1. Структура управління територіальною громадою: органи управління та їх компетенції

Очевидно, що не існує єдиного підходу до визначення громада. Іноді говорять про громаду як спільноту, постійно або тимчасово об’єднану спільними проблемами чи інтересами, наприклад, тих, хто бере участь у зборах, зустрічах, або ж представників етнічних/національних спільнот. Найчастіше мова йде про громаду як спільноту, об’єднану за ознакою спільного проживання у певній місцевості, тобто територіальну громаду. Однак, ці дефініції не є взаємовиключними. Люди одночасно можуть бути членами територіальних громад і спільнот, об’єднаних певними проблемами. Як члени територіальної громади, люди мають певні спільні інтереси, і саме, ця спільність інтересів дає їм можливість вирішувати спільні проблеми [1].

Місцеве самоврядування є одним з визначальних елементів демократичного устрою країни. Суть місцевого самоврядування зводиться до гарантованого державою права територіальних громад та їх виборчих органів вирішувати самостійно, під свою відповідальність, питання місцевого значення, діючи в межах конституції та законів своєї держави.

Наголосимо, що громада повинна мати кілька ключових ознак. Вони наступні:

• спільна ситуація (спільні ознаки, що об’єднують людей між собою – місце проживання, етнос, релігія тощо);
• мережа стосунків і взаємодії в громаді;
• колективна дія (люди усвідомлюють спільний інтерес і спроможні на організацію колективної дії);
• сформована ідентичність (людина в громаді відчуває свою приналежність до єдиного цілого, емоційно пов’язана з цим утворенням, має певну лояльність щодо неї).

Згідно ст.7 Конституції України [3] в розділі «Загальні засади» закріплюються основи конституційного ладу в Україні, що свідчить про визнання місцевого самоврядування одним з фундаментальних принципів конституційного ладу нашої держави, формою народовладдя і специфічною підсистемою публічної влади, що водночас гарантує сталий розвиток цього інституту. Схематичне зображення сучасного стану державної виконавчої влади та місцевого самоврядування в Україні показано на рис.3.1.

Закон України “Про місцеве самоврядування в Україні” [4], визначає систему гарантій місцевого самоврядування в Україні, засади його організації та діяльності, правового статусу і відповідальності органів та посадових осіб місцевого самоврядування.

Згідно з цим Законом система місцевого самоврядування складається з:

• територіальної громади;
• (сільської, селищної) міської ради;
• (сільського, селищного) міського голови;
• виконавчого органу (сільської, селищної) міської ради;
• районної та обласної ради, що представляють спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ, міст;
• органів самоорганізації населення.

Схематично система місцевого самоврядування зображена на рис.3.2.

За Конституцією України [3] та Законом [4] право на місцеве самоврядування визнається лише за територіальними громадами сіл, селищ та міст. На зазначеному рівні адміністративно-територіального поділу відсутні місцеві органи виконавчої влади. Стосовно районів та областей, то на цьому рівні, поряд з представницькими органами місцевого самоврядування, діють відповідні місцеві державні адміністрації, які де-факто виконують не лише функції виконавчої влади, а й функції виконавчих органів відповідних рад.

Закон України «Про місцеві державні адміністрації» [5] окреслив місце державних адміністрацій в системі органів виконавчої влади, завдання, принципи, статус, структуру і склад місцевих державних адміністрацій та остаточно завершив розподіл владних повноважень на регіональному та місцевому рівнях.

Законом України [5] визначено, що місцева державна адміністрація є місцевим органом виконавчої влади, який входить до системи органів виконавчої влади. Місцева державна адміністрація в межах своїх повноважень здійснює виконавчу владу на території відповідної адміністративно-територіальної одиниці, а також реалізує повноваження, делеговані їй відповідною радою.

Уперше цим Законом було ґрунтовно визначено повноваження цих органів у всіх сферах та у відносинах з Президентом України, Кабінетом Міністрів України, органами виконавчої влади та місцевого самоврядування, об’єднаннями громадян, підприємствами, установами та організаціями.

Поряд з місцевими державними адміністраціями на регіональному та місцевому рівнях функціонують територіальні органи міністерств та інших центральних органів виконавчої влади, які відповідно чинного законодавства координуються головами місцевих державних адміністрацій, яким надано право порушувати перед міністерствами, іншими центральними органами виконавчої влади вмотивовані питання про відповідність займаній посаді керівників їх територіальних органів.

Таким чином відповідно до положень Конституції України [3] і вищезазначених законів [4, 5] на даний час в Україні на регіональному рівні функціонує чітка система органів виконавчої влади та місцевого самоврядування:

• Рада міністрів Автономної Республіки Крим, 24 обласних, Київська та Севастопольська міські, 488 районних, 14 районних у містах державних адміністрацій;
• Верховна Рада Автономної Республіки Крим, 24 обласних, Київська та Севастопольська міські, 488 районних, 80 районних у містах, 176 міських рад міст обласного значення, 278 міських рад міст районного значення, 784 селищних рад, 10279 сільських рад.

Аналізуючи стан розвитку регіонального управління, потрібно висвітлити і роль у цій справі органів влади вищого рівня, які системно займаються питаннями розроблення та реалізації нормативно-правових актів із становлення та удосконалення структури регіональних і місцевих органів влади. Це стосується Верховної Ради України, Президента України та Кабінету Міністрів України. На рис.3.3 схематично зображено структуру Верховної Ради за якою здійснюється управління органами місцевого самоврядування нашої держави.

За Конституцією Верховна Рада України здійснює свої функції через Комітет Верховної Ради з питань державного будівництва, регіональної політики та місцевого самоврядування, а також через структурні підрозділи Апарату Верховної Ради України. При Голові Верховної Ради України діє Консультативно-дорадча рада з питань місцевого самоврядування.

Президент України свої повноваження у сфері регіональної політики здійснює через Секретаріат Президента України, у складі якого є ряд структурних підрозділів, які опікуються регіональними проблемами — Головна служба регіональної політики, Головна служба кадрової політики, Головна державно-правова служба тощо. Ці підрозділи здійснюють організаційне, правове, консультативне, інформаційне та аналітичне забезпечення Президента України у сфері регіонального управління, як це схематично зображено на рис. 3.4.

Складність процесу вироблення напрямів ефективної регіональної політики обумовила необхідність утворення Президентом України відповідних дорадчих та консультативних органів з цих питань. Саме для підтримки місцевого самоврядування Президентом України створено Фонд сприяння місцевому самоврядуванню, статус якого визначено Указом Президента від 5 травня 1996 року [6] – це центральна науково-методична, консультативна та координаційна установа при Президентові України. З грудня 2006 року при Президентові України функціонує Рада міських голів як консультативно-дорадчий орган [7].

Кабінет Міністрів України як вищий орган у системі органів виконавчої влади забезпечує реалізацію внутрішньої політики держави, зокрема, у сфері регіонального розвитку через відповідні центральні органи виконавчої влади (за галузевими напрямами) та Секретаріат Кабінету Міністрів України.

З метою ефективного розв’язання актуальних проблем економічного і соціального розвитку регіонів, узгодження загальнодержавних і місцевих інтересів у цій сфері при Кабінеті Міністрів України діють консультативно-дорадчі органи — Міжвідомча комісія з питань місцевого самоврядування і Рада розвитку регіонів, які схематично показані на рис.3.5.

До складу Міжвідомчої комісії з питань місцевого самоврядування і Ради розвитку регіонів входять керівники місцевих органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування, та їх асоціацій, народні депутати України та представники наукових установ.

Зазначені консультативно-дорадчі органи взяли на себе функцію колегіального напрацювання напрямів подальшого розвитку регіонів, місцевих органів управління, обговорення відповідних проектів нормативних актів, проведення їх експертної оцінки, висвітлення і роз’яснення положень цих актів широкій громадськості. До участі у їх роботі залучаються провідні науковці, представники громадських об’єднань, професійно підготовлені державні службовці, керівники органів виконавчої влади та місцевого самоврядування.

У Секретаріаті Кабінету Міністрів України цими проблемами опікуються Управління регіональної політики, Управління кадрового забезпечення та персоналу, Управління правового забезпечення та інші підрозділи за галузевими напрямами.

Значну роль у формуванні регіональної політики, виробленні засад регіонального управління та забезпечення сталого розвитку територіальних громад відіграють також асоціації та інші добровільні об’єднання органів місцевого самоврядування. Найбільш активними серед них є Асоціація міст України та територіальних громад, Спілка лідерів місцевих та регіональних влад, Українська Асоціація місцевих і регіональних влад, Асоціація сільських, селищних і міських рад, Конгрес місцевих і регіональних влад України.

Одним з факторів, який набуває особливої уваги на сучасному етапі є завершення роботи із створення повноцінної системи місцевого самоврядування в Україні, як важливого чинника демократичного ладу.

Аналіз соціально-економічного розвитку регіонів України останніх років дає підстави зробити висновок, що закріплена Конституцією України модель територіальної організації влади продемонструвала ще недостатню спроможність в умовах ринкової економіки результативно та ефективно впливати на процеси соціально-економічного і культурного розвитку територій та сталого розвитку територіальних громад зокрема, забезпечувати якісний рівень надання адміністративних послуг населенню, який би відповідав європейським стандартам.

Аналізуючи сучасний стан розподілу повноважень між місцевими органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування відповідно до законодавства і практику діяльності цих органів, можна стверджувати, що цей процес проводився без достатньої послідовності та необхідної взаємоузгодженості законодавчих актів, прийнятих у різні часи та з різних питань організації місцевого самоврядування і виконавчої влади на місцях.

Тому одним з найбільш пріоритетних завдань сьогодення продовжує залишатися законодавче врегулювання проблем, пов’язаних з реформуванням адміністративно-територіального устрою країни з одночасним розмежуванням повноважень органів місцевого самоврядування та органів виконавчої влади, що безперечно буде сприяти забезпеченню засад сталого розвитку територіальних громад нашої держави. 

2. Економічні показники розвитку територіальної громади та особливості їх застосування

Актуальність дослідження щодо встановлення переліку та особливостей використання показників розвитку регіонів зумовлена тим, що досі відсутня єдність думок щодо складу таких показників та параметрів, які повинні бути ними оцінені.

Від рівня показників, які є актуальними для населення території, залежить його ставлення до місцевої влади. Щоправда, в Україні система оцінки ефективності діяльності органів влади та якості послуг, що ними надаються, ще потребує розробки та впровадження. За відсутності системної оцінки будь-якої діяльності не можна говорити про її якість [12]. В умовах євроінтеграції для України найголовнішим пріоритетом визнається соціальна спрямованість економіки, зокрема – надання соціальних послуг [13].

Дослідження Інституту соціології НАН України показують загальну картину динаміки задоволеності громадян роботою органів місцевої влади за період 1999-2006 рр. [14]. На рис. 3.6 показано, що рівень задоволеності українців місцевою владою загалом є низьким. Певне зниження незадоволеності після 2002 року відбулося переважно не за рахунок зростання кількості задоволених, а завдяки збільшенню частки громадян, які не змогли визначиться з цього приводу.

Автори проекту Бюджетної резолюції на 2006 рік [17] пропонували сформувати групи економічних показників за такою структурою:

• якість життя людини (реальні доходи населення порівняно з темпами зростання валового внутрішнього продукту, доступність освітніх послуг, в т.ч. відсоток молоді, що здобуває вищу освіту, охоплення школярів позакласною роботою, рівень заробітної плати зайнятих);
• зайнятість населення і робочі місця (рівень безробіття, відсоток зайнятих за місцем проживання, кількість осіб, що здобувають освіту за державним замовленням);
• інвестиційна політика та розвиток підприємництва (надходження коштів від інвесторів, обсяги виконаних будівельно-монтажних робіт, кількість приватних підприємств на 1000 населення).

Найбільш поширеним показником, який використовується в світовій практиці для співставлення рівня та якості життя, є «індекс людського розвитку», який за суттю є інтегральною оцінкою декількох компонентів-показників. Фахівці Національного інституту стратегічних досліджень пропонують враховувати доступні з офіційної статистики дані, що характеризують: демографічний розвиток (сумарний коефіцієнт народжуваності; сумарний коефіцієнт смертності; очікувану тривалість життя при народженні); розвиток ринку праці (кількість безробітних на тисячу осіб наявного населення, навантаження на одне вільне робоче місце, частка зайнятого населення у віці 15-70 років у відсотках до всього населення відповідного віку); показник рівня матеріального стану населення (рівень доходів населення, зростання номінальної та реальної заробітної плати) [19].

Деякі дослідники до показників рівня життя населення окрім характеристик рівня матеріального стану включають показники демографічного розвитку [20]. Очевидно, що це має зміст у контексті концепції сталого розвитку. Важливим показником що пов’язаний з перспективним розвитком як окремої території, так і країни загалом, є рівень народжуваності. В Україні він був мінімальним (7,7 народжених на 1000 населення) у 2001 році, а в 2006 він становив 9,8 на 1000 населення [21]. Цей показник ставить Україну на нижні щаблі серед європейських країн (рис. 3.8) (однак слід зауважити, що з початку 2007 року почала спостерігатися негативна тенденція цього показника, зокрема у Закарпатській та Волинській областях нашої держави). Посилення конкуренції цих країн за трудовий потенціал становитиме подальшу загрозу демографічній ситуації в Україні.

Аналіз основних показників рівня життя в Україні у першому півріччі 2007 року  свідчить про збереження як позитивних, так і негативні тенденцій, що склалися у відповідному періоді попереднього року [22]. Позитивними є: подальше зростання реального наявного доходу та номінальної заробітної плати, зростання питомої ваги заробітної плати у структурі доходів населення.

Негативні тенденції притаманні таким показникам: реальний наявний дохід та реальна заробітна плата, структурні диспропорції в оплаті праці за галузевою та регіональною ознаками, природне скорочення та деформація вікового складу населення. У згаданій аналітичній записці наводяться такі економічні показники, що характеризують матеріальний стан населення: динаміка реальних наявних доходів, динаміка витрат населення, середня заробітна плата. Вважаємо, що вони недостатньо повно характеризують матеріальний стан населення – їх необхідно доповнити інформацією про структуру витрат населення. Зокрема важливо бачити, яку частку у витратах становлять продукти харчування. Великий розмір цієї частки буде тривожним сигналом про відносно низький добробут населення території (а вона наразі складає біля половини доходів населення).

Науковці пропонують змінити парадигму стратегічного планування розвитку людського капіталу в Україні та привернути увагу органів державного управління усіх рівнів до планування і контролю ключових показників якості життя; забезпечити здійснення її оцінки як одного з показників ефективності діяльності органів державного управління на регіональному та субрегіональному рівнях управління; сформувати систему оперативного моніторингу якості життя населення на всіх рівнях управління як показника ефективності державної політики [15]. Удосконалення системи моніторингу соціально-економічного розвитку та запровадження стратегічного планування роботи в органах виконавчої влади передбачає планування заходів з розроблення прогнозних документів, розроблення, реалізації та контролю за виконанням програмних документів. Відповідно до «Концепції  вдосконалення системи прогнозних і програмних документів з питань соціально-економічного розвитку» [23] на обласному рівні розробляються такі документи:

• на довгостроковий період  (понад  п’ять років) – проекти регіональних стратегій розвитку;
• на середньостроковий період  (до  п’яти років) – проекти прогнозу економічного  та  соціального  розвитку областей (за рішенням місцевих органів влади);
• на короткостроковий період (один рік) – проекти бюджетів адміністративно-територіальних одиниць та програм їх соціально-економічного розвитку.

Людський потенціал займає визначальне місце з серед усіх показників розвитку території. Він є основним ресурсом прогресивних перетворень. Фахівці загострюють увагу на таких наслідках низького рівня розвитку людського потенціалу в Україні: масштабна депопуляція населення; нераціональна демографічна структура населення; невисокий коефіцієнт народжуваності; високий рівень смертності чоловіків у працездатному віці, зайнятих у базових галузях промисловості; знецінення освітнього потенціалу [28].

Органам влади важливо мати не просто прогноз кількості населення, а тенденції зміни його структури. Ця інформація дозволить обґрунтовано планувати соціальну політику, визначати необхідні кошти з пенсійного забезпечення, прогнозувати потребу в дошкільних і навчальних закладах та у педагогічних працівниках тощо. Для прогнозування тенденцій зміни чисельності та складу населення необхідно мати показники чисельності постійного населення території за статтю та віком, а також такі демографічні показники як рівень народжуваності та коефіцієнти смертності за віковими групами. На рис. 3.8 наведено модель, яка демонструє використання демографічних показників для прогнозування чисельності і вікового складу населення.

Проведене моделювання з метою прогнозування дозволило отримати інформацію про передбачувану структуру населення Львівської області для кожного року на період до 2030 року. На рис. 3.9 наведено прогнозний віковий склад населення Львівщини у 2015 та 2030 роках, звідки видно, що з роками очікується зростання частки населення пенсійного віку. Через теперішній низький рівень народжуваності з роками зменшиться частка працездатного населення. До 2017 року у Львівській області вона буде триматися на рівні 57-58 %, а далі поступово зменшиться до 54 %.  Це при тому, що кількість постійного населення зменшиться з 2 млн. 559 тис. у 2006 р. до приблизно 2 млн. – у 2030 р. Відсоток пенсіонерів зросте з теперішніх 22 % до 25 % у 2020 році та до 28 % у 2030 році. Відповідно відношення кількості пенсіонерів до кількості працездатних (тепер 38 %) становитиме 45 % у 2020 році та 51 % у 2030 році (рис. 3.10).

Важливою інформацією для планування в галузі освіти та дошкільного виховання є дані про прогнозну кількість школярів та дітей дошкільного віку. На рис. 3.11. наведено відповідні діаграми. Вони показують, що в найближчі десять років (до 2017 р.) чисельність дітей віком до 18 років скоротиться з 580 тис. до 450 тис., тобто майже на чверть. До 2030 р. ця цифра становитиме приблизно 360 тис.

Використання економічних показників та прогнозування їх рівня в майбутньому важливе для забезпечення сталого розвитку територіальних громад, оскільки дозволяє передбачити негативні і загрозливі тенденції та розробити ефективні запобіжні заходи.

Наведена інформація про рівень економічних показників дає можливість оцінити не просто рівень розвитку територіальної громади, але й зробити висновок про ефективність діяльності органів влади та якість адміністративних послуг, що ними надаються. Слід зауважити, що аналіз динаміки показників, що характеризують рівень життя населення, важливий з точки зору підготовки до європейської інтеграції України: він дозволяє виявити ті соціально-економічні параметри, на які необхідно звернути особливу увагу щодо їх відповідності європейським стандартам.

Демократичний розвиток вимагає розроблення і впровадження критеріїв оцінки результативності діяльності органів місцевої влади та якості надання послуг населенню. В основі таких критеріїв лежать основні показники соціально-економічного розвитку відповідної території.

3. Інвестиційна привабливість територій

Інвестори приймають рішення щодо вкладення коштів, оцінюючи привабливість як країни загалом, так і конкретного регіону безпосередньо. Оцінюючи країну з точки зору привабливості, інвестори враховують такі чинники: розмір ринку країни-реципієнта капіталу, ресурсна забезпеченість реальної економіки, стан економічної кон’юнктури, законодавча база для інвестицій, політичний ризик [29]. Чинники інвестиційної привабливості регіону (а тим більше конкретної території чи населеного пункту) є дещо вужчими і частина з них може піддаватися регулюванню з боку місцевої влади та населення. Тому завданням місцевих органів влади є створення умов для перетворення відповідної території в інвестиційно-привабливу.

Серед чинників, які формують інвестиційну привабливість території, можна виокремити ті, які притаманні їй (пов’язані з географічним розташуванням та природними ресурсами території), та ті, які можна змінити (частину з них – швидко, частину – у тривалій перспективі). На рис. 3.12 наведено основні чинники для кожної із груп. Місцеві органи влади у співпраці з населенням, представниками бізнесу та науковцями зобов’язані планувати і реалізовувати заходи з підвищення інвестиційної привабливості території як важливого засобу активізації місцевого економічного розвитку.

В стінах Львівського регіонального інституту державного управління Національної академії державного управління при Президентові України було проведено соціологічне опитування з метою виявити рівень ознайомленості працівників органів влади та представників територіальних громад з шляхами активізації місцевого економічного розвитку. Розроблені нами анкети заповнили 55 представників територіальних громад західних областей України. Серед них були представники місцевих державних адміністрацій (43%), посадові особи місцевого самоврядування (15%), підприємці (15%) та представники громадських організацій (27%). В анкеті було запропоновано зазначити до п’яти найбільш результативних заходів, які можуть активізувати місцевий економічний розвиток їхніх територій. У табл. 3.1 наведено результати опитування – заходи, які, на думку опитаних, можуть бути найбільш дієвими (у дужках – відсоток опитаних, які зазначили відповідний захід).

В таблиці видно, що на думку респондентів найбільш дієвими заходами можуть бути такі: стимулювання розвитку сфери послуг; допомога у кредитуванні господарської діяльності; поширення нових технологій, які б дали можливість залучити місцеву робочу силу; консультування підприємців з правових, фінансових, податкових та технічних питань; створення місцевих агенцій підприємництва, які б допомагали становленню нових фірм.

Знати про потенційні шляхи активізації місцевого економічного розвитку – це ще півсправи; важливо застосовувати їх. Для того, щоб з’ясувати поширеність відповідних заходів, респондентам було запропоновано назвати заходи, які на практиці вживаються для активізації місцевого економічного розвитку у їхніх територіальних громадах. Результати опитування були такими (у дужках зазначено відсоток респондентів, які назвали відповідний захід):

• продаж землі (10%);
• консультування підприємців (10%);
• створення місцевих центрів інформації (9%);
• утворення спільних підприємств (9%);
• залучення інвесторів, в т.ч. через проведення форумів та ярмарків (9%);

• господарське використання об’єктів власності територіальної громади (7%);
• організація зустрічей громадськості з визначення напрямків розвитку (5%);
• допомога в кредитуванні господарської діяльності (5%);
• залучення кредитів міжнародних фінансових інституцій (5%);
• поширення нових технологій (5%);
• створення системи реєстрації підприємницької діяльності “одне вікно” (5%);
• створення бізнес-центрів (4%);
• утворення підприємницьких дорадчих органів при райдержадміністраціях та міських радах (4%);
• благоустрій ринків (4%);
• навчальні семінари для підприємців (4%);
• залучення експертів (2%);
• виставкова діяльність (2%);
• створення центру реабілітації інвалідів (2%).

Таблиця 3.1

Результати опитування щодо шляхів активізації місцевого економічного розвитку території

№ з/п	Захід	Статус респондента				Узагальнений результат
		Державний службовець	Посадова особа місцевого самоврядування	Підприємець	Представник громадськості
1	2	3	4	5	6	7
1	Створення місцевих агенцій підприємництва, які б допомагали становленню нових фірм	14,5	1,8	5,5	14,5	36,4
2	Створення місцевих центрів інформації	12,7	3,6	5,5	9,1	30,9
3	Поширення нових технологій, які б дали можливість залучити місцеву робочу силу	23,6	7,3	5,5	10,9	47,3
4	Фінансування розробки програм розвитку підприємництва для молодих мешканців	16,4	3,6	3,6	5,5	29,1
5	Доступ до господарського використання об’єктів власності територіальної громади (землі, будинків тощо)	16,4	3,6	7,3	3,6	30,9
6	Утворення спільних підприємств з науково-дослідними закладами (як зародків технопарків)	9,1	3,6	3,6	12,7	29,1
7	Кооперація в межах територіальної громади	9,1	1,8	1,8	7,3	20,0
8	Допомога у кредитуванні господарської діяльності	23,6	10,9	7,3	9,1	50,9
9	Рекламування територіальної громади (промоція)	3,6	1,8	0,0	9,1	14,5
10	Продаж землі для бажаних інвесторів	9,1	5,5	3,6	9,1	27,3
11	Організація зустрічей громадськості для визначення напрямків розвитку	9,1	5,5	5,5	5,5	25,5
12	Консультування підприємців з правових, фінансових, податкових, технічних питань	10,9	3,6	9,1	14,5	38,2
13	Стимулювання розвитку сфери послуг	30,9	9,1	7,3	14,5	61,8
14	Залучення і оплата роботи потрібних експертів	10,9	5,5	1,8	1,8	20,0
15	Утворення комунальних підприємств	18,2	5,5	5,5	9,1	38,2

Результати опитування показують, що рівень застосування відповідних заходів є невисоким. Це свідчить про відносну пасивність представників влади, бізнесу і громадськості. Інша причина такого стану – існуюча практика здійснення відповідних заходів без обґрунтованого планування та фінансування.

Нами пропонується використовувати наступний підхід до визначення доцільних напрямків стратегічного розвитку території. Він ґрунтується на опитувані широкого кола зацікавлених осіб — представників територіальної громади, членів неурядових громадських організацій, що є виразниками інтересів відповідної території, бізнесменів, науковців та працівників місцевих органів влади. Анкета містить питання, за відповідями на які можна визначити пріоритетні напрямки розвитку територіальної громади, а також отримати економічну оцінку віддачі від коштів, вкладених у відповідний напрямок [34].

Після формування стратегічних напрямків розвитку громади необхідно проаналізувати їх здійснимість через реалізацію низки проектів і програм у визначені періоди часу. Досвід вітчизняних і зарубіжних колег показує, що такий аналіз повинен ґрунтуватися на, так званій, оцінці «інвестиційних можливостей громади» та складанні «багаторічного інвестиційного плану» [35]. У згаданому плані (він охоплює період 4-6 років) описують кожну інвестицію, проміжок часу її реалізації та джерела її фінансування. Кожна інвестиція (проект) обґрунтовується з точки зору її відповідності стратегічним завданням розвитку території, основними з яких називаються стимулювання господарського розвитку і поліпшення управління громадою, а також створення додаткових робочих місць [36, 37].

Оскільки реалізація напрямків розвитку територіальної громади вимагає розробки і відбору найдоцільніших інвестиційних проектів, то необхідно провести комплексний аналіз альтернатив та сформувати відповідний «портфель» проектів та програм (рис.3.13). Програми можуть стосуватися як одного напрямку (на рис.3.13 такими є перша, друга і третя програми), так і кількох (такими є четверта і п’ята програми відповідно). Доцільно розробку програм поводити на конкурсній основі. Кожен проект (програма) має пройти аналіз щодо організаційної, правової, технічної, географічної, фінансової та політичної здійснимості. Крім того, на цьому етапі проводиться аналіз вигід і витрат для кожної програми. Якщо хоча б один з чинників здійснимості є незадовільним, програму треба відхилити. Аналіз вигід і витрат дає можливість відхилити неефективні програми та вибрати кращі з тих, що залишилися [38, с.200]. Для його проведення необхідно мати інформацію про ресурси, які необхідні для здійснення програм, та очікувані економічні вигоди від них (рис.3.14).

Щодо встановлення критеріїв результативності проектів і програм — у системі оцінки результатів їх виконання більшість критеріїв повинна мати кількісний, а не якісний характер. Оцінка виконання програми здійснюється через порівняння очікувань від неї (вони закладені у формулювання завдань програми) та результатів виконання на основі встановлених критеріїв результативності. Результативність програм, скерованих на розвиток території, може служити критерієм оцінки ефективності органів місцевого самоврядування.

Окремим засобом залучення інвесторів є приватизація об’єктів нерухомості відповідної території. Органи місцевого самоврядування є власниками низки об’єктів нерухомості. Крім об’єктів комунальної власності, у сферу їх впливу входять об’єкти державної власності, що перебувають на балансі різноманітних відомств (гуртожитки, об’єкти незавершеного будівництва, соціально-культурні заклади, а також земельні ділянки, що перебувають у користуванні підприємств державної форми власності), але можуть бути передані у комунальну власність. Фахівці пропонують створювати програми управління об’єктами нерухомості комунальної власності [39]. Реалізація такої програми сприятиме формуванню умов для залучення інвестицій.

Розрізняють якісний та кількісний аналіз інвестиційної привабливості об’єктів, що підлягають приватизації [40]. Якісний аналіз показав, що з погляду потенційних інвесторів, максимальну інвестиційну привабливість мають об’єкти торговельного та складського використання; об’єкти, розташовані в центрі міста незалежно від функціонального використання; об’єкти, що перебувають в гарному стані та (або) вимагають мінімальних витрат на ремонт. Кількісний аналіз ґрунтується на визначенні коефіцієнта ефективності продажу на аукціоні, який розраховується як співвідношення суми цін продажу всіх об’єктів, проданих через аукціони, до суми їх початкових цін на аукціоні. Такий підхід дає можливість визначити прогнозні надходження від продажу на аукціонах об’єктів, що належать до відповідних груп.

Для збільшення інвестиційної привабливості території доцільно розробляти багаторічні плани з обґрунтованим переліком програм для активізації місцевого економічного розвитку.

Важливим механізмом залучення інвестицій є приватизаційні процеси. Відповідно складені плани приватизації можуть стати дієвим інструментом забезпечення інвестиційної спрямованості приватизації та завдяки їй сприяти розвитку території.

 4. Бюджетні відносини та виконання бюджетів територіальної громади

Місцеві бюджети включають обласні, районні бюджети, бюджети районів у містах, бюджет Автономної Республіки Крим та бюджети місцевого самоврядування. Зокрема, бюджети місцевого самоврядування – це бюджети територіальних громад сіл, селищ, міст та їх об’єднань. Особливістю цих бюджетів є те, що значна частина кожного з них формується з податку на доходи фізичних осіб. Наприклад, його частка у загальному фонді місцевих бюджетів становила приблизно 83% від бюджету АР Крим, міст Києва та Севастополя, 71% від бюджету міст обласного значення та районних бюджетів, 44% від сільських, селищних та міських бюджетів міст районного значення [44, с.103].

Податки і збори (обов’язкові платежі) складають кошик доходів, що закріплюються за бюджетами місцевого самоврядування та враховуються при визначенні обсягів міжбюджетних трансфертів. При цьому податок з доходів фізичних осіб, який сплачується юридичною особою (працедавцем), зараховується до відповідного місцевого бюджету за її місцезнаходженням та місцезнаходженням її підрозділів, уповноважених підрозділів в обсягах податку, нарахованого працівникам цих підрозділів.

Отже, існує зв’язок між рівнем заробітних плат мешканців територіальних громад і наповненням відповідних бюджетів. Ця обставина є одним з мотиваційних чинників турботи органів місцевого самоврядування про створення на їхніх територіях додаткових робочих місць з достойним рівнем заробітних плат.

На наш погляд, відповідають здоровому глузду пропозиції щодо збільшення частки коштів, які б залишалися в розпорядженні територіальної громади. Очікування надходжень з центру не стимулює «громадської підприємливості» органів місцевого самоврядування, а швидше є підґрунтям пасивного та споживацького ставлення до функцій управління розвитком території. Свого часу орієнтованим на зміцнення бюджетів місцевого самоврядування було видання Декрету Кабінету Міністрів України «Про місцеві податки і збори» [47]. Він визначав види місцевих податків і зборів, їх граничні розміри та порядок обчислення. В сучасних умовах територіальним громадам необхідно шукати нові способи активізації економічного розвитку як основного важеля створення фінансової основи функціонування території.

Збільшити відносну вагу власних доходів місцевих бюджетів можливо через проведення відповідних змін у податковій сфері. Наприклад, для того, щоб територіальна громада мала додатковий стимул із створення умов для залучення інвесторів, доцільно частину податку з доходів з фізичних осіб, яка одержана в результаті створення інвесторами додаткових робочих місць, залишати для спрямування у бюджет розвитку.

Важливим напрямом сприяння сталому розвитку територіальної громади є пошук відповідним органом місцевого самоврядування джерел фінансування різноманітних проектів та програм соціального та екологічного характеру. Глобалізаційні та євроінтеграційні процеси створюють умови для ресурсної та консультаційної підтримки відповідних заходів іноземними організаціями та фондами. Прикладом є Програма розвитку ООН «Муніципальна програма врядування та сталого розвитку», до якої з початку 2007 р. долучився і Львів, призначивши муніципального координатора проекту відповідно до підписаної 30.11.2006 «Угоди про партнерство між Програмою розвитку ООН та міською радою міста Львова». Головною метою угоди є впровадження принципів сталого розвитку шляхом надання підтримки та фінансової допомоги жителям міста, недержавним організаціям, навчальним і дошкільним закладам та міській раді в мобілізації зусиль для розв’язання соціально-економічних проблем на території міста [56]. Зокрема, за підтримки Програми розвитку ООН Львівська міська рада організаційно та фінансово допоможе об’єднанню співвласників будинків [57].

Іншою важливою статтею доходу до місцевих бюджетів має стати податок на нерухомість. В багатьох країнах він є основним джерелом фінансування розвитку територій. В окремих країнах надходження від цього податку до місцевих бюджетів становить майже третину усіх надходжень. Президент України Віктор Ющенко відносить введення податку на нерухомість до морально-етичних проблем [58].

У Верховній Раді України народним депутатом України Мельничуком М.В. у січні 2007 р. було внесено проект закону «Про податок на нерухоме майно громадян». У пояснювальній записці до законопроекту автор вказує, що в усіх демократичних державах співвідношення між багатими та бідними регулюється шляхом використання гнучкої системи оподаткування; одним з таких податків є податок на майно (Ст. 14 Закону України “Про систему оподаткування” [59] вже з 1999 року його передбачено у складі податків і зборів, але цей податок так і не прийнятий). За цим проектом, щорічний податок становитиме один відсоток від загальної вартості нерухомості, яка є у власності громадян. Податок на нерухомість пропонують ввести з 2009 р. Виходячи з того, що за проектом оподаткуванню підлягатиме майно вартістю понад 70 тис.дол., сплачуватиме його невелика кількість громадян. Прийняття цього проекту ставиться під сумнів багатьма аналітиками.

Серед причин затримки прийняття цього проекту є такі:

1. Введення податку можливе після його внесення до Податкового кодексу України.
2. До запровадження податку повинні бути розроблені процедури оцінювання, які б не суперечили чинному законодавству (наприклад, перебування оцінювачів на території об’єкта оподаткування з метою встановлення його вартості суперечить конституційній нормі про недоторканість житла).
3. Попередньо мають бути визначені органи чи категорія осіб, що проводитимуть оцінку нерухомості (дані, якими володіють бюро технічної інвентаризації, є необ’єктивними; податківці не можуть проводити оцінку, тому що представляють зацікавлену сторону), слід визначити порядок ліцензування такої діяльності.

Як експеримент, податок на нерухомість був введений у 2006 р. в Івано-Франківській та Луганській областях. Ці регіони стали пілотними на першому етапі податкової реформи, яка здійснюється відповідно до Концепції реформування податкової системи, схваленої Розпорядженням Кабінету Міністрів України від 19 лютого 2007 р. № 56-р [61]. В рамках експерименту було змодельовано спрощену форму оподаткування на основі дуже низьких ставок податку з квадратного метра площі будівель (0,1 гривні — з житлових та 2,9 гривні – з комерційних). Додаткові доходи до бюджетів від сплати цього податку становили в середньому 25 відсотків доходів бюджетів найнижчого рівня з власних джерел [62]. Відповідно до згаданої Концепції базою оподаткування може бути оціночна вартість нерухомості, однак при цьому також передбачено:

• встановлення ставок податку на мінімальному рівні (від 0,05 до 0,1 відсотка) з поступовим їх підвищенням;
• запровадження податку на основі оціночної вартості майна, що потребує підготовчого етапу для створення належних баз даних з оцінки кожної одиниці нерухомості;
• зменшення бази оподаткування для громадян, які не мають надлишку житла, а також соціально вразливих верств населення.

Загалом, ідея запровадження податку на нерухомість знаходить схвалення як серед населення, так і керівників органів місцевого самоврядування. Наприклад, за твердженням міського голови Львова А.Садового, з введенням податку на нерухомість бюджет Львова міг би зрости вдвічі [64].

Доцільно передбачити такий механізм надання дотацій, який би стимулював зусилля органів місцевого самоврядування з пошуку і планування шляхів наповнення доходної частини бюджету. Наприклад, дотації можуть надаватися в повному обсязі у плановому році для тієї територіальної громади, яка представила план заходів щодо скорочення «доходної дірки» в наступному році. Якщо ж орган місцевого самоврядування постійно не працює над пошуком шляхів наповнення бюджету, то дотації відповідній громаді доцільно обмежити.

Сталий розвиток території повинен забезпечуватися відповідним фінансуванням. За умов централізації бюджетного процесу в органів місцевого самоврядування досить обмежені можливості залучення власних коштів для вирішення нагальних проблем, не кажучи про стратегічні завдання. Тому пропонується здійснювати фінансування заходів з розвитку територій за багаторівневою схемою виділення коштів на засадах спільного фінансування. Успішне застосування такої схеми можливе із запровадженням програмно-цільового методу формування місцевих бюджетів, за яким планування відбувається за програмами (вони можуть бути кількарічної тривалості), які визнані пріоритетними для відповідної території. Такий підхід сприятиме не лише ефективному плануванню та контролю використання бюджетних коштів, але й забезпеченню прозорості діяльності органів влади.

В рамках своєї компетенції органи місцевого самоврядування можуть використовувати такий вид стимулювання діяльності виробничих та громадських структур у соціальній та екологічній сферах, як надання пільг у розмірах податків, зборів і платежів. Умови глобалізації та інтеграції економік різних країн роблять можливим залучення до вирішення завдань сталого розвитку зусиль міжнародних організацій та фондів.

Для розширення умов наповнення бюджетів територіальних громад необхідне одночасне удосконалення як системи оподаткування, так і бюджетних відносин. Перспективними заходами можуть бути:

• спрямування у бюджет розвитку частини податку на доходи фізичних осіб, отриманої за рахунок додаткових робочих місць, створеними інвесторами на відповідній території;
• запровадження податку на нерухомість, левова частка якого залишалася б в розпорядженні відповідної територіальної громади;
• зміна порядку надання дотацій, яка б передбачала подання територіальними громадами, які на них претендують плану заходів щодо скорочення дефіциту бюджету в наступні періоди;
• усунення низки формальних перепон, що пов’язані з казначейським обслуговуванням місцевих бюджетів та обмежують самостійність органів місцевого самоврядування у використанні власних коштів.

5. Механізми реалізації зв’язків з громадськістю в контексті забезпечення сталого розвитку території

Необхідність інформаційної взаємодії органів влади і членів територіальної громади (або громадськості) зумовлена визначенням сутності влади як такої, потребою забезпечення легітимності влади як підтвердженням того, що влада належить народові.

Для вирішення цієї інформаційної взаємодії необхідно визначити основні принципи, за якими вони повинні працювати. На думку автора роботи [74] ними є, зображені на рис.3.15:

• системність – визначає, що діяльність працівників служб зв’язків з громадськістю не зводиться до набору пов’язаних між собою прийомів, методів і процедур взаємодій з громадськістю, а являється саме системою. І навпаки, розбіжність цілей і засобів через неспівпадання економічних, правових, політичних та технологічних регуляторів зв’язків з громадськістю не дозволяє досягнути необхідних результатів;
• цілісність – формує спільне бачення громадськістю та місцевими органами влади проблематики території та виробляє єдиний напрямок реалізації її вирішення;
• адресність – яка конкретизує напрямок діяльності місцевих органів влади, з якими саме групами громадськості необхідно їм працювати і в якій послідовності;
• адекватність – це відповідність структури зв’язків з громадськістю предмету і технології її діяльності щодо поставленої цілі. Особливо необхідно відзначити здатність цих служб до прогнозу, розробки випереджаючої моделі дій і обліку тих змін, які виникають при взаємодії з громадськістю;
• планування та прогнозування – це робота органів влади щодо планування та прогнозування їхньої взаємодії з громадськістю, при цьому конкретизуються групи, з якими саме слід працювати і в якому напрямку, визначаються їхні можливості до співпраці;
• технологічна гнучкість – яка повинна враховувати те, що імовірність змін при взаємовідносинах з громадськістю досить висока. Для цього в самій структурі служби зв’язків з громадськістю повинна бути передбачена можливість технологічного переоснащення (кадри, матеріально-технічне обладнання, фінанси, виробничі ресурси тощо);
• взаємна доповнюваність – яка характеризується спільними зусиллями громадськості та органів влади вирішувати наболілі питання території співпрацюючи разом, спільно доповнюючи один одного при цьому та не виокремлюючи вкладу кожного;
• достовірності – яка полягає в наданні достовірної (відкритої) інформації місцевими органами влади громадськості про стан справ на території, не дивлячись на те, що інформація, яка подається, може бути як позитивною так, і негативною;
• двостороння системна комунікація – це взаємний обмін інформацією між місцевими органами влади та різними верствами населення про соціально-економічний стан території, його проблеми і перспективи, шляхи їх вирішення. Здатність служб зв’язків з громадськістю систематично інформувати населення і отримувати від нього зворотну реакцію на зміни, які відбуваються в даному населеному пункті;
• підконтрольність – це здатність громадськості проводити контроль за діяльністю місцевих органів влади у вирішенні ключових проблем територіальної громади. Служба зв’язків з громадськістю місцевих органів влади зобов’язана надавати інформацію про хід вирішення цих проблем;
• публічність – це звіт місцевих органів влади перед громадськістю про виконання плану соціально-економічного розвитку території. Звітування необхідно проводити публічно один раз у півроку. Звіт формується різними структурними підрозділами місцевих органів влади, а структурується в єдине ціле службою із зв’язків з громадськістю.

Для покращення участі громадськості в державному управлінні пропонується модель алгоритму реалізації стратегії зв’язків з громадськістю, який містить чотири етапи дій.

На першому етапі проводимо аналіз стану зв’язків з громадськістю на певній території. Здійснюється він у такій послідовності: спочатку визначаємо цілі, які ставлять перед собою місцевий орган влади у налагодженні зв’язків з громадськістю, після цього вибираємо стратегію, за допомогою якої ми хочемо досягнути цієї цілі, пізніше опрацьовуємо окремі результати, які вже отримав місцевий орган влади від співпраці з громадськістю, далі – шукаємо форми контактів, за якими б мали працювати ці суб’єкти. Знайшовши їх, визначаємо шляхи спільного вирішення проблемних завдань регіону через конкретні акції, котрі проводяться у певний час і у відповідному місці.

На другому етапі реалізації стратегії визначаємо діагноз стану зв’язків місцевих органів влади з громадськістю. Для цього виокремлюємо групи громадськості за інтересами та громадські організації, які функціонують територіальній громаді та разом з ними обговорюємо спільне бачення майбутньої співпраці та формуємо групи за інтересами.

Потім спільними зусиллями визначаємо стратегічні цілі розвитку взаємних зв’язків та розробляємо проекти, в яких необхідно задіяти громадськість (окрім цього, крім стратегічних цілей визначаємо короткотермінові цілі, в яких повинна бути задіяна громадськість у вирішенні поставлених перед місцевими органами влади проблем). Опісля цього проводимо моніторинг зв’язків з громадськістю в територіальній громаді загалом.

На третьому етапі активізуємо діяльність місцевих органів влади в подальшому розвитку зв’язків з громадськістю, для чого започатковуємо процес співпраці, формуємо стратегію місцевих органів влади з розвитку зв’язків з громадськістю та оприлюднюємо її.

Після прозорого оприлюднення узгоджуємо з громадськістю напрямки взаємної роботи. На другій стадії етапу опрацьовуємо стратегію, за якою будемо працювати надалі.

На четвертому етапі починається реалізація стратегії розвитку територіальної громади з питань зв’язків з громадськістю, для чого проводиться моніторинг та контроль реалізації питань стратегії та готуються матеріали з корегування цієї стратегії. Після корегування стратегії визначаємо головні завдання місцевих органів влади щодо розвитку зв’язків з громадськістю, для чого здійснюємо діагноз сучасного стану розвитку зв’язків з громадськістю території, проводимо аналіз головних проблем та можливих обмежень цього розвитку, формуємо бачення майбутнього розвитку, визначаємо місію та стратегічні напрямки розвитку зв’язків місцевих органів влади з громадськістю, їхні першочергові цілі та завдання з досягнення взаєморозуміння, після чого обґрунтовуємо шляхи реалізації співпраці місцевих органів влади і громадськості.

В таблиці 3.1 подано хронологію процедур з виконання вищевказаних етапів. Звичайно, часові рамки тих чи інших заходів можуть бути змінені в сторону зменшення, зокрема це буде у випадках, пов’язаних з питаннями ліквідації (чи подолання наслідків з’яви надзвичайних ситуацій).

Якщо врахувати, що саме громадськість, є тим механізмом, який може забезпечити сталий розвиток території, то слід визначитися, яким саме шляхом необхідно їй йти разом з місцевими органами влади для його забезпечення. Для цього, необхідно перш за все встановити взаємні рівні партнерства. Влада “перерозподіляється” шляхом переговорів між громадою та представниками влади (зацікавленими сторонами). Громадськість впливає на процес планування, виконує певні програми, контролює певну діяльність, вимагає звітів. Громадськість бере владу у свої руки, а не отримує просто дозвіл на участь.

Участь громадськості напряму пов’язана із розвитком сильних громад – громад, спроможних вирішувати складні проблеми на основі спільного бачення, відчуття приналежності і позитивної налаштованості, визнання цінності багатоманітності та розвитку мереж взаємодії.

По-друге, це формування соціального капіталу як виду діяльності, які сприяють більш активному залученню і формуванню довіри до громад. Участь громадськості спрямована на посилення впевненості і спроможності людей та їх об’єднань, формальних і неформальних, бути залученими до діяльності, що покращує якість їх життя та будувати стосунки взаємної підтримки, що сприяють розвитку добросусідських відносин і згуртованості громад для їх сталого розвитку.

По-третє – це надання послуг, тобто участь громадськості має сприяти розвитку умов, в яких місцеві громади можуть впливати на надання послуг і використання ресурсів, допомагаючи під час визначення проблем, встановлення пріоритетів, розробки і виконання рішень; участь громадськості має сприяти розвитку її спроможності планувати і виконувати рішення, що були прийняті на рівні громад, і власне брати відповідальність за свою громаду. Це може включати в себе взаємну допомогу і підтримку, розвиток громадськими організаціями сфери надання фахових послуг, які підтримуються грантами і угодами про надання послуг.

По-четверте – це залучення до врядування, що означає представлення і відстоювання інтересів громади під час прийняття рішень органами влади. Ідея участі громадськості ґрунтується на праві людей брати участь у прийнятті управлінських рішень, які впливають на сталий розвиток територіальної громади.

Сталий розвиток громад спрямований на сприяння формуванню більш важливого голосу громадськості на багатьох рівнях: розбудови громадських мереж, участі громад у якості рівноправних партнерів та відповідальності місцевих громад, надавачів послуг та інших осіб, що приймають рішення.

Участь громадськості можна розглядати і як спосіб – для стимулювання громадян долучатися до обговорення шляхів надання послуг на місцевому рівні, і водночас, як мету, оскільки залучення до участі є ключовим методом розвитку, навичок та спроможностей окремих осіб та громад щодо мобілізації та залучення, створення можливостей для того, щоб не тільки голос соціально-вразливих верств населення, а голос усіх без винятку членів громад був почутий. Участь громадськості і сталий розвиток громад має бути шляхом, що уможливлює роботу з людьми, виходить з потреб людини і базових принципів рівності, соціальної справедливості й залучення до процесів прийняття рішень.

ВИСНОВКИ

1. Згідно чинного законодавства право на місцеве самоврядування визнається лише за територіальними громадами сіл, селищ та міст. На зазначеному рівні адміністративно-територіального поділу відсутні місцеві органи виконавчої влади. Стосовно районів та областей, то на цьому рівні, поряд з представницькими органами місцевого самоврядування, діють відповідні місцеві державні адміністрації, які де-факто виконують не лише функції виконавчої влади, а й функції виконавчих органів відповідних рад.

Поряд з місцевими державними адміністраціями на регіональному та місцевому рівнях функціонують територіальні органи міністерств та інших центральних органів виконавчої влади, які відповідно чинного законодавства координуються головами місцевих державних адміністрацій, яким надано право порушувати перед міністерствами, іншими центральними органами виконавчої влади вмотивовані питання про відповідність займаній посаді керівників їх територіальних органів.

Тому одним з найбільш пріоритетних завдань сьогодення продовжує залишатися законодавче врегулювання проблем, пов’язаних з реформуванням адміністративно-територіального устрою країни з одночасним розмежуванням повноважень органів місцевого самоврядування та органів виконавчої влади, що безперечно буде сприяти забезпеченню засад сталого розвитку територіальних громад нашої держави.

2. Актуальність дослідження щодо встановлення переліку та особливостей використання показників розвитку регіонів зумовлена тим, що досі відсутня єдність думок щодо складу таких показників та параметрів, які повинні бути ними оцінені.

Найбільш поширеним показником, який використовується в світовій практиці для співставлення рівня та якості життя, є «індекс людського розвитку», який за суттю є інтегральною оцінкою декількох компонентів-показників. Фахівці Національного інституту стратегічних досліджень пропонують враховувати доступні з офіційної статистики дані, що характеризують: демографічний розвиток (сумарний коефіцієнт народжуваності; сумарний коефіцієнт смертності; очікувану тривалість життя при народженні); розвиток ринку праці (кількість безробітних на тисячу осіб наявного населення, навантаження на одне вільне робоче місце, частка зайнятого населення у віці 15-70 років у відсотках до всього населення відповідного віку); показник рівня матеріального стану населення (рівень доходів населення, зростання номінальної та реальної заробітної плати).

3. Запропонований підхід до визначення доцільних напрямків стратегічного розвитку території ґрунтується на опитувані широкого кола зацікавлених осіб — представників територіальної громади, членів неурядових громадських організацій, що є виразниками інтересів відповідної території, бізнесменів, науковців та працівників місцевих органів влади. Анкета містить питання, за відповідями на які можна визначити пріоритетні напрямки розвитку територіальної громади, а також отримати економічну оцінку віддачі від коштів, вкладених у відповідний напрямок.

Після формування стратегічних напрямків розвитку громади необхідно проаналізувати їх здійснимість через реалізацію низки проектів і програм у визначені періоди часу. Досвід вітчизняних і зарубіжних колег показує, що такий аналіз повинен ґрунтуватися на, так званій, оцінці «інвестиційних можливостей громади» та складанні «багаторічного інвестиційного плану». У згаданому плані (він охоплює період 4-6 років) описують кожну інвестицію, проміжок часу її реалізації та джерела її фінансування. Кожна інвестиція (проект) обґрунтовується з точки зору її відповідності стратегічним завданням розвитку території, основними з яких називаються стимулювання господарського розвитку і поліпшення управління громадою, а також створення додаткових робочих місць.

Оскільки реалізація напрямків розвитку територіальної громади вимагає розробки і відбору найдоцільніших інвестиційних проектів, то необхідно провести комплексний аналіз альтернатив та сформувати відповідний «портфель» проектів та програм. Програми можуть стосуватися як одного напрямку, так і кількох. Доцільно розробку програм поводити на конкурсній основі. Кожен проект (програма) має пройти аналіз щодо організаційної, правової, технічної, географічної, фінансової та політичної здійснимості. Крім того, на цьому етапі проводиться аналіз вигід і витрат для кожної програми. Якщо хоча б один з чинників здійснимості є незадовільним, програму треба відхилити. Аналіз вигід і витрат дає можливість відхилити неефективні програми та вибрати кращі з тих, що залишилися

4. Для розширення умов наповнення бюджетів територіальних громад необхідне одночасне удосконалення як системи оподаткування, так і бюджетних відносин. Перспективними заходами можуть бути:

• спрямування у бюджет розвитку частини податку на доходи фізичних осіб, отриманої за рахунок додаткових робочих місць, створеними інвесторами на відповідній території;
• запровадження податку на нерухомість, левова частка якого залишалася б в розпорядженні відповідної територіальної громади;
• зміна порядку надання дотацій, яка б передбачала подання територіальними громадами, які на них претендують плану заходів щодо скорочення дефіциту бюджету в наступні періоди;
• усунення низки формальних перепон, що пов’язані з казначейським обслуговуванням місцевих бюджетів та обмежують самостійність органів місцевого самоврядування у використанні власних коштів.

5. Для покращення участі громадськості в державному управлінні пропонується модель алгоритму реалізації стратегії залучення громадськості до публічного діалогу, який містить чотири етапи дій.

Участь громадськості напряму пов’язана із розвитком сильних громад – громад, спроможних вирішувати складні проблеми на основі спільного бачення, відчуття приналежності і позитивної налаштованості, визнання цінності багатоманітності та розвитку мереж взаємодії.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1. Посібник з розвитку громад: Практичний порадник для небайдужих / Кол. авт.: Л.О.Єльчева, І.М.Ібрагімова та ін. – К., — 2007. – 458с.
2. Європейська Хартія місцевого самоврядування Друк за: Страсбург, Рада Європи, Відділ видань і документів. – 1990. — № 92-871-0804-8. – 21с.
3. Конституція України прийнята на п’ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 р., Київ: “Просвіта”, 1997. – с.78.
4. Закон України “Про місцеве самоврядування в Україні” від 21.05.1997р. № 280/97-ВР // rada.gov.ua
5. Закон України “Про місцеві державні адміністрації” від 09 квітня 1999р. // rada.gov.ua
6. Указ Президента України № 306/96 від 5 травня 1996 р. “Про Положення про Фонд сприяння місцевому самоврядуванню України та склад його правління” // rada.gov.ua
7. Указ Президента України № 1046/2006 від 8 грудня 2006 р. “Про Раду міських голів” // rada.gov.ua
8. Агафоненко О.Ю. Про необхідність формування системи показників конкурентоспроможності регіонів // Регіональна економіка. — №1(43). – 2007. – С.56-62.
9. Харазішвілі Ю. Оцінка ефективності соціально-економічного розвитку регіонів України // Економіка України.-№9. – 2007. – С.63-71.
10. Постанова Кабінету Міністрів України від 3 липня 2006 р. N 916 «Про внесення змін до Порядку проведення моніторингу результатів діяльності Кабінету Міністрів України та Ради міністрів Автономної Республіки Крим, обласних, Київської і Севастопольської міських державних адміністрацій» // http://zakon1.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi
11. Постанова Кабінету Міністрів України від 20 червня 2007 р. N 833 «Про запровадження комплексної оцінки соціально-економічного розвитку Автономної Республіки Крим, областей, мм. Києва та Севастополя» // http://zakon1.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi
12. Проблеми оцінки якості та ефективності діяльності органів місцевої влади // http://www.niss.gov.ua/Monitor/September/6.htm
13. Жук В. Шляхи посилення ролі місцевих органів влади у підвищенні якості життя населення України та її регіонів // http://www.niss.gov.ua/Monitor/November/1.htm
14. Визначення рівня задоволеності громадян роботою місцевих органів влади //  http://www.niss.gov.ua/Monitor/August/5.htm
15. Чекан І.А. Якість життя як чинник конкурентоспроможності економіки // http://www.niss.gov.ua/Monitor/April/9.htm
16. Украина на 76-м месте по уровню человеческого потенциала // http://ru.proua.com/news/2007/11/27/171442.html
17. Проект Постанови Верховної Ради України «Про схвалення Основних напрямів бюджетної політики на 2006 рік» // http://gska2.rada.gov.ua/pls/zweb_n/webproc4_1?id=&pf3511=24663
18. Прокопа І. Сільські території України: дослідження і регулювання розвитку // // Економіка України.-№6. – 2007. – С.50-59.
19. Яценко Л., Цихан Т., Лавриненко С.  Щодо рейтингу регіонів України за рівнем життя населення у 2006 р. // http://www.niss.gov.ua/Monitor/juli/22.htm
20. Яценко Л., Цихан Т., Лавриненко С. Динаміка показників рівня життя населення України в 1 півріччі 2007 року // http://www.niss.gov.ua/Monitor/Oktober/8.htm
21. Коломієць О. Щодо міжнародного досвіду стимулювання народжуваності та основних напрямів його використання в Україні // http://www.niss.gov.ua/Monitor/Oktober/3.htm
22. Яценко Л., Цихан Т., Лавриненко С. Динаміка показників рівня життя населення України в 1 півріччі 2007 року // http://www.niss.gov.ua/Monitor/Oktober/8.htm
23. Розпорядження Кабінету Міністрів України від 4 жовтня 2006 р. № 504-р. «Про схвалення Концепції вдосконалення системи прогнозних і програмних документів з питань соціально-економічного розвитку України»
24. Новицька Ж.А. Державне регулювання інноваційно-інвестиційного розвитку промислового міста : Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата наук з державного управління за спеціальністю 25.00.02 – Механізми державного управління. — Донецьк – 2005.
25. Земельні ресурси Львівщини // http://www.ekology.lviv.ua/index.php?option=com_content
26. Земельний кодекс України // http://zakon.rada.gov.ua/
27. Закон України “Про охорону земель” від 19 червня 2003 року № 962-IV // http://zakon1.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi
28. Чекан І. Розвиток людського потенціалу та його вплив на соціально-економічний розвиток України // http://www.niss.gov.ua/Monitor/November/5.htm
29. Носова О. Інвестиційна привабливість регіонів // http://www.kennan.kiev.ua/kkp/content/conf06/agenda.html
30. Ніколаєв В. Інвестиції: управлінські аспекти проблеми // http://www.oko.com.ua/okorus/publications/articles/8.html
31. Економічна енциклопедія // http://enbv.narod.ru/text/Econom/encyclo/str/E-650.html
32. Шаров Ю. Продуктивна функція стратегічного мислення й успішність муніципального управління // Зб. наук. Праць УАДУ при Президентові України, 2002, 2002. – Вип..1. – С.275-283.
33. Бакуменко В.Д. Формування державно-управлінських рішень: Проблеми теорії, методології, практики: Монографія. – К.: Вид-во УАДУ,2000. – 110.
34. Матвїшин Є., Чемерис О. Прийняття рішень щодо вибору напрямків місцевого економічного розвитку // Актуальні проблеми державного управління: Зб. наук. пр. – Д.:Дніпропетр.регіон.ін-т НАДУ при Президентові України, 2003. – Вип.2(12). – С.206-212.
35. Клєвінська У., Коваль Д. Розробка стратегії місцевого розвитку. — Донецьк: АРР «Донбас», 2001. – 128с.
36. Територіальне управління: проблеми, рішення, перспективи: монографія / За заг. ред. В.В.Корженка. – Х: Вид-во ХарРІ НАДУ ”Магістр”, 2004. – 216 с.
37. Блейклі Е. Дж. Планування місцевого економічного розвитку. Теорія і практика. – Львів: Літопис, 2002. – 416с.
38. Бліщук К.М., Матвіїшин Є.Г. Економічний аналіз державної політики: основні поняття, підходи та застосування: Навчальний посібник. – Львів: ЛРІДУ НАДУ, 2007. – 268 с.
39. Мевиус В. Программа управления объектами недвижимости коммунальной собственности как ключевой аспект развития рынка недвижимости Украины // http://www.asnu.net/rus/events/conference/2005/Yalta/mevius.html
40. Мевіус В.І. Аналіз інвестиційної привабливості та ліквідності об’єктів нерухомості // «Собственность в Украине». — №1(2). —
41. Шляхи формування самодостатніх місцевих громад у контексті адміністративно-територіальної реформи в Україні // Інститут трансформації суспільства. – 3 грудня 2006.
42. Ющенко за введення податку на нерухомість // Кореспондент.net – 08 грудня 2006. Або «Українські новини»
43. Садовий А.: «Якщо в Україні введуть податок на нерухомість, бюджет Львова зросте вдвічі» // Громадський портал Львова // http://gromada.lviv.ua/news/2006/12/22/353.html
44. Адміністративно-територіальний устрій України: шляхи реформування. Монографія. – К. 2007. – 366с.
45. Закон України «Про податок з доходів фізичних осіб» від 22 травня 2003 року N 889-IV // http://zakon1.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi
46. Андриенко О. Городская казна переполнена.// «Комсомольская правда – Украина». – 17 июля 2007. – C.7. // kp.ua
47. Декрет Кабінету Міністрів України «Про місцеві податки і збори» від 20 травня 1993 року N 56-93 // http://zakon1.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi
48. Ганущак Ю. Бюджетні пігулки від сепаратизму // Дзеркало тижня. – 29 січня 2005. // http://www.dt.ua/2000/2040/49067/
49. Програмно-цільовий метод формування бюджету // http://www.readbookz.com/book/39/1785.html
50. Матвіїшин Є.Г. Оцінка ефективності проектів у державному секторі на основі аналізу вигід і витрат // Ефективність державного управління в контексті європейської інтеграції: Матеріали щорічної науково-практичної конференції 23 січня 2004р. – Львів: ЛРІДУ НАДУ, 2004. – Ч.1. – С.306-308.
51. Аналіз вигід і витрат: Концепції і практика. – К.: АртЕк, 2003. – 568 с.
52. Проект USAID «Реформа місцевих бюджетів в Україні» //www.mbr-ukr.org
53. Атанасова В. У 2007 році Миколаїв готовий приступити до планування міського бюджету по принципово новому — програмно-цільовому методу // http://www.nobel.net.ua/forum/index.php?act=ST&f=4&t=1077
54. Тихий І. Бюджет Дрогобича на 2007-2009 рр.: прозорий та зрозумілий // http://drohobych.com.ua/index.php?option=com_content&task=view&id=633&Itemid=30
55. Шумельда О. Львів і місцеві пільги: проект положення // http://cpp.netagency.com.ua/partners/189/761
56. Призначено координатора проекту ООН «Муніципальна програма врядування та сталого розвитку» // «Львівський портал». — 20 березня 2007 р. // http://lviv.proua.com/news/2007/03/20/093723.html
57. Синютка шкодує, що Львів — не Естонія // http://www.observator.org/news/14206.html
58. Ющенко за введення податку на нерухомість // Кореспондент.net – 08 грудня 2006.
59. Закон України «Про систему оподаткування» від 25 червня 1991 року N 1251-XII // http://zakon1.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi
60. Андрущенко І. Про податок на нерухоме майно. // realtymagazine.com.ua/print.php?Sid=857
61. Розпорядження Кабінету Міністрів України “Про схвалення Концепції реформування податкової системи” від 19 лютого 2007 р. № 56-р
62. Івано-Франківська та Луганська області стали пілотними на першому етапі податкової реформи // http://www.briz.if.ua/index.php?nid=2594
63. Бичков С. Треба йти до європейських податків // Газета «День», №19. — 3 лютого 2007 р.
64. Садовий А.: «Якщо в Україні введуть податок на нерухомість, бюджет Львова зросте вдвічі» // Громадський портал Львова // http://gromada.lviv.ua/news/2006/12/22/353.html
65. Фінансово-економічний форум піднімає питання: як захистити розвиток місцевих фінансів України // http://www.mbr-ukr.org/index.php?option=com_content&task=view&id=357&Itemid=30
66. Симоненко В. Фінансовий контроль – важіль державотворення // «Урядовий кур’єр». — 5 грудня 2006 р.
67. Омелянчук Інна. Головна постать на селі чи… Кризовий менеджер? // «Урядовий кур’єр». – 29 листопада 2005 р.http://www.kmu.gov.ua/control/uk/publish/article?Art_id=24869924&cat_id=32395
68. Мери: Міста повинні боротися за кожну копійчину // «Дзеркало тижня». — № 39 (668). — 20-26 жовтня 2007 р.
69. Манько М. “Другий кошик”, як вода у пісок // «Голос України». – 4 вересня 2007 р.
70. Закон України «Про державні соціальні стандарти та державні соціальні гарантії» від 5 жовтня 2000 року N 2017-III // http://zakon1.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi
71. Фоменко К. Бюджетна революція іде? // http://cpp.netagency.com.ua/partners/137/447
72. Ксенія Ляпіна: Бюрократія однаково захищає свої права у всіх регіонах // «Гал-Інфо». — 05.02.2007 // http://galinfo.com.ua/materials/interviews/17863.html
73. Шляхи формування самодостатніх місцевих громад у контексті адміністративно-територіальної реформи в Україні. Матеріали семінару 1 грудня 2006 р. у м. Хмельницькому // Інститут трансформації суспільства //
74. Зв’язки з громадськістю в системі місцевих органів влади: дисертація кандидата наук з державного управління: 25.00.01 / ЛРІДУ НАДУ. – Львів, 2006.
75. Адміністративні послуги місцевих органів державної виконавчої влади: монографія / За ред. А.О.Чемериса. – Львів: ЛРІДУ НАДУ, 2004. – 152с.
76. Королько В. Некрасова О. Менеджмент колсантинговою організацією: особливості маркетингу і PR. // Соціологія: теорія, методи, меркетинг. – 2004. №4. – С127 – 139.