст. з принципу відкритості та свободи слова й друку.

Право на доступ до інформації є одночасно одним із наймолодших і найдавніших прав людини, бо хоча окремі його складові були визнані як окремі суб’єктивні права ще у ХVІІІ ст., у цілому право на доступ до інформації як окреме суб’єктивне право виокремилось з принципу гласності, свободи слова та друку в другій половині ХХ ст. Власна історія права на доступ до інформації починається з моменту прийняття закону Швеції 1766 р., що було результатом зусиль А. Хюденіуса та закріплення „права знати” у Декларації прав людини і громадянина 1789 р. Встановлено, що ця традиція урвалася у ХІХ ст. Адже крім Швеції право на доступ до інформації не потрапило до жодної європейської конституції, хоча саме права людини і громадянина, що були проголошені у Декларації прав людини 1789 р., становили каталог прав, який пізніше перейняли інші європейські країни. Знову ідея щодо закріплення права на доступ до інформації була відроджена лише в другій половині ХХ ст.

Проголошення „права знати” у країнах Європи та Сполучених Штатах Америки – це наслідок становлення громадянського суспільства та демократичних перетворень, що відбувались у цих країнах протягом останніх трьох століть, а в країнах, які розвиваються, – це умова утвердження громадянського суспільства.

Право на доступ до інформації органічно випливає з договірної теорії походження держави та права. З’ясовано, що, перш ніж право на доступ до інформації як окреме суб’єктивне право знайшло своє закріплення в більшості правових систем, воно пройшло декілька етапів: 1) зародження права на доступ до інформації в рамках свободи слова та друку; 2) перші законодавчі спроби закріпити право на доступ до інформації в Швеції, Франції, штаті Вірджинія, штаті Массачусетс (США); 3) закріплення в конституціях європейських держав принципу публічності та відкритості при здійсненні державної влади та повільне утвердження гласності в Російській імперії (ХІХ ст.); 4) визнання на міжнародному рівні свободи інформації фундаментальним правом людини (1948 р.); 5) закріплення права на доступ до інформації на національному рівні в країнах усталених демократій (70-ті роки ХХ ст.); 6) виокремлення права на доступ до інформації із свободи інформації на міжнародному рівні (кінець 70-х – початок 80-х років ХХ ст.); 7) втілення права на доступ до інформації в посткомуністичних державах та країнах Азії та Африки, що розвиваються. Продовження процесу прийняття законів у сфері реалізації права на доступ до інформації в країнах Західної Європи, а також розширення змісту права на доступ до інформації (почався з кінця ХХ ст.) [17, c. 31].

РОЗДІЛ 2. НОРМАТИВНЕ-ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ПРАВА НА ДОСТУП ДО ІНФОРМАЦІЇ

2.1. Міжнародно-правові гарантії реалізації права громадян на інформацію та доступ до інформації

Загальна декларація прав людини є основним загальноприйнятим документом проголошення прав людини, обов’язковим для виконання всіма країнами-учасницями як документ, що належить до прецедентного міжнародного права. Ст 19 Декларації прав людини гарантує не тільки право на свободу вираження поглядів, а й право на доступ до інформації; це положення сформульовано так: «…Кожний має право на свободу думки і вираження; це право включає також право вільно виражати думки та збирати, отримувати та поширювати інформацію і думки через засоби масової інформації, незважаючи на кордони…» [1].

Зазначені свободи можуть бути обмежені у випадках, визначених ст. 29 Загальної декларації, коли «це встановлено законом з метою забезпечення належного визнання і поваги прав та свобод інших осіб, задоволення справедливих вимог моралі, суспільного порядку і загального добробуту в демократичному суспільстві» [1].

У Міжнародному пакті про громадянські та політичні права, ратифікованому Україною у 1973 р., гарантії доступу до інформації сформульовані подібно до Загальної декларації прав людини, а саме: «…Кожен повинен мати право на свободу думки і слова: це право включає свободу збирати, отримувати і поширювати інформацію та думки різних видів усно, письмово чи друком, незважаючи на кордони…» [2].

Свобода слова та думки також забезпечується Конвенцією з прав людини [3], ратифікованою в Україні у вересні 1997 р., двома регіональними системами захисту прав людини, ст. 13 Американської конвенції з прав людини [4] та ст. 9 Хартії прав людини та народів Африки.

Посилаючись на Конвенцію з прав людини, Парламентська Асамблея Ради Європи схвалила Рекомендації № 854 (від 1979 р.) [6], які були адресовані Раді Міністрів. Рекомендації закликали до вільного доступу до урядових документів та реалізації права на інформацію. Парламентська Асамблея переконувала країни-члени, які ще не схвалили нормативних актів про інформацію, доповнити національне законодавство відповідним регулюванням.

У ст. 10 Конвенції з прав людини чітко зазначено, що в країнах-членах Ради Європи свобода доступу кожного до офіційних документів розглядається як засіб публічного нагляду за діями влади і як показник ступеня розвитку демократії.

Для забезпечення свободи інформації та запровадження принципів вільного доступу до документів у Рекомендаціях Ради Міністрів (81) 19, схвалених у 1987 р., були визначені конкретні заходи щодо доступу до інформації, яка перебуває у розпорядженні органів державної влади. Згідно з положеннями згаданого документа для країн-членів ЄС є обов’язковими наступні принципи:

Усі громадяни країн-членів мають право складати запит на інформацію, яка перебуває в розпорядженні органів публічної влади.
Заборонено відмовляти у запиті на інформацію лише тому, що інформація, на яку складається запит, не стосується особистих інтересів зацікавленої сторони.
Кожен запит на інформацію повинен бути розглянутий у визначений термін, а в разі відмови у наданні документів повинно бути чітко пояснено (обґрунтовано) причини відмови.
Доступ до інформації може бути обмеженим лише у випадках, визначених законом, та які стосуються інтересів національної безпеки, громадського порядку, розслідування кримінальних злочинів, або які можуть порушити право на приватність.

ООН визнає право на доступ до інформації як складову права на свободу думки і слова.

У 2002 р. Комітет Міністрів Ради Європи прийняв детальну Рекомендацію стосовно доступу до офіційних документів, у якій проголошено загальний принцип доступу до офіційних документів: «Країни-учасниці повинні забезпечити право особи на доступ за запитом до офіційних документів , що належать органам державної влади» [6]. Цей принцип повинен застосовуватися в усіх без винятку випадках, без дискримінації на будь-якій основі, у тому числі на основі національності особи.

Також слід ураховувати два важливих документи Article 19 — право громадськості знати: принципи законодавства про свободу інформації (Принципи Артикля 19) [7] та Модельний закон про свободу інформації (Модельний закон Артикля 19) [7]. Ці документи ґрунтуються на порівнянні світової практики регулювання питань вільного доступу до інформації та використовуються для аналізу інформаційного законодавства країн світу.

У Європі існує ще один базис для захисту права на інформацію — Заключний акт Конференції Організації з безпеки та співробітництва в Європі (ОБСЄ), прийнятий 1 серпня 1975 р. Цей Акт ще раз підтвердив усі зобов’язання, які були зазначені в Загальній декларації та Міжнародних пактах з прав людини. Новим елементом у цьому документі є створення механізмів співпраці країн на практичному рівні щодо скасування будь-яких бар’єрів та обмежень вільного обігу інформації між суспільствами. Документ також запровадив загальноприйняті стандарти щодо збирання та поширення інформації у сфері комерції та промисловості, захисту довкілля, наукових досліджень.

Закріплення права на доступ до інформації широко відображено в Йоганнесбурзьких принципах, які були ухвалені 1 жовтня 1995 р. групою експертів із міжнародного права, національної безпеки та прав людини, скликаною Article 19. Цей документ складається з 25 принципів, які визначають право на свободу інформації, обмеження свободи слова, обмеження свободи інформації, засобів правового захисту права на свободу інформації. Принципом 11 — «Загальні норми доступу до інформації» — передбачено, що «кожна особа має право одержувати інформацію від органів влади, а також інформацію стосовно національної безпеки. На це право не можна накладати жодних обмежень на підставі захисту інтересів національної безпеки, хіба що уряд зможе довести, що це обмеження приписане законом і є необхідним у демократичному суспільстві для захисту законних інтересів національної безпеки» [7].

Традиційно право на доступ до інформації асоціюється з досвідом Сполучених Штатів Америки. Однак першими країнами, у яких громадяни одержали право на інформацію, були скандинавські країни: Швеція (де конституційний Закон про свободу преси був прийнятий у 1766 р.), а потім через два століття Фінляндія (Закон 1951 р.).

У 1966 р. прийнято Закон Сполучених Штатів Америки про свободу інформації, у якому були представлені нові інтерпретації і нові легітимні форми захисту свободи інформації. У 1970 р. аналогічні закони були прийняті в Данії і Норвегії, у 1973 р. — в Австрії, у 1978 р. — у Франції і Нідерландах, 1982 р. — в Австралії, Новій Зеландії і Канаді, у 1990 р. — в Італії, у 1992 р. — в Угорщині, у 1993 р. — у Португалії, у 1994 р. — у Бельгії, у 1997 р. — в Ірландії і Таїланді, у 1998 р. — у Кореї й Ізраїлі, а 1999 р. — у Чеській Республіці і Японії, у 2001 р. — у Польщі. У згаданих країнах відкритість стала законним принципом, а таємність — винятком [8, с. 68].

Після розпаду тоталітарного режиму в країнах Центральної і Східної Європи з’явилися сприятливі умови для запровадження інституційних механізмів захисту свободи інформації. Той факт, що практично в усіх країнах були прийняті нові конституції та запроваджена сучасна правова система, дав можливість поставити питання свободи інформації на центральне місце в законодавстві.

Отже, ми дійшли висновку, що в умовах сучасного рівня світової глобалізації розвиток нашої держави не може відбуватися автономно від інших країн. Тому для ефективного функціонування і розвитку інформаційних відносин з метою забезпечення конституційного права громадян на інформацію та доступу до публічної інформації необхідно враховувати норми міжнародного та європейського права.

2.2. Національне законодавство, що гарантує право громадян на доступ до інформації

Переважна більшість нормативно-правових актів, які регулюють відносини в інформаційній сфері, була прийнята до набрання чинності Конституцією України. Проте прийняття Основного Закону країни стало важливим кроком до впровадження кращих міжнародних демократичних стандартів у розвиток інформаційної сфери [5]. Так, у ст. 34 Конституції закріплено право кожного вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб — на свій вибір [1]. Ця норма повною мірою відповідає положенням Загальної декларації прав людини, Європейської конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, Міжнародного пакту про громадянські та політичні права і багатьом іншим міжнародним документам. Так, наприклад, у ст. 19 Загальної декларації прав людини, яка була прийнята і проголошена резолюцією 217 А (III) Генеральної Асамблеї ООН від 10 грудня 1948 р., визначено: «Кожна людина має право на свободу переконань і на вільне їх виявлення; це право включає свободу безперешкодно дотримуватися своїх переконань та свободу шукати, одержувати і поширювати інформацію та ідеї будь- якими засобами і незалежно від державних кордонів» [4].

Здійснення права громадян на інформацію, яке закріплене в ст. 34 Конституції України, може бути обмежене законом в інтересах національної безпеки; територіальної цілісності або громадського порядку з метою запобігання заворушенням чи злочинам; для охорони здоров’я населення; захисту репутації або прав інших людей; запобігання розголошенню інформації, одержаної конфіденційно, або для підтримання авторитету і неупередженості правосуддя. Цей перелік підстав для обмеження доступу до інформації є вичерпним. На жаль, ст. 34 Конституції не містить вимоги ст. 10 Європейської конвенції захисту прав людини та основних свобод, що ці обмеження мають бути «необхідними в демократичному суспільстві» [6, С. 242-243].

Отже, в Конституції України були враховані норми міжнародних документів щодо права людини на інформацію, але разом з цим виникла потреба внесення змін до чинного законодавства та приведення його у відповідність із суспільними потребами сучасності і міжнародними стандартами. Потрібно зауважити, що українське інформаційне законодавство сформувалося непослідовно, тобто без чіткого напряму його розвитку.

У наукових працях зазначається, що право на інформацію встановлене ст. 34 Конституції України. Дійсно, положення, передбачене цією статтею Основного Закону, є першоосновою для таких тісно пов’язаних між собою прав, як свобода слова, свобода інформації та право на доступ до інформації. Проте зміст та обсяг права на доступ до інформації не обмежується лише ст. 34 Конституції України. Зокрема, окрім права кожного вільно збирати інформацію (ч. 2 ст. 34) Конституція України закріплює право кожного громадянина ознайомлюватися в органах державної влади, органах місцевого самоврядування, установах і організаціях з відомостями про себе (ч. 3 ст. 32), гарантує право вільного доступу до інформації про стан довкілля, якість харчових продуктів і предметів побуту (ч. 2 ст. 50), право знати свої права і обов’язки (ч. 1 ст. 57), встановлює, що закони та інші нормативно-правові акти, які визначають права і обов’язки громадян, мають бути доведені до відома населення у порядку, встановленому законом. Отже, основний зміст права на доступ до інформації вміщено в ч. 2 ст. 32, ч. 2 ст. 34, ч. 2 ст. 50, ст. 57 Основного Закону. Крім того, Конституція України встановлює, що засідання Верховної Ради України згідно з ч. 1. ст. 84 проводяться відкрито, тобто пленарні засідання парламенту мають проводитися гласно [10].

О.В. Нестеренко наголошує на питанні, а чи знайшло закріплення в ст. 34 Конституції України право на доступ до інформації про діяльність органів державної влади та місцевого самоврядування. Більшість фахівців переконані, що так, адже ч. 2 ст. 34 Конституції України гарантує юридичну можливість «збирати» інформацію, але варто звернути увагу, що ч. 2 ст. 34 не містить правомочності одержання інформації. Це, на наш погляд, є істотним недоліком, тому що юридична можливість збирати інформацію не охоплює правомочність одержувати її. Існує очевидна різниця між правомочністю одержувати і правомочності збирати інформацію. Так, дія «збирати» тлумачиться як пошук, а «пошук» означає — «знайти, виявити, визначити місцезнаходження». У науковій літературі правники пошук інформації тлумачать як звернення особи (фізичної, юридичної, уповноваженого суб’єкта органу державної влади чи місцевого самоврядування) до органу, організації чи інших суб’єктів за отриманням необхідної інформації, а одержання — як отримання в установленій формі пошукової інформації від суб’єкта, який володіє нею на законних підставах. Таким чином, поняття «одержувати» і «збирати» не є тотожними, тобто вони передбачають різні дії [10].

Опоненти зазначеного вище твердження, апелюючи до загальноприйнятої позиції, що праву збирати інформацію кореспондує обов’язок органів влади оприлюднювати інформацію про свою діяльність та надавати інформацію, можуть визнавати такий підхід неправильним. А намагання автора інтерпретувати правомочність «збирати» лише за допомогою граматичного способу тлумачення — не зовсім коректним.

Варто погодитися з О.В. Нестеренко, яка пропонує закріпити в Конституції України окреме право на свободу інформації, тобто вільне створення, зберігання, поширення та отримання інформації із загальнодоступних джерел, а окремо закріпити право на доступ до інформації про діяльність органів державної влади та місцевого самоврядування, разом із правом на доступ до суспільно важливої інформації, яка є у розпорядженні приватних юридичних осіб. Це необхідно для подолання неясності, розмитості змісту та обсягу права на доступ до інформації [18].

Однак для забезпечення права на доступ до інформації недостатньо закріплення вищезазначених пропозицій. Тобто для забезпечення отримання інформації про органи державної влади та їх посадових осіб є надання громадськості вільного доступу на засідання законодавчих, представницьких та інших виборних органів державної влади. Ч. 1 ст. 84 Конституції України передбачає, що засідання Верховної Ради України проводяться відкрито. Закрите засідання проводиться за рішенням більшості від конституційного складу Верховної Ради України. Також відповідно до ст. 3 Закону України «Про Регламент Верховної Ради України» засідання Верховної Ради є відкритими і гласними, крім випадків, установлених Конституцією України та цим Регламентом [2]. Тобто під «відкритістю засідань» Верховна Рада України розуміє допуск на них в установленому порядку представників засобів масової інформації. Отже, інші громадяни позбавлені Регламентом можливості потрапити на засідання Верховної Ради України.

З вищезазначеного ми бачимо, що право бути присутнім на засіданні місцевих рад лише випливає із тлумачення закону, але прямо не закріплене в законі. Тобто сьогодні українське законодавство не гарантує вільного доступу громадськості на засідання парламенту та місцевих рад.

Отже, ми з’ясували, що відсутність відповідного правового регулювання у сфері права на доступ до інформації сприяє численним зловживанням та порушенням з боку влади щодо надання повної та достовірної інформації. Саме тому опрацювання наукових праць, досліджень фахівців з доступу до інформації дають можливість зробити висновок, що громадяни не мають законодавчої гарантії права на доступ до інформації, а тому для усунення цієї проблеми варто закріпити право на доступ до інформації про діяльність органів державної влади та місцевого самоврядування в Конституції України та на законодавчому рівні розтлумачити законодавство, що стосується права на доступ до інформації органів державної влади та місцевого самоврядування.

РОЗДІЛ 3. ПРАВОВІ ЗАСОБИ ОТРИМАННЯ ІНФОРМАЦІЇ ГРОМАДЯНАМИ

3.1. Порядок надання інформації за запитами, усними та письмовими зверненнями громадян

У випадку надходження запиту на отримання інформації, необхідної для захисту життя чи свободи особи, щодо надзвичайних подій, що сталися або можуть статися і загрожують безпеці громадян, відповідь на який має бути надана не пізніше 48 годин з дня його отримання, заступник директора архіву або начальник відділу інформації та використання документів архіву перевіряють обґрунтованість визначення запитувачем свого запиту як термінового згідно з положеннями Закону України «Про доступ до публічної інформації» та об’єктивні обставини відповідного запиту. У разі визначення терміновості запиту необґрунтованою він розглядається у загальному порядку та у відповіді запитувачу окремо зазначаються підстави прийняття такого рішення.

Громадяни України мають право звернутися до органів державної влади, місцевого самоврядування, об’єднань громадян, підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, засобів масової інформації, посадових осіб відповідно до їх функціональних обов’язків із зауваженнями, скаргами та пропозиціями, що стосуються їх статутної діяльності, заявою або клопотанням щодо реалізації своїх соціально-економічних, політичних та особистих прав і законних інтересів та скаргою про їх порушення.

До рішень, дій (бездіяльності), які можуть бути оскаржені, належать такі у сфері управлінської діяльності, внаслідок яких: порушено права і законні інтереси чи свободи громадянина (групи громадян); створено перешкоди для здійснення громадянином його прав і законних інтересів чи свобод; незаконно покладено на громадянина які-небудь обов’язки або його незаконно притягнуто до відповідальності.

Звернення адресуються органам державної влади і місцевого самоврядування, підприємствам, установам, організаціям незалежно від форм власності, об’єднанням громадян або посадовим особам, до повноважень яких належить вирішення порушених у зверненнях питань.

Закон пред’являє певні вимоги до порядку оформлення звернення. У зверненні має бути зазначено прізвище, ім’я, по батькові, місце проживання громадянина, викладено суть порушеного питання, зауваження, пропозиції, заяви чи скарги, прохання чи вимоги.

Звернення може бути усним (викладеним громадянином і записаним посадовою особою на особистому прийомі) чи письмовим, надісланим поштою або переданим громадянином до відповідного органу, установи особисто чи через уповноважену ним особу, якщо ці повноваження оформлені відповідно до чинного законодавства.

Звернення може бути подано як окремою особою (індивідуальне), так і групою осіб (колективне).

Письмове звернення повинно також бути підписано заявником (заявниками) із зазначенням дати.

Звернення, оформлене без дотримання цих вимог, повертається заявникові з відповідними роз’ясненнями не пізніш як через десять днів від дня його надходження.

Письмове звернення без зазначення місця проживання, не підписане автором (авторами), а також таке, з якого неможливо встановити авторство, згідно Закону визнається анонімним і розгляду не підлягає.

У відповідях на звернення громадян надається інформація з усіх питань, зазначених заявником, якщо вони входять до компетенції суду. Вживаються конкретні заходи щодо вирішення по суті питань, зазначених у зверненні.

Відповідно до діючого законодавства порядок особистого прийому громадян в органах державної влади, місцевого самоврядування, на підприємствах, в установах, організаціях незалежно від форм власності, об’єднаннях громадян визначається їх керівниками [14, c. 33-34].

3.2. Оскарження рішень, дій чи бездіяльності щодо порушення права громадян на доступ до інформації

Рішення, дії чи бездіяльність розпорядників інформації можуть бути оскаржені до керівника розпорядника, вищого органу, Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини або суду. Зокрема, про це йдеться у статті 23 Закону України «Про доступ до публічної інформації» та статті 17 Закону України «Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини».

Відповідно до Закону України «Про доступ до публічної інформації» запитувач має право оскаржити:

1) відмову в задоволенні запиту на інформацію;

2) відстрочку задоволення запиту на інформацію;

3) ненадання відповіді на запит на інформацію;

4) надання недостовірної або неповної інформації;

5) несвоєчасне надання інформації;

6) невиконання розпорядниками обов’язку оприлюднювати інформацію відповідно до статті 15 цього Закону;

7) інші рішення, дії чи бездіяльність розпорядників інформації, що порушили законні права та інтереси запитувача.

Скарга складається та надсилається у відповідності до Закону України «Про звернення громадян», (зокрема статті 5) та по своїй суті є зверненням. Так, відповідно до цього Закону, в зверненні має бути зазначено: прізвище, ім’я, по батькові, місце проживання громадянина, викладено суть порушеного питання, зауваження, пропозиції, заяви чи скарги, прохання чи вимоги, а також, вказано адресата – ПІБ особи, до якої адресується звернення. Звернення має бути підписане заявником (заявниками) із зазначенням дати. У електронному зверненні також має бути зазначено електронну поштову адресу, на яку заявнику може бути надіслано відповідь, або відомості про інші засоби зв’язку з ним. Застосування електронного цифрового підпису при надсиланні електронного звернення не вимагається [10, c. 77].

При складанні скарги необхідно чітко сформулювати суть Вашого звернення та додати усі наявні у Вас документи, які підтверджують факт порушення тих чи інших прав, а також усю інформацію, яка стосується суті скарги. До прикладу, якщо Вашу відповідь було проігноровано, варто дізнатися вхідний номер Вашого запиту (наприклад, зателефонувавши до установи, в яку Ви направляли запит) та додати до скарги копію запиту та інформацію про його реєстраційний номер. Якщо відповідь на запит було отримано, проте Ви оскаржуєте ненадання інформації, необхідно додати також копію цієї відповіді.

Відповідно до Закону України «Про звернення громадян», орган, до якого Ви надсилали скаргу, зобов’язаний розглянути її протягом календарного місяця, а у виключних випадках – протягом 45 днів, з обов’язковим повідомленням скаржника про необхідність продовження терміну розгляду та у визначений термін надати відповідь.

Органи державної влади, місцевого самоврядування, підприємства, установи, організації незалежно від форм власності, об’єднання громадян, посадові особи розглядають звернення громадян, не стягуючи плати. Разом з тим, витрати, зроблені органом державної влади, місцевого самоврядування, підприємством, установою, організацією незалежно від форм власності, об’єднанням громадян, засобами масової інформації у зв’язку з перевіркою звернень, які містять завідомо неправдиві відомості, можуть бути стягнуті з громадянина за рішенням суду.

Отже, у разі порушення Закону України «Про звернення громадян» законодавством України передбачена цивільна, адміністративна або кримінальна відповідальність. Громадянину на його вимогу і в порядку, встановленому чинним законодавством, можуть бути відшкодовані моральні збитки, завдані неправомірними діями або рішеннями органу чи посадової особи при розгляді скарги. Розмір відшкодування моральних (немайнових) збитків у грошовому виразі визначається судом[4, c. 40].

ВИСНОВКИ

Отже, в ході дослідження ми зробили наступні висновки:

Право на доступ до інформації – це гарантована можливість кожного отримувати безпосередньо від органів публічної влади, їх установ та організацій інформацію про їх діяльність, від приватноправових юридичних осіб суспільно значущу інформацію про їх діяльність та можливість знайомитися з відомостями про себе.

Дослідження стану забезпечення права на доступ до інформації органами державної влади та місцевого самоврядування через інформаційний запит дозволяє стверджувати, що в Україні порушення права на доступ до інформації має системний характер, а надання запитуваної інформації та офіційних документів у повному обсязі та у передбачений законом строк є винятком, а не правилом.

Основними причинами порушення права на доступ до інформації в Україні є: 1) відсутність культури інформаційної відкритості влади; 2) низький рівень фахової підготовки посадових та службових осіб, який проявляється у незнанні Конституції та законів України та нездатності тлумачити норми закону, що в кінцевому підсумку призводить до помилкового розуміння духу та букви закону; 3) істотні недоліки та невідповідність міжнародним стандартам у сфері доступу і свободи інформації Закону „Про інформацію” та інших нормативно-правових актів, що регламентують реалізацію права на доступ до інформації в Україні; 4) матеріально-технічні причини.

У Конституції України необхідно закріпити окреме право на свободу інформації, тобто вільне створення, зберігання, поширення та отримання інформації із загальнодоступних джерел, і окремо закріпити право на доступ до інформації про діяльність органів державної влади, органів влади автономії та місцевого самоврядування, разом із правом на доступ до суспільно значущої інформації про діяльність приватних юридичних осіб.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

Конституція України від 28.06.1996 № 254к/96-ВР — У редакції 06.10.2013// Відомості Верховної Ради України (ВВР). — 1996. — № 30. — Ст. 141.
Басенко С. Інформаційні ресурси: створення, використання, доступ [Текст] / С. Басенко // Бібліотечна планета. — 2005. — № 4.- С.31-35
Безверха, Ю. Використання досвіду країн ЄС для вдосконалення правового регулювання доступу до інформації в Україні / Юлія Валеріївна Безверха // Часопис Київського університету права. — 2016. — № 2. — С. 79-83
Бровченко, Святослав. Публічна інформація: доступ та обмеження [Текст] / Святослав Бровченко // Фінансовий контроль. — 2018. — № 7. — С. 33-40
Буль Ганс Пітер Доступ до інформації: юридичні аспекти [Текст] / Ганс Пітер Буль // Свобода висловлювань і приватність. — 2001. — № 4. — С. 14-19
Влащенко, Сергій. Конституційно-правові механізми забезпечення доступу громадян до публічної інформації [Текст] / Сергій Влащенко // Юридична Україна. — 2016. — № 3-4. — С. 45-49
Гоголь Б. М. Доступність публічної інформації як важлива гарантія права на інформацію [Текст] / Б. М. Гоголь // Вісник господарського судочинства. — 2015. — № 1. — С. 149-154.
Добірка статей про доступ до інформації в Україні [Текст] // Свобода висловлювань і приватність. — 2000. — № 4. — С. 3-35
Доступ до інформації: аналіз діяльності влади [Текст] // Урядовий кур’єр. — 2017. — 6 травня. — С. 5
Дубров, Олег. Реалізація права на доступ до публічної інформації [Текст] / Олег Дубров // Вісник податкової служби України. — 2012. — № 48 (грудень). — С. 73-78
Захаров Є. Аналіз практики доступу до урядової інформації [Текст] / Є. Захаров // Свобода висловлювань і приватність. — 2002. — № 1. — С. 4-7
Захаров Є. Доступ до інформації в Україні [Текст] / Є. Захаров // Культура, Людина і Право. — 2003. — № 10. — С. 5-10
Захаров Є. Свобода доступу до урядової інформації [Текст] / Є.Захаров // Свобода висловлювань і приватність. — 2001. — № 1. — С. 14-18
Ібрагімова І. Забезпечення доступу до державної інформації [Текст] / І.Ібрагімова // Вісник Української Академії державного управління при Президентові України. — 2000. — № 2. — С. 27-34
Іванов В. Механізм доступу до інформації [Текст] : (зарубіжний досвід) / В. Іванов // Вісник Київського університету імені Т. Шевченка. — 1997. — Вип. 5 : Журналістика. — С. 23-34
Капінус, Людмила. Право на доступ до інформації як елемент правового статусу людини та громадянина [Текст] / Людмила Капінус // Підприємництво, господарство і право. — 2014. — № 1. — С. 53-56
Нестеренко О.В. Генезис права на доступ до інформації // Актуальні проблеми правознавства: Тези доп. та наук. повідомл. учасн. наук. конф. молодих учених та здобувачів / За ред. М.І. Панова. – Х.: Нац. юрид. акад. України, 2006.– С. 31–33.
Нестеренко О.В. Законодавче регулювання права на доступ до інформації в Україні: проблеми та шляхи вдосконалення // Проблеми державотворення і захисту прав людини в Україні: Матеріали ХІІ регіон. наук.-практ. конф., 9–10 лют. 2006 р. – Львів: Юрид. ф-т Львів. нац. ун-ту ім. І. Франка, 2006. – С. 167–168.
Нестеренко О.В. Фактори, що впливають на реалізацію права на доступ до інформації // Простір і час сучасної науки: Матеріали Всеукр. наук.-практ. Інтернет-конф., 24–26 квіт. 2006 р.– К.: ТОВ „ТК МЕГАНОМ”, 2006.– С. 29–31.
Нестеренко О.В. Проблеми забезпечення права на доступ до інформації: конституційно-правовий аспект // Конституція України – основа побудови правової держави і громадянського суспільства: Тези доп. та наук. повідомл. учасн. всеукр. наук.-практ. конф. молодих учених та здобувачів, 26–27 черв. 2006 р. / За заг. ред. М.І. Панова. – Х.: Нац. юрид. акад. України, 2006. – С. 27–30.
Синячов О. Доступ до інформації як важлива складова міжнародного та європейського права / О. Синячов // Вісник Національної академії державного управління при Президентові України. — 2012. — № 3. — С. 189-195
Смокович М. Доступ до публічної інформації: окремі аспекти теорії та судової практики / М. Смокович // Право України. — 2014. — № 3. — С. 97-109
Стадник, Р. Деякі проблемні питання доступу до інформації в Україні [Текст] / Роксолана Стадник // Свобода висловлювань і приватність. — 2014. — № 2-3. — С. 12-16
Тептюк Є. Система гарантій забезпечення конституційного права громадян на доступ до публічної інформації [Текст] / Є. Тептюк // Юридичний вісник. — 2014. — № 2. — С. 56-60
Шустакевич П. Доступ до публічної інформації як інструмент розвитку демократії в контексті європейських та польських нормативно-правових актів [Текст] / П. Шустакевич // Право України. — 2016. — № 2. — С. 140-148
Яременко, О. Офіційна державна інформація в Україні: поняття та право на доступ [Текст] / Олександр Яременко // Підприємництво, господарство і право. — 2005. — № 8. — С. 89-92

Освіта та самоосвіта