Вступ

Актуальність теми. У сучасних умовах підвищується роль фізичної культури як невід’ємної частини загальної культури суспільства і все більшого значення набувають її соціальні функції. Фізична культура функціонально пристосовується до різнорідних диференційованих потреб суспільства, до його структури, яка розвивається і змінюється. Єдність функціонального, ціннісного і діяльнісного, що складають зміст фізичної культури, поглиблює розуміння її інтеграційної, людиноутворюючої, духовно-фізичної сутності. Фізична культура містить суттєвий потенціал відтворення особистості в її тілесно-духовній єдності. Незатребуваність цього потенціалу веде до обмеженості формування особи, яка стає антикультурною за своєю суттю (І. Биховська). Саме через людину, через прояв взаємообумовленості людиноутворюючої і адаптивної функції культури відбувається вплив на особистість і суспільство. Тому фізична культура набуває особливого соціального значення, оскільки її метою, предметом і головним результатом є розвиток і саморозвиток людини.

Розкриттю соціальних функцій фізичної культури присвячені роботи М. Арвісто, В. Бальсевича, В. Видріна, М. Віленського, Л. Матвєєва, Ю. Ніколаєва, Н. Пономарьова й ін. Дослідження у цьому напрямку полягають у пошуку найбільш універсальних засобів і методів фізичної культури, які впливають на підвищення ефективності процесу соціалізації особистості.

У сучасних наукових дослідженнях у галузі фізичної культури А. Я. Вольчинського, Г. В. Воробей, І. С. Кліш, Є. Н. Приступи, А. В. Цьося, А. С. Шевчук та інших основна увага зосереджується на активних народних засобах фізичного виховання дітей: рухливих іграх, фізичних вправах, загартовуючих процедурах, гігієнічних факторах. Належне місце в народній педагогіці займають і ігрові засоби, що мають вагоме значення у виховному процесі.

Ґрунтовне дослідження педагогічних основ української народної фізичної культури зроблено Є. Н. Приступою. Дослідник розглядає українську народну фізичну культуру як складову національної культури й етнопедагогіки, виділяє її складові структурні елементи, аналізує педагогічно доцільні народні засоби фізичного виховання українців. У його працях українська народна фізична культура представлена як цілісна педагогічна система, що має глибокі історичні корені, своєрідну мету, завдання й методи, засоби й форми фізичного виховання. Важливим аспектом його дослідження є визначення теоретико-методичної основи педагогічної класифікації засобів народної фізичної культури, їх структури, факторів розвитку й педагогічних закономірностей. Досить цінними є розроблені дослідником педагогічні рекомендації щодо запровадження педагогічних традицій народної фізичної культури в практику роботи усіх освітніх ланок.

Узагальнення та систематизація існуючих результатів досліджень з даної проблеми свідчить, що питання формування та розвитку фізичної культури особистості залишається до кінця не дослідженим. Це стосується чіткого визначення етапів формування фізичної культури та їх цілеспрямованості, що спонукає глибше й детальніше вивчити дану проблему.

Об’єкт дослідження – фізична культура як системне утворення та її окремі складові.

Предмет дослідження – фізична культура українського народу.

Метою дослідження є здійснення культурологічного аналізу фізичної культури  на різних етапах її функціонування.

Завдання дослідження:

− проаналізувати результати останніх наукових досліджень, представлених у науковій літературі щодо поняття та змісту фізичної культури;

− дати характеристику основних етапів формування фізичної культури;

− розглянути поняття та структуру фізичної культури;

− дослідити спорт як органічну складову фізичної культури;

− розглянути витоки української  фізичної культури;

− дослідити розвиток народної фізичної культури в українській етнопедагогіці;

− охарактеризувати ідеал фізично привабливого тіла та його трансформації;

− виявити використання образу спортсменів у сучасній рекламі, кіно, фото, живописі.

Для досягнення поставленої мети було використано наступні методи дослідження: загальнонаукові, філософські та специфічні культурологічні.

Загальнонаукові та філософські: принципи детермінізму; описовий, порівняльний (компаративістський); феноменологічний метод, структурно-функціональний аналіз; історизм; сходження від абстрактного до конкретного для пояснення логіки розвитку фізичної культури в сучасних умовах, психоаналіз як методика дослідження фізичної культури.

Методично психоаналітичні процедури ведуть до того, щоб, подолавши цензуру свідомості (хибні уявлення, установки та упередження), вийти до глибинних витоків культурних подій, творчості, поведінки людей.

Структура роботи. Основний зміст роботи викладений на 63 сторінках комп’ютерного тексту. Вона складається із вступу, трьох розділів, висновків, списку використаних джерел із 88 найменувань.

Розділ 1. Теоретико-методологічні основи дослідження фізичної культури.

1.1.  Фізична культура як предмет культурологічного дискурсу

Рухова активність людини не є традиційним і загальновизнаним об’єктом соціокультурного аналізу, хоча різні аспекти цієї проблеми завжди були широко представлені в контексті різних соціокультурних теорій і практик. Орієнтири «фізичної досконалості» як однієї зі складових «всебічно й гармонійно розвитий особистості» постійно задавалися творцями теоретико-ідеологічних систем (від перших утопістів до авторів партійних програм); постійне місце ця проблематика містила в рамках вивчення питань спеціальної педагогічної («фізкультурної») спрямованості, формування освітніх дисциплін і програм і т.п. Тому, культурологічний аналіз фізичної культури є актуальною проблемою сучасної науки.

У розробці культурологічного аналізу фізичної культури особливий інтерес представляють роботи В.У. Агєєвця, В.М. Видріна, Л.П. Матвєєва, С.А. Александрова, Н.І.Пономарева, В.І.Столярова, А.В. Царика, В.І. Жолдака, М.Я. Віленського, Ю.М. Ніколаєва та інших, у яких покладений початок новим оригінальним рішенням при розробці концепції теорії фізичної культури як частини культури суспільства й особистості.

У філолофсько-культурологічному аналізі фізичної культури оригінальні підходи сформульовані в роботах В.І. Столярова, Л.В. Жарова [6, 15].

У результаті аналізу ми повинні одержати знання про те, як досліджуване явище культури представлене нам. Це і є знання того, яке воно по суті, який його зміст.

Феноменологічна установка націлена на розкриття того, як явище культури представлене нам, існує для нас (а не взагалі). У сприйнятті чого-небудь культурологом від цього не можна позбуватися, зводячи пізнання до спостережуваних наявних об’єктивних фактів. У культурологічному дослідженні важливо те ж, що й у художнім спогляданні — почуттєва складова, тому що культуролога цікавлять не факти самі по собі, а ціннісні змісти.

У сучасної культурології вживають активні спроби використовувати психоаналітичні методики для вивчення явищ культури. Вони засновані на основах класичного фрейдизму й неофрейдизму, у яких розвивалися уявлення про значення несвідомого в житті людини й суспільства. Як відзначив Е.В.Соколов, психоаналіз у самому загальному змісті — це «прагнення виявити сховані мотиви дій, думок, джерела морально-психологічних установок особистості». У сфері несвідомого підготовляються «фатальні рішення», визрівають спонукання до героїчних або злочинних дій, «яких не очікує ні сама особа, що робить вчинки, ні його оточення».

Пояснюючи походження й функції культури, такі її форми, як релігія, мораль, мистецтво, політика, різні психоаналітики конструюють різні несвідомі механізми. Свої клінічні спостереження й свій метод пояснення неврозів кожний психоаналітик використовує як  вихідний пункт для пояснення масових соціокультурних процесів.[8]

Так, Л.В. Жаров, пов’язує фізичну культуру з питаннями розробки методологічних основ аналізу людської тілесності, і зазначає, що вона перебуває на шляхах розуміння основного питання філософії як відношення людини до світу й самого себе, у тому числі і як особливого організму. Припускається, що таке введення людської тілесності в контекст гносеологічного відношення зближає його з поняттям «природа людини», за посередництвом якого можливі й цілісне розуміння людини, а тим самим і трактування людської тілесності у визначенні розуміння людської сутності.

Трохи іншу точку зору на це питання має В.І. Столяров. На його думку, насамперед  необхідно вичленувати ті явища, на які вказують різні автори при характеристиці фізичної культури, а потім, «не змішуючи їх між собою, визначити місце кожного з них у культурі» і в такий спосіб виділити ті елементи, сфери, форми культури, які з ними зв’язані». Після рішення цих завдань, думає автор, можна вивчити питання про те, яке із зазначених культурних утворень можна визначити поняттям «фізична культура» [13].

Наступне поглиблення й розвиток охарактеризованих підходів припускає, крім іншого, реалізацію методологічних функцій категорій «безпосереднє» і «опосередковане»; Цієї категорії дозволяють фіксувати, з одного боку, загальне визначення почуттєвий характеру людської тілесності, з іншого боку — особливу форму його прояву.

Виділяючи дане значення категорії, необхідно відзначити, що ми розуміємо їх не стільки в якості гносеологічних, скільки насамперед  у якості «онтологічних» категорій. Так, поняття «організм» або «тіло» — це характеристики «плоті людини», так сказати, саме по собі, безвідносно відносини цієї плоті із середовищем (природним або суспільним).

Поняття «людська тілесність» характеризує «плоть» людини як утворення, опосередковане відношенням цієї «плоті» до середовища, причому не стільки природній, скільки суспільному середовищу — просторово-тимчасовій структурі чуттєво-предметної діяльності суспільних відносин. У цій системі відносин плоть людини, людський організм, одержує нові почуттєві визначення, які тому і є такими, що вони відбивають структуру другої форми об’єктивного процесу, зазначає В.І. Столяров.

Останнім часом у спеціальній філософській, культурологічній та психолого-педагогічній літературі фізична культура розглядається не тільки як соціальний феномен, а і як стійкі властивості особистості. Ось чому проблема розвитку фізичної культури як цілісного феномену  тісно пов’язана з проблемою виховання фізичної культури особистості.

В цьому процесі існує цілий ряд невирішених концептуальних протиріч. Так, до цього часу все ще залишається невирішеною проблема вивчення фізичної культури як цілісної системи, що обумовлено нерозробленістю узагальнюючої теорії фізичної культури (Р. Абзалов, В. Видрін, В. Гончаров, Л. Лубишева, Г. Наталов, В. Сутула, Ю. Ніколаєв, Н. Пономарьов, Л. Матвєєв, Ф. Мухаметянов та ін.). У свою чергу, проблема формування особистості під впливом фізичної культури потребує більш змістовних досліджень, адже існує об’єктивне протиріччя між високим рівнем розвитку загальної теорії виховання (І. Бех, В. Борисов, Е. Ільїна, В. Лозова, Г. Троцко, А. Мудрик, Е. Подольська, М. Роганова, Г. Шевченко та ін.) і недостатньою розробленістю концептуальних основ виховання особистості під впливом фізичної культури (А. Буздов, Н. Візітей, М. Віленський, В. Видрін, Л. Лубишева, В. Маркова, Н. Ніколаєв, А. Приходько, Н. Троценко, Н. Хакунов та ін.). Вирішення указаних протиріч потребує формування нової системи уявлень про ціннісний потенціал фізичної культури, про соціальну та педагогічну її складові. У цьому процесі важливе місце відводиться визначенню базових ознак фізичної культури особистості.

Проблемі формування фізичної культури особистості, у яких висвітлюються різні аспекти педагогічного процесу, присвячено низку наукових робіт. Так, на думку В. Кузнецова [4], інтерес до вивчення фізичної культури, зумовлений, по-перше, особливостями соціальної ситуації, яка склалася останніми роками у сфері виховання; по-друге, зміною загальної парадигми освіти, тобто переходом від традиційного до особистісно-орієнтованого типу освіти; по-третє, суперечністю між суспільною потребою в здоровій фізично підготовленій особистості й неможливістю задовольнити цю потребу традиційними засобами шкільного виховання. Аналізуючи цю проблему, Л. Лубишева [5] зазначала, що в наш час якісно нова стадія в осмисленні сутності фізичної культури пов’язується з її впливом на духовну сферу людини через засвоєння нею цінностей фізичної культури, до яких належать суспільні, мобілізаційні та валеологічні цінності. На думку автора, основними показниками фізичної культури окремої людини є:

а)       турбота людини про підтримку в нормі свого фізичного стану (здоров’я, фізичні якості, рухові здібності та статура); б) різноманіття засобів, які використовуються людиною для досягнення цієї мети; в) пов’язані з турботою про тіло й фізичний стан ідеали, норми, зразки поведінки, які реалізуються людиною на практиці; г) рівень знань про свій організм, про його фізичний стан, ступінь орієнтації людини на турботу про свій фізичний стан; д) готовність допомогти іншим людям в їх оздоровленні та фізичному вдосконаленні. Таку ж в цілому позицію має і Ю. Ніколаєв [7]. Він, вивчаючи особливості функціонування фізичної культури констатує, що головною метою системи фізичної культури є людина, особистість в її цілісності. Цю проблему можливо вирішити тільки на основі ідеї єдності й взаємообумовленості категорій соціального й біологічного. На думку Ю. Ніколаєва, фізична культура особистості — це один із видів загальної культури людини з перевагою її духовної сторони, який специфічно реалізований через свідомо окультурену рухову діяльність. Л. Матвєєв [6], аналізуючи означену проблему, зазначав, що розвиток фізичної культури як соціального феномену нерозривно пов’язаний з формуванням фізичної культури особистості. Він акцентує увагу на тому, що існуюча криза сучасної системи фізичного виховання зумовила практичне відчуження фізичної культури від самої людини, що сформувало в суспільстві пасивне ставлення до фізичної культури як до культурного явища. На недооцінку в суспільстві виховної ролі фізичної культури звертає увагу і Т. Скоблікова [9], зауважуючи, що діяльність фахівців із фізичного виховання у сфері розвитку особистост, на сьогодні непродуктивна.

Отже, на думку широкого кола науковців — В. Столяров, Л. Биховська, Л. Лубишева [10], які пропонують розглядати фізичну культуру особистості як її самореалізацію в розвитку духовних і фізичних здібностей завдяки використанню різноманітних видів фізкультурної діяльності. Ними вводяться такі основні показники й компоненти фізичної культури особистості: а) ставлення особистості до свого тіла як до цінності; б) характер такого ставлення; в) різноманітність використання для цієї мети засобів; г) які цінності особистість пов’язує з тілом, її ідеали та норми, пов’язані з турботою про фізичний стан; д) ступінь орієнтації на цю турботу.

М. Віленський, Г. Соловйов [1] розглядають фізичну культуру особистості як соціально детерміновану сферу загальної культури людини, що є якісним, системним, динамічним станом, який характеризує рівень фізичної досконалості, мотиваційно-ціннісних орієнтацій і соціально-духовних цінностей, набутих у результаті виховання й інтегрованих у фізкультурно-спортивній діяльності культури способу життя, духовності та психофізичного здоров’я. При цьому автори виділяють чотири аспекти в структурі фізичної культури особистості. Перший — це поділ понять «індивід» і «особистість». Другий — діяльність, що становить динамічну систему взаємодії суб’єкта з навколишнім світом. Третій — мотиваційна складова особистості. Четвертий — сукупна характеристика структури особистості. П. Дуркін і М. Лебедєва [3] акцентують увагу на очевидності й актуальності завдань, пов’язаних із вирішенням проблеми формування особистісної фізичної культури. Вони вказують, що особистісна фізична культура є частиною культури особистості, основу специфічного змісту якої становить раціональне використання людиною одного чи декількох видів фізкультурної діяльності в ролі фактора оптимізації свого фізичного й духовного стану. Основним шляхом виховання особистісної фізичної культури, на їх думку, є виховання людини в процесі використання різних видів фізкультурної діяльності, спрямованої на її фізичне вдосконалення.

В. Видрін [2] вважає, що фізична культура особистості характеризує якісне, системне й динамічне новоутворення, що визначає освіченість, фізичну підготовленість і досконалість людини й проявляється в процесі фізкультурно-спортивної діяльності та в здоровому стилі життя.

В. Кузнецовим [4] фізична культура особистості визначається як якісна характеристика людини, що проявляється в єдності фізичного, психічного й морального здоров’я, у знаннях і вміннях організувати індивідуальні й колективні форми занять фізичними вправами, активно вести здоровий спосіб життя, який сприяє оптимізації працездатності й творчому довголіттю.

В. Пристинський і Т. Пристинська [8] вважають, що фізична культура особистості є основою соціально-культурного буття індивіда, невід’ємним складником його загальнолюдської й професійної компетентності.

Х. Хуббієв [11] констатує, що на сьогодні фізична культура особистості є комплексною науковою проблемою, яка повинна бути предметом вивчення всіх складових цілісної науки про фізичну культуру, а уявлення про фізичну культуру особистості, сформовані на принципах діалектики, є фундаментом побудови технології фізичного виховання й спорту.

На складність і неоднозначність трактування поняття «фізична культура особистості» звертає увагу у своїх працях Л. Матвєєв [6]. Він зауважує, що поняття «особиста фізична культура», або «фізична культура особистості», не зовсім точно відображає сутність явища. На його думку, правильно було б говорити про «персоніфіковано-результативну сторону фізичної культури», або «фізичну культурність», яку не слід ототожнювати з розвитком індивіда, який здійснюється не тільки під впливом фізичної культури, а й під впливом багатьох інших факторів (генетичних і соціальних).

Таким чином, аналізуючи методологію розвитку уявлень про фізичну культуру особистості, автор звертає увагу на те, що, по-перше, діалектичний принцип «загального зв’язку» в процесі пізнання феномену «фізичної культури особистості» базується на всебічному підході до вивчення всіх взаємозв’язків людини з предметами, процесами та явищами навколишнього світу; по-друге, використання діалектичного «принципу розвитку» дозволить коректно побудувати педагогічну систему поетапного формування фізичної культури особистості; по-третє, використання діалектичного «принципу цілісності» проявляється в наявності зв’язку між компонентами фізичної культури особистості та визначає діалектику біологічного й соціального в розвитку людини.

1.2. Поняття та структура фізичної культури

«Фізичною культурою» називають багато феноменів культури: навчальну дисципліну в школі, профілактичні і лікувальні заняття в лікарнях та інших аналогічних закладах, вона широко використовується у виробничій сфері та ін.

Термін «фізична культура» використовується і в інших, вужчих значеннях. Так, наприклад, говорять про фізичну культуру суспільства, маючи на увазі  важливий засіб підвищення соціальної і трудової активності людей, задоволення їх моральних, естетичних та творчих запитів, життєво важливої потреби взаємного спілкування, розвитку дружніх стосунків між народами і зміцнення миру. А також кажуть про фізичну культуру особистості, розуміючи під цим втілені в самій людині результати використання матеріальних і духовних цінностей фізичної культури в широкому розумінні цього поняття.

Відповідно до статті І Закону України „Про фізичну культуру і спорт» фізична культура — це „складова частина загальної культури суспільства, що спрямована на зміцнення здоров’я, розвиток фізичних, морально-вольових та інтелектуальних здібностей людини з метою гармонійного формування її особистості» [1, с. 14].

Специфічною основою змісту фізичної культури як особливої і самостійної галузі культури є раціональна рухова активність людини як фактор її підготовки до життєдіяльності через оптимізацію фізичного стану. Вона виникла і розвинулась одночасно з загальною культурою людства. Майже одночасно (ще в первісному суспільстві) виник один з її основних компонентів — фізичне виховання; пізніше виникають спорт і фізична рекреація.

Діяльність у галузі фізичної культури має і матеріальні, і духовні форми вираження. Впливаючи на біологічну сферу людини комплексом засобів і методів, фізична культура неминуче впливає на інтелектуальну, емоційну, духовну сфери особистості в силу єдності та взаємообумовленості функціонування матеріального і духовного в людині.

З матеріальною культурою фізична культура пов’язана процесом рухової діяльності, яка є її головним змістом, що матеріалізується у фізичних якостях людини. Крім того, вона спирається на матеріальну базу (спортивні снаряди, інвентар, майданчики, зали, палаци та ін.).

З духовною культурою фізична культура пов’язана наукою, спортивною етикою, естетикою, тощо.

Культурологічний аналіз фізичної культури здійснила І.В.Биховська, яка зазначила, що фізична культура – це область культури, що регулює діяльність людини (її спрямованість, способи, результати), пов’язану з формуванням, розвитком і використанням тілесно-рухових здатностей людини відповідно до  прийнятого в культурі (субкультурі) нормами, цінностями й зразками.

І.М.Биховська, у процесі аналізу  фізичної культури, вводить нове поняття — соматична культура тіла.

На думку І.М. Биховської, фізична (тілесна, соматична) культура може бути визначена як область культури, що регулює діяльність людини, пов’язана з формуванням, збереженням і використанням тілесно-рухових якостей на основі подань про норми й ідеали їхньої функціональності, комунікативності, експресивності й краси.

Розуміння аналізованого елемента культури, яке І.М.Биховська позначає терміном «соматична (фізична) культура», має ряд важливих особливостей.

По-перше, соматична культура чітко відрізняється від її інтерпретації як певної форми рухової діяльності, використовуваної для впливу на людину й вирішення широкого кола соціально-педагогічних і культурних завдань.

Звичайно, ці два розуміння фізичної культури недостатньо чітко розрізняються (принаймні, їхнє розходження не фіксується введенням якихось спеціальних понять).

Соматичну культуру, на думку І.М.Биховської, можна деякою мірою,  пов’язати з тією частиною рухової діяльності, що має культурний статус. Звичайно, далеко не всяка рухова активність людини має такий статус, відноситься до сфери культури. Але в тій мірі, у який рухи людини модифіковані впливом (стихійного й свідомим) соціального середовища, «сплітаються» з певними соціальними потребами, знаннями, ціннісними орієнтаціями, нормами й правилами поведінки й т.д., вони, безумовно, відносяться до культури. Отож, за І.В.Биховською, рухова культура (культура рухів) — це сфера соматичної культури людини. А рухова діяльність включається в соматичну культуру й у тій мірі, у якій вона виступає як певний засіб формування, корекції, удосконалювання фізичного стану людини, його тілесного буття.

Коли ми включаємо рухову діяльність у соматичну культуру, то маємо на увазі не якісь певні, а будь-які види цієї діяльності. Але, зрозуміло, лише в тій мері, у якій з нею зв’язані соціально сформовані вміння й навички людини виконувати якісь рухи, і оскільки вона виступає як засіб соціальної корекції фізичного стану людини відповідно до  певними ціннісних орієнтацій.

Разом з тим важливо відзначити, що соматична культура містить у собі широке коло соціально формованих фізичних якостей і здатностей, що не зводяться тільки до рухових навичок.

Крім них, вона містить у собі, наприклад, такі фізичні якості, які характеризують анатомічну систему організму людини, зокрема, його статуру. Тож, елементом соматичної культури є не тільки культура рухів (рухова культура), але й культура статури. Важливим елементом соматичної культури, що зачіпає як анатомічну, так і фізіологічну системи людини, є також культура фізичного здоров’я.

Не менш важливо й те, що рухова діяльність, що входить до складу соматичної культури як певний засіб впливу на фізичний стан людини, не вичерпує всіх цих засобів. До них належать, зокрема, ще й такі засоби, як використання природних сил природи, раціональний режим праці й відпочинку й ін.

Важлива особливість концепції, що відрізняє її від інших, відомих концепцій фізичної культури, полягає в тому, що в ній до цієї сфери культури належать не тільки педагогічні, виховні засоби впливу на тіло людини, на його фізичний стан, як це звичайно роблять, але й всі інші соціально вироблені засоби такого роду — хірургічні, медикаментозні, генної інженерії й ін.

Тому такий підхід, що здається на перший погляд досить незвичним і навіть парадоксальним, але має під собою досить вагомі підстави змістовного плану. Він є прямим логічним наслідком розглянутої концепції соматичної (фізичної) культури як сфери культури, пов’язаної з діяльністю соціального суб’єкта (і використовуваними при цьому засобами) по цілеспрямованому формуванню тілесності людини.

Фізичну культуру особистості можна визначити як сукупність властивостей людини, які набуваються у процесі фізичного виховання і виражаються в й активній діяльності, спрямованій на всебічне удосконалення своєї фізичної природи та ведення здорового способу життя.

В особистісному аспекті фізична культура є тією частиною загальної культури людини, яка виражається ступенем розвитку її фізичних сил і рухових навичок та здоров’я. Вона дозволяє з допомогою своїх специфічних засобів і методів розкривати потенційні фізичні можливості людини.

Всебічний розвиток людині необхідний для того, щоб мати можливість брати участь у всіх напрямках людської діяльності (професійній, громадській, спортивній, художній та ін.). Але для цього потрібно розвивати культуру особистості, зробити її комунікативною, здатною до перетворюючої художньої діяльності, сформувати ціннісні орієнтації. Це можливо за умови різноманітності змісту, форм і способів діяльності людини та їх оптимального поєднання у процесі її культурного розвитку.

У процесі культурного розвитку людина послідовно діє у трьох напрямках. Перш за все, вона засвоює культуру, виступаючи об’єктом її впливу. Іншими словами, під впливом культури формується людська особистість, розвиваються її здібності.

По-друге, у процесі творчої діяльності особа створює нові культурні цінності, виступаючи в даному випадку як суб’єкт культурної творчості (пошук нових шляхів, засобів, раціональних методів фізичного виховання тощо).

Нарешті, третій аспект культурного розвитку полягає в тому, що культура інтегрується в суті самої особи, яка функціонує в культурному середовищі як конкретний носій культурних цінностей, поєднуючи в собі загальне, властиве культурі в цілому, і особисте, привнесене в культуру на основі індивідуального життєвого досвіду, рівня знань, світогляду тощо.

Отож, фізична культура особистості може характеризуватися:

а) характером ставлення людини до свого тіла як до цінності;

б) ступенем орієнтації людини на турботу про своє здоров’я та різноманіття засобів, які вона використовує для досягнення цієї мети;

в) рівнем знань людини про свій організм та про свій фізичний стан;

г) ідеалами, нормами, зразками поведінки людини, пов’язаними з турботою про своє здоров’я та фізичний стан, які реалізуються нею на практиці;

д) уміннями й навичками, які використовує людина для вирішення особисто значущих завдань щодо поліпшення власного здоров’я та фізичного вдосконалення;

е) організаційно-методичними вміннями людини щодо побудови самостійних занять фізкультурно-оздоровчого спрямування;

ж) веденням здорового способу життя та систематичністю занять фізичними вправами, спрямованими на всебічне вдосконалення людиною своєї фізичної природи.

Так як «соціальні речі» не існують поза природними речами, а природна річ (у нашім аналізі — людський організм, без і поза яким не існує людської тілесності), безпосередньо не входить у її склад і безпосередньо не характеризує її диференціальної специфіки.

Якщо чуттєво-предметна діяльність практики у своїй безпосередній формі виступає, переважно, у визначеннях побудови зовнішнього предмета, то фізкультурно-спортивна діяльність має своєю безпосередньою метою вдосконалювання людської тілесності, формування тілесно-духовної єдності людини.

Особливості даної цільової орієнтації визначають і природу засобів фізкультурно-спортивної діяльності. У якості таких виступають, зокрема, рухові дії, які називають вправами. На відміну від трудових операцій і, скажемо, жестово-мімічних дій у мистецтві вправа як форма дій визначається закономірностями фізичного й духовного вдосконалювання людини й цільовою спрямованістю, а не закономірностями виробництва зовнішнього предмета або створення художнього образа.

Своєрідна в системі фізкультурно-спортивної діяльності й природа суспільних відносин, які формуються із приводу фізичного вдосконалювання людини. Їхню основу становлять не закономірності, скажемо, вартісних відносин, як це характерно, наприклад, для відносин товарного виробництва або професійного спорту, а закономірності становлення форм спілкування з приводу вдосконалювання людської тілесності, духовно-тілесної єдності людини. Найбільш яскраво ця особливість суспільних відносин проявляється в рекреаційному спорті, у якому відносини порівняння результатів спортивної діяльності виступають у формі спортивного змагання. Тут, вочевидь, треба підкреслити якісну відмінність відносин змагання від конкуруючих відносин, характерних для професійного спорту.

Нарешті, особливості принципової структури фізкультурно-спортивної діяльності визначають якісна своєрідність її результатів, зокрема  атлетизм, як своєрідну форму прояву культури людської тілесності. Для цієї форми характерні, з одного боку, своєрідний апріорізм — безпосередня розбіжність формованих у цій формі діяльності властивостей і якостей людської тілесності, духовно-тілесної єдності людини з конкретними вимогами до останніх виробничо-трудовий, соціально-освітньої художньо-винахідливої й іншої форм людської діяльності; з іншого боку — можливості й здатності цієї форми тілесності освоювати не тільки стереотипний компонент традиційних форм діяльності, але й виникаючі в їхньому складі інноваційні форми й способи дій, що має важливе значення для розвитку діяльної сторони відносини людини з дійсністю.

Охарактеризована структура фізкультурно-спортивної діяльності є принциповою, загальною, котра в умовах певного типу суспільства носить конкретно-історичний характер, а в умовах відчуження приймає відповідно характеру відчуження перетворені форми.

Більш вдалою нам видається позиція тих авторів, які проявляють стримане відношення до того, щоб визначати продукт у сфері фізичної культури товаром, а фізичну культуру — як галузь господарства [1,12].

Таким чином, характеризуючи фізичну культуру, необхідно розглядати щонайменше три аспекти.

1. Діяльнісний аспект, який включає доцільну рухову активність у вигляді різних форм фізичних вправ, спрямованих на формування необхідних в житті рухових умінь і навичок; розвиток життєво важливих фізичних здібностей; оптимізацію здоров’я і працездатності.
2. Предметно-ціннісний аспект представлений матеріальними (матеріально-технічні засоби) і духовними (наукові знання, методи) цінностями, створеними суспільством для забезпечення ефективності фізкультурної діяльності.
3. Результативний аспект характеризується сукупністю корисних результатів використання фізичної культури, які виражаються у володінні людиною її цінностями, надбанні нею високого рівня фізичної дієздатності. Найсуттєвішим результатом повноцінного використання фізичної культури є виховання готовності людини взяти на себе відповідальність за свій фізичний стан і здоров’я після закінчення шкільного курсу «фізична культура».

Таким чином, фізичну культуру можна визначити як сукупність досягнень суспільства у створенні і раціональному використанні спеціальних засобів, методів і умов цілеспрямованого фізичного та духовного Удосконалення людини.

У змісті фізичної культури і пов’язаних з нею явищах умовно можна виділити дві основні частини (сторони)

• функціонально-забезпечуючу, представлену всім тим цінним, що створюється І використовується суспільством як спеціальні засоби, методи й умови їх застосування, що дозволяють оптимізувати фізичний розвиток та забезпечити певний рівень фізичної підготовленості людей,
• результативну, представлену позитивними результатами у фізичному розвитку і підготовленості, що стали наслідком використання цих засобів, методів і умов.

1.3. Спорт як органічна складова фізичної культури

Фізична культура є результатом багатогранної творчої діяльності суспільства. Вона успадковує культурні цінності, створені суспільством на попередніх етапах, і розвиває їх залежно від політичних, економічних, матеріальних можливостей певної історичної епохи

Спорт є ефективним засобом фізичного виховання. Його цінність визначається стимулюючим впливом на поширення фізичної культури серед різних верств населення, і в цьому плані спорт має міжнародне значення

Але він не зводиться лише до фізичного виховання Спорт має самостійне загальнокультурне, педагогічне, естетичне та інші значення. Це особливо стосується «великого спорту». Крім того, ряд видів спорту взагалі не є дійовим засобом фізичного виховання або має до нього лише опосередковане відношення (наприклад, шахи, шащки). З іншого боку, фізичне виховання не може обмежуватись лише спортом, і він не може розглядатись як універсальний засіб фізичного виховання, тому що ставить підвищені, часто граничні вимоги до функціональних можливостей організму людей, їх віку, стану здоров’я і рівня підготовленості.

Сучасний спорт займає важливе місце як у фізичній, так і духовній культурі суспільства. Як суспільному явищу йому притаманні різноманітні соціальні функції.

Визначальною функцією спорту є змагальна функція. Змагальній діяльності у спорті властиве гостре (але не антагоністичне) суперництво, чітка регламентація взаємодії учасників змагань, уніфікація змагальних дій, умов їх виконання і способів оцінки досягнень. Все це обумовлено відповідними (локальними, національними, міжнародними) спортивними класифікаціями та правилами змагань.

Безпосередня мета змагальної діяльності в спорті — досягнення найвищого результату, вираженого в умовних показниках перемоги над суперником або в інших показниках, прийнятих умовно за критерій досягнень. Змагальна діяльність допомагає виявляти резервні можливості людини.

Виховна функція передбачає, з одного боку, підвищення ефективності змагальної діяльності, з другого — сприяє всебічному вихованню соціальне активної особистості. Однак, спортивна діяльність сама по собі бажаного виховного ефекту не забезпечує Вплив спорту може мати як позитивний, так і негативний ефект.

Функція підвищення фізичної активності передбачає підготовку до різних видів суспільної діяльності і покликана сприяти всебічному розвитку людини, удосконалювати й фізичні і духовні здібності, розширювати арсенал життєво важливих рухових умінь, підвищувати їх надійність у складних умовах.

Оздоровча і рекреаційно-культурна функції спрямовані на зміцнення здоров’я людей, забезпечення активного відпочинку, формування естетичних смаків.

Виробнича функція дозволяє сприяти підвищенню продуктивності праці через згуртування виробничих колективів, встановлення сприятливого психологічного мікроклімату, впровадження норм і правил здорового способу життя.

Пізнавальна функція передбачає використання спортивної діяльності як моделі для вивчення фізичних і психічних можливостей людського організму в екстремальних умовах.

Видовищна функція, з одного боку, задовольняє прагнення великої кількості людей одержати емоційний заряд як учасників змагань у ролі вболівальників, з Іншого — створює прекрасні умови для просвітницької роботи з метою залучення широкої аудиторії глядачів до регулярних занять фізичними вправами.

Економічна функція полягає у самозабезпеченні фінансовими засобами розвитку спорту. Джерелом фінансування можуть бути спортивні лотереї, виробнича і видавнича діяльність, реклама і атрибутика, комерційні спортивні заходи тощо.

Функція поліпшення взаєморозуміння між народами і державами.

Престижна функція полягає в тому, що успіхи в розвитку спорту та перемоги спортсменів піднімають престиж окремих людей і колективів, регіонів держави в цілому .

Залежно від рівня розвитку спорту (масовий, великий спорт, олімпійський і професійний) певні функції можуть проявлятись більшою або меншою мірою.

Спорт як вид діяльності багатогранне явище. Розрізняють спорт масовий і спорт вищих досягнень. Масовий можна диференціювати на самодіяльний і базовий.

Самодіяльний спорт – організаційна форма спорту, що виникає в процесі спілкування групи людей, об’єднаних за місцем проживання, роботи, під час відпочинку, і має переважно розважальні цілі. Вона може бути тимчасовою або більш постійною систематичною або випадковою. Головна риса цього спорту – відсутність чіткої програми змагальних занять і постійного керівника. Найчастіше самодіяльний спорт зводиться до змагань в ігрових видах спорту. До самодіяльного спорту відносяться більш систематичні заняття в секціях або в спортивних клубах. До цих занять залучають тренерів – інструкторів, які епізодично проводять змагання.

Базовий спорт – вид занять спортом у певній організаційній структурі: під час навчання, проходження військової служби й служби в спеціалізованих формуваннях. Характерною рисою є чітка програма спортивної підготовки, систематичність занять під керівництвом тренера. Програма повинна забезпечити вдосконалювання фізичної підготовленості і здоров’я спортсменів. У середніх спеціальних закладах і вищих школі заняття базовим спортом можуть бути спрямовані на освоєння тих видів, у яких рухові навички найбільш адекватні майбутній професійній діяльності.

Соціальна система спорту має ще один дуже важливий напрямок – дитячий і юнацький спорт. Саме в цьому напрямку починають свою професійну діяльність фахівці. Тому цьому напрямку буде приділена основна увага в нашому курсі.

У наш час органи народного управління й фізкультурні організації прийняли ряд рішень, а верховна рада України прийняла закон України „Про фізичну культуру і спорт” де говориться, що „фізична культура – складова частина загальної культури суспільства”, що спрямована на зміцнення здоров’я, розвиток фізичних, морально-вольових і інтелектуальних здатностей людини з метою гармонійного формування його особистості.

Фізична культура являється важливим засобом підвищення соціальної й трудової активності людей, задоволення їх моральних, естетичних і творчих запитів, життєво важливої потреби взаємного спілкування, розвитку дружніх відносин між народами й зміцнення миру.

Спорт являється органічною частиною фізичної культури, особливою сферою виявлення й уніфікованого порівняння досягнення  людей у певних видах фізичних вправ інтелектуального й іншого видів підготовки шляхом змагальної діяльності.

У спортивній діяльності розрізняють: базову частину, що репрезентована діяльністю атлетів, та управлінсько-організаційні, науково-методичні, медичні, матеріально-технічні і кадрові служби, що забезпечують їх ефективне функціонування.

Сьогодні у світі функціонує багато видів спорту, які не піддаються точному обліку. Головними з них є олімпійські, об’єднані в Міжнародні спортивні федерації, яких налічується близько сімдесяти. Національна спортивна класифікація України об’єднує біля п’ятдесяти олімпійських видів спорту і більше ста інших видів спорту.

Отже, сучасний етап розвитку характеризується тенденцією до появи нових видів спорту. Вони є наслідком технічного прогресу (наприклад, водно-лижний спорт, фристайл тощо). Спорт як змагальна діяльність є дуже складним багатофункціональним явищем соціальної реальності, що займає важливе місце у фізичній і духовній культурі суспільства.

У самому загальному виді про спорт можна сказати, як про соціальну систему великої складності, що включає в себе керуючу, що забезпечує і результативну організацію, спрямовану на сприяння максимальному розвитку рухових і функціональних можливостей людини з урахуванням специфіки виду спорту. Ця властивість значною мірою відрізняє спорт від фізичної культури й фізичного виховання.

Фізична культура у вузькому розумінні цього слова, у більшості сприяє психічному й фізичному оздоровленню, рекреації. Для неї характерне використання незначних навантажень, різних гігієнічних процедур.

Розділ 2. Особливості народної  фізичної  культури українців

2.1. Витоки української  фізичної культури

Важливою складовою української етнопедагогіки є народна фізична культура, яка включає види рухової активності та методи їх використання, які історично склалися в середовищі українського етносу з метою адекватного біологічного, психологічного, морального впливу на природний розвиток людини, її пристосування до навколишнього середовища, підготовки до трудової діяльності та військової справи. Досліджуючи народні форми фізичного виховання, відомий вчений Василь Елашвілі підкреслював: „…немає в світі народу, в якого б не було своїх видів фізичних вправ та рухливих ігор, які складають один з елементів культури та побуту „ (1973). І дійсно, підтвердженням цьому є наявність світової скарбниці національних засобів фізичного виховання, великої кількості самобутніх фізичних вправ та рухливих ігор, частина з яких не тільки побутує у того чи іншого народу, але й отримала широкий розвиток і вийшла на арену світової практики. Кожен народ залежно від соціально-економічних умов свого розвитку, географічного положення, історично виробляв самобутні види ігор та окремі своєрідні системи національного тіловиховання.

Так склалося, що дослідники історії культури, та й не тільки вони, не сприймали фізичну культуру як органічну складову загальної культури, що тісно переплетена з усіма сторонами життєдіяльності людини. У цій статті автор робить спробу показати цей зв’язок на прикладі суспільства Київської Русі. Що стосується посилань на наукові видання історичних джерел досліджуваного періоду, то ми маємо невтішне становище, коли, за дуже рідкісними винятками, ми не маємо видань україномовних, хоча останнім часом такі почали з’являтися. Відтак ілюстративний матеріал, насамперед зразки билин, подаємо без перекладу.

Господарські, військові та інші сторони давньоруської дійсності обумовлювали високі вимоги до здоров’я та фізичних якостей людини. Слово “здоров’я” дуже рано з’являється в писемних джерелах, що засвідчує про його поширеність. Наприклад, руські княжичі надсилали половецькому ханові Боняку побажання здоров’я (1140 p.), а посли половецького хана зичили здоров’я князю Святославові (1147 p.). Такі побажання віднайдено на берестяних грамотах з півночі Київської Русі, у Новгородському регіоні; у землях південніших вони не збереглися через несприятливі умови перебування берести в ґрунті.

Варто наголосити, що звичні привітання між людьми (“здоров”, “здоровенькі були” тощо) мають своє глибоке коріння, що підтверджується тогочасними писемними джерелами.

Задля фізичного здоров’я потрібно було дотримуватися певного способу життя. Зайві наїдки, напої, сон надміру шкодили людині. В давньоруській літературі та літописах віднаходимо з цього приводу поради: “…тело бо пища требует, а не сласти: малотребиа, а не пресытиа, довля, а не многоядия. Овы бо, и души и телу ползу творяща, здравие, и крепость, и добронравие ражають, овы ж обоє повреждають” (XI ст.); “Виньное бо лихопитие ничьсо же иного пода- ваеть, нъ иступление ума и нищету: и тело немощъно и слабо съдеаеть” (XI ст.); “Лжі бережися, і п’янства, і блуду, бо в сьому душа погибає і тіло”, “Ні питтю, ні їді не потурайте, ні спанню”3 (“Поучения” Володимира Мономаха, поч. XII ст.). Давньоруський термін “трезвий” крім того, що він означає “тверезий, не п’яний”, має похідне — “здоровий”, “міцний” (у переносному значенні), а також “сильний”, “кріпкий”. Подібні настанови можна знайти і в пізніших творах, наприклад, у відомому трактаті XVII ст. “Громадянство звичаїв дитячих” Єпифанія Славинецького: “Известно есть яко дети, ащи излишнаго ядения и спания употребляти будуть, тупаго смысла бывають: того ради не скорее внятие дел приходит”».

Термін “здоров’я”, отже, був широко поширений в Київській Русі. Можна навести чимало випадків, коли про найрізноманітніші ситуації повідомлялося за допомогою цього слова: про переконливу перемогу над ворогом (“…полки їхні переміг, і розоривши їх, прийшов у Ростов поздорову, з честю і славою”, 1120 p.); про те, що після військової сутички всі воїни залишилися неушкодженими (“Йде Даньслав Лазутиниць за Волок даньником с дружиною, и присла Андрей полк свой на него, и бишася с ними… и придоша вси здрави”, 1169 р.); про власне стан здоров’я (“Приде князь Олександр ис татар велми не здрав”‘, 1263 р.).

Здоров’я, за народними уявленнями, асоціювалось із працею. У “Пролозі” XIII ст. сказано, що “от труда здравие, а от страды спасение”. Побажання здоров’я зичили навіть через ужиткові предмети. Наприклад, на келиху Володимира Давидовича Чернігівського було написано: “Хто з нього п’є, тому на здоров’я”.

Релігійна ідеологія середньовіччя наклала відбиток на всі прикмети громадського життя. Послання митрополита світському можновладцеві — князю, або дарунки парафіян церкві з побажанням тілесного здоров’я втілювались у теологічну фразеологію (“Дали есмы ею милостыню церкви святое Богородици… нам пребывающим в житьи семь за въздоровие”8). Те, що “биша вси здрави” після битви чи “приидоша вси здрави” після походу пояснювалося “Божим заступництвом”. Вважалося, що здоров’я можна було вимолити: “…молюсь Богови и святой Богородици, да будете душею и телом добри здорови…”. Данило Заточник в своєму “Слові” закликав: “Господи, дай же князю нашему силу Самсонову, храбрость Александрову” (XII ст.), а в “Сказанні про Бориса та Гліба” читаємо: “…яко же и народу мно-гу приходити в церковь святою и приносити не дужныя своя ти полагати в церкви святою и ту абие сдрави бывають”» (XI ст.). Володимир Мономах, великий князь київський (1113-1125 pp.), видатний полководець, удатливий та сміливий мисливець, безумовно високорозвинений фізично, який не раз дивився смерті у вічі, також підкреслював “залежність” фізичного існування людини від Бога: “Смерті бо, діти, не боячись ні на раті, ні од звіра, діло мужеске робітне, як вам Бог дасть. Бо коли я од війни, і од звіра, і од води, і з коня падаючи, не помер, ніхто й із нас не зможе покалічитись і вбитися, допоки не буде се Богом звелено”, хоча ще в “Ізборнику” 1076 року вказується: “Ни одною же си оружье погуби, да не наг обрящеши ся и на брани побежен будеши, оружие бо наше есть тело, а душа храбъръ”.

Найважливішу роль за давньоруської дійсності мали фізичні якості людини — сила, швидкість, спритність, витривалість, які характеризували стан здоров’я. Афоризм XIII ст. твердить: “Тіло міцніє жилами, а ми, княже, — твоєю державою”.

У найвідоміших творах давньоруської літератури, таких як “Слово о полку Ігоревім”, можна знайти звеличення мужності, сили волі, відваги. У тлумачному словнику XV ст. (1431) поняття “доблесть” подається як “кріпость, мужність”, себто як сукупність фізичних та моральних якостей людини.

Коли в літописах характеризуються князі, то насамперед підкреслюються їхні фізичні якості: “Був же Ростислав муж доблесний у бою, а на зріст ставний, і красен лицем”н (1066 р.); “И бе Феодор телом крепок зело”1’ (1170 р.); “Лев був князь мудрий і хоробрий, і сильний у бою, — немало бо показав він мужності своєї у многих ратях” (1291 p.); “Бе же Святослав телом легок і велми храбр” тощо.

Те ж саме наголошується й про воєвод: “И бе у него Добрына воєвода и храбор и наряден мужь” (1128 р.). При згадках про. покійних князів середньовічні книжники, також відзначали їхні фізичні якості та ратні здобутки: “Се убо благоверный Борис… крепок телом” (XII ст.); “Був же він (Володимир Глібович — B.C.) князь доблесний і сильний у бою, і мужністю кріпкою відзначався і всякими доброчесностями був сповнений. За ним же Україна багато потужила”20 (1187 p.); “Преставився великий князь Всеволод… Много мужествовав и дерзость имев на бранех” (1212 р.).

Свідчення про фізичні якості простолюду в літописах та давньоруській літературі трапляються значно рідше. У відомих літописних статтях (“Літопис руський”) мовиться про подвиги простих киян: про юнака, що вибрався крізь кільце печенізької облоги, переплив Дніпро і покликав на допомогу київську дружину (968 p.), про молодого кожум’яку, який у борцівському герці на очах ворогуючих сторін задушив печенізького богатиря (993 p.).

У словниковому корпусі давньоруської церковнослов’янської мови існував великий пласт слів, що характеризували фізичний розвиток людини. Широко подано такі якості людини як сила, швидкість, спритність, на комбінації яких можна побудувати практично всі рухи людини і, таким чином, описати її рухову активність. Крім того, в цій мові широко відображені й морально-вольові якості людини.

Сучасному поняттю “сила” в церковнослов’янській мові відповідало багато аналогів. Це — “благомощіе” (“От всех телесных благих инаго не иметь человек желательнейшего, якоже здравие и благомощие…”), “кріпость” (“Даниил… вжада воды, пив почюти рану на телеси своем; во брани не позна ея крепости ради, мужьства возраста своего; бе бо дерз і храбор”, 1224 р.), “моженіє” (“Сам мощь есть, еже есть мог, тъ бо вся можения дает”, XII ст.), “сила” (“Возмужав крепостию и силою свершаяся и мужьством же и смыслом предспея”, XI ст.).

Ще більше слів вживалося на означення поняття “сильний”. Це — “великосильний” (“…печенези… выслаша мужа великосилна, до послет Владимер противу его братися”, 993 p.), “доблий” (“Идоменеус, среднии… строин, крепок, добль”, XIII ст.), “дюжий” (“Аже ли будут дети малы в дому, и не дюжи”, XII ст.), “кріпкий” (“…се убо благоверный Борис… крепок телом”, XII-XIII ст.), “кріпкорукий” (“Бе же царь Никифор… благодръзновенен, крепкорук”, 966 р.), “сильний” (“Бе бо и телом крепка и сильна, яко же и муж”, XI ст.), “гладкий” (“…чядо, яко тоучным телом”, XI ст.).

Сучасним словам “швидкість”, “бистрий”, “прудкий” також відповідають численні давньоруські аналоги: “бистристь”, “бистрь” (“На добрыя дела слабы есмы и ленивы… а на злая дела крепцы и встан- ливии, быстры есмы и легцы…”, XIV ст.), “скорота” (“Скоротою яко крилато собрание святых…”, XI ст.), “скокливий” (“Острый меч, скокливый наход”, XII ст.). Зустрічалось у давньоруській мові і таке поняття як “вправність”, “спритність”.

Окрім слів на означення фізичних якостей людини, у церковнос-лов’янській мові широко вживалися лексичні формули марально-вольових якостей: “доблесть” (“доблесть — крепость, мужьство, лукавство”), “богатирство”, “мужество” (“Иже истягну ум крепостию своею, и поостри сердца своего мужеством”, XII ст.), “смельство”, “храборство” (“Похвалим Володимера… храборством прослувша в странах многах”, XI ст.). Характерно, що давньоруське слово “кріпость” означало і фізичну силу, і мужність, і стійкість духу, що свідчить про єднання фізичних і морально-вольових якостей людини.

Отже, за часів Київської Русі лексичні визначення сили були більш поширені ніж сьогодні. Це стосується й інших слів, що означають фізичні та морально-вольові якості людини. Тому можна стверджувати про більш помітну роль фізичних якостей та м’язової сили людини за давніх часів, що в Київській Русі існував своєрідний культ сили.

2.2. Етнокультурні традиції фізичного виховання.

Фізична культура складає важливу частину культури суспільства – всю сукупність його досягнень у створенні та раціональному використанні спеціальних засобів, методів та умов цілеспрямованого фізичного вдосконалення людини.

Як і культуру суспільства в цілому, фізичну культуру слід розглядати з різноманітних точок зору, в різнобічних її проявах. Для відносно повної характеристики традицій української національної фізичної культури, її необхідно дослідити принаймні в трьох аспектах:

1) фізична культура, як процес раціонально організованої діяльності;

2) фізична культура, як сукупність “предметів”, які репрезентують певні цінності для задоволення суспільних та приватних потреб людей;

3) фізична культура, як результат діяльності.

Функціонально-забезпечуючу сторону фізичної культури найбільш повновартісно характеризує стан системи фізичного виховання — прогресивність закладених в ній ідей та організаційних форм, науково-практичні досягнення її змісту, рівень методичної досконалості тощо.

Фізична культура, як і культура в цілому — продукт творчої діяльності суспільства. На кожному історичному етапі вона змінюється в залежності від  можливостей, які надає їй суспільство, і в той же час вона успадковує національні та світові цінності, створені людством на попередніх етапах розвитку.

Одним із провідних завдань народної педагогіки завжди було виховання і розвиток фізично здорової особистості. За твердженням Є. І. Сявавка мета фізичного виховання в українській етнопедагогіці завжди полягала в сприянні гармонійному фізичному і психічному розвитку особистості, зміцненню їх здоров’я, як сукупності моральних, психічних та соціальних складових життєдіяльності людини, а також підготовці до продуктивної праці [6].

Народні традиції — це форми діяльності та поведінки людей, звичаї, правила, цінності, уявлення, які мають міцне історичне коріння та передаються з покоління в покоління. Серед численних традицій та звичаїв чільне місце належить культурно творчим і духовно творчим. Традиції, звичаї та обряди об’єднують минуле і майбутнє народу, старші й молодші покоління. Долучаючись до традицій, звичаїв і обрядів народу, молодь убирає в себе їхній філософський, ідейно-моральний, психологічний та естетичний зміст і поступово стає невід’ємною частиною рідного народу, нації.

Хоча й дуже помалу, але з кожним днем усе ширшу аудиторію охоплюють традиції українського лицарства, питання і проблеми патріотичного виховання учнівської молоді, козацької, лицарської педагогіки, духовності.

Народна педагогіка знає чимало ігор, які сприяють фізичному розвитку дітей. Поставлена перед ними мета досягається через різноманітні рухові дії: ходьбу, стрибки, біг, метання, перенесення предметів. Рухливі й спортивні ігри виховують силу, рішучість, ініціативу, товариську взаємовиручку, привчають долати психічні й фізичні навантаження, загартовують організм, створюють у дітей бадьорий і веселий настрій; спортивні поєдинки дуже захоплюють молодь.

Аналіз фольклорних, літературних та історичних матеріалів свідчить про те, що і в Україні, починаючи з найдавніших часів існували самобутні форми і засоби фізичного виховання людей. Національний ідеал тілесної досконалості формувався через систему обрядів, повір’їв, знань, приказок. Характерною особливістю світогляду українців є асоціювання ідеалу з рослинами, тваринами, природною стихією, що притаманні для України. Наприклад: «Дівка як ягідка», «Дівка як тополя», «Цвіте як маківка», «Здоровий як лось», «Здоровий як бугай», «Здоровий як дуб» іт. п. Проте народні уявлення про фізичну досконалість грунтувались не лише на позитивних асоціаціях. Непропорційний фізичний розвиток і тілесна недосконалість висміювались через такі приказки: «Товстий як бочка», «Худий, аж ребра світяться», «Довгий як чапля», «Обдувсь як барило», «Роз’їхалась як верша» та інші.

Надання здоров’ю першочергового значення підтверджується і тим, що обов’язково бажали здоров’я в колядках, щедрівках, веснянках. Люди, вітаючись, зичили один одному доброго здоров’я. Народні правила гарної поведінки вимагали при зустрічі родичів, друзів, знайомих запитати про здоров’я один одного і родичів.

Системоорганізаційну роль у збереженні і зміцненні здоров’я нашого народу відігравала календарна обрядовість, до якої входили свята, обряди, магічні дії, гадання, ігри, розваги, хороводи… Календарні обряди виникли як аграрномагічні, які поступово втратили свою початкову функцію, і вже в кінці XIX ст. сприймалися переважно, як розваги.

У змісті календарної обрядовості українців значне місце посідають різноманітні рухливі ігри, забави, танці,, хороводи, одноборства, фізичні вправи. Вони мали чітко визначене місце і виконувалися залежно від пори року та характеру свята.

Важливе місце у змісті календарних свят і обрядів займають різноманітні рухливі ігри та забави. Вони значно підвищують емоційний фон святкувань, пов’язують у єдиний цикл всі форми обрядовості. Ігрова дія супроводжується відчуттям піднесення фізичних і духовних сил людини. Ігри дають їй справжню радість і розрядку від психонервового навантаження, спричиненого клопітким буденням нашого життя.

Народні ігри класифікують на різноманітні групи: дидактичні, рухливі з обмеженим мовленевим текстом, рухливі хороводні ігри; ігри історичної спрямованості; ігри з відображенням трудових процесів та побуту народу; спонтанні і сюжетні ігри; ігри для розвитку фізичних якостей тощо. У зв’язку з тим, що різні автори при класифікації ігор беруть в основу різні ознаки, то сьогодні ще чітко й остаточно не складені науково-обгрунтовані групи народних ігор. Зважаючи на тему нашого дослідження ми розробили класифікацію українських народних ігор та забав відповідно до пір року і календарних свят нашого народу.

Найстаріші ігри, що були створені за багато років до прийняття християнства, мали філософський зміст. У ті далекі часи людина хотіла знайти і зрозуміти звідкіля і як виник світ, закономірності природних змін, народження, розвитку, завмирання та воскресіння всього живого. Тому форми рухів у весняних іграх часто нагадують небесні сили. Наприклад у веснянці «Кривий танець» три хлопчики, яких садять чи ставлять трикутником, символізують небо, повітря і землю або основні етапи людського життя: народження, розвиток сил, та старість і смерть. Дії гравців знаменують рух сонця, а точніше – сонячної системи, – сонце вічно «ходить» по небу «то вгору, то в долину» (схід та захід) і люди не могли «вивести кінця», тобто розгадати причини природних змін [97].

За народними поглядами, порами року були певні образи-істоти, які між собою вели боротьбу. Окремі народні ігри та забави «допомагали» весні перемогти стару зиму. Боячись суворості і помсти зими, «щоб вона не повернулась назад», хоровод вдавав наче закликає зиму («Коструб») стати у згоді з весною. Коли ж весна остаточно опанувала землею, то залишає зиму, а учасники гри виявляють велику радість.

Для того, щоб весна прийшла швидше, наші предки проводили спеціальні ігри («Подоляночка», «Білозорчик-Білоданчик»), зміст яких полягав у чаклуванні – викликанні весни воскресіння матері природи. Під глибокими снігами та морозами земля «заснула», «занедбала» свою красу. Сумний і повільний спів: «Тут була Подоляночка… тут вона впала, до землі припала» – констатація факту понищення зелені землі морозами і снігами. Поступово спів жвавішає і запрошує «встати» – дівчина встає, це «природа воскресає». Спів «умий лице» означає весняні дощі, веселі танці і підстрибування в кінці гри – пробудження природи. У веснянці «Білозорчик- Білоданчик» зображується весняний вітер –легень, що розганяє ранкові «білі» тумани. Тут яскраво і образно зазначається (прагнеться), щоб земля озулася і вбралася, вмилася весняними дощами.

Віра в силу слова і рухів створила окремі веснянки-гаївки вегетаційного змісту, які, за давнім анімістичним світоглядом, позитивно впливали на проростання зерна, на розвиток рослин, на високий урожай. Учасники хороводу намагалися передати оточуючій природі енергію, розбурхати Ті сили, розбудити Ті до життя, викликати велику життєдайну силу природи й примусити Ті допомагати буйному росту рослин, високому врожаю. У багатьох іграх («Мак», «Горошок», «Огірочок») простежується імітація оранки, сіяння, скородіння, сходів, росту, збору врожаю. Ці дії учасників хороводів мали мету-–допомогти швидшому і кращому розвитку рослин. М. Грушевський з цього приводу зазначав: «Сей мотив – хороводними, імітаційними рухами пособляти зростові потрібних рослин… Такі забави… колись стояли, мабуть, в дуже тіснім зв’язку з магічними, вегетаційними танками, церемоніями, діями, котрих серія починалася з початком сонячного року і переходила через весь господарський сезон, пильнуючи розбудити, зміцнити, можливо, розвинути природні явища, добродійні, корисні й потрібні, а знейтралізувати ворожі й шкідливі» [53, с.133].

Таким чином, в давні часи вегетаційні ігри були специфічними молитвами, що мали викликати швидкий розвиток певних рослин та багатий урожай.

Особливою художністю, високою емоційністю та винятковими рисами любові до природи характеризуються хвалебні весняні ігри. Весняне сонце, теплий вітер, зелені луки, дерева, квіти – все це породжує відповідний гарний настрій, надію і натхнення на життя. Зрозуміло, що наші предки хвалили весну, яка подавалась, як правило, в образах птахів. Найулюбленішими серед них були ластівки, гуси, лебеді, перепілки, жайворонки, зозулі, соловейки, шпаки, орли та горобці. Птахи були також вісниками весни, кохання, краси. В них, за допомогою ігор («Воробчик», «Перепілка»), благали про ранню весну, розвиток рослин, приплід тварин.

Частина весняних ігор мали лицарсько-дружинний зміст. Як зазначає М. Грушевський [53], у різних народів весною відновлювалися військові походи. Наприклад, у римлян тиждень від 17 до 24 березня був військовим переглядом, чищенням зброї, військових танців. У германських племен військовий перегляд припадав на травень. Не були винятком і стародавні слов’яни.

У численних веснянках яскраво відображено життя і організація парубочих громад, їх військові походи, велике почуття гідності, хоробрості, відваги і любові до свого народу, здатність до його захисту.

У пізніші часи на чолі дружини ставав ватажок-герой, який наділявся найгрізнішими і найблагороднішими рисами особистості.

Веснянки родинно-побутового змісту, що відображають життя роду, взаємини між членами родини мали, в першу чергу, виховний вплив на людей. Так, у веснянці «Вінок» мати видає свою дочку заміж за нелюба, що призводить до трагічного кінця. Тому В найдавніших часів у свідомості нашого народу сформувалась чудова мораль – не можна силувати дівчину виходити заміж за хлопця, якого вона не кохає.

Невід’ємним компонентом календарних ігор було закликання добра, багатства та успіху в домі та родині. У змісті ігор було також малювання ідеального перебільшеного багатства, могутності, поваги. В основі цих магічних актів лежала віра наших предків в чудодійні здібності слова давати те, що ним представлено.

Біг, як правило, ставив за мету підвищити родючість землі. Стрибки та підстрибування сприяли буйному і високому росту льону, конопель, жита. Плавання і купання викликали дощ, зміцнювали здоров’я, очищували людину від усього злого.

Таким чином календарні ігри та фізичні вправи з давніх часів мали магічне значення, що відчутно підвищувало інтерес до систематичного їх виконання.

2.3. Народна фізична культура в українській етнопедагогіці

Народна фізична культура, як і вся культура суспільства, є продуктом творчої діяльності нації. На кожному історичному етапі вона змінюється залежно від особливостей суспільного розвитку кожного народу. В той же час народна фізична культура успадковує характерні національні цінності завдяки збереженню народних традицій і звичаїв, а також збагачується адаптованими чужинецькими запозиченнями. Паралельно з головним своїм завданням – вдосконаленням тіла людини, народна фізична культура суттєво впливає і на духовний світ – світ емоцій, естетичних смаків, етичних і світоуявних складових особистості.

Суттєвою рисою фізичного виховання в українській народній педагогіці є те, що воно здійснюється в багатьох організаційно-структурних формах. Як зазначалося вище, фізичне виховання хлопчиків і дівчаток до семирічного віку проходило переважно під наглядом батьків, або інших членів сім’ї і мало дещо відмінний характер залежно від статі дитини. Починаючи з семирічного віку до виховання дітей долучаються різноманітні інституції дівочі, хлоп’ячі та парубоцькі громади, братства, національні навчальні заклади тощо.

Важливу роль у фізичному вихованні української молоді (особливо сільської) відіграли парубоцькі громади — своєрідні об’єднання неодружених юнаків. У багатьох селах Київщини, Чернігівщини та Полтавщини дівочі та парубоцькі громади, хоч і в значно слабшій формі, збереглися аж до 30-х років нашого століття. Головною умовою вступу в парубоцьку громаду був вік. До громади приймали хлопців, які досягнули 16-18 річного віку, причому громада особливу увагу звертала на зріст та фізичну силу новачка, маючи надію придбати в його особі надійного товариша. В тому випадку, коли в сім’ї було двоє або більше синів, молодший брат мав право вступу до громади лише після того як старший одружиться. Виняток робили тільки в тому випадку, коли молодший брат був фізично сильніший за старшого.

Парубоцькі громади високо цінували в своїх товаришах сміливість, кмітливість, а за порушення загальноприйнятих норм життя (пияцтво, крадіжки і т. п.) ганебно виганяли з членів громади.

Характерною ознакою колориту української землі були мандрівні борці-молоді хлопці, які ходили по селах, і мірялися силою з сільськими парубками. » Давно се діялось колись, ще як борці у нас ходили по селах . » — писав у своїй поезії „ Титарівна» Тарас Шевченко. Перемога в таких імпровізованих поєдинках з мандрівними борцями дуже високо цінувалася не тільки серед молоді, а й дорослого населення, а переможець, як правило увінчувався вінком

Система української народної фізичної культури є складовою багатофункціональною цілістю, яка складається з світоглядно-філософських основ, комплексу народних знань і уявлень про фізичний розвиток і фізичне виховання людини, мови спілкування, збереження і передачі інформації, народних засобів фізичного виховання і традицій використання сил природи, гігієнічних факторів здорового способу життя, форм організації і реалізації народної фізичної культури, методичних особливостей використання засобів народної фізичної культури тощо.

Одначе, сукупність народних фізичних вправ, рухливих ігор, розваг, забав та інших засобів народної фізичної культури, може бути науково досліджена або ефективно використана лише за умови логічно і послідовно побудованої сукупності з розподілом її на конкретні групи та підгрупи за певними ознаками. Отже, всю сукупність засобів народної фізичної культури необхідно систематизувати, розробивши певні критерії її класифікації.

Значення класифікації визначається у першу чергу тим, які ознаки закладені в її основу, а також, в якій мірі визначені класифікаційні ознаки є адекватними і суттєвими з наукової та практичної точок зору [7].

Таким чином, загальновизначальним положенням в теорії класифікації є те, що класифікація має ґрунтуватись на визначенні та встановленні якоїсь ознаки. Визначення основної ознаки, як правило, є результатом довготривалої попередньої роботи. На думку В. Я. Проппа, ознаки, за якими здійснюється класифікація, мають відповідати наступним вимогам:

1. Визначена ознака має відображати в собі суттєві сторони явища, або процесу.
2. Визначена ознака повинна бути постійною, а не мінливою.
3. Ознака, закладена в основу класифікації, повинна бути сформульована ясно і виключати можливість різноманітного тлумачення.

Коли віднайдені головні ознаки, можна здійснювати класифікацію за декількома можливими варіантами: класифікація здійснюється за наявністю або відсутністю однієї і тієї ж ознаки; за різновидами однієї ознаки; за взаємовиключними ознаками тощо.

З метою адекватного фізичного виховання в народній фізичній культурі використовуються різноманітні засоби, до складу яких входять і ті, що застосовуються в етнопедагогіці. Особливу групу складають специфічні засоби народної фізичної культури, а саме народні ігри, розваги, забави інші фізичні вправи, деякі фактори зовнішнього середовища і гігієнічні фактори. Їх в теорії та методиці фізичного виховання загальноприйнято визначати як засоби фізичного виховання, головним з яких є фізична вправа.

Фізичні вправи з цієї точки зору розглядаються як рухові дії людини, які виконуються так, як це необхідно для вирішення завдань фізичного виховання. Л. П. Матвєєв визначає фізичну вправу, як такий різновид рухових дій, які   спрямовані на реалізацію завдань з фізичного виховання і здійснюються згідно його закономірностей.

Одначе не всі рухи і рухові дії можуть бути віднесені до фізичних вправ. Найважливішою ознакою фізичних вправ є відповідність їх форми та змісту сутності фізичного виховання, і його закономірностям. Отже, однією з визначальних ознак фізичних вправ є їх педагогічна спрямованість на вдосконалення тілесних складових особистості людини. Тобто, продуктом діяльності в результаті засвоєння (виконання, оволодіння тощо) фізичних вправ виступають головним чином фізичні якості людини, а також набуті нею знання, вміння і рухові навички. Наступною важливою системоутворюючою ознакою фізичних вправ виступає рухова (фізична) активність людини, яка орієнтована у відповідності із закономірностями фізичного виховання [7]. В. К. Бальсевич, В. О. Запорожанов [4] під фізичною активністю розуміють діяльність індивіда, спрямовану на досягнення фізичних кондицій, необхідних і достатніх для досягнення і підтримання високого рівня здоров’я, фізичного розвитку, фізичної підготовленості людини.

Таким чином, до засобів народної фізичної культури, згідно загальноприйнятих у сучасній теорії фізичної культури концепцій, необхідно віднести специфічні рухові дії, які спрямовані на вирішення завдань фізичного виховання людини, оздоровчі фактори зовнішнього середовища і гігієнічні фактори. Тобто засобами народної фізичної культури є ті структурно-змістовні утворення, які спрямовані на оволодіння і в результаті яких вдосконалюються тілесні складові особистості людини. Іншою визначальною особливістю перерахованих засобів народної фізичної культури виступає фізична активність, яка здійснюється згідно закономірностей фізичного виховання.

Серед українців найпоширенішими засобами народної фізичної культури були ігри, забави та розваги. Однак, в сучасній науковій літературі чіткого визначення цих понять, які б показали їх суть і особливості, знайти не вдалося. В «Словнику української мови» поняття «гра» пояснюється як дія за значенням «гратися», яка у свою чергу означає – проводити час, забавляючись, розважаючись. Отже з пояснень словника випливає, що такі поняття як «гра», «забава», «розвага» можна вважати синонімами.

Аналіз тлумачень в словниках і досвіду фахівців у сфері фізичного виховання наводить на думку, що поняття «гра», «розвага», «забава» слід чітко розрізняти, а тому необхідно дати визначення кожному з цих понять. На думку О. Онопрієнко:

— гра – це специфічна рухова діяльність за встановленими правилами, яка спрямована на досягнення перемоги;

— забава – це специфічна рухова діяльність за встановленим порядком дій, яка спрямована на задоволення природної потреби людини в руховій активності;

— розвага – це специфічна рухова діяльність, яка не обмежується встановленими правилами чи порядком дій і спрямована на задоволення потреби людини потішитися, розвеселитися.

Спадок українського ігрового фольклору надзвичайно багатий і різноманітний. Слід зазначити що всього відомо понад 600 українських народних ігор, розваг і забав, які записані в Україні в різні часи [8; 9].

Українські народні ігри, забави та розваги настільки різноманітні, що важко в одній класифікації показати всі особливості кожної з них. Тому і не дивно, що різні дослідники класифікують і систематизують їх за різними ознаками. Так, одні автори систематизують ігри, розваги та забави за використанням в них певного оснащення (з предметами і без них) і за періодом їх проведення (весняні, літні, осінні) [10; 8]. Г. Воробей – за віковим поділом (молодші школяри, підлітки, старші школяри) [5], А. Цьось – за спрямованістю їх впливу на розвиток фізичних якостей [12]. Однак, такий підхід до систематизації даних засобів народної фізичної культури є однобоким і не може повністю охарактеризувати кожного з них.

На підставі зібраного матеріалу та його аналізу нами розроблені теоретико-методичні критерії класифікації українських народних ігор, розваг та забав у багатстві форм їх організації та типів ігрових сюжетів.

Як уже зазначалося все багатство українського ігрового фольклору доцільно розподілити на три розділи за ознаками наявності, або відсутності змагальної діяльності і сюжету.

Рухові забави в своїй сукупності відображають історичні, соціальні, сімейно-побутові стосунки, а також мотиви, зв’язані з народними віруваннями та традиціями. За ознаками сюжетного характеру вони поділяються на три підгрупи:

1) драматичні забави — представляють закінчені ігрові дійства з традиційними діалогами та ігровими ролями, визначеним перебігом подій у забаві;

2) хореогенні забави, переважаючий зміст яких складають танці і   танцювальні  дії з пісенним супроводом – хороводи «Кострубонька», «Кривий танець», «Вербова дощечка»;

3) імітаційні забави відображають характерні рухи та поведінку птахів і тварин («Ворона», «Перепілонька»), природні явища («Метелиця», «Дощ», «Шум»).

Аналіз праць етнографів та фольклористів дозволяє стверджувати, що українська народна фізична культура крім ігор, забав та розваг включає в себе різноманітні фізичні вправи, різновиди боротьби, танці, способи загартовування, вимоги гігієни, які проводилися як під час свят, так і в будні.

Отже, розглядаючи боротьбу, як засіб фізичної культури українського народу можна визначити, що боротьба, як зазначає О. Онопрієнко, – це специфічна рухова діяльність за встановленими правилами, яка пов’язана із силовою протидією і спрямована на досягнення перемоги. Крім того, боротьбу можна розглядати як вид бойового мистецтва, як військово-прикладну діяльність. Усі ці змагання з боротьби можуть проводитися і як поодинокі, і як групові.

Класифікувати народні танці з точки зору народної фізичної культури, очевидно, доцільно за їх ритмічною структурою. Таким чином, танець, за визначенням О. Онопрієнко, – це специфічна рухова діяльність з чітко вираженою ритмічною структурою і музичним супроводом за встановленим порядком дій, яка спрямована на задоволення природної потреби людини в руховій активності.

До засобів народної фізичної культури слід причислити і різноманітні способи загартування. Загартування, як визначається у О. Онопрієнко – це використання сил природи та штучно створених умов з метою підвищення резистентності організму. В житті українського народу загартування займало чільне місце. Дія сонця, води та повітря на організм людини надзвичайно цінувалася, а магічні обрядодії з цими силами природи виступали як своєрідні процедури, або ритуали загартування.

Своє місце серед засобів народної фізичної культури посідають і гігієнічні чинники, перш за все, такі як: режим дня, режим праці та відпочинку, режим та норми харчування, особиста гігієна та інше. І хоча їх не можна розглядати як своєрідний вид рухової активності, але не враховувати їх вплив на формування особистості, зміцнення її здоров’я було б неправильно.

Отже, галузь фізичної культури так само, як архітектура, література, мистецтво, та інші суспільні явища, має свої специфічні закономірності. У зв’язку з цим вона розвивається самостійно. Одначе, визначальну роль в ії розвитку відіграє матеріальний базис суспільства, його політичний лад, мета і завдання, які витікають з цього. Ланцюг взаємозв’язків доповнюють такі різновиди соціальної діяльності, які безпосередньо впливають на розвиток фізичної культури, як рівень розвитку техніки, військове мистецтво, політика, право, виховання, релігія, естетика, етика, однаково, як рівень культурних потреб суспільства, місцеві звичаї і традиції.

Розділ 3. Архетипи здорового та фізично досконалого тіла у ментальності українців

3.1. Ідеал фізично привабливого тіла та його трансформації

Українці з давніх часів створили ідеал фізично привабливого тіла та краси й приділяли увагу розвиткові таких фізичних якостей як здоров’я та сила. У народі з покоління в покоління передаються казки, легенди, думи, оповідання про людей, наділених незвичайною фізичною силою, — богатирів Іллю Муромця, Кирила Кожум’яку, Добриню Никитича, Микулу Селяновича, Івася Коновченка (Удовиченка), Федька Ґанджу Андибера, Котигорошка. Велич богатирів у тому, що їхня надзвичайна фізична сила поєднується з моральною довершеністю.

Цікаво, що в українському народному епосі богатирями були не тільки чоловіки, а й жінки, народною уявою. Наприклад, створено такі прекрасні образи жінок-богатирок, як Настасія Микулична — дружина богатиря Добрині, Настасія-королівна — дружина богатиря Дуная, Маруся — козацька дочка. Це переконливо свідчить про однаковий підхід народної педагогіки до фізичного виховання юнаків і дівчат.

Фізична і розумова діяльність завжди перебувають у тісному зв’язку («Сила без голови шаліє, а розум без сили мліє»), однаково репрезентуючи позитивні ознаки особистості («Сила та розум — краса людини»). Піднесення рівня фізичного розвитку поліпшує розумову діяльність людини («В здоровому тілі — здоровий дух»), працездатність («Щоб працювати, треба силу мати»).

Реалізація стереотипів фізичної привабливості стала важливим аспектом гендерних стосунків. Поступово особливий акцент в них робиться на гендерний дисплей («виглядати як»), оскільки особистісні та соціальні характеристики гендерної ідентичності стають все більш розмитими.

В сучасному суспільстві стандарти фізичної привабливості людини викликають неабиякий інтерес. І не лише тому, що розвинуте тіло – ознака здоров’я. Сьогодні воно все частіше стає ознакою статусу, оскільки відображає матеріальні можливості людини (витрати на повноцінне харчування, відвідування тренажерних залів, наявність часу на фізкультурні вправи, а іноді й витрати на пластичні операції). Людське тіло часто стає рекламним символом, товаром (косметична хірургія, виробництво косметики), а також критерієм оцінки при сприйманні іншої людини. Тіло стає символом, у якому „сплавляються у єдине ціле суспільна ідеологія і особистісна ідентичність” [9, с. 71].

Первинна оцінка за зовнішністю людини є типовою і для українського суспільства. Все наполегливіше наші ЗМК популяризують думку, що цінність жінки полягає в її красі, що красиве тіло забезпечує її привабливість.

Домінуючими у формуванні ставлення до свого тіла є не медичні вимоги, а соціальні та культурні стандарти, які відбиваються у висловлюваннях осіб з референтних груп.

По-друге, чоловіки менш негативно ставляться до свого тіла, а жінки демонструють значну невдоволеність своїм зовнішнім виглядом. При чому невдоволення не залежить від реальної ваги (зустрічаються як особи з надлишковою вагою, але задоволені своїм фізичним Я, так і навпаки).

По-третє, найбільш негативно до власного тіла ставляться жінки фемінінного типу. У них виражена як емоціогенна харчова поведінка (звертаються до їжі у разі переживання гніву, збудження, роздратування, в очікуванні неприємностей тощо), так і екстернальна харчова поведінка (реагують на вигляд їжі та людей, що харчуються). Найменш фрустровані своїм фізичним Я представниці андрогінного типу. Маскулінний та недиференційований типи посідають в оцінюванні власного тіла проміжне положення, при чому маскулінні ближчі до андрогінних, а недиференційовані – до фемінінних осіб.

По-четверте, більш позитивно, незалежно від типу гендерної ідентичності, ставляться до власного тіла жінки, які наполегливо, послідовно, добросовісно прикладають фізичні зусилля для підтримування форми (зарядка, відвідування фітнес-клубів, басейну та салонів краси, заняття танцями тощо). При чому тіло може бути далеким від досконалості, але усвідомлення своїх зусиль та вольового контролю підвищує задоволеність образом фізичного Я.

Зовнішнім важливим атрибутом гламурності є тіло, яке з часом перетворюється на об’єкт обожнювання та специфічного культу. Тіло людини поступово перестає належати їй, воно є предметом гордості та розкоші, на його вдосконалення витрачаються величезні кошти. У свою чергу, тіло може стати способом отримання прибутку, успіху, сприяти формуванню позитивного іміджу його власника. Гламурна тілесність передбачає тіло-ідеал, який у природі не існує й існувати не може. До людського тіла висуваються вимоги й критерії, пов’язані з культом здоров’я та сексуальних потреб. Звичайно, звернення до здорового способу життя – зайняття спортом для краси і здоров’я свого тіла – позитивне явище. Проте більшість людей прагнуть мати прекрасне тіло без зайвих зусиль і якомога швидше. Для цього тіло піддається насиллю – цілому комплексу болісних, інколи шкідливих для здоров’я, фізично важких процедур та операцій. Наприклад, за допомогою хірургічних втручань жінки збільшують собі губи й груди, зменшують або збільшують сідниці й стегна, прибирають зморшки на обличчі та ін. Чоловіки також позбавляються зморшок на обличчі, вирівнюють зуби, нарощують м’язи, імплантують волосся та ін. Однак бувають тільки образи «ідеального» тіла, що настирливо рекламується мас-медіа, яке фізично існувати не може, адже воно суперечить законам природи.

Таким чином, фізична культура – це невід’ємна частина нашого життя, це реальність, якою не можна нехтувати.  На сьогодні вже склався певний образ ідеалу чоловічого тіла в свідомості людей. Ідеальне чоловіче тіло неможливо представити без рельєфного й гарного преса, а також у міру великих м’язів, що чітко виділяються, підкачані груди й руки. Все це разом робить чоловіка схожим на одного з давньогрецьких богів, статуї яких й дотепер  прикрашають багато сучасних виставок.

Широкі плечі й спина — немаловажний аспект мужності. За таким чоловіком жінка так і хоче ховатися й почувати себе в цілковитій безпеці. Крім того, такі представники сильної статі здаються більш надійними й працьовитими.

За всіх часів художниками й скульпторами оспівувалася краса жіночого тіла, а жінки прагнули до ідеальних пропорцій своєї фігури. Головне — це дотримання пропорцій. Чоловічий погляд незмінно притягають дами з тоненькою талією й широкими округлими стегнами, власниці типу фігури «піскового годинника». Саме тому в XІХ столітті були так популярні корсети, адже вони дозволяли навіть «пишечкам» робити свою талію тонкою.

Отже, як ми бачимо образ ідеального жіночого та чоловічого тіла змінюється, з’являються нові ідеали та приклади для наслідування.

3.2. Використання образу спортсменів у сучасній рекламі, кіно, фото, живописі

Архетипи, зберігаючи свій традиційний зміст, здатні набувати сучасної форми, втілюватись у елементах престижу, стилю, моди тощо. Вони активно використовуються в сучасних рекламних текстах, а у візуальній рекламі та в телевізійній — також у формі зображення. Архетипи широко репрезентовані в образній структурі сучасних телевізійних роликів. Виробництво подібних «сюжетів» розраховане на те, щоб викликати у глядачів почуття та емоції, які глибоко укорінилися у психіці людини.

Архетип «образу персони» або «образу людського тіла» широко використовується в рекламі, що пропонує споживачеві той або інший товар як швидкий і легкий засіб здобути бажану маску, досягти певного іміджу. Рекламна ідея в цьому випадку базується на мотивах престижу, моди, значущості, любові до себе і покладена в основу сюжетів великої кількості роликів та плакатів: «Цього варта кожна богиня» («Vеnus»), «Твій заряд свіжості на цілий день» (дезодорант «Fа»), «Новьій жемчуг» — секрет наших усмішок».

Крім того, в рекламі активно використовуються образи спортсменів. Розглянемо, чому ж.

Насамперед , спорт універсальний. Безумовно, у кожної людини є свої смакові переваги як із приводу виду спорту, так і із приводу конкретного спортсмена. Але дані суперечки в контексті реклами не грають такої значної ролі, як при грі двох команд-суперників, до того ж викликає ефект дізнавання, тому залучення до реклами спортсменів більш ніж виправдано.

По-друге, спортсмени формують найбільш позитивний образ, адже людина, що веде здоровий спосіб життя й щодня, що переборює себе й доводить, що немає меж людським здібностям, — що може бути більш вигідним з погляду  залучення глядачів у рекламну компанію? При асоціації образа спортсмена з образом товару або послуги, що він рекламує, виникає ефект синергії, і реклама стає в рази дієвішою.

Прикладів відомих світових спортивних знаменитостей, які знімаються в рекламі різних товарів безліч. У Сoca-Cola спонсорські контракти з багатьма всесвітньо відомими спортсменами, зокрема  футболістами. Девід Бекхем — особа безлічі брендів і торговельних марок. Криштіану Роналду — також надзвичайно популярний у середовищі рекламістів. Рекламний ролик, спрямований на пропаганду авіаперельотів, з успіхом демонструється Лео Мессі й Коби Брайантом. Тенісна зірка Марія Шарапова має багатомільйонні спонсорські контракти із різними компаніями.

Спортивні зірки — це один з найшвидших  і діючих способів розкручування товару і його реклами, адже надзвичайно популярним є своєрідний ефект спадкування, коли в слід за улюбленими спортсменами, люди починають купувати продукцію конкретної марки, із чіткою впевненістю в її множинних конкурентних перевагах.

Сучасні дослідження стандартів зовнішності охоплюють широке коло проблем. Західні психологи розглядають, передусім, такі аспекти:

• ідеальний образ тіла (суспільні вимоги, стереотипи в ЗМК);
• вплив суспільних стандартів на сприймання людиною власного тіла;
• особливості соціальної взаємодії людей з різним типом тілобудови;
• відмінності між людьми з різним типом тілобудови (а не стереотипні уявлення);
• особливості сприймання чоловічого і жіночого тіла.

В численних дослідженнях здійснювалися спроби з’ясувати, які риси зовнішності сприймаються як красиві. Чоловіки захоплюються жіночими рисами, що асоціюються з юністю, здоров’ям (гладенька шкіра, симетричне тіло, довгі ноги), і, відповідно, гарним репродуктивним потенціалом (зовнішні ознаки наявності достатньої кількості жіночих статевих гормонів: пружні симетричні груди, об’єм талії складає 70 % об’єму стегон, плаский живіт). За даними Д. Басса, чоловіки, яких він вивчав у 37 культурах, віддають перевагу жіночим якостям, що свідчать про репродуктивну спроможність. Оскільки історично чоловіки мали більше суспільної влади, то вони вважали привабливими жінок, зовнішність яких не свідчила про бажання домінувати і мала незрілі риси (наприклад, великі очі, невеликий ніс, ніжний овал обличчя, повні губи, невелике підборіддя, делікатна щелепа, тендітність тощо).

Попри всі коливання у поглядах на ідеальне жіноче тіло, доволі сталим лишається образ „ніжної, мініатюрної, без волосся на тілі, з „слабкими м’язами” жіночої фігури, форми якої округлі й плавні, а шкіра м’яка і гладенька. Це тіло не має свідчити ні про силу, ні про міць, ні про самостійність, ні про мужність – тобто, про владні прагнення [48, с. 42].

Жінки, за результатами досліджень, цінували чоловічі риси, які припускали здатність бути добувачем і захисником. Зокрема, за даними Е. Садала, чоловіки здаються привабливими, коли їхні обличчя (невеликі очі, широкий лоб, випуклі надбрівні дуги, густі брови, випуклі вилиці, тонкі губи, великі щелепи, підборіддя видається вперед) і поведінка свідчать про зрілість і владність. Звертається увага й на ознаки здоров’я: зріст вищий за середній, розвинена мускулатура, співрозмірність зап’ястків і щиколоток, об’єм талії складає 90 % об’єму стегон.

Крім узагальнених еталонів, кожна людина має власний ідеал краси (своєрідний варіант суспільного). Але такі індивідуальні еталони дуже часто нечіткі й дуже різні. Отже, привабливість не можна вважати лише індивідуальним враженням, вона, швидше, „має соціальний характер”. Головним фактором виступає не стільки специфічна форма носа чи колір очей, довжина і колір волосся тощо, а соціальне значення тієї чи іншої ознаки зовнішності. Оскільки є схвалювані і несхвалювані типи зовнішності, то привабливість – це ступінь наближення до того типу зовнішності, що максимально приймається і схвалюється групою, до якої ми належимо. Тобто, зусилля людини бути схожою на соціально схвалений стандарт, відповідати суспільним естетичним стереотипам, які існують в її субкультурі, діагностуються як знак її прагнення бути привабливою.

В цілому в американській психології вплив суспільних стандартів зовнішності на формування фізичного образу людини вивчається через дослідження ступеня задоволеності людиною своїм тілом. Міра задоволеності – незадоволеності визначається по-різному. Найчастіше використовується методика „Шкала ставлення до тіла”, запропонована P. Secord & S. Jourard (1955) [72]. Поширені також масовий індекс тіла (BMI – Body Mass Index) або коефіцієнт талія/стегна. Використовують при вивченні стереотипів зовнішності й візуальні засоби. Оскільки незадоволення тілом є візуально суб’єктивним феноменом, використання візуальних стимулів має високу екологічну валідність. Досить поширеною є методика, розроблена A. Stunkard, T. Sorenson, F. Schulsinger (1983) [78]. Вона включає 9 анатомічно прорисованих чоловічих і жіночих фігур від дуже худорлявої (1) до дуже повної (9). Учасників просять визначити власний і бажаний тип тілобудови. Запропоновано також низку шкал для вивчення порушень харчової поведінки, пов’язаних з викривленим сприйманням власного тіла, наприклад EDI (Eating Disorders Inventory) [70], EAT-26 (Eating Attitudes Test) [29].

Практично в усіх дослідженнях [74] оцінки власного тіла у жінок виявляються негативнішими, ніж у чоловіків. Чоловіки частіше вважають себе привабливими. Так, M. Tiggeman і B. Pennington (1990) з’ясували: як дорослі жінки, так і дівчата-підлітки вважають себе товстішими, ніж їх ідеал (чого не спостерігається у чоловіків) [74]. Вчені роблять висновок, що особи жіночої статі не задоволені власним тілом, оскільки відчувають тиск суспільної думки, котра поціновує в жінці стрункість; чоловіки ж такого тиску не відчувають.

Американські дослідники вважають, що, на відміну від традиційних поглядів, надзвичайно чутливими до культурних стандартів привабливості є саме чоловіки, і це пояснюється змінами в гендерних ролях [71]. Тому порушення харчової поведінки не є винятково „жіночою проблемою”. Ідеальний чоловічий тип тіла досить неоднозначний. Єдиною характеристикою, яка асоціюється з фізичною привабливістю в багатьох культурах, є розвиток мускулатури і зріст. Деякі чоловіки хочуть бути худорлявішими, інші – більш мускулистими.

1. Останнім часом пожвавилися кроскультурні дослідження оцінки стандартів тіла. Зокрема, в американському суспільстві найбільш незадоволені власним тілом жінки – вихідці з Кавказу і чоловіки-азійці. В дослідженні Т. Мукаї показано, що, на відміну від американок, у яких схильність до порушення харчової поведінки обумовлена невдоволенням власним тілом та його реальною фізичною будовою, у японок таке порушення залежить від потреби в суспільному схваленні.

Метааналіз досліджень, присвячених настановленням стосовно повних жінок, провела Е. Rothblum (1992). Вона з’ясувала:

• повнота асоціюється з менш розвинутими соціальними навичками і меншою фізичною привабливістю. Люди, як правило, негативно ставляться до жінок, які стали повними, а самі жінки починають гірше ставитися до себе, коли набирають вагу;
• існує об’єктивна різниця в поведінці повних жінок і жінок з нормальною вагою; відмінності впливають на враження партнерів у спілкуванні. Так, суттєво порушується здатність інтерпретувати міміку обличчя у жінок з помірною повнотою [81];
• студенти коледжу вважають, що повні жінки менш активні, не такі розумні, працелюбні, успішні, спортивні і популярні, як стрункі;
• коли студентів попросили оцінити категорії людей як можливих шлюбних партнерів, то вони відповіли, що швидше одружаться з марнотратницею, кокаїністкою, злодійкою чи сліпою жінкою, аніж з товстенькою;
• власники будинків і квартир рідше здають житлоплощу повним, ніж худорлявим жінкам;
• лікарі вважають повних жінок слабовольними і незграбними.

Дж. Броделі з’ясував, що мезоморфний (атлетичний) тип тілобудови в описах отримує стійкі позитивні оцінки, тоді як ендоморфний тип (повні люди) здебільш характеризувався негативно. Ектоморфний тип (високі й худорляві) в оцінках посідали проміжне становище. Отже, привабливим є той тип конституції тіла, який соціально схвалюється.

Ще один напрям досліджень – порівняння бажаної тілобудови з точки зору жінок і чоловіків. Результати досить суперечливі. Так, А. Furnham, C. Hester, C. Weir (1990) з’ясували, що чоловіки приписують жінкам схильність віддавати перевагу тендітним фігурам, а жінки чоловікам – схильність до вибору повних фігур [79]. Тоді як G. Houn, S. Morris та L. Brown (1990) показали, що жінки, навпаки, схильні зменшувати ступінь повноти фігури, яка подобається більшості чоловіків [72]. У їхньому дослідженні чоловіки точніше оцінювали розміри фігури, якій віддали перевагу жінки. Однак вони вважали, що жінок більше приваблює атлетична тілобудова, аніж особи жіночої статі обирали насправді. Отже, роблять висновок T. Cash та T. Brown, які провели аналогічне дослідження (1989), уявні образи тіла (від імені протилежної статі) значно відрізняються за всіма показниками, що вимірювалися [75]. Особливо спотворюється уявний образ жіночого тіла.

В суспільній свідомості існує чимало стереотипів, які використовують особливості конституції людини як відправні елементи для інтерпретації психологічних характеристик. Так, огрядним чоловікам приписуються такі характеристики: несильні, щирі, доброзичливі, старомодні, балакучі, довірливі, емоційні, відкриті. Чоловікам атлетичної тілобудови приписують силу, мужність, сміливість, впевненість, енергійність, ініціативність. Високих і худорлявих вважають нервовими, честолюбними, підозріливими, чутливими до болю, схильними до самотності [72].

Отже, дотримання стандартів привабливості є одним з адаптивних психологічних механізмів, що забезпечує активність у спілкуванні. Але важливо, щоб такі еталони були об’єктивно досяжними для значної кількості людей, оскільки нині замість того, щоб змінити доволі нереалістичний ідеал як жіночого, так і чоловічого тіла, суспільство вигадує різні засоби для їх досягнення. Часто це породжує психологічні, а інколи й медичні проблеми, адже людина зосереджується на недосконалій зовнішності, переживає негативні емоції і може звернутися до засобів корекції фігури, які підривають її здоров’я.

Важливим у цьому аспекті є вивчення стандартів зовнішності, оскільки більшість людей помиляється, обираючи привабливу тілобудову з точки зору інших. Вони припускають, що інші віддають перевагу більшим розмірам (грудей, м’язів, довжини ніг тощо), аніж вони самі. Тому фактичні вибори реалістичніші, ніж стереотипні культурні ідеали. Важливим тут є вивчення причин формування певних стандартів зовнішності, їх культурні відмінності і дослідження таких відмінностей між людьми з різним типом тілобудови, а не стереотипних уявлень.

Висновки

Отже, проведене дослідження дало змогу визначити основні етапи формування фізичної культури. Узагальнюючи вивчене питання, встановлено, Специфічною основою змісту фізичної культури як особливої і самостійної галузі культури є раціональна рухова активність людини як фактор її підготовки до життєдіяльності через оптимізацію фізичного стану. Вона виникла і розвинулась одночасно з загальною культурою людства. Майже одночасно (ще в первісному суспільстві) виник один з її основних компонентів — фізичне виховання; пізніше виникають спорт і фізична рекреація.

Діяльність у галузі фізичної культури має і матеріальні, і духовні форми вираження. Впливаючи на біологічну сферу людини комплексом засобів і методів, фізична культура неминуче впливає на інтелектуальну, емоційну, духовну сфери особистості в силу єдності та взаємообумовленості функціонування матеріального і духовного в людині.

В основі етапів формування фізичної культури лежить комплекс взаємопов’язаних особливостей (спадковість, виховання, навчання, умови проживання, фізичний розвиток, рівень фізичної підготовленості, формування потреби у здоровому способі життя, знання та розуміння ролі фізичної культури для розвитку особистості, визнання фізичної культури як соціально-особистісної цінності).

Запропоновані теоретико-методичні основи класифікації засобів української народної фізичної культури за умови відсутності загальновизнаної класифікації, ґрунтуються на визначенні багаторівневої структури класифікаційних критеріїв-ознак. Це дає змогу відобразити в класифікації, розробленій на підставі вищенаведених положень, практично всі існуючі засоби народної фізичної культури, як культурологічного явища.

Розуміння спорту було б неповним, якби спорт розглядався тільки спеціалізовано – як і результат людства, що має свої духовні й матеріальні цінності.

Для суспільства більшу цінність має гуманістична складова спорту. Це процес удосконалення вольових якостей людини, постійна його боротьба за перемогу над силами притягання, простором і часом, спрагою, пізнання й розвитку можливостей, самоствердження особистості й багато іншого.  І все це в сурових нормах спортивного суперництва. Престижність, естетичність високий рівень морально-етичних  норм змагальної  діяльності – все це духовні ознаки сучасного спорту.

До сукупності матеріальних цінностей спорту варто віднести самі види спорту, їхній постійний розвиток протягом всієї історії людства; спортивне устаткування й новітню технологію їхнього виробництва; спортивні спорудження, архітектуру, і технологію їхнього будівництва; наукове, медичне устаткування й апаратуру й навіть спортивну моду.

Олімпійські ідеали світу, прогресу людства, радості спілкування, справедливості й шляхетності, неприйняття расизму й апартеїду, демократизм – основні гуманістичні, духовні цінності спорту.

Як ми з’ясували, використання образу спортсменів в рекламі  — це один з найшвидших  і діючих способів розкручування товару і його реклами, адже надзвичайно популярним є своєрідний ефект спадкування, коли в слід за улюбленими спортсменами, люди починають купувати продукцію конкретної марки, із чіткою впевненістю в її множинних конкурентних перевагах.

Список використаної літератури

1. Закон України „Про фізичну культуру і спорт” // Спортивна газета. – 1994. – 29 січ.
2. Закон України «Про внесення змін до Закону України «про фізичну культуру і спорт» [Текст] : Закон України від 16 червня 1999 року, N752 / Україна. Закон // Офіційний вісник України. — 1999. — № 28. — С. 32-50
3. Абсалямов, Т. Ш. Национальные виды спорта в РСФСР: учебник / Т. Ш. Абсалямов. – М.: Знание, 1967. – 56 с.
4. Агапов Ф. А. Физическая культура и спорт у горских народов Северного Кавказа: учебник / Ф. А. Агапов. – Махачкала: Учпедгиз, 1971. – 235 с.
5. Алікова О. Конституційно-правові аспекти розвитку фізичної культури та спорту в Україні та зарубіжних країнах / О. Алікова // Юридичний вісник. — 2010. — № 1. — С. 41-47
6. Андрющенко О. Концептуальні основи створення єдиного інформаційного поля фізичної культури і спорту України / О. Андрющенко // Вісник Книжкової палати. — 2003. — № 1.- С.33-36
7. Аслаханов С. Народные подвижные игры и физические упражнения как средство повышения эффективности уроков физической культуры [Текст] / С. А. Аслаханов // Теория и практика физической культуры.– 1991. – № 12. – С. 43 – 45.
8. Бальсевич В.К. Физическая культура для всех и для каждого. – М.: Физкультура и Спорт, 1988. – С. 152-170.
9. Бальсевич В.К. Физическая культура: молодежь и современность. // Теория и практика физической культуры / В.К. Бальсевич, Л.И. Лубышева. – 1995. – № 4. – С. 2-7.
10. Бальсевич, В. К. Физическая активность человека / В. К. Бальсевич, В. О. Запорожанов. – К.: Здоров’я, 1987. – 224 с.
11. Бипчук М.Ф. Организация физической культуры. — М.: ФиС. – 1972. – 224с.
12. Быховская И.М. Энциклопедия культурологии. Електронний документ. Режим доступу: http://dic.academic.ru/dic.nsf/enc_culture/714/ФИЗИЧЕСКАЯ
13. Ведмеденко Б.Ф. Теоретичні основи і практика виховання молоді засобами фізичної культури. — Київ, 1993.
14. Визитей Н.Н. Физическая культура личности. // Проблемы человеческой телесности: методологические, социально-философские педагогические аспекты / Отв. ред. В. И. Столяров. – Кишинев: Штиинца, 1989. – С. 34-45.
15. Вовк Л. В. До визначення поняття «культура здорового способу життя» особистості / Л. В. Вовк //Духовність особистості: методологія, теорія і практика: [зб. наук. пр.]. – Луганськ, 2012. – № 1 (48). – С. 24–30.
16. Вовк Л. В. Експериментальна перевірка ефективності педагогічно-комп’ютерних технологій формування культури здорового способу життя у студентів спеціальної медичної групи / Л. В. Вовк // Духовність особистості: методологія, теорія і практика: [зб. наук. пр.]. – Луганськ, 2012. – № 2 (49). – С. 18–24.
17. Вовк Л. В. Соціально-біологічні та психолого-педагогічні проблеми здорового способу життя особистості / Л. В. Вовк // Педагогіка, психологія та медико-біологічні проблеми фізичного виховання і спорту. – Харків: ХДАДМ (ХХПІ). – 2011. – № 9. – С. 35–38.
18. Вовк Л. В. Формирование у студентов специальной медицинской группы культуры здорового образа жизни с помощью компьютерных технологий / Л. В. Вовк // Педагогіка, психологія та медико-біологічні проблеми фізичного виховання і спорту. – Харків: ХДАДМ (ХХПІ). – 2010. – № 7. – С. 12–16.
19. Вовк Л.В. Биологические факторы нарушений психического здоровья и их влияние на здоровый образ жизни студентов специальной медицинской группы / Л. В. Вовк // Педагогіка, психологія та медико-біологічні проблеми фізичного виховання і спорту. – Харків: ХДАДМ (ХХПІ). – 2011. – № 4. – С. 39–42.
20. Воробей Г. Фізичне виховання молодших школярів: навчальні програми / Г. Воробей. – Івано-Франківськ, 1993. – 144 с.
21. Гвоздева Е. Амбиции вместо идеалов (о целях современной молодежи) (Июль 2002) / Социологические наблюдения (2002-2004). – М.: ФОМ, 2005. – С. 134.
22. Глотов Н.К., Костюков А.П. Культурная традиция, человеческая телесность и физическая культура. / Проблемы развития физической культуры молодежи. Сб. научн. тр. — Воронеж: Изд-во ВГАУ, 1992, с. 50-58.
23. Григор’єв В. Соціально-філософська парадигма фізичної культури і спорту України в контексті філософського дискурсу // Теорія і методика фізичного виховання і спорту, 2007. -№4. -С.108-111.
24. Грошев И. В. Гендерные образы рекламы // Вопросы психологии. – 2000. – №6. – С. 38 – 49.
25. Гужаловський О. О. Основы теории и методики физической культуры: учебник для техникумов физической культуры / О. О. Гужаловський. – М.: Фізкультура и спорт, 1986. – 352 с.
26. Гуськов С.И. Спортивный маркетинг. – К.: Олимпийская література, 1996. -296 с.
27. Данилевский Н.Я. Россия и Европа / Под ред. Н.Я. Гумилева. – М.: ВИТЯЗЬ, 1990. – С. 127-130.
28. Данильченко Т. В. Стереотипи мужності і жіночності в засобах масової комунікації // Вісник Чернігівського державного педагогічного університету. Вип. 17. Психологічні науки. – Чернігів: ЧДПУ, 2002. – С. 14 – 19.
29. Данильченко Т. Стереотипи зовнішності: яким має бути людське тіло? // Соціальна психологія. — 2005. — № 6 (14). — C.74-83
30. Єрмолова В.М. Особливості організації навчально-виховного процесу з фізичної культури в середніх навчальних закладах України [Текст] / В.М. Єрмолова // Безпека життєдіяльності. — 2005. — № 8. — С. 52-53
31. Жданова О.М. Управління фізичною культурою // Навч. Посібник для фізкультурних вузів. – Львів. – 1996. – 127с.
32. Жуляєва Н., Скокова Л. Фізкультура і спорт у структурі культурно-дозвільної діяльності населення України // Педагогіка, психологія та медико-біологічні проблеми фізичного виховання і спорту: зб. наук. праць за ред. С.С. Єрмакова. — Харків: ХХПІ, 1999.- №16. — С.8-12.
33. Келли Г. Основы современной сексологии. – СПб.: Питер, 2000. – 896 с.
34. Козлова К.П., Скібенко Н.В., Лезнік Н.В. Формування професійних умінь у майбутніх вчителів фізичної культури. — Луцьк, 1994. — С. 99-100.
35. Компанієць Ю.А. Здоровий, спортивний стиль життя як умова подальшої еволюції людини // Педагогіка, психологія та медико-біологічні проблеми фізичного виховання і спорту: зб. наук. праць за ред. С.С. Єрмакова. — Харків: ХДАДМ (ХХПІ), 2007. -№4. – 162 с.
36. Компанієць Ю.А. Феномен тілесності у сучасному філософсько-культурологічному дискурсі // Педагогіка, психологія та медико-біологічні проблеми фізичного виховання і спорту: зб. наук. праць за ред. С.С. Єрмакова. — Харків: ХДАДМ (ХХПІ), 2008.- №5. — С.63-68.
37. Концепція фізичного виховання в системі освіти України (від 23.04.97 №7/6) // Фізичне виховання в школі. – 1998. — №2.- С.2-7.
38. Косяк В.А. Эпистемология человеческой телесности. – Сумы: ИТД „Университетская книга”, 2002.- 362 с.
39. Круцевич Т. Основні напрямки вдосконалення програм фізичного виховання школярів // Теорія і методика фізичного виховання і спорту, 2006. — № 4. — С.21.
40. Круцевич Т., Подлєсний О. Потребово-мотиваційний підхід до управління фізичним вихованням студентів // Теорія і методика фізичного виховання і спорту, 2008. — № 2. — С.69-73.
41. Культурология: ХХ век: Словарь. – СПб.: Университетская книга, 1997. – С. 239-241.
42. Кун Л. Всеобщая история физической культуры и спорта. М.: «Радуга», 1982. – 400 с.
43. Кутек Т. Формування фізичної культури особистості як складова індивідуальної системи цінностей / Т. Кутек // Молода спортивна наука України. – 2005. – Вип. 9. – Том 3 – С. 240–243
44. Лабиринты психологии / Ред. Трушкова С. В. – М.: Изд-во МГУ, 1996. – 102 с.
45. Лубышева Л.И. Концепция физкультурного воспитания: методология развития и технология реализации // Теория и практика физической культуры. – 1996 . – № 1. – С. 7-12.
46. Лубышева Л.И. Современный ценностный потенциал физической культуры и спорта и пути его освоения обществом и личностью // Теория и практика физической культуры. – 1997 . – № 6. – С. 20-28.
47. Лубышева Л.И., Бальсевич В.К. Ценности физической культуры в здоровом стиле жизни // Сборник статей международной конференции «Современные исследования в области спортивной науки». – СПб.: НИИФК, 1994. – С. 32-40.
48. Майерс Д. Социальная психология: Пер. с англ. – СПб.: Питер, 1998. – 688 с.
49. Матвеев Л.П. Теория и методика физического воспитания. // Очерки по теории физической культуры / Под ред. Л.П. Матвеева. – М.: Физкультура и Спорт, 1984. – С. 5-34.
50. Матвеев Л.П. Физическая культура личности как проблема педагогики // Физическая культура. – 1998. – №2. – С. 20-27.
51. Матвеев, Л. П. Теория и методика физической культуры: общие основы теории и методики физического воспитания; теоретико-методические аспекты спорта и профессионально-прикладных форм физической культуры: учеб. для ин-тов физ. Культуры / Л. П. Матвеев. – М.: Фізкультура и спорт, 1991. – 543 с.
52. Махній М. М., Русанов Ю. А. Етніка. Науково-пізнавальні нариси / За ред. М. А. Скока. – К., 2004. – 232 с.
53. Менеджмент и экономика физической культуры и спорта: Учеб пособие для студ. высш. пед. учеб. заведений / М. Золотов и др. – М.: Издательский центр «Академия», 2004. – 432 с.
54. Мічуда Ю.П. Сфера фізичної культури і спорту в умовах ринку: закономірності функціонування та розвитку. – К.: Олімпійська література, 2007. – 216 с.
55. Моляко Р. В. Психокорекційні стратегії деформації Я-образу зовнішності в юнацькому віці // Практична психологія та соціальна робота. – 2004. – №6. – С. 78 – 80.
56. Мотукеев Б. Методика классификации национальных средств физического воспитания для направленного их использования в педагогическом процессе / Б. Мотукеев // Теория и практика физической культуры.– 1987. – № 2. – С. 10 – 11.
57. Николаев Ю.М. О культуре физической, ее теории и системе физкультурной деятельности // Теория и практика физической культуры. – 1997. – №6. – С. 2-16.
58. Николаев Ю.М. Физическая культура и основные сферы жизнедеятельности человека и общества в контексте социокультурного анализа // Теория и практика физической культуры. – 2003. – №8. – С. 2-10.
59. Приступа, Є. Н. Становлення і розвиток педагогічних основ української народної фізичної культури: дис. докт. пед. наук: 13.00.01 / Приступа Євген Никодимович. – Львів, 1995. – 367 с.
60. Пропп В. Принципы классификации фольклорних жанров [Текст] / В. Пропп // Фольклор и действительность: Избранные статьи. – М.: Наука. – 1976. – С. 34 — 35.
61. Старков В. У здоровому тілі й дух здоровий,або до витоків української фізичної культури за Київської Русі [Текст] / В.Стариков // Берегиня. — 1997. — № 1-2. — С. 81-83
62. Старков В. У здоровому тілі й дух здоровий,або до витоків української фізичної культури за Київської Русі [Текст] / В.Старков // Берегиня. — 1997. — № 3-4. — С. 104-109
63. Тер-Ованесян А. А. Педагогические основы физического воспитания [Текст]: учебник / А. А. Тер-Ованесян. – М.: Фізкультура и спорт, 1978. – 206 с.
64. Управление физической культурой и спортом // Учебник для институтов физкультуры. Под ред. И.И. Переверзина. – М.: ФиС. – 1987. — 288с.
65. Усикова Н. Методика фізичного виховання в школі. — К. 1960.
66. Цьось А. В. Українські народні ігри та забави: навч. посіб. / А. В. Цьось. – Луцьк: Надстир’я, 1994. – 96 с.
67. Barnett H. L., Keel P. K. Body type preferences in Asian and Caucasian college students // Sex Roles. – 2001. – V. 44. – P. 768 – 784.
68. Cash T. F., Brown T. A. Gender and body images: Stereotypes and realities // Sex Roles. – 1989. – V. 21. – №5 – 6. – P. 361 – 373.
69. Forbes G. B. Body Dissatisfaction in Women and Men: The Role of Gender-Typing and Self-Esteem // Sex Roles. – 2001. – V. 43. – P. 55 – 68.
70. Franzoi S. L. Is female body esteem shaped by benevolent sexism // Sex Roles. – 2001. – V. 44. – №1 – 2. – P. 46 – 54.
71. Franzoi S. L., Kessenich J. J., Surgrue P. A. Gender differences in the experience of body awareness: an experimental sampling study // Sex Roles. – 1989. – V. 21. – №7 – 8. – P. 499 – 515.
72. Furnham A., Hester C., Weir C. Sex differences in the preferences for specific female body shapes // Sex Roles. – 1990. – V. 22. – №11 – 12. – P. 743 – 754.
73. Garner, D. M., Olmsted, M. P., & Polivy, J. Development and validation of a multidimensional eating disorder inventory for anorexia nervosa and bulimia // International Journal of Eating Disorders. – 1983. – V. 2. – P. 15 – 34.
74. Giannin A. J., DiRusso L., Folts D. J., Cerimele G. Nonverbal communication in moderately obese females. A pilot study // Annual Clinical Psychiatr. – 1990. – V. 2. – №2. – P. 111 – 113.
75. Huon G. F., Morris S. E., Brown L. B. Differences between male and female preferences for female body size// Australian Psychologist. – 1990. – V. 25. – №3. – P. 314 – 317.
76. Jourard S. M., Secord, P. F. Body-cathexis and the ideal female figure // Journal of Abnormal and Social Psychology. – 1955. – V. 50. – P. 243 – 246.
77. Kleinke C. L., Staneski R. A. First impressions of female bust size // The Journal of Social Psychology. – 1980. – V. 110. – P. 1223 – 1234.
78. Koff E., Benavage A. Breast size perception and satisfaction, body image, and psychological functioning in Caucasian and Asian American college women // Sex Roles. – 1998. – V. 38. – P. 655 – 673.
79. Miller C. T., Rothblum E. D., Barbour L., Brand P. A., Felicio D. H. Social interactions of obese and nonobese women // Journal Personal. – 1990. – V. 58. – №2. – P. 365 – 380.
80. Mukai T. Mothers, peers, and perceived pressure to diet among Japanese adolescent girls // Journal of Research in Adolescence. – 1996. – V. 6. – P. 309 – 324.
81. Mukai T., Kambara A., Sasaki Y. Body dissatisfaction, need for social approval, and eating disturbances among Japanese and American college women // Sex Roles. – 1998. – V. 39. – P. 751 – 763.
82. Rozin P., Fallon A. Body image, attitudes to weight, and misperceptions of the opposite gender: A comparison of men and women in two generations // Journal of Abnormal Psychology. – 1988. – V. 97. – P. 342 – 345.
83. Singh D., Young R. K. Body weight, waist-to-hip ratio, breasts, and hips: Role in judgments of female attractiveness and desirability for relationships // Ethology and Sociobiology. – 1995. – v. 16. – P. 483 — 507.
84. Stunkard A. J., Sorenson T., Schulsinger F. Use of the Danish adoption register for the study of obesity and thinness. In S. Kety (Ed.). The genetics of neurological and psychiatric disorders (pp. 115 – 120). – New York: Raven Press, 1983.
85. Tantleff-Dunn S. Breast and chest size: Ideals and stereotypes through the 1990s // Sex Roles. – 2001. – V. 43. – P. 751 – 763.
86. Thompson J. K., Tantleff, S. Female and male ratings of upper torso: Actual, ideal, and stereotypical conceptions // Journal of Social Behavior and Personality. – 1992. – V. 7. – P. 345 – 354.
87. Tiggeman M., Pennington B. The development of gender differences in body-size dissatisfaction // Australian Psychologist. – 1990. – V. 25. – №3. – P. 306 – 313.