Процес сучасного державотворення в Україні зумовив необхідність критичного переосмислення місця і ролі державного управління в контексті його реформування. Зрозуміло, що успіх перетворень буде значною мірою залежати від того, наскільки швидко і ефективно керівництво країни зможе створити необхідні умови для функціонування державних інституцій, в яких провідне місце займатиме кадрова політика.

Актуальність даної теми зумовлена вагомим впливом елітарності на розвиток державного управління.

Крім цього, на часі багато науковців мають скептичне ставлення до вже існуючих елітарних теорій, оскільки вивчали і осмислювали еліту переважно або ж самі її представники, або ж люди, близькі до неї. Виходячи з цього, еліта описувала сама себе. Тому, на наш погляд, цілком закономірними є сумніви щодо реалістичності даного автопортрету.

Добре відомо, що XX століття стало епохою диференціації та інтеграції наук, які знайшли своє відображення і у XXІ столітті. Нові наукові дисципліни формувалися не тільки як спеціалізовані підгалузі вже існуючих, а й як дисципліни, що поєднують досягнення різних суміжних наук.

На нашу думку, комплексною науковою дисципліною, яка по праву претендує на самостійний статус і відіграє важливу роль у формуванні державного апарату, є елітологія.

Варто зауважити, що елітологія як наука формувалась на протязі багатьох століть. До сучасних елітологів належать Г.К. Ашин, А.А. Богданов, П.Л. Карабущенко, Т.К. Котарбинський, Ю.В. Ярмак. Окремі аспекти елітологічної проблематики вже розглядалися такими вітчизняними науковцями, як В.Б. Авер’янов, С.Д. Дубенко, Н.Р. Нижник, І.І. Нинюк, І.В. Розпутенко та інші.

Як наголошує Г.К. Ашин, елітологію розглядають у широкому та вузькому розумінні.

У широкому розумінні це наука про диференціацію буття, його впорядкованість, структуру, з якими нерозривно пов’язана ієрархічність (ключова проблема для розуміння феномена еліти). У вузькому розумінні елітологія – це наука про вищу страту в системі соціальної стратифікації, функції якої пов’язані з управлінням в соціумі. Тому до еліти належить та частина суспільства, що складається з найбільш авторитетних лідерів, котрі визначають основи розвитку соціальної системи, і є прикладом, на який орієнтується суспільство [1, 2-3].

Незаперечною є думка доктора наук з державного управління І.В. Розпутенка, яка полягає у тому, що практика державотворення в Україні нині тільки дестабілізує ситуацію, кризовість якої посилюється не лише відсутністю належних державних органів, а й відповідно підготовлених кадрів, здатних змусити по-новому функціонувати державний механізм [5, 8].

І серед основних причин дефіциту елітарності в національній системі державної служби професор І.В. Розпутенко виділяє наступні:

• наявність кадрового складу органів державного управління, що дискредитує державну політику;
• державна служба є логічним продовженням політичних, а часто й партійних інститутів;
• відсутність сучасної концепції державної служби, яка б відповідала вимогам державотворення в Україні.

На наш погляд, до таких причин належать:

• намагання тих, хто сьогодні при владі, уникнути контролю з боку народних мас і реформувати під себе систему державного управління з відповідними повноваженнями;
• систематичні порушення державними чиновниками норм чинного законодавства України;
• мінімізація ролі суспільства у здійсненні державної влади;
• відсутність забезпечення державними службовцями потреб та інтересів населення;
• низький рівень культури, національної свідомості і патріотизму вітчизняних високопосадовців.

Як зазначає С.Д. Дубенко, державна служба існує для реалізації соціальної сутності держави, виконання її основного призначення – надання державними службовцями високопрофесійних управлінських послуг громадянам своєї держави [2, 139].

Передусім, необхідно виходити з того, що еліта в системі державного управління – це правляча меншість, найкращі з маси інших, а результативність її діяльності полягає у наборі якісних послуг, котрі потрібні громадянам.

Головною метою державної кадрової політики є формування такого кадрового потенціалу, який може забезпечувати ефективне функціонування і розвиток державного апарату на професійному кваліфікаційному та діловому рівнях [4, 89]. Слід відмітити, що невід’ємним елементом таких процесів є національно-культурна, національно-моральна самоідентифікація, патріотизм державних службовців. Таким чином, вище зазначені якості визначаються як базові і в Концепції адміністративної реформи України [3, 28].

Отже, сьогодні нашій державі потрібні фахівці нової генерації, високопрофесійні, патріотичні, національно свідомі державні службовці, які неухильно дотримуватимуться букви закону, матимуть сучасне бачення перспектив розвитку країни і адекватно реагуватимуть на виклики часу. Тільки така національна еліта відповідатиме глибинному змісту цього поняття.

Список використаних джерел:

1. Ашин Г.К., Охотский Е.В. Курс элитологии. – М.: Спартак-демпрс, 1999. – 368 с.
2. Дубенко С.Д. Державна служба і державні службовці в Україні. – К.: USAID, видавничий дім „Ін-Юре”, 1999. – 235 с.
3. Концепція адміністративної реформи в Україні. – К., 1998. – 59 с.
4. Нинюк І.І. Професіоналізм державних службовців: Монографія/ за заг. ред. Н.Р. Нижник. – Луцьк: Надстир’я, 2005. – 164 с.
5. Розпутенко І. Дефіцит елітарності як національна ознака// Уряд. кур’єр. – 2008. – 26 лютого – №37. – С. 8- 9.