Вступ

Актуальність теми. У зв’язку із останніми змінами, внесеними до Конституції України, якими поступово вводиться «монополія адвокатів» на представництво осіб у судових установах, є дуже важливим визначитися щодо дійсного призначення інституту представництва, його поняття та сутності.

Питання належного представництва в цивільній справі потребують перегляду не лише за процесуальними особливостями цього інституту, а й за тими матеріально-правовими аспектами, що зумовлюються матеріальними основами представництва. При цьому слід зазначити, що останнім часом з’явилося доволі багато матеріалів, присвячених окремим аспектам представництва, але вони не узагальнені в єдиному комплексному дослідженні всіх аспектів представництва. Крім того, багато публікацій в юридичній літературі висвітлюють представницькі функції, здійснювані адвокатом. Інші автори присвячують свої роботи представництву інтересів юридичних осіб в цивільному праві.

Конституцією України особі гарантується право на захист в суді, при цьому юрисдикція суду поширюється на всі правовідносини, що виникають в державі. Одночасно за ст. 110 Цивільного процесуального кодексу України громадянам надане право вести свої справи в суді особисто або через своїх представників. Справи ж юридичних осіб у суді мають вести їх органи, що діють в межах повноважень, наданих їм законом, статутом чи положенням. Але на цьому всі аспекти представництва для юридичних осіб не вичерпуються, оскільки повноважні представники юридичних осіб можуть передоручити ведення справи в суді іншим представникам.

Даному питанню присвячені праці  А. Ф. Клеймана, А.Ф. Козлова,     І А. Павлуніка,     Е. В. Васьковського, С. Н Абрамова, ІМ. Ільїнської, Л Ф. Лесницької та інших вчених і юристів-практиків.

Метою даної роботи є дослідження поняття та сутності інституту представництва в цивільному судочинстві. 

1. Поняття та сутність інституту представництва в цивільному процесі

Відповідно до ст. 38 ЦПК сторона, третя особа, особа, яка відповідно до закону захищає права, свободи чи інтереси інших осіб, а також заявники та інші заінтересовані особи в справах окремого провадження (крім справ про усиновлення) можуть брати участь у цивільній справі особисто або через представника.

Поняття «представництво» можна розглядати у трьох значеннях: як цивільний процесуальний інститут; як правовідносини за участю представника; як діяльність представника.

Погляди вчених на це питання можна поді-лити на дві основні концепції: «дії (діяльність)» і «правовідношення», залежно від відповіді на питання про те, є представництво діяльністю чи правовідносинами, у межах яких відбувається ця діяльність.

Відповідно до першого підходу, який підтримують А. Ф. Клейман, А. Ф. Козлов, I А. Павлунік, І В. Решетнікова, Ю. С. Червоний та інші, під представництвом розуміється сукупність здійснюваних представником процесуальних дій. Представництво — це процесуальна діяльність представника в межах наданих йому повноважень від імені та в інтересах іншої особи. З дореволюційних вчених К. Малишев визначав представництво як заміну однієї особи іншою, коли представник діє в процесі замість особи, яку представляє, таким чином, наслідки його діяльності несе остання.

Прибічники іншого підходу до визначення представництва у цивільному процесі вважають його правовідношенням, з огляду на яке одна особа здійснює у межах своїх повноважень процесуальні дії від імені й в інтересах іншої особи (цю думку висловлювали    Е. В. Васьковський, A. X. Гольмстен, С. Н Абрамов, ІМ. Ільїнська, Л Ф. Лесницька, В. В. Комаров,     Я. А. Розенберг, B.І. Теріишніюв, М. С. Шакарян та інші).

Ці, на перший погляд полярні точки зору, мають багато спільного. Спір викликає питання про те, що виникає раніше — діяльність представника зі здійснення повноваження та вступ його у правовідносини, чи першим виникає правовідношення представництва, в межах якого здійснюється та чи інша представницька діяльність. Внутрішня суть такого явища, як представництво, при цьому залишається незмінною — здійснення повноваження представником.

ЦК дав таке визначення представництва: це правовідношення, в якому одна сторона (представник) зобов’язана або має право вчинити правочин від імені другої сторони, яку вона представляє (ч. 1 ст. 237 ЦК). Таким чином, вперше на законодавчому рівні визнано, що представництво — це правовідношення. А вже в межах цього правовідношення представником здійснюється певна діяльність, яка полягає у вчиненні правочинів від імені особи, яку представляють.

Із легального визначення цивільного представництва можна зробити важливий висновок для цивільного процесу: оскільки відносини між представником і судом (третьою особою у цивільному праві) не включаються до складу представницьких правовідносин, ці відносини не є представницькими. Йдеться лише про участь представника як суб’єкта представницьких відносин (які вичерпуються лише внутрішніми відносинами) у інших відносинах. Так, відносини представника і суду — це не продовження представницьких відносин, а самостійні відносини, які не можна розглядати у контексті представницьких. Не випадково ЦПК не вживає у назвах статей, що стосуються представника, термін «представництво». Наприклад, ст. 38 ЦПК має назву «Участь у справі представника», а не «Представництво у суді».

Усі питання взаємовідносин між представником та особою, яку він представляє, регулюються нормами матеріального права. У ЦПК містяться лише вимоги щодо виду та порядку оформлення документів, якими представник перед судом має підтвердити свої повноваження, чи способу надання представникові певних повноважень. Однак для того, щоб представник зміг взяти участь у процесі, він повинен вступити у правовідносини з судом. Участь у справі представника реалізується саме через правовідносини представника і суду. Таким чином, вступаючи у процес, представник вступає у процесуальні відносини з судом, однак ці відносини є не представницькими, а засобом реалізації повноважень представника. Тому неможливо говорити про представницькі відносини у процесі, оскільки вони взагалі в ньому не вини-кають, а можна говорити лише про участь у справі представника, який вступає у відносини з судом з метою реалізації своїх повноважень. І з цього боку участь у справі представника — це, звісно, діяльність з метою реалізації повноважень представника, що відбувається в межах правовідносин представника і суду. Таким чином, між судовим представником та особою, яку представляють, процесуальних відносин не ви-никає. Вони мають іншу галузеву належність, а відтак — не можуть бути складовою цивільних процесуальних відносин за участю представника.

Правовідносини, які складаються між особою, яку представляють, і представником, є лише передумовою для участі представника у цивільному процесі. Вони разом із юридичними процесуальними діями, які здійснюються представником, що спрямовані на легітимацію його як суб’єкта правовідносин із судом, є передумовою процесуального правовідношення, суб’єктами якого є представник і суд. Відносини за участю представника у цивільному процесі — це відносини між представником і судом.

Таким чином, представництво в цивільному процесі — це процесуальна діяльність, яка відбувається у межах правовідношення між представником та судом, однієї особи (представника) від імені та в інтересах іншої особи (яка бере участь у справі), що здійснюється з метою захисту та охорони прав, свобод та інтересів у суді особи, яку представляють, і надання допомоги суду в установленні дійсних прав і обов’язків осіб, які беруть участь у справі.

Словосполучення «від імені особи, яку представляють», що застосоване у визначенні цивільного процесуального представництва, певним чином відрізняється від розуміння аналогічного терміну в цивільному праві. У цивільному праві дії від імені іншої особи, разом з іншим означають дії, що породжують безпосередній правовий результат для особи, яку представляють. У цивільному процесі дії представника безпосереднього результату для особи, яку представляють, не мають. Представник у цивільному процесі вступає у відносини із судом, а тому його дії для суду мають безпосередній результат. І тільки за допомогою суду особа, яку представляють, отримує ті чи інші права чи обов’язки.

Основною метою процесуального представництва є захист та охорона прав, свобод та інтересів осіб, які беруть участь у справі. А надання правової допомоги (ця мета часто зазначається у процесуальній літературі) є самостійною процесуальною діяльністю, що здійснюється особою, яка є фахівцем у галузі права і за законом має право на надання правової допомоги (ст. 56 ЦПК).

До цілей процесуального представництва належать також реалізація представником процесуальних прав та обов’язків особи, яку представляють, та надання допомоги суду у встановленні дійсних прав і обов’язків осіб, які беруть участь у справі. Остання мета стосується представництва адвокатами (ще римське право вбачало в адвокаті особу, що має при здійсненні своїх функцій певні суспільні обов’язки). Держава не має законодавчої можливості вимагати надання допомоги суду іншими представниками, але ч. 3 ст. 27 ЦПК передбачає, що особи, які беруть участь у справі, зобов’язані добросовісно здійснювати свої процесуальні права і виконувати процесуальні обов’язки, що опосередковано спрямовано на досягнення зазначеної мети.

Об’єктом правовідносин між представником і судом треба вважати захист, охорону (в окремому провадженні) порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних та юридичних осіб, інтересів держави у цивільному процесі.

Змістом процесуальних відносин між судом і представником є права та обов’язки представників і суду та їхні дії. Обсяг прав, якими наділяється добровільний представник, визначається повноваженнями, якими наділили його закон та довіритель. За ЦПК представник має право на здійснення всіх процесуальних дій від імені особи, яку він представляє, а довіритель має право лише обмежити повноваження представника.

Інститут представництва застосовується не до всіх процесуальних відносин. Він має суворо визначені, установлені законом межі.

З огляду на це, процесуальне законодавство: обмежує коло суб’єктів представництва. Не всі учасники цивільного судочинства можуть мати представника у справі, та не будь-яка особа може бути представником у цивільній справі в суді; процесуальне представництво можливе при розгляді не всіх цивільних справ.

Згідно з ч. 1 ст. 38 ЦПК представництво неможливе у справах про усиновлення. Особи, які є заявниками у справах про усиновлення, у разі винесення рішення про усиновлення заявниками дитини юридично стають її батьками. Це покладає на них великий моральний та правовий обов’язок із виховання усиновленої дитини. Тому обмеження процесуального представництва, що запроваджене законодавцем, для цієї категорії справ здається цілком виправданим. Крім того, особиста участь у справі усиновлювачів дає змогу суду певною мірою упевнитися в особі усиновлювача, її надійності, особливо якщо це стосується іноземних громадян.

Наявність представника у справі, в принципі, має надавати можливість стороні особисто не брати участь у процесі. Однак у деяких категоріях цивільних справ для їхнього правильного вирішення дуже важливими є особисті пояснення сторін і третіх осіб по суті спору, що не можуть бути замінені поясненнями представників, тому суд згідно з п. 4 ч. 1 ст. 169 ЦПК може викликати позивача або відповідача для особистих пояснень і тоді, коли у справі беруть участь їхні представники.

Виходячи з усталеної практики, суд викликає сторони для надання особистих пояснень у справах про розірвання шлюбу, встановлення батьківства, позбавлення батьківських прав, поновлення на роботі, про захист честі та гідності. У цьому випадку представник надає юридичну допомогу особі, яку представляє, при розгляді справи.

Представництво від імені юридичних осіб необхідно відрізняти від ведення справ юридичних осіб їх органами. У доктрині цивільного та цивільного процесуального права переважає думка, що дії органу юридичної особи — це суть дії самої юридичної особи. Однак існує й інша позиція, згідно з якою органи юридичних осіб належать до представників у власному розумінні цього слова, яка має тепер певне нормативне підґрунтя у положеннях ЦК та ЦПК. Згідно зі ст. 38 ЦПК юридичних осіб представляють їхні органи, що діють у межах повноважень, наданих їм законом, статутом чи положенням, або їх представники.

Стаття 92 ЦК передбачає, що юридична особа набуває цивільних прав та бере на себе цивільні обов’язки через свої органи, які діють відповідно до закону або установчих документів, а ч. 3 ст. 92 ЦК при цьому встановлює: орган або особа, яка відповідно до установчих документів юридичної особи чи закону виступає від її імені, зобов’язані діяти в інтересах юридичної особи, добросовісно і розумно та не перевищувати повноважень. Таке формулювання підкреслювало представницький характер дій, який можна ви-вести з тлумачення зазначених норм, адже діяльність органів юридичної особи розглядається так само, як і діяльність представника.

На представницький характер дій органів юридичних осіб вказує також п. 2 ч. 1 ст. 42 ЦПК, який передбачає, що повноваження представників мають бути посвідчені довіреністю юридичної особи або документами, що посвідчують службове становище і повноваження її керівника. Тобто керівник юридичної особи вважається, разом із представником за довіреністю, представником юридичної особи.

Однак визнання органу юридичної особи її представником теоретично невірне, оскільки неминуче призводить до висновку про від-сутність повної процесуальної дієздатності у юридичних осіб. Органи юридичної особи є його частиною і не є самостійним суб’єктом права. Саме тому для участі органу юридичної особи у процесі довіреність не вимагається. Без своїх органів юридична особа не здатна була б діяти як суб’єкт права.

Крім того, ч. 1 ст. 29 ЦПК указує, то юридична особа наділяється повною дієздатністю, тобто здатністю своїми діями здійснювати права і виконувати обов’язки. Звідси випливає, що компетентний орган юридичної особи, яка бере участь у справі, не має самостійного процесуального становища, тому що його процесуальні дії — це дії самої юридичної особи.

Вважається, що деякі юридичні особи через свою організаційну структуру також не можуть безпосередньо вести свої справи в цивільному процесі, хоча і не позбавлені дієздатності — юридичні особи, очолювані колегіальними органами управління (правліннями, загальними збори членів, зборами уповноважених). Хоча сучасне процесуальне законодавство прямо не забороняє участь у процесі від імені юридичної особи його колегіального виконавчого органу, але зі змісту п. 2 ч. 1 ст. 42 ЦПК випливає, що від імені юридичної особи можуть виступати особи за довіреністю та її керівник (одноособовий орган). Про колегіальний орган юридичної особи не йдеться, а ч. 3 ст. 38 ЦПК передбачає, що юридичних осіб представляють їхні органи без вказівки на одноособові органи.

Участь у справі одного із членів колегіального органу варто розглядати як участь не юридичної особи, а його представника. Член колегіального органу юридичної особи сам по собі не може замінити цей орган у суді. Повноваження на ведення справи в суді він має не за посадою, а здобуває їх не інакше, як за рішенням колегіального органу.

Що стосується участі у процесі організацій, що не мають статусу юридичної особи, наприклад, органу опіки і піклування, то вони завжди виступають у процесі через представників.

2. Правове становище процесуального представника як самостійного суб’єкта

Процесуальному представнику можуть надаватися довірителем деякі повноваження на вчинення процесуальних дій щодо розпорядження об’єктом матеріального спору. Так, процесуальний представник може користуватися правом на одержання присудженого майна або грошей за наявності у нього повноважень, які чітко вказані в його довіреності згідно зі ст. 115 Цивільного процесуального кодексу України.

Правове ж становище процесуального представника як самостійного суб’єкта цивільних процесуальних правовідносин у цивільному судочинстві визначається нормами статей 98, 112, 113, 117 Цивільного процесуального кодексу України. Ці функції також визначені статтями 1, 6 Закону України «Про адвокатуру». Мета процесуального представника допомогти особі, яку представляють у здійсненні її процесуальних прав, попередити їх порушення у цивільному процесі, домогтися для неї найбільш сприятливого рішення і надати суду допомогу у здійсненні правосуддя у цивільних справах.

Засоби досягнення цієї мети також різні. Процесуальний представник для досягнення своєї мети може користуватися лише засобами, вказаними у законі (наприклад позов, зустрічний позов, заперечення, клопотання та ін.). В цивільному ж праві ці засоби визначає особа, яку представляють, або, за розсудом представника, у певних випадках і він сам.

Необхідно звернути увагу і на те, що норми інституту представництва у цивільному праві не встановлюють, хто конкретно може бути представником, а хто ні. В цивільному процесі до рішення цього питання інший підхід. Тут чітко і повно встановлено, хто може виступати в суді представником (ст.112, 113 ЦПК України), а також, кому і за яких обставин це заборонено (ст.116 ЦПКУ).

Доречно також звернути увагу на те, що підготовка документації, вся технічна робота забирають у юриста певну кількість зусиль та часу, що відволікає його від основної діяльності — роботи над законодавством, яке, до речі, в Україні дуже швидко змінюється.

Останнім часом непоодинокі випадки участі у справі двох, трьох і більше представників. Але це можуть собі дозволити або достатньо заможні громадяни, або потужні фірми чи організації.

Процесуальне представництво в судах в більшості випадків здійснюється саме адвокатами.

Говорячи про види цивільного процесуального представництва, варто зупинитися на класифікації за підставами залежно від юридичної значущості волевиявлення особи, яку представляють. Для виникнення цивільно-процесуального представництва слід розрізняти: а) представництво добровільне; б) представництво обов’язкове.

Добровільне представництво може бути, по-перше, договірним і, по-друге, представництвом, що ґрунтується на членстві в громадських організаціях, яке ще має назву «суспільне представництво». Договірне представництво підставою свого виникнення має або цивільний договір доручення, або трудовий договір, з яких випливають повноваження представника з ведення справи в суді. Договірними представниками в суді є адвокати, юрисконсульти та інші працівники підприємств, організацій та установ — у справах цих юридичних осіб; особи, допущені судом до представництва у справі.

Серед договірних представників найбільш розповсюджена участь адвокатів, юрисконсультів, співробітників юридичних фірм.

Однак в цивільному процесі України немає статті, яка б встановлювала так звану адвокатську монополію на ведення справ у судах інших осіб.

Як вже зазначалося, будь-яка особа, крім тих, кому це прямо заборонено законом, має право прийняти доручення від сторони або третьої особи, а суд будь-якої інстанції зобов’язаний допустити її до участі у справі після перевірки повноважень.

Під громадським представництвом розуміється представництво, яке здійснюється уповноваженими особами громадських організацій у справах членів цих організацій, а також інших громадян, права та інтереси яких захищають ці організації.

Висновки

Характеризуючи інститут представництва в цивільному процесі, слід визначити притаманні йому ознаки:

—         представниками можуть бути лише особи, які мають повну цивільну дієздатність та досягли 18-річного віку (за винятком окремих випадків);

—         представником може бути лише фізична особа;

—         організації, що не мають статусу юридичної особи, завжди беруть участь у процесі через представників;

—         діяльність органів юридичної особи розглядається так само, як і діяльність представника.

Об’єктом правовідносин між представником і судом треба вважати захист, охорону (в окремому провадженні) порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних та юридичних осіб, інтересів держави у цивільному процесі. 

Список використаної літератури

1. Зейкан Я. П. Захист у цивільній справі: наук.-практ. коментар / Я. П. Зейкан. — К.: КНТ, 2007. — 484 с.
2. Клейнман А. Ф. Советский гражданский процесс: учеб. / А. Ф. Клейнман. — М.: Изд-во Моск. ун-та, 1954. — 407 c.
3. Фурса С. Я. Цивільний процесуальний кодекс України: наук.-практ. коментар: у 2 т. / С. Я. Фурса, Є. І. Фурса; за заг. ред. С. Я. Фурси. — К.: Вид. Фурса С. Я.: КНТ, 2006. — 448 с.
4. Тертишніков В. І. Цивільний процес України: навч.-практ. посіб. / В. І. Тертишніков. — X.: Вид. ФО-П Вапнярчук Н. М., 2009. — 320 с.
5. Васильєв С. В. Цивільний процес України: навч. посіб. / С. В. Васильєв. — X.: Еспада, 2009. — 456 с.
6. Павлуник І. А. Представництво в цивільному процесі України: автореф. дис. … канд. юрид. наук: 12.00.03 / І. А. Павлуник. — К., 2002. — 20 с.
7. Цивільний процес України: підруч. / за ред. Ю. С. Червоного. — К.: Істина, 2007. — 392 с.
8. Цивільний процес України. Академічний курс / за ред. С. Я. Фурси. — К.: Вид. Фурса С. Я.: КНТ, 2009. — 848 с.
9. Балюк М. І. Практика застосування цивільного процесуального кодексу України (цивільний процес у питаннях і відповідях): коментарі, рекомендації, пропозиції / М. І. Балюк, Д. Д. Луспеник. — X.: Харків юридичний, 2008. — 708 с. — (Серія «Судова практика»).
10. Про застосування норм цивільного процесуального законодавства при розгляді справ у суді першої […] Верховний Суд; Постанова від 12.06.2009 № 2.
11. Конституція України: Закон від 28.06.1996 № 254к/96-ВР // Відомості Верховної Ради України. — 1996. — № 30. — Ст. 141.