Право громадян на свободу об’єднання є невід’ємним правом людини, проголошеним Загальною декларацією прав людини,[309, с.543] і гарантується Конституцією України (ст. 36), яка передбачає, що громадяни України мають право на свободу об’єднання у політичні партії та громадські організації для здійснення і захисту своїх прав і свобод та задоволення політичних, економічних, соціальних, культурних та інших інтересів, за винятком обмежень, встановлених законом в інтересах національної безпеки та громадського порядку, охорони здоров’я населення або захисту прав і свобод інших людей. З дня проголошення Радянської влади та прийняття першої Конституції СРСР було закріплено право громадян на об’єднання в товариства та союзи з метою задоволення політичних та культурних інтересів. У радянській цивілістичній науці виділялися три види таких громадських організацій, як професійні (виробничі) союзи, добровільні товариства та союзи інших видів товариств (союзів). [64, с.108‑113; 65 с.189‑190] Довгий час з відомих причин громадські організації розглядалися лише як додаткове стосовно держави знаряддя реалізації загальнодержавних і партійних настанов. [193, с.19]

На час проголошення Україною незалежності існувала досить велика кількість добровільних організацій, творчих союзів, а також система професіональних союзів. Але їх доля склалася по-різному. Організації, які були перереєстровані відповідно до Постанови Президії Верховної Ради УРСР “Про порядок реєстрації громадських об’єднань” від 29 вересня 1990 р. № 281-XII та в порядку, встановленому Тимчасовими правилами розгляду заяв про реєстрацію статутів громадських об’єднань, затвердженими постановою Ради Міністрів УРСР від 21 грудня 1990 р. № 385, набували статусу юридичних осіб. Ті ж, які не були зареєстровані, з прийняттям 30 серпня 1991 р. Президією Верховної Ради УРСР Указу “Про передачу підприємств, установ та організацій союзного підпорядкування, розташованих на території України, у власність держави” фактично припинили свою діяльність, оскільки їх майно стало державною власністю України.

16 червня 1992 р. був прийнятий Закон України “Про об’єднання громадян”, який визначив правовий статус громадських організацій та об’єднань.[144] Цей законодавчий акт є дуже лаконічним і не досить чітко визначає межі його застосування, встановлюючи лише, що його дія не поширюється на релігійні, кооперативні організації, об’єднання громадян, що мають основною метою одержання прибутків, комерційні фонди, органи місцевого та регіонального самоврядування (в тому числі ради і комітети мікрорайонів, будинкові, вуличні, квартальні, сільські, селищні комітети), органи громадської самодіяльності (народні дружини, товариські суди тощо), інші об’єднання громадян, порядок створення і діяльності яких визначається відповідним законодавством. Перерахування об’єднань громадян, до яких не застосовується Закон “Про об’єднання громадян”, напевно, є наслідком не досить чіткого визначення самого поняття та ознак об’єднань громадян. Далі закон встановлює, що особливості правового регулювання діяльності профспілок визначаються Законом України “Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності”.[157] Отже, хоча закон і визнає їх об’єднаннями громадян, але закріплює правила щодо їх особливого правового регулювання, про що йтиметься далі.

Стаття 1 Закону “Про об’єднання громадян” встановлює, що об’єднанням громадян є добровільне громадське формування, створене на основі єдності інтересів для спільної реалізації громадянами своїх прав і свобод і незалежно від назви (рух, конгрес, асоціація, фонд, спілка тощо) відповідно до цього Закону визнається політичною партією або громадською організацією. З такого визначення навряд чи можна виокремити відмінні ознаки юридичної особи, які дають підстави для виділення об’єднань громадян в окрему організаційно-правову форму юридичної особи, оскільки закон виділяє тільки мету створення такої юридичної особи – реалізація прав та свобод громадян як відмінну ознаку об’єднання громадян. Конституція України виділяє основні права та свободи, відносячи до них: право на життя, на захист життя та здоров’я (ст. 27), повагу до гідності (ст. 28), на свободу та особисту недоторканність (ст. 29), свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань (ст. 34), на свободу світогляду і віросповідання (ст. 35), право на свободу об’єднання у політичні партії та громадські організації (ст. 36), на підприємницьку діяльність (ст. 42) та ін.[206]

На нашу думку, назва самого Закону неточно відображає його зміст, оскільки не тільки громадські об’єднання та партії є об’єднаннями громадян. Так, об’єднаннями громадян є також і релігійні організації, які створюються для реалізації громадянами своїх прав на свободу світогляду та віросповідання, але вони Законом “Про об’єднання громадян” не віднесені до об’єднань громадян.

Відповідно до ст. 9 Закону “Про об’єднання громадян” об’єднання громадян України утворюються і діють з всеукраїнським, місцевим та міжнародним статусом. До всеукраїнських об’єднань громадян належать об’єднання, діяльність яких поширюється на територію всієї України і які мають місцеві осередки у більшості її областей. До місцевих об’єднань належать об’єднання, діяльність яких поширюється на території відповідної адміністративно-територіальної одиниці або регіону. Територія діяльності самостійно визначається об’єднанням громадян. Громадська організація є міжнародною, якщо її діяльність поширюється на територію України і хоча б однієї іншої держави. Поділ об’єднань громадян на всеукраїнські, місцеві та міжнародні не можна вважати як визнання за ними окремої організаційно-правової форми, оскільки у даному випадку йдеться тільки про територіальне поширення діяльності цих юридичних осіб. До того ж порядок їх створення, реорганізації та припинення, реалізації права власності, порядок управління не має ніяких особливостей.

Хоча ст. 12 Закону “Про об’єднання громадян” встановлює можливість брати участь у діяльності громадських організацій у випадках, передбачених їх статутами, колективних членів, але Закон не визначає поняття колективного члена та не розкриває порядку участі таких членів в об’єднанні.

Громадські об’єднання є суб’єктами права власності, тому мають право бути власниками майна та коштів, необхідних для здійснення їх статутної діяльності. Відповідно до ст. 21 Закону “Про об’єднання громадян” громадське об’єднання набуває права власності на кошти та інше майно, передане йому засновниками, членами (учасниками) або державою, набуте від вступних та членських внесків, пожертвуване громадянами, підприємствами, установами та організаціями, а також на майно, придбане за рахунок власних коштів чи на інших підставах, не заборонених законом, а також на майно та кошти, придбані в результаті господарської та іншої комерційної діяльності створених ними госпрозрахункових установ та організацій, заснованих підприємств. Стаття 24 Закону встановлює, що з метою виконання статутних завдань і цілей зареєстровані об’єднання громадян можуть здійснювати необхідну господарську та іншу комерційну діяльність шляхом створення госпрозрахункових установ і організацій із статусом юридичної особи, заснування підприємств в порядку, встановленому законодавством.

Стаття 86 ЦК передбачає можливість здійснення непідприємницькими товариствами та установами поряд зі своєю основною діяльністю підприємницької, якщо інше не встановлено законом і якщо ця діяльність відповідає меті, для якої вони були створені, та сприяє її досягненню.

Враховуючи вищенаведені норми ЦК і Закону “Про об’єднання громадян” можна зробити висновок, що підприємницької діяльності громадські об’єднання не мають право здійснювати, але отримувати прибутки від створених ними підприємницьких юридичних осіб мають право.

Право власності об’єднань громадян реалізують їх вищі статутні органи управління (загальні збори, конференції, з’їзди тощо) в порядку, передбаченому законодавством України та статутними документами. Окремі функції щодо господарського управління майном може бути покладено вищими статутними органами управління на створювані ними органи, місцеві осередки або передано спілкам об’єднань громадян.

Крім Закону “Про об’єднання громадян”, порядок створення, діяльності та припинення окремих видів громадських організацій урегульовують інші законодавчі акти. Так, Закон України “Про фізичну культуру і спорт” визначає порядок створення та діяльності спортивних громадських об’єднань, спортивних федерацій та фізкультурно-спортивних товариств. Відповідно до ст. 34 цього Закону спортивна федерація (асоціація, спілка, об’єднання тощо) – це громадська організація фізкультурно-спортивної спрямованості, що створюється для розвитку відповідного виду спорту (версії) і керується у своїй діяльності Конституцією України, законами, іншими нормативно-правовими актами України та своїм статутом.

Відповідно до Закону України “Про жертви нацистських переслідувань”[133] утворюються громадські організації жертв нацистських переслідувань, які з метою реалізації ними своїх прав і свобод та діють у межах повноважень, що передбачені законодавством України про об’єднання громадян та їх статутами, зареєстрованими в установленому порядку. Представники всеукраїнських та міжнародних громадських організацій жертв нацистських переслідувань входять до складу спостережної ради Українського національного фонду “Взаєморозуміння і примирення”, який є єдиним розпорядником коштів, що надходять для компенсаційних виплат жертвам нацистських переслідувань, та координатором здійснення гуманітарних програм щодо жертв нацистських переслідувань.

Закон України “Про молодіжні та дитячі громадські організації”[140] визначає статус, особливості організаційних і правових засад утворення та діяльності молодіжних і дитячих громадських організацій та державні гарантії забезпечення їх діяльності. Метою молодіжних громадських організацій є здійснення діяльності, спрямованої на задоволення та захист законних соціальних, економічних, творчих, духовних та інших спільних інтересів їхніх членів. Метою дитячих громадських організацій є здійснення діяльності, спрямованої на реалізацію та захист їх прав і свобод, творчих здібностей, задоволення власних інтересів, які не суперечать законодавству, та соціальне становлення як повноправних членів суспільства.

Крім зазначених громадських об’єднань законодавством надається право створювати й інші види громадських об’єднань, зокрема, громадські наукові організації,[141] громадські організації та інші об’єднання ветеранів війни,[162] громадські об’єднання для участі в охороні громадського порядку і державного кордону, сприяння органам місцевого самоврядування, правоохоронним органам, Державній прикордонній службі України та органам виконавчої влади, а також посадовим особам у запобіганні та припиненні адміністративних правопорушень і злочинів, захисті життя та здоров’я громадян, інтересів суспільства і держави від протиправних посягань, а також у рятуванні людей і майна під час стихійного лиха та інших надзвичайних обставин[169] та ін.

Одним із видів об’єднань громадян є політичні партії. Стаття 2 Закону “Про об’єднання громадян” дає визначення поняття політичної партії як об’єднання громадян – прихильників певної загальнонаціональної програми суспільного розвитку, які мають головною метою участь у виробленні державної політики, формуванні органів влади, місцевого та регіонального самоврядування і представництво в їх складі.

Закон встановлює певні особливості правового статусу політичних партій, зокрема:

1) політичні партії створюються і діють тільки з всеукраїнським статусом (ст. 9); створюються за ініціативою громадян України, які досягли 18 років, не обмежені судом у дієздатності і не тримаються в місцях позбавлення волі (ст. 11);

2) забороняється створення і діяльність політичних партій, керівні органи чи структурні осередки яких знаходяться за межами України, а також будь-яких структурних осередків політичних партій в органах виконавчої та судової влади, у Збройних Силах та Державній прикордонній службі України, на державних підприємствах, в установах і організаціях, державних навчальних закладах; (ст. 4);

3) політичним партіям забороняється прямо або опосередковано одержувати кошти та інше майно від: іноземних держав та організацій, міжнародних організацій, іноземних громадян та осіб без громадянства; державних органів, державних підприємств, установ та організацій, крім випадків, передбачених законами України; підприємств, створених на основі змішаної форми власності, якщо участь держави або іноземного учасника в них перевищує 20 відсотків; нелегалізованих об’єднань громадян; анонімних пожертвувачів; не мають права одержувати доходи від акцій та інших цінних паперів;

4) забороняється: мати рахунки в іноземних банках та зберігати в них коштовності (ст. 22); засновувати підприємства, крім засобів масової інформації, та займатись господарською та іншою комерційною діяльністю, за винятком продажу суспільно-політичної літератури, інших пропагандистсько-агітаційних матеріалів, виробів із власною символікою, проведення фестивалів, свят, виставок, лекцій, інших суспільно-політичних заходів (ст. 24) та ін.

З прийняттям 5 квітня 2001 р. Закону “Про політичні партії” постало питання про необхідність вилучення із Закону “Про об’єднання громадян” норм щодо правового регулювання статусу політичних партій. Розпорошення правового регулювання однієї й тієї ж юридичної особи в різних законодавчих актах викликає багато зауважень. Тим паче, що ці закони дублюють, а в деяких випадках навіть суперечать один одному. Так, ст. 2 Закону “Про політичні партії” дає таке поняття політичної партії – це зареєстроване згідно з законом добровільне об’єднання громадян – прихильників певної загальнонаціональної програми суспільного розвитку, що має своєю метою сприяння формуванню і вираженню політичної волі громадян, бере участь у виборах та інших політичних заходах. Стаття 2 Закону “Про об’єднання громадян” визначає партію, як об’єднання громадян – прихильників певної загальнонаціональної програми суспільного розвитку, які мають головною метою участь у виробленні державної політики, формуванні органів влади, місцевого та регіонального самоврядування і представництво в їх складі. Дублює Закон “Про політичні партії” положення Закону “Про об’єднання громадян” стосовно: діяльності партій тільки зі всеукраїнським статусом; можливості членства у політичній партії, членом якої може бути лише громадянин України, який відповідно до Конституції України має право голосу на виборах; недопущення створення і діяльності структурних осередків політичних партій в органах виконавчої та судової влади і виконавчих органах місцевого самоврядування, військових формуваннях, а також на державних підприємствах, у навчальних закладах та інших державних установах і організаціях; обмеження щодо фінансування політичних партій; публічної звітності тощо. Водночас Закон “Про політичні партії” встановлює особливі вимоги до статуту політичної партії, особливостей її реєстрації та припинення діяльності.

Досить давно існують об’єднання громадян за професійними ознаками, які створюються з метою надання ними допомоги в організації та діяльності відповідних професійних груп.

Одним із найбільш поширених видів непідприємницьких об’єднань громадян, які існували як за радянської влади, так і сьогодні, є професійні спілки. Головною метою цих юридичних осіб є представництво та захист трудових, соціально-економічних прав та інтересів членів профспілки в органах державної влади та місцевого самоврядування, у відносинах з роботодавцями на основі системи колективних договорів, а також з іншими об’єднаннями громадян. А в питаннях колективних інтересів працівників профспілки здійснюють представництво та захист інтересів працівників незалежно від їхнього членства у профспілках. Правовий статус цих юридичних осіб регулює Закон “Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності”, а також Закон “Про об’єднання громадян”.[144] Відповідно до ст. 1 Закону “Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності” професійна спілка (профспілка) – добровільна неприбуткова громадська організація, що об’єднує громадян, пов’язаних спільними інтересами за родом їх професійної (трудової) діяльності (навчання). Первинна організація профспілки – добровільне об’єднання членів профспілки, які, як правило, працюють на одному підприємстві, в установі, організації незалежно від форми власності і виду господарювання або у фізичної особи, яка використовує найману працю, або забезпечують себе роботою самостійно, або навчаються в одному навчальному закладі. Особливістю створення професійних спілок є те, що права на їх створення не мають іноземні громадяни та особи без громадянства, але вони можуть вступати до профспілок, якщо це передбачено статутами останніх.

Відповідно до ст. 7 Закону “Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності” членами профспілок можуть бути особи, які працюють на підприємстві, в установі або організації незалежно від форм власності і видів господарювання, у фізичної особи, яка використовує найману працю, особи, які забезпечують себе роботою самостійно, особи, які навчаються в навчальному закладі. А якщо це передбачено статутом профспілки, то її членами можуть бути особи, зайняті творчою діяльністю, члени селянських (фермерських) господарств, фізичні особи – суб’єкти підприємницької діяльності, а також особи, які навчаються у професійно-технічних або вищих навчальних закладах, особи, які звільнилися з роботи чи служби у зв’язку з виходом на пенсію або які тимчасово не працюють.

Відповідно до ст. 35 Закону “Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності” з метою реалізації статутних завдань профспілки можуть здійснювати необхідну господарську та фінансову діяльність шляхом надання безоплатних послуг, робіт, створення в установленому законодавством порядку підприємств, установ або організацій із статусом юридичної особи, формувати відповідні фонди, кредитні спілки.

Хоча Закон “Про власність” визнає профспілки як власників майна, але ст. 34 Закону “Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності” встановлює, що позбавлення профспілок права власності, а також права володіння та користування майном, переданим їм у господарське відання, може мати місце лише за рішенням суду на підставах, визначених законами. Така конструкція виглядає досить дивною, оскільки допускає можливість існування одночасно двох речових прав – права власності та права господарського відання, що є помилкою.

Ще за часів існування Радянського Союзу творчі об’єднання громадян виділялися як самостійні види громадських організацій. Члени таких творчих спілок мали певні пільги, наприклад, щодо прав на надання додаткової жилої площі.[96,  с.132] Після прийняття Закону “Про об’єднання громадян” такі юридичні особи створювалися та діяли відповідно до цього Закону. Але, враховуючи специфіку їх діяльності, 7 жовтня 1997 р. був прийнятий Закон України “Про професійних творчих працівників та творчі спілки”, який визначив правовий статус творчих спілок. Відповідно до ст. 1 цього Закону творчі спілки – це добровільні об’єднання професійних творчих працівників (фізичних осіб, творча діяльність яких становить їх основне заняття, що завершується створенням і оприлюдненням творів або їх інтерпретацією в галузі культури та мистецтва і є головним джерелом їх доходів, незалежно від того, мають вони чи не мають будь-яких юридично оформлених трудових відносини відповідного фахового напряму в галузі культури та мистецтва), яке має фіксоване членство і діє на підставі статуту. Основними напрямами діяльності творчої спілки є: творча діяльність у галузі культури і мистецтва; розвиток національної культури та мистецтва, розроблення і втілення в життя культурно-мистецьких заходів, організація творчих конкурсів, виставок, авторських вечорів, прем’єр, фестивалів тощо. Закон “Про професійних творчих працівників та творчі спілки” надав певні гарантії членам таких спілок, зокрема для забезпечення умов для творчої діяльності надається окрема кімната (кабінет, майстерня) або додаткова жила площа розміром не менш як 20 кв. м, що оплачується в одинарному розмірі. Стаття 9 Закону встановлює, що всеукраїнські творчі спілки, які діяли як юридичні особи до 24 серпня 1991 р., є правонаступниками майна відповідних творчих спілок колишнього Союзу РСР, мають право на щорічну фінансову допомогу з Державного бюджету України. Інші творчі спілки можуть отримувати фінансову допомогу з республіканського бюджету Автономної Республіки Крим та місцевих бюджетів.

Відповідно до ст. 8 Закону “Про професійних творчих працівників та творчі спілки” творча спілка створюється групою професійних творчих працівників відповідного фахового напряму в галузі культури та мистецтва (всеукраїнська – у складі не менш як 100 осіб, регіональна (місцева) – не менш як 20 осіб), що мають у своєму доробку завершені та оприлюднені твори культури і мистецтва чи їх інтерпретації. Питання про надання спілці професійних творчих працівників статусу творчої спілки як суб’єкта творчої діяльності вирішується при реєстрації спілки в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.[348]

Джерела формування майна та коштів творчих спілок встановлює ст. 21 Закону “Про професійних творчих працівників та творчі спілки”, відносячи до них, окрім внесків членів творчих спілок, також винагороди за управління майновими правами авторів відповідно до Закону України “Про авторське право і суміжні права”[117]; фінансування з Державного бюджету України; майно колишніх загальносоюзних творчих спілок Союзу РСР, до якого належать розташовані на території України будинки, споруди, матеріально-технічні засоби, які за станом на 24 серпня 1991 р. згідно з правоустановчими документами перебували у віданні творчих спілок колишнього Союзу РСР або у володінні чи користуванні відповідних республіканських або територіальних структур, зокрема (Всеукраїнській музичній спілці, Спілці архітекторів України, Спілці дизайнерів України, Спілці журналістів України, Спілці кінематографістів України та ін.).

Порядок передачі нерухомого майна творчим спілкам регулюється відповідно до постанови Кабінету Міністрів від 10 липня 1998 р. № 1058 “Про передачу нерухомого майна творчим спілкам”.[347] Ця постанова затверджує: Перелік розташованих на території України підприємств, установ та організацій творчих спілок колишнього Союзу РСР, будинки і споруди яких передаються у власність творчих спілок України; Перелік приміщень, які є державною власністю і передаються у безоплатне довічне користування творчих спілок України; Перелік будинків і приміщень, які є комунальною власністю і рекомендуються для передачі у власність або в довічне користування творчих спілок України.

Законодавством України передбачено також створення інших громадських об’єднань за професійними ознаками. Відповідно до Закону “Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні” саморегулівні організації оцінювачів – це всеукраїнські громадські організації, що об’єднують фізичних осіб, які визнані оцінювачами в порядку, встановленому цим Законом, отримали свій статус відповідно до вимог цього Закону та здійснюють повноваження з громадського регулювання оціночної діяльності.[149] Утворення та порядок діяльності саморегулівних організацій оцінювачів регулюються законодавством про об’єднання громадян з урахуванням особливостей, встановлених цим Законом.

Стаття 28 Закону “Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні” надає досить широкі повноваження саморегулівним організаціям оцінювачів щодо громадського регулювання оціночної діяльності: контроль за виконанням положень (національних стандартів) оцінки майна та інших нормативно-правових актів з оцінки майна, забезпеченням належної якості оцінки майна, яка проводиться оцінювачами, – її членами; рецензування звіту про оцінку майна, яка проводиться оцінювачами, – членами саморегулівної організації оцінювачів, на вимогу інших організацій, громадян, юридичних осіб відповідно до вимог положень (національних стандартів) оцінки майна та в порядку, встановленому саморегулівною організацією оцінювачів.

Відповідно до ст. 16 Закону України “Про нотаріат” нотаріуси можуть об’єднуватися в регіональні, загальнодержавні, міжнародні спілки та асоціації.[143] Об’єднання нотаріусів представляють їх інтереси в державних та інших органах, захищають соціальні та професійні права нотаріусів, здійснюють методичну і видавничу роботу, можуть створювати спеціальні фонди і діють відповідно до своїх статутів.

Відповідно до ст. 4 Закону “Про адвокатуру” адвокати мають право об’єднуватися з іншими адвокатами в адвокатські колегії та інші адвокатські об’єднання, які діють відповідно до цього Закону та статутів адвокатських об’єднань.[118] Ще у 1990 р. Міністерством юстиції України було зареєстровано Спілку адвокатів України, яка відповідно до п. 1 Статуту є громадською організацією, а п. 4.2 цього Статуту допускає можливість членства у цій громадській організації як фізичних осіб – адвокатів, так і юридичних осіб – адвокатських об’єднань, в тому числі асоціацій.[423, с.202‑204]

Відповідно до Закону “Про організації роботодавців” організацією роботодавців є громадська неприбуткова організація, яка об’єднує роботодавців на засадах добровільності та рівноправності з метою представництва і захисту їх прав та інтересів. Організації роботодавців та їх об’єднання діють на основі статутів, які затверджуються установчим з’їздом (конференцією) роботодавців, організацій роботодавців. Головною метою організації роботодавців є представництво та захист законних інтересів роботодавців у економічній, соціально-трудовій та інших сферах, у тому числі в їх відносинах з іншими сторонами соціального партнерства.

Повторюючи хибну концепцію КЗпП України щодо визнання стороною трудового договору (контракту) власника підприємства, установи, організації або уповноваженого ним органу, Закон “Про організації роботодавців” відносить до роботодавців зазначених осіб, а не юридичних осіб. Тому реєстрація організації роботодавців та їх об’єднання здійснюється в порядку, встановленому Законом України “Про об’єднання громадян”, на що вказує ст. 13 Закону “Про організації роботодавців”.[147]

Джерелами формування майна та коштів організацій роботодавців можуть бути вступні, членські та цільові внески, доходи від підприємств, установ, організацій, часток, паїв, акцій, що належать організаціям роботодавців та їх об’єднанням. У разі припинення діяльності організацій роботодавців та їх об’єднань майнові питання вирішуються відповідно до їх статуту і чинного законодавства.

Закон “Про об’єднання громадян” встановлює, що об’єднання громадян мають право на добровільних засадах засновувати або вступати між собою в спілки (союзи, асоціації тощо), утворювати блоки та коаліції, укладати між собою угоди про співробітництво і взаємодопомогу, а створення і легалізація спілок об’єднань громадян, порядок їх діяльності та ліквідації здійснюються відповідно до цього Закону (ст. 10). Отже до спілок, союзів, асоціацій тощо громадських організацій Закон “Про об’єднання громадян” може застосовуватися лише стосовно їх створення та легалізації, тобто реєстрації. Що стосується порядку формування їх майна, порядку управління, вимог до статутних документів, а також можливості реорганізації та підстав примусової ліквідації і порядку розподілу майна, то Закон вказані відносини не врегульовує.

Одним із видів непідприємницьких об’єднань громадян є релігійні організації, які утворюються з метою задоволення релігійних потреб громадян сповідувати і поширювати віру. Визначення меж втручання держави в реалізацію громадянами своїх релігійних потреб пов’язане не тільки з вирішенням основного питання щодо надання права на свободу віросповідання, а й з вирішенням питань створення, діяльності релігійних організацій як окремого виду юридичних осіб.

Свобода совісті – одна із найскладніших правових категорій, і елементи, які є її складовими, визначаються по-різному в кожній державі.[363,  с.111] Відповідно до ст. 35 Конституції України кожен має право на свободу світогляду і віросповідання. Це право включає свободу сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої, безперешкодно відправляти одноособово чи колективно релігійні культи і ритуальні обряди, вести релігійну діяльність. Конституція також проголосила принцип відокремлення церкви і релігійних організацій від держави. Але відокремлення релігійних організацій від держави не означає повного відсторонення держави від їх правового регулювання.

Особливістю законодавства про релігійні організації за часи Радянського Союзу було те, що за ними не визнавався статус юридичної особи, а отже, і суб’єкта права власності. Тільки з прийняттям у 1990 р. Закону СРСР “Про свободу совісті та релігійні організації” вони набули статусу юридичної особи. Цим шляхом пішло й українське законодавство. Стаття 29 Закону “Про власність” визнала релігійні організації суб’єктами права власності, визначила об’єкти права власності та порядок формування їх майна, а також встановила обмеження щодо звернення стягнення на майно.

23 квітня 1991 р. Верховною Радою України був прийнятий Закон “Про свободу совісті та релігійні організації”, який і визначив правовий статус релігійних організацій в Україні.[159] Стаття 7 цього Закону виділяє такі види релігійних організацій: релігійні громади, управління і центри, монастирі, релігійні братства, місіонерські товариства (місії), духовні навчальні заклади, а також об’єднання, що складаються з вищезазначених релігійних організацій, які в свою чергу представлені своїми центрами (управліннями). Відповідно до ст. 14 Закону право юридичної особи можуть мати й релігійні громади за умови, якщо вони зареєстрували свій статут (положення). Як бачимо, Закон надає вичерпний перелік видів релігійних організацій, на які поширюється дія цього закону. Те, що цей перелік розширеному тлумаченню не підлягає, на нашу думку, обмежує право віруючих на створення інших релігійних організацій згідно з прийнятими у відповідних релігійних конфесіях традиціями. На жаль, сьогодні не тільки у законодавстві, а й у релігієзнавстві відсутній єдиний усталений понятійний апарат, який охоплював би сферу конфесійних відносин.[234,  с.49] Тому в законодавчому акті недоцільно надавати вичерпний перелік видів релігійних організацій, оскільки в суспільстві можуть виникати нові релігії зі своєю ієрархічною структурою. На нашу думку, правильно була сформульована концепція визначення видів релігійних об’єднань у Російській Федерації. Відповідно до Федерального закону РФ “Про свободу совісті і релігійні об’єднання” релігійні об’єднання поділяються на два види: релігійна група, яка не має прав юридичної особи, та релігійна організація (місцева та центральна), яка є юридичною особою.

Вважаємо, що не можна ототожнювати виділені в Законі види релігійних організацій з поділом їх на організаційно-правові форми, оскільки загалом ці юридичні особи мають однаковий порядок створення, визначення виду установчого документа (статуту чи положення), порядок формування та розпорядження майном організації, реорганізації та ліквідації, порядок розпорядження майном після ліквідації. Що стосується монастирів, місій, місіонерських товариств, то у даному випадку їх не можна визнавати організаційно-правовими формами релігійних організацій, оскільки вони не мають жодних визначальних ознак щодо майнових прав їх членів, їх відповідальності за борги релігійної організації. На підтвердження цієї тези звернімося до деяких визначень окремих видів релігійних організацій, які наводяться у релігієзнавчій літературі. Так, монастир (від грецьк. monasterion – місто, житло усамітнених) – це громада ченців, які об’єдналися на основі тотожних релігійних поглядів, ідеалів для спільного проживання за особливими правилами, зафіксованими в монастирських статутах.[375, с.202] Релігійна місія (від лат. missio – відсилання, доручення) у церковному слововживанні – посланництво, поширення певної релігії серед людей іншого віросповідання.[375,  с.202] Загалом відмінність між цими юридичними особами може полягати у визначенні ієрархічної та інституційної структури, яка визначається їх статутами чи положеннями (ст. 7 Закону “Про свободу совісті та релігійні об’єднання”), а також у способах сповідування чи поширення певної релігії.

Релігійні управління та центри мають право створювати монастирі та релігійні братства, місіонерські товариства (місії), духовні навчальні заклади. І хоча законодавство не визначає, що зазначені організації є юридичними особами, але, оскільки вони діють на підставі статуту або положення, який підлягає реєстрації, то можна зробити висновок, що вони є юридичними особами. Монастирі та релігійні братства можуть також створюватися віруючими громадянами одного і того ж культу, напряму, течії з реєстрацією їх статутів.

Відповідно до ст. 7 Закону релігійні об’єднання складаються з релігійних громад, управлінь і центрів, монастирів, релігійних братств, місіонерських товариств (місій), духовних навчальних закладів. Із визначення поняття релігійного об’єднання не можна надати однозначної відповіді на запитання про те, чи є релігійне об’єднання юридичною особою, чи ні. Статті 9 та 14 Закону визначають, що юридичними особами є релігійні управління та центри, а не об’єднання. Релігійні управління та центри лише представляють такі об’єднання. Слід звернути увагу на те, що термін “представляють” є не досить вдалим. Він не несе ніякого правового змісту. Чинне законодавство не визначає особливостей і порядку створення релігійних об’єднань. Водночас не можна не зазначити про те, що ст. 12 Закону, яка визначає перелік відомостей, які повинні міститися у статуті релігійної організації, вимагає зазначення в її статуті належності релігійної громади, монастиря, братства до релігійного об’єднання, що, на нашу думку, призводить до обмеження права громадян сповідувати будь-яку релігію, навіть ту, яка не має централізованої системи управління.

Відповідно до ст. 29 Закону “Про власність” об’єктами права власності релігійної організації є культові споруди, предмети релігійної обрядовості, благодійного, культурно-просвітницького і виробничого призначення, жилі будинки, грошові кошти та інше майно, необхідне для забезпечення їх діяльності, незалежно від того, входить організація в релігійне об’єднання чи ні. Ця концепція підтримується і судовою практикою. Відповідно до п. 6 Роз’яснення Вищого господарського суду “Про деякі питання, що виникають при застосуванні Закону “Про свободу совісті та релігійні організації” кожна релігійна громада (парафія, церква тощо) або інша релігійна організація (монастир, релігійне братство або місія, духовний навчальний заклад), а не релігійне угруповання в цілому (УПЦ-КП, УАПЦ, УГКЦ тощо) або його керівний центр, є власником придбаного чи створеного нею нерухомого майна та коштів і їх єдиним розпорядником. Така позиція збігається і з позицією нового ЦК, де кожна юридична особа визнається власником свого майна.

Дуже важливе значення для будь-якої юридичної особи має визначення порядку формування її майна, розпорядження ним, а також виду її речових прав. Стаття 12 Закону закріплює вимогу щодо необхідності зазначення у статуті майнового стану релігійної організації. Поняття “майновий стан” застосовується найчастіше до визначення видів майна, яке належить на праві власності юридичній особі. Але навряд чи у статуті релігійної організації потрібно зазначати перелік майна, власником якого є ця юридична особа. Більш правильним, на нашу думку, було б визначати порядок та джерела формування майна релігійної організації, а не майновий стан юридичної особи.

До введення в дію Закону все майно церковних і релігійних громад в Україні було визнане державною власністю згідно зі ст. 366 Адміністративного кодексу Української РСР 1927 р. Цей законодавчий акт не був визнаний нечинним з дня його прийняття, тобто таким, що не породив правових наслідків, тому релігійні організації, які існували до націоналізації церковного майна, не можуть подавати позовів про повернення такого майна в зв’язку зі спливом строку позовної давності. Але наша держава йде назустріч релігійним організаціям, передаючи їм у власність церковне майно. Тому особливістю формування майна релігійних організацій та виникнення майнових прав є передача цим організаціям у власність або користування майна, що є державною власністю.

Відповідно до ч. 2 ст. 17 Закону культові будівлі і майно, які становлять державну власність, передаються організаціями, на балансі яких вони перебувають, у безоплатне користування або повертаються у власність релігійних організацій безоплатно за рішеннями обласних, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій, а в АР Крим – Уряду Автономної Республіки Крим. Вважаємо, що такий порядок передачі у власність або користування державного майна суперечить чинному законодавству України, оскільки згідно з п. 5 ст. 116 Конституції України управління об’єктами державної власності здійснює Кабінет Міністрів. Отже, відповідно до Конституції України питання про передачу у власність або користування релігійним організаціям державного майна має вирішуватися не місцевими органами влади, а Кабінетом Міністрів. Така невідповідність ст. 17 Закону Конституції України призвела до того, що Кабінетом Міністрів були прийняті різні розпорядження щодо передачі майна релігійним організаціям. Можна виділити три способи передачі: у власність, безоплатне користування або на умовах охоронного договору. Об’єктами передачі були, як правило, будівлі, в окремих випадках – цілісний майновий комплекс. Так, відповідно до розпорядження Кабінету Міністрів № 228 від 26 квітня 2002 р. об’єктом передачі був цілісний майновий комплекс Київського державного науково-виробничого учбового комбінату, який ліквідувався.

У літературі висловлювалася думка про те, що цивільно-правова природа передачі майна у власність релігійним організаціям визначається як пожертвування, і до порядку оформлення цієї угоди застосовуються норми, передбачені ЦК для договору дарування.[421,  с.44] З цією думкою можна погодитися, оскільки майно, яке передається релігійним організаціям, надається для здійснення релігійної діяльності безоплатно.

У новому ЦК передбачено такий вид договору дарування, як пожертва. Відповідно до ст. 729 ЦК пожертвою є дарування речей для досягнення певної, наперед обумовленої мети, і пожертвувач має право здійснювати контроль за використанням пожертви відповідно до мети, встановленої договором, а також розірвати договір у випадку, якщо пожертва використовується не за призначенням. Тому зі вступом у дію нового ЦК для здійснення контролю за використанням майна можна говорити про необхідність укладення договору пожертви у випадку безоплатної передачі майна державою у власність релігійним організаціям для досягнення певної мети. Складніше вирішити питання про використання майна, право власності на яке вже перейшло до релігійної організації до введення у дію нового ЦК. На жаль, держава не матиме можливості здійснювати контроль за його використанням. Повернуто державі може бути лише майно, яке є пам’яткою історії чи культури шляхом викупу відповідно до ст. 352 ЦК у випадку, коли в результаті дій або бездіяльності власника, йому загрожує пошкодження або знищення.

Кабінетом Міністрів України приймалися розпорядження про передачу в безоплатне користування будівель релігійним організаціям. Розпорядженням від 19 листопада 2002 р. № 673 у безоплатне користування була передана Свято-Введенському чоловічому монастирю будівля монастиря у м. Києві, а розпорядженням № 459-р від 24 травня 1999 р. – будівля монастирю “Свято-Покровська Голосіївська пустинь.[387]

Передача майна у безоплатне користування є цивільно-правовим правочином і до набрання чинності ЦК України регулювалася нормами глави 27 ЦК УРСР. Постановою Кабінету Міністрів України № 1699 від 23 жовтня 2003 р. було затверджено Типовий договір про безоплатне користування релігійною організацією культовими будівлями та іншим майном, що є державною власністю.[349] Дія цього нормативного акта тривала недовго в зв’язку з набранням чинності новим ЦК, який змінив не тільки назву цього договору, а й підходи до його правового регулювання.

Відповідно до ст. 827 ЦК за договором позички одна сторона (позичкодавець) безоплатно передає або зобов’язується передати другій стороні (користувачеві) річ для користування протягом встановленого строку. Отже, при укладенні договору позички з релігійними організаціями потрібно буде обов’язково зазначати строк договору. Особливістю цього договору є те, що відповідно до ст. 828 ЦК договір позички будівлі, іншої капітальної споруди (їх окремої частини), який укладається на строк більше одного року, потребує нотаріального посвідчення.

Ще однією підставою для передачі майна релігійним організаціям є укладення охоронного договору. Так, на умовах охоронного договору розпорядженнями Кабінету Міністрів № 719 від 18 жовтня 1994 р. були передані корпуси Києво-Печерського державного історико-культурного заповідника Українській православній церкві, а від 30 вересня 1998 р. №784 було передано культову будівлю (кірху) по вул. Лютеранській, 22 у м. Києві до сфери управління Київської міськдержадміністрації з подальшою передачею зазначеної будівлі у безоплатне користування німецькій євангелічно-лютеранській релігійній громаді м. Києва.[385]

Поняття “охоронний договір” не визначає правових засад користування релігійними організаціями переданим майном – оплатність чи безоплатність користування, порядок проведення капітального чи поточного ремонту, строки користування тощо. Відповідно до ст. 23 Закону “Про охорону культурної спадщини” усі власники пам’яток чи їхніх частин або уповноважені ними органи, незалежно від форм власності на ці пам’ятки, зобов’язані укладати охоронні договори з відповідним органом охорони культурної спадщини.[171] Постановою Кабінету Міністрів України №1768 від 28 грудня 2001 р. затверджений Порядок укладення охоронних договорів на пам’ятки культурної спадщини.[346] Пункт 2 цього Порядку встановлює, що охоронний договір може укладати особа, якій пам’ятка культурної спадщини передана в користування. Отже, з цього можна зробити висновок про те, що користування переданим майном не може провадитися на підставі охоронного договору.

Підсумовуючи викладене, можна зробити висновок, що на сьогодні в Україні неврегульовані відносини, пов’язані з передачею у власність або в користування майна релігійним організаціям, у зв’язку з чим виникає багато проблемних питань, зокрема, щодо визначення органів, які мають право приймати такі рішення, процедури передачі та укладення договорів, визначення порядку контролю за використанням і збереженістю майна, що є культурним та історичним надбанням. На нашу думку, рішення про передачу у власність або користування релігійним організаціям державного майна повинен приймати Кабінет Міністрів[273, с.282], оскільки відповідно до Конституції України саме цей орган здійснює управління державною власністю, а комунального майна – обласні, Київська та Севастопольська міські ради. У Російській Федерації прийнято Порядок передачі релігійним організаціям майна релігійного призначення, що перебуває у федеральній власності, затверджений постановою Уряду Російської Федерації № 490 від 30 червня 2001 р. [324] Цим Порядком детально врегульовано процедуру передачі майна у власність або в користування, визначені цілі передачі майна і підстави розгляду питання про передачу майна, встановлені повноваження по спільному використанню майна організаціями культури і релігійними організаціями, визначено особливості передачі релігійним організаціям майна казни і майна унітарних підприємств, а також рухомого і нерухомого майна. На нашу думку, такий нормативний акт потрібно прийняти і в Україні.

Відповідно до ст. 20 Закону “Про свободу совісті та релігійні організації” в разі припинення діяльності релігійної організації майнові питання вирішуються відповідно до її статуту (положення) і чинного законодавства, а за відсутності правонаступників майно релігійної організації, що припинила свою діяльність, переходить у власність держави. У разі припинення діяльності релігійної організації внаслідок порушення Закону та інших законодавчих актів України майно, що перебуває в її власності, за винятком культового, може безоплатно переходити у власність держави, а культове майно передається іншим релігійним організаціям. На нашу думку, таке врегулювання питань щодо розпорядження майном, яке належить на праві власності релігійній організації, суперечить загальним засадам припинення діяльності юридичної особи. Видами припинення діяльності юридичної особи є реорганізація та ліквідація. Інститут правонаступництва виникає тільки при реорганізації. При ліквідації юридичних осіб немає правонаступництва. Отже, якщо проаналізувати ст. 20 Закону з погляду вимог цивільного права, то за ліквідації релігійної організації її майно переходить у державну власність, що, на нашу думку, є неправильним, оскільки порушує право цих організацій щодо розпорядження своїм майном на свій розсуд. Тому ми вважаємо, що у випадку ліквідації релігійної організації її майно повинно розподілятися відповідно до статуту релігійної організації і може передаватися державі, якщо це буде передбачено статутом.

Як зазначалося у підрозділі 1.2, ст. 117 ЦК РФ встановлює однакові цивільно-правові ознаки організаційно-правових форм громадських та релігійних об’єднань – їх учасники не зберігають прав на передане ними майно цим організаціям, не відповідають за їх зобов’язаннями. Крім цього, Закон РФ “Про громадські об’єднання” не надає членам таких організацій права на отримання майна після ліквідації. Хоча формально ст. 117 ЦК РФ не виділяє як окремі організаційно-правові форми громадські та релігійні організації, але основні ознаки цих організацій є спільними, хоча існує думка, що вони є різними організаційно-правовими формами юридичних осіб.[68,  с.116] Інші вважають, що навряд чи правильним є виключення зі сфері дії загального закону про громадські організації релігійних об’єднань і недержавних об’єднань, які мають комерційну мету. Деякі принципові моменти статусу подібних формувань як організацій громадських логічно фіксувати в загальному законі про громадські організації, тоді як окремі, комплексні закони про релігійні і комерційні об’єднання могли б зосередитися, по-перше, на деталізації інших (які не розвиваються в законі про громадські організації) конституційних положеннях, що стосуються цих об’єднань, а по-друге, на регулюванні специфічних питань їх діяльності. [193, с.23-24] Справді, між релігійними та громадськими організаціями є відмінність в меті їх діяльності, але вона лежить у сфері задоволення “духовних потреб”. Та ця ознака не є предметом цивільного права, тому виділяти окремо організаційно-правової форм релігійних організацій немає підстав.[257, с.240]

Поняття “громадське об’єднання” є родовим і охоплює декілька організаційно-правових форм. До них належать: громадські організації – засновані на членстві громадські об’єднання, що створюються на основі спільної діяльності для захисту загальних інтересів і досягнення статутної мети об’єднання громадян; громадські рухи – складаються з учасників і мають членства масові громадські об’єднання, мають на меті соціальні, політичні та інші суспільно-корисні цілі, які підтримуються учасниками; громадські фонди – громадські об’єднання, які не мають членства, мета яких полягає в формуванні майна на основі добровільних внесків, інших не заборонених законом надходжень і використанні цього майна з суспільно корисною метою; органи громадської самодіяльності – громадські об’єднання, які не мають членства, метою яких є спільне вирішення різних соціальних проблем, що виникають у громадян за місцем проживання, роботи або навчання; громадські установи – громадські об’єднання, які не мають членства, метою яких є надання послуг, що відповідають інтересам учасників і статутній меті вказаних об’єднань. [229, с.35]

Відмінність між громадськими організаціями, творчими спілками, профспілковими організаціями, політичними партіями полягає також у різному порядку формування їх майна чи встановлених законодавством обмеженнях щодо розпорядження ним. В зв’язку з цим науковцями робиться висновок, що кожна з цих організаційно-правових форм громадських об’єднань має свої особливості в порядку формування майна, яке надходить в громадські об’єднання, а також в управлінні ними. [229, с.35]. Але, на наш погляд, не може бути покладена в основу виділу самостійної організаційно-правової форми така ознака, як порядок формування майна чи розпорядження майном, оскільки, наприклад, залежно від виду діяльності, який здійснюють господарські товариства, законодавством встановлюються також особливості формування статутного капіталу, чи обмеження щодо визначення видів майна, яке може бути у власності цих товариств.

Тому вважаємо, що істотними ознаками таких товариств є те, що їх учасники не мають визначених законом об’єктів права власності та прав на майно таких непідприємницьких товариств і не несуть відповідальності за їх зобов’язаннями. Крім цього, їх члени не зобов’язані брати майнову участь у діяльності таких непідприємницьких товариств. Встановлення деякими законодавчими актами та  статутами цих товариств обов’язку їх членів сплачувати членські внески, не надає права товариству вимагати їх сплати. Такі члени товариств можуть бути лише виключені з нього.  Тому можна сказати, що члени таких юридичних осіб не мають цивільних прав та обов’язків щодо майна товариства та не несуть відповідальності за його зобов’язаннями.

Відповідно до ст. 10 Закону “Про об’єднання громадян” останні мають право на добровільних засадах засновувати або вступати між собою в спілки (союзи, асоціації тощо), утворювати блоки та коаліції, укладати між собою угоди про співробітництво і взаємодопомогу. Хоча Закон встановлює, що створення і легалізація спілок об’єднань громадян, порядок їх діяльності та ліквідації здійснюються відповідно до цього Закону, але їх не можна віднести до об’єднань громадян. Зовсім іншу доктрину має Закон РФ “Про громадські об’єднання”. Із назви цього закону одразу випливає, що він регулює діяльність не тільки об’єднань громадян, а й об’єднань цих юридичних осіб.

На наш погляд, прийшов час у наданні права бути членами громадських організацій не тільки фізичним особам, а й юридичним, що фактично було закріплено у Закону “Про об’єднання громадян” відносно інституту колективного членства, що ми бачимо на прикладі Союзу адвокатів, який допускає можливість участі в цій громадській організацій колегіальних членів – юридичних осіб. Можливість юридичних осіб бути членами непідприємницьких юридичних осіб, які мають на меті є здійснення благодійної діяльності в інтересах суспільства або окремих категорій осіб встановлено ст. 5 Закону “Про благодійництво та благодійні організації”.

Нагадаємо, що відповідно до ст. 36 Конституції України громадяни мають право створювати організації для здійснення захисту своїх прав і свобод, задоволення політичних, економічних, соціальних та культурних потреб. Але таку потребу мають не тільки фізичні, а й юридичні особи.

Тому, враховуючи встановлену термінологію щодо поділу юридичних осіб приватного права на установи та товариства, а також виходячи зі змісту понять громада (група людей, об’єднаних спільністю становища, інтересів; об’єднання людей, що ставить перед собою певні спільні завдання) чи громадський (який виникає, відбувається в суспільстві або стосується суспільства, зв’язаний з ним; який добровільно обслуговує різні аспекти життя колективу),[37, с.199] вважаємо за необхідне прийняти Закон „Про громадські товариства”, який буде регулювати правовий статус громадських товариств, як самостійної організаційно-правової форми юридичної особи, основними ознаками якого є те, що їх члени (учасники) не мають визначених об’єктів права власності і не несуть відповідальності за зобов’язаннями юридичної особи (тобто обмежена відповідальність).