Вступ

Сьогодні культура постає суттєвим елементом в обговоренні проблем європейсько-українських зв’язків у культурологічному контексті, спрямованому на сучасні перспективи. Набуває актуальності неабияка зацікавленість питаннями проблем народної культури України як носія грецько-візантійської культури та світогляду давніх слов’ян.

Культура європейського Середньовіччя охоплює майже тисячоліття від падіння Римської імперії до Нового часу (V-XV ст.). Умовно культуру європейського Середньовіччя можна поділити на культуру Візантії та культуру Західної Європи.

Візантія — це перша християнська імперія, коли імператор св. Костянтин (330-1453 pp.) переніс у 330 р. столицю своєї імперії з Риму на береги Босфору в невелике грецьке місто Візантій. З часом колишня назва міста стала назвою нової держави. Візантія — країна церков та монастирів, семи Вселенських соборів, найавторитетніших учителів церкви, батьківщини християнської містики. Вона відома як наставниця слов´янського світу, оплот християнства, берегиня культури від варварства.

Своєрідність візантійської культури полягає в тому, що вона розвивалася на перехресті декількох цивілізацій — пізньоантичної, східної та новонародженої середньовічної. До її творення прилучилися поліетнічні народи, що проживали на території імперії: сирійці, фракійці, вірмени, грузини, іудеї, греки, римляни тощо. Грецька мова стала державною мовою Візантії з кінця VI-VII ст., витіснивши з державно-адміністративних сфер латину.

Грецька культура становила основу візантійської культури. Власні глибокі традиції тут об´єднувалися з терпимістю до культури інших народів, які емігрували в імперію. Візантійська культура завжди користувалася творчим набутком інших народів.

Дослідниками запропоновано різні підходи до вивчення питання грецько-візантійської культури та світогляду давніх слов’ян. Це доведено у наукових напрацюваннях вітчизняних та зарубіжних дослідників, серед яких: Є. Аничков, Н. Велецкая, Є. Голубінский, Г. Лозко, Б. Рибаков Б. Романов, С. Токарев А, Н. Толстой та інші. Вивчення питання народної культури України як носія грецько-візантійської культури та світогляду давніх слов’ян залишається відкритим.

Нині мають місце твердження про те, що найбільше світових змін відбулося при прийняті народами Європи християнства, яке й поширилося на слов’янські землі, зокрема Україну.

1. Духовно-культурна спадщина Візантійської імперії

Не можна не погодитися з думкою, що чим більше в світі цивілізацій і народностей, тим яскравіше виражено їх взаємозв’язок, який призводить до культурних запозичень та часово-просторових нашарувань, оновлення, збагачення культур.

Торкаючись культурологічних проблем, слід зосередити увагу на тому, що в сучасному просторі спостерігаються тенденції до тісної взаємодії різних народів, різних культур, що сприяє культурному взаємообміну.

Провідна тенденція візантійської культури — це її цілісність. У ній неможливо простежити динамічну зміну епох, що відрізняються одна від іншої. Усе візантійське тисячоліття необхідно розглядати як одну велику епоху історії культури, що не може не вражати своєю єдністю й поєднанням християнських та світських елементів у культурі.

Еміграція варварів у північно-східну частину Візантії — суттєва риса, яка розділяла стародавні часи від Середньовіччя.

Становлення візантійської культури відбувалося за обставин глибоко протирічного ідейного життя ранньої Візантії. Це був час становлення ідеології візантійського суспільства, оформлення системи християнського світогляду, що стверджувався в гострій боротьбі з філософськими, етичними, естетичними і природознавчими поглядами античного світу. Перші століття існування Візантійської імперії можна розглядати як важливий етап світоглядного перевороту, коли не тільки формувалися основні тенденції мислення візантійського суспільства, а й складалася його образна система, яка спиралася на традиції язичеського еллінізму і християнства, набуваючи державного статусу.

Грецько-римський світ сприймав християнство активно. Він не тільки отримував, а й давав сам. Християнські апостоли, пророки і проповідники вимагали від візантійського світу відречення від своїх блукань (рідного побуту і обрядів, які називали «двовір’ям») і відродився в новій вірі. Та й сам відповідав на ці вимоги своїми тайними і заповітними муками думки та почуттів [5, c. 27].

Специфічною рисою візантійської культури є досить високий рівень розвитку дипломатії і військового мистецтва, що зумовлювалось необхідністю відбивати нескінченні набіги зовнішніх ворогів та різними засобами долати кризові явища в суспільстві. У 1453 р. Константинополь захопили турки-османи. Це був кінець візантійської держави, але не кінець тисячолітньої візантійської культури. Ця велика спадщина сублімувалася в національні культури багатьох народів, у тому числі й українського.

Формування ранньовізантійської культури відбувалося в умовах гострої боротьби християнського віровчення з філософськими, етичними, естетичними та природознавчими поглядами пізньоантичного світу. Перші століття існування Візантії були важливим етапом становлення світогляду візантійського суспільства, що спирався на традиції язичницького еллінізму, а також на християнство. У Візантії не було глибокого розриву між античністю і Середньовіччям, характерного для Заходу. Візантійська культура увібрала всі знання Стародавнього світу і стала берегинею античної спадщини, творчо впорядкувавши її християнським духом.

Візантійська освіта, наука, мистецтво також мали церковно-релігійний характер. Богослов´я було центральним предметом літературної творчості. По всій імперії відбувалися богословські диспути про основи культури, що мали на меті висловити християнські істини мовою філософії. У поєднанні ідей раннього християнства з неоплатонізмом парадоксально переплелися античні риторичні форми з новим ідейним змістом, розумінням буття як блага, що дає своєрідне виправдання космосу, а внаслідок — світу і людини.

Християнські богослови, письменники, проповідники все частіше використовують простоту і пластичність філософської прози, філігранні методи неоплатонічної діалектики, логіку Арістотеля, античну риторику. Тому візантійська християнська література досягає високого ступеня витонченості, поєднуючи форму з глибоким змістом.

Особливо необхідно звернути увагу на діяльність випускника Константинопольського університету Патріарха Фотія (бл. 810 чи бл. 820-890), талановитого прихильника Арістотеля. Головний твір Фотія «Міріо-біблон»(безліч книжок), або «Світобібліон», — перша середньовічна енциклопедична праця, що складається з анотацій церковних і світських (історичних, географічних, медичних) творів грецьких та візантійських авторів. її важливість полягає в тому, що вона зберегла праці, які до нас не дійшли [4, c. 31-32].

У період злету культури Візантії (середина IX ст.) — видатний вчений Лев Математик очолив університет у Константинополі, відомий як Магнаврська школа. До його навчальної програми входили математика, механіка, геометрія, астрономія, філософія, граматика. Учнями Лева були численні видатні діячі науки й культури, серед яких — майбутній «апостол слов´ян» Кирило-Костянтин.

У цей період у суспільстві з´явилося нове покоління освічених людей, які мали глибокі знання з теології, філософії, географії, етнографії, зналися на іноземних мовах і були готові нести візантійську культуру по всьому світу, в тому числі й своїм північним сусідам — слов´янам. Саме завдяки цим людям християнство активно проникало в правлячу верхівку слов´ян.

Честь винаходу слов´янського алфавіту належить вихованцям Лева Математика — братам Кирилу-Костянтину та Мефодію, всебічно підготовленим для такої місії. У їх рідному місті Фесалоніках (сучасне місто Салоніки) слов´янською мовою розмовляла половина населення. Мефодій певний час був губернатором однієї із слов´янських земель, потім — настоятелем монастиря на горі Олімп. Костянтин викладав філософію в патріаршій школі. Брати брали участь у дипломатичній місії до Хозарського каганату. Перебуваючи в Криму, вони натрапили на «руські» рукописи, написані слов´янською мовою. За рекомендацією патріарха Фотія, імператор Михаїл III (842-867) доручив солунським братам упорядкувати слов´янський алфавіт. Створену Костянтином абетку назвали глаголицею. Але вона була занадто складною, і пізніше його учні на основі грецького письма розробили нову абетку — кирилицю.

В історії культури навряд чи можна знайти мистецтво складніше, ніж візантійське — перш за все за поєднанням основ, які здавались непоєднуваними, бо тут схрещувались найрізноманітніші художні традиції. Труднощі становлення такого мистецтва, важкі пошуки нового стилю випливали також із складності тих завдань, які християнська церква, що утверджувалась, ставила перед мистецтвом.

Константинополь вбирав у себе все — і абстрактний орнамент Сходу, і те живе, що уціліло від важкої застиглої сили Риму, і нову архітектуру храмів та багатообіцяючі досягнення мозаїчного мистецтва, лінійну виразність сірійської художньої школи та шляхетне відлуння еллінізму — словом, всі пошуки і всі впливи, що переплітались у багатонаціональному світі, — а потім поступово переплавляв це все у струнку художню систему [8, c. 36-37].

2. Світове значення візантійської культурної спадщини та її зв’язок з культурою Київської Русі

Розквіт візантійських міст зробив візантійську культуру, в основі своїй, міською. Аж до XIII ст. Візантія за рівнем розвитку освіченості, напруження духовного життя була попереду середньовічної Європи. В ХІ-ХІІ ст. поширюються світські розваги, зокрема ярмаркові видовища і спортивні розваги — кінне поло, шашки, боротьба, акробатика. Великою любов’ю у глядачів користувалися змагання колісниць. Багаті меценати утримували поетів, музикантів, танцюристів, створювали домашні наукові та літературні гуртки.

В кінці XII ст. Візантію почали випереджати країни Західної Європи. Цьому сприяло і те, що в 1204 р. Константинополь захопили і варварськи пограбували латинські хрестоносці під час четвертого хрестового походу. Як результат, значна частина культурної спадщини Візантії була знищена. Наступив кінець культурному пануванню Константинополя. З провідних позицій у культурному житті його відтіснила Нікея.

Свій останній злет візантійська культура пережила у XIV ст. під час правління династії Палеологів (1261-1453). Цей злет увійшов в історію як «палеологівське відродження». Але воно співпало з періодом занепаду Візантійської імперії. Не маючи змоги реалізувати творчі задуми на батьківщині, Візантію почали залишати діячі культури: художники, архітектори, літератори. Митці прагнули свободи. У пошуках кращих соціальних умов вони виїжджали у інші християнські держави.

Один з них — художник Феофан Грек (близько 1340-1410 pp.) — переїхав у Московську Русь. Тут його талант розквітнув з повною силою. В Новгороді Феофан Грек розписів фресками церкву Спаса-на-Ільїні (1378), у Московському Кремлі — церкву Різдва Божої Матері (1395), а також Архангельський собор (у 1399 р. разом з Сімеоном Чорним).

29 травня 1453 р. після тривалої облоги і героїчного опору захисників впав Константинополь. Він був взятий штурмом військами султана Мехмеда II. Константинополь перетворився в турецьке місто Стамбул, православний храм святої Софії — в мусульманську мечеть Айя-Софія. Під ударами турків-седьджуків Візантія загинула. Обірвалась, перестала існувати велична і своєрідна культура, яка формувалась під впливом римської, грецької та елліністичної традицій. Проте Візантія внесла величезний вклад у розвиток світової культури. Основні принципи і напрямки її культури перейшли до сусідніх держав, в тому числі і до Київської Русі. З Візантії на Русь прийшло християнство з усіма позитивними наслідками для розвитку культури. Запровадження християнства на Русі сприяло поширенню серед її населення слов’янської писемності — кирилиці. З Візантії у великій кількості прибували богослужебні книги і предмети християнського культу[7, c. 71-73].

Найбільш помітним був вплив Візантії на мистецтво Київської Русі. Візантійські майстри брали участь, наприклад, у прикрашанні Софії Київської. В кінці XI ст. вони приїжджали в Києво-Печерську лавру, щоб прикрасити Успенський собор. У Візантії був запозичений церковний спів.

Народна мудрість говорить: «З ким поберешся, того і наберешся». Для Київської Русі було великим виграшем, що на одному з крутих поворотів свого розвитку вона, шляхом запровадження християнства, поєднала свою історію з історією країни № 1, своєрідного законодавця моди в світовій культурі, якою була до XIII ст. Візантія.

Необхідно пам’ятати, що давня народна культура, головним осередком якої є Київ, за своїм походженням і характером була європейською культурою, але вона зазнала також значного впливу культур Сходу. Древня Русь в X–XII ст. підтримувала різносторонні зв’язки з багатьма європейськими і східними народами та країнами, і цим пояснюється стрімкий злет її культури. Безперечно, найбільш важливими і плідними були зв’язки Київської Русі з Візантією, яка в той час була світовим культурним центром і спільним джерелом культурних впливів. Однак значний візантійський вплив ніяк не приводив до того, що древньоруська культура перетворювалась в копіювання візантійської, а Київ – в якийсь філіал Константинополя. Засвоюючи більш розвинену візантійську культуру і через неї – досвід і надбання європейської і частково східної культур, народна культура України виявила і яскраву самобутність. Про це свідчить оригінальна література Київської Русі, наприклад «Слово о полку Ігоревім» – твір, що не має прецедентів у візантійській літературі і відрізняється від західних епічних поем [1, с. 41].

Високий рівень народної культури досягнутий в давній Україні, спирався на тривалий попередній процес розвитку культури східних слов’ян. Піднесення стародавньої цивілізації заклало міцні основи для подальшого розвитку народної культури України.

Своєрідністю відзначені архітектура й інші мистецтва Київської Русі. Безперечно, Софія Київська немислима без Софії Константинопольської, але вона певно свідчить і про відмінності двох культур. Константинопольська Софія має форму базиліки з одним величезним куполом, Київська – форму хрестово-купольного храму з малими куполами навколо центрального куполу і багатокупольне завершення, характерне для місцевого стилю. До оригінальних рис Київської Софії слід віднести також відкриті аркади-галереї, широке використання поряд із мозаїкою фрески в розпису храму, наявність світської тематики у фресковому живопису.

Підтвердженням того, що поширення християнства з візантійських земель залишило незабутній відбиток в народній культурі України, є грецькі купці та скандинави-християни, які входили до складу князівських дружин, що сповідували християнство будували на київській землі храми. Споруди дерев’яного зодчества поєднували в собі традиції народного будівництва з церковними християнськими канонами. Давні слов’яни не споруджували храмів для язичницьких богослужінь та жертвоприношень.

Варто зазначити, що муровані храми зведені грецькими майстрами, були зразками візантійської архітектурної школи. Роль Візантії, з якої християнство, власне, і прийшло в Україну, важко переоцінити в історії нашої культури та мистецтва. Церкви будувалися за хрестово-купольним планом, мали важкуваті, приземкуваті форми, завершувалися однією або декількома напівсферичними банями на круглих барабанах. Бані вкривали свинцевими пластинами, пізніше – черепицею або міддю. Від 1108 р. з’являється традиція вкривати бані сусальним золотом (Михайлівський золотоверхий собор у Києві). Головний вхід розташовувався із заходу. Головному залу храму передував нартекс. Внутрішній простір поділявся на нави рядами пілонів (квадратних стовпів, які підпирали склепіння храму). Стіни вкривали мозаїками та фресками. Розписи виконували в суворій послідовності: кожен сюжет та образ має своє чітке місце, щоби полегшувати пояснення Біблії неписьменним парафіянам. Традиція прикрашати внутрішні стіни мозаїкою проіснувала до початку ХІІ ст. (останнім храмом, який був оздоблений мозаїками, став Михайлівський Золотоверхий собор у Києві). Згідно з візантійською традицією іконостас, який містився у східній частині храму, був одноярусним. За іконостасом йшла вівтарна частина, яка розміщувалась у напівциркульній або гранчастій прибудові – апсиді. Всередині храм, як правило, мав хори (полаті) – балкони, що оперізували західні, північні та південні стіни споруди. Тут під час богослужінь знаходився князь зі своєю дружиною, відбувалися вручення іноземними послами вірчих грамот тощо [3, с. 24].

Такі планувальні принципи будівництва церков збереглися в Україні до сьогодні. Невеликі зміни вносилися протягом сторіч з огляду на архітектурні стилі та віяння того чи іншого часу.

Отже, на першому етапі поширення християнства на українські землі простежується відчутний вплив візантійської культури, і є прямим підтвердженням того, що народна культура України є носієм грецько-візантійської культури.

Необхідно враховувати і той момент, що в середньовічній культурі існує різниця між «вченою вірою» і «вірою народа». Перед нами своєрідний парадокс середньовічної культури, що породжений зустріччю, пересіченням народної культури з культурою «вчених», освічених людей, книжної культури, взаємодією фольклорних традицій з церковним ученням. В зв’язку з цим виникає питання; яким чином здійснювався зв’язок між цими «вірами», що зумовлювало їх «пересічення», взаємодію? Дослідження показують, що тут слід говорити про три риси: легітимність, аграрність і нетерпимість.

Як одну з основних слід виділити проблему народних вірувань пов’язаних із календарною обрядовістю, зі змінами в житті природи, трудовою діяльністю людини, хліборобським культом, скотарством. Це обряди, пов’язані із закликом весни, пробудженням природи, з літнім і зимовим сонцестоянням, осінніми польовими роботами, збиранням врожаю, весільні, поховальні обряди тощо. З введенням християнства обряди зазнали певного впливу, в них почали переважати християнські елементи і символи, утворився певний симбіоз язичницьких і християнських рис. Такими, зокрема, стали Різдвяні свята з колядками, щедрівками, Купальські свята та ін. [2, c. 41-42]

Детальніше висвітлюючи проблему питання народної культури України як носія грецько-візантійської культури та світогляду давніх слов’ян, зазначимо, що від найдавніших часів і до нині простежується цей відбиток у традиційній народній обрядовості, побуті, зокрема вноситься вкраплення християнських мотивів у народнопісенну творчість, поезію, грецько-візантійський стиль проникає у церковні – архітектуру та оздоблення, мистецтво тощо. До християнського періоду належить зародження співу на вісім голосів. Саме церковний спів відзначається багатоголоссям, чим і відрізняється від мирських пісень уживаних під час народних веселощів. Колядки, щедрівки, віншування, волочильні пісні яскраво віддзеркалюють і християнське нашарування. Христове вчення відображається у церковних псалмах та піснеспівах.

Швидкоплинно поширюється християнська тематика у народну культуру України проникаючи в усну народнопоетичну творчість та мистецтво, змінюючи заразом і світогляд слов’ян.

Народна культура українців частково й нині є залишком світогляду давніх слов’ян, тобто язичництва, є й носієм грецько-візантійської культури. Від переслідування язичництва в лету канули давні трапези, приурочені Роду та Рожениці й жертвоприношення богам з капищем на підвищенні, замінивши їх на храмове будівництво з пожертвами, принесеними в церкву. Відповідно до нововведених християнських вчень набувають нового змісту святині з багатоликими святими, проте одним Богом. Також можна стверджувати, що язичництво на Русі було асимільовано (як і по всій Європі) культами християнських святих. Язичницькі боги, нечиста сила побутують лише у народній культурі (народнопоетичній творчості, мистецтві) [9, c. 37-38].

Висновки

Отже, як ми з’ясували, історична роль візантійського мистецтва, що в свій час репрезентувало мистецьку культуру світу, надзвичайно велика. її значення – в розвитку цивілізації не тільки близьких сусідів (України, Росії, Вірменії, Грузії). Культура Західної Європи, Близького Сходу, Північної Африки бере свій початок також у візантійській культурі. В історії світової культури Візантія відкрила еру Європейського Середньовіччя. Протягом багатьох століть вона була наймогутнішою країною християнського світу, центром різнопланової, неповторної видатної цивілізації.

Візантійська культура — це культура переважно християнська. Сутність і сила християнського Середньовіччя полягала в тому, що саме життя не було відділене від релігії. Православ´я було головним і визначальним фактором цілісності держави. Збереження його чистоти — священна мета всієї візантійської культури. Вірність церкві — найвища цінність для візантійця.

Основу візантійської культури становили дві потуги у своїй єдності -імператорська влада і християнська православна віра. У Візантії, на відміну від Західної Європи, зберігся культ імператора з необмеженою владою та централізоване управління, а православна церква Візантії розглядалась як складова держави, підпорядкована «самодержавству».

Однак візантійському ідеалу завжди була властива прихильність до розчарування в усьому земному. На відміну від римлян, візантійці розуміли християнство в основному як боговідвертість, як шлях до врятування особи та її духовної довершеності в Христі. Якщо для Західної середньовічної християнської культури були властиві глибоке емоційне напруження, навіть екзальтація, то для православної культурної традиції характерною була філософська розсудливість, глибока віра в добро і світле життя. Душі віруючих завжди зверталися до божого світу, вірили в обов´язкову перемогу добра, а зло завжди терпіло поразку.

Список використаної літератури

1. Абрамович С. Культурологія : Навчальний посібник/ Семен Абрамович, Марія Тілло, Марія Чікарькова,; Київський нац. торговельно-екон. ун-т, Чернівецький торговельно-екон. ін-т. -К.: Кондор, 2005. -347 с.
2. Антофійчук В. Культурологія: термінол. словник / Чернівецький національний ун-т ім. Юрія Федьковича. — Вид. 2-ге, випр. і доп. — Чернівці : Книги-XXI, 2007. — 159с.
3. Афонін В. Культурологія: Навч. посіб. для самост. роботи студ. вищ. навч. закл. / Луганський національний педагогічний ун-т ім. Тараса Шевченка. Кафедра культурології та кіно-, телемистецтва — Луганськ : Альма-матер, 2005. — 248с.
4. Білик Б. Культурологія: Навч. посіб. для студ. вищ. навч. закл. / Київський національний торговельно-економічний ун-т. — К. : КНИГА, 2004. — 408с.
5. Герчанівська П. Культурологія: Навч. посіб. для студ. вищих навч. закл. / Відкритий міжнародний ун-т розвитку людини «Україна». Мережа дистанційного навчання. — К. : Університет «Україна», 2003. — 323 с.
6. Гнатчук О. Культурологія: Навч.-метод. посібник / Буковинский держ. медичний ун-т. — Чернівці, 2007. — 202с.
7. Закович М. Культурологія: українська та зарубіжна культура: Навч. посіб. / Микола Михайлович Закович (ред.). — К. : Знання, 2004. — 567с.
8. Захарченко Г. Культурологія: навч. посіб.. — О. : Одеський державний медуніверситет, 2007. — 240с.
9. Матвєєва Л. Культурологія: Курс лекцій:Навч. посібник для студ. вищих навч. закл.. — К. : Либідь, 2005. — 512с.
10. Матвієнко Л. Культурологія: навч. посібник / Київський національний торговельно- економічний ун-т. — К. : КНТЕУ, 2007. — 285с.