18 березня 2004 року Верховною Радою України було прийнято новий Цивільний процесуальний кодекс України (далі – ЦПК) [1], який набув чинності з 1 вересня 2005 року. Цей кодекс був прийнятий з урахуванням конституційних положень щодо здійснення правосуддя в Україні та порівнянно з ЦПК України 1963 року містить ряд новел. Зокрема, принципово змінені положення щодо участі у процесі прокурора, дещо змінені підстави та форми його участі, внесені зміни в його повноваження тощо.

Згідно з ЦПК прокурор є учасником цивільного процесу, суб’єктом цивільно-процесуальних відносин та належить до осіб, які беруть участь у справі. Прокурор у випадках, встановлених законом, може звернутися до суду із заявою про захист прав, свобод та інтересів інших осіб або держави чи суспільних інтересів та брати участь у цих справах.

Врегулювання питання представництва прокурором у цивільному процесі пов’язане із закріпленням у Конституції України (п. 2 ст. 121) [2] функції представництва інтересів громадянина або держави в суді, воно стало предметом досліджень науковців та практиків М.Абрамова, М.Бородіна, Г.Васильєва, В.Долежана, В.Сапункова, Є.Суботіна та О.Червякової, С.Фурси, М.Руденка та багатьох інших [3, с. 95].

У контексті цивільного судочинства ця конституційна норма не завжди знаходить підтвердження в нормах процесуального законодавства стосовно представництва, що визначено також і Законом України “Про прокуратуру”, оскільки представництво в цивільному судочинстві – це давно сформований інститут і участь прокурора в цивільному процесі полягає в захисті інтересів держави або прав та законних інтересів громадян [4, с.60].

Практичну значущість і складність участі прокурора має правильне визначення інтересів громадянина та державного інтересу як предмета прокурорського представництва. Інтереси громадян, які підлягають захисту органами прокуратури, повинні мати правовий характер. Як стверджує М.В. Косюта, законний інтерес, що підлягає захисту, має відповідати двом вимогам: по-перше, перебувати в правовому середовищі, по-друге, не порушувати інтересів, виражених у суб’єктивному праві [3, с.98]. На думку М.Руденка, державний інтерес є оціночним поняттям. Прокурор чи його заступник у кожному конкретному випадку самостійно визначає, у чому саме відбулося або може відбутися порушення матеріальних чи інших інтересів держави, обґрунтовує у позовній заяві необхідність їх захисту та визначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах [5, с.28].

Так, відповідно до ч.1 ст.36 Закону України „Про прокуратуру” [6] представництво прокуратурою інтересів громадянина або держави у суді полягає у здійсненні прокурорами від імені держави процесуальних та інших дій, спрямованих на захист у суді інтересів громадянина або держави у випадках, передбачених законом. Аналогічне визначення терміна „представництво прокуратурою інтересів громадянина або держави у суді” зустрічаємо у пункті 1.2 наказу Генерального прокурора України від 28.10.2002 року №6 „Про організацію діяльності прокурорів по представництву інтересів громадянина або держави в суді та нагляду за додержанням законів у виконавчому провадженні”.

Ст. 122 ЦПК України 1963 року та ст.46 ЦПК України 2004 року наділяють прокурора правом на звернення до суду із заявами на захист прав, свобод та інтересів інших осіб або держави чи суспільних інтересів. Незважаючи на виконання прокурором функцій представництва, він не є представником, оскільки повноваження на представництво інтересів особи йому надається органом, який уповноважив його на таке представництво (тобто органом прокуратури), а не самою особою, в інтересах якої він виступає. Підтвердженням цього може бути ч.2 ст.46 ЦПК України, якою передбачено, що “відмова органів та інших осіб, які відповідно до статті 45 цього Кодексу звернулися до суду в інтересах інших осіб, від поданої ними заяви або зміна вимог не позбавляє особу, на захист прав, свобод та інтересів якої подано заяву, права вимагати від суду розгляду справи та вирішення вимоги у первісному обсязі”. У свою чергу, у ч.3 ст.46 ЦПК України зазначається, що “якщо особа, яка має цивільну процесуальну дієздатність і в інтересах якої подана заява, не підтримує заявлених вимог, суд залишає заяву без розгляду”. Отже, це свідчить, що між прокурором та особою не виникає взаємних прав та обов’язків. Представник, як відомо, має у справі процесуальний інтерес, поділяє він також і ставлення особи, яку він представляє, до суті матеріального спору.

За сучасних умов діяльність органів прокуратури із здійснення представництва інтересів громадянина або держави у суді пристосовується до нових правових реалій у зв’язку з уточненням у законодавстві підстав та порядку такого представництва.

Цивільним процесуальним законодавством чітко визначаються мета та підстави участі прокурора у цивільному процесі. Так, його участь можлива за власною ініціативою, за ініціативою суду та у випадках, чітко визначених законом. Процесуальне законодавство України надає прокурору право на свій розсуд подавати позов на захист прав, свобод та інтересів громадянина або держави. Вступ у процес за власною ініціативою має факультативний характер, тобто не є обов’язковим для прокурора. Він самостійно визначає наявність підстав для представництва у суді інтересів громадянина або держави. Факультативна участь прокурора у цивільному процесі передбачена великою кількістю норм чинного законодавства (така участь передбачена у розгляді справ про визнання шлюбу недійсним (ст. 42 СК України), про скасування усиновлення чи визнання його недійсним (ст. 240 СК України) тощо). Так, згідно з ЦПК України участь прокурора за ініціативою суду має місце, коли суд визнає її необхідною у конкретній справі при вирішенні питання про склад осіб, які братимуть учать у справі у попередньому судовому засіданні. Про обов’язкову участь прокурора у справі суд постановляє ухвалу, яка не підлягає оскарженню, і прокурор не може відмовитися від її виконання. Участь прокурора у цивільному процесі є обов’язковою і у випадках, конкретно вказаних у законі. Так, статтею 33 Закону України „Про прокуратуру” [6] передбачена обов’язкова участь прокурора у справах про відшкодування збитків, заподіяних злочином інтересам держави, а також у справах громадян, які за станом здоров’я та з інших поважних причин не можуть захистити свої права.

Аналізуючи норми чинного законодавства, можна виділити дві процесуальні форми участі прокурора у процесі: перша форма – це звернення до суду першої інстанції із заявами щодо захисту прав, свобод та інтересів інших осіб або держави чи суспільних інтересів та участь у цих справах. Їх розгляд передбачений у позовному, наказному та окремому провадженні. Прокурор здійснює представництво інтересів громадян або держави на будь-якій стадії цивільного процесу, тобто він має право також на внесення апеляційної скарги (ст. 292 ЦПК), касаційної скарги (ст.324 ЦПК), оскарження судових рішень у зв’язку з винятковими обставинами (ст.353 ЦПК) та подання заяви про перегляд рішення, ухвали чи судового наказу за нововиявленими обставинами (ст.362 ЦПК). Порушення прокурором цивільної справи зумовлюється необхідністю захистити інтереси держави або громадянина, але ст.45 ЦПК не визначає, коли саме настають такі обставини, а надає прокурору право визначати їх у конкретному випадку самостійно у будь-якій справі, що підвідомча суду; друга процесуальна форма – здійснення представництва інтересів громадянина або держави у порядку, встановленому ЦПК та іншими законами на будь-якій стадії цивільного процесу.

Отже, процесуальні форми участі прокурора у цивільному процесі, на нашу думку, – це закріплена у процесуальному законодавстві можливість діяльності прокурора на порушення провадження в цивільних справах у суді чи вступ у вже розпочатий іншими особами цивільний процес.

Разом з тим позивачем за позовом, пред’явленим прокурором, є та особа, яка є суб’єктом спірних матеріально-правових відносин, на захист прав і законних інтересів якої прокурор заявив позов, а не сам прокурор.

Цивільна процесуальна правосуб’єктність прокурора відрізняється від сторони тим, що він захищає інтереси сторони, а сторона – свої матеріальні права та інтереси. Прокурор має державний характер зацікавленості по справі, а сторона – суб’єктивний матеріально-правовий. Прокурор не є стороною і у процесуальному розумінні, оскільки, на думку М. Й. Штефана, “нашому праву не відомий поділ суб’єкта процесуальних правовідносин на дві частини – матеріальну та процесуальну” [7, с.138]. Незважаючи на те, що прокурор не є стороною у цивільному процесі, він користується процесуальними правами та виконує процесуальні обов’язки сторони, за винятком права укладати мирову угоду, що передбачено ст. 46 ЦПК України.

Отже, прокурор, здійснюючи у суді представництво інтересів громадянина або держави, діє від свого імені самостійно на підставі закону і керуючись тільки законом без наданих йому повноважень сторони. Хоча в законодавстві стосовно прокурора вживається термін „представництво інтересів громадянина або держави”, однак це представництво не є представництвом у розумінні цивільного процесуального законодавства, оскільки прокурор діє в інтересах інших осіб та від власного імені. Таким чином, щодо участі прокурора з метою представництва інших осіб, доцільно вживати термін не “представництво”, а “захист прокурором інтересів громадянина або держави в суді”. Для усунення цих протиріч у законодавстві пропонуємо внести зміни до ч.2 ст. 45 ЦПК України щодо заміни термінологічного словосполучення „представництво інтересів громадянина або держави” на „захист інтересів громадянина або держави” в цивільному процесі.

Список використаних джерел

1. Цивільний процесуальний кодекс України від 18 березня 2004 року. – К.: Вид. А.В.Паливода, 2005. – 156 с.
2. Конституція України, прийнята на п’ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 року // Відомості Верховної Ради.–1996.–№30.–Ст.142.
3. Косюта М. В. Прокуратура України: Навч. посіб. – Одеса: Юридична література, 2002. – 312 с.
4. Чорнооченко С. І. Цивільний процес України: Навч. посіб. – К.: Центр навчальної літератури, 2004. – 308 с.
5. Руденко М. Представництво прокурора в судовому процесі за новим Цивільним процесуальним кодексом України // Юридичний вісник України. – 2005. – №24. – С.25-32.
6. Закон України „Про прокуратуру” від 5 листопада 1991 року №1789-XII.// Відомості Верховної Ради.–1991.–№53.–Ст.793.
7. Штефан М. Й. Цивільне процесуальне право України. – К.: ВД – „Ін Юре”, 2005. – 624 с.