Вступ

В умовах проведення в Україні правової реформи важливого значення набуває проблема подальшого розвитку і вдосконалення правового регулювання суспільних відносин у сфері транспортної діяльності, їх місця в правовій системі держави, від вирішення якої значною мірою залежить успіх розвитку багатьох галузей економіки й ринкових відносин.

На сьогоднішній день не існує жодної ділянки суспільного життя, яка б так чи інакше не була пов’язана з процесом транспортування. До цього процесу прямо чи опосередковано залучаються відповідні засоби, методи, форми, принципи і правила поведінки, які породжують транспортні суспільні відносини. Для того щоб набути визначеного змісту, ці відносини потрібно врегулювати. Одним з основних напрямів врегулювання транспортних суспільних відносин є вплив на них норм права.

Поняття транспортного права в юридичній літературі розглядалося ще на початку XX століття, коли з’явилися основні принципи його побудови й виникла необхідність визначити відповідне місце в системі права. У науці з цього питання є кілька поглядів. Одні автори заперечують існування транспортного права як самостійної галузі права, посилаючись на загально прийняті умови розмежування галузей права, вказуючи при цьому на особливість транспортного права, що поєднує в собі владно-організаційні відносини адміністративно-правового характеру й майнові відносини цивільно-правового характеру, а важливий розділ транспортного права — договір перевезень являє собою інститут цивільного права. На їхню думку, таке поєднання не є підставою для виокремлення транспортного права в самостійну галузь навіть при наявності значної кількості нормативних актів і кодифікованих документів у вигляді кодексів, статутів і настанов.

Інші автори в категоричній формі стверджують, що транспортне право є самостійною правовою галуззю і міжгалузевою наукою, яка виникла в результаті поєднання тих чи інших принципів прикладних і галузевих юридичних наук.

Отже, питання визначення поняття транспортного права є досить дискусійним. Традиційно склалося відокремлення галузей права за предметом і методом правового регулювання, причому поява нової галузі права можлива лише за умови визначення загальних положень, що відображають єдині принципи й методи регулювання суспільних відносин, характерних тільки для цієї галузі права.

1. Визначення поняття і предмета транспортного права

Вірне визначення поняття та предмета галузі права має сприяти обранню напрямів удосконалення цього галузевого законодавства.

Транспортне право можна розглядати у трьох іпостасях: як науку, галузь права та навчальну дисципліну. Проте поняття транспортного права як певної філософської чи правової категорії, що окреслює межі певного напряму людської діяльності, визначає правила його легітимації, встановлює правила здійснення, забезпечує їх дотримання та ін., має бути єдиним.

Визначити поняття можна буде після визначення його основних характеристик: предмета, метода, принципів, системи права та системи законодавства, правовідносин, цілі, функцій, суб’єктів тощо. В умовах обмеженості обсягів більше уваги приділимо саме поняттю і предмету.

У визначенні поняття транспортного права ключовим словом є термін «транспорт». Автори Великої радянської енциклопедії визначають, що слово «транспорт» походить від латинського «transporto» — переношу, перемітаю, перевожу, тобто означає переміщення людей та вантажів і являє собою одну із найважливіших галузей суспільного матеріального виробництва [1, с. 154]. Сучасний юридичний словник визначає прихід слова «транспорт» до української мови із французької та німецької, де існувало слово «transport», яке у свою чергу походить від латинського «transportare» — переносити, переміщувати. Тому зараз під даним словом розуміється галузь народного господарства, покликана забезпечити економічні, організаційні та соціальні зв’язки різних сфер економіки і задовольнити потреби суспільного виробництва та населення в перевезеннях [2, с. 119]. При цьому основною метою господарської діяльності підприємств транспорту автори словника визначають перевезення пасажирів, вантажів, багажу та пошти, надання інших транспортних послуг, перевезення та ремонт транспортних засобів і шляхів сполучення.

Предмет навчальної дисципліни транспортного права охоплює предмет дослідження науки транспортного права і предмет галузі транспортного права.

Наука транспортного права спрямована на дослідження притаманних йому правовідносин, визначення прогалин у законодавстві та практиці, розроблення шляхів удосконалення правового регулювання діяльності, пов’язаної з функціонуванням транспортної системи України та механізму впровадження цих шляхів. Наука транспортного права розвивається у межах розвитку галузі транспортного права. Однак у процесі пошуку наука транспортного права часто виходить за межі галузі транспортного права. Відкриті й досліджені наукою нові обрії переходять до предмету галузі транспортного права. У той же час значна кількість усталених правовідносин у певний час не досліджується науковцями.

Отже, предмет навчальної дисципліни транспортного права постійно розширюється за рахунок розширення своїх складових — предмета науки транспортного права і предмета галузі транспортного права. При цьому предмет галузі транспортного права включає в себе значну частину предмета науки транспортного права. Так само можна сказати, що ця частина предмета галузі транспортного права у певний момент часу є цікавою для науковців і тому включається до предмету науки транспортного права. Окрема частина предмета галузі транспортного права є вже дослідженою й у певний момент не становить інтересу для науки транспортного права, рівно як і певна частина предмета науки транспортного права є новою для галузі транспортного права, а тому в даний певний момент часу ще не входить до предмета галузі транспортного права.

Оскільки предмет навчальної дисципліни включає в себе предмет науки і галузі права, а наука більшою мірою розвивається у межах галузі права і поступово розширює її предмет, то основним напрямом розгляду транспортного права має бути розгляд його як галузі права.

Транспортне право є комплексною галуззю права. В залежності від переважаючих правовідносин його можна розглядати як частину цивільного, господарського чи адміністративного права.

Отже цивільні, господарські, адміністративні правовідносини, пов’язані з використанням транспортних засобів у приватних інтересах, з метою отримання прибутку, досягнення певного соціального ефекта і управління єдиною транспортною системою України в комплексі складають предмет транспортного права.

Визначивши предмет транспортного права як науки, навчальної дисципліни та галузі права можна визначити, що транспортне право — це наука, галузь права, та навчальна дисципліна, що досліджує, вивчає та розкриває цивільно-, адміністративно-, господарсько-правові й інші правовідносини із володіння, користування та розпорядження транспортними засобами, забезпечення функціонування єдиної транспортної системи, надання послуг із перевезення вантажів та пасажирів, що виникають та діють між громадянами України, іноземцями, суб’єктами господарювання, державними органами, спираючись на загальноправові та окремі галузеві принципи, і пропонує напрями й механізми вдосконалення законодавства та правової практики з метою задоволення потреб держави, суб’єктів господарювання та фізичних осіб — громадян у перевезенні вантажів і пасажирів.

Удосконалення правового регулювання транспортної діяльності полягає у комплексному розвитку цивільного, господарського та адміністративного законодавства.

2. Місце транспортного права в системі права України

Транспортне право не є окремою галуззю системи права.

Такий висновок ґрунтується на наступних положеннях:

По-перше, транспортне право — не окрема галузь права, яка регулює певний тип правовідносин, а сукупність різних правових норм, які регулюють різні види правовідносин (переважно майнові та управлінські), що виникають у зв’язку з діяльністю транспорту.

Майнові відносини складають матеріальний зміст договорів перевезення, договорів страхування транспортних ризиків, правових ситуацій митного оформлення вантажів тощо. Серцевиною, основним нервом майнових відносин у сфері транспорту є договори перевезень, що регулюються цивільним правом. Особливе місце займає захист майнових прав сторін зобов’язань, що випливають із договорів перевезень. Так, в цивілістиці виділяються матеріальні та процесуальні норми з регулювання морських спорів.

Управлінські відносини визначають організацію транспорту як єдиної системи, яка охоплює всі види транспорту — державного, колективного й приватного. Норми, які регулюють ці правовідносини, належать різним галузям публічного права — конституційному, адміністративному, кримінальному, господарському праву.

По-друге, транспортне право — не галузь права, а міжгалузевий комплекс, тому що для правового регулювання транспортної діяльності в ньому застосовується не єдиний метод правового регулювання, а методи різних галузей права.

Так при регулюванні майнових відносин переважно застосовується метод приватного права (цивільно-правовий) — метод автономних рішень, який ґрунтується на принципі юридичної рівності сторін, з якого випливає правило: «Можна робити все, що не заборонено законом».

При регулюванні управлінських відносин застосовується метод публічного права — метод владних приписів, який ґрунтується на принципі нерівності сторін (субординації), з якого випливає правило: «Можна робити тільки те, що передбачено законом».

Таким чином, транспортне право — це не окрема галузь права, а міжгалузевий комплекс. Він об’єднує правові норми, що за допомогою різних галузевих методів регулюють управлінські та майнові відносини, які виникають у зв’язку зі здійсненням транспортної діяльності [2].

Норми різних галузей права об’єднуються в єдиний комплекс транспортного права з метою правового регулювання діяльності транспортної системи України і відносин, що виникають між підприємствами транспорту і користувачами. Тому система транспортного права відображає особливості суспільних відносин, які воно регулює.

У цілому транспортне право складається із сукупності норм різних галузей права — цивільного, господарського, адміністративного, трудового, земельного, міжнародного та інших.

Проте, транспортне право як цілісна юридична наука і навчальна дисципліна традиційно поділяється на загальну та спеціальну частини.

У загальній частині розглядаються теоретичні основи транспортного права, поняття та структура транспортної системи, організаційно-правові засади управління транспортом, правові засади господарської діяльності підприємств транспорту, юридична відповідальність за правопорушення на транспорті, порядок укладання та виконання транспортних договорів.

В спеціальній частині транспортного права слід з’ясувати правові засади діяльності:

• автомобільного транспорту;
• залізничного транспорту;
• повітряного транспорту;
• морського транспорту;
• річкового транспорту;
• трубопровідного транспорту.

3. Джерела транспортного права та їх характеристика

Транспортне право як комплексна галузь права має свої джерела.

Слід згадати, що форма (або джерела) права — це зовнішнє оформлення змісту загальнообов’язкових правил поведінки, які офіційно встановлені або санкціоновані державною владою чи загальновизнані суспільством, — правові звичаї, рішення, прийняті на всенародних і місцевих референдумах.

Серед відомих чотирьох видів форм (джерел) права таких, як правовий звичай, правовий прецедент, нормативно-правовий акт, договір із нормативно-правовим змістом, два останні є основними джерелами транспортного права.

Нормативно-правовий акт — це письмовий документ відповідного державного органу, яким встановлюються, змінюються або приймаються норми права, які за своїм змістом є правилами загального характеру.

За цією ознакою його необхідно відрізняти від інших актів, розрахованих на одноразову дію, — актів застосування норм права чи індивідуальних актів.

Серед нормативно-правових актів, що є джерелами транспортного права, слід виділити закони та підзаконні акти.

Головним джерелом транспортного права є Основний Закон — Конституція України, прийнята на п’ятій сесії Верховної Ради 28 червня 1996 року.

Розглядаючи це питання, слід опрацювати норми Конституції України, які закріплюють основи державного та суспільного ладу; визначають права всіх суб’єктів права власності і господарювання; право власності українського народу на землю та її надра, атмосферне повітря, водні ресурси (ст. 13); визначають обов’язки суб’єктів господарювання із забезпечення екологічної безпеки, прав і свобод громадян (ст. 16).

В Основному Законі передбачаються основні засади управління об’єктами державної власності; проведення екологічної, фінансової, цінової, інвестиційної політики та природокористування (розділ VI).

Зазначені положення є визначальними для правового регулювання діяльності транспорту.

Важливим джерелом транспортного права є цивільне законодавство України.

До прийняття нової редакції Цивільного кодексу України у 30-й главі Цивільного кодексу України були сконцентровані норми, які регулюють правовідносини, що виникають у процесі перевезення вантажів і пасажирів.

Новий Цивільний кодекс України (вступає в дію з 1.01.2004 року) містить Главу 64 «Перевезення», яка визначає загальні положення про перевезення (ст. 908), поняття договору (ст. 909, 910) та окремі аспекти перевезень. Також Цивільний кодекс України визначив засади відповідальності володільців джерел підвищеної небезпеки (транспортних засобів) (ст. 1187, 1188), встановив скорочені строки позовної давності з позовів, що випливають із відносин перевезення (ст. 258), ввів поняття «публічний договір» щодо послуг транспорту загального користування (ст. 633, 915), визначив особливості відповідальності на транспорті (ст. 921—926), урегулював відносини зберігання (ст. 936, 956, 957, 972, 974, 977), відносини з транспортно-експедиційного обслуговування (глава 65), відносин найму (оренди) транспортних засобів (ст. 798—805), зберігання ав­тотранспортних засобів (ст. 977). Цивільне законодавство передба­чає відповідальність перевізників за невиконання зобов’язань, за витрату, нестачу і пошкодження вантажу чи багажу.

З прийняттям Господарського кодексу України (вступає в дію з 1.01.2004 року) правове регулювання транспорту отримало додатковий розвиток. Зокрема Господарський кодекс України містить главу 32 «Правове регулювання перевезення вантажів», у якій регулюється перевезення вантажів як господарська діяльність. Також Господарський кодекс України визначає основні засади господарсько-правової відповідальності, в т.ч. на транспорті.

Джерелом транспортного права є цілий ряд законів, які регулюють відносини, що виникають у транспортній діяльності.

Серед них Закон України «Про транспорт» від 10.11. 1994 року (із змінами та доповненнями за станом на 21.12.2000, ВВР, 2001, № 9, ст. 38), який визначає правові, економічні, організаційні та соціальні основи діяльності всіх видів транспорту в Україні. 30 червня 1993 року Верховною Радою України прийнятий Закон України «Про дорожній рух» (із змінами та доповненнями за станом на 07.02.2002, ВВР, 2002, № 29, ст. 194), який визначає правові та соціальні основи, регулює суспільні відносини у сфері дорожнього руху та його безпеки, визначає права, обов’язки і відповідальність учасників дорожнього руху, органів державної виконавчої влади, об’єднань підприємств, установ та організацій незалежно від форм власності і господарювання.

Основні правові, економічні та організаційні засади діяльності залізничного транспорту, його відносини з органами державної виконавчої влади, органами самоврядування, іншими видами транспорту, пасажирами, відправниками та одержувачами вантажів, багажу, вантажобагажу і пошти встановлені Законом України «Про залізничний транспорт», прийнятий Верховною Радою України 4 липня 1996 року.

Джерелом автотранспортного права є Закон України «Про автомобільний транспорт» від 05.04.2001 р., який визначає засади діяльності автотранспортних підприємств, порядок здійснення господарювання на автотранспорті, вимоги до перевізників, до договорів на перевезення тощо.

Джерелом транспортного права є також Повітряний кодекс України, прийнятий Верховною Радою України 4 травня 1993 року (із змінами та доповненнями за станом на 15.12.99, ВВР, 2000, № 11, ст. 89).

Кодекс визначає правові засади діяльності користувачів повітряного транспорту України; державного регулювання діяльності цивільної авіаційні, господарської та комерційної діяльності авіа­ції; встановлює авіаційні правила; визначає правове становище повітряних суден, аеродромів і аеропортів, нормує порядок сертифікації та допуску повітряних трас, польоти повітряних суден; повітряні перевезення; авіаційні роботи.

Окрім цього, Повітряний кодекс передбачає відповідальність за порушення законодавства, що регулює використання повітряного простору України, відповідальність перевізника, замовника та пасажира за невиконання обов’язків і зобов’язань.

Правові, економічні та соціальні засади діяльності морського транспорту передбачені ще одним джерелом транспортного пра­ва — Кодексом торговельного мореплавства України, прийнятим Верховною Радою України 23 травня 1995 року (із змінами та доповненнями за станом на 21.10.97, ВВР, 1998, № 2, ст. 5).

Нарешті, ще один Закон України — «Про трубопровідний транспорт» від 15 травня 1996 року — визначає правовий, економічний та організаційний порядок діяльності цього виду транс­порту.

Джерелами транспортного права України є також Закони України «Про підприємства в Україні» від 27 березня 1991 ро-

ку (із змінами та доповненнями за станом на від 07.02.2002, ВВР, 2002, № 29, ст. 194) (втрачає чинність з 1.01.2004 року), «Про господарські товариства» від 19 вересня 1991 року (із змінами та доповненнями за станом на від 07.03.2002), «Про підприємництво» від 7 лютого 1991 року (із змінами та доповненнями за станом на від 15.11.2001, ВВР, 2002, № 7, ст. 52) (втрачає чинність з 1.01.2004 року), Земельний кодекс України (із змінами та доповненнями за станом на 20.12.2001, ВВР, 2002, № 3-4, ст. 27 ) та інші, які будуть детально розглянуті в інших темах дисципліни.

Окрім законів, джерелами транспортного права є ціла низка підзаконних нормативно-правових актів. Це Укази Президента України, постанови Кабінету Міністрів України, документи національного банку України, накази міністра транспорту, деяких галузевих міністрів, керівників залізниць, портів та інші акти, прийняті на підставі та для виконання законів. Серед них, зокрема, як приклад можна назвати: укази Президента України; постанови Кабінету Міністрів України; роз’яснення Національного банку України; накази міністра транспорту.

Серед джерел транспортного права особливе місце посідають статути окремих видів транспорту. Наприклад, Статут залізниць України (затв. Постановою КМУ №457 від 6 квітня 1998р.).

Ще одна група джерел транспортного права охоплюється поняттям нормативно-правовий договір.

Мова йде про договори, які укладаються між Україною й іншими країнами з приводу забезпечення міждержавної транспортної діяльності, а також угоди між транспортними підприємствами та організаціями України й інших країн.

Це можуть бути як договори, що укладені спеціально для врегулювання правовідносин в галузі транспортної діяльності, так і інші угоди, в яких визначаються основні засади правового регулювання цієї сфери.

До таких договорів можна віднести Договір про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Російською Фе­дерацією від 31 травня 1997 р. та Договір про відносини добро­сусідства і співробітництва між Україною і Румунією від 2 червня 1997 р.

Зокрема ст. 17 Договору з Російською Федерацією визначає основні напрямки співробітництва в галузі транспорту, руху вантажів і транспортних засобів через територію країн-учасниць договору. Стаття визначає, що перевезення вантажів і пасажирів залізничним, повітряним, морським, річковим і автомобільним транспортом, операції через морські, річкові і повітряні порти, залізничні та автомобільні мережі, магістральні трубопроводи повинні бути врегульовані окремими договорами.

4. Законність і застосування норм транспортного права

В нових умовах господарювання режим законності вимагає, щоб у законах та інших нормативних актах були максимально збалансовані права та інтереси всіх суб’єктів цієї групи суспільних відносин — держави, підприємств транспорту і громадян.

Однією з головних вимог законності є добре продумана система правових демократичних законів та підзаконних актів, що регулюють відносини, що виникають у зв’язку з діяльністю транспорту.

Стосовно транспортного права цю вимогу не можна вва­жати реалізованою. Хоча останнім часом законодавець вживає заходів для оновлення законодавства, яке регулює цю галузь, але не можна визнати нормальним, що на сьогодні діє понад чотириста нормативно-правових актів, більшість із яких — підзаконні акти.

Наступною вимогою законності є відповідність підзаконних актів законам і Конституції України.

Ця вимога не реалізована, оскільки нині ще діє ціла низка нормативних актів, які були видані виходячи з відомчих інтересів і без врахування інтересів та прав користувачів транспорту.

Третьою вимогою законності є чітке формулювання та закріплення компетенції, прав і обов’язків державних органів, їх посадових осіб, підприємств, організацій, підприємців та громадян, їх правового статусу.

Особливою формою дотримання і виконання норм права є застосування права, тобто застосування норм права до передбачуваних ними суспільних відносин.

Норми транспортного права застосовуються до відносин, що виникають у зв’язку з діяльністю транспорту.

Кожна норма транспортного права є загальним правилом, що поширюється не на якийсь конкретний випадок, а на той чи інший вид відносин, на невизначену кількість однорідних випадків.

Так, ст. 909 Цивільного кодексу України визначає, що за договором перевезення вантажу транспортна організація (перевізник) зобов’язується доставити ввірений їй відправником вантаж до пункту призначення і видати його уповноваженій на одержання вантажу особі (одержувачу), а відправник зобов’язується сплатити за перевезення вантажу встановлену плату.

Ця норма передбачає не один якийсь договір перевезення, укладений між конкретним відправником та перевізником, а взагалі всякий договір перевезення.

Для правильного застосування норм транспортного законодавства необхідно знати межі дії нормативних актів у часі, в просторі та за колом осіб, на яких вони поширюються.

Щодо дії нормативного акта в часі, то вона починається з моменту набуття ним чинності. Цей порядок передбачений ст. 94 Конституції України, в частині V якої зазначається, що закон набирає чинності через десять днів з дня його офіційного оприлюднення, якщо інше не передбачено самим законом, але не раніше дня його опублікування.

Зупинення дії нормативного акта відбувається шляхом відміни його наступним актом того самого органу або у зв’язку із закінченням терміну, на який він був виданий. Дія нормативних актів у просторі полягає в тому, що закони й інші нормативні акти діють на території всієї держави, а дія деяких норм транспортного права поширюється на всі транспортні засоби незалежно від місця їх перебування.

Це, наприклад, має місце на морських суднах незалежно від їх перебування: в територіальних водах, в іноземних портах чи у відкритому морі. В даному разі діють відповідні статути служби на суднах та дисциплінарні статути. Закони й інші нормативні акти діють відносно громадян України як на її території, так і за її межами.

Громадяни України, які перебувають за її межами, зокрема на кораблях, відповідно до ст. 38 та 69 Конституції мають право брати участь у виборах та референдумах, а стаття 25 Конституції України гарантує піклування та захист своїм громадянам, які перебувають за межами держави.

Водночас громадяни України, які виконують службові обов’яз­ки на транспортних засобах і перебувають за межами держави, несуть відповідальність за законами України.

З цього приводу законодавець передбачив спеціальні норми.

Відповідно до п. 8 статті 101 Кримінально-процесуального кодексу України капітани морських суден, що перебувають у далекому плаванні, наділені повноваженнями органу дізнання, і на них покладені обов’язки вжиття необхідних оперативно-роз­шукових заходів з метою виявлення ознак злочину й осіб, які його вчинили, та відповідно до ст. 104 Кримінально-процесуального кодексу України за наявності ознак злочину порушувати кримінальну справу і проводити слідчі дії для встановлення особи, яка його вчинила. За наявності підстав, передбачених статтею 106, капітан судна наділений правом затримання підозрюваного у вчиненні злочину. Окрім цього, капітани морських суден можуть доручити проведення дізнання одному зі своїх помічників або іншій особі начальницького складу екіпажу і брати участь у слідчих діях за цієї справою. Складовою частиною процесу застосування права, який впливає на стан законності, — є тлумачення норм, тобто діяльності з виявлення волі законодавця, яка закріплена в правовій нормі.

Тлумачення може бути виражене в усній і письмовій формах та мати офіційний і неофіційний характер.

Суб’єктами неофіційного тлумачення можуть бути як юристи, так і практичні працівники, зокрема працівники транспорту, громадяни, громадські організації.

Важливим для режиму законності в діяльності транспортних підприємств є офіційне тлумачення. Як випливає зі ст. 147 Конституції України, офіційне тлумачення Конституції та законів здійснює Конституційний суд України.

Щодо офіційних роз’яснень державних органів, то вони мають важливе значення в застосуванні норм права у тих випадках, коли відповідний орган наділений спеціальною компетенцією. Ці акти не змінюють нормативно-правові акти, а є лише допоміжними правовими актами, спрямованими на ліпше розуміння змісту норм права в разі їх застосування.

Прикладом роз’яснення нормативно-правових актів може бути лист Мінтрансу № 20/4-10-7207 від 27 червня 2000 року «Про використання первинної транспортної документації».

Важливим для режиму законності в діяльності транспортних підприємств є казуальне тлумачення — коли норма роз’яснюється за конкретною справою, тобто уточнюються суб’єктивні права та обов’язки, юридичні факти і обставини в рамках конкрет­них правовідносин.

Воно має місце в рішеннях Вищого Господарського Суду або Верховного Суду України з конкретних справ. Наприклад, Постанова Пленуму Верховного Суду України від 4 червня 1993 року «Про практику застосування судами України законодавства про транспортні злочини»; Лист Вищого Арбітражного Суду від 18 березня 1993 р. «Про відповідальність морських портів за простої вагонів при перевезеннях експортних та імпортних вантажів».

Висновки

Отже, поняття транспортного права України, то його можна розглядати в кількох значеннях: як галузь права, як галузь законодавства, як галузь юридичної науки і як навчальну дисципліну.

Транспортне право України як галузь права — це сукупність юридичних норм і правових інститутів, які регулюють суспільні відносини, що складаються в зв’язку з організацією і діяльністю транспорту по забезпеченню внутрішніх і зовнішніх транспортно-економічних зв’язків і потреб населення у перевезеннях.

Визначаючи транспортне право України як окрему галузь права, можна вказати на те, що воно має такі риси, завдяки яким можна розрізняти різні галузі права.

По-перше, однією з таких рис є значний масив кодифікованих актів і високий рівень систематизації транспортного законодавства.

По-друге, з прийняттям єдиного комплексного законодавчого акта — Закону України «Про транспорт» від 10 листопада 1994 р. — статтями 23. 25, 28, З1. 33, 35. 38 майже остаточно врегульовані питання про землі транспорту, порядок їх відведення, використання й зберігання, розташування на них споруд і підприємств транспорту, інших комунікацій, що знайшло своє остаточне закріплення в Земельному кодексі України — статті 67. 68. 69, 70, 71, 72, 73. 74.

По-третє, наявність специфічних ознак у правовідносинах, що регулюються нормами транспортного права. Наприклад, у ст. 2 Статуту залізниць України вказується, що цей Статут визначає обов’язки, права і відповідальність залізниць, а також підприємств, організацій, установ і громадян, які користуються залізничним транспортом. Цим Статутом регламентується порядок укладання договорів, організація та умови перевезення вантажів, пасажирів, багажу, вантажобагажу й пошти, основні положення експлуатації залізничних під’їзних колій, а також взаємовідносини залізниць з іншими видами транспорту. Отже, специфічність правовідносин полягає в дотриманні прав і виконанні обов’язків не тільки органами й посадовими особами залізниць, а й іншими суб’єктами, які користуються транспортом.

По-четверте. Однією із специфічних ознак можна вказати на трудові відносини на транспорті. Побудовані вони, взагалі, на нормах трудового права, але мають деякі особливості: у стосунках здебільшого використовується метод субординації, якому характерно централізоване, імперативне регулювання відносин зверху донизу. Статус суб’єктів транспортної системи характеризується підпорядкованістю на манір воєнізованих структур (уніформа, знаки розрізнення, інші атрибути влади).

По-п’яте, у транспортному праві існують притаманні тільки йому правові норми. Наприклад, визначена ціла низка категорій: залізничний транспорт, транзит вантажів, небезпечний вантаж, судно, капітан порту, авіаційні правила, вантажні операції, засоби транспорту та інші визначення з характеристикою їх правового статусу. Тільки норми транспортного права визначають й регулюють ці категорії.

Отже, транспортне право регулює специфічний визначений вид відносно відокремлених суспільних відносин, які відіграють важливу роль в організації суспільного життя.

Список використаної літератури

1. Цивільний кодекс України від 16 січня 2003 року //ГУ.-2003.-№45-46, 47-48 (12, 13 березня).
2. Господарський кодекс України від 16 січня 2003 року // ГУ.-2003.-№49-50 (14 березня).
3. Закон України “Про транспорт” від 10 листопада 1994 року // ВВРУ, 1994.-№51.-Ст.446.
4. Булгакова І.В., Клепікова О.В. Транспортне право України: Академічний курс: Підруч. для студ. юр. спец. вищ. навч. закл. — К.: Концерн „Видавничій Дім „Ін Юре”, 2005.
5. Егиазаров В.А. Транспортное право: Учебное пособие.-М.: Юрид. лит., 2009.
6. Гіжевський В. К., Мілошевич А. В. Правове регулювання транспортною системою України. — К., 2009. — 141 с.
7. Демський Е. Ф., Гіжевський В. К., Демський С. Е., Мілошевич А. В. Транспортне право України. — К.: Юрінком Інтер, 2009. — 416 с.