Вступ

На різних етапах розвитку суспільства держави мали особливості становлення. Значною мірою вони полягають у самій ментальності народів, їхніх традиціях, географічно-кліматичних умовах тощо. Тож найважливішими факторами впливу на життя людства є різні умови, у яких перебуває те чи інше суспільство. Як в історично минулі роки, так і на сучасному етапі чи не найбільшим таким фактором впливу, що створює конкретні умови розвитку суспільства та побудови держави загалом, був і є закон.

Тому на сьогодні керівництво тієї чи іншої держави, що взяло на себе обов’язок бути провідником свідомості й бажань конкретного народу, має чітко усвідомлювати правові наслідки своєї діяльності. Запроваджуючи в життя різні правові норми, важливим є врахування історичного досвіду законотворчого життя як власної, так й інших держав світу.

Держави Стародавнього Сходу по праву називають колискою цивілізації. Вони постали ще в IV—III тисячоліттях до н. е. та були пов’язані з розкладом родової общини, розподілом праці і, відповідно, соціальним розшаруванням. Важливим атрибутом більшості тогочасних східних держав були практично необмежена влада монарха, більше відома як деспотія, де цар поєднував у своїх руках не лише вищу законодавчу, виконавчу та судову владу, а й релігійну, при цьому сам визнавався рівним богові або його намісником на землі.

Одним із найбільш відомих законодавств історичного минулого, що здійснило значний вплив на суспільні відносини того часу, є законник Хаммурапі. Цей звід законів досліджувало чимало науковців, але не можна говорити, що вони проаналізовані повністю. Адже кожен із них ставив перед собою різні завдання, вивчаючи ці закони.

Так, у колективній праці «Всемирная история: в 24 т.» у другому томі «Бронзовый век» розповідається про царювання Хаммурапі, зокрема про суспільні відносини за його законами. На думку дослідників, Хаммурапі своїм законодавством спробував силоміць закріпити панівний суспільний лад держави, де повинні були з’явитися дрібні й середні рабовласники. Закони дають достатньо повне уявлення про старовавилонське суспільство, що мало чітко ви-ражений класовий характер. Автори з упевненістю говорять, що саме глибока прірва між класами призвела до падіння Вавилонського царства.

Колективне дослідження під редакцією І.М. Дьяконова дає змогу прослідкувати соціально-економічну історію та структуру суспільства Старовавилонського царства. У роботах Л.С. Васильєва, К.Г. Федорова, З.М. Черніловського, О.О. Шевченка розглянуто відносини між різними категоріями населення, окремі види господарства, лихварство, судочинство.

Тож вищезазначеними дослідниками розкрито чимало сторін законника Хаммурапі, проте поза увагою залишаються особливості впровадження його в життя й сам вплив на старовавилонське суспільство. 

1. Правове становище населення за Законами царя Хаммурапі

Закони царя Хаммурапі розрізняють дві нерівні за своїм правовим становищем групи вільного населення: авілум та мушкенум.

Авілум («людина») — вільний общинник, голова патріархальної родини. Він володів ділянкою общинної землі, мав майнові права та міг розраховувати на підтримку громади. Правовий статус авілум в основному визначався звичаєвим правом. Проте держава була заінтересована у збереженні шару вільних общинників, оскільки авілум були основними платниками податків. Закони Хаммурапі забезпечували максимальний правовий захист повноправному вавилонському населенню. За злочини проти авілум призначалися найбільш тяжкі покарання та «дорожче» оцінювалося їх майно.

Закони Хаммурапі перешкоджали соціальній деградації вільного повноправного населення та встановлювали обмеження щодо боргового рабства. Якщо авілум був змушений у забезпечення боргу продати чи віддати у рабство членів своєї родини, то строк такого рабства обмежувався трьома роками, після чого боргові раби отримували волю, а борг вважався погашеним. У разі смерті заручника від побоїв чи поганого ставлення до нього кредитор ніс відповідальність. Якщо вмирав син боржника, то страчували сина лихваря: якщо вмирав раб, то виплачувалася грошова компенсація. Крім того, кредитор втрачав право на отримання боргу.

Мушкенум («той, хто падає ниць») — неповноправна вільна людина, яка вийшла з громади, але поступила у служіння до царського господарства. Можливо, становище мушкенум отримували раби — іншоплемінники, посаджені на двірську чи храмову землю. Мушкенум володів невідчужуваним земельним наділом з царсько-храмового фонду на умовах виплати частки врожаю до скарбниці. Тому землеволодіння мушкенум охоронялося разом із царсько-храмовою власністю. Особу та майно мушкенум у Законах Хаммурапі оцінюють нижче, ніж у авілум.

Менша правоздатність мушкенум визначалася тим, що ця категорія населення не зберігала зв’язку з громадою та не користувалася її захистом. У той же час ставлення до царської служби, високий адміністративний статус визначали особливу турботу про мушкенум з боку держави.

Закони Хаммурапі розрізняють також групи населення за професійною ознакою. Це перш за все професійні воїни — редум, баірум (солдати), деккум, лубуттум (офіцери). їх правове становище докладно регламентовано Законами Хаммурапі. За свою службу вони отримували натуральну плату — будинок, поле, сад, які перебували в їх безпосередньому володінні, але власністю не були. Відмова редум, баірум виступити у царський похід каралася смертю, навіть якщо на заміну вони надавали найманця. Воїн, який потрапляв у полон, підлягав викупу, як правило, за рахунок місцевого храму чи скарбниці. Будь-які утиски редум з боку військових начальників каралися смертю останніх: воїна не можна було здати в найм, відлучити від царської служби, забрати у нього царські подарунки. За царську службу воїни отримували майно (худобу, будинок) та земельний наділ на правах ілку (службове дарування), тобто воно не підлягало відчуженню, будь-які правочини з ним вважалися недійсними. Пожалуване царем майно не могло бути передано на забезпечення боргу воїна або віддано за викуп його з полону. Боргові обов’язки редум, баірум забезпечувалися їх власними прибутками. За тривалої відсутності воїна його майно передавалося іншій людині, здатній нести царську службу. Але протягом трьох років за воїном зберігалися права на наділ. Винятки становили випадки, коли воїн потрапляв до полону під час царської служби. Воїну який повернувся з полону майно поверталося, і він, як і раніше, був зобов’язаний служити царю. Наділ редум, баірум міг бути переданий у спадщину тільки сину за умови, що спадкоємець здатний нести військову службу свого батька. Малолітній син прав на наділ не мав, але його матері передавалася третя частина землеволодіння. Дружині та донькам воїна могло бути передано лише те майно, яке він придбав самостійно.

Закони Хаммурапі виділяють ще одну категорію населення — тамкарів, торговельних агентів, що перебували на царській службі з обов’язком відраховувати до скарбниці частину прибутку від торговельних правочинів. Тамкарі були пов’язані з ринком та, крім царських доручень, могли здійснювати власні торговельні та лихварські операції.

Рабство у Вавилоні мало патріархальний характер. Раби перебували у становищі молодших членів родини, мали право на родину та майно, яке вважалося власністю їх господаря. Закони Хаммурапі розглядали раба нарівні з майном, яке могло вільно відчужуватися. Заподіяння тілесних ушкоджень або вбивство раба розцінювалося як нанесення майнового збитку та підлягало відповідному відшкодуванню. Разом з тим раб особисто відповідав за вчинені ним злочини і до нього застосовувалися найжорстокіші заходи покарання. Він міг заперечувати у суді своє рабське становище, але у разі програшу справи його суворо карали. Закони Хаммурапі особливо виділяють категорію двірських рабів та рабів мушкенум. їх викрадення та приховування каралося смертною карою. Двірські раби та раби мушкенум могли укладати шлюби з вільними жінками, і діти від таких шлюбів вважалися вільним. Удова раба мала право на своє придане та половину нажитого спільно з чоловіком майна, інша половина передавалася господарю раба. Зрівняння правового статусу двірських рабів та рабів мушкенум пояснювалося тим, що вони розглядалися як царська (державна) власність і тому підлягали правовому захисту.

Наведений розподіл на групи має максимально загальний характер і, звичайно ж, не розкриває всієї різнобічності суспільних відносин, відображених у кодексі. Тож із метою визначення впливу на суспіль-ний лад законника Хаммурапі необхідно більш де-тально зупинитися на його положеннях.

Немає сумніву в тому, що ці закони відстоювали інтереси рабовласників, захищали їх від «непокірного» раба. За тілесне ушкодження, заподіяне чужому рабові, було потрібно, як і стосовно худоби, відшкодувати збиток його власнику. Винний у вбивстві раба давав його власникові, замість нього, іншого раба. Приватноправові документи свідчать, що рабів могли продавати, обмінювати, передавати у спадок, дарувати, повністю розпоряджатись їхнім життям, не враховуючи при цьому й сімейного стану. Під час продажу раба закон піклувався лише про те, щоб захистити покупця від обману з боку продавця. Законодавство захищало рабовласників від викрадання рабів і приховування «швидких» рабів.

2. Вплив законів Хаммурапі на побудову державного життя Старовавилонського царства

Поряд із класами рабовласників і рабів закони Хаммурапі знали поділ вільного населення на повноправних і неповноправних. Представники повноправного шару називалися авелуми («чоловіки»), їм протиставлялися мушкену («покірні»). Нерівноправність останніх виражалася, зокрема, у визначенні кари за тілесне ушкодження. Якщо покалічення, завдане «чоловіку», каралося відповідним покаліченням винного, то за покалічення «покірних» винний платив лише грошовий штраф. За вкрадену річ у мушкену злодій платив 10-кратний штраф, а за украдену річ, що знаходилася у власності храму, — 30-кратний. Винятком була лише крадіжка раба. Законодавство захищало рівною мірою всіх рабовласників, і викрадення раба в будь-якого рабовласника загрожувало злочинцю стратою. Під «мушкену», можливо, варто розуміти жителів тих міст і областей, що були підкорені царем Хаммурапі в результаті його вдалих воєн. їм було залишено їхнє майно, вони ставали вільними підданими царя, але, порівняно з населенням основного ядра держави, займали нижче становище [1, с. 94 95; 2, с. 106 107; 16, с. 22].

Прослідковуючи вплив законів Хаммурапі на побудову державного життя Старовавилонського царства, слід відмітити, що цей законник позитивно впливав на розвиток грошових відносин, а водночас і на приватновласницькі відносини. Позитивним фактором у цьому напрямі було подальше розширення царем мережі іригаційних каналів, що створювало умови до збільшення придатної для землеробства території. Прокладаючи нові канали, він прагнув відновити землеробство на півдні, що дуже постраждало від запеклих воєн попередніх років.

З посиленням розвитку сільського господарства подальшого вдосконалення набули знаряддя виробництва, технології будівництва іригаційних мереж, збагачувався трудовий досвід людей. Створилися передумови для розвитку вавилонської астрономії. Також іригаційні роботи вимагали поглиблення деяких математичних знань, наприклад, в галузі обчислення обсягу землекопних робіт і кількості робочої сили. Техніка використання іригаційної мережі досягла в той час уже великих успіхів: для зрошення високих полів, до яких не доходила вода в період підйому ріки, були створені водопідйомні спорудження. Для обробітку використовувалися мотики, пристосування для боронування, серпи, плуги з лійкою, у яку засипалося зерно для посіву. Уже на початку II тис. до н. е. у Дворіччі закріпилося бронзове століття, почало з’являтися навіть залізо. Усе більш широке застосування металу посилювало дієвість знарядь праці в сільському господарстві, що продовжувало відігравати головну роль в економіці країни.

Поряд із сільськогосподарською технікою розвивалися й різні ремесла. У законах Хаммурапі перелічуються представники десяти різних галузей ремесла, серед яких були названі цеглярі, ткачі, ковалі, теслярі, суднобудівники, будівельники тощо. Створювалися передумови для розвитку знань у галузі хімії. До наших днів дійшли невеликі фрагменти вавилонської праці з хімії, у яких подані вказівки щодо виготовлення підробок дорогоцінних каменів, міді, срібла тощо.

Особливого розвитку в той період набули торгівля й обмін. Тамкари продовжували юридично за-лишатися торговими агентами, але їхнє значення до початку II тис. до н. е. зросло, вони вже мали помічників, що вели роздрібну торгівлю та супроводжували каравани.

Законник уніс певне впорядкування у грошово- господарські відносини. Перші статті встановлювали ціни в сріблі й зерні на різні види товарів, тарифи по найму тощо. На підставі збережених документів, що дійшли до наших днів, можна встановити спів-відношення цін на ринках Вавилонії на поч. II тис. до н. е. Наприклад, із законів стає відомо, що за місяць найманий робітник повинен був заробляти 1 сикль срібла. На цю суму можна було купити 25 літрів ячменю, 550 г солі, півтора кілограма міді. Хоча на практиці цих розцінок не дотримувалися, а деякі категорії сільськогосподарських працівників, як і ра-ніше, одержували платню натурою [2, с. 92 95, 99].

У будь-якому випадку закони свідчать про розвиток грошових відносин і лихварства в державі. Про велику кількість срібла в торговому обігу свідчить порівняно невисокий відсоток за позичку — 20%. Але ця постанова закону не завжди виконувалася. Якщо за позичку сріблом стягувалися законні 20%, то за позичку зерном стягувалося на практиці 33%. На-стільки високий відсоток для зернової позички зумовлювався різким коливанням цін на зерно в різні періоди сільськогосподарського року.

Значення позичок і відсотків у господарському житті Вавилонії відображено не тільки в ділових документах початку II тис. до н. е., а й у шкільній літературі, що виходила на той час. У серії табличок із характерним заголовком Харра-хубуллу, тобто «процентна позика», для навчальною метою були зібрані шумерські правові терміни, що стосувалися зокрема позички й позики, з їхнім аккадським перекладом, як, наприклад, «боргове зобов’язання», «процентна позика», «безпроцентна позика», «дарунок» тощо. Про обчислення боргових відсотків трактували спеціальні задачі, що дійшли до нас в математичній літературі.

Закон стимулював фінансову активність великих оптових торговців, гарантуючи їм високий прибуток. Так, згідно зі статтею 101 («Якщо він не наживе прибутку там, куди направиться, то шамаллум повинен віддати тамкару узяте срібло подвійно»), позику, взяту у великого торговця, вимагалося повернути в подвійному розмірі, навіть якщо користувач засобами залишався в програші. Єдиною поважною при-чиною для неповернення були військові дії (стаття 103 «Якщо на шляху ворог відніме в нього усе, що він віз, то шамаллум повинен заприсягтися богом і бути вільним від відповідальності»). Тож виконання обов’язків договору займу було обов’язковим для обох сторін. Тільки за їхньої взаємної згоди дозволялося «змочити договір», тобто розмочити глину, на якій він був написаний, стерти непотрібне, вписати нове [2, с. 111 112; 14, с. 29; 16, с. 22 23].

Велику увагу в законнику було також приділено врегулюванню відносин, пов’язаних із різними видами оренди, що відігравали велику роль у земель-них відносинах того часу.

Орендні відносини зазвичай оформлювалися у вигляді орендного договору, який укладався за встановленими правилами. У цьому документі вказувалися об’єкт оренди, сума, місце й час унесення плати за користування наділу, а також називалися свідки та фіксувалася дата укладання угоди.

Плата за орендоване поле, як правило, дорівнювала одній третині врожаю, що при родючості до-лини Дворіччя було не надто високою платнею. При оренді за умови віддачі половини врожаю здавач зобов’язувався брати участь у витратах чи роботі з обробітку. Сад, що давав більше доходу, здавався за дві третини врожаю. Орендною платою обмежувалися всі зобов’язання орендаря стосовно власника. Оренда була короткостроковою, не більше ніж один чи два роки. На довший термін здавалася в оренду ще не освоєна земля. У цьому випадку земля здавалася на 3 роки з умовою внесення орендної плати лише на третій рік, а поле, надане для насадження саду, здавалося на 5 років, і лише на п’ятий рік орендар віддавав власникові землі половину врожаю.

Про широке поширення орендних відносин у Старовавилонському царстві говорять відомі випадки суборенди, коли великі орендатори здавали свої наділи для роботи на них меншим землеробам [2,с. 113 114].

У приватноправових документах того часу міститься чимало свідчень лихварських угод. Збереглися документи, що стосуються жриць-самітниць місцевого храму бога Сонця Шамаша в місті Сиппаре. Ці дохристиянські «черниці» через своїх родичів скуповували і здавали в оренду землі, давали гроші під проценти, купували рабів тощо. У древньому місті Киті були лихварі, що давали в борг сріблом і зерном під заставу полів та жнив. Найвідоміші представники лихварського капіталу відомі в містах Уруке й Ларсе, на півдні Шумеру. В Уруке було знайдено частину архіву двох братів-лихварів, що за 20 років скупили понад 40 будинків і ділянок. Ці самі брати шляхом лихварських операцій перетворювали навіть своїх співгромадян у рабів-боржників і здавали їх на найману роботу.

Ці документи встановлюють факт безроздільного панування рабовласницької знаті в Ларсе під час правління Римсина. Так, вище згадані работорговці, коли здавали в найм своїх рабів-боржників, закріплювали своє право на повне відшкодування вартості раба не тільки у випадку втечі його в невідомому напрямку, а й у випадку втечі його в сусіднє господарство чи до храму знатної людини. Очевидно, у той час великі рабовласники мали у своєму розпорядженні таку силу, що могли безкарно приймати у своє господарство «швидких» рабів.

Отже, законник Хаммурапі, посприявши розвитку обміну, грошового господарства й лихварства, посилив процес розшарування сільських громад. На-приклад, громади вже не мали жодних прав контролю над майном своїх певних членів, оскільки землі могли здаватися в оренду, передаватися в спадщину і продаватися без будь-яких обмежень з боку громади. Звичайно, не можна говорити про повне руйнування сільської громади в той час, але вищенаведене вказує, що процес розпаду общинного ладу зайшов далеко.

Окремі статті законів Хаммурапі мали на меті захищати особисту свободу й майно тих громадян, котрі потрапляли в боргову кабалу і знаходилися на межі рабства.

Закони Хаммурапі захищали також землевласника-боржника від улюбленої лихварями операції погашення боргу шляхом передачі за борг усього очікуваного врожаю. Навіть у тому випадку, якщо на цю операцію була «згода» боржника, закон розривав подібну угоду, і купець-лихвар одержував із урожаю лише те, що покривало борг і відсоток, а весь інший урожай, зерно чи плоди, одержував землевласник. Якщо повінь чи посуха знищували врожай боржника, то він не був зобов’язаний повертати в цьому році позикодавцю борг і відсотки [2, с. 112,114; 7, с. 105].

Важливим напрямом реформування суспільного життя у стародавньому Вавилоні стало впорядкування відносин сім’ї. Так, особливого значення набув шлюбний контракт. Шлюб уважався законним лише за дотримання певних юридичних формальностей (ст. 128. «Якщо людина візьме дружину і не укладе письмового договору, то ця жінка — не дружина»): вимагалося укласти при свідках шлюбний контракт, який завжди був усним, але за наявності особливих умов міг бути письмовим.

Метою шлюбу було народження дітей, котрі успадковували сімейне майно й мали підтримувати культ предків, без чого останні приреченні на муки голоду в загробному світі. Тому закони Хаммурапі детально розглядають питання про майнові відносини між подружжями: природний і шлюбний викуп (ст. 159 164); роздільну відповідальність за борги, які виникли до шлюбу (ст. 151 152); майно жінки (ст. 150) [7, с. 106; 14, с. 36 38].

У давньовавилонській сім’ї головним був чоло-вік. Він вів усе господарство сім’ї, представляв її в ділових відносинах. Йому належало право розпоряджатися жінкою та дітьми. У випадках крайньої потреби батько вправі був продати своїх дітей. Від жінки, яка «соромить» свого чоловіка або «руйнує його майно», дозволялося «відректися», вигнати її з дому. Чоловік мав право залишити її в будинку у становищі рабині й одружитись удруге. Також діяли два принципи: свобода на розлучення для чоловіка й обмеження для жінки. їй було встановлено три під-стави до розлучення: зрада чоловіка, залишення ним дому та місця проживання; безпідставне звинувачення в сімейній зраді [16, с. 28].

Поряд із вищезазначеним жінка мала право роз-поряджатися особистим майном, нажитим нею, будучи заміжньою: отриманим у спадок, подарованим та іншим; укладати договори купівлі-продажу й займу, накопичувати гроші. Чоловікові заборонялося продавати майно дружини або розпоряджатися ним без її дозволу. Хоча на практиці можливості незалежної господарської діяльності для заміжньої жінки були невеликі. А незаміжня жінка (якщо вона користувалася привілеями жриці або не була під опікою) могла діяти самостійно.

Водночас Закони Хаммурапі були правовою основою життя суспільства не лише Вавилонської держави, а й багатьох державних утворень на території Месопотамії, у тому числі й таких потужних, як Ассирія та Елам. Тому є всі підстави твердити про визначальну роль Законів Хаммурапі в житті всієї стародавньої Месопотамії та формування в цьому регіоні у тому числі й завдяки наведеним правовим нормам розгалуженого державного апарату й окремого стану державних службовців.

Отже, нормативно-правові акти держав Месопотамії були спрямовані перш за все на підтримання царської влади та державної єдності, які, у свою чергу, значною мірою залежали від забезпечення прав і привілеїв службової аристократії, військових та власників землі. Саме ці стани виступали опорою держави. Розгалужений державний апарат, чий правовий статус було закріплено чіткими правовими нормами, забезпечував виконання царської волі на місцях, наповнення казни та підтримання в робочому стані іригаційних споруд, а також шляхом ефективного адміністрування символізував богообраність і справедливість царської влади, турботу царя про всі верстви населення.

Висновки

Враховуючи вищезазначене, можна наголосити, що вивчення законів Хаммурапі у взаємозв’язку зі збереженими фрагментами царських листів, а також приватноправовими документами того часу надало можливість визначити суспільний лад Вавилонії, а разом із тим і напрям заходів царської влади, відображених у цьому законодавстві.

Закони Хаммурапі дають достатньо повне уявлення про старовавилонське суспільство, яке мало чітко виражений класовий характер. Це перший відомий у всесвітній історії докладний збірник законів, що, з одного боку, освячував рабовласницький лад, приватну власність, експлуатацію людини людиною, а з іншого — відображав прагнення Хаммурапі, хоча й історично безперспективне, захищати вільне населення країни (особливо його бідну частину) від сваволі лихварів і торговців.

Також Хаммурапі у своїх законах установив порядок урегулювання різних сфер суспільних відносин і держави загалом. З метою реалізації поставлених завдань він провів низку реформ: економічну, військову, судову. А положення законника містили чіткі й суворі міри покарання за невиконання його приписів, чим фактично намагалися створити та ви-робити механізм практичної реалізації встановлених законів.

Варто наголосити, що такі заходи є важливим і необхідним етапом у створенні конкретних умов роз-витку суспільства. Проте, як виявляє аналіз законника, не всі його положення були втіленні в життя. Насамперед це пов’язано з тим, що при встановленні законів не були враховані тенденції розвитку тогочасного суспільства, а також, окрім передбачення суворих мір покарання для порушників, не було вироблено конкретних способів упровадження й дотримання цих законів. Отже, загалом значно вплинувши на розвиток суспільних відносин Стародавнього Вавилону, законник Хаммурапі мав і прогалини в його практичному застосуванні.

Тож з метою недопущення помилок історично минулих років на сучасному етапі для законодавця важливо враховувати історичний досвід упровадження законів на різних етапах становлення держав, а також їх вплив на розвиток суспільства. 

Список використаної літератури

1. Васильев Л.С. История Востока : [учеб, по спец. «История»] : в 2 т. / Л.С. Васильев. — М. : Высш. шк., 1998. — Т. 1.- 1998.-495 с.
2. Всемирная история : в 24 т. / [А.Н. Бадак, И.Е. Войнич, Н.М. Волчек и др.] ; ред. И.А. Алябьева. — Минск, 1996. — T. 2 : Бронзовый век. — 1996. -511 с.
3. Захарченко П.П. Історія держави і права зарубіжних країн : [навч. посіб. для диет, навч.] / П.П. Захарченко, О.О. Ковалевська, О.В. Кузьминець. — К. : Ун-т «Україна», 2005. -213 с.

4. История Востока :в6т. / отв. ред. В.А. Якобсон. -М., 1997. -Т.1: Восток в древности. — 1997. -688 с.
5. История государства и права зарубежных стран : [учеб, для студ. вузов] / ред. К.И. Батыр. — 4 изд., перераб. и доп. — М. : Проспект, 2004. — 494 с.
6. История государства и права зарубежных стран / под ред. Н.А. Крашениниковой, О.А. Жидкова. — М., 1998. — Ч. 1.- 1998.-480 с.
7. История древнего мира. Кн. 1 : Ранняя древность / под ред. И.М. Дьяконова. — 3-є изд., испр. и доп. — М.: Наука, 1989. — 472с.
8. История человечества. II том. III тысячелетие до н. э. — VII век до н. э. / под ред. А.Х. Дани, Ж.-П. Моэна. — М., 2003.-603 с.
9. Макарчук В.С. Загальна історія держави і права зарубіжних країн : [навч. посіб.] / В.С. Макарчук. — 5-е вид., доп. -К. : Атіка, 2006. — 680 с.
10. Омельченко О.А. Всеобщая история государства и права : [учебник] : в 2 т. / О.А. Омельченко. — М.: Остожье, 1998. — Т. 1. — 1998.-512 с.
11. Страхов М.М. Історія держави і права зарубіжних країн : [підруч. для студ. юрид. спец, вищих навч. закл.] / М.М. Страхов. — 2-е вид., перероб. та доп. — К. : Видавничий Дім «Ін Юре», 2003. — 583 с.
12. Федоров К.Г. Історія держави і права зарубіжних країн : [навч. посіб. для студ. вищ. навч. закл.] / К.Г. Федоров. — К. : Вища школа, 1994. — 464 с.
13. Хома Н.М. Історія держави і права зарубіжних країн : [навч. посіб. для студ. вищих навч. закл.] / Н.М. Хома. — Львів : Новий Світ-2000, 2005. — 480 с.
14. Хрестоматия по истории государства и права зарубежных стран : в 2 т. / сост. О.Л. Лысенко, Е.Н. Трикоз ; ред. Н.А. Крашенинникова. -М.: Норма, 2003. -Т.1: Древний мир и Средние века. — 2003. — 808 с.
15. Черниловский 3. М. Всеобщая история государства и права/З.М. Черниловский. — М. : Юристъ, 1996. — 576 с.
16. Шевченко О.О. Історія держави і права зарубіжних країн : [навч. посіб. для студ. юрид. вузів та фак.] / О.О. Шев¬ченко. — К. : Вентурі, 1997. — 303 с.