Ідея правової держави зародилася ще в античні часи, хоча сам термін тоді не вживався. При цьому під правовою розумілась держава, в якій правда, справедливість, право, закон традиційно вважались Божественними настановами, необхідними атрибутами космічних і земних порядків, антиподами насильства, свавілля, хаосу. З нею були пов’язані пошуки більш досконалих і справедливих форм суспільного життя. Мислителі античності (Сократ, Демокріт, Платон, Арістотель, Ціцерон) вважали, що найбільш розумною і справедливою є та форма співжиття людей, при якій закон є обов’язковим як для громадян, так і для самої держави. Державна влада, котра визнає право і одночасно обмежена ним, на думку древніх, справедлива. «Там, де відсутня влада закону, – писав Арістотель, – немає місця і (якій-небудь) формі державного устрою.»

В епоху переходу від феодалізму до капіталізму значна увага приділяється проблемі запобігання концентрації усієї державної влади в руках однієї особи чи органу. Продовжує свій розвиток ідея рівності усіх громадян перед законом та забезпечення їх прав за допомогою законів. Відомий мислитель того часу Н.Макіавеллі вважав, що головним завданням держави є забезпечення вільного користування майном та охорона безпеки громадян.

В епоху буржуазних революцій вагомий внесок у розробку концепцій правової держави зробили Б.Спіноза, Д.Локк, Т.Гобс, Ш.Монтеск’є, а також П.І. Пестель, Н.Г. Чернишевський. Цікавою у даному контексті є 16 стаття французької Декларації 1789 р., в якій зазначено: «Суспільство, де не забезпечені гарантії прав і не проведено поділ влад, не має Конституції». Далі, у статті 5 цієї Декларації зазначається: «Закон може заборонити лише ті діяння, які шкідливі для суспільства. Все, що не заборонено законом, є дозволеним, і ніхто не може бути змушений робити те, що не передбачено законом.» Це перше офіційне закріплення даного правового принципу.

Що ж до самого терміну «правова держава», то вперше він з’явився лише у 19 ст. в німецькій літературі у працях К.Т. Велькера і Р. Фон-Моля.

Філософські основи теорії правової держави були сформульовані І.Кантом. Суть цієї концепції зводиться до наступних положень, в яких закріплюються права і свободи людини: «Кожен громадянин повинен бути паном сам собі»; «чого народ не може вирішити відносно себе, того і законодавець не може вирішити відносно народу». За Кантом, особа має певне право не як елемент спільноти, а як індивід, і реалізує його не для добра загалу, а для самої себе.

Що стосується нашої країни, то з 1917 р. по 1988 р. ідея правової держави фактично не розвивалася, бо була несумісною з ідеєю «диктатури пролетаріату». Правова держава не могла розглядатись як знаряддя насильства одного класу над іншим, а була зобов’язана збалансовано виражати інтереси всіх класів і соціальних груп.

Офіційне ставлення до доктрини правової держави було сформульовано в доповіді Л.М. Кагановича з нагоди 12 річниці Радянської влади, в якій стверджувалося: «…ми заперечуємо поняття правової держави навіть для капіталістичної держави… поняття «правова держава» винайдено капіталістичними вченими з метою приховання класової природи капіталістичної держави… Звичайно, це не виключає закону. У нас є закони. Наші закони окреслюють функції і коло діяльності окремих органів державної влади. Та наші закони визначаються доцільністю на даний момент.» Лише у 1988 р. (за три роки до краху радянської влади) партійним керівництвом СССР було висунуто ідею «соціалістичної правової держави».

Переходячи до теми нашого дослідження, зазначимо, що Церква завжди більш чи менш тісно була пов’язана з державою, а тому католицькі правники теж не обійшли увагою концепцію правової держави. Услід за Арістотелем своє вчення вони будують на тому, що держава існує для людини, а не навпаки; визнають, що на даному етапі розвитку суспільства вона є найдоцільнішою формою його організації. Підтримувалась ними й ідея повсюдного верховенства права. Католицька моральна філософія вчить, що держава бере свій початок у суспільній природі людини, а тому повинна насамперед виконувати суспільні функції. Головне її завдання – ознайомлення широких мас із правами людини та межами державної влади. А забезпечення правового порядку є умовою виконання всіх інших завдань держави. На жаль, історія свідчить, що досі жодна держава повною мірою не виконала поставлених перед нею завдань. Часто право поставлено на службу певним груповим інтересам, які суперечать самій його меті. Такий державний лад далекий від досконалості і унеможливлює формування в даній країні правової держави, хоча і є кращим ніж відсутність будь-якого правопорядку. Держава, що базується на праві, не тільки законно гарантує, але й шанує громадянські та політичні права людини і охороняє її особу від сваволі владних структур. Правова держава являє собою не стільки історичну реалію, скільки ідеал, до якого прагнуть демократичні суспільства. Необхідною умовою її існування є створення громадянського суспільства та побудова державного ладу соціально-демократичної орієнтації як перехідного етапу, а християнство як морально-етичне вчення, основою котрого є заповідь «Люби свого ближнього, як самого себе», та Нагірна проповідь Ісуса Христа, може тільки посприяти встановленню в державі правопорядку, законності.

Зараз під правовою розуміють найбільш демократичну і цивілізовану державу, де панує право і закон. Вона базується на принципах поділу державної влади на законодавчу, виконавчу і судову; юридичного закріплення основних прав і свобод людини в Конституції, інших законах та їх фактичного забезпечення; взаємоповаги і взаємо- відповідальності особи та держави; демократичного плюралізму і гласності; виховання у громадян високої правової культури, а так само на дотриманні тези про те, що особі дозволено робити все, що прямо не заборонено законом.

А тепер повернемось у далекий 1891 р. Саме тоді вийшла у світ енцикліка «Rerum Novarum» («Нові речі»). Це були справді нові речі, які у зверненні Папи прозвучали на весь світ. У цій енцикліці наголошувалось на праві робітника на приватну власність, яку він може одержати в результаті сумлінної праці і чесного життя. Стверджувалось, що соціалізм, який заперечував право на приватну власність взагалі і власність робітника зокрема, ставить останнього у гірше становище ніж капіталіст та закріпачує. Ці слова виявились пророчими, бо на той час СССР ще не існувало, а результати експерименту який був проведений у державах колишнього Радянського Союзу, ми відчуваємо і досі. Далі енцикліка зазначає, що всі люди рівні перед Богом, але між ними існують значні фізичні та інтелектуальні відмінності. Тому існують різні види праці, цінність якої також не однакова. Це природно, і боротися з цим не слід.

У суспільно-господарському сенсі праця потребує капіталу, а капітал – праці. Тут повинен спрацювати принцип солідарності і взаємодії, з якого скористають обидві сторони. Класова ж боротьба призведе лише до безладдя, хаосу, звірячих жорстокостей. Стимулюючи пошану капіталіста до робітника, енцикліка «Rerum Novarum» містить слова зі Святого Письма про те, що обманом затримана працедавцем платня робітника кличе про помсту до небес. Завданням і метою держави є загальне добро, охорона всіх, зокрема, убогих і робітників без приватної власності. «Виходячи з Євангельських засад, – зазначається в енцикліці, – усі люди – рівні». А відтак, держава має діяти, охороняючи індивідуальні права і обмежуючи їх тільки для добра цілої спільноти. Цілий ряд енциклік, які виходили в пізніші роки, розвивали дану тематику.

Що стосується держави Ватикан, яка одночасно є духовним центром християнства, то, на наш погляд ,можна говорити про максимальне наближення її устрою до правової держави (з деякими суттєвими застереженнями). Так, там існує чіткий розподіл влади на законодавчу, виконавчу і судову, і хоча за Папою завжди залишається останнє слово у вирішенні будь-якого питання, він намагається не втручатися у діяльність органів, котрі виконують ці функції. Працівники у Ватикані соціально захищені. Діяльність держави регулюється Конституцією та окремими законами. Вочевидь, таке становище можливо зберігати тільки в країні, де переважна більшість населення активно сповідує християнство.

Католицька соціальна наука, спираючись на природне право, домагається якнайбільшої свободи і самовідповідальності для індивіда, а державі відводить тільки допоміжну роль стосовно координації праці одиниць і суспільних груп задля загального добра. Головною державною функцією при реалізації згаданого «допоміжного» принципу є соціальна. Вона здійснюється з метою захисту державою найбільш уразливих соціальних груп перед сильнішими. Хоча й тут слід зберігати пильність, щоб не порушити існуючої рівноваги між працею й капіталом, наслідком чого може бути катастрофічна інфляція. Держава повинна дбати про господарство країни, і саме в такий спосіб її народ буде визволений з нужди. Надмірні зусилля у сфері соціальної політики призводять не тільки до порушення економічного балансу в суспільстві, але й до зникнення в особи почуття відповідальності.

На завершення зауважимо, що в умовах відродження християнських цінностей на теренах колишнього Радянського Союзу доцільно було б налагодити тісну співпрацю між Церквою і державою. Це дасть можливість продовжувати розбудову правової держави, а Церкві допоможе у вихованні ідеальної людини.

Використана література:

1. Всемирная история государства и права.-М.: Инфра-М. 2001.
2. Котюк В. О. Основи держави і права.-К.: Вентурі. 1995.
3. Нерсесянц В. С. Философия права.- М.: Норма. 1997.
4. Рабинович П. М. Основи загальної теорії права та держави. – К. 1994.
5. Maria Szyszkowska. Filozofia prawa i filozofia czlowieka.- Warszawa.: Instytut Wydawniczy Rax. 1989.