Вступ

Дослідження співвідношення понять «захист і збереження морського середовища» та «охорона морського середовища» має велике значення з точки зору внутрішньодержавного права і законодавства як у контексті використання єдиної наукової термінології, так і в практичному аспекті, у процесі імплементації відповідних міжнародно-правових норм. Поняття «охорона морського середовища» широко використовується у вітчизняній юридичній літературі, перш за все міжнародно-правовій. Ця проблематика досліджувалась у працях Н. Д. Амаляна, В. С. Верещетина, С. В. Віноградова, Ф. Висоцького, Л. Гіждівана, С. П. Головатого, Г. М. Даниленко, І.І. Каракаша, В. А. Кіселева, В. П. Кириленко, О. Покрещук, М. В. Пономарева, В. І. Сапожникова, В. Ф. Сидорченко, Л. В. Сперанскої, К. Хакапаа.

Одним із ключових питань у дослідженнях будь-якого правового явища є питання про його зміст. Для з’ясування змісту понять «охорона морського середовища» і «захист морського середовища» потрібно почати з розмежування категорій «охорона» та «захист». Ці дефініції дуже близькі за змістом, а тому іноді вживаються як тотожні слова, у тому числі в юридичній літературі, та не мають чітких розбіжностей. Тобто виникає ситуація, коли «охорона» визначається за допомогою слова «захист», а «захист» визначається за допомогою слова «охорона» [15].

У монографії «Світовий океан: Міжнародно-правовий режим. Основні проблеми» А. М. Колодкін, В. М. Гуцуляк, Ю. В. Боброва розглядають проблеми захисту морського середовища в частині ІІІ «Міжнародно-правові проблеми захисту і збереження морського середовища» [6, 313-357].

1. Міжнародно-правовий режим морського середовища

Світовий океан — це цілісна глобальна екосистема,  стану якої залежать всі інші найважливіші елементи біосфери — атмосфера, клімат, рослинний і тваринний мир. Інтенсивне судноплавство, розробка корисних копалин морського дна, використання морів для поховання промислових і побутових відходів, нарешті, винос, із суши забруднюючих речовин через ріки, каналізаційні системи, повітряним шляхом привели до дуже серйозного забруднення середовища багатьох районів Світового океану, особливо розташованих в узбережжя.

Глобальний характер екосистеми, що не визнає державних кордонів Світового океану, об’єктивна необхідність для світового співтовариства в цілому зберегти морське середовище, а також наявність різних і найчастіше конкуруючих інтересів держав відносно використання морських просторів і ресурсів обумовлюють необхідність міжнародного підходу до проблеми захисту морського середовища, вимагають міжнародно-правового регулювання.

Забруднення морського середовища — предмет ряду універсальних і регіональних міжнародних угод, що регулюють ті або інші види діяльності в море або дотичні проблеми забруднення в цілому або окремих його джерелах. У той же час тільки ІІІ Конференція ООН з морського права дозволила здійснити комплексний, всебічний підхід до цієї проблеми, тим більше що вона розглядалася в контексті глобального врегулювання всієї діяльності держав по дослідженню й використанню Світового океану. Можна з повною підставою стверджувати, що сьогодні склався й продовжує розвиватися досить цілісний і всеосяжний міжнародно-правовий режим захисту й збереження морського середовища, що охоплює регулювання як по горизонталі (залежно від джерела забруднення), так і але вертикалі (універсальне й регіональне).

Незважаючи на те що джерела забруднення морського середовища досить різноманітні, звичайно прийнято виділяти наступні їхні види, що вимагають правового регулювання: джерела, що перебувають на суші; судноплавство (скидання із судів у результаті нормальної експлуатації або морських аварій); розвідка й розробка морського дна в межах національної юрисдикції й у міжнародному районі; поховання відходів; забруднення з атмосфери або через неї.

Історично забруднення із судів, особливо нафтою й нафтопродуктами, викликало найбільшу заклопотаність, незважаючи на те що воно по обсязі значно уступає забрудненню із суши. Тому перші спроби міжнародно-правового регулювання захисту морського середовища стосувалися саме судноплавства.

Прийнята на міжнародній конференції в Лондоні Конвенція по запобіганню забруднення моря нафтою 1954 р. з наступними виправленнями (1962, 1969 і 1971 р.) стала першою міжнародною угодою, що поклала на держави конкретні зобов’язання по захисту морського середовища.

Забруднення моря в результаті судноплавства не тільки нафтою, але й іншими шкідливими речовинами, недостатньо ефективна система контролю за забрудненням із судів, що базувалася головним чином на принципі юрисдикції держави прапора, обумовили необхідність подальшого розвитку міжнародно-правових мір у цій області. Досить важливим кроком у цьому напрямку стало прийняття на Лондонській конференції 1973 р. Міжнародної конвенції по запобіганню Забруднення моря із судів (Конвенція МАРПОЛ).

Конвенція встановлює єдині міжнародні стандарти по запобіганню забруднення моря із судів, що стосуються: припустимих скидань нафти, шкідливих рідких речовин, стічних вод і сміття; конструкції й устаткування судів; упакування й розміщення вантажу; ведення документації. У ній передбачається обов’язок учасників забезпечити свої порти прийомними пристроями для нафтових і хімічних залишків.

Досить істотним нововведенням стало включення в Конвенцію положень про «особливі райони» із ще більше жорстким режимом скидань, ніж в інших акваторіях. Такими районами для скидань нафти й сміття стали Середземне, Балтійське, Чорне, Червоне моря й «район заток» (Перська і Оманська затоки), а також район Великого бар’єрного рифа.

Здійснення контролю за дотриманням положень Конвенції, включаючи переслідування за їхнє порушення, покладено головним чином на державу прапора судна. Разом з тим допускається поширення правоповноважень і законодавства прибережної держави на порушення, зроблені у водах під її юрисдикцією, і навіть певних прав держави порту заходу судна відносно  інспекції для виявлення порушень, що ставляться до скидань забруднюючих речовин.

Варто підкреслити, що Конвенція МАРПОЛ 1973/78, будучи єдиною всеосяжною конвенцією по запобіганню всіх видів експлуатаційного забруднення із судів, має унікальний характер і служить досить ефективним інструментом гармонізації правові й технічної політики провідних морських держав.

Іншою важливою проблемою, пов’язаної із судноплавством, стали почастішалі випадки аварій і катастроф, що приводять до значних наслідків забрудненням морського середовища. До найбільш відомих і нашумілих інцидентів відносяться аварії танкерів «Торрі Кеньон» і «Амоко Кадіс» (1967 і 1974 р.), коли в море вилилося відповідно близько 100 тис. і 230 тис. т нафти.

Саме перша із цих катастроф спонукала держави зібратися на Міжнародну конференцію з питань збитку від забруднення нафтою в Брюсселі в листопаді 1969 р., підсумком якої стало прийняття двох міжнародних конвенцій: щодо втручання у відкритому морі у випадках аварій, що приводять до забруднення нафтою, і про громадянську відповідальність за збиток від забруднення нафтою.

Перша конвенція надала прибережній державі право вживати заходів до іноземних судів у відкритому морі у випадку морських аварій, при яких створюється реальна небезпека забруднення нафтою узбережжя або погроза іншим, пов’язаним з ним інтересам. В 1973 р. Брюссельська конвенція 1969 р. була доповнена Протоколом, що поширив її положення на інші, ніж нафта, шкідливі речовини.

Друга конвенція регулює питання відшкодування власниками нафтоналивних судів збитку, заподіяного забрудненням нафтою в результаті її витоку або зливу внаслідок інциденту. Конвенція, заснована на принципі об’єктивної відповідальності, визначає умови звільнення від відповідальності, установлює межа відшкодування, уводить обов’язкове страхування або інше фінансове забезпечення. В 1984 р. був прийнятий Протокол, що змінив і доповнив Конвенцію, у тому числі шляхом розширення географічної сфери застосуванні її положень, підвищення межі обмеження відповідальності.

Істотний внесок у становлення всеосяжного міжнародно-правового режиму захисту й збереження морського середовища, у тому числі від радіоактивного зараження, внесли Паризька конвенція про відповідальність перед третьою стороною в області ядерної енергії 1960 р., Брюссельська конвенція про відповідальність операторів ядерних судів 1962 р., Віденська конвенція про громадянську відповідальність за ядерний збиток 1963 р., Конвенція щодо громадянської відповідальності в області морських перевезень ядерних матеріалів 1971 р. Положення цих угод ґрунтовно досліджені в радянській юридичній літературі.

Іншою найважливішою областю, що вимагає співробітництва держав на універсальній основі, є проблема запобігання забруднення моря в результаті навмисного поховання шкідливих відходів і матеріалів, промислового й побутового сміття, радіоактивних речовин. Женевська конвенція про відкрите море 1958 р. поклала на держави загальний обов’язок «вживати заходів для попередження забруднення моря від занурення радіоактивних відходів». Настійна потреба у створенні ефективного механізму регулювання й контролю такої діяльності привела до скликання в жовтні-листопаді 1972 г. у Лондоні міжурядової конференції, що прийняла Конвенцію по запобіганню забруднення моря скиданнями відходів і інших матеріалів

Конвенція 1972 р. поширюється на всі морські простори, крім внутрішніх вод, і діє відносно  навмисних скидань (поховання) у море відходів і інших матеріалів із судів, літаків, платформ або інших штучних споруджень, за винятком речовин, що є результатом нормальної їхньої експлуатації. До поховання ставиться також спалювання відходів на спеціально призначені для цього судах. Всі речовини залежно від  ступеня їхньої небезпеки н шкідливих властивостей розділені на три групи, або списку: «чорний» (поховання повністю заборонене), «сірий» (потрібно спеціальний попередній дозвіл) і «білий» (потрібний загальний дозвіл,  переглядається періодично).

Виключення допускається відносно  скидань у випадку форс-мажорних обставин з метою забезпечення безпеки людського життя або судів, літаків, платформ і т.д. У цей час у рамках щорічно скликуваної Консультативної наради країн — учасниць Конвенції широко обговорюється питання про застосовність її положень відносно  поховання відходів, у тому числі високої радіоактивності, у надрах морського дна. Незважаючи на існуючі розбіжності по цьому питанню, держави поки втримуються від такої діяльності.

Поряд з розвитком міжнародно-правового регулювання охорони морського середовища на універсальному рівні, що в основному був зосереджений на запобіганні забруднення моря із судів, в 70-ті роки значно активізувалося регіональне співробітництво . До теперішнього часу є досить устояна й постійно, що вдосконалюється практика, при аналізі якої можна виявити три специфічні моделі регіонального правового регулювання охорони морського середовища.

Перша, історично найбільш рання, була прийнята на озброєння західноєвропейськими країнами регіону Північне море — Північна Атлантика й ґрунтувалася на предметному підході, що відбивав у відомій мері характерний для національного законодавства галузевий принцип. Був прийнятий ряд досить відособлених угод, які регулювали питання забруднення морських вод цього регіону: нафтою (Угода про співробітництво 1969 р.), у результаті поховання відходів (Конвенція Осло 1972 р.), з наземних джерел (Паризька конвенція 1974 р.), у результаті розробки ресурсів морського дна (Конвенція про громадянську відповідальність за збиток від забруднення нафтою 1976 р.), іншими шкідливими речовинами, чим нафта (Угода про співробітництво 1983 р.). Головна особливість цих угод полягає в тому, що кожному конкретному джерелу забруднення або виду забруднюючих речовин відповідає свій міжнародно-правовий акт, що має самостійний характер і не пов’язаний з іншими.

Іншу модель регулювання обрали прибалтійські країни, уклавши в 1974 р. Хельсінкську конвенцію по захисту морського середовища району Балтійського моря, що охоплює практично всі аспекти проблеми боротьби із забрудненням. Єдиний міжнародно-правовий акт містить норми, що стосуються запобігання забруднення із судів, з наземних джерел, у результаті розвідки й розробки мінеральних ресурсів морського дна, поховання, відповідальності за збиток, заподіяний забрудненням, дозволу міжнародних суперечок і т.д.  Більше конкретні заходи щодо захисту морського середовища викладені в додатках, що становлять невід’ємну частину Конвенції.

Нарешті, ще одна модель правового регулювання зложилася в процесі реалізації Програми регіональних морів, прийнятий ЮНЕП в 1974 р., який ознаменував якісно новий етап раз витія регіонального співробітництва. У сьогоднішній час Програма охоплює 11 регіонів, включаючи Середземне морс, Перська і Оманська затоки, Червоне море й Аденська затока, район Карибського моря, район Західної й Центральної Африки, район Південно-Східної частини Тихого океану, Східно-Африканський район і т.д..

Найбільше показове щодо цього  співробітництво середземноморських держав. Так, в 1976 р. на Барселонській конференції було укладене основне («рамкове» або «зонтичне») угода — Конвенція про охорону Середземного моря від забруднення, — яке містить загальні зобов’язання держав і перелік джерел, що вимагають вживання відповідних заходів 19 . Конвенційні положення деталізуються й конкретизуються шляхом розробки  їхніх протоколів, що доповнюють, (про поховання 1976 р., про співробітництво в боротьбі із забрудненням нафтою й іншими шкідливими речовинами в надзвичайних слу чаях 1976 р., про захист від забруднення з наземних джерел 1980 р., про особливо охоронювані райони 1982 р.).

Таким чином, визнання глобального характеру екологічних проблем Світового океану ні в якій мері не применшує важливості регіонального підходу до їхнього рішення. Більше того, у зв’язку з більшим динамізмом, обумовленим політичними й економічними факторами, готовністю обмеженого числа держав певного регіону сконцентрувати свої зусилля па рішенні конкретних питань охорони омиваючих їхнього узбережжя морських вод саме регіональне співробітництво може в значній мірі сприяти ефективному рішенню екологічної проблеми Світового океану в цілому. Регіональне міжнародно-правове співробітництво виступає в якості самостійного й разом з тим невід’ємного компонента системи міжнародно-правового забезпечення захисту й збереження морського середовища.

2. Міжнародно-правовий режим захисту й збереження морського середовища  на двосторонньому рівні

Міжнародно-правовий режим захисту й збереження морського середовища, остаточно був оформлений із прийняттям Конвенції ООН по морському праву 1982 р. Положення, включені в неї ч. ХП («Захист і збереження морського середовища»), а також у деякі інші розділи, розроблялися з урахуванням попереднього досвіду правової регламентації в цій області. Учасники ІІІ Конференції ООН по морському праву проробили величезну роботу з узагальнення й кодифікації принципів і норм міжнародно-правової охорони морського середовища й подальшому розвитку.

Системний, всеосяжний підхід до рішення глобальної екологічної проблеми Світового океану — це та риса Конвенції 1982 р., яка відрізняє її від всіх інших міжнародних угод. Її положення, згруповані навколо ряду основних норм, зачіпають практично всі істотні сторони цієї проблеми, стосуються всіх джерел забруднення. Їхня дія поширюється на різні але свій правовий режим морські простори. Разом з тим на відміну від більшості інших міжнародних угод у цій області Конвенція не містить технічних норм, стандартів і правив і відсилає до інших міжнародно-правових актів спеціального характеру.

Конвенція виходить із необхідності гармонічного сполучення національних і міжнародних заходів щодо захисту морського середовища шляхом установлення певної залежності національного законодавства від міжнародних норм і стандартів, прийнятих компетентними міжнародними організаціями або конференціями. Ступінь і характер співвідношення залежать як від виду або джерела забруднення, так і від правового режиму морських районів. Сполучення функціонального й просторового критерієм обумовлює характер правоположень, наданих державам.

Найважливіша особливість Конвенції, що відбила загальну тенденцію розвитку міжнародних відносин і міжнародного права в цій сфері, складається, з одного боку, в істотному розширенні обсягу й просторових меж юрисдикції прибережних держав, а з іншого боку — у встановленні більше чітких зобов’язань держав відносно  захисту морського середовища.

Подібно ряду інших міжнародних угод, Конвенція містить дві категорії зобов’язань: загальні й спеціальні, які відносяться до конкретних видів діяльності держав або джерелам забруднення. Серед загальних зобов’язань центральне місце займає принцип охорони морського середовища, втілений у формулюванні ст. 192: «Держави зобов’язані захищати й зберігати морське середовище». Цей принцип конкретизується в ряді супутніх йому положень Конвенції.

Найбільш значної серед спеціальних зобов’язань по обсязі й проробленню є сукупність норм, що стосується запобігання забруднення із судів. Це обумовлено, з одного боку, прийняттям і закріпленням у Конвенції 1982 р. концепції виняткової економічної зони, що поставило зовсім нові питання взаємодії юрисдикцій різних категорій держав, а з іншого боку — незадоволеністю багатьох країн недостатньою ефективністю  механізму, що діяв, контролю за забрудненням із судів, що опирався практично цілком на принцип виняткової юрисдикції держави прапора. Конвенція певною мірою  обмежила права держав прапора, хоча н залишила за ними головну відповідальність за знецінювання виконання міжнародних норм і стандартів, а також національних законів і правил.

Уточнивши й конкретизувавши поняття мирного проходу через територіальне море, Конвенція визнала «будь-який акт перед- навмисного й серйозного забруднення» порушенням миру, доброго порядку або безпеки прибережної держави, якому належить право приймати й забезпечувати виконання відповідно до  норм міжнародного права законів і правил, що ставляться до мирного проходу, а також з питань збереження морського середовища (ст. 19, 21). Особливі міри «обережності можуть прийматися відносно  мирного проходу іноземних судів з ядерними двигунами або тих, що перевозять ядерні й інші небезпечні або отруйні речовини.

Виникнення інституту транзитного проходу через міжнародні протоки привело до закріплення в Конвенції норм, що встановлюють права і й обов’язки держав відносно  захисту морського середовища в протоках. Так, припротоковим державам надане право приймати закони й правила з метою запобігання забруднення й боротьби з ним шляхом введення в дію застосовних міжнародних правил, що ставляться до скидання нафти, нафто містких  відходів і інших отруйних речовин (ст. 42). При здійсненні права транзитного проходу суду й літальних апаратів зобов’язані дотримувати загальноприйнятих міжнародних правил запобігання забруднення із судів (ст. 39). Ці положення застосовуються й до архіпелажного проходу по морських коридорах (ст. 54). Правда, Конвенція обмежує права припротокового держави по забезпеченню виконання своїх законів і правил тільки випадками порушень, що викликали або загрожують викликати «важкий» збиток морському середовищу (ст. 233).

Закріплення в Конвенції інституту виняткової економічної зони й пов’язане із цим істотне розширення прав прибережних держав відносно  захисту й збереженні морського середовища привели до необхідності рішення питання конкуренції юрисдикцій держави прапора й прибережної держави. Відомо, що в економічній зоні зберігається воля судноплавства при одночасному наданні прибережній державі юрисдикції відносно  захисту й збереження морського середовища, що припускає його право приймати й забезпечувати виконання своїх законів і правил. Такі закони й правила, однак, повинні відповідати загальноприйнятим міжнародним нормам і стандартам. Це має особливе значення у зв’язку зі спробами деяких прибережних держав невиправдано розширити свої права в цій області. Так, у ряді законодавчих актів про виняткову економічну зону, прийнятих під час роботи ІІІ Конференції ООН по морському праву, проголошується «виняткова юрисдикція» прибережної держави у відношенні «ер по захисту морського середовища, що може бути витлумачене як бажання цих держав дотримуватися міжнародних норм і стандартів і суперечить Конвенції. Датський юрист Дж. Гролін висловив занепокоенімть, що «прибережні держави можуть спробувати підмінити міжнародні стандарти відносно  забруднення із судів більше строгими національними стандартами. Крім того, деякі прибережні держави можуть прийняти превентивні примусові міри, жадаючи від судів «з особливими характеристиками» повідомлення або одержання від прибережної держави дозволу перед входом в економічну зону».

В особливих, спеціально застережених випадках, коли міжнародні норми й стандарти не забезпечують достатнього захисту морського середовища, прибережна держава в межах своєї економічної зони за згодою компетентної міжнародної організації вправі встановлювати особливі, чітко позначені райони із прийняттям спеціальних обов’язкових мір для запобігання забруднення із судів. З обліком особливої екологічної уразливості морських районів, більшу частину року покритих льодом, у Конвенції було зафіксоване право прибережної держави приймати недискримінаційні закони й правила по запобіганню забруднення із судів у таких районах у межах економічної зони (ст. 234). При цьому в увагу приймаються як інтереси судноплавства, так і завдання захисту морського середовища.

Забезпечення виконання національних законів і застосовних міжнародних норм і стандартів пов’язане з можливістю застосування примусових мір відносно  іноземного судна-порушника. Залежно від  ступеня важкості зробленого правопорушення, місця його здійснення (територіальне море або економічна зона) і наслідків для морського середовища й інтересів прибережної держави ці міри можуть включати: вимогу до судна надати відповідну про нього інформацію, фактичну інспекцію, порушення переслідування (включаючи затримку).

Істотне нововведення — закріплення в Конвенції принципу «юрисдикції держави порту». Пропозиції такого роду висувалися ще на Лондонській конференції ІМКО 1973 р. В остаточному підсумку виникло певне вилучення із принципу виняткової юрисдикції держави прапора. Конвенція надала будь-якій державі, у порт якого зайшло іноземне судно, право вживати розслідування й при наявності доказів право збудити переслідування у випадку будь-якого скидання із цього судна в порушення міжнародних норм і стандартів навіть за межами юрисдикції цієї держави (ст. 218). Аналогічні міри можуть прийматися й у випадку скидання в районі під юрисдикцією якої-небудь іншої держави, але тільки на прохання останнього, а також держави прапора або держави, що постраждало або піддалося небезпеки в результаті такого порушення.

Для того щоб зберегти певну рівновагу між правами й інтересами прибережних держав і необхідністю забезпечити волю судноплавства й відгородити його від невиправданого втручання, у Конвенцію був включений спеціальні» розділ про гарантії, що забезпечують захист іноземних судів. Найбільш важливої з гарантій є так зване переважне право держави прапора, відповідно до  якого така держава саме може збудити переслідування у відношенні власного судна незалежно від початого іноземною державою переслідування, що у такому випадку припиняється. Це положення, однак, не діє, якщо заподіяно важкий збиток або якщо держава прапора неодноразово зневажало своїми зобов’язаннями по ефективному забезпеченню виконання міжнародних норм відносно  своїх судів. У зв’язку із цим досить сумнівна справедливість тверджень про те, що «переважне право» держави прапора — це  чи ледве не головний недолік системи мер по боротьбі із забрудненням із судів, що «перетворює на сміх відповідні права прибережної держави й держави порту» .

Що стосується інших, крім судноплавства, джерел забруднення, те в Конвенції є як положення, які можна розглядати в якості що відбивають і узагальнюють існуючу договірну практику на універсальному й регіональному рівні (наприклад, щодо поховання або забруднення із суши), так і нові норми досить загального характеру (забруднення з атмосфери або викликуване діяльністю на морському дні). І ті й інші положення мають незначний ступінь конкретизації. Конвенція лише ставить за обов’язок державам вживати заходів по запобіганню, скороченню й збереженню під контролем забруднення морського середовища із цих джерел, установлювати глобальні й регіональні норми, стандарти й рекомендується практику, що, і процедури, а також приймати закони й правила, у тім або іншому ступені відповідні міжнародним («не менш ефективні» або «приймаючі в увагу» міжнародні норми й стандарти) і забезпечувати їхнє виконання.

Висновки

Отже, дуже важливою для ефективного функціонування правового механізму захисту морського середовища, установленого Конвенцією, представляється система засобів і процедур мирний раз рішення міжнародних відносин, пов’язаних із забрудненням або дотичними тлумаченнями й застосування конвенційних положень. Суперечки, не врегульовані шляхом переговорів або інших мирних засобів, включаючи єднальну процедуру, можуть на вимогу будь-якої сторони в суперечці передаватися на розгляд відповідно до  обов’язкової процедури. Крім Міжнародного трибуналу по морському праву, Міжнародного суду ООН і арбітражу, можуть бути використані спеціальні арбітражі, створювані для розгляду справ з питань захисту й збереження морського середовища або судноплавства, включаючи питання забруднення із судів у результаті поховання .

У Конвенції втримуються також важливі положення про відповідальність держав за виконання їхніх міжнародних зобов’язань по захисту й збереженню морського середовища, про розвиток міжнародного права, що стосується оцінки й відшкодування збитку, урегулювання споровши, розробки критеріїв і процедур виплати належного відшкодування.

Тому очевидно, що в Конвенції, покликаної врегулювати найширший комплекс проблем використання Світового океану що й стало результатом компромісу й взаємних поступок учасників Конференції, які не могли бути детально регламентовані всі питання захисту морського середовища. Разом з тим можна стверджувати, що в Конвенції вдалося досягти балансу інтересів не тільки різних груп держав, але й різних видів користування морем. Причому охорона морського середовища є наріжним каменем усього міжнародно-правового режиму Світового океану.

Список використаної літератури

1. Про охорону навколишнього природного середовища : Закон України від 25 черв. 1991 р. // Відомості Верховної Ради України. — 1991. — No 41. — Ст. 546.
2. Правила охорони внутрішніх морських вод і територіального моря України від забруднення та засмічення : затв. постановою Кабінету Міністрів України від 29 лют. 1996 р. No 269 (у ред. постанови Кабінету Міністрів України від 9 верес. 2009 р. No 956) [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://zakon.rada.gov.ua.
3. Андрейцев В. І. Право екологічної безпеки : навч. та наук.-практ. посіб. / В. І. Андрейцев. — К. : Знання-Прес, 2002.
4. Галаган И. А. Административная ответственность граждан в СССР. Процессуальное регули-рование / И. А. Галаган. — Воронеж : Изд-во Воронеж. гос. ун-та, 1976.
5. Задорожній О. В. Міжнародне право навколишнього середовища : підруч. для внз / О. В. Задорожній, М. О. Медведева ; Київ. нац. ун-т ім. Тараса Шевченка, Ін-т міжнар. відносин. — К. : Вид. дім «Промені», 2010. — (Б-ка кафедри міжнародного права).
6. Колодкин А. Л. Мировой океан: Международно-правовой режим. Основные проблемы / A. Л. Колодкин, В. Н. Гуцуляк, Ю. В. Боброва. — М. : Статут, 2007.
7. Курс международного права. В 7 т. Т. 5. Отрасли международного права / В. С. Верещетин, С. В. Виноградов, Г. М. Даниленко [и др.]. — М. : Наука, 1992.
8. Лейст О. Э. Санкции и ответственность по советскому праву: (теоретические проблемы) / О. Э. Лейст. — М. : Изд-во МГУ, 1981.
9. Малеин Н. С. Охрана прав личности советским законодательством / Н. С. Малеин. — М. : Наука, 1985.
10. Международное морское право : учеб. пособие / под ред. С. А. Гуреева. — М. : Юрид. лит., 2003.
11. Мировой океан и международное право. Основы современного правопорядка в Мировом океа-не. — М. : Наука, 1986.
12. Мировой океан и международное право. Защита и сохранение морской среды. — М. : Наука, 1990.
13. Право довкілля (екологічне право) : навч. посіб. для студ. вищ. навч. закл. / П. Д. Пилипенко, В. І. Федорович, М. Я. Ващишин [та ін.] ; за ред. П. Д. Пилипенка. — К. : Ін Юре, 2010.
14. Соколова А. К. Правова охорона, використання й відтворення вод // Екологічне право України : підруч. для студ. юрид. спец. вищ. навч. закл. / за ред. А. П. Гетьмана, М. В. Шульги. — X. : Право, 2009.
15. Стукаленко О. В. Співвідношення понять «адміністративно-правова охорона» та «адміністративно-правовий правовий захист» [Електронний ресурс] / О. В. Стукаленко. — Режим доступу : http://www.rusnauka.com/9_KPSN_2011/Pravo/2_83407.doc.htm.
16. Xакапаа К. Загрязнение морской среды и международное право / К. Xакапаа ; пер. с англ. B. А. Киселева ; под ред. и со вступ. ст. А. Л. Маковского. — М. : Прогресс, 1986.
17. Чечот Д. М. Как защитить свое право (Юридические советы гражданам) / Д. М. Чечот. — М. : Юрид. лит., 1988.
18. Шемшученко Ю. С. Охорона морського середовища // Юридична енциклопедія. — 2002. — Т. 4.