Конституційне правосуддя віднесено до стандартів демократичного суспільства. Саме конституційний судовий контроль за правовим змістом нормативних актів є класичним проявом дії механізму стримувань і противаг, у процесі застосування якого Конституційний Суд України (далі — КСУ) має юридичну можливість активно впливати на правові акти законодавчої та виконавчої гілок влади.

Часто діяльність єдиного органу конституційної юрисдикції є відображенням конфлікту суспільно-політичних інтересів, що позначається на змісті та якості законодавчих актів , які часом можуть створювати загрозу конституційним правам і свободам людини, ефективності і стабільності державного апарату, політичній стабільності тощо. З огляду на це роль судів, зокрема суддів КСУ, у здійсненні державної політики повинна бути дієвою і впливовою. Судді все частіше долучаються до обговорення питань, пов’язаних з виконанням політичних рішень, тлумаченням конституції й органічних законів.

Статус КСУ не обмежується лише наданими йому виключними повноваженнями, а за своєю правовою природою та «своїм конституційним потенціалом відкриває нові можливості для забезпечення верховенства права як фундаментального принципу функціонування держави» . Функція захисту Конституції України, передбачена статусом КСУ, має ґрунтуватися на взаємозалежності та діалектичній єдності прав і обов’язків держави й особи. Це означає, що захист Основного Закону України для громадянина є життєво необхідним як умова, що гарантує стабільне дотримання прав і свобод. З іншого боку, захист конституції є іманентною властивістю кожної демократичної держави, зокрема й України, оскільки саме конституція є тим правовим інструментом, який повинен забезпечити збереження політичної стабільності й поступального розвитку держави. З повноваженнями судового контролю КСУ уособлює реальну стабілізаційну силу, здатну захистити права і свободи громадян та убезпечити суспільство від соціальних конфліктів, однак при цьому процес виявлення порушень конституції не повинен мати формальний характер чи призводити до втягнення суду у сферу політики — це може спричинити негативні наслідки, бо кожна конституція перш за все є політико-правовим актом.

Відповідно до Конституції України КСУ здійснює судочинство і є єдиним органом конституційної юрисдикції в Україні (частина третя статті 124, частина перша статті 147 Конституції України). Йому властиві судові функції, що забезпечують досягнення верховенства Конституції України стосовно будь-яких нормативно-правових актів, однак до його повноважень не належать питання, віднесені до компетенції судів загальної юрисдикції (стаття 14 Закону України «Про Конституційний Суд України»). Діяльність КСУ, який є одним із вищих органів держави, спрямована на відновлення конституційної законності. Саме ці ознаки характеризують КСУ як суб’єкта судової влади зі спеціальним статусом у механізмі державної влади та дають підстави стверджувати, що він, як і суди загальної юрисдикції, є активним носієм судової влади , хоча деякі вчені не погоджуються з цим твердженням .

У здійсненні своїх повноважень КСУ є незалежним від будь-яких органів державної влади і підкоряється виключно Конституції України. В межах повноважень, наданих йому Основним Законом України, він повинен зберігати стабільність у суспільстві і водночас не перешкоджати реформам та інноваціям.

Конституція України визначає правовідносини, які формують межі повноважень КСУ. Єдиний орган конституційної юрисдикції вирішує виключно питання права і не може бути заручником фактів чи обставин, які могли б зашкодити верховенству права в його рішеннях та висновках. Проблеми повноважень КСУ в доктрині конституційного права є дискусійними.

Конституційному Суду України притаманні всі види юрисдикційних повноважень, якими наділені європейські конституційні суди. Він здійснює повноваження, визначені Конституцією України стосовно предметів його відання (юрисдикції), а саме: дає висновок про порушення Верховною Радою Автономної Республіки Крим Конституції України або законів України (пункт 28 частини першої статті 85); дає висновок щодо додержання конституційної процедури розслідування і розгляду справи про усунення Президента України з поста в порядку імпічменту (частина шоста статті 111, частина друга статті 151); вирішує питання про відповідність Конституції України (конституційність) законів та інших правових актів Верховної Ради України, актів Президента України, актів Кабінету Міністрів України, правових актів Верховної Ради Автономної Республіки Крим (пункт 1 частини першої статті 150); дає офіційне тлумачення Конституції України та законів України (пункт 2 частини першої статті 150); дає висновки про відповідність Конституції України чинних міжнародних договорів України або тих міжнародних договорів, що вносяться до Верховної Ради України для надання згоди на їх обов’язковість (частина перша статті 151); вирішує питання дотримання встановленої Конституцією України процедури розгляду, ухвалення або набрання чинності законів та інших правових актів (частина перша статті 152); дає висновок про відповідність вимогам статей 157 і 158 Конституції України законопроектів про внесення змін до Конституції України (стаття 159). Отже, повноваження КСУ визначено не лише в Розділі ХІІ Конституції України (статті 147, 150-152), він вирішує чимало інших не менш важливих конституційно-правових питань, про які йдеться в інших розділах Основного Закону України. З урахуванням цього частину другу статті 147 Конституції України доцільно доповнити положенням про те, що КСУ здійснює також інші повноваження, визначені Основним Законом України.

За Конституцією України юрисдикція (повноваження) КСУ визначається Основним Законом України. Зокрема, статтею 153 Конституції України встановлюється порядок організації і діяльності КСУ, процедура розгляду ним справ, однак з наведеною конституційною нормою не узгоджуються положення статті 3 Закону України «Про Конституційний Суд України» в частині визначення повноважень КСУ законом. Саме з цієї підстави Рішенням КСУ у справі про повноваження Конституційного Суду України від 26 червня 2008 року № 13-рп/2008 було визнано таким, що не відповідає Конституції України (є неконституційним), положення підпункту 1 пункту 3 розділу IV Закону України «Про Конституційний Суд України» від 16 жовтня 1996 року № 422/96-ВР (в редакції Закону України від 4 серпня 2006 року № 79-V), згідно з яким юрисдикція КСУ не поширюється на вирішення питання щодо конституційності законів про внесення змін до Конституції України, які набрали чинності.

Межі повноважень КСУ потребують уточнення, незважаючи на те що це пи-тання досліджували різні вчені-конституціоналісти, зокрема в частині визначення їхнього змісту та обсягу , а також предметної компетенції КСУ, її відмежування від юрисдикції загальних, зокрема адміністративних, судів , співвідношення з повноваженнями судів загальної юрисдикції .

Тільки здійснення кожним органом державної влади повноважень у межах своєї компетенції, зокрема розгляд КСУ публічних справ у передбаченому законодавством обсязі , та відповідно до Конституції і законів України є запорукою та основою балансу між гілками влади  у механізмі стримувань і противаг.

У практиці КСУ мають місце дві взаємовиключні тенденції: перша з них спрямована на певне обмеження і формалізацію повноважень КСУ, а друга — на забезпечення практичної можливості у зв’язку з об’єктивними перетвореннями в суспільстві і нагальними потребами життя доповнювати й розширювати свої повноваження за рахунок власних рішень. Такий підхід до власних повноважень не є винаходом КСУ, про що свідчить практика зарубіжної теорії консти-туціоналізму: статус і компетенція органів конституційного контролю рухомі і мають тенденцію до суттєвого розширення, переважно шляхом розширення сфери своєї компетенції і легітимації привласнених прерогатив . Цей процес можна проілюструвати такими прикладами: Верховний Суд штату Массачусетс у 1781 році своїм рішенням у справі Уолкера навів розширене тлумачення статті 1 Декларації прав Конституції 1780 року «всі люди народжені вільними і рівними» , чим сприяв ліквідації в цьому штаті інституту рабства; Верховний Суд США, який у 1803 році визнав за собою функцію конституційного контролю у рішенні у справі «Мербері (Marburi) проти Медісона (Madison)», і сьогодні не обмежується тлумаченням законів, а «йде далі простої інтерпретації: винаходить і розширює конституційну доктрину, положення якої пов’язані з основним текстом законів легкими павутинками, якщо взагалі пов’язані» , що неодноразово піддавалося критиці як судове втручання в діяльність інших органів ; Конституційна Рада Франції (зокрема, у рішенні, прийнятому 16 липня 1971 року ) в ході оцінки закону на предмет конституційної доцільності реалізує дискреційні повноваження, обсяг яких визначає самостійно, та все частіше заявляє про себе як про державний орган, якому, крім виключно судових, властиві й політичні функції; Конституційний Суд Російської Федерації у низці рішень під приводом уточнення своїх повноважень розширював їх, за що теж піддавався критиці.

На практиці тенденцію розширення повноважень органів державної влади часто називають їхньою конкретизацією. Так, зокрема, КСУ здійснює їх у трьох напрямах: через збільшення кількості об’єктів конституційного контролю; через розширення кола суб’єктів, які ініціюють звернення до КСУ; шляхом конституювання фактично нових повноважень, які трансформуються із визначених Конституцією України. Судді КСУ неодноразово піддавали критиці таку тенденцію та у своїх окремих думках висловлювали сумніви щодо правомірності порушення меж повноважень КСУ шляхом їх розширення під час розгляду ним низки справ через збільшення об’єктів конституційного контролю, вторгнення у сферу повноважень інших органів або конституювання фактично нових повноважень6, винесення рішень, які через необґрунтовану зміну правової позиції породжували неоднорідну практику. Неоднозначною є правомірність звуження повноважень КСУ під виглядом визначення їх меж шляхом прийняття ухвал про відмову у відкритті конституційного провадження або закриття конституційного провадження з мотивів непідсудності тощо та таким чином ухилення від вирішення суспільних конфліктів. Слід зазначити, що самообмеження у здійсненні повноважень спостерігається у випадках, коли перед КСУ стоять завдання не стільки вирішення проблем права, скільки завдання політичні, наприклад, коли КСУ уникає загрози перетворення його на учасника політичного процесу або коли винесення майбутнього рішення може суперечити цілям конституційного судочинства. Подеколи має місце і формальне самообмеження з метою уникнення великої кількості справ, чим скористалися суди загальної, зокрема адміністративної, юрисдикції .

Актуальним є вирішення проблем законодавчого уточнення меж повноважень КСУ щодо поширення на окремі об’єкти конституційного контролю, зокрема змін до Конституції України, які вносяться органічними (спеціальними) законами про внесення змін до Конституції України за спеціальною, визначеною Розділом ХІІІ Конституції України процедурою. Такі закони мають функціональне призначення: обслуговують базовий закон (Конституцію України) та пов’язані з ним змістовно і концептуально. Вони мають трансформаційну (тимчасову, допоміжну) природу: їх використовують як засіб та форму для перенесення змін до Основного Закону України з метою його конкретизації, деталізації, усунення правових прогалин, колізій, певних перешкод тощо в уже врегульованих ним суспільних правовідносинах або шляхом внесення цих змін окремі його положення доповнюються чи вилучаються з метою підвищення ефективності дії.

Для ефективного офіційного тлумачення належить законодавчо уточнити межі повноважень КСУ, зокрема щодо офіційного тлумачення Конституції та законів України (їх окремих положень) за конституційними поданнями органів державної влади або місцевого самоврядування, що не передбачено статтею 150 Конституції України. Стосовно зазначеної категорії справ об’єктом тлумачення можуть бути ті правові акти або їх окремі положення виключно з питань, віднесених до відання цих органів. Поширеною є думка, що до виключних повноважень КСУ має належати офіційне тлумачення лише тих законів, які стосуються саме сфери конституційних правовідносин . Автор такої позиції вважає, що через тлумачення законів (крім конституційного законодавства) КСУ об’єктивно втручається у предметну компетенцію судів загальної юрисдикції.

Під час розгляду конституційних звернень фізичних та юридичних осіб щодо офіційного тлумачення Конституції та законів України можливі два підходи. Перший відображає принцип інцидентності діяльності КСУ і водночас реалізує концепцію його зв’язаної компетенції під час розгляду цього питання шляхом порушення або можливого порушення конкретних конституційних прав і свобод у конкретній справі через неоднозначне застосування положень Конституції або законів України судами України, іншими органами державної влади. У межах такого підходу визнається неможливим абстрактне звернення до органу конституційного контролю за офіційним тлумаченням окремих положень Конституції та законів України без посилання на конкретну справу, яка стосується суб’єкта права на конституційне звернення.

Другий підхід відображає принцип абстрактності діяльності КСУ щодо офіційного тлумачення. Суб’єкт права на конституційне звернення має право звернутися до КСУ щодо офіційного тлумачення тих чи інших положень Конституції та законів України без посилання на свою конкретну чи вирішувану судом справу. Такий підхід, на перший погляд, є більш демократичним, однак створює низку проблем технічного характеру, оскільки його застосування призводить до необґрунтовано великої кількості звернень до КСУ з питань, які на практиці не стосуються суб’єкта звернення і можуть бути вирішені без його посередництва чи втручання. Особа, яка вважає, що її права порушено, може добиватися їх поновлення шляхом судового захисту, зокрема в КСУ, який також виконує функцію із забезпечення та захисту прав і свобод громадян.