Вступ

Невдала спроба національного об’єднання Німеччини шляхом ліберальних реформ у ході революції 1848-1849 рр. змінилася спробами досягти цієї мети через консервативне державне управління. Прусський король Фрідріх Вільгельм IV відмовився прийняти імперську корону з рук ліберального Франкфуртського парламенту, але був зовсім не проти очолити національну федерацію, в якій головні принципи королівської влади залишалися б недоторканими. В той час коли австрійські війська за допомогою росіян придушували революцію в Угорщини, Берлін розгорнув активну дипломатичну діяльність, спрямовану на залучення німецьких держав до Прусського союзу. Шляхом дипломатичного тиску вдалося приєднати до Союзу переважну більшість німецьких держав. Навесні 1850 р. зібрався новий парламент, який мав затвердити конституцію нового конфедеративного утворення.

Коли у Гессені спалахнула суперечка між прибічниками і противниками місцевої влади, в який втрутилися Пруссія та Австрія, Німеччина опинилася на порозі громадянської війни. Лише втручання російського царя Миколи І, який підтримав Австрію, змусило прусського короля відступити. 29 листопада 1850 р. між Пруссією та Австрією була підписана Оломоуцька угода про відновлення Німецького союзу під верховенством Австрії. Так закінчилася ще одна невдала спроба Пруссії об’єднати Німеччину.

1. Утворення Німецької імперії

Буржуазна революція 1848 року в Німеччині зазнала поразки. Завдання, які стояли перед революцією, – соціально-економічне (ліквідація феодальних відносин) і політичне (об’єднання країни) не були вирішені. Об’єднання Німеччини залишалося невідкладним завданням. Політична роздробленість гальмувала подальший економічний розвиток. Вона була основою реакційних політичних режимів.

Різні соціальні групи боролися за об’єднання країни. В цьому були зацікавлені буржуазія, частина юнкерства, робітничий клас, селянство.

Вирішення такого загальнонімецького питання можливе було двома шляхами: революційним — через великонімецьку республіку, і реакційним — через об’єднання країни під владою одного із німецьких монархів за допомогою насильницьких, грабіжницьких воєн. І слід визнати, що об’єктивно обидва варіанти були можливими.

Серйозною спробою реалізувати революційний варіант була революція 1848 року. Однак утворити великонімецьку республіку не пощастило.

Залишався реакційний варіант, а саме — об’єднання силою, під зверхністю наймогутнішої німецької держави.

Гегемоном серед німецьких держав спочатку вважалася Австрія. Але поступово на перше місце виходить Пруссія. У 1861 році королем Пруссії стає Вільгельм, який з метою посилення Пруссії вносить у ландтаг проект рішення про створення чотирьохсоттисячної армії. Ландтаг був проти цього, але Вільгельм витрачає необхідні суми без згоди ландтагу. В 1862 році він призначає міністром-президентом представника прусського юнкерства Отто фон Бісмарка, переконаного монархіста, прихильника рішучих дій.

Бісмарк відразу перейшов у наступ. Він роз’яснював парламентській опозиції, що її «паперова конституція і парламентське голосування не варті мідного гроша», що він буде до кінця «боротися з лібералізмом» і не допустить «хазяйнування парламенту». Бісмарк розпускає палати, провадить військову реформу, значно збільшуючи чисельність армії. «Не промовами і не голосуванням вирішуються найважливіші питання часу, — казав Бісмарк, — а залізом і кров’ю».

Посилившись, Пруссія починає загарбницькі війни, боротьбу за насильницьке приєднання сусідніх держав. У 1861 році відбулася війна проти Данії, внаслідок якої в Данії були відібрані Шлезвіг і Гольштинія. В 1866 році в битві при Садовій було розгромлено австрійську армію. Після цього Австрію виключили з Німецького союзу.

Перемога над своїм основним супротивником дозволила Пруссії створити об’єднання частини німецьких держав під власним керівництвом. У 1866 році було утворено Північнонімецький союз, що об’єднав двадцять одну німецьку державу, а 1867 року — прийнято Конституцію Союзу. Президентом Північнонімецького союзу Конституція визначила прусського короля. Він отримав всю повноту виконавчої влади, яку він доручав союзному канцлеру, що відповідав тільки перед президентом. Створювалися також дві палати: рейхстаг, який обирався населенням, і союзна рада з представників окремих держав. Так під гегемонією Пруссії було об’єднано частину Німеччини.

За межами утвореного Союзу залишалися південнонімецькі держави, їх приєднанню до Союзу заважала Франція. Конфлікт між Пруссією і Францією знайшов своє завершення у франко-прусській війні 1870 року. Перемога була на боці Пруссії, яка отримала контрибуцію з Франції і приєднала ряд південнонімецьких територій. Вісімнадцятого січня 1871 року в Версалі Вільгельм І був проголошений німецьким імператором. Так виникла нова (друга) Німецька імперія.

2. Конституція Німеччини 1871 року

Шістнадцятого квітня 1871 року установчий рейхстаг прийняв Конституцію Німеччини. Союзна територія складалася з двадцяти двох монархій і трьох вільних міст. Конституція передавала всю повноту суверенних прав Німецькій імперії в цілому. «Імперія користується правом законодавства в межах союзної території на підставі змісту даної конституції і притому так, — було сказано в статті 2,— що імперські закони вважаються вищими від законів кожної держави». Імперському законодавству підлягали такі важливі справи, як зовнішні відносини, військо і військовий флот імперії, митне і торгове законодавство, законодавство про податки, які йдуть на потребу імперії, визначення системи мір і ваг, законодавство про цивільне, карне право і судочинство і т.д.

Окремі держави, що входили до складу імперії, зберігали свої конституції, ландтаги, уряди, але їх автономія була дуже обмеженою.

Імперське законодавство здійснювалося рейхстагом і союзною радою (бундесратом). Рейхстаг обирався спочатку на три, а потім на п’ять років. Збирався щорічно. Ніякого контролю над міністерствами рейхстаг не мав. Союзна рада складалася з представників союзних держав, призначених їх урядами. Всього було п’ятдесят вісім депутатів. Кожна держава отримувала певну кількість голосів — від одного до шести. Але Пруссії було надано сімнадцять голосів. Поряд з рейхстагом союзна рада брала участь у законодавстві, утворювала постійні комітети. Вона могла засідати самостійно, рейхстаг такої можливості не мав, Бундесрат мав право передавати імператору своє рішення щодо розпуску рейхстагу.

Главою імперії був Німецький імператор (кайзер) — король Пруссії. «Головування в союзі належить королю Пруссії, — було сказано в статті 11 Конституції, — який має титул Німецького імператора». Йому належало право скликати і закривати рейхстаг і союзну раду. Він призначав чиновників, а в разі необхідності давав розпорядження про їх відставку.

Особливе місце займав єдиний імперський міністр з величезними повноваженнями — імперський канцлер. Він призначався імператором і відповідав лише перед ним. Головував у бундесраті, керував постійними комітетами, підписував закони після імператора. За поданням канцлера імператор призначав і звільняв статс-секретарів закордонних справ, внутрішніх справ, адміралтейства, скарбниці і колоній.

Спеціальний розділ Конституції був присвячений імперській армії. Кожен німець повинен був служити в армії сім років, витрати на армію несли усі держави. Але і в мирний, і в воєнний час армія перебувала під командуванням імператора.

Конституція забезпечувала панування Пруссії в Німецькій імперії. Основний закон досить чітко відбивав гегемонію Пруссії в Союзі. Про це свідчили такі факти: головування в Союзі належало королю Пруссії, тобто імператору (ст. 11), в бундесраті Пруссія мала сімнадцять голосів, а зміни в Конституції вважалися недійсними, якщо чотирнадцять голосів будуть подані проти (статті 6 і 78), головував в союзній раді канцлер, який призначався королем Пруссії (ст. 15), армія була підпорядкована імператору — прусському королю (ст. 63), в армії було введено «в повному обсязі прусське військове законодавство» (ст. 61), імператор мав право оголосити на воєнному стані кожну частину імперії (ст. 68), було в нього і право екзекуції — покарання члена Союзу, який не хотів визнавати рішення імперії (ст. 19).

Особлива увага приділялася в Німецькій імперії поліції. Поліцейський корпус був підпорядкований статс-секретарю внутрішніх справ, що забезпечувало централізацію і давало можливість встановити найсуворіший поліцейський режим.

Судова система Німеччини визначалася Законом про судові установи 1877 року. В окремих державах Союзу існували три судові інстанції. Першою з них був дільничний суд. Тут усі цивільні справи розглядалися одноосібно суддею, а кримінальні — або одноосібно, або за участю двох шефенів (засідателів). Компетенцією земських судів був розгляд цивільних, комерційних і кримінальних справ, а також розгляд апеляційних скарг на вироки і рішення дільничних судів. Вищі земські суди розглядали скарги на рішення і вироки судових установ і в апеляційному, і в касаційному порядку.

Загальнонімецьким був імперський суд. Його члени призначалися імператором. У складі суду були цивільний і кримінальний сенати (відділення).

При всіх судах перебувала прокуратура, яка була реорганізована 1877 року на зразок французької. Прокуратурі була підпорядкована поліція, яка під її керівництвом провадила дізнання в кримінальних справах.

Адвокатура була організована на основі Положення 1878 року як самоврядна корпорація.

В цілому ж система вищих органів влади і управління Німецької імперії являла собою єдиний, в значній мірі централізований державний механізм з особливим привілегірованим становищем в ньому ряду прусських державних органів.

Об’єднання Німеччини навколо Прусії з її особливо сильними традиціями правлячої монархії і здійснене військовим шляхом доволі швидко привело до росту значення в урядовій політиці єдиної імперії військового мілітаризму, до прагнення підвищити державне значення Німеччини за рахунок інших сусідніх країн. Це стало передумовою агресивної зовнішньої політики Німеччини в Європі, яка в підсумку призвела до початку Першої світової війни. В ході цієї війни Друга Німецька імперія зазнала поразки і розпалась.

3. Значення утворення та об’єднання Німеччини

Конституція була розроблена так, щоб дати канцлеру (до 1890 р. країною фактично управляв О. фон Бісмарк) та монарху всю повноту влади. Універсальне виборче право було запроваджено лише тому, що Бісмарк вірив у те, що сільські жителі проголосують за кандидатів від консерваторів. До того ж поділ на виборчі округи відбувся так, щоб надати перевагу саме сільським жителям. Лібералів, Партію центру та соціал-демократів Бісмарк вважав ворогами, оскільки вони намагалися змінити консервативний характер імперії.

Централізація й уніфікація органів управління «ліберальної ери» (1871-1878) дали змогу провести низку реформ загальноімперського характеру, найважливішими серед яких були введення єдиної грошової системи — марки, створення Імперського банку (Рейхсбанк) та єдиних збройних сил.

Після створення імперії та прийняття конституції перед Бісмарком постало завдання приборкати опозицію, зокрема католицьку Партію центру та соціалістів. Перший удар «залізний канцлер» Бісмарк завдав по католиках. Із 41 млн населення Німецької імперії 63 % були протестантами, 36 % — римо-католиками.

Останні не довіряли протестантській Пруссії й часто виступали в опозиції до уряду Бісмарка. Союзником Бісмарка у боротьбі з католиками стали ліберали, які вважали римсько-католицьку церкву політично консервативною і боялися її впливу на третину німців. Бісмарк не збирався знищувати католицизм в Німеччині, а ставив завдання підірвати політичний вплив католицької Партії центру.

Заходи німецького уряду проти католиків отримали назву «культуркампф» — боротьба за культуру (1871-1887). Цей термін увійшов у вжиток після того, як у 1873 р. прусський вчений і ліберальний державний діяч Р. Вірчоу оголосив, що битва з католиками «набула характеру великої битви за гуманізм».

На початку 80-х років Бісмарк зробив заяви про необхідність проведення широких соціальних реформ у дусі теорії «соціальної монархії», яка передбачала зміцнення монархічного режиму шляхом досягнення соціальної злагоди між різними верствами і станами суспільства, введення робітничого законодавства та практичного забезпечення соціального захисту.

Бісмарк наштовхнувся на опозицію в рейхстазі серед депутатів, які представляли кола багатих промисловців, оскільки соціальні реформи реально загрожували їхнім надвисоким прибуткам. Канцлеру вдалося зламати опозицію за підтримки імператора та широкої громадської думки. У 1883-1889 pp. рейхстаг прийняв три закони про страхування на випадок хвороби, каліцтва, старості та непрацездатності (останній передбачав виплату пенсії робітникам, що досягли 70-річного віку ). Німеччина стала першою країною в Європі, де було прийнято широке соціальне законодавство.

Однак внутрішня політика Бісмарка, спрямована на підтримку прискореної соціальної та економічної модернізації Німеччини за намагання не допустити будь-якого реформування авторитарної політичної системи, призводила до постійних політичних криз і піддавалася критиці з боку полярних політичних сил. Після смерті у 1888 р. Вільгельма І імператором став його онук Вільгельм ІІ (1888-1941). Його стосунки з 74-річним канцлером із самого початку стали напруженими. Приводом до остаточного розриву були підсумки виборів до рейхстагу 1890 р., на яких за соціалістів проголосували майже 1,5 млн виборців. Закон проти соціалістів довелося скасувати й ображений канцлер подав у відставку. Імператор не став його утримувати, запевнивши всіх, що курс засновника Німецької імперії залишиться незмінним.

Наступником Бісмарка став JI. фон Капріві, колишній військовий і недостатньо досвідчений політичний діяч. На відміну від попередника новий канцлер намагався співробітничати з полярними політичними силами — Партією центру та соціал-демократами. За їхньої підтримки було зменшено митні тарифи на ввезення до Німеччини зернових культур, укладено вигідні торговельні договори з Росією, Австро-Угорщиною та Румунією. Ціни на продовольство знизилися, почалося промислове піднесення і підвищення життєвого рівня населення. Однак багаті землевласники були ображені тим, що канцлер нехтує їхніми інтересами задля інших верств населення. Маючи великий політичний вплив у Пруссії, юнкери у 1894 р. змогли відправити Капріві у відставку.

У сільському господарстві переважали великі юнкерські господарства (понад 100 га землі), в яких використовувалася наймана праця, широко застосовувалися сільськогосподарські машини, впроваджувалися досягнення агрономічної науки, що дало змогу значно підвищити врожайність. Чималим був прошарок багатих селян — гросбауерів, які практично забезпечували Німеччину продовольством і підтримували політику протекціонізму, яку проводив уряд, що мало позбавити їх конкуренції з боку закордонних виробників.

Високі темпи економічного розвитку Німеччини після 1871 р. зумовили витіснення англійської продукції на світових ринках. Промисловість Німеччини потребувала нових ринків збуту і стимулювала зовнішньополітичну активність держави. Але щоб завоювати «місце під сонцем», необхідно було витіснити з колоній суперників, насамперед Англію. Англо-німецьке суперництво стало визначальним у територіальному поділі світу.

Німецькі промисловці, об’єднані в Паннімецький союз, виступили з ідеєю створення колоніальної імперії в Африці, Південній Америці та на Близькому Сході. Увага політиків Берліна була прикута до Трансваалю з багатими покладами золота й алмазів. Більшість копалень перебувала під контролем Південноафриканської компанії, яка користувалася підтримкою лондонських банкірів. Активне проникнення німецького капіталу в Південну Африку розпочалося з фінансування групою банків на чолі з «Німецьким банком» Сімменса будівництва залізниці, яка з’єднала столицю Трансваалю — Преторію — з узбережжям океану. Зрештою, німецькому колоніальному капіталу вдалося встановити контроль над фінансовою системою Трансваалю. Водночас відкрилися широкі перспективи для економічного проникнення Німеччини в Туреччину. У 1898 р. турецький султан погодився надати Німеччині концесію на будівництво залізниці Босфор — Багдад і далі — до Перської затоки.

Висновки

У ході франко-прусської війни остаточно об’єдналися німецькі землі і 18 січня 1871 р. у Версалі урочисто було проголошено створення Німецької імперії, першим канцлером якої став О. Вісмарк. Відтоді Німеччина утримувала ключові позиції в європейських міжнародних відносинах.

За конституцією 1871 р., Німецька імперія була федеративним союзом 22 монархій, в якому окремі землі мали внутрішню автономію. Вища виконавча влада належала імператору, який призначав імперського канцлера з широкими повноваженнями. Імператору належала й законодавча влада, він очолював збройні сили, мав право оголошувати війну й укладати мир. Вищими представницькими органами були рейхстаг і Федеральна рада (бундесрат). Рейхстаг мав законодавчу ініціативу і вибори до нього здійснювалися на основі загального виборчого права. Федеральна рада складалася з представників урядів усіх німецьких земель і вирішувала зовнішньо- і внутрішньополітичні проблеми. Роль законодавчих органів була обмежена і вони могли приймати закони лише після попереднього погодження з імператором. Крім того, із законодавцями практично ніколи не радилися з важливих зовнішньополітичних проблем. Отже» порівняно з Францією та Англією законодавчі органи Німеччини були малодієвими і не могли впливати на політику уряду.

Список використаної літератури

1. Історія держави і права зарубіжних країн: Хрестоматія/ Нац. юрид. академія України ім. Ярослава Мудрого, Науково-дослідний інститут державного будівництва та місцевого самоврядування Академії правових наук України; За ред. В.Д. Гончаренко. — К.: Видавничий дім, 2002. — 714 с.
2. Історія держави і права зарубіжних країн: Навчальний посібник / О. М. Джужа, В. С. Калиновський, Т. А. Третьякова та ін.; За заг. ред. О. М. Джужи. — 2-ге вид., переробл. і доп.. — К.: Атіка, 2005. — 255 с.
3. Бостан Л. Історія держави і права зарубіжних країн: Навчальний посібник / Людмила Бостан, Сергій Бостан,; Наук. ред. С. М. Тимченко; М-во освіти і науки України, М-во внутрішніх справ України, Запорізький юридичний ін-т. — К.: Центр навчальної літератури, 2004. — 671 с.
4. Глиняний В. Історія держави і права зарубіжних країн: Навч. посібник / Володимир Павлович Глиняний,; Одес. нац. юрид. академія. — 5-те вид., перероб. і доп.. — К.: Істина, 2005. — 767 с.
5. Дахно І. Історія держави і права: Навчальний посібник-довідник для студентів ВНЗ/ Іван Дахно,. — К.: Центр навчальної літератури, 2006. — 405 с.
6. Омельченко І. Історія держави і права зарубіжних країн: Навчально-методичний посібник/ Ірина Омельченко, Олег Сорокін, Валентин Череватий,; Ін-т держави і права ім. В.М.Корецького НАН України. — К.: Ін-т держави і права ім. В.М.Корецького, 2000. — 132 с.
7. Страхов М. Історія держави і права зарубіжних країн: Підручник/ Микола Страхов,; Нац. юридична акад. України ім. Ярослава Мудрого, Акад. правових наук України. — 2-е вид., переробл. і доп.. — К.: Видавничий дім, 2003. — 582 с.
8. Хома Н. Історія держави і права зарубіжних країн: Навчальний посібник / Наталія Хома,. — 4-те вид., стереотипне. — Львів: Новий Світ-2000, 2007. — 474 с.
9. Шевченко О. Історія держави і права зарубіжних країн: Навч. посібник для студ. юрид. вузів та фак./ Олександр Оксентійович Шевченко,; Відп. ред. І.Д.Борис. — К.: Вентурі, 1997. — 303 с.
10. Шостенко І. Історія держави і права зарубіжних країн: Навчально-методичний посібник/ Іван Шостенко, Оксана Шостенко,; МАУП. — К.: МАУП, 2003. — 101 с.