Вступ

Динамічні зміни, що відбуваються сьогодні в усіх сферах суспільної діяльності, вимагають соціально-економічних перетворень з орієнтацією на принципи інноваційного розвитку, ефективне використання науково- технічного та інтелектуального потенціалу, запровадження економіки знань і розвиток інформаційного суспільства. Зазначене обумовлює необхідність підвищення ролі держави в регулюванні процесів інноваційного розвитку та зміцненні його ресурсного та інфраструктурного забезпечення.

Сьогодні питання державного регулювання інноваційної діяльності є надзвичайно актуальними, але за всієї динаміки розвитку нормативно- правової бази в цій сфері, її не можна вважати ефективною та ґрунтовною. Більшість документів, що були прийняті за останні 10-15 років, мають дескриптивний або декларативний характер і не забезпечують повномасштабного регулювання суспільних відносин, які виникають у процесі розроблення, створення та поширення інноваційного продукту, його втілення як інновації із подальшою комерціалізацією. У діючому законодавстві домінують численні розрізнені підзаконні нормативно-правові акти (організацію інноваційної діяльності в Україні сьогодні регламентують більш ніж 400 таких актів різної галузевої належності).

Проблемним залишається і питання теоретико-правового обґрунтування концепції модернізації інноваційної системи в Україні, а також відпрацювання підходів і механізмів її реалізації до інструментально-прикладного рівня, який забезпечить її ефективність та інтеграцію зі стратегічними пріоритетами розвитку як на рівні країни в цілому, так і на рівні окремих територій.

Значний вклад у дослідження інноваційних процесів, еволюції та становлення інноваційного типу економіки, у теорію розвитку національних інноваційних систем внесли І. Ансофф, П. Друкер, Дж. Кейнс, Р. Нельсон, М. Портер, Дж. Сакс, Дж. Стиглиц, П. Фишер, К. Фриман, Ю. Арутюнова, Л. Гуриєва, С. Древінг, В. Іванов, Н. Івлева, А.  Ілларіонов, Д. Ліванов, М. Рогачев, О. Савина, Д. Тюкаєв, А. Юданов, Д. Альохін, Н. Богдан, Л. Нехорошева та ін.

Визначенню проблем і перспектив розвитку інноваційної діяльності, обґрунтуванню ролі держави в її регулюванні та потенційних можливостей її впливу на формування національного інноваційного продукту, пріоритетним питанням у сфері розроблення інвестиційної політики та функціонування національної інноваційної системи зокрема, запровадженню кластерного підходу до інноваційного розвитку присвячені праці вітчизняних науковців та практиків С. Архієреєва, Я. Базилюка, О.        Волкова, В. Геєця, М. Денисенка, Я. Жаліло, В. Івченка, В. Ільчука, Г. Канафоцької, С. Карташова, А. Кондрашихіна, І. Лисенка, І. Лобас, М. Пашути, І. Польської, А. Савченка, В. Семиноженка, О. Травянка, Л. Федулової, О. Хіменка, М. Шарка та ін. Окремо слід відзначити дослідження академіка Академії наук України, члена президії Спілки економістів України С. Соколенка, який зробив значний внесок у розвиток теорії та практики запровадження інноваційних моделей розвитку країни, будучи засновником віртуальної Школи українських кластерів.

Метою дослідження є обґрунтування шляхів розв’язання проблем державного регулювання інноваційної діяльності в Україні.

1. Проблеми державного регулювання інноваційної діяльності в Україні

Останнім часом все більш актуальним є розподіл країн за технологічною ознакою. Так, американський економіст Дж. Сакс виділив три групи країн: технологічні новатори, технологічні послідовники та технологічні аутсайдери [11]. В. М. Геєць та В. П. Семиноженко зазначають, що Україна у світі сприймається лише як представник останньої групи [1]. Результати проведеного нами аналізу вітчизняного та зарубіжного досвіду інноваційної діяльності дозволяють стверджувати, що Україна сьогодні є аутсайдером навіть серед пострадянських країн. Наявна модель державного управління інноваційною діяльністю себе не виправдала. І сьогодні Верховна Рада України знов і знов проголошує курс на забезпечення гармонійного розвитку людського потенціалу, економіки і природного середовища держави на інноваційній основі, а саме: реалізацію інноваційної політики, що спрямована на забезпечення економічної безпеки держави, створення високотехнологічної конкурентоспроможної екологічно чистої продукції, надання високоякісних послуг та збільшення експортного потенціалу з ефективним використанням вітчизняних та світових науково-технічних досягнень, підвищення ефективності освітньої, наукової та науково-технічної діяльності, здійснення заходів із концентрації інвестиційних ресурсів на реалізації проектів [4; 7].

Ще 3-4 роки тому за рейтингом Всесвітнього економічного форуму конкурентоспроможність економіки України оцінювалася за 12 показниками, серед яких за кількістю інновацій Україна посідала 52 місце зі 134 країн (для порівняння, за ефективністю товарних ринків — 103 місце, а за розвитком інституцій — 115) [13]. Що стосується такого показника, як «інноваційний розвиток», то за даними Форуму Україна зайняла 72 місце. Але це не найгірший стан для України. У 2010 р. у щорічному рейтингу конкурентоспроможності економік Всесвітнього економічного форуму вона зайняла 89 місце, а у 2011 р. піднялася з 89-го на 82-е місце, розмістившись між Тринідадом і Тобаго та Намібією [12].

Отже, можна стверджувати, що, незважаючи на наявність інновацій, Україна має дуже низький рівень конкурентоспроможності. За висновками Національної академії наук України, такий стан обумовлений рядом факторів, перш за все недосконалістю державної політики та нормативно- правової бази в науково-технологічній та інноваційних сферах, недоліками у визначенні стратегічних пріоритетів розвитку країни та вкрай незадовільною ситуацією з їх реалізації. Тому, з урахуванням вимог законів України «Про пріоритетні напрями інноваційної діяльності в Україні» [4; 5] (перший з них уже втратив чинність на підставі прийняття у 2011 р. нового закону), Концепції Державної цільової економічної програми «Створення в Україні інноваційної інфраструктури на 2008 — 2012 роки» [2] та інших нормативних документів у цій сфері, головною стратегічною метою сучасного Уряду стає модернізація інфраструктури інноваційного розвитку України та впровадження нових, дійових механізмів його реалізації, серед яких окремо можна виділити проектний та кластерний підходи.

У вересні 2010 р. з метою забезпечення ефективного використання інвестиційно-інноваційних ресурсів держави, сприяння залученню інвесторів до реалізації пріоритетних для держави інноваційних проектів, прискорення відновлення національної економіки та переходу її до умов сталого розвитку Президент України В. Янукович підписав Указ «Про заходи щодо визначення і реалізації проектів із пріоритетних напрямів соціально-економічного та культурного розвитку» [3], яким постановив Кабінету Міністрів України опрацювати питання щодо державного сприяння реалізації проектів із таких напрямів: «нова енергія», «нова якість життя», «нова інфраструктура», «олімпійська надія — 2022».

Проекти, яким згідно із зазначеним указом має сприяти держава, мали не тільки відповідати розглянутим і підтриманим Комітетом з економічних  реформ пріоритетним напрямам соціально-економічного та культурного розвитку України, а також містити інноваційну складову, яка є однією з ключових вимог методології управління проектами (разом із обмеженнями за часом, ресурсами, якістю та обов’язковим розподілом відповідальностей за роботи (заходи) проекту). Так, до розгляду мали братися пріоритетні проекти, а саме: у сфері екології, забезпечення громадян альтернативними (відновлюваними) джерелами енергії, використання інноваційних підходів до управління житловим господарством, модернізації системи управління в освітній, медичній, інших галузях народного господарства тощо.

Згідно з прийнятим у лютому 2011 р. вектором розвитку Кабінетом Міністрів України було затверджено постанову «Про затвердження Програми розвитку інвестиційної та інноваційної діяльності в Україні» [7] (далі — програма). Мету програми сформовано, на наш погляд, достатньо традиційно: «перехід на інноваційну модель розвитку економіки, модернізація виробництва, підвищення конку рентоспроможності вітчизняної продукції на внутрішньому і зовнішньому ринку, запобігання впливу міжнародної фінансової кризи на розвиток економіки» [7]. Але цікаво, що саме в цій програмі був констатований факт відсутності державної підтримки виконання програм науково-технічного та інноваційного розвитку, що призвело до погіршення стану багатьох галузей економіки, зокрема їх технічної та технологічної відсталості, зношеності основних фондів, низького рівня використання виробничих потужностей, їх високої енерго- та ресурсоємносгі, відсутності або низького рівня впровадження інновацій.

У програмі були окреслені проблеми розвитку інвестиційної та інноваційної діяльності в Україні, до яких віднесено, зокрема, такі:

—         недостатній обсяг коштів суб’єктів господарювання та держави для здійснення інвестицій з метою реалізації інвестиційних та інноваційних проектів;

—         невизначеність правового інструменту залучення недержавних інвестицій з метою розвитку економіки, у тому числі механізму забезпечення розвитку державно-приватного партнерства;

—         низькі темпи впровадження високих технологій, висока енергоємність внутрішнього валового продукту та зношеність основних фондів;

—         недосконалість законодавства щодо розвитку інноваційної діяльності;

—         невиконання суб’єктами господарювання вимог законодавства щодо взяття на облік об’єктів права інтелектуальної власності та відсутність механізму заохочення введення таких об’єктів у комерційний обіг;

—         нерозвиненість інноваційної інфраструктури, недостатня кількість інноваційних підприємств (інноваційних центрів, технопарків, технополісів, інноваційних бізнес-інкубаторів), наукових парків, центрів трансферу технологій і промислових кластерів;

—         недосконалість механізму комерціалізації результатів наукових досліджень та розробок;

—         невизначеність пріоритетів розвитку базових галузей економіки та відсутність сприятливих умов для залучення інвестицій з метою забезпечення розвитку високотехнологічного виробництва;

—         незначна кількість вітчизняних виробників високотехнологічної продукції, що беруть участь у міжнародному обміні технологіями, у зв’язку з недосконалістю законодавства щодо трансферу технологій;

—         недостатня державна підтримка впровадження інновацій для забезпечення розвитку малого та середнього підприємництва [7].

Очевидно, що деякі з вищезазначених проблем вже неодноразово декларувалися відповідними урядовими документами, але за причини відсутності визначення в них конкретних реальних механізмів і шляхів їх розв’язання, змін у пріоритетах політики уряду, впливу інших (зовнішніх і внутрішніх) негативних факторів, певного консерватизму мислення керівників на різних рівнях управління, зокрема на місцевому, та несприйняття ними важливості цих проблем останні і досі залишаються невирішеними. Тобто де-юре національна інноваційна система існує, про що свідчить Постанова Верховної Ради України «Про рекомендації парламентських слухань на тему: „Національна інноваційна система України: проблеми формування та реалізації“» [6], а де-факто вона й досі залишається у зародковому стані: несистемною та нерозвиненою.

2. Світовий досвід державного регулювання інноваційних процесів

Пряме державне регулювання інноваційних процесів у різних країнах здійснюється неоднаковою мірою, проте скрізь відіграє важливу роль у забезпеченні інноваційного розвитку. Вивчаючи досвід промислово розвинутих країн, серед основних засад державної науково-технічної політики в інноваційній сфері варто звернути увагу на її основні структурні елементи. Цими базовими елементами є такі три принципи:

1) технологія. Цей принцип потребує визначення і встановлення пріоритетів науково-технічного розвитку, за якими створюватимуться технології. Як правило, вибираються напрями, в яких уже є певні успіхи;

2) фінанси. Мається на увазі фінансове й ресурсне забезпечення створення технологій та введення їх у цивільний обіг;

3) інфраструктура її менеджмент.

Ці елементи мають становити єдиний механізм комерціалізації. Брак навіть одного з них робить усю конструкцію нестійкою. Зазначені принципи, на нашу думку, мають стати складовими національної інноваційної системи (політики). [7, с. 43.]

Порівняння національних національної інноваційної системи дає змогу дійти висновку про їхній позитивний або негативний вплив на економічний розвиток країни. За даними Організації Економічного Співробітництва та Розвитку (ОЕСР) визначено, що збільшення обсягів фінансування науки на 1% загального обсягу внутрішнього валового продукту не впливає на процеси комерціалізації технологій. Також не позначається на економічному зростанні збільшення кількості людей з вищою освітою на кожну 1000 громадян. Разом з тим, з’ясовано, що збільшення кількості молоді, яка працює в інжинірингових компаніях, позитивно впливає на економічне зростання країни. Таку залежність називають мобільністю кадрів.

Звертаючись до принципу фінансів, зауважимо, що в цілому в промислово розвинутих країнах під час реалізації політики стимулювання інноваційної активності в промисловості фінансовими методами прямого державного регулювання простежується постійно зростаюча тенденція переходу від державного субсидіювання підприємств промисловості, що розробляють нову наукоємну продукцію, до механізмів, що підвищують фінансову відповідальність промисловців за отримання й використання науково технічних результатів. Найпоширенішими механізмами в цій сфері є:

а) державні кредити або державні гарантії, які надаються комерційним банкам, що забезпечують доступ до кредитних ресурсів;

б) державне замовлення на розробку, виробництво й поставку стратегічно важливої наукоємної продукції;

в) пайова участь у фінансуванні наукових досліджень, що замовляються промисловими підприємствами (як правило, до 50%).

До нефінансових механізмів прямого державного регулювання належать, зокрема, експортно-імпортні квоти вживані для забезпечення необхідного рівня конкуренції на внутрішньонаціональних ринках наукоємної продукції.[8, с.435]

Усі промислово розвинуті країни світу також активно використовують і непрямі методи державного регулювання, передусім механізмів податкової й амортизаційної політики. Майже всі підходи ґрунтуються на наданні деяких стимулів (пільг), що полягають ось у чому:

1) віднесення витрат на НДДКР на поточні виробничі витрати підприємства (у США, Італії, Великобританії, Канаді, Бельгії, Швеції, законодавчо дозволено відносити на собівартість продукції цілком усі витрати на НДДКР);

2) відстрочення сплати податків для підприємств, що здійснюють інвестування в розроблення й освоєння виробництва нової наукоємної продукції, до початку надходження прибутку від її реалізації;

3) знижка з податку на прибуток, пропорційна приросту витрат підприємства на НДДКР.

Висновки

Можемо зробити висновок, що в цілому наявне законодавство у сфері забезпечення інноваційної діяльності не є досконалим. Доопрацювання вимагають нормативні акти, а окремої уваги потребує законодавче закріплення механізмів реалізації стратегічних напрямів інноваційної діяльності, зокрема інституціалізація процесів формування кластерів як потужного інструмента реалізації та активізації інноваційної діяльності в Україні. При цьому якщо тематиці кластеризації економіки України раніше просто не приділялося належної уваги, то про такі інструменти інноваційного розвитку, як технопарки, такого сказати не можна.

Отже, з метою підвищення конкурентоспроможності України, забезпечення її розвитку та процвітання необхідно зміцнити державну

підтримку інноваційної діяльності та розробити таку інноваційну політику, що базується на ефективній та ґрунтовній нормативно-правовій базі і спрямована не тільки на створення сприятливого інвестиційного клімату, а й на формування дієздатних структур, зокрема кластерних, здібних її реалізувати. Налагодження ефективного механізму взаємодії між цими структурами — це завдання влади на сучасному етапі розвитку. І саме кластерам як потужним інструментам забезпечення економічного розвитку на територіях різних рівнів має приділятися особлива увага.

Сучасна влада розуміє важливість зміцнення інноваційної системи України. Але для цього потрібні підготовлені висококваліфіковані фахівці, зокрема у сфері державного управління та місцевого самоврядування, а також професіонали у сфері інтелектуальної власності. Саме вони мають формувати інноваційну політику, спрямовану на підтримку інновацій та інтелектуальної власності. До того ж, на жаль, не всі сучасні керівники обізнані щодо можливостей та ролі кластерного підходу для забезпечення інноваційного розвитку країни.

Список використаної літератури

1. Геєць В. М. Інноваційні перспективи України / В. М. Геєць, В.П. Семиноженко. -X. : Константа, 2006. -272 с.
2. Концепція Державної цільової економічної програми «Створення в Україні інноваційної інфраструктури на 2008 — 2012 роки» : розпорядження прем’єр-міністра України В. Януковича від 6 черв. 2007 р. № 381-р // Офіц. вісн. України. — 2007. — № 43. — С. 65.
3. Про заходи щодо визначення і реалізації проектів із пріоритетних напрямів соціально-економічного та культурного розвитку : Указ Президента України від 8 верес. 2010 р. № 895/2010. -Режим доступу : www.president.gov.ua/ documents/12284.html.
4. Про пріоритетні напрями інноваційної діяльності в Україні : Закон України від 16 січ. 2003 p. № 433-IV// Відом. Верховної Ради України. — 2003. -№ 13.-Ст. 93.
5. Про пріоритетні напрями інноваційної діяльності в Україні : Закон України від 8 серп. 2011 p. № 3715-VI//Відом. Верховної Ради України. -2012. -№ 19-20.-Ст. 66.
6. Про рекомендації парламентських слухань на тему: «Національна інноваційна система України: проблеми формування та реалізації» : Постанова Верховної Ради України від 27 черв. 2007 p. № 1244-V // Відом. Верховної Ради України. — 2007. — № 46. — Ст. 525.
7. Програма розвитку інвестиційної та інноваційної діяльності в Україні : Постанова Кабінету Міністрів України від 2 лют. 2011 р. № 389 // Офіц. вісн. України. — 2011. — № 28. — С. 94.
8. Рекомендації щодо вдосконалення законодавства з підвищення конкурентоздатності економіки на основі створення і розвитку промислових кластерів : схвалено на Засіданні Комітету підприємців базових галузей промисловості ТПП України 15.11.2011р.- Режим доступу : //ucluster.org/blog/ 2011/11/…promislovikh-klasteriv.
9. Савонюк Р. Ю. Кластери в системі підвищення кваліфікації державних службовців і посадових осіб місцевого самоврядування: досвід створення та впровадження/Р. Ю. Савонюк. – Режим доступу : //eep.org.ua/files…/2012.ppt#256,l.
10. Савостенко Т. О. Формування регіональної інноваційної системи на базі використання кластерного підходу / Т. О. Савстенко, Д. Ф. Лосев // Менеджмент-орієнтовані підходи до здійснення змін в публічному управлінні : матер, наук.- практ. конф., м. Дніпропетровськ, 22 жовт. 2010 р. / за заг. ред. Ю. Шарова. — Д. : ДРІДУ НАДУ, 2010. — С. 190 — 193.
11. Сакс Дж. Макроэкономика. Глобальный подход / Дж. Сакс, Ф. Ларрен. — М. : Дело, 1996. — 848 с.