Однією з особливостей існування кооперативних товариств є те, що до цієї системоутворюючої організаційно-правової форми належать як підприємницькі, так і непідприємницькі кооперативи. Стаття 86 ЦК виділяє споживчий кооператив як вид непідприємницького товариства.

Нагадаємо, що відповідно до Закону СРСР “Про кооперацію” головною ціллю споживчих кооперативів є задоволення потреб своїх членів та інших громадян у торговельному і побутовому обслуговуванні, а також членів кооперативів у житлі, дачних і садових ділянках, гаражах і стоянках для автомобілів, у соціально-культурних та інших послугах. Закон виділяв такі види споживчих кооперативів, як: споживчі товариства, житлово-будівельні, житлові, гаражні, дачно-будівельні кооперативи, товариства індивідуальних забудовників, садівницькі і садово-городні товариства. Ці види кооперативів можна розподілити на такі форми: споживчі кооперативи, які задовольняли потреби громадян у торговельному і побутовому обслуговуванні та кооперативи по задоволенню інших споживчих потреб, де права членів кооперативів пов’язувалися з користуванням певним майном, яке належало кооперативу на праві власності (гараж, дача, квартири, земельні ділянки). Історично склалося, що ці два види споживчих кооперативів розвивалися автономно і такі кооперативи, як житлово-будівельні, гаражні, дачно-будівельні тощо не входили до системи споживчої кооперації, яка мала досить централізовану за територіальним принципом систему.

Прийняття у 1992 р. Закону УРСР “Про споживчу кооперацію” не стало передумовою для створення єдиної системи споживчих кооперативів. Цей Закон значною мірою узаконив радянську споживчу кооперацію, основним завданням якої було обслуговування сільського населення, скуповування в нього дешевої продукції.[465, с.53] І з цією думкою можна цілком погодитися, оскільки цей Закон визначав лише становище споживчих товариств та їх спілок, які існували ще за часів існування Радянського Союзу. Таким чином, як відзначає С.В. Тичинін, в самій назві закону закладено явне протиріччя. До елементів споживчої кооперації закон відносить тільки споживчі товариства та їх союзи, а всі інші споживчі кооперативи наче б то не є елементами споживчої кооперації. Але ототожнювати споживчу кооперацію з частиною її елементів нелогічно.[452, с.8]

Споживча кооперація в Україні – це добровільне об’єднання громадян для спільного ведення господарської діяльності з метою поліпшення свого економічного та соціального стану. Вона здійснює торговельну, заготівельну, виробничу та іншу діяльність, не заборонену чинним законодавством України, сприяє соціальному і культурному розвитку села, народних промислів і ремесел, бере участь у міжнародному кооперативному русі (ст. 1 Закону “Про споживчу кооперацію”). Таким чином, головна мета споживчої кооперації залишалася незмінною – сприяння розвитку села.

Що стосується визначення поняття споживчого товариства, яке давав Закон, то з нього навряд чи можна було б чітко визначити вид організаційно-правової форми, в якій створюється це товариство. Так, ст. 5 Закону встановила, що первинною ланкою споживчої кооперації є споживче товариство – самостійна, демократична організація громадян, які на основі добровільності членства і взаємодопомоги за місцем проживання або роботи об’єднуються для спільного господарювання з метою поліпшення свого економічного і соціального стану. Як бачимо, у цьому визначенні немає навіть нагадування на те, що споживче товариство є одним із видів кооперативів.

Не дивлячись на свою назву, споживче товариство не можна віднести до непідприємницьких товариств, оскільки відповідно до ст. 6 Закону “Про споживчу кооперацію” їх члени мають право одержувати частку прибутку, що розподіляється за результатами господарської діяльності відповідно до їх пайового внеску.[267, с.17] Це також підтверджується Законом “Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом”, відповідно до якого споживчі товариства нарівні з усіма іншими підприємницькими юридичними особами можуть визнаватися банкрутами (ст. 5).

Відповідно до ст. 6 Закону України “Про споживчу кооперацію” членство у споживчому товаристві може бути індивідуальним і колективним. Індивідуальними членами споживчих товариств можуть бути громадяни, які досягли 16-річного віку і виявили бажання брати участь у здійсненні цілей і завдань споживчого товариства, а учнівських споживчих товариств, що створюються при загальноосвітніх школах та інших навчальних закладах, можуть бути особи, які досягли 14-річного віку. На нашу думку, створення споживчих товариств при загальноосвітніх школах та інших навчальних закладах є проблематичним. Якщо взяти до уваги те, що споживчі товариства є добровільними організаціями громадян, як це визначає ст. 5 Закону “Про споживчу кооперацію”, то й створюватися така юридична особа повинна самостійно саме фізичними особами. Тобто товариства не можуть бути створені ні при якій іншій юридичній особі. Можливість створення кооперативу при іншій юридичній особі виникла ще з Закону СРСР “Про кооперацію”. Так, ст. 11 цього Закону передбачала, що кооперативи організовуються і діють як на самостійних засадах, так і при державних, кооперативних чи громадських підприємствах, організаціях, установах. Але створення кооперативів при інших юридичних особах не несло ніяких правових наслідків, оскільки між юридичною особою, при якій створено кооператив, та кооперативом не існувало ніякої організаційної або майнової єдності.

Відповідно до п. 2 ст. 6 Закону “Про споживчу кооперацію” колективними членами споживчого товариства можуть бути селянські (фермерські) господарства, колективні сільськогосподарські підприємства, господарські товариства, кооперативні, державні та інші підприємства, що поділяють його цілі та інтереси. Виникнення поняття колективного членства також було запозичене з Закону СРСР “Про кооперацію”, який передбачав, що у споживчі товариства поряд з громадянами можуть вступати колективні члени – кооперативи по виробництву продукції, товарів і наданню послуг, інші підприємства і організації (п.2 ст. 48).

Складність визначення правової природи споживчих товариств полягає у тому, що Закон “Про споживчу кооперацію” не досить чітко визначає об’єкти права власності членів споживчих товариств. Згідно зі ст. 9 цього Закону кожний член споживчого товариства має свою частку в його майні, яка визначається розмірами обов’язкового пайового та інших внесків, а також нарахованих на них дивідендів.

Відповідно до Програми завершення розмежування і закріплення власності в споживчій кооперації України (Укоопспілки) від 19 грудня 2000 р.[369] право на пай (частку) в майні споживчого товариства набувається пайовиком після виконання ним своїх зобов’язань щодо сплати споживчому товариству – пайових внесків, погашення заборгованості з неоплаченого пайового капіталу (сукупність обов’язкових та додаткових паїв членів споживчих товариств, який створено за рахунок грошових коштів громадян і юридичних осіб, добровільно переданих споживчому товариству, споживспілці, їх підприємствам (об’єднанням) для здійснення господарсько-фінансової діяльності відповідно до їх статутів). Власник паю має право розпоряджатися ним (продавати, дарувати передавати у спадщину). Номінальна вартість права на пай (частки) в майні, що обліковується на балансі споживчого товариства, незалежно від зміни його власника, порядку і вартості продажу залишається без змін.

Члени споживчого товариства, власники (співвласники) мають переважне право перед іншими юридичними і фізичними особами на придбання права на пай (частки) в майні споживчого товариства, яке продається.

Власник права на пай (частки) в майні новоствореного споживчого товариства при його продажу, даруванні тощо у місячний термін після здійснення цієї операції подає споживчому товариству нотаріально завірену копію договору, а також заяву про вихід із членів споживчого товариства, а новий власник, який придбав право на пай (частку) в майні споживчого товариства, приймається в члени споживчого товариства.

Пайовику, який згідно з поданою заявою відмовляється від права на пай (частку) в майні споживчого товариства, підприємства, на який видано майновий сертифікат, відповідно до Положення про майнові сертифікати на право на пай (частки) в майні споживчого товариства, підприємства споживспілки та ведення реєстрів власників майнових сертифікатів, затвердженого Постановою VI зборів Ради Укоопспілки XVII скликання 3.04.2003 р.,[332] повертається його вартість грошима або матеріальними цінностями. Майновий сертифікат на право на пай (частку) повертається споживчому товариству, підприємству. У рахунок оплати вартості права на пай (частку) в майні пайовику може бути продано житловий будинок чи квартиру, в якому (якій) він є основним наймачем. Виплата грошима здійснюється в порядку черговості за рахунок чистого прибутку споживчого товариства, підприємства після сплати податків, інших обов’язкових платежів. У разі відсутності прибутку загальні збори (збори уповноважених) пайовиків споживчого товариства, власник підприємства або уповноважений ним орган може прийняти рішення про продаж пайовику основних засобів в рахунок оплати вартості права на пай (частки) в майні споживчого товариства, підприємства (крім основних засобів групи першої, зарахованих до неподільного громадського майна споживчої кооперації) на рівнозначну суму.

Розмір основного паю (частки) пайовика в майні споживчого товариства, а також основного паю (частки) пайовика в майні споживспілок (далі – пай (частки) в майні споживчого товариства і споживспілок) визначається розміром його обов’язкового (включаючи суму індексації обов’язкового пайового внеску, сплаченого до 1 січня 1992 року) і додаткового пайового внеску, сплаченого за другим етапом розмежування і закріплення власності в споживчій кооперації України, та паю (часток) в майні споживчого товариства, закріпленого за пайовиком за результатами першого і другого етапів розмежування і закріплення власності в споживчій кооперації України. Рішення про розмір основного паю (часток) кожного пайовика у майні споживчого товариства і споживспілок та їх закріплення за пайовиком приймають загальні збори (збори уповноважених) пайовиків. Для визначення розміру основного паю (часток) у майні споживчого товариства і споживспілок кожного пайовика використовувався середній по системі Укоопспілки розмір пайового капіталу, що припадає на одну гривню суми обов’язкових і додаткових пайових внесків і паю (часток) у майні за першим і другим етапами[332].

Отже, як бачимо, прогалина щодо врегулювання такого важливого питання, як визначення об’єкта права власності членів споживчих спілок у Законі „Про споживчу кооперацію”, фактично була виправлена підзаконним нормативним актом Центрспоживспілки, що, безумовно, є неправильним, але життєво необхідним, враховуючи також той факт, що юридичні особи, які входили в систему споживчої кооперації, були власниками чималого майна.

Але, на нашу думку, такий порядок визначення об’єкта права власності, є невірним, тому що, по-перше, не відповідає непідприємницькій природі таких товариств, оскільки дає можливість отримувати прибуток від діяльності споживчого товариства, шляхом включення до паю частини майна споживчого товариства, а, по-друге, робить в деяких випадках неможливим його виплату, оскільки його розмір залежить від обов’язкових та додаткових паїв члена споживчого товариства та не залежить від майнового стану товариства.

У п. 6. ст. 9 “Про споживчу кооперацію” зазначається, що суб’єктами права власності споживчої кооперації є члени споживчого товариства, трудові колективи кооперативних підприємств і організацій, а також юридичні особи, частка яких у власності визначається відповідними статутами. Пункт 1 ст. 9 Закону визначає, що власність споживчої кооперації є однією з форм колективної власності і вона складається з власності споживчих товариств, спілок, підпорядкованих їм підприємств і організацій та їх спільної власності, але сама споживча кооперація не може бути визнана суб’єктом права власності, оскільки не є юридичною особою. Це система юридичних осіб, яка включає в себе споживчі товариства, підприємства, організації, спілки. Тому споживча кооперація не може бути суб’єктом права колективної власності.

Відповідно до п. 2 ст. 10 Закону “Про споживчу кооперацію” майно споживчих товариств може бути продано, передано, здано в оренду, надано в позичку і безоплатне тимчасове користування членам споживчих товариств, державним, кооперативним та іншим організаціям, трудовим колективам, окремим громадянам тільки за рішенням загальних зборів, конференцій та з’їздів відповідних спілок або уповноважених ними органів. Отже, фактично право на розпорядження майном споживчого товариства має лише спілка, тобто інша юридична особа. Водночас взаємовідносини між споживчими товариствами та їх спілками будуються на договірних засадах. Відповідно до ст. 8 Закону “Про споживчу кооперацію” споживчі товариства можуть на добровільних засадах об’єднуватися в місцеві спілки, Центральну спілку споживчих товариств України і мають право вільного виходу з них. Споживчі товариства можуть делегувати спілкам частину своїх повноважень та виконання окремих функцій. Спілки споживчих товариств, виходячи з делегованих їм прав, можуть представляти і захищати інтереси споживчих товариств, їх членів та обслуговуваного населення у відповідних державних та інших органах, а також у міжнародних організаціях; надавати споживчим товариствам практичну допомогу в здійсненні господарської діяльності, впровадженні в практику досягнень науково-технічного прогресу, передового досвіду і т. ін. Така невідповідність норм, які містяться в одному законодавчому акті, стала причиною виникнення на практиці ситуацій, коли членство у споживчих спілках є не правом, а обов’язком споживчих товариств, оскільки без спілки товариство не має можливості розпоряджатися належним товариству майном.

Відповідно до Положення про громадське майно (основні засоби) споживчої кооперації України, затвердженого Постановою VI зборів Ради Укоопспілки XVII скликання 03.04.2003 р. продаж основних засобів (крім будівель, споруд, які зараховані до неподільного громадського майна) проводиться за рішенням вищого органу управління споживчого товариства, споживспілки або уповноваженого ним органу, а продаж будівель, споруд, зарахованих до подільного громадського майна, а також транспортних засобів, крім того, за попередньою згодою (постановою) правління облспоживспілки, Кримспоживспілки, Укоопспілки, а продаж корпоративного права споживчого товариства, споживспілки на підприємство або частини корпоративного права проводиться за рішенням вищого органу управління споживчого товариства, споживспілки або уповноваженого ним органу за попередньою згодою (постановою): правління Кримспоживспілки, облспоживспілки та республіканського (обласного) комітету профспілки працівників споживчої кооперації (стосовно юридичних осіб членів райспоживспілки, Кримспоживспілки, облспоживспілки); правління Центральної спілки споживчих товариств України (Укоопспілки) та Центрального комітету профспілки працівників споживчої кооперації України (стосовно юридичних осіб членів Укоопспілки).

Такий порядок розпорядження майном споживчого товариства суперечить загальним засадам реалізації права власності. Відповідно до ст. 319 ЦК власник на свій розсуд володіє, користується і розпоряджається належним йому майном. Тому положення Закону “Про споживчу кооперацію” щодо права спілок розпоряджатися майном споживчих товариств суперечить загальним засадам реалізації права власності. На нашу думку, рішення щодо розпорядження майном споживчого товариства повинні приймати органи управління самого товариства відповідно до їх компетенції, яка визначається статутом товариства, а не спілки споживчих товариств.[267, с.18]

Прийняття Закону „Про кооперацію” не стало підставою для зміни правових підходів до визначення майнових прав членів споживчих кооперативів та визначення місця споживчого товариства в системі організаційно-правових форм юридичних осіб приватного права. Перш за все Закон поставив знак рівності між поняттям споживчого товариства та споживчого кооперативу, встановивши, що споживчий кооператив (споживче товариство) – це кооператив, який утворюється шляхом об’єднання фізичних та/або юридичних осіб для організації торговельного обслуговування, заготівель сільськогосподарської продукції, сировини, виробництва продукції та надання інших послуг з метою задоволення споживчих потреб його членів. Тобто з цього можна зробити висновок про відсутність підстав для виділення такої організаційно-правової форми юридичних осіб, як споживче товариство. По-друге, незалежно від виду кооперативу Закон надає членам кооперативу такі майнові права: отримувати виплати на паї та кооперативні виплати (ст. 26 Закону); на персоніфікацію паю у резервному та спеціальному фонді (ст. 21 Закону); на отримання паю у випадку ліквідації кооперативу (ст. 29 Закону); на одержання своєї загальної частки натурою, грошима або (за бажанням) цінними паперами відповідно до їх вартості на момент виходу, а земельної ділянки – в натурі у разі виходу або виключення з кооперативу фізичної або юридичної особи, а також на передачу загальної частки у спадок (ст. 21 Закону).

Відмінністю між споживчим і виробничим кооперативами вважають предмет і мету діяльності, а також відсутність ознаки обов’язкової трудової участі членів некомерційного кооперативу в його діяльності. Водночас необхідно враховувати, що відмежувати основну діяльність від неосновної є дуже складним завданням. Наприклад, в п. 1 ст. 116 ЦК РФ закріплено мету діяльності споживчого кооперативу – задоволення матеріальних та інших потреб його членів. Між тим споживча кооперація вже давно обслуговує не тільки своїх членів, а й все сільське, а частково й міське населення. У неї об’єктивно сформулювалась ще одна мета – отримання прибутку.[377, с.52]

О.І. Зирянов зазначає, що по-справжньому споживчими кооперативами є такі, які задовольняють потреби тільки своїх членів. Це житлово-будівельні, дачно-будівельні, гаражно-будівельні кооперативи та ін. З точки зору теорії цивільного права, вказаних відмінностей недостатньо, щоб розглядати виробничий і споживчий кооперативи як дві самостійні організаційно-правові форми юридичної особи. Більше цього, детальне вивчення законодавства про кооперацію показує, що й ці відмінності значно вирівнюються.[178, с.58‑59]

Як бачимо, законодавство про кооперацію не дозволяє ясно і недвозначно розмежувати поняття “виробничий кооператив”, “споживчий кооператив”, “споживче товариство”.

Споживче товариство – це кооператив пайщиків який повинен функціонувати в їх інтересах, а виробничий кооператив – це кооператив працівників, що надає їм матеріальні вигоди. В багатьох споживчих товариствах пайщиків, які не працюють в системі, залишилось небагато, а це означає небезпеку переродження споживчих кооперативів у виробничі. Для того, щоб цього уникнути, необхідні індикатори для віднесення кооперативу до того чи іншого виду. Виникає необхідність ідентифікації організацій, тобто аналізу правомірності віднесення їх до споживчих кооперативів.[178, с.63] З цією думкою цілком можна погодитись.

Для збереження статусу непідприємницького товариства члени споживчих товариств не повинні мати на меті отримання прибутку від діяльності товариства, що й має бути закріплено законодавчо. Тому потрібно зобов’язати споживчі товариства, які існують сьогодні та мають на меті здійснювати підприємницьку діяльність та розподіляти свої прибутки між членами товариства, здійснювати перетворення у виробничі кооперативи чи господарські товариства.

Крім цього, на наш погляд, неможливим є встановлення однакових об’єктів права власності як для підприємницьких, так і непідприємницьких товариств, оскільки неможливо встановлювати для непідприємницьких юридичних осіб розподіл прибутку між учасниками такого товариства, а така можливість виникає у випадку, коли члену непідприємницького кооперативу виплачується вартість паю, пропорційно його частці у майні юридичної особи. Тобто іншими словами: член непідприємницького кооперативу не повинен отримувати більше, ніж сплатив внесків.

Для того, щоб дати відповідь на питання про визначення об’єктів права власності непідприємницьких кооперативів, потрібно також провести аналіз правового регулювання майнових прав членів інших непідприємницьких кооперативів, зокрема житлових, дачних, гаражних тощо.

Щодо ЖБК та ЖК, то правове положення цих юридичних осіб регулюють нормативні акти, які були прийняті ще у 80-х роках минулого століття. До системи нормативних актів, які регулюють діяльність ЖБК, зокрема, входять: Житловий кодекс УРСР[97], Примірний статут ЖБК[357], Правила обліку громадян, які бажають вступити до ЖБК[353]. Інші ж кооперативи не мали спеціального правового регулювання, оскільки, як зазначалося, усі нормативні акти, які регулювали їх діяльність, втратили чинність з прийняттям Закону СРСР “Про кооперацію”.[112]

Житлово-будівельний кооператив організовується з метою забезпечення житлом членів кооперативу і членів їхніх сімей шляхом будівництва багатоквартирного жилого будинку (будинків), а у випадках, передбачених законодавством, – одно- і двоквартирних жилих будинків садибного типу або багатоквартирного блокованого жилого будинку (будинків) з надвірними будівлями за власні кошти кооперативу з допомогою банківського кредиту, а також для подальшої експлуатації та управління цим будинком (будинками) (п. 1 Примірного статуту ЖБК). Як бачимо, основною метою ЖБК, яку визначають нормативні акти, є забезпечення житлом. Але після закінчення будівництва кооператив не припиняє своєї діяльності, його члени продовжують сплачувати внески на експлуатацію жилого будинку. Тому можна сказати, що метою ЖБК є не тільки забезпечення житлом, а й обслуговування жилого будинку після здачі його в експлуатацію.

Основною метою створення та діяльності кооперативу по будівництву та експлуатації колективного гаража-стоянки для автомобілів і мотоциклів, що є особистою власністю громадян, було забезпечення членів кооперативу гаражем-стоянкою шляхом його будівництва на власні кошти кооперативу і подальша експлуатація та управління цим гаражем-стоянкою.[368]

Метою ж дачно-будівельного кооперативу є задоволення особистих потреб його членів та їхніх сімей дачними приміщеннями шляхом будівництва дачних будівель за власні кошти кооперативу, а також для експлуатації та управління збудованими дачами.[367]

Метою і завданням створення садівницького та садівницького (виноградарського) товариств були організація колективного саду і використання його членами товариства для вирощування фруктів, ягід, овочів та іншої сільськогосподарської продукції, а також створення умов для культурного проведення вільного часу трудящими та їх сім’ями, зміцнення здоров’я та створення умов для трудового виховання дітей.[443]

Відмінність ЖБК від дачно-будівельних, гаражних, садівничих, городніх кооперативів полягає в тому, що члени ЖБК не мають технічної можливості відокремитись в експлуатації жилого будинку, в якому розташовані квартири, в яких вони проживають, оскільки існують спільні елементи будинку, які потребують і спільної експлуатації, і ремонту тощо. Що стосується гаражних, дачно-будівельних, городніх та інших видів кооперативів, то з наданням права на приватизацію земельних ділянок члени таких кооперативів здійснюють користування об’єктами права власності (земельною ділянкою, гаражем, дачним будинком) особисто.

У 1991 р. був прийнятий Закон УРСР “Про власність”, відповідно до якого члени житлових, гаражних та дачно-будівельних кооперативів, які сплатили повністю пайові внески, ставали власниками квартир, дач, гаражів та інших будівель або приміщень, наданих їм у користування, а власником будинку та іншого майна залишався кооператив (ст. ст. 15, 20, 21). У зв’язку з цим в п. 19 Примірного статуту були внесені зміни, відповідно до яких жилий будинок (будинки) і надвірні будівлі належать житлово-будівельному кооперативу на праві кооперативної власності (крім квартир у цьому будинку, за які громадянами повністю внесено пайові внески) і не можуть бути у нього вилучені, продані або передані ним як у цілому, так і частинами (квартири, кімнати) ні організаціям, ні окремим особам, за винятком передачі, здійснюваної при ліквідації кооперативу.

У разі ліквідації житлово-будівельного кооперативу майно, що залишилося після задоволення всіх пред’явлених кооперативу претензій, передається виконавчому комітетові районної, міської, районної в місті ради, а колишнім членам житлово-будівельного кооперативу, які проживають у жилому будинку (будинках) ліквідованого кооперативу, надається переважне право на укладення договору найму займаних ними жилих приміщень (п.п. 77, 78 Примірного статуту). Така правова конструкція розпорядження майном кооперативу мала б бути можливою лише тоді, коли член кооперативу не був власником квартири. Але на сьогодні вона є неприйнятною.

Недосконалість правового регулювання ЖБК стала підставою для висновку, що така юридична особа, як ЖБК не повинна існувати зовсім, натомість висувалися аргументи на користь перетворення ЖБК на об’єднання співвласників багатоквартирного будинку.[291, с.62‑64; 224, с.8‑15] Зазначена позиція послідовно розвивається й у нормативних актах України. Так, постанова Кабінету Міністрів від 31 липня 1995 р. № 588 “Про затвердження Положення про порядок організації та діяльності об’єднань, що створюються власниками для управління, утримання і використання майна житлових будинків, яке перебуває у загальному користуванні” рекомендувала для забезпечення ефективного використання житла ЖБК, члени яких повністю розрахувалися за надані їм на будівництво кредити, реорганізуватися в товариства (об’єднання) співвласників будинку.[328] А для заохочення цього процесу місцеві органи влади були зобов’язані безоплатно провадити перереєстрацію статутів ЖБК та сприяти створенню таких формувань власників індивідуальних житлових будинків, як товариства співвласників будинку. Проте вказана Постанова Кабінету Міністрів не визначала порядку та процедури перетворення ЖБК у товариства співвласників будинку. Але з прийняттям Закону “Про об’єднання співвласників багатоквартирного будинку” така процедура була визначена.

Стаття 5 цього Закону встановила, що реорганізація в об’єднання співвласників багатоквартирного будинку провадиться за рішенням загальних зборів ЖБК, які у випадку прийняття такого рішення будуть вважатися установчими зборами об’єднання. При цьому участь в установчих зборах беруть члени кооперативу, які повністю сплатили вартість жилих приміщень і належної частки у вартості нежилих приміщень та іншого майна, а також виявили таке бажання, а ті, хто не виконав своїх зобов’язань зі сплати, беруть участь у зборах тільки за згодою власника невиплаченої частки майна. Така правова конструкція, запропонована Законом, напевно, можлива лише для втілення в життя тільки для тих кооперативів, всі члени, яких сплатили повністю пай і стали власниками житла. Але вона зовсім не пристосована до випадків, коли в ЖБК існують члени кооперативу, які не повністю сплатили свій пай, оскільки виникає ряд певних неузгодженостей. Так, Закон виділив такий суб’єкт права власності в ЖБК, як власник невиплаченої частки. Але відповідно до чинних нормативних актів, які регулюють діяльність ЖБК, такого об’єкта права власності, як частка в кооперативі, не існує. А якщо немає об’єкта права власності, то, безумовно, не існує й такого суб’єкта. Об’єктом права власності в ЖБК є пайовий внесок, власником якого є сам член кооперативу. ЖБК як суб’єкт права власності на жилий будинок не є власником ані паю, ані невиплаченої частки.

Дуже важливе питання виникає щодо визначення прав членів ЖБК, які не повністю сплатили вартість паю. У випадку перетворення ЖБК в об’єднання співвласників багатоквартирного будинку до них не можна буде застосовувати ст. 15 Закону “Про власність” щодо можливості виникнення права власності у членів кооперативу, які повністю сплатити пайові внески.[253, с.358] Адже після проведення такої реорганізації вони вже не будуть членами кооперативу. Крім цього, у них не буде можливості сплатити вартість несплаченого паю, тому перетворення ЖБК в об’єднання співвласників квартир є досить проблематичним і може бути проведене лише у випадку, коли всі члени кооперативу сплатили повністю пайові внески.

Чим же ЖБК відрізняється від об’єднання співвласників багатоквартирного будинку? По-перше, ЖБК створюється з метою будівництва жилого будинку та його експлуатації, а об’єднання – тільки для належного утримання та експлуатації. По-друге, члени кооперативу мають рівні права щодо голосування у вищому органі управління, а в статуті об’єднання можна передбачати інший порядок голосування, наприклад, залежно від розміру площі, яка належить власнику. По-третє, найсуттєвіша відмінність полягає в тому, що власником будинку в ЖБК є кооператив, а в об’єднанні – всі співвласники жилого будинку, що викликає дуже багато суперечок як теоретичного характеру, так і практичного застосування, про що мова піде далі.

Принагідно зауважимо, що житлова кооперація в Україні існує з 20-х років минулого століття. Ще 26 березня 1924 р. ВЦВК і РНК УРСР прийняли “Положення про житлово-споживчу кооперацію”,[345] відповідно до якого головною метою створюваних кооперативів була спільна експлуатація будинків орендарями житла. У цьому ж році ЦВК і РНК СРСР була прийнята постанова “Про житлову кооперацію”,[362] відповідно до якої могли створюватися житлово-орендні кооперативні та житлово-будівельні товариства. Принципом створення таких кооперативів була добровільність. То чому б і сьогодні не надати можливість нашим громадянам самим обирати організаційно-правову форму юридичної особи, яка дасть змогу їм залежно від місцевих традицій, побажань осіб, які проживають у будинку, обрати ту організаційну форму юридичної особи, яка найбільше відповідає інтересам осіб, які проживають у жилих будинках.

Висловлюється думка щодо можливості трансформації ЖБК в акціонерні товариства. Так, А.А. Тарасов зазначає, що в США член кооперативної корпорації так і залишається лише титульним володільцем жилого приміщення навіть після внесення свого паю, і йому належать тільки акції (shares) кооперативної корпорації, а кооперативна корпорація є власником будинку чи іншого об’єкта нерухомості (building mortgage).[440, с.80] Навряд чи можна взяти за основу концепцію права власності в ЖБК, яку пропонує запозичити А.А. Тарасов, у нашій країні, де ринок житла тільки розвивається, і громадяни не так давно стали реальними власниками житла, і позбавлення їх права власності на житло буде невірним. Крім того, з проведенням масової приватизації громадяни втратили довіру до акцій, тому, напевно, такі ЖБК не будуть приваблювати громадян.

На нашу думку, не потрібно відмовлятися від житлової кооперації, більш того, слід надавати право співвласникам приватизованого державного чи громадського житла створювати не тільки об’єднання співвласників квартир, а й житлові кооперативи. Такий вид юридичних осіб, як ЖБК, закріплений і в новому ЦК України.

Відповідно до ст. 384 ЦК України ЖБК є суб’єктом права власності на жилий будинок. Новелою ЦК є те, що він встановив зовсім інші відносини, ніж існуючі досі, між кооперативом та його членами. Положення ст. 384 ЦК України не зобов’язують члена кооперативу сплачувати пайові внески до кооперативу і у випадку повної сплати цих внесків набувати право власності на квартиру, а передбачають можливість її викупу. Ця конструкція, на перший погляд, є прогресивною, оскільки закріплює такі принципи: ЖБК є первинним власником будинку; член кооперативу повинен викупити у кооперативу житло, а не сплачувати внески. Але вона прогресивна лише для тих кооперативів, які змогли взяти кредити і побудувати будинок.

Однією з причин непопулярності ЖБК в сучасних умовах є те, що члени ЖБК стають власниками квартири тільки після сплати повністю свого паю, а за новим ЦК – після викупу квартири. Тому до моменту повного внесення паїв (викупу квартири) членами кооперативу сам будинок з жилими приміщеннями, які в ньому знаходяться, є власністю житлового кооперативу. Через це член кооперативу позбавлений багатьох прав, які має власник житла: відчужувати житло, передавати в спадщину, навіть у випадку, коли член кооперативу, наприклад, не сплатив лише 100 гривень.

Аналогічна ситуація існує й у Російській Федерації, однак місцеві органи влади, зокрема м. Москви, все ж таки спробували змінити такий порядок. Так, мером м. Москви 25 січня 1993 р. видано Розпорядження № 26-РМ “Про строки формування ЖБК і оформлення квартир у власність громадян”, відповідно до якого Департаменту муніципального житла було дано вказівку провадити оформлення у власність квартир у знову сформованих кооперативах при отриманні ордера і обов’язковому пред’явленні паспорта з пропискою у даній квартирі. Таке розпорядження обґрунтовувалося тим, що більша частина вартості будівництва кооперативних будинків сплачується із бюджету Москви, тому збудований будинок є власністю міста і розподіляти квартири в ньому може тільки місто, що й робиться шляхом видачі ордерів.[440, с.74‑75] Безумовно, рішення мера Москви не можна назвати легітимним, оскільки нормативне регулювання створення та діяльності ЖБК у РФ не змінилося, і воно нічим не відрізняється від правового регулювання цього питання в Україні. Напевно, це була спроба зрівняти членів ЖБК, які вкладають кредитні кошти в будівництво житла і не набувають права власності на житло, з особами, які також будують житло на підставі інвестиційних чи пайових договорів, отримуючи його у власність незалежно від того, сплатили чи не сплатили вони кредит, взятий на таке будівництво.

Головна відмінність між інвестиційним (пайовим) будівництвом та будівництвом, яке провадять ЖБК, полягає в можливості кредитування такого будівництва та виникнення права власності на житло. У першому випадку використовуються кошти інвесторів, які мають право виступати позичальниками за договорами кредиту і несуть самостійну відповідальність за кредитними договорами. І це дає інвесторам можливість широкого залучення кредитних ресурсів у житлове будівництво, оскільки вони мають право заставляти майнові права чи саме житло для забезпечення виконання договорів кредиту. Тому комерційні банки надають кредити на інвестиційне та дольове будівництво, і не надають кредити ЖБК.

Запропонована новим ЦК України концепція щодо визначення кооперативу первинним суб’єктом права власності на весь жилий будинок не сприятиме розвитку кооперативного будівництва. На нашу думку, кредитні договори повинні укладати не ЖБК, а особи, які бажають стати його членами. Це дасть можливість широкого залучення кредитів для вступу в ЖБК, а також застави житла, яке належатиме їм на праві власності.

Якщо стосовно ЖБК існує хоч якась правова база, то щодо дачних, гаражних, садівницьких тощо кооперативів в Україні не прийнято ніяких нормативних актів.

З цього приводу слід звернутися до досвіду Росії, де прийнято Закон “Про садівницькі, городні та дачні некомерційні об’єднання громадян”. Відповідно до цього Закону існують три види юридичних осіб, в які об’єднуються особи для сприяння їх членам у вирішенні соціально-господарських завдань ведення садівництва, городництва та дачного господарства – некомерційне товариство, споживчий кооператив та некомерційне партнерство.[103]

Відмінність між цими трьома юридичними особами полягає у визначенні об’єкта права власності на майно загального користування, а також відповідальності членів юридичної особи за її борги.

Відповідно до ст. 4, 19 Закону РФ “Про садівницькі, городні та дачні некомерційні об’єднання громадян”[103] члени споживчих кооперативів шляхом об’єднання своїх пайових внесків створюють майно загального користування, яке є власністю кооперативу, частина цього майна може виділятися у неподільний фонд. Члени цих кооперативів зобов’язані щорічно покривати збитки, що виникли, шляхом внесення додаткових внесків, а також нести субсидіарну відповідальність за зобов’язаннями кооперативу в межах невнесеної частини додаткового внеску кожного із членів кооперативу. При відчуженні земельної ділянки одночасно відчужується майновий пай у розмірі пайового внеску за винятком тієї частини, яка включена в неподільний фонд.

Така конструкція більш близька до правової природи непідприємницьких кооперативів, оскільки член такого кооперативу не має права на отримання прибутку – у разі продажу об’єктів права власності (земельної ділянки) одночасно відчужується й майновий пай. Але недосконалість такого правового регулювання полягає в тому, що загалом не визначається об’єкт права власності члена такого кооперативу. Тому не вирішується питання щодо майнових прав, які виникають у члена кооперативу при виході чи виключенні з кооперативу.

На наш погляд, при виробленні концепції щодо виділення об’єктів права власності у членів непідприємницьких кооперативів, головною метою яких є обслуговування їх членів, потрібно виходити саме із мети таких кооперативів. Тому логічним виглядає надання права членам кооперативу на повернення пайових внесків, які не були використані для обслуговування таких членів.

В зв’язку з цим можна виділити такий об’єкт права власності члена непідприємницького кооперативу, як пай у пайовому фонді. Розмір паю визначається пропорційно до внесених членом кооперативу пайових внесків до пайового фонду, а розмір пайового фонду, на відміну від статутного капіталу господарських товариств, є змінним і залежить від залишку невикористаних кооперативом внесених членами кооперативу пайових внесків. Оскільки головною метою непідприємницьких кооперативів є обслуговування членів кооперативів, яке загалом провадиться за рахунок коштів самих членів кооперативу, доцільно було б надати останнім право отримувати майно, яке залишилося після ліквідації кооперативу, пропорційно розміру їх паю у пайовому фонді.

Ще одне питання потрібно вирішити щодо непідприємницьких кооперативів, а саме – вид відповідальності членів кооперативу за борги кооперативу. Враховуючи, що непідприємницькі кооперативи створюються саме для обслуговування потреб їх членів, то логічним було б встановити повну відповідальність їх членів за борги юридичної особи, оскільки витрати (збитки) кооперативу фактично виникають саме в зв’язку з тим, що їх члени отримують певні послуги.

Існує ще одне проблемне питання, яке стосується членства в житлових, дачно-будівельних та гаражних кооперативах, а саме – можливість юридичних осіб бути його членами. В цьому контексті постає проблема визначення поняття “споживач”, “споживчі”. Видається, що споживачем можна вважати фізичну особу, яка прагне задовольнити свої, передусім, споживчі та побутові потреби з економічною вигодою для себе. А тому деякі вчені висловлюють думку щодо неможливості участі в первинних споживчих товариствах колективних членів (юридичних осіб).[406, с.146]

На сьогодні вже непоодинокими є випадки придбання юридичними особами у власність квартир, які розташовані в будинках ЖБК. На нашу думку, житло повинно використовуватися для проживання в ньому громадян. Використання житла юридичними особами чи фізичними особами для здійснення підприємницької діяльності може мати місце лише у випадку прийняття відповідного рішення органами ЖБК. Що стосується дачно-будівельних, гаражних кооперативів, то у таких видах кооперативів, на нашу думку, також потрібно члену кооперативу брати згоду на використання гаражів, дачних будинків для підприємницьких цілей.

Відповідно до п. 14 Примірного статуту ЖБК надав можливість у кооперативних будинках за згодою ЖБК розміщувати (у вбудованих і прибудованих приміщеннях) підприємства й установи торгівлі, громадського харчування і культурно-побутового обслуговування населення або обладнані приміщення громадського призначення, при цьому вартість робіт, пов’язаних з будівництвом цих приміщень після закінчення будівництва відносилась на баланс підприємств і організацій, які здійснювали експлуатацію приміщень. Такі підприємства й організації відповідно до договору, який укладається між ними і кооперативом, беруть участь у спільних витратах кооперативу по експлуатації жилого будинку (будинків) та утриманню прибудинкової території пропорційно площі належної їм частини будинку, а також у витратах кооперативу по капітальному ремонту будинку (будинків) пропорційно балансовій вартості зазначеної частини будинку. Таким чином, на сьогодні такі юридичні особи фактично мають певні обов’язки перед кооперативом стосовно експлуатації будинку. Тому їм потрібно надати право вирішувати питання і його експлуатації, а це можливо лише тоді, коли юридичні особи зможуть брати участь в управлінні кооперативами, а отже, бути його членами, як це було зроблено в Росії.

У РФ, членство в дачних, садівницьких та городніх кооперативах є добровільним, оскільки ст. 8 Закону РФ “Про садівницькі, городні та дачні некомерційні об’єднання громадян” передбачає, що громадяни, які ведуть садівництво, городнє чи дачне господарство в індивідуальному порядку на території садівницького, городнього чи дачного некомерційного об’єднання, вправі користуватися об’єктами інфраструктури та іншим майном загального користування садівницького, городнього чи дачного некомерційного об’єднання за плату на умовах договорів, укладених з таким об’єднанням у письмовій формі у визначеному загальними зборами відповідного некомерційного об’єднання порядку. А у випадку несплати встановлених договорами внесків такі особи позбавляються права користуватися об’єктами інфраструктури та іншим майном. При виході члена з кооперативу одночасно укладається договір про порядок користування й експлуатації інженерних мереж, доріг і іншого майна загального користування.[103] Такий підхід є досить логічним і виваженим та може бути трансформованим у вітчизняне законодавство.

Традиційно одним із видів споживчих кооперативів були кредитні спілки (кредитні союзи). Зазначена концепція була сприйнята Росією, де прийнятий Закон РФ “Про кредитні споживчі кооперативи громадян”. Зовсім іншим шляхом пішла Україна. Відповідно до Тимчасового положення про кредитні спілки в Україні, затвердженого Указом Президента України від 20 вересня 1993 р.[458] кредитні спілки визнавалися громадськими організаціями головною метою яких є фінансовий та соціальний захист її членів шляхом залучення їх особистих заощаджень для взаємного кредитування. Закон “Про кредитні спілки” вже не називає кредитні спілки громадськими організаціями, але і не встановлює чітко, в якій саме організаційно-правовій формі вони створюються.[139]

Відповідно до ст. 1 цього Закону кредитна спілка – це неприбуткова організація, заснована фізичними особами, професійними спілками, їх об’єднаннями на кооперативних засадах з метою задоволення потреб її членів у взаємному кредитуванні та наданні фінансових послуг за рахунок об’єднаних грошових внесків членів кредитної спілки. Хоча ст. 1 Закону встановлюється, що кредитна спілка може засновуватися громадянами та фізичними особами, проте ст. 10 цього самого Закону визнає членами кредитної спілки лише фізичних осіб.

Закон “Про кредитні спілки” відносить кредитні спілки до неприбуткових організацій, але її члени мають право на отримання нерозподіленого доходу, що залишається у розпорядженні кредитної спілки за підсумками фінансового року, пропорційно розміру їх пайових внесків у вигляді відсотків (процентів), а також на отримання доходу на пайові членські внески, що не відповідає вимогам ст. 85 ЦК, яка не надає учасникам непідприємницьких товариств права на отримання прибутку. Зовсім іншу концепцію має Закон РФ “Про кредитні споживчі кооперативи громадян”, який надає право не на отримання доходу, а на компенсацію за використання особистих заощаджень.

Зазначення у понятті кредитної спілки, яке дає ст. 1 Закону “Про кредитні спілки”, на те, що вона діє на кооперативних засадах, ставить питання про можливість віднесення кредитної спілки до кооперативних товариств. Дійсно можна виділити багато спільних рис, які притаманні кооперативним товариствам і кредитним спілкам. Зокрема, усі члени кредитної спілки мають рівні права, в тому числі у разі голосування на загальних зборах, незалежно від розміру пайового та інших внесків (ст. 2 Закону); рішення про створення кредитної спілки оформляється протоколом установчих зборів і невід’ємною частиною якого є реєстр осіб, які брали участь в установчих зборах (список засновників) (ст. 6 Закону); членство у кредитній спілці настає з дня сплати особою вступного та обов’язкового пайового внесків (ст. 10 Закону); органами управління кредитної спілки є загальні збори членів кредитної спілки, спостережна рада, ревізійна комісія та правління (ст. 13 Закону); члени кредитної спілки зобов’язані брати участь у формуванні майна кредитної спілки, зокрема сплачувати у грошовій формі вступні, обов’язкові пайові та інші внески у розмірах, строки та в порядку, що визначені статутом кредитної спілки (ст. 12 Закону); члени кредитної спілки несуть відповідальність за зобов’язаннями кредитної спілки лише у межах їх пайових внесків (ст. 10 Закону).

Відмінними ознаками кредитних спілок від кооперативів є те, що: кредитна спілка створюється на підставі рішення установчих зборів і чисельність її засновників (членів) кредитної спілки не може бути менше ніж 50 осіб, які відповідно до цього Закону можуть бути членами кредитної спілки та об’єднані хоча б за однією з таких ознак: мають спільне місце роботи чи навчання або належать до однієї професійної спілки, об’єднання професійних спілок, іншої громадської чи релігійної організації або проживають в одному селі, селищі, місті, районі, області; при ліквідації спілки залишок коштів резервного (капітал призначений для відшкодування можливих збитків кредитної спілки, які не можуть бути покритими за рахунок надходжень поточного року, забезпечення платоспроможності кредитної спілки та захисту заощаджень її членів) та додаткового капіталу (капітал кредитної спілки, який формується за рахунок цільових внесків членів спілки, благодійних внесків фізичних та юридичних осіб, безоплатно отриманого майна і необоротних засобів) після розрахунків із членами спілки та іншими кредиторами зараховується до Державного бюджету України (ст. 20 Закону). Але головна відмінність в тому, що Закон “Про кредитні спілки” не визначає об’єкт права власності членів спілки. В той же час майнові права членів пов’язані з пайовими внесками. Так, член кредитної спілки має право на повернення обов’язкового пайового внеску у випадку виходу, а також на отримання доходу на пайовий внесок.[257, с.175]

Відповідно до ст. 1 Закону “Про кооперацію” пай це – майновий поворотний внесок члена (асоційованого члена) кооперативу у створення та розвиток кооперативу, який здійснюється шляхом передачі кооперативу майна, в тому числі грошей, майнових прав, а також земельної ділянки. За рахунок паїв формується пайовий фонд. В залежності від розміру паю визначається загальна частка кожного члена кооперативу у майні кооперативу, яка виплачується у випадку припинення членства в кооперативі, колишньому члену кооперативу чи його спадкоємцям.

Отже, фактично пайовий внесок в кредитних спілках та пай в кооперативах мають схожі ознаки. Водночас слід зазначити, що Закон “Про кредитні спілки” не визначив об’єкту права власності членів кредитних спілок, пов’язаного з внесенням пайового внеску, як це передбачено у Законі “Про кооперацію”, що в свою чергу зробило неможливим передачу та спадкування пайового внеску, а також отримання коштів у випадку ліквідації кредитної спілки.

Викладене свідчить про недосконалість Закону “Про кредитні спілки”, зокрема щодо чіткого визначення організаційно-правової форми кредитної спілки. На наш погляд, можливість існування кооперативних банків, які є підприємницькими кооперативами, дає підставу для зміни законодавчих підходів до правового регулювання кредитних спілок і віднесення їх до споживчих кооперативних товариств, але з обов’язковим визначенням об’єкту права власності їх членів, а також неможливості отримання останніми прибутку, інакше, ніж на вклади на депозитні рахунки.

На підставі викладеного, можна зробити такі висновки:

– доцільно виділити таку організаційно-правову форму юридичних осіб приватного права як підприємницький кооператив, істотними ознаками якої є: наявність у члена кооперативу такого об’єкта права власності, як пай у подільному майні кооперативу та субсидіарна, тобто додаткова відповідальність членів кооперативу за його зобов’язаннями у розмірі, визначеному статутом, але не менше мінімального розміру, встановленого законом;

– в законодавстві виділяються різні об’єкти права власності членів підприємницьких кооперативів: ЦК встановлює, що об’єктом права власності є пай у майні кооперативу; Закон „Про кооперацію” – що об’єктом права власності як у підприємницькому, так і в непідприємницькому кооперативі є загальна частка у майні кооперативу, яка є сумою паїв у пайовому, резервному та спеціальному фондах; Закон „Про банки і банківську діяльність”, хоча чітко й не встановлює об’єкт права власності члена кооперативного банку, але визначає, що на паї поділяється не майно кооперативного банку, а статутний фонд; Закон „Про сільськогосподарську кооперацію” встановлює, що член кооперативу має право власності на пай, який закон визначає як майновий внесок. Таке різноманітне визначення об’єктів права власності членів кооперативів не можна обґрунтувати специфікою діяльності того чи іншого кооперативу та виділення окремих організаційно-правових форм залежно від виду діяльності кооперативу (виробничої, банківської, сільськогосподарської). В зв’язку з цим доцільно визначити єдиний об’єкт права власності члена підприємницького кооперативу – пай у подільному майні кооперативу та надати право членам кооперативу на його відчуження в порядку, передбаченому статутом, право на передачу його у спадщину чи поділу між подружжям, а також звернення стягнення на пай за особистими боргами члена кооперативу;

– необхідність виділення такого поняття, як неподільне майно викликана тим, що кооператив не можна визнати як юридичну особу, що об’єднує капітал, тому неподільне майно створюється з метою обмеження ризиків зменшення майна кооперативу в зв’язку з припиненням у ньому членства;

– здійснення підприємницькими кооперативами різних видів діяльності вимагає надання права підприємницьким кооперативам на встановлення обмежень щодо права на членство в кооперативі (особам, які беруть трудову участь у діяльності кооперативу, є товаровиробниками сільгосппродукції тощо), тому доцільно надати право статутами підприємницьких кооперативів визначати такі обмеження, а не обмежувати це право у ГК та інших законодавчих актах;

– необхідно виділити таку організаційно-правову форму кооперативних товариств, як непідприємницькі кооперативи, істотними ознаками якої є те, що члени кооперативу мають право власності на пай у пайовому фонді (сукупність невикористаних пайових внесків членів кооперативу) та несуть повну відповідальність за зобов’язаннями кооперативу;

– споживчі товариства, які входять в систему споживчої кооперації, мають відмінні від інших споживчих кооперативів (житлових, дачних, споживчих товариств, кредитних споживчих кооперативів тощо) ознаки, зокрема, право членів споживчих товариств на отримання прибутку, тому їх не можна віднести до непідприємницьких товариств;

– кредитні спілки, які мають значну кількість спільних ознак з непідприємницьким кооперативом, не можна виділяти як окрему організаційно-правову форму.