ВСТУП

Актуальність теми. Універсальні міжнародні норми з протидії нелегальній міграції позитивно впливають на формування відповідних регіональних норм, бо дозволяють акумулювати та розповсюджувати позитивний досвід різних країн та усієї цивілізації в цілому. Локальні міжнародні норми — це норми, які охоплюють як двосторонні, так і багатосторонні норми, але не мають характеру загальності. Звичайно, що локальні норми дозволяють регламентувати відносини між державами більш детально та повно. Вони, зокрема, враховують місцеві особливості, специфічні інтереси держав [1, с. 60].

Щодо стану досліджень регулювання міграційних процесів на рівні Ради Європи слід вказати, що до цієї теми у своїх роботах стосовно міграційних проблем фрагментарно звертаються такі дослідники, як В.С. Айрапетов, Л.А. Арутюнян, А.Г. Вишневський, Г.С. Вітковська, Л.М. Дробижева, Ж.А. Зайончковська, А.Г. Здравомислов, І.В. Івахнюк, Ю.М. Колосов, В.В. Лунєєв, В.І. Потапов, Е.А. Паїн, Л. Саккеус, В.О. Тішков, Б.Л. Цілевич. Торкалися цієї тематики у своїх працях такі українські вчені: В.Н. Денисов, А.С. Довгерт, В.І. Євінтов, О.В. Кузьменко, О.А. Малиновська, В.О. Новік, В.І. Олефір, О.М. Овсюк, Н.В. Плахотнюк, О.І. Піскун, І.М. Прибиткова, Ю.І. Римаренко, Ю.М. Тодика, Ю.С. Шемшученко, М.О. Шульга, Р.Ш. Чілачава, С.Б. Чехович та ін. Однак для сучасного та майбутнього повноцінного осмислення ролі Ради Європи в процесі регулювання міграційних процесів залишається недостатнім розкриття цієї теми на рівні доктрини.

Міжнародна міграція населення умовах розширення світогосподарських зв’язків займає дедалі більше значне місце у розвитку суспільства. Дедалі більше держав втягується в міграційні процеси, але, попри масштаби цього явища, сучасна наука абсолютно не має єдиної концепції. З одного боку, можна пояснити тим, що міграція одночасно впливає різні аспекти життя суспільства, такі як економіка, демографія, соціологія, політика та право. З іншого боку, аналіз ж розмірів та тенденцій міжнародної міграції ускладнене недосконалістю збору інформації, відсутністю уніфікованих національних інтересів та міжнародних показників.

Значні масштаби та інтенсивність міграції населення, робочої сили відносяться, безперечно, до числа характерних явищ сучасної епохи, що самим суттєвим чином визначають стан зайнятості, ринку праці, безробіття, розвиток системи освіти, тощо. Тому не випадково, що в кінці XX і на початку XXI століть проблеми міжнародної трудовій міграції набувають першорядного теоретичного і практичного значення.

Метою нашого дослідження є аналіз нинішніх особливостей європейського «полюса» глобальної міграції на фоні інших центрів протягання трудових емігрантів.

У процесі дослідження постали такі завдання:

• аналіз Європи як одного з «полюсів» глобальної міграції;
• оцінка трудових міграційних потоків у Європі як системи;
• характеристика сучасного стану європейської міжнародної трудової міграції.

РОЗДІЛ 1. Міграційні процеси в сучасному суспільстві: проблеми дослідження

1.1. Міграційні процеси та їх специфіка в умовах глобалізації

Під впливом лібералізації зовнішньої торгівлі, розширення меж відкритості національних товарних і фінансових ринків, зростання конкуренції між товаровиробниками відбуваються суттєві зміни у структурі і масштабах зайнятості. Усе більше розширюються можливості перенесення виробництва, а разом із ним і робочих місць, в інші країни і перш за все в країни з більш дешевою робочою силою. Безумовні переваги тут мають компанії розвинених країн, які виробляють більш конкурентоспроможну продукцію, мають змогу впливати на політичні рішення урядів держав світу, диктувати їм свої умови.

У зв’язку із глобалізацією світової економіки постає питання про глобалізації світового ринку праці. Глибокі зміни у процесах трудової діяльності, в організації праці, у структурі зайнятості, у трудових відносинах актуалізують необхідність дослідження проблеми еволюції світового ринку праці. У цих умовах на перший план виходить вивчення питань міжнародної міграції й проблем міжнародного регулювання трудових відносин.

Основними наслідками глобалізації є світовий поділ праці, міграція в масштабах всієї планети капіталу, людських і виробничих ресурсів, стандартизація економічних і технологічних процесів, зближення та злиття культур різних країн.

Міжнародна трудова міграція включає процеси еміграції та імміграції людей у працездатному віці з метою одержання роботи поза своєю країною проживання протягом певного періоду часу. В основі міжнародної міграції лежить інтернаціоналізація господарського життя й нерівномірність розвитку світової економіки, що набула глобального характеру, створивши передумови для виникнення світового ринку робочої сили. Кількісний склад легальних мігрантів нараховує до 200 млн чоловік, з яких половина – це вихідці із країн, що розвиваються [2].

Міграція (від латинського migratio — переселення) — фізичне переміщення населення, внаслідок чого відбувається зміна його кількості, тобто механічного руху. Бувають внутрішні та зовнішні міграції. Внутрішні характерні практично для всіх країн — переїзд, переміщення населення в межах країни. Переміщення з однієї країни до іншої називається зовнішньою міграцією. Виїзд до іншої країни на постійне місце проживання називається еміграцією, в’їзд людей до країни – імміграцією [13, с. 205].

Зовнішні міграції відбувалися постійно, але набули масового характеру, з виникненням капіталістичних відносин. Центром масової імміграції стала Західна Європа. За 1815-1915 рр. з Європи виїхало 35 — 40 млн. чол. Більшість переїхала до Північної Америки, де освоювалися величезні території. прикладами насильницької еміграції є вивезення негрів з Африки до Америки (ХVІІІ ст.), переселення кримських татар ХХ ст. до Сибіру та Уралу.

Існують міграції тимчасові, головним чинником яких виступає економічний і соціальний рівень розвитку країн. Так, у країнах Західної Європи працюють 13-14 млн. іноземців. Окремо можна говорити і про сезонні міграції (з Мексики для збору врожаю до США). Важливе значення має й політичний фактор (після розпаду СРСР зросла еміграція до Західної Європи, США, Канади, Ізраїлю, Австралії) [3, с. 148].

Вивчаючи переміщення населення, демографи визначили основні причини міграції:

— природно-географічні (освоєння нових земель — США, Австралія);

— соціально-економічні (зі слаборозвинених країн до розвинених, переїзд кращих учених до США, Японії, ФРН);

— релігійні (між Індією та Пакистаном, Бангладеш);

— національні (формування населення Ізраїлю);

— політичні (розпад держав, репресії, переслідування).

Демографічна політика — система заходів, що їх проводить уряд держави для зміни демографічної ситуації в бажаний бік. Прикладами країн, де основне завдання — зменшення приросту населення, є Китай, Індія, Бангладеш, Індонезія, Шрі-Ланка. Типовий приклад демографічної політики, спрямованої на зростання природного приросту (за рахунок збільшення народжуваності), країни Західної Європи. Демографічна проблема залишається досить гострою з глобальних проблем людства.

Іноземна робоча сила вербується нині, як правило, за допомогою створених за кордоном державних вербувальних комісій, у функції яких входить ретельний відбір кандидатів для праці на підприємствах своєї країни з урахуванням їх віку, здоров’я, кваліфікації. Такі вербувальні пункти засновані, зокрема, німецьким урядом в Італії, Греції, Іспанії, Туреччині, Португалії. Аналогічні вербувальні агентства за кордоном має й Франція, а також інші країни. Держава часто регулює й перевезення робітників, що завербовані за кордоном, звичайно їх доставляють до місця роботи партіями у спеціальних поїздах.

Важливим елементом імміграційної політики західних держав є встановлення юридичного статусу мігрантів, що визначає їхні соціально-економічні, трудові, житлові та інші права, закріплені як у міжнародних угодах, так і в національних законодавствах. Цей статус позбавляє іноземних робітників політичних прав, обмежує в більшості випадків їх участь у профспілковій діяльності, регламентує строки перебування мігранта в країні зайнятості. У Швейцарії, наприклад, іммігрантам заборонено протягом року міняти місце роботи, протягом двох років — професію та місце проживання, заборонено брати участь у профспілковій діяльності. Подібні за змістом законодавства щодо іммігрантів діють також у Бельгії, Нідерландах, Франції, ФРН, Швеції та інших країнах. Разом з тим засоби державного регулювання імміграції в різних країнах дещо відмінні. Французький та бельгійський уряди, наприклад, заохочують сімейну інтеграцію і проводять курс на обмеження загальної кількості іноземців, що перебувають у країні. Німецький уряд установив обмежувальний кількісний ценз для іноземців у районах країни з їх надто високою питомою вагою і здійснює ротацію іноземних працівників у цілому.

1.2. Причини виникнення міграції, її позитивні  і  негативні  наслідки

Різноманітні аспекти трудової міграції та статусу іноземних працівників регулюються двосторонніми та багатосторонніми угодами, відповідними національними законодавчими актами та урядовими постановами. Двосторонні угоди про обмін робочою силою укладені між ФРН і Туреччиною, ФРН і Італією, Марокко, між Нідерландами й Тунісом, Францією й Алжиром, Францією й Португалією. Окремі угоди регулюють міграцію в певних регіонах світу. До них належить, зокрема, укладена скандинавськими країнами угода про утворення «Скандинавського ринку праці», відповідно до якої між цими країнами встановлений вільний обмін робочою силою [3, с. 158].

Засоби й методи реалізації міграційної політики західних країн змінюються залежно від конкретної ситуації на ринку праці.

Так, в умовах дефіциту трудових ресурсів у західноєвропейських країнах уряди цих держав уживали заходів до заохочення імміграції, в тому числі й нелегальної. Коли ж інтереси монополій почали вимагати зниження рівня імміграції, держава поставила перешкоди новому припливові іноземної робочої сили.

У 1980 р. Міжнародна організація праці розпочала здійснення Європейського регіонального проекту відносно мігрантів другого покоління. Цей проект має на меті сприяння інтеграції молодих мігрантів у життя тих країн, де працюють їхні батьки, а у випадку добровільного повернення — в життя країни походження. В межах цього проекту здійснюється експериментальний проект забезпечення професійної підготовки молодих мігрантів, що мають відповідну кваліфікацію.

Останнім часом у зв’язку з утворенням «єдиної Європи» у країнах ЄС гостро постало питання про можливі наслідки цього процесу на ринку робочої сили. Активно обговорюється перспектива припинення використання праці іммігрантів із країн «третього світу». На запровадженні найсуворіших обмежень наполягають передусім уряди Франції, ФРН та Великої Британії, в яких переселенці із слаборозвинутих регіонів становлять абсолютну більшість серед іммігрантів [3, с. 162].

Динаміка глобалізації робить існуючі територіальні й економічні кордони легко проникними, тому найбільш гострим питанням на сьогодні є процес “руйнування кордонів”. Пересування людей з однієї країни в іншу стає більше вільним і доступним, це викликає такі проблеми як:

– нерівномірність міграції (є стійкі напрямки потоку мігрантів);

– непостійність міграційного потоку (“сезонна міграція”, пов’язана із сезонним характером робіт);

– соціальна неповноцінність (спостерігається “розрив” родини: працівники на якийсь час виїжджають, а їхні родини залишаються на батьківщині).

Розподіл й використання трудових ресурсів в умовах “розмивання кордонів” набуває все більшої актуальності. Звідси виникає питання: яким повинен бути рівень державного регулювання ринку праці: національним (в межах держави) або наднаціональним (в межах певного об’єднання). Процеси, пов’язані із глобалізацією на ринку праці, впливають на три головних параметри: попит на працю, пропозицію праці й ціна праці.

На сучасному етапі нелегальні міграційні потоки досягають значних масштабів. Так, загальносвітовий обсяг міжнародної міграції збільшився з 75,46 млн осіб у 1960 р. до 190,63 млн осіб у 2005 р., а в 2010 р. наблизився 350 млн осіб [1].

Водночас, за експертними оцінками, близько 50 % усіх міжнародних мігрантів перебувають у статусі нелегальних трудових мігрантів у більш розвинених країнах, чим посилюють там соціальну напругу та зазвичай погіршують криміногенну й економічну ситуацію [8].

Міжнародна нелегальна трудова міграція має позитивні та негативні наслідки. Загалом можна зазначити, що в короткотерміновому періоді, безумовно, для країни – постачальника “нелегальних трудових ресурсів” позитивні ефекти переважатимуть (послаблення соціальної напруги, пов’язаної з високим рівнем безробіття, активізація сукупного попиту завдяки приватним трансфертам мігрантів тощо), проте в довготерміновій перспективі ці процеси загрожують економічній безпеці країн (зокрема негативні наслідки у сфері пенсійного забезпечення, втрата інтелектуального потенціалу країни, моральна деградація окремих верств населення; штучне “підігрівання” ринку нерухомості тощо).

Щодо країн-реципієнтів, то на початковому етапі залучення “нелегальних трудових ресурсів” уряди країн вирішують певні поточні економічні труднощі, скажімо, залучення спеціалістів у незаповнені ніші на ринку праці (зазвичай низькооплачувані непрестижні професії), поточне вирішення проблеми “старіння нації”, залучення висококваліфікованих спеціалістів, підготовлених за рахунок бюджетів інших країн. Саме з цих причин країни ЄС на початку 1990-х рр. “не звертали уваги” на масштабний обсяг нелегальних мігрантів з СРСР та окремих країн Азії та Африки. Проте, як показує досвід країн ЄС у 2008 р., у довготерміновій перспективі і додатково в період економічного спаду виникає ціла низка соціально-економічних проблем, які важко піддаються вирішенню за короткий проміжок часу – різке зростання офіційного та прихованого безробіття і нарощування соціальної напруги як серед місцевого населення, так і серед іммігрантів; невирішеність на міждержавному рівні проблеми пенсійного забезпечення нелегальних мігрантів; загострення криміногенної ситуації тощо [3].

Істотну роль у процесах глобалізації й інтернаціоналізації відіграє кроскультурний (кроскомунікаційний) принцип взаємодії націй, заснований на об’єднанні й синтезі основних, базових положень функціонування суспільства. Центральну роль тут дотепер відігравала освіта, що і формувала фундаментальний потенціал розвитку глобалізації.

Глобалізація розвиває потребу одержати більш високу і якісну освіту, формуючи єдиний стандарт. Наприклад, формуються вищі навчальні заклади – еталони освіти, загальновизнані світовими співтовариствами.

Державне регулювання міграційних процесів дає позитивні результати, але має дошкульні місця. Контроль за рівнем в’їзду іноземців, здійснюваний усіма урядами країн імміграції, безумовно, сприяє дозуванню їхнього припливу залежно від виробничих потреб й ситуації на ринку праці. В такий спосіб попереджається спалах соціального напруження, який міг би виникнути за масового припливу іноземців в умовах власного масового безробіття. Навіть з урахуванням існування двох ринків праці — для іммігрантів та для своїх працівників — уникнути конфронтації між ними було б важко. Регулювання надає організованого й певною мірою планомірного характеру найманню, розподілові й використанню імпортованої робочої сили.

Разом з тим усі закони й підзаконні акти держав-споживачів іноземної праці не надають рівних прав іммігрантам в економічній, політичній й соціальній сферах, як цього вимагає Загальна Декларація прав людини й рішення МОП у справах мігрантів. У постановах урядів національні інтереси превалюють над міжнародними нормами та інтернаціональними принципами рівності й свободи.

Активну роль у регулюванні міжнародних міграційних процесів і захисті прав мігрантів відіграє Міжнародна організація з питань міграції (МОМ). Основними завданнями, які вирішує ця організація, є:

— управління впорядкованою і плановою міграцією громадян з урахуванням потреб країн еміграції та імміграції;

— сприяння переміщенню кваліфікованих кадрів між державами;

— організація міграції біженців та переміщених осіб, змушених залишити свою батьківщину [5, с. 138].

Крім загальних характеристик причин виникнення міграції, виявлення її позитивних  і  негативних  наслідків  для розвитку суверенних держав у нинішніх умовах, у всіх аналізованих вище літературних джерелах надаються даються практичні рекомендації та робляться висновки про нові  аспекти міграції та нормалізацію цього процесу. Узагальнюючи їх, можна сконцентрувати увагу на наступному:

— протягом  останнього часу сформувалися тенденції латентних і відкритих міжнаціональних конфліктів у регіонах з поліетничним складом населення;

—  націоналістичні сили,  наявні серед частини корінних народів колишніх союзних республік, які  вимагали свободи і суверенітету, зайняли непримиренну позицію стосовно  інших народів, що мешкають разом з ними,  особливо,  національним меншинам, які намагалися заявити про себе;

— попередження небажаних наслідків міграції  можливі при  дотриманні  взаємовигідних умов, які повинні базуватися на інтересах сторін і бути захищені законодавчим порядком;

— необхідно матеріальне і духовне забезпечення міграційного процесу з боку держави,  починаючи з моменту появи реальних намірів людей переїхати на іншу  територію, закінчуючи наданням їм допомоги в одержанні роботи, а також пільг, визначених законодавчим порядком;

— з огляду на  соціальну та етнічну диференціацію міграційних потоків, які розрізняються своїм економічним укладом, способом життя, традиціями і моральними звичаями, направити зусилля по використанню можливостей людей-мігрантів у вирішенні народногосподарських завдань і т.д.

1.3. Масштаби, форми й основні напрямки сучасних міграційних процесів

З початком 90-х років Західна Європа намагалась суттєво обмежити притік трудових мігрантів до своїх країн. Але потреби ринку праці диктують свої правила. Європа потребує некваліфікованої робочої сили, сезонної, для специфічних галузей промисловості.

На сьогоднішній день сформувались такі напрямки міжнародної міграції робочої сили:

• міграція з країн, що розвиваються, до промислово розвинутих країн;
• міграція в рамках промислово розвинутих країн;
• міграція робочої сили між країнами, що розвиваються;
• міграція наукових працівників та кваліфікованих фахівців з промислово розвинутих країн до країн, що розвиваються;
• міграція з колишніх соціалістичних країн до розвинутих країн;
• міграція робочої сили в рамках колишнього СРСР.

Іммігранти в країнах Західної Європи становлять 12 – 20% від загальної кількості населення. Майже 40% офіційних мігрантів прибули до європейських країн у пошуках роботи. Решта – ті, хто звернувся з проханням про притулок, приїхав із метою возз’єднання родини, – згодом теж опиняються на ринку праці. Не кажучи вже про як мінімум п’ять мільйонів мігрантів «нелегальних». І все це на тлі високого безробіття, офіційні межі якого становлять 6–9%.

Принциповою відмінністю європейської ситуації на ринку праці є те, що теоретично наявний дефіцит можна було б покрити за рахунок працевлаштування місцевих безробітних. Однак цьому перешкоджають структурні дисбаланси національних ринків праці. Як показують спеціальні дослідження, навіть у тих країнах, ринок праці яких вирізняється достатньою мобільністю й гнучкістю (що, втім, характерно далеко не для всіх європейських економік), зростання зайнятості населення не означає адекватного зниження безробіття. Обробка статистичних даних, зібраних у Франції, Великобританії, Голландії показала, що за існуючої структури безробіття (за навичками й кваліфікацією) в галузях, які відчували найбільший дефіцит робочої сили, колишні безробітні заповнювали дуже незначну частку вакансій. Причому ця частка практично не збільшувалася навіть у періоди бурхливого економічного розвитку.

На демографічні зміни і тенденції не можуть не впливати швидкість розвитку та розбудови економіки, ринків праці та умов життя в різних країнах, але так чи інакше, в рамках ЄС як єдиної системи в цілому, міграція стане принципово важливим компонентом зростання населення.

РОЗДІЛ 2. Регулювання міграційних процесів на рівні Ради Європи

2.1. Діяльність Ради Європи в галузі міграції

Як відомо, попередньою умовою вступу до РЄ є підписання і ратифікація державою Європейської Конвенції з прав людини та основних свобод, яка була прийнята у 1950 р. та набрала чинності у 1953 р. У ній встановлюються загальні принципи, у тому числі “досягнення більшої єдності між її (Ради Європи) членами” і у якості “одного з засобів досягнення цієї мети визнана підтримка та подальше здійснення прав людини та основних свобод” [2, с. 28]. Звертає на себе увагу те, що у ст. 2 Протоколу № 4 від 16 вересня 1963 р., який доповнює цю Конвенцію, гарантується свобода пересування з однієї країни в іншу. Причому дана свобода іноді описується як ідеальна для міжнародних відносин та міграції. Однак імміграційний контроль залишається за рамками дії Конвенції. Так, право держав контролювати в’їзд та виїзд іноземців обмежено обов’язками, які держава прийняла за Конвенцією. Ця точка зору особливо важлива стосовно заборони деяких видів звернення (ст. 3 Конвенції) і права поважати сімейне життя (ст. 8 Конвенції). Пункт 1 ст. 2 Протоколу № 4 обмежує право на свободу переміщення та свободу вибору місця проживання “тим, хто на законних підставах знаходиться на території будь- якої держави” та стосується свободи переміщення лише в рамках цієї території. Застосування цього положення залежить від законності перебування в країні. Не дивно, що лише свобода залишати будь-яку країну, а не в’їжджати на її територію знайшла відображення у системі Конвенції. Частіше тиск з боку міграції в державах — членах РЄ пов’язаний зі в’їздом, а не виїздом з країн.

Слід підкреслити, що, розробляючи міграційну і інтеграційну політику, засновану на повазі прав людини, демократії та верховенстві права, Рада Європи сприяє її реалізації. Вона покликана захищати принципи рівного ставлення, терпимості, недискримінації та ліквідації всіх видів дискримінації в політиці і на практиці. Рада Європи прагне до того, щоб міграція зміцнювала соціальну згуртованість і сприяла розвитку як країн походження, так і країн призначення мігрантів. Діяльність Ради Європи в галузі міграції слід розділити на три основні частини:

—         управління міграцією,

—         інтеграція мігрантів,

—         правовий статус мігрантів.

Провівши аналіз основних міграційних ініціатив РЄ, слід, на нашу думку, виокремити найбільш характерні особливості її діяльності.

Нелегальна міграція. Проблема нелегальної міграції у рамках РЄ широко розглядається у Рекомендаціях Парламентської Асамблеї РЄ. Так, Рекомендація 1211 (1993 р.) щодо торгівців та наймачів нелегальних мігрантів зазначає, що нелегальна міграція зумовлена зростаючим безробіттям у Європі. Оговорюється, що через існуючі бар’єри щодо легального в’їзду до Західної Європи потенційні нелегальні мігранти звертаються до торгівців та організованих груп, які займаються нелегальним переправленням через кордон. Саме такі групи часто є лан-кою транснаціональної організованої злочинності. З приводу цього Асамблея рекомендує Комітету міністрів удосконалювати шляхи модернізації в’їзного контролю шляхом двосторонніх або односторонніх угод, які б забезпечували обмін інформацією між державами.

Держави — члени РЄ мають: заснувати систему угод, яка б допомагала в обміні інформацією та досвідом стосовно переміщення нелегалів, їх методів та шляхів виїзду; утворити інформаційні програми для мігрантів, які б пояснювали умови законної імміграції та перебування у країнах; сприяти легалізації нелегальних мігрантів. Щодо зміцнення співробітництва з країнами Центральної та Східної Європи у сфері міграції, то держави-члени РЄ мають перевіряти діяльність стосовно програм розвитку у країнах витоку феномена нелегальної міграції [3, с. 1-3].

Цікавим є й інший аспект. У Рекомендації Парламентської Асамблеї РЄ 1306 (1996 р.) щодо міграції з країн, які розвиваються, в європейські промислово розвинені країни наводиться теза, що іммігранти роблять суттєвий внесок у соціальний, економічний, політичний розвиток останніх. Зрештою, спочатку міграція може викликати соціальне, економічне, політичне послаблення місцевих громад через зменшення населення. Однак завдяки грошовим переказам та інвестиціям мігрантів вона одночасно може сприяти покращенню соціально-економічної інфраструктури. Асамблея все ж таки приділила увагу та висловила стурбованість наявністю нелегальних мігрантів, які є особливо незахищеними від видворення, експлуатації та порушення прав людини. Саме тому Асамблея рекомендує Комітету міністрів досліджувати заходи запобігання і скорочення незаконної міграції [4, с. 85].

2.2. Загальні позиції та ініціативи Ради Європи у сфері трудової міграції

Слід зазначити, що на відміну від міжнародних універсальних норм, регіональні європейські норми не надають належної уваги проблемам неповнолітніх нелегальних мігрантів, які прибувають до країни призначення без супроводу. До того ж національні уряди, які повинні самостійно вирішувати дану проблему, застосовують різноманітні методи поведінки з цією категорією осіб. Так, у 2001 р. Кабінету міністрів Нідерландів було запропоновано законопроект, який ускладнює умови надання політичного притулку неповнолітнім. У рамках цього проекту пропонується, зокрема, піддавати неповнолітніх окремій процедурі допиту, що нібито дозволить виявити справжні аргументи, які спонукали їх до нелегальної міграції [5, с. 1]. Усе це тільки ускладнює положення даної найбільш незахищеної категорії нелегальних мігрантів. Крім того, існує нагальна потреба у виробленні єдиної європейської політики щодо зазначеної групи мігрантів.

Нелегальна міграція з південного Середземномор’я. Окремою проблемою постає масова прихована міграція з південного Середземномор’я до Західної Європи. Саме через країни цього регіону прибуває найбільша кількість нелегалів. У зв’язку з цим та через відсутність будь-якого дослідження нелегальної міграції у цьому регіоні Парламентська Асамблея прийняла Рекомендацію 1449 (2000 р.) стосовно цієї проблеми. У цьому документі вона пропонує Комітету міністрів започаткувати діалог та консультації з фахівцями, міністрами, неурядовими організаціями на південному узбережжі для вивчення економічних, політичних, соціальних причин нелегальної міграції та співробітничати з МОМ з таких питань :

а) можливість тимчасової роботи для мігрантів;

б) роль консульств в імплементації візової політики;

в) роль третіх держав у вирішенні проблеми;

г) підтримка програми Центру Північ-Південь РЄ “Тіащ-Мегї” з вивчення феномена імміграції та ролі мігрантів у країнах призначення та походження [6, с. 17].

Торгівля людьми. Рекомендація Парламентської Асамблеї 1467 (2000 р.) внесла, на наш погляд, дві важливі пропозиції. Було запропоновано розробити Європейську Конвенцію з боротьби з нелегальною міграцією у всіх її формах з особливим наголосом на захисті прав нелегалів та застосуванні санкцій щодо торгівців людьми та підвищити ефективність співробітництва з Європейським Союзом з метою створення та імплементації пан-європейської стратегії з протидії нелегальній міграції [7, с. 12].

Слід зазначити, що в Європі, реагуючи на обмеження в політиці Заходу і перехідний процес на Сході континенту, організовані кримінальні групи знайшли належну відповідь на попит і об’єднали торгівлю людьми з нелегальною міграцією в єдиний, дедалі вигідніший і відносно безкарний бізнес, майже не пов’язаний з ризиком. Близько 80 % усіх повій, які працюють у Центральній Європі, походять зі східноєвропейських країн. Демонструючи стурбованість даним явищем, Парламентська Асамблея прийняла Рекомендацію 1325 (1997 р.) про торгівлю людьми та примусову проституцію у державах — членах Ради Європи. Зазначається нагальна потреба погоджених дій РЄ щодо протидії цьому явищу. Виходячи з цього, визнаємо доцільним прийняття Європейським Союзом 29 листопада 1996 р. Програми спільних дій у цій сфері. РЄ як загальноєвропейська організація з чітким мандатом у тому, що стосується прав людини, має всі підстави для того, щоб очолити боротьбу проти торгівлі жінками.

Саме тому рекомендовано, щоб Комітет міністрів розробив Конвенцію з торгівлі жінками та примусової проституції, яка має також бути відкритою до підписання державами, що не є членами РЄ. Конвенція повинна зосереджуватися на правах людини, передбачаючи репресивні заходи для боротьби проти торгівлі жінками через узгодження законів, особливо у галузі кримінального законодавства; відкритті нових каналів для поліпшення зв’язку між поліцейськими та судовими органами; наданні певної допомоги і захисту жертвам торгівлі людьми, особливо тим, які погоджуються давати свідчення в суді. Зазначені допомога й захист у разі потреби повинні включати забезпечення фізичного захисту і принаймні надання тимчасових дозволів на проживання. Конвенція має передбачати створення контрольного механізму для того, щоб стежити за дотриманням її положень, та координувати на загальноєвропейському рівні подальшу діяльність, спрямовану на боротьбу проти торгівлі жінками [7, с. 429].

Захист біженців. Стосовно проблеми біженців, яка тісно пов’язана з нелегальною міграцією, РЄ прийняла такі регіональні документи:

— Європейська угода про відміну віз для біженців 1959 р.;

— Декларація про надання територіального притулку 1977 р.;

— Європейська угода про передачу відповідальності за біженців 1980 р.;

— Рекомендації Комітету міністрів з цього питання.

У ракурсі нашої проблеми заслуговує на увагу Рекомендація Комітету міністрів Я (1984 р.) про захист осіб, які формально не визнані біженцями. Саме ця категорія найчастіше поповнює ряди нелегальних мігрантів. Комітет міністрів рекомендує урядам держав-членів дотримуватися позицій, які полягають у тому, що жодна особа не має отримувати відмову в допуску до країни на кордоні або висилатися незалежно від того, визнана ця особа біженцем відповідно до Конвенції 1951 р. чи ні, але якщо у неї є реальні побоювання стати жертвою переслідування за ознакою раси, віри, громадянства, політичних поглядів тощо. Це можуть бути особи, які пройшли через законодавчу процедуру, але чиї звернення були відхилені з причин недотримання процедурних правил [8].

Трудові мігранти. Що стосується загальних позицій та ініціатив Ради Європи у сфері трудової міграції, то слід зазначити, що ця організація має на меті досягнення подвійного результату: покращення інтеграції мігрантів та забезпечення дотримання прав людини в міграційній політиці держав. У свою чергу, Конференції міністрів країн Ради Європи, відповідальних за питання міграції, дають можливість обговорювати і вживати багатосторонніх заходів у цій сфері. З 1980 р. відбулося вісім конференцій міністрів, відповідальних за питання міграції. На VIII конференції в Києві 4-5 вересня 2008 р. обговорювалися переважно економічна міграція і міждержавне співробітництво.

Конференції дозволяють країнам спільно обговорювати питання міграції з позиції прав людини. Унікальний склад учасників допомагає розвивати по-справжньому європейський комплексний підхід до міграції та розробляти узгоджені спільні заходи європейських країн. За результатами конференції приймається заключна декларація.

У декларації VIII конференції з питань міграції, яка відбулась 4-5 вересня 2008 року в Києві, міністри закликали Раду Європи розробити комплексний підхід до економічної міграції, розвитку соціальної згуртованості та сприяння державам — членам Організації в її здійсненні. Мається на увазі розробка механізмів регулярного обміну інформацією та підготовки кадрів для проведення необхідних реформ і міжвідомчої співпраці.

Останні 15 років Рада Європи застосовувала при дослідженні процесів міграції гендерний підхід, що зумовлюється, зокрема, зростанням кількості жінок у характерних для Європи імміграційних потоках. Ще у 1994 р. за ініціативою Комітету з питань рівності між чоловіками та жінками та Європейського комітету з міграції була створена Об’єднана група спеціалістів з міграції, культурного різноманіття та рівності жінок та чоловіків. Через проведення бесід з жінками-мігрантами, організацію конференцій та проведення спеціальних досліджень група намагалась виявити конкретні проблеми, з якими стикаються жінки-мігранти, включаючи проблему насилля. Щоправда, у доповідях, підготовлених після проведення декількох нарад, приділяється більша увага становищу жінок-мігрантів у цілому.

Разом з тим у ході цих нарад обговорювалось конкретне становище трудящих жінок- мігрантів та зазначалося зростання чисельності незаконних трудящих жінок-мігрантів. Зверталася особлива увага на те, що незаконний статус трудящих жінок-мігрантів підвищує ступень їх уразливості в аспекті умов праці, застосування погрози насилля та сексуальної експлуатації.

Резюмуючи, зазначимо, що цілком справедливим було б стверджувати, що Рада Європи сприяє розвитку міжнародного діалогу з питань міграції та інтеграції, сприяє налагодженню контактів між країнами походження, транзиту та призначення, що в кінцевому підсумку сприяє впорядкуванню управління міграційними потоками та будівництву толерантного суспільства. Багато які з ініціатив і пропозицій Ради Європи були інтегровані в національні законодавства різних європейських країн, а сформульовані стандарти стали орієнтирами у політиці на національному та місцевому рівнях. Багато які з директив Євросоюзу в галузі міграції та інтеграції спираються на розробки Ради Європи.

РОЗДІЛ 3. Досвід країн ЄС в управлінні міграційними потоками

3.1. Соціально-економічні аспекти міграційних процесів у Західній Європі

Потоки мігрантів представляють собою досить строкату картину: шукають притулку, переміщені особи, і ті, хто шукає тимчасовий притулок, члени сімей, які приїжджають до мігрантів, вже осілим у країнах ЄС, трудові мігранти і все зростаюче число бізнес-мігрантів. Возз’єднання сімей і існування в приймаючих країнах етнічних спільнот з країн походження стає важливим притягає чинником.

Немає ніякого сумніву, що європейське співтовариство потребує імміграції. Європейці живуть дедалі довше і народжують все менше дітей. Зараз у державах ЄС і країнах — кандидатах на вступ проживає 450 млн. чоловік. Без імміграції до 2050 року населення скоротиться і складе менше 400 млн.

Все більш популярними в європейських країнах стають ультраправі політики (Й. Хайдер в Австрії, Ж.-М. Ле Пен — у Франції, П. Кьярсгаард — у Данії, Ф. Девінтер — в Бельгії), в програмах яких неодмінно присутній пункт «заборонити міграцію, виселити іммігрантів». Політична підтримка ультраправих викликана тим, що виборці в багатьох країнах вважають, що іммігранти слабо інтегруються в європейське суспільство і чужі європейській культурі, вони формують ізольовані етнічні спільноти. На початковому етапі свого існування такі спільноти сприймаються як екзотика, до тих пір поки не починають вторгатися в життя старожилів, міняти її за своїми нормам і стандартам. Цілком закономірно, що це приносить місцевому населенню певні незручності і породжує негативне ставлення до всіх іммігрантам, навіть добропорядним.

Міграційна політика багатьох економічно розвинених країн світу ставить в якості одного з основних пріоритетів необхідність інтеграції іммігрантів в новому суспільстві. В даний час у світовій практиці склалося два основних способи інтеграції: асиміляція і взаємне співіснування культур. Політика щодо інтеграції іммігрантів найчастіше істотно розрізняється і країни можна поділити на дві основні групи. До країн, які проводять політику асиміляції, належать Франція, Німеччина, США, Швейцарія. А політики взаємного співіснування культур дотримуються Великобританія, Канада, Нідерланди, Бельгія, держави Скандинавії.

3.2. Проблеми регулювання міграційних процесів в Європі

Міграції в межах ЄС відзначаються подвійним характером. Йдеться про зовнішню міграцію або імміграцію з поза меж ЄС, та внутрішню міграцію всередині ЄС між старими і новими державами-членами. З кожною наступною хвилею розширення ЄС виникала проблема внутрішньої міграції, коли перед громадянами нових держав-членів відкрилися двері в старі держави-члени ЄС. Після розширення 2004 р. та 2007 р. приплив працівників з країн Центральної та Східної Європи у Велику Британію, Ірландію, Швецію, Бельгію, Францію, Німеччину, Італію, Іспанію, Португалію, Грецію привів до найбільшої внутрішньої міграції в ЄС [2].

На сьогодні основні міграційні потоки в країни ЄС спрямовані ззовні. Передбачалося, що через сучасну економічну кризу корінне населення буде поступово витісняти мігрантів з непрестижної роботи, проте цього не сталося. Певні економічні і соціальні сфери діяльності міцно закріпилися за корінними європейцями, а в сфери діяльності, що призначаються для мігрантів, корінні жителі Європи йдуть не охоче. «Політика розвитку» країн-донорів робочої сили, за допомогою якої ЄС хотіли врегулювати приплив мігрантів, виявилася неспроможною, тому що для таких країн грошові перекази від мігрантів є основним каналом їх припливу в країну. Так, наприклад, за підрахунками Світового банку, грошові перекази мігрантів у світі вже зараз перевищують валовий внутрішній продукт таких країн, як Австрія чи Південна Африканська Республіка. Очікують, що сума переказів більш ніж 230 мільйонів мігрантів у світі на рахунки їхніх родичів сягне до кінця 2013 року понад 540 мільярдів доларів [2].

Україна входить до десятки країн, до яких мігранти найбільш активно переказують гроші. Українці, у 2013 році, є рекордсменами у грошових переказах серед мігрантів країн Європи і Середньої Азії й посідають перше місце. Найбільше мігрантів з країн Європи і Середньої Азії є вихідцями з двох країн — України (понад 5 мільйонів) та Казахстану (понад 3 мільйони). Вони разом складають понад 50 відсотків всіх мігрантів країн Європи і Середньої Азії (ЕСА). Україна входить до десятки країн, куди мігранти найактивніше переказують гроші.

Регулювання міграційних процесів в ЄС — це досить складний політичний процес, який відбувається на основі правового доробку Спільноти та національного законодавства держав-членів ЄС.

Оскільки міграційні потоки мають великий вплив на загальну соціально-економічну, політичну та міграційну ситуацію кожної країни, для більш ефективного регулювання цих потоків необхідно проводити міждержавну міграційну політику. Така політика, на відміну від внутрішньої, повинна бути більш жорсткою та більш регламентованою, включати в себе систему спеціальних заходів, а також законодавчих актів та міжнародних угод по регулюванню міграційних потоків. Перенесення міграційної політики на міждержавний рівень дозволяє відслідковувати зміни, проведені на загальноєвропейському рівні, та швидко реагувати на сучасні виклики міграційного характеру.

Безумовно, процес формування спільної міграційної політики ЄС набирає обертів. Демографічна ситуація та економічні потреби Євросоюзу, поглиблення інтеграції в Європі, проблеми внутрішньої та зовнішньої безпеки — все це потребує подальшої розвитку. Адже будь-яке рішення в міграційній сфері, прийняте на національному рівні в одній країні, неминуче впливатиме на ситуацію в інших країнах-членах ЄС.

У сучасному світі міграція населення стала глобальним процесом, що охопив майже всі континенти та країни, всі соціальні верстви. У наш час явище міжнародної міграції стає істотним і довготривалим чинником розвитку країн і континентів. Сьогодні як і раніше основними центрами тяжіння мігрантів залишаються США, Канада і Австралія, де частка іноземців серед зайнятого населення коливається, в середньому, від 20 до 30%. Проте, сьогодні поділ країн на чіткі категорії — еміграції, імміграції і транзиту — неможливий. Більшість країн не тільки змінили свій статус, а й поєднують характеристики двох або навіть трьох категорій. В Європі прикладами країн які втратили статус країни еміграції є Г реція, Італія, Португалія та Іспанія. В Азії — Південна Корея, Малайзія, Тайвань, Таїланд. Навіть Мексика і Туніс зіткнулися з напливом іноземних працівників , які бачать там більше перспектив, ніж у своїх країнах. Існує ще один важливий потік, що протікає з Заходу на Схід — у Польщу, Чехію, Угорщину як країни з новим економічним горизонтом. Ці країни разом з Болгарією, Румунією, Україною, Росією, Білоруссю, крім усього іншого, стали завантаженим перехрестям транзитних шляхів мігрантів з Африки, Азії та Середнього Сходу.

Великі країни, які приймають мігрантів, все більше визнають, що самі по собі заходи посилення контролю або суворих заходів покарання не є достатніми засобами боротьби з нелегальною імміграцією. Навпаки, чим менш ефективними є процеси легальної міграції, тим більш вони можуть непередбачено спонукати нелегальних мігрантів скористатися незаконними засобами [6].

Як засвідчує досвід, найбільш важливим аспектом при вивченні міграційних процесів є усвідомлення того, що міграція має свою власну динаміку різноманітних форм у кожній країні. При цьому деякі загальні показники притаманні і для всього світу, наприклад: чому люди переїжджають, куди вони, вірогідно, переїдуть; через які країни і якою допомогою користуються.

Неефективність самостійних заходів урядів проти неорганізованої міграції — це ще один з важливих аспектів. Поряд з багатьма обмеженнями суверенних повноважень, існує й різниця в можливостях національних правоохоронних структур, що пов’язані з внутрішніми нормами і незалежні міжнародні компанії, які займаються нелегальним переправленням мігрантів. У той час, коли багато урядових відомств виборюють достатнє фінансування для оснащення та захисту своїх прикордонних служб, розквітаючі компанії, які займаються нелегальним переправленням людей, здійснюють перельоти з однієї країни в іншу і вкладають свої мільйони, одержані нечесним шляхом, у найсучасніші технології з метою отримання переваг над правоохоронними органами.

Варто зазначити, що навіть країни, які традиційно приймають іммігрантів, усвідомили, що жодна країна не може розв’язати свої імміграційні проблеми відокремлено від інших.

Найважливішим центром міжнародної міграції робочої сили на сьогодні залишається Європа. Тут налічується більше 20 млн. легальних мігрантів і членів їх сімей, зокрема в Європейському союзі — 13 млн. Однак, багато європейців, як і раніше не розглядають Європу як країну імміграції. Необхідно відзначити, що сучасні демографічні реалії Європи стають серйозною перешкодою для продуманих дій у сфері міграційної політики та реалізації комплексних інтеграційних програм. Хоча в цілому досвід ЄС у сфері міграційної політики, незважаючи на наявність ряду невирішених проблем, може виявитися корисним для України з цілої низки напрямів, наприклад, з регулювання ринку праці та забезпечення соціальної безпеки робочої сили [3].

ВИСНОВКИ

Між тим у сучасних умовах міграційна політика багатьох країн Європи, у тому числі України, стає жорсткішою, більш орієнтованою на протидію нелегальній міграції. У зв’язку з цим слід привернути увагу до позиції Парламентської Асамблеї Ради Європи (ПАРЄ), яка у своїй Резолюції від 9 квітня 2010 р. зазначає, що “трудящі-мігранти беруть участь у забезпеченні економічного зростання і процвітання, а також створенні національного багатства в країнах призначення, а також сприяють скороченню рівня бідності в країнах походження”. Вважаємо, що усім європейським країнам необхідно прислухатись до пропозицій ПАРЄ, висловлених у цій Резолюції:

—         залишити відкритими канали законної міграції з метою задоволення потреб у робітниках-мігрантах, тим самим сприяти запобіганню нелегальній міграції та торгівлі людьми;

—         уникати впровадження кримінальної відповідальності нелегальних мігрантів та масових обмежень як рішення для боротьби з незаконною міграцією;

—         забезпечити належний захист мігрантів через відповідні правові та адміністративні засоби боротьби з расизмом і ксенофобією, враховуючи, зокрема, їхню вразливість до стигматизації.

Як будь-який складний і багатогранний феномен, міжнародна міграція має досить неоднозначні наслідки. Вважається, що в сучасному суспільстві вона стала механізмом, який дозволяє знімати демографічну та соціально-економічну напругу, вирівнювати диспропорції.

На сучасному розвитку суспільства намітилась необхідність, і тенденція до міждержавної інтеграції під управлінням міграційними процесами. Уряди розвинених країн Європи вже зараз повинні координувати притік трудових мігрантів до своїх країн та створити закони щодо їх перебування.

Причини перетворення Західної Європи у великий район тяжіння мігрантів детально вивчали багато зарубіжні та вітчизняні географи. Головною причиною такого тяжіння служить прагнення до більш високого заробітку і до більш комфортним умовам праці та життя, яке «гості-робітники» («гастарбайтери») з більш відсталих країн розраховують задовольнити в самих високорозвинених країнах Західної Європи. Саме вони і складають більшість всіх іммігрантів, причому їх частка в економічно активному населенні, як правило, помітно більше частки іммігрантів у всьому населенні приймаючих країн. Що ж стосується самих приймаючих країн, то їх зацікавленість в трудової імміграції пояснюється в першу чергу тієї демографічної обстановкою (депопуляція, збільшення частки пенсіонерів та зменшення частки працездатних), про яку вже йшлося вище.

Тож, підсумовуючи все вище сказане, ми можемо дати такі поради:

• створити загальну європейську політику управління міграційними процесами;
• зробити прозорим європейський ринок праці;
• усунення або мінімізація обставин, що призводять до дискримінаційного, безправного, становища громадян України на ринках праці закордонних країн;
• створення дійової альтернативи тим обставинам, що спонукають працездатних українців виїжджати до країн, де їх становище на ринках праці є дискримінаційним;
• сприяння проведенню в країнах зосередження української міграції моніторингових досліджень з метою отримання статистичних даних та інформації про динаміку трудової міграції у відповідній країни.

Отже, зробивши дані висновки, потрібно сказати, що в подальшому міграційні процеси будуть розвиватись більш швидкими темпами, оскільки процес глобалізації дуже сильно впливає на переміщення людей в більш розвинені регіони світу.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1. Гнатюк Т.О. Сучасні міграційні процеси: світові тенденції, європейські та українські особливості / Т.О. Гнатюк // Політичні науки. Правознавство : зб. наук. праць. — Том 69. — Вип. 56. — С.105 — 112.
2. Довжук Б. Актуальне регіональне дослідження трудової міграції // Україна: аспекти праці. -2005. -№ 3. — С. 37-39
3. Драгунова Т. А. Соціальні чинники міграційної мобільності мешканців обласних центрів України [Текст] / Т. А. Драгунова // Демографія та соціальна економіка. — 2011. — № 2. — С. 105-117
4. Дрожанова О. Цінності трудової діяльності за умов соціально-економічних змін // Соціальні виміри суспільства. Збірник наукових праць. Вип. 8. – К.: Інститут соціології НАН України, 2005. — С. 87.
5. Дяченко Б. І. Європейський ринок праці в системі міжнародної міграції трудових ресурсів // Економіка АПК. -2005. -№ 2. — С.138-143.
6. Зайцев Ю. Соціалізація економіки України та системна трансформація суспільства: Монографія/ Ю.К. Зайцев,; М-во освіти і науки України, КНЕУ. — К., 2002. — 188 с
7. Заславская Т. И., Рывкина Р. В. Социология экономической жизни: Очерки теории. — Новосибирск: Изд-во Новосибирского гос. ун-та, 1991. – 442 с.
8. Захарченко В. Суспільно-економічні трансформації і «осьовий час» промислового розвитку: Економічні системи формуються і змінюються у ході розвитку суспільства, його матеріальної, духовної та організаційної культури //Вісник Національної Академії наук України. — 2002. — № 11. — C. 17-28
9. Злобіна О. Особистість як суб’єкт соціальних змін: монографія / Олена Злобіна, ; НАНУ, Ін-т соціології. — К. : [б.в.], 2004. — 399 с.
10. Иванов Н. Глобализация и бедность / Н. Иванов, Н. Гоффе, Г. Монусова / Мировая экономика и международные отношения. – 2010. – № 9. – C. 29–42.
11. Іващенко К. Осмислення механізмів соціальних трансформацій у пострадянському суспільстві: досвід взаємодії українських і зарубіжних учених //Соціологія: теорія, методи, маркетинг. — 2006. — № 2. — C. 214-215
12. Катаєв С. Трансформація сучасного українського суспільства: постмодерністський контекст //Людина і політика. — 1999. — № 3. — C. 29-32
13. Кисільова Т. Регулювання трудової міграції // Юридичний Вісник України. -2006. -№ 17. — С. 4
14. Кінаш Я. Трансформація юридичної відповідальності як один із інструментів побудови демократичного суспільства //Право України. — 2006. — № 8. — С.106-110.
15. Клименко О. Політична культура і суспільна трансформація: спроба відтворення взаємозв’язку //Дослідження світової політики. — 1998. — Вип. 2. — C. 43-48.
16. Коваліско Н. В., Хоронжий А. Г. Регіональна трудова мобільність. – Львів: ЛНУ імені Івана Франка, 2002. – 165 с.
17. Коваліско Н. Сучасні типи соціальної мобільності населення [Текст] / Н. Коваліско // Соціальна психологія. — 2007. — № 2. — С. 48-60
18. Шамраєва В. М. Спільна міграційна політика ЄС у контексті євроінтеграційних устремлінь України / В. М. Шамраєва // Актуальні проблеми державного управління. — 2009.- № 2. — С. 36 — 40.
19. Migration and Remittance Flows: Recent Trends and Outlook, 2013-2016. — Режим доступу : http://siteres- ources.worldbank.org/INTPROSPECTS/Resources/334934-1288990760745/Migra- tionandDevelopmentBrief21.pdf.