Освіта та самоосвіта

Реферати, дослідження, наукові статті онлайн

Прийняття хартії основних прав європейського союзу – новий етап у розвитку прав людини

Серед усіх джерел прав людини пріоритетне значення для розвитку Європейського Союзу має Конвенція Ради Європи про захист прав людини та основних свобод 1950 р. (далі – Конвенція). Справа полягає не тільки в історичній та географічній єдності ЄС та Ради Європи. Важливим чинником є змістовність цього документа, висока юридична техніка, що дозволила їй доказати свою ефективність на практиці. У зв’язку з цим Суд ЄС підкреслював особливе місце Конвенції у якості головного джерела прав та свобод особистості у Європейському Союзі, і ця доктрина в 1992 р. була сприйнята в Установчому договорі ЄС. Згідно зі ст.6 (п.2) цього договору: «Союз поважає права і свободи людини, що були гарантовані… Європейською Конвенцією про захист основних прав і свобод громадян…» [1, с.18]. Таким чином, за відсутності власного «білля про права » Суд визнав у цій ролі Конвенцію. Замість того, щоб підготувати своє джерело основних прав, ЄС фактично учинив рецепцію джерела з іншої правової системи [2, с.23].

Досить швидко сумнівність такого підходу почала проявлятися у право-вому регулюванні. По-перше, рецепція припускала механічне запозичення норм і не була здатна врахувати всю специфіку устрою, завдань і компетенції ЄС. По-друге, рецеповані положення були підготовлені більш ніж півстоліття тому стосовно потреб Ради Європи. Навіть протоколи, що її доповнюють, не цілком враховують еволюцію інституту основних прав. По-третє, Конвенція не закріплює увесь комплекс прав людини. Предмет її норм – це головним чином права «першого покоління» (громадянські та політичні). Такі права, як соціальні, економічні, культурні, в Конвенції майже не представлені. Відомо, що у рамках Ради Європи ці права закріплені в Європейській соціальній хартії, але цей документ має рамковий і програмний характер. У зв’язку з цим рецепція даних положень не була здійснена, хоча вона згадується в установчих договорах.

Неповнота Конвенції – одна з головних причин, що спонукала Союз почати розробку Хартії основних прав. Інша причина полягає у неможливості викори-стання ЄС механізму гарантування прав. Центральним елементом цього механі-зму є Європейський суд з прав людини (далі – Євросуд) у Страсбурзі, заснований Конвенцією для її реалізації. Кожна особа, права якої, визнані Конвенцією, порушені, може після проходження всіх етапів судового оскарження у відповідній державі апелювати до Євросуду. Ця процедура використовується в усіх випадках, коли основні права порушуються державами в якості «Високих Договірних Сторін» Конвенції. Якщо порушником виступає ЄС, то її застосування стає неможливим, тому що Союз не є стороною Конвенції, а держави-члени не несуть відповідальності за дії і рішення союзних інститутів. У подібному випадку зацікавленій особі необхідно звертатися в судові інстанції самого Європейського Союзу – Суд Європейських співтовариств або спочатку в Суд першої інстанції (із правом касаційного оскарження в Суді ЄС). Юрисдикція цих судів розглядати справи на підставі Конвенції передбачена Договором про ЄС (п.»з» ст.46). У результаті охорону тих самих прав забезпечують дві різні системи європейських судів, що розрізняються не тільки місцезнаходженням, а й юрисдикцією, процедурами і т. д. Залежно від того, ким порушені конвенційні права – національною або наднаціональною владою, залежить, куди треба звертатися за захистом – у Страсбург чи до судів ЄС у Люксембург. Застосування Конвенції значною мірою залежить від того, як інтерпретуються її норми в правозастосовчій практиці. Тлумачення Конвенції дає Євросуд. Більш того, він створив і розвиває на базі Конвенції прецедентне право, що вважається обов’язковим для національних судів. Однак суди ЄС не зв’язані рішеннями Євросуду. Вони дають власне тлумачення Конвенції, що не завжди збігається з позицією Євросуду та підриває єдність правозастосовчої практики. Найкращим способом вирішити проблему ЄС була б розробка власного джерела, що стало б доступним для рядових громадян; це не тільки відповідає Конвенції, а й охоплювало б усю сукупність основних прав і свобод; відтворювало б новітні тенденції у розвитку інституту основних прав за підсумками XX ст.

У 1999 р. було прийняте рішення про підготовку Хартії ЄС про основні права. Очевидно, що тексти, сформульовані в Хартії, належать до правового порядку ЄС. Тексти, запозичені з Конвенцї або Європейської соціальної хартії, не можуть вважатися джерелами іншого правового порядку, що зберігають свій первісний нормативний характер і нормативну силу не як джерела права ЄС, а як зовнішні джерела в рамках Хартії [3, с.14].

Хартію основних прав Союзу було прийнято у грудні 2000 р. у м. Ніцца разом із прийняттям Ніцького договору, який завершив процес інституційного реформування ЄС та згідно з яким передбачається розширення ЄС. Звичайно, зміцнення інституційного та політико-економічного фундаменту ЄС не може іс-нувати окремо від забезпечення належного рівня захисту прав людини.

Предмет Хартії складають основні права особистості в усіх сферах громад-ського життя. Хартія регулює взаємини людей та їх об’єднань як один з одним (у рамках громадянського суспільства), так і з державою, а також з іншими носіями публічної влади. Універсальність предмета Хартії є одним з головних достоїнств цього документа. Варто також відзначити, що ряд держав і міжнародних організацій використовують подвійний стандарт стосовно основних прав і свобод. Особисті і політичні права закріплюються у перших розділах основних законів та забезпечуються гарантіями. Соціально-економічні права часто не визнаються «справді основними». Конституційні норми деяких країн у цій сфері закріплюються у розділах не про основні права, а про принципи або в цілях соціальної політики (наприклад у Конституції Ірландії 1937 р. – «Основні принципи соціальної політики», ст.45) [4, с.353 – 354]. На міжнародному рівні права «першого покоління», з одного боку, і соціально-економічні права – з іншого, закріплюються у двох різних пактах ООН. Подібний дуалізм відрізняє також систему охорони прав людини в рамках Ради Європи: існують Конвенція про захист прав людини й основних свобод і Європейська соціальна хартія. Другий документ є набагато менш діючим, не користується юрисдикційним захистом наднаціональних судів. І навпаки: Хартія ЄС об’єднує усі особисті, політичні та соціально-економічні права та визнає їх у якості основних.

Особливий інтерес представляє структура Хартії. Традиційна структура «біллів про права», що також прийнята й у Конституції України, виходить із класифікації поділу прав і свобод на три категорії. Спочатку викладаються особисті права, потім – політичні, а вже згодом — соціально-економічні права. Усі ці права присутні й у Хартії, але відмінність полягає у тому, що класифіковані вони по-іншому.

  1. У главі I «Гідність» закріплюються права особистості, що забезпечують можливість життєдіяльності людини в усіх сферах: право на людську гідність, на життя й ін. За своїм походженням – це «природні» права, тобто властиві кожній людині, незалежно від держави. Усі права, що утримуються в цій главі, логічно пов’язані з правом на людську гідність (ст.1). До цих прав належать право на життя (ст.2), право на недоторканість (ст.3), заборона катувань, нелюдського або принижуючого гідність поводження (ст.4). Стаття 4 значною мірою спирається на ст.3 Конвенції [5, с.540]. Окрім прав, у цьому розділі закріплено ряд заборон, які гарантують можливість здійснення усіх прав, пов’язаних із принципом поваги людської гідності. Так, закріплюється заборона на торгівлю людськими істотами (ст.5), заборона на страту (ст.2) і багато інших.
  2. Другий розділ «Свободи» закріплює межі особистої свободи людини стосовно окремих сфер її життєдіяльності: свобода й особиста безпека, захист приватного і сімейного життя, свобода совісті і віросповідання й ін. Мова йде про негативні права, тобто права на невтручання влади та інших осіб у життя людини.
  3. Третій розділ «Рівність» містить статті, об’єднані завданням забезпечення рівності: рівність перед законом (ст.20), неприпустимість дискримінації (ст.21), рівність чоловіків і жінок (ст.23). Хартія виокремлює специфічних адресатів цього принципу: діти (ст.24), люди похилого віку (ст.25) та інваліди (ст.26).
  4. Глава IV «Солідарність» містить 12 статей, багато з яких запозичені з Європейської соціальної хартії та з Хартії Співтовариства про основні соціальні права працівників (не має обов’язкової сили). У цій главі також отримали закріплення обов’язки органів публічної влади у соціальній сфері: у формі ко-респондуючих їм соціальних прав (право на соціальну допомогу, охорону здоров’я) або загальних принципів діяльності (охорона навколишнього середовища, захист споживачів).
  5. Глава V «Громадянство» з деякими доповненнями відтворює чинні з 1993 р. положення ч.2 Договору про Європейське Співтовариство «Громадянство Союзу» [8, с.54 – 56]. Тут містяться «права громадянина», тобто ті права, володіння якими пов’язано з приналежністю до громадянства ЄС: право обирати і бути обраним на виборах до Європейського Парламенту (ст.39), право на добросовісне управління (ст.41), свобода пересування і вибору місця проживання (ст.45), дипломатичний захист (ст.46). Ще одне право – це право на звернення до Омбудсмену ЄС у випадках поганого управління діяльністю установ та органів Співтовариства (ст.43) [9, с.145]. Наявність такого органу є важливою гарантією дотримання прав людини і забезпечення високого рівня захисту.
  6. Глава VI «Правосуддя» складається із чотирьох статей, які закріплюють кримінально-правові та процесуальні гарантії прав і свобод: право на справедливий судовий розгляд (п.2 ст.47), право на юридичну допомогу (п.3 ст.47), принцип презумпції невинності (п.1 ст.48), принцип «non bis in idem» – («ніхто не може бути покараний двічі за один і той же злочин») (ст.50), втілений у статті відповідно до ст.4 Протоколу №7 до Конвенції [10, с.557].
  7. Остання глава – «Загальні положення» – містить норми, що визначають дію Хартії загалом, її співвідношення з іншими джерелами основних прав і свобод.

Розглянута структура Хартії є результатом нового підходу – розташування прав і свобод не за видами, а відповідно до загальних цінностей, на захист яких спрямовані ці права. Хартія змінила практику проведення розходжень між, з одного боку, громадянськими та політичними правами, з іншого боку, економічними та соціальними правами і розподіляє усі права навколо декількох головних принципів: людська гідність, основні свободи, рівність, солідарність, громадянство і правосуддя.

Прийняття Хартії є черговим свідченням подальшого вдосконалення міжнародного механізму захисту прав людини, а також є діючим інструментом захисту прав людини на європейському континенті. А той факт, що ЄС інкорпорував Хартію у проект своєї Конституції, яка склала її другу частину, означає, що Союз підніс каталог прав, передбачений Хартією, до рівня своїх конс-титуційних норм найвищої юридичної чинності і прямої дії.

ЛІТЕРАТУРА

  1. Договір про Європейський Союз // Європейський Союз: консолідовані дого-вори. – К.: Port-royal, 1999.
  2. Хартия Европейского Союза об основных правах / Под ред. С.Ю. Кашкина. – М.: Юриспруденция, 2001.
  3. Райнер А.О. Хартії Європейського Союзу про основні права // Конституційне право: Східноєвропейський огляд. – 2002 . – №12.
  4. Конституции государств Европейского Союза / Под. ред. Л.А. Окунькова. – М: Инфра М – Норма,1997.
  5. Европейская конвенция о защите прав человека и основных свобод 1950 р. // Международые акты о правах человека: Сб. док. – М.,: Норма-Инфра М, 2000.
  6. Европейская социальная хартия // Международные акты о правах человека: Сб. док. – М.: Норма-Инфра М, 2000.
  7. Договір про Європейське Співтовариство // Європейський Союз: консолідовані договори. – К.: Port-royal, 1999.
  8. Хартія основних прав Європейського Союзу // Бюлетень Міністерства юстиції України. – 2001. – №3.
  9. Протокол №7 до Конвенції про захист прав людини й основних свобод 1950 р. // Международные акты о правах человека: сб. док. – М.: Норма-Инфра. М., 2000.