Актуальність теми дослідження. Жінки-лідери сьогодні реалізуються у різноманітних сферах суспільного життя, зокрема і в політичній. Саме явище жіночого політичного лідерства у світі поступово набуває вагомого значення в організації суспільного розвитку.

Різні аспекти проблеми лідерства активно розроблялись у політико-психологічних дослідженнях, водночас проблема жіночого політичного лідерства не належить до добре вивчених питань чи до питань, щодо яких досягнуто беззаперечних результатів.

У вітчизняній соціальній та політичній науці фундаментальні дослідження з проблем лідерства не проводилися до 1960-х років. Саме поняття «лідер» лише з початку 1970-х років увійшло у вітчизняний науковий обіг, а до цього часу феномен лідерства вивчали через поняття «вождь», «керівник». Значну роль у теоретичній розробці проблеми лідерства відіграли праці зарубіжних учених, передусім класичні для цієї галузі праці Т. Адорно, Г. Алмонда, Дж. Барбера, М. Вебера, К. Дойча, Л. Едингера, Г. Кіссінджера, Г. Лебона, В. Одайника, Р. Таккера, Г. Тарда, С. Хаймана, Е. Харгроува та ін.

З кінця 1970-х – початку 1990-х років поняття і теорії лідерства почали застосовувати для пояснення вітчизняних реалій. У низці праць цього періоду розкривались загальносоціологічні, філософські, психологічні засади й характеристики лідерства (Г.К. Ашин, Н.І. Бірюков, В.М. Бебик, Ж. Блондель, Д.І. Видрін, Б.Д. Паригін, Н.Н. Обозов). В соціальній та політичній психології проблему лідерства досліджували такі відомі вчені, як Т.В. Бендас, Р. Кеттел, Д.В. Ольшанський, Б.Д. Паригін, А.В. Петровський, В.О. Татенко, Л.І. Уманський, Є. Хартлі, Є.Б. Шестопал та ін.

Більшість запропонованих зарубіжними дослідниками варіантів вивчення лідерства («героїчний» напрям, конкурентна модель лідерства, «теорія рис», ситуативний та синтетичний підходи до лідерства, фідлерівська ймовірнісна модель лідерської ефективності, цільова теорія Р. Хауза тощо) здійснювались без урахування фактора статі, через те, що лідерська роль вважалась маскулінною і сам феномен лідерства у психологічній науці вивчали на чоловічих вибірках (Т.В. Бендас, Т.С. Фомічова). У міру зростання кількості жінок на високих політичних постах і управлінських посадах виникала потреба у порівняльних дослідженнях лідерів обох статей, які і лягли в основу гендерних теорій лідерства (теорій лідерського потоку, гендерного відбору лідерів, концепції інтеграції), сформульованих наприкінці минулого століття К. Джонсон, М. Зеріллі, Е. Іглі, С. Дж. Керролл, К. Пейтмен.

Серед сучасних вітчизняних учених і науковців із Білорусії та Росії, які розробляють питання жіночого політичного лідерства, – С.Г. Айвазова, Т.В. Бендас, О.М. Здравомислова, І.М. Жеребкіна, Г.Г. Кертман, Л.С. Кобелянська, Є.В. Кочкіна, Т.М. Мельник, І.Р. Чикалова та ін. В українській політичній психології гендерні аспекти лідерства та явища жіночого лідерства почали емпірично вивчати з середини 1990-х років (О.Л. Вознесенська, Н.М. Кравченко, О.Н. Мірошниченко, Т.І. Нефьодова, М.В. Сафонова, О.М. Скнар, Р.В. Фурс та ін.). Досліджували передовсім політичних лідерів як особистостей, а також те, якими вони постають у масовій свідомості (імідж політичного лідера, специфіку, механізми та закономірності сприйняття політичного лідера тощо).

Окремі праці присвячені гендерним стратегіям жіночого лідерства (Е.В. Капусткіна, А.А. Гончарова), гендерній специфіці кар’єрної мотивації лідерів (А.С. Мельник), гендерним особливостям лідерства (Н.М. Григор’єва), соціально-психологічним особливостям жінок-політиків та виявленню суперечностей у їх характері й поведінці (Т.В. Пономаренко), з’ясуванню впливу особистісних характеристик жінок на їхню кар’єру (Є.М. Жорнікова). Водночас залишаються нез’ясованими ті індивідуальні та групові феномени, які спричинюють стабільно нижчий рівень жіночого політичного представництва і становлять психологічну специфіку жіночого політичного лідерства.

Пропонована робота спрямована на визначення гендерно специфічних конфігурацій психологічних бар’єрів та особливостей їх впливу на самореалізацію жінки як політичного лідера.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами

Дисертаційне дослідження виконано в межах комплексних науково-дослідних тем лабораторії методології психосоціальних і політико-психологічних досліджень Інституту соціальної та політичної психології НАПН України: «Історіогенез і методологічний простір побудови соціально-психологічних теорій» (номер держреєстрації 0108U001246), що розроблялась у 2008 – 2012 рр., та «Особливості становлення і розвитку форм соціально-психологічного мислення» (номер держреєстрації 0113U002137), що розробляється з 2013 р. Тему дисертації затверджено на засіданні Вченої ради Інституту соціальної та політичної психології НАПН України (протокол від 02.03.2011 р.). та узгоджено в бюро Міжвідомчої ради з координації наукових досліджень з педагогічних і психологічних наук в Україні (протокол № 5 – 2011 від 24.05.2011 р.).

Мета дослідження: визначити гендерно специфічні конфігурації та особливості впливу психологічних бар’єрів на самореалізацію жінок як політичних лідерів.

Відповідно до мети дослідження було визначено такі завдання:

1) здійснити теоретичний аналіз проблеми політичного лідерства у вітчизняній та зарубіжній літературі, визначити можливі дослідницькі підходи до вивчення жіночого політичного лідерства;2) розробити теоретично та емпірично верифікувати критеріальну модель психологічних бар’єрів самореалізації жінки як політичного лідера;3) виокремити типові політико-психологічні бар’єри, що негативно впливають на побудову жіночої політичної кар’єри;4) з’ясувати гендерні особливості впливу типових психологічних бар’єрів на самореалізацію жінок як політичних лідерів.

Об’єкт дослідження: самореалізація жінок у сфері політики.

Предмет дослідження: конфігурації політико-психологічних бар’єрів, що позначаються на самореалізації жінок як політичних лідерів.

Аналіз сучасних поглядів на феномен політичного лідерства

Феномен політичного лідерства на сьогодні залишається однією з привабливих, помітних і провідних проблем для науковців. Інституалізація його досліджень як самостійної галузі соціально-психологічного знання відбулася в 50-ті роки минулого століття. Її пов’язують з появою у 1949 і 1950 рр. перших програмних статей американських соціологів Дж. Шеннона і Л. Селігмена, що вийшли під однаковою назвою – «Вивчення політичного лідерства» [1]. Відтоді започатковано багато підходів до аналізу феномена. В теоретичних напрямках його дослідження умовно виокремлюють концептуальне визначення поняття; систематизацію функцій політичного лідера; виявлення й обґрунтування лідерських рис; типологію політичного лідерства; формування стилю управління й обґрунтування факторів політичної діяльності особистості [2]. У рамках нашої роботи, присвяченої психологічним бар’єрам самореалізації політичних лідерів-жінок, розглянемо політичне лідерство через основні підходи до його розуміння, теорії лідерства, а також виділимо та розглянемо окремо гендерно чутливі теорії лідерства.

1. Основні підходи до визначення політичного лідерства

У процесі вивчення проблеми лідерства вченими було запропоновано багато різних визначень цього поняття. У зарубіжній політичній психології один із найбільш повних оглядів визначень лідерства дав Р. Стогділл на основі аналізу ста двадцяти чотирьох досліджень та оглядів з проблеми, надрукованих протягом півстоліття (з 1904 по 1947 рр.). Він класифікував їх, виокремивши одинадцять основних тематичних груп, у яких «лідерство» розглядається як: центр групових досліджень; вияв особистісних рис; мистецтво досягнення злагоди; дія й поведінка; інструмент досягнення мети або результату; взаємодія; уміння переконувати; здійснення впливу; відносини влади; диференціація ролей; ініціація або запровадження структури. Розглянемо їх більш докладно:

• лідерство як центр групових досліджень виявляється у перевазі одного або декількох індивідів над іншими членами групи, що виявляється у процесі керівництва групою, тощо;

• лідерство як вияв особистісних рис розглядається як комбінація характеристик індивіда, які підштовхують інших до виконання поставленого завдання;
• лідерство як мистецтво досягнення злагоди визначене як процес, за допомогою якого досягається підпорядкування поведінки інших у потрібному напрямку;
• лідерство як дія й поведінка виявляється через окремі дії, до яких вдається лідер в управлінні групою, зокрема такі, як, наприклад, розподіл обов’язків, заохочення або критика окремих членів групи, зацікавленість у їхніх успіхах тощо;
• досягнення мети або результату, де лідерство – інструмент, засіб інтеграції інших групових ролей для забезпечення єдності дій і здобуття результату;
• взаємодія – у цій групі визначень лідерство виростає з активного процесу взаємодії й існує там, де його усвідомлюють і підтримують інші члени групи;
• лідерство як уміння переконувати визначається як форма переконування, владний інструмент досягнення очікуваного результату;
• лідерство як здійснення впливу є процесом прямої взаємодії, внаслідок якої індивід впливає на поведінку інших, спонукаючи їх до досягнення певного результату;
• лідерство як відносини влади виявляється у здатності одного індивіда домінувати над іншими, змушуючи їх робити те, що потрібно для організації;
• лідерство як диференціація ролей визначається особливими ролями всередині системи стосунків, взаємними очікуваннями певних дій лідера й послідовників. Причому до ролі лідера ставляться більші вимоги, на неї покладають вищі обов’язки, ніж на інші ролі;
• лідерство як ініціація або запровадження структури, де лідерство й керівництво можуть бути рівнозначними або природа й ступінь активності самого лідерства змінюються в різних соціальних ситуаціях, та ін. [3].

Як бачимо, дослідники акцентували увагу на різних аспектах лідерства. Вони ставили різні цілі: визначення об’єкта спостереження для емпіричних досліджень у малих групах; задоволення форми практики; задоволення цільової орієнтації, забезпечення теоретичного розвитку цієї проблеми і т.д. Багато авторів намагалися чітко сформулювати той особливий компонент, який вносить сам лідер. Очевидно, кожне з визначень відкриває лише одну з граней природи лідерства. Найбільш ранні з них характеризують лідерство як центр групового процесу та розвитку. Більш пізні визначення лідерства подають цей феномен у термінах влади, ролі та ініціювання структури [4]. Коментуючи ситуацію багатоаспектності феномену, один із відомих сучасних дослідників теорій лідерства Н.К. Бірюков зазначає: «Серед фахівців немає згоди навіть щодо питання висхідного визначення політичного лідерства» [5, с. 15]. Це добре ілюструють поширені сьогоденні розуміння лідерства: як впливу; керівництва (управління), координації та контролю; прийняття рішень; лідерства як новаторства тощо [5]. Окремі українські вчені підтримують класифікацію Р. Стогділла та наголошують, що визначення феномену лідерства можна дати через одинадцять наведених вище позицій, залежно від особистих поглядів дослідника та його оцінок політичного процесу [6].

В одній з останніх паць, що вивчають і систематизують проблематику й поняття лідерства, М. Фейрхольма, всі дослідження лідерства згруповано в 4 напрями у термінах того, хто такий лідер, що лідер робить, в якій ситуації він ефективний [7]:

• за теорією рис лідерство залежить від того, хто лідер, на що він здатний, які в нього персональні якості, особливості характеру;
• за поведінковими теоріями лідерство – це сума двох важливих складових поведінки, в яких лідери водночас – домагаються мети і добре встановлюють стосунки із людьми та ін;
• за ситуативними теоріями, лідерство залежить від того, що лідери роблять у специфічних ситуаціях, як відрізняються через унікальні зовнішні і внутрішні сили тощо;
• за трансформаційними теоріями акцент робиться не на вивченні певних лідерів у певних ситуаціях, які роблять специфічні речі, а на тому, що є загальними елементами відносин, які виявляються з плином часу і характеризують те, що зветься «лідерством» [7].

Зазначені етапи відображають рух наукового осмислення проблеми лідерства у світовій психологічній, політичній та соціальній думці, де теорія рис є історично першою, а трансформаційні теорії лідерства – хронологічно останніми. Водночас, як зазначала Ф. Денмарк, теорія рис застосовувалась переважно до 1930-х років [8]. Однак цей напрямок досліджень зазнав невдачі: дослідники продукували все більше й більше списків індивідуальних рис; окремі з них повторювали риси одне одного, інші – були геть відмінними, що у наслідку унеможливило віднайдення універсальних лідерських рис. Наслідком стала узгоджена думка вчених, що «успішне лідерство не залежить від універсальних, уроджених рис і здатностей… І замість того щоб бути вродженими, можуть бути вивчені навички й поведінка для успіху в лідерстві» [8].

Хронологічно друга група ситуаційних теорій лідерства закладена вивченням інтерактивних ефектів людини й ситуації в дослідженнях лідерства, яке розпочато із 1930-х років. Одним із перших на цей шлях став Е. Вестбург у 1931 р., припустивши, що для ефективного вивчення лідерства необхідне одночасне вивчення індивідуальних якостей і специфічного середовища [9]. Ще через 40 років, у 1970 р., появу лідерів, які б включали індивідуальні риси і людини, і ситуації, підтримали Е.П. Холандер та Дж.В. Джуліан[10], а також, десь у цей же час, Ф.Е. Фідлер, сформувавши свою модель імовірнісного лідерства («Fiedler Contingency Model»)[11], в якій ефективність лідера залежить від запитів ситуації. Останнє допомогло усій галузі тодішньої американської промислової та організаційної психології перейти від вивчення якостей та особистісних характеристик лідерів до стилів керівництва та моделей поведінки. На ці тенденції вказують Дж. Бартунек зі співавторами, зазначаючи, що відбувається рух від традиційних теорій рис та поведінкових теорій до новітніх ідей харизматичного і трансформаційного лідерства. На їхню думку, «сучасні вивчення лідерства зосереджені на ефективних шляхах, якими лідери можуть спрямовувати групи або організації у стабільні часи і, останнім часом, в періоди драматичних організаційних змін» [12].

Важливо, що наведені розуміння лідерства сугголосні з повноваженнями депутатів органів місцевого самоврядування, як лідерів громади, що їх обрала. Так, зарубіжні вчені визначають лідерство як «поведінку індивіда, залученого до керування діяльністю групи»; «процес однакового або взаємного стимулювання, що контролює і спрямовує енергію людей для досягнення спільної мети»; «процес впливу на діяльність організованої групи в її спробах досягти спільної мети» [3]. Вітчизняні вчені схоже визначають лідера, вважаючи що це «авторитетний член організації, групи, суспільства загалом, особистий вплив якого дає йому змогу відігравати провідну чи суттєву роль у політичних процесах та ситуаціях» [13]; «особа, що має постійний пріоритетний вплив на те чи інше політичне об’єднання або на все суспільство завдяки своїй участі в політиці» [14]. Саме як політичне лідерство, на їхню думку, є «процес взаємодії, в ході якої наділені реальною владою авторитетні люди здійснюють легітимний вплив на суспільство чи його певну частину, котра добровільно віддає їм частину своїх політико-владних повноважень і прав» [15], що прямо збігаються з визначенням депутата та його повноважень. Так, відповідний Закон України визначає депутата місцевої ради як такого, що представляє та захищає інтереси територіальної громади, виборців свого округу в місцевих органах виконавчої влади, відповідних органах місцевого самоврядування тощо, зобов’язаний виконувати їх доручення (в межах повноважень, наданих йому законом), брати активну участь у здійсненні місцевого самоврядування [16].

Політичні психологи дають схожі визначення лідерства. Так В.Д. Ольшанський визначає лідера як особу, за якою співтовариство визнає право на прийняття рішень, найбільш значущих з погляду групового інтересу [17]. Він вважає, що політичний лідер – це особа, що діє в системі владних відносин, в якій лідерство представлене у вигляді своєрідних соціальних інститутів (представницьких органів, багатопартійності, впливових громадських організацій), що забезпечують захист і баланс інтересів різних соціальних груп. А.В. Петровський трактує похідне від «лідера» поняття лідерства як один із механізмів інтеграції групової діяльності, коли індивід або частина соціальної групи виконує роль лідера, тобто об’єднує, спрямовує дії всієї групи, яка очікує, приймає і підтримує його дії [18]. Б.Д. Паригін розуміє під лідерством один із процесів організації та управління малою соціальною групою, що сприяє досягненню групових цілей в оптимальні терміни та з оптимальним ефектом, детерміновані панівними в суспільстві соціальними відносинами [19]. Л.І. Уманський вважає лідерство явищем, сутність якого близька до поняття «вплив», і розуміє його як здійснення впливу одних членів групи на інших у створенні оптимальних умов розв’язання групового завдання [20]. В.М. Бебик дає два визначення політичного лідерства. По-перше, як можливість чинити керівний вплив на соціальні групи, ті чи інші частини суспільства тощо. По-друге, як поєднання: а) здатності відчувати, аналізувати мотиви поведінки людей, інтегрувати їх та коригувати поведінку об’єкта з урахуванням його потреб та цілей розвитку; б) уміння створювати сприятливий морально-психологічний клімат політичного життя своєї спільноти; в) відповідності стилю лідерства цілям оптимального співвідношення стратегічних і поточних завдань рівню політико-психологічної культури та домінуючим ціннісним орієнтаціям суспільства [21] тощо.

Отже, в межах дисертаційного дослідження ми дотримуватимемось визначення політичного лідера як особи, що діє в системі владних відносин, у якій лідерство представлене у вигляді своєрідних соціальних інститутів (представницьких органів, багатопартійності, впливових громадських організацій), що забезпечують захист і баланс інтересів різних соціальних груп (В.Д. Ольшанський).

Можна констатувати, що повноваження депутата місцевої ради відповідають найбільш авторитетним політико-психологічним підходам до розуміння і визначення політичного лідера, що дає підстави вважати, що за своєю суттю народний обранець(иця) є політичним лідером громади, яка його обрала.

2. Теорії лідерства в гендерних дослідженнях

Гендерні аспекти лідерства і жіночого лідерства зокрема у вітчизняній та пострадянській психології, почали вивчати із середини 1990-х років. Одними з перших емпіричних досліджень лідерства у вказаному соціально-психологічному ракурсі в Україні стали дослідження: О.П. Петрунько, яка емпірично вивчала імпліцитні типології лідерства; О.Л. Вознесенської, присвячене стереотипам сприйняття портретних зображень політичних лідерів з урахуванням гендерних відмінностей, що мало наслідком висновок про несформований нормативний образ жінки-політика в українській масовій свідомості; О.М. Скнар, яка вивчала особливості гендерної поведінки політичних лідерів в уявленнях студентської молоді, з’ясувавши, що в уявленнях молоді гендерні характеристики політичного лідера не є нормативно дихотомічними, а взаємодіють, утворюючи гнучку різнопланову соціально-психологічну модель; З.В. Гаркавенко, яка вивчала гендерні інтерпретаційні схеми у формуванні суб’єктивного образу політичної взаємодії її учасників.

Ці дослідження здійснювались переважно в руслі вивчення самих політичних лідерів і того, якими вони постають у масовій свідомості (їх іміджу). Однак у цілому політична діяльність жінки нечасто ставала предметом спеціального наукового інтересу.

З часу проголошення незалежності України проблеми участі жінок у політиці, жіночого політичного лідерства в Україні стали темою багатьох практичних обговорень, дискусій, конференцій, семінарів, а також окремих досліджень. До цієї проблематики звертались соціологи Г.В. Саєнко, О.В. Іващенко, Н.В. Лавриненко, С.М. Оксамитна; філософи й історики І.А. Жеребкіна, М.М. Скорик, Л.С. Кобелянська, Л.О. Смоляр, Н.Д. Чухим, О.Я. Козуля, О.В. Лабур; соціальні педагоги О.І. Луценко, Л.О. Карпова, Ж.А. Рабчинський та ін. В рамках цих обговорень аналізувались причини зниження представництва жінок у владних структурах у пострадянський час (А.Г. Андреєнкова, О.В. Іващенко, Т.М. Мельник). Було визначено окремі бар’єри політико-психологічного характеру: такі як дискримінаційні стереотипи, які «перекривають» шлях жінкам до вищих органів влади (Т.М. Мельник, Л.С. Кобелянська, І.М. Грабовська та ін). Вони тематично доповнили дослідження політичного лідерства (переважно в контексті виявлення, реконструкції та опису іміджів політичних лідерів, чоловіків і жінок), що на той час уже з’явились у вітчизняній політичній психології (О.В. Петрунько, Г.Г. Почепцов).

Подальші роботи, присвячені дослідженню жіночого лідерства, були виконані здебільшого в контексті вивчення особистісних якостей таких жінок. Так, українська дослідниця Т.П. Вівчарик [34] дійшла висновку, що сутність жінки характеризується взаємозв’язком психічної, фізіологічної і соціальної сфер, кожна з яких має свою самостійну цінність в її житті. На думку Л.О. Пампухи [35], яка вивчала гендерні стереотипи в структурі рольового конфлікту жінки-керівника, у більшості респонденток з низьким рівнем внутрішньоособистісного рольового конфлікту переважають неконформні тенденції у поведінці, незалежність, прагнення лідерства та домінування; за високого рівня внутрішньоособистісного рольового конфлікту переважають конформні тенденції у поведінці, схильність підкорятися, невпевненість у собі, компромісність, конгруентність і відповідальність у контактах з оточуючими. Російська дослідниця М.В. Сафонова [36] констатувала, що основою досягнення кар’єрного успіху жінок є переважання ділового спрямування в структурі особистості, а також гармонійне поєднання особистісних якостей, ціннісних, кар’єрних орієнтацій і вибір адекватної сфери професійної діяльності, що дає змогу максимально повно їх реалізувати. Т.В. Пономаренко [37] в своєму дослідженні стверджує, що існують соціально-психологічні відмінності і суперечності в особливостях поведінки і характері жінок-політиків в напрямках особистісного становлення в батьківській родині, специфіці жіночого шляху в політику; суміщення професійних і сімейних ролей жінок-політиків; професійне та особистісне становлення жінок — політиків у період політичної діяльності. Є.Н. Жорнікова [38] вказала, що на успішність побудови професійної кар’єри жінок істотний вплив чинять: самоефективність у сфері діяльності та у сфері спілкування, інтернальний локус контролю, емоційна стабільність, доброзичливість, екстраверсія, високий рівень андрогінії. За висновком А.А. Гончарової [39] у різних стратегіях кар’єрної поведінки жінок присутні різні поєднання соціально-психологічних бар’єрів. Переважають настанови на отримання соціального схвалення, емоційна нестабільність, нормативні бар’єри, невпевненість у своїх можливостях реалізувати кар’єрний потенціал, кваліфікаційні бар’єри.

Зосередженість на вивченні особистісних рис, якостей, характеристик жінок-лідерів, яка переважала в емпіричних політико-психологічних дослідженнях, теоретично посилювала і відтворювала досить давній інтерпретаційний конфлікт у цій сфері. «Лідерські» риси та якості позитивно корелювали з чоловічими («маскулінними») характеристиками і конфліктували – з традиційно «жіночими» [40]. Це сприяло розгляду жінок-лідерів як «відхилення від» модельного зразка лідера-чоловіка і, за великим рахунком не дозволяло визначити специфіку явища жіночого лідерства.

Уможливити науковий аналіз жіночого лідерства як специфічного явища мала на меті російська психолог Т.В. Бендас, авторка чотирьох монографічних праць із цих питань [41– 43], які презентували і ввели в науковий обіг низку теорій політичного лідерства, спроможних ураховувати його гендерні складові. Вчена опрацювала наукові можливості включити гендерні аспекти в актуальну політико-психологічну теорію та у вивчення політичного лідерства. Вона увела у російськомовний науковий простір 12 теорій політичного лідерства, які мали, тією чи іншою мірою, гендерний вимір, представила й описала їх та систематизувала «гендерно чутливі» теорії політичного лідерства, узявши за критерій те, якому фактору в тій чи іншій теорії надано першорядну вагу – лідерській позиції чи «гендерному фактору». Три групи, в яких викладено всі 12 теорій, котрі за Т.В. Бендас, тою чи іншою мірою враховують «гендерний фактор», відображені в Додатку А.

Як показав здійснений через десять років аналіз місця «гендерно чутливих» теорій лідерства в історичному розвитку цієї тематики та їх представленості у вітчизняному науковому просторі [44], самих цих теорій немає в поширених класифікаціях політичного лідерства. У вітчизняному науковому просторі ці теорії вузько локалізовані в невеликому колі специфічних джерел, тематично прив’язаних до вивчення жіночого лідерства. Тому можливостей для їх застосування задля цілей політико-психологічного аналізу жіночого лідерства недостатньо [44].

Розглянувши місце гендерно чутливих теорій лідерства в історичному розвитку цієї тематики загалом, слід сказати, що вони стосуються сучасних (ситуаційних і особливо трансформаційних) теорій лідерства. Водночас самі ці теорії погано вписані в поширені класифікації політичного лідерства, і це сильно обмежує уявлення широких фахових кіл про їх зміст, місце і роль у сучасному вивченні лідерства, не зосередженому спеціально саме на гендерному аналізі цього явища.

Теоретично цікавими є окремі із цих концепцій, що ураховують специфіку жіночого лідерства, такіх як теорія токенізму Р.М. Кантер, теорія статусних очікувань С. Ріджуей, соціально-рольова теорія статевих відмінностей Е. Іглі. Ознайомлення з ними вказує на їх тематичну згрупованість, пов’язану з потребою охопити специфічне явище жіночого, в тому числі політичного, представництва і на поступове формування ядра взаємоподілюваних базових понять, до яких належать: гендерний статус, гендерна роль, гендерно-типізоване заняття (професія), гендерний стереотип та деякі інші. Ці теорії також поділяють окремі методологічні та метатеоретичні припущення у вигляді уявлення про гендер як не лише про комплекс індивідуальних рис, а і як про інституалізовану систему соціальних практик, що також потребує власного аналізу [44]. З погляду політико-психологічного аналізу, дві з наявних теоретичних пропозицій заслуговують на особливу увагу.

Так, найраніша праця в руслі теорії статусних очікувань [25] описувала процес, за допомогою якого актори приходять до розвитку диференційованих очікувань продуктивності навіть у групах, серед членів яких не було жодних суттєвих соціальних чи культурних відмінностей. Нерівності в ініціюванні діяльності, вигодах від активності, в ранжуванні кращих ідей і в груповому керівництві виникали в таких групах регулярно і були дуже стійкими [26]. Порівняно з низькостатусними акторами тим, хто є відносно високостатусним 1) надають більше можливостей висловити пропозиції; 2) зазвичай роблять більше пропозицій; 3) позитивніше оцінюють їх пропозиції; 4) вони мають більше впливу щодо міркувань інших учасників [29, 24].

Цю теорію активно застосовували для аналізу жіночого лідерства, бо вона містила аналітичні можливості для вивчення асиметрій, що значно зменшують шанси жінок у їх доступі до лідерських позицій. Так, С. Ріджуей, яка значно розвинула цю теорію у застосуванні до жіночого лідерства, отримані результати зводила до висновку, що «…жінки перебувають у несприятливому становищі … не через свої преференції , вибори чи знання, а тому, що …мають більш низькостатусну цінність у нашому суспільстві порівняно з чоловіками» [30, 177].

Ключовими поняттями теорії соціальних очікувань є очікування продуктивності та статусні характеристики. Передбачаєься, що учасники робочих груп очікують, що якась певна особа зробить більш цінний внесок у вирішення проблеми порівняно з іншими і вони швидше за все, більше покладатимуться на думку саме цієї особи і більше рахуватимуться саме з нею. Ці неявні й часто неусвідомлювані очікування щодо відносної якості майбутньої діяльності окремих членів у спільному завданні теорія визначає як стани очікування продуктивності [24, 31]. Такі очікування фактично формуються під час взаємодії і безпосередньо самим індивідуумом та іншими людьми, з якими він взаємодіє. У підсумку людині з високим очікуванням продуктивності нададуть більше можливостей брати участь в обговореннях, робити більше пропозицій і про її пропозиції судитимуть більш сприятливо [30, 179].

Очікування продуктивності формуються на основі статусних характеристик – другого з двох основних концептів теорії [31]. Їх визначають як будь-яку високоціновану ознаку, що передбачає фахову компетентність у завданні і має принаймні два рівні (як-от високі чи низькі здібності в механіці; належність до чоловічої чи жіночої статі). Причому один із цих рівнів несе більш позитивну оцінку, аніж інший, бо статусні характеристики пов’язують більшу соціальну вартісність і компетентність з однією категорією ознаки (чоловік; комп’ютерний експерт) порівняно з іншою (жінка; комп’ютерний новачок).

Другою цікавою для цілей нашого дослідження пропозицією є соціально-рольова теорія статевих відмінностей у поведінці Еліс Іглі. Гендерну систему доволі часто визначають як систему гендерних ролей [45] того чи іншого суспільства. Запропонована Е. Іглі близько чверті століття тому соціально-рольова теорія статевих відмінностей у поведінці не виходила з уявлень про вплив соціальних та культурних факторів на індивідуальну поведінку. За цією теорією, першопричина статевих відмінностей у поведінці жінок та чоловіків полягає у позиціюванні останніх у соціальній структурі. Згідно з нею, контрастуючі позиції статей формують гендерні ролі, що, своєю чергою, чинять сильний вплив на індивідуумів, які приймають ці ролі у прагненні досягти важливих цілей, збільшити почуття власної гідності, отримати схвалення інших.

На відміну від структурного функціоналізму Талкотта Парсонса, поняття соціально-рольова теорія статевих відмінностей і подібностей Е. Іглі передбачає, що бути компліментарними чи мати виключний, експресивний або інструментальний, зміст – невід’ємне для конструкта гендерної ролі. Також ця теорія не передбачала, що особистісні адаптації чи гармонійні соціальні взаємодії вимагають гендерних ролей, які б мали зміст, що в них вкладали Т. Парсонс та Р.Ф. Белс у їх книзі 1955 р. «Родина: соціалізація і процес взаємодії» [46]. Однак теорія Е. Іглі приймає тезу про те, що гендерні ролі відображають суспільні поділи чоловіка й жінку на «годувальника» й «домогосподарку» так само, як і гендерні розподіли за професіями (гендерну професійну сегрегацію).

Інакше кажучи, ця теорія бере до уваги спостережувану в багатьох суспільствах динаміку гендерних ролей, спричинену сучасними швидкими змінами жіночої позиції в соціальній структурі. Такі зміщення гендерних ролей можуть ослабляти традиційні обмеження щодо належної жіночої та чоловічої поведінки і припускати більше поведінкової гнучкості; однак вони ж спричинюють двозначності, безлад і дебати щодо «належного місця» для жінок і чоловіків у суспільстві [47].

Поняття гендерних ролей у соціально-рольовій теорії статевих відмінностей і подібностей Е. Іглі ґрунтується на ідеї про культури, що окреслюють широко поділювані очікування належного для кожної статі способу дії, які й заохочують гендерно диференційовану поведінку. Власне, самі гендерні ролі в цій теорії визначені через очікування: «Гендерні ролі – …загальнодоступні очікування, що застосовуються до людей на основі їх соціально ідентифікованої статі» [47, с. 127]. Очікування пов’язані з гендерними ролями, бо чинять нормативний тиск, що сприяє суголосній зі статево-типовими робочими ролями поведінці через процеси підтверджень очікування та саморегуляції.

Ця теза важлива для аналізу жіночого лідерства, бо для жінок, які виконують лідерські чи організаційні ролі через прирівняння цих соціальних ролей до стереотипно чоловічих якостей і тому – до чоловічої гендерної ролі, такий нормативний тиск робить лідерство проблематичним. Виконуючи очікування людей щодо лідерів або менеджерів, жінки можуть порушити суспільні домовленості щодо належної жіночої поведінки [47, с.126].

3. Політичне лідерство як фахова політична діяльність. Специфіка парламентського лідерства (депутатства)

Специфіка парламентського лідерства тісно пов’язана із політичним лідерством як політичною діяльністю. Розлянемо відповідні поняття детальніше. Політичне лідерство визначають як вид політичної діяльності, що має велике значення для успіху й спрямованості політичних процесів, поєднуючи в собі найважливіші, суттєві риси політики: владу, авторитет, вплив, керівництво, вираження й представництво інтересів як щодо самого лідера, так і до цінностей, які він представляє [48].

У політичному лідерстві на рівні малої групи, об’єднаної політичними інтересами, відбувається інтеграція групової діяльності, в якій лідер спрямовує і організовує дії групи. Своєю чергою, група висуває певні вимоги до особистості лідера: здатність приймати рішення, брати на себе відповідальність, знаходити оптимальний спосіб задоволення групових інтересів та ін. Л.Я. Гозман, Є.Б. Шестопал вказують, що «лідера, особливо на рівні малої групи, створює авторитет,… обирається той, хто виділяється більшою активністю, зацікавленістю у спільній справі, інформованістю і ефективністю політичної діяльності» [49, с. 244]. Таким чином, лідером стає не той, хто хоче, щоб за ним ішли, а той, за ким люди йдуть без примусу [50].

Російські вчені Б.А. Ісаєв, Н.А. Баранов та ін. зазначають, що сьогодні простежуються дві тенденції в уявленнях про лідерство – інституціалізація і професіоналізація. Особливо обговорюється остання. Так, окремі дослідники вказують, що політику не можна вважати професією через саму специфіку парламентаризму. На їх думку, «специфіка функціонування законодавчої влади в демократичному суспільстві полягає в тому, що демократична форма правління не передбачає в якості основи влади однієї людини над іншою якусь або унікальну професійну компетенцію» [51]. Деякі вчені, як-от М. Вебер, теж класифікували політиків та політику саме так – як «принагідне» чи побічне заняття або діяльність. Політиками «з нагоди» є не лише всі громадяни, коли вони опускають виборчий бюлетень і чинять подібне волевиявлення: аплодують чи протестують на політичному мітингу, зборах. Багато людей таким чином формують і реалізують політику. На цій же підставі і громадян, обраних на певний, нетривалий, час в органи правління політичних партій, громадські організації тощо, також можна віднести до політиків «за сумісництвом».

Водночас низка сучасних російських учених говорить про те, що політичне лідерство поступово перетворюється на професію, аналогічну професії лікаря, конструктора або адвоката [52]. Розвивають відповідну думку Б.А. Ісаєв, Н.А. Баранов, які підсумовують, що «політичне лідерство сьогодні – це особливого роду підприємництво, здійснюване на специфічному ринку… при цьому специфіка політичного підприємництва полягає в персоналізації «політичного товару», його ототожненні з особистістю потенційного лідера…» [48, с. 208].

Як особливу сферу суспільної діяльності політичну діяльність в узагальненому вигляді описують у вигляді спільної діяльності соціальних груп – конкретних суб’єктів політики з реалізації своїх політичних інтересів шляхом завоювання, використання й утримання влади [53]. Ефективність політичної діяльності переважно визначають за рівнем її професіоналізації.

Дослідники часто зазначають, що фахова політична діяльність передбачає освоєння професійно-рольової політичної діяльності, пов’язаного з розумінням і усвідомленням рольової поведінки; розкриттям змісту; нового соціального становища індивіда в структурі взаємодії з іншими людьми; адаптацією до нового виду діяльності, в яку включені когнітивні, емоційні, поведінкові й інші механізми; прийняттям ролі як свідомого ставлення до рольових дій і, в підсумку, реалізації професійно-рольової політичної діяльності з огляду на її основний предмет і змістотворний мотив [54]. Поняттям «політична діяльність» позначають вид активності, спрямованої на зміну або збереження існуючих політичних відносин, в результаті якої з’являється їх нова якість чи консервується стара [55].

Вчені визначають критерії політичної діяльності як професійної: «Політики і політична діяльність набувають професійного характеру, коли люди або живуть «для політики», «політикою», або живуть «за рахунок політики» [56], тобто коли ця діяльність стає питанням мотивації чи доходів. А.А. Деркач, В.І. Жуков та Л.Г. Лаптєв критерієм професійності суб’єкта політичної діяльності пропонують вважати «його реальну здатність активно впливати на процеси, що протікають в суспільстві, …на світоглядні позиції великих і малих соціальних груп, окремих індивідів, ефективно вибудовувати суб’єкт-об’єктні відносини» [53, с. 204], тобто міру його політичного впливу. Професіоналізм суб’єкта політичної діяльності ще визначають як «мистецтво», «майстерність» повноцінного володіння нею, адекватну професійній розвиненості суб’єкта, підготовленості науково здійснювати політичну діяльність [53].

Політичні психологи наголошують, що кожна професія має сформований і порівняно стійкий набір професійних вимог чи норм, які ставляться перед суб’єктами професійної діяльності і, зокрема, перед особами, що її здійснюють. Професійну компетентність у політичній діяльності визначають як здатність політика оптимально вирішувати певне коло професійних завдань, що є ключовою якістю його професіоналізму. Професіоналізм політика, на думку політичних психологів складається з багатьох видів професійних компетентностей: професійної діяльності; професійного спілкування політика; особистості політика як професіонала; аутопсихологічної компетентності [57].

Відповідно, становить певний інтерес і те що ж входить до специфічної компетентності депутата і що визначає суть парламентського лідерства. За Т.І. Нефьодовою, одною з перших і авторитетною дослідницею парламентського лідерства (депутатства), його можна визначити декількома способами.

Перший – визначати парламентське лідерство за формальним політичним статусом (визначати як лідера особу, що займає високу посаду в тій чи іншій системі ієрархій, – керівники фракцій, місцевих комітетів ради, голови, заступники, секретарі постійно діючих та спеціально створених комісій).

Другий – визначати лідерство за ступенем політичного впливу; у цьому випадку лідером є індивід, що користується найбільшим впливом у конкретному політичному процесі та має найбільшу базу підтримки своїх політичних дій.

На нашу думку, парламентське лідерство можна визначати не тільки цими двома способами. Показником належності до політичних лідерів громади може бути кількість каденцій, на які громада довіряє певній людині (своєму лідерові) представляти її інтереси. Тому у рамках дисертаційного дослідження ми пропонуємо ввести як показник належності до групи лідерів (депутатської компетентності) обрання депутата за мажоритарною системою, крім того перебування депутата на виборній посаді більш ніж одну виборну каденцію.

Потрібно врахувати, що специфіку парламентського лідерства (депутатства) почали вивчати в пострадянській політичній психології тільки з середини 1990 — х років [58]. Тоді було закладено підмурок вивченню специфіки парламентського лідерства (депутатства) як політико-психологічного явища, розпочато емпіричні дослідження його психологічних характеристик, водночас розпочалися поступовий приріст теоретичних знань про цей різновид політичного лідерства та становлення наукових підвалин його аналізу. Лідерський статус депутата вивчав, одним із перших, С.А. Авакьян [59]. Результати соціально-психологічного аналізу специфіки професійної діяльності депутата подано в дослідженні В.М. Бебика та М.М. Обозова [60]. Теоретично їх розробки спиралися на більш загальні і добре розроблені вітчизняною психологічною наукою положення К.А. Абульханової-Славської [61], А.В. Петровського [62] про наявність спільних для представників однієї спільноти способів сприйняття та особливостей способу мислення, що виражаються у специфічних для цієї спільноти способах поведінки; про наявність особливої «картини світу професійної спільноти» Є.А. Клімова [63].

У розглянутих роботах зроблено висновок: парламентське лідерство за своєю суттю є політичним як за змістом, так і за функціями; цей феномен слід визначати як особливий вид політичного лідерства.

Аналізуючи парламентське лідерство, Т.М. Нефьодова стверджує, що за значної кількості схожих характеристик із лідерством взагалі воно має свою специфічну сутність і зміст, а саме: депутати-лідери пройшли через виборчий процес та отримали мандат через волевиявлення населення. Саме в цьому полягає головна специфіка парламентського лідерства (!). Дослідниця вказує, що на момент свого висунення кандидатами в депутати ці особистості вже були відомими лідерами громадської думки з системою ціннісних орієнтацій, політичною позицією та світоглядом. Народні обранці мали певні імідж, авторитет, статус, специфічні навички впливу. Т.І. Нефьодова дійшла висновку, що відповідний феномен є особливим видом політичного лідерства. Діяльність того чи іншого лідера-депутата зазвичай піддається прогнозу і оцінюється з точки зору огляду на зв’язки та корекцію домінуючих стереотипів, політичних орієнтацій, настанов, а також участь індивідів, що становлять масову базу його підтримки.

Дослідниця стверджує, що за своєю спрямованістю парламентське лідерство, з одного боку, залежить від суспільства, з другого – зумовлене суб’єктивними характеристиками його представників. Змістові характеристики парламентського лідерства визначаються предметом, специфікою і функціями діяльності його суб’єкта. Особистісні та професійні характеристики суб’єкта впливають на результативність парламентського лідерства. Об’єктивну детермінацію феномена характеризує ступінь прояву владних повноважень парламентського лідера, які зумовлені його статусом, рівнем легітимності, сферою і масштабом діяльності. Суб’єктивна детермінація парламентського лідерства характеризується комплексом індивідуально-психологічних особливостей, якостей, здібностей його представників, у тому числі стратегією його розвитку, професійним досвідом, життєвою позицією.

З огляду на це найбільшу повноту якісних і кількісних характеристик парламентського лідерства дає комплексне дослідження цього явища на основі ситуаційного, особистісного, мотиваційного психологічного аналізу [58].

Отже, «парламентський лідер» – це суб’єкт політики, якому притаманні особливі якості, що дають йому змогу за допомогою законотворчої і політичної діяльності впливати на процеси управління країною, на ціннісні орієнтації та поведінкові стереотипи населення, активніше й результативніше за інших брати участь у формуванні глобальних тенденцій розвитку суспільства [58]. Дещо інакше його визначає Є.С. Філістович [64], на думку якої парламентське лідерство є особливим типом політичного лідерства, що вирізняється як особливостями політичної ролі депутата, так і особистісними якостями, що дозволяють ефективно виконувати цю політичну роль.

Крім того, як показали подальші дослідження, лідерство в парламенті не зводиться тільки до системи взаємодії лідера і тих хто підтримує його дії. Поряд із зовнішніми стійкими чи нестійкими зв’язками «депутат – виборці», «виборці – депутат» поняття парламентського лідерства (депутатства) включає зв’язки й відносини, що виникли вже в самому виборчому органі. Ці зв’язки і відносини можуть бути як зв’язками домінування, так і зв’язками підкорення [58]. Таким чином, до змісту парламентського лідерства (депутатства) відносять як процес внутрішньої взаємодії її структурних елементів (внутрішню взаємодію депутат – депутат), так і зовнішню взаємодію суб’єкта депутатського лідерства з іншими, що оточуюють його, утвореннями (депутат – виборці, депутат – виконавча, судова влада, партії, громадські об’єднання, організації та ін.).

Крім визначень та з’ясування специфіки парламентського лідерства (депутатства), слід враховувати і об’єктивні чинники становлення пострадянського парламентаризму. Їх вивчали В.М. Бебик, Н.Н. Обозов, Т.І. Нефьодова, О.С. Філістович, А.С. Косопкін, Є.А. Коган, С.П. Лолаєва, А.С. Мельничук, Є.Б. Шестопал та ін.

Сам парламентаризм став новацією для постсоціалістичних країн. Вчені, які вивчали це питання, вказують, що у радянський період депутатський корпус обирали формально, тому він по суті нічим не відрізнявся від чиновництва, яке діяло за вказівкою керівництва [65]. Парламентаризм як результат альтернативних вільних, прямих виборів сьогодні формується в умовах недостатньо професійного середовища і слабко структурованого політичного простору. Не до кінця визначені критерії професіоналізму депутатського корпусу та з’ясовані їх ролі і статус. Тому можна виявити значну схожість у поведінці, психології, цінностях сучасних політиків і представників радянської номенклатури: «Конструювання політичної кар’єри відбувається в наш час в досить складних умовах, коли існує потреба в абсолютно нових моделях кар’єрної поведінки, але в реальності політики «озираються» в бік старих, номенклатурних моделей» [65].

З одного боку, радянська та сучасна епохи є різними в соціокультурному, політичному та інституційному сенсах. Це означає, що можна говорити про кар’єри в радянському та пострадянському суспільствах як про два різні феномени.

З другого боку, сьогодні політики відзначають значні обмеження можливостей вибору кар’єрного шляху. Представники законодавчої влади дуже залежні від фінансових і партійних структур, без підтримки яких важко зробити кар’єру. Характерні для радянського періоду механізми рекрутування, лояльність до влади, клієнтарні стосунки мають велике значення і для сучасної політичної еліти. І все ж, на пострадянському просторі кар’єра є якісно новим феноменом. Вона стала «непрозорою», втратила інституційний фундамент, роль якого в радянському суспільстві виконували держава й партійні структури [65]. Тому в сучасному суспільстві з’явилося більше можливостей вибору, ніж у радянський період.

За результатами сучасних емпіричних досліджень регіонального парламентаризму, головним фактором успіху в політиці депутати місцевих рад вважають наявність організаційного ресурсу – підтримки партії або будь-якої впливової структури. Проте, в регіоні значну роль відіграє і особистісний ресурс, зокрема, авторитет, популярність, сформовані в процесі «додепутатської» діяльності. Ідентичність депутатів теж є неоднорідною. Народні обранці позиціонують себе як громадських діячів, фахівців, професійно представляють інтереси виборців, не пов’язаних з політикою. Багато представників депутатського корпусу вважають себе саме політиками [65], і, попри незадоволеність станом речей багато з депутатів не планують іти з політики і готові боротися за «своє» місце. Для багатьох із них політика стає «способом життя». Отже, сучасний регіональний парламент перебуває в стадії становлення, і його розвиток залежить не тільки від держави і влади, а й від кожного конкретного політика.

Спираючись на отримані під час аналізу наукової літератури дані, ми побудували узагальнену теоретичну схему, яка пояснює взаємозв’язок лідерства, гендерних теорій з депутатською політичною діяльністю та їх зв’язок із професійною самореалізацію жінки-політика.

Депутат є лідером громади, від якої його було обрано, за ним визнається право на інтеграцію загальних зусиль, координацію діяльності та прийняття громадськи значущих рішень. Рівень представництва не має значення, бо незалежно від того, якою є рада – селищною, міською чи обласною, саме виборці цієї території шляхом голосування уповноважують депутата бути їх лідером.

Проте на здійснення феномена суттєвий вплив чинять суспільно визнані ролі чоловіків та жінок. Згідно з теорією Е. Іглі та С. Ріджуей, як наслідок простежується гендерно диференційована поведінка. Причому істотний вплив на неї чинять соціокультурні фактори, позиціювання, очікування та особливості особистісної адаптації.

Існує певний взаємозв’язок зазначених вище позицій з парламентським лідерством (депутатством). Політична діяльність як професія має певні критерії, депутатська діяльність відповідає відповідним вимогам. Отже, жінка-депутат за умови відповідності певним критеріям є професійним політиком, проте потребує подальшого теоретичного вивчення того, як саме відбувається самореалізація жінок, що сприяє і, навпаки, таким, що є бар’єрами у професійній самореалізації жінок-політиків.