Свобода слова як явище соціальне постала з часу виникнення людства і є його вагомою рушійною силою. Суспільство в процесі еволюції від первісного до інформаційного (де інформація є засобом виробництва і предметом праці) винаходило щораз нові засоби та способи передачі інформації. Історією доведено, що найбільш високо розвинутими в економічному та соціальному плані є ті держави, які, сповідуючи принцип вільного обігу інформації, ставлять свободу слова на найвищий щабель соціальних цінностей. Інформаційно насичений простір як результат здійснення свободи слова є, без сумніву, тим середовищем, де людська істота повною мірою може формуватися як особистість, держава – зберігати свою демократичність, нація – самобутність, а людство – мир.

Соціальна цінність свободи слова найбільш повно розкривається через її функції, тобто основні напрями впливу цієї свободи на людину і суспільство.

До таких функцій належать:

• гносеологічна (пізнавальна): забезпечення можливості отримання суб’єктом найбільш повної інформації про процеси та явища в суспільстві, про його права та обов’язки. Завдяки здійсненню свободи слова збагачується інформаційний простір, тобто середовище, звідки людина черпає знання. Як зазначив Л.Мемфорд, справжня цінність інформації прихована в її здатності збагачувати життя [1, с.1];
• гарантійна, оскільки реалізація цієї свободи робить суб’єктів обізнаними щодо своїх прав та обов’язків, шляхів та правових засобів їх захисту, є фактором запобігання правопорушень, а в разі їх вчинення робить інформацію про них надбанням громадськості, тобто стає гарантією інших прав і свобод;
• захисна, оскільки однією із передумов захисту порушених прав є повідомлення про таке порушення;
• комунікативна, оскільки шляхом здійснення свободи слова відбувається обмін інформацією, що сприяє налагодженню ефективного спілкування між усіма суб’єктами суспільства;
• балансуюча, оскільки свобода слова є підставою обмеження інших прав та свобод і навпаки, вона сприяє гармонійному здійсненню протилежних за змістом прав, їх балансуванню, тим самим забезпечуючи стабільність їх реалізації;
• економічна, оскільки інформація як продукт здійснення свободи слова є товаром, засобом виробництва і предметом праці.

З огляду на те, що свобода слова є за своєю суттю передачею інформації від одного суб’єкта іншому, необхідно з’ясувати дефініцію цього загального поняття інформації. Інформація, яка є поняттям абстрактним та багатогранним, розглядається в різних аспектах: у правовому, економічному, технічному тощо. Її поняття визначають як особливо цінну для соціального інтелекту «кількість непередбачуваного в повідомленні» [1, с.2]; сукупність знаків і символів; документовані або публічно оголошені відомості про події та явища, що відбуваються у суспільстві, державі та навколишньому природному середовищі (ст.1 Закону України «Про інформацію»). На нашу думку, інформацією є будь-які відомості, якими володіє суб’єкт.

Свободу слова потрібно розглядати як можливість суб’єкта –людини або соціального утворення (зокрема юридичних осіб та їхніх об’єднань) – висловлюватися у словесній чи знаковій формах.

Ця свобода реалізується шляхом здійснення суб’єктивного права на свободу слова в межах, визначених законом. Межі здійснення суб’єктивного права на свободу слова встановлюються шляхом законодавчого їх закріплення (свобода слова як об’єктивне право), про що йтиметься нижче.

Отже, можна зробити висновок, що свобода слова – це можливість суб’єкта поширювати інформацію у будь–якій формі, будь–якого змісту та обсягу. Абсолютно неконтрольована свобода сама становить небезпеку з огляду на можливість зловживання нею. Суспільним регулятором цих відносин має виступати об’єктивне юридичне право. Воно за своєю соціальною сутністю є інструментом, покликаним реалізувати свободу кожного суб’єкта, надавати їй визначеності й забезпеченості [2, с.115].

Як відомо, права людини – це певним чином внормована її свобода [3, с.10]. Свобода слова та право на свободу слова – поняття хоча і дуже близькі за змістом, проте не тотожні. Суб’єктивне право на свободу слова як явище юридичне – це основне, невід’ємне, природне право суб’єкта вільно поширювати інформацію, яке необхідне для її існування та нормального розвитку і підлягає вузькому колу обмежень, що необхідні в демократичному суспільстві для охорони та захисту прав інших суб’єктів, ці обмеження мають бути закріплені у законі та мати законну мету. Право на свободу слова в об’єктивно-юридичному розумінні – це сукупність загальнообов’язкових правил поведінки, встановлених або санкціонованих державою, які регулюють суспільні відносини з приводу поширення інформації.

За своєю загальносоціальною сутністю право на свободу слова є природним, основним, невід’ємним, активним правом людини та інших субєктів (об’єднань людей, держави, народу, нації та людства загалом).

Воно є  є природним у тому сенсі, що виникає незалежно від волі держави, супроводжує людину (та інших суб’єктів) з моменту народження (виникнення) і до смерті (зникнення).

За змістом потреб суб’єкта, які цим правом забезпечуються, воно є особистим (необхідне для становлення особистості, розвитку її інтелектуальних, духовних, моральних та інших світоглядних якостей), а у багатьох випадках – і політичним правом (оскільки через нього значною мірою реалізується можливість впливати на державні та суспільні політичні процеси).

Право на свободу слова реалізується шляхом вчинення активних дій (виступи по телебаченню, на мітингах, зборах, написання та опублікування статей та ін.).

Право, що розглядається, є основним, оскільки засадничо необхідне для існування, нормальної життєдіяльності та розвитку як окремого індивіда, так і певних соціальних груп та їх об’єднань.

Невід’ємність права на свободу слова полягає в тому, що воно не може бути ніким і ніколи скасованим. Держава здатна лише обмежити, але не повинна забороняти свободу слова, оскільки остання є невіддільною від її носія – як у біологічному (особа з народження має здатність і потребу «бути почутою», висловлюватися), так і в соціальному плані (усі ланки людського суспільства утворюються і функціонують завдяки комунікаціям).

Це право може здійснюватися як індивідуально, так і колективно, тобто належить (за цим критерієм) до змішаних прав.

Для найбільш глибокого розуміння цінності права суб’єкта на свободу слова, необхідно визначити його місце у системі інших прав та його співвідношення з ними.

Ст. 10 Європейської Конвенції про захист прав людини та основних свобод встановлює, що кожен має право на свободу вираження поглядів. Це право включає свободу дотримуватися своїх поглядів, одержувати й передавати інформацію та ідеї. Аналізуючи цю статтю, можна зробити висновок, що право на свободу вираження поглядів є більш загальним поняттям і включає низку інших прав, зокрема право дотримуватися своїх поглядів (свобода думки), право одержувати інформацію (свобода доступу до інформації), право передавати інформацію та ідеї (право на свободу слова). Усі вищеперелічені елементи в своїй сукупності становлять т. зв. інформаційні права людини.

Право на свободу вираження поглядів та право на свободу слова є взаємодоповнюючими. Реалізуючи право на свободу слова, особа здійснює право на свободу вираження, проте не завжди при реалізації права на свободу вираження реалізується право на свободу слова.

Право на свободу слова та право на приватне життя, честь, гідність є різними, іноді навіть протилежними за своїм змістом та за способами реалізації. Збільшення обсягу першого з них прямо пропорційне зменшенню обсягу другого, якщо вони реалізуються в одній площині.

Від можливості реалізації права на свободу слова значною мірою залежить ступінь реалізації права на інформацію. Чим більший інформаційний потік, тим більший масив існуючої інформації у суспільстві, і навпаки: обмеження змісту й обсягу права на свободу слова має наслідком обмеження змісту й обсягу права на інформацію.

Жодне право, яким би цінним і важливим воно не було, не є абсолютним, оскільки підлягає певному колу обмежень. У ч.2 ст.10 Конвенції про захист прав людини та основних свобод зазначається, що здійснення цих свобод може бути предметом таких формальностей, умов, обмежень або покарань, які встановлені законом та є необхідними в демократичному суспільстві. Будь-яке обмеження повинно бути передбачене законом, мати законну мету, бути необхідним у демократичному суспільстві, щоб сприяти досягненню цієї меті. Законною метою, передбаченою ч.2 вищезгаданої статті, може бути: забезпечення національної безпеки; забезпечення територіальної цілісності, громадського спокою або економічного добробуту; охорона порядку і запобігання злочинам; охорона здоров’я чи моральності; захист репутації або прав інших осіб; запобігання розголошенню конфіденційно одержаної інформації; забезпечення авторитету і безсторонності суду.

Обмеження права на свободу вираження поглядів можна класифікувати таким чином:

1) залежно від змісту поширюваної інформації: обмеження поширення конфіденційної інформації про суб’єкта або такої, що не відповідає дійсності, ганьбить його честь, гідність, ділову репутацію; обмеження щодо поширення інформації, яка містить державну таємницю з метою запобігання загрози державної безпеки, громадського порядку; обмеження поширення інформації, яка підриває авторитет та безсторонність суду;

2) залежно від часу поширення інформації: обмеження щодо поширення інформації для забезпечення громадського спокою; державних інтересів;

3) залежно від місця поширення інформації обмеження: з міркувань охорони стратегічно важливих об’єктів; охорони здоров’я громадян; забезпечення безпеки руху, зв’язку та інших комунікацій; громадського порядку;

4) залежно від способу поширення інформації: обмеження проведення маршів, пікетів, зборів, роздавання листівок, використання гучномовців., котрі застосовуються для захисту різноманітних суспільних інтересів, безпеки руху, громадського порядку, суспільної моралі.

За метою обмеженнь права на свободу слова їх можна класифікувати на такі, які покликані захищати: суспільні інтереси; інші права особи; забезпечувати авторитет і безсторонність суду.

Підсумовуючи, можна констатувати, що право на свободу слова є необхідним для формування і розвитку особистості, належного функціонування держави; воно є невід’ємним від його носіїв, природним за своєю суттю; підлягає певному колу обмежень та реалізується шляхом вчинення активних дій (поширення інформації).

Свобода слова є необхідною як для нормального функціонування та розвитку не тільки суспільства в цілому, а й окремої людини як первинної його частини. Не лише розвиток індивіда відбувається у суспільстві (формується відповідно до місця, часу і рівня свого середовища), а й суспільство прогресує завдяки інтелектуальному прориву, прогресу окремих людей, вираженому в їх «слові».

Значимість свободи слова важко переоцінити: вона виконує гносеологічну, комунікативну, захисну, економічну функції, а також є гарантією інших прав та свобод, у чому, на нашу думку, й полягає її основна соціальна цінність.

ЛІТЕРАТУРА

1. Речицький В. Обґрунтування модельного проекту «Конвенції про захист інтелектуальної свободи» // Культура, людина і право.Харків. – 2001. – №1
2. Рабінович П.М. Основи загальної теорії права та держави. – К., 2001.
3. Алексеев С.С. Философия права. – М., 1999.