Вступ

Визначальним моментом культурного життя епохи Просвітництва була безмежна віра в перетворювальні можливості освіти. Просвітництво розумілося не лише як просте розповсюдження знань і освіти, воно включало в себе моральне та громадянське виховання, а також утвердження «істинних» уявлень про світ, суспільство та людину – на противагу «хибним» ідеям старого світу. Постулати Просвітництва не несли в собі революційного запалу, проте вони започаткували те соціальне піднесення, яке завершилося Французькою буржуазною революцією.

Зародження і становлення буржуазних економічних відносин призвели до глибоких змін у соціально-політичному й духовному житті Європи. Найбільш значимими прикметами часу були секуляризація суспільної свідомості, розповсюдження ідеалів протестантизму, бурхливий розвиток природознавства, зростання інтересу до наукового й філософського знання. Культура і мистецтво висували нове розуміння основних домінант людського буття, відношення до Бога, суспільства, держави, нове розуміння самої Людини і відносин між людьми, що завершилося буржуазними революціями у найбільш розвинутих європейських країнах. Таким чином Європа, яка дала людству цінності, побудовані на засадах розуму, як сучасна наука і демократична держава [2, c. 153].

1. Вплив Просвітництва на  розвиток освіти та наукових знань в Україні

Центром культурного життя України у цей період залишається Київ. Це багато в чому було зумовлено освітньою діяльністю Києво-Могилянського колегіуму, який набув статусу академії 1701 р.

У стінах Академії відбуваються численні публічні диспути з різних наук, затверджується звичай рекреацій – культурно-мистецьких свят з виставами та іграми, приуроченими до завершення навчального року. Академічний курс навчання передбачав існування 8 ординарних класів і тривав 12 років. Вчилися діти всіх станів: починаючи від аристократів до дітей простих козаків і селян.

У нижчих граматичних класах вивчались слов’янська, українська книжна, грецька, латинська і польська мови, а також арифметика, геометрія, нотний спів і катехізис. Спочатку науки викладалися майже виключно латинською мовою, а польська і українська були допоміжними. Але згодом слов’яноруський напрямок зміцнюється, що було пов’язано з формуванням української національної держави, а потім входженням України під протекторат Росії. Книжна українська мова десь на 70 років стає однією з мов освіти, науки і літератури, через численних представників української культури в Росії та поширення українських друкованих видань активно впливає на формування російської літературної мови. Але, на жаль, процеси подальшого зближення книжної мови із народнорозмовною в цей час загальмувалися. Відтак вже з першої половини XVIIІ ст. у Київській академії систематично вивчали лише іноземні мови. У другій половині ХVІІІ ст. Академія заходами Катерини ІІ поступово перетворюється на замкнений становий освітній заклад для дітей духівництва, позбавлений матеріальної бази.

На Лівобережжі вищу освіту надавали колегії, які були засновані в Чернігові (1700), Харкові (1726), Переяславі (1738). Після закінчення навчання в колегіях студенти могли продовжувати навчання в Києво-Могилянській Академії та навчальних закладах Росії.

Внаслідок соціально-економічного та політичного розвитку європейських держав, тенденції нового капіталістичного розвитку освічена частина людства стала усвідомлювати як риси єдиного загальноєвропейського процесу. Рух до компромісу з реальністю буржуазного господарювання, а від нього — до утвердження капіталістичного способу виробництва — приносив реальні результати.

Промислово-торговельна діяльність із простого засобу експлуатації трудящих поступово перетворювалася на гонитву за багатством задля одержання політичної влади і навпаки. У нових соціальних умовах, створених завдяки руйнуванню традиційних патріархальних форм господарювання, розширенню товарно-грошових відносин, розхитування системи сеньйоральності сепаратистськими настроями, нові прокапіталістичні прошарки населення тільки спочатку відчували своє непевне становище, але з усвідомленням суспільством сили і значення влади грошей, зажадали свого місця у владних структурах. Постало питання про відповідність соціального устрою країн новим реальностям життя, в яких капіталістичний спосіб виробництва вийшов на передові позиції,

У той час, коли прагматизм і меркантильність дедалі більше охоплювали всі сфери життя, сягаючи найвищих щаблів соціальної ієрархії, виникла ідея нової форми державного правління — абсолютної монархії, за якої сюзерену надавалася необмежена верховна влада. Особа монарха та властиві йому якості набували великого значення у подальшій долі своєї країни. Таким чином, Просвітництво — це політична ідеологія, філософія та культура, прогресивна ідейна течія епохи краху феодалізму та утвердження капіталістичного ладу, що охоплювала кінець XVII-XVIII ст. Гегель за свого часу характеризував Просвітництво як раціоналістичний рух XVIII ст. у сфері культурного та духовного життя, що ґрунтується на запереченні існуючого способу правління, державного устрою, політичної ідеології, судочинства, релігії, мистецтва, моралі [2, c. 151].

В той же час «Століття розуму» знало істотні перепади емоцій, звертання до містики й марновірства. Реалістичній ясності й тверезості в певним чином, протистояло стремління до фантастичного, незвичайного, пов’язане, передусім, із кризою ортодоксальної релігії. Ознакою часу стає політичне масонство (франкмасонство, фр. Franc-maзonnerie, англ. Freemasonry) — морально-етичний релігійний рух, що виник в XVIII ст. у вигляді таємної організації з ритуалами й символікою частково запозиченої з Каббали. У XVIII ст. масонські ідеї поширюються і серед окремих представників малоросійського дворянства. Однак спроби створити свою потужну ложу в Україні вдаються лише наприкінці XVIII ст. У цей же час з’являється проект «Україна». Згідно однієї з версій, «Україною» спочатку називалася одна з лож на Лівобережжя, що незабаром стала пропагувати цю назву замість історичної назви «Малоросія».

Претендуючи на провідну роль і вплив на суспільство, масони зосередили увагу на розвитку засобів масової інформації, збільшення газетно-журнальної продукції національними мовами. В результаті такої діяльності посилюється значення публіцистики, виникає популярна пропагандистська література, художня література наповнюється авторськими відступами, соціально-політичними узагальненнями, документально точними характерами. Популярним стає жанр есеїстки, здатної швидко реагувати на будь-які суспільні події, розвивається памфлетна література.

В живописі цю лінію продовжують політична карикатура, злободенний лубок. Провідниками Просвітництва на Україні були Г. С. Сковорода, Я. П. Козельський, Г. С. Винський, І. П. Котляревський, В. В. Капніст, О. О. Паліцин, В. Н. Каразін, П. Д. Лодій та інші, що в тій чи іншій мірі вони виступали з критикою існуючого ладу та ідеями побудови нового суспільства [2, c. 153].

2. Творчість Г.С.Сковороди як представника української національної філософської думки

Ф.Прокопович зробив певний внесок і в розвиток української філософії. Він засуджував схоластику, неодноразово висловлював думку про безліч світів. Визнаючи Бога як основу всього існуючого, він разом з тим вважав, що предмети матеріального світу не можна ані створити, ані знищити, ані зменшити, ані збільшити: вони розвиваються за своїми законами.

Феноменальним явищем в історії української культури була творчість Григорія Савича Сковороди (1722-1794). Він народився в с.Чорнухи Лубенського полку у сім’ї малоземельного козака. Навчався в Києво-Могилянській академії (1738-1741, 1744-1750), був співаком придворної капели в Санкт-Петербурзі (1742-1744), перебував у складі посольської місії за кордоном (1750-1753), а згодом викладав у Переяславському колегіумі поетику, працював домашнім учителем. У 1759— 1764 pp., а також у 1768 р. був викладачем у Харківському колегіумі, після чого вже до самої смерті був мандрівним філософом, писав діалоги, читаючи та даруючи їх своїм друзям і знайомим. Сковорода називав Лівобережну Україну своєю матір’ю, а Слобідську Україну — своєю рідною тіткою, бо тут він довго жив і любив цей край.

Г.Сковорода є найяскравішим і найхарактернішим представником української національної філософської думки. Його творчість багато в чому зумовлена попередніми надбаннями у цій галузі^й водночас визначила подальші шляхи розвитку української філософії (П.Юркевич, В.Винниченко, Д.Чижевський тощо). Філософія для Г.Сковороди є квінтесенцією самого життя, тому головним у людині є не стільки її “теоретичні”, пізнавальні здібності, скільки емоційно-вольове єство її духу, серце, з якого виростає й думка, й почуття. Ця риса споріднює філософа як з багатьма давніми й сучасними йому містиками, так і з більш пізніми мислителями, передусім представниками “філософії життя” та екзистенціалізму. Характерним для філософської позиції Сковороди є широке використання мови образів, символів, а не чітких раціоналістичних понять, які не в змозі задовільно розкрити сутність філософської та життєвої істини.

Реальність, за Сковородою, не є моністичним (одновимірним — ідеальним чи матеріальним) буттям, вона є гармонійною взаємодією трьох світів: макрокосму (величного всесвіту, в якому “живе все народжене”); мікрокосму або людини; символічного світу або “Біблії”. У свою чергу, кожен із трьох світів є єдністю двох “натур”: “видимої” (зовнішньої) й “невидимої” (внутрішньої). Бог не є самою природою, а її “джерелом”, “світлом”, “сонцем”. Матерія вічна, проте вічність ця — лише похідна функція вічності божественного буття, “тінню” якого є буття матеріальне. “Світ оцей і всі світи … є то тінь Божа” — писав Сковорода.

Так само і мікрокосм, людина є єдністю двох натур: “емпіричної” (зовнішньої, тілесної) та “внутрішньої” (справжньої, “істинної”) людини. “Емпірична” людина, так само як і матерія, є тінню людини “істинної”. Проте мікрокосм не просто співіснує з макрокосмом, пасивно відтворюючи його структуру. Людина є активним моментом у гармонійній взаємодії з великим світом, адже єством “внутрішньої” людини є Бог. Тому заклик Сковороди до самопізнання означає в нього пізнати Бога у собі, у глибині свого єства. В цьому певна діалектичність його позиції. Самопізнання як пізнання свого божественного єства тлумачиться Сковородою головним чином в етико-естетичному плані. Звідси характеристика людини як “безодні”, а вмістилищем і виразником цієї безодні є людське серце. “Голова усього в людині є серце людське. Воно ж і є сама дійсна в людині Людина, а усе інше є зокілля…” [1, c. 365].

Макрокосм і Людина можуть і мають перебувати у стані гармонійної взаємодії. Але ця гармонія встановлюється за ініціативою людини. Способів гармонізації багато і кожен може віднайти свій. Сукупність цих способів крізь віки репрезентується пересічній людині за допомогою символічної системи посереднього між макрокосмом і мікрокосмом третього світу, світу символів, який для Сковороди уособлюється Біблією. І тут також чітко виокремлюються дві “натури” — “видима” (предметна образність символу) й “невидима” (зміст, розшифрування сенсу символу). Шлях до невидимої натури третього світу лежить через “розшифровку” символів натури “видимої-”. “Розшифрування” не є кабінетною теоретичною працею, а охоплює всі сфери людської життєдіяльності, вимагає вміння бачити за оманливою зовнішністю життєвих реалій їх справжній, духовний (етичний, естетичний) сенс. Тому філософія тлумачиться Сковородою як сутність самого життя, а не якась абстрактна теорія чи схема.

“Розшифровка” символіки третього світу має метою знайти відповідний (“сродний”) спосіб гармонійних взаємин зі світом. Успіх такого пошуку та вірний вибір життєвого шляху (“сродної праці”) дає можливість прожити справді щасливе життя. Головне джерело усіх людських бід — “несродність” обраного шляху (невміння чи не бажання пошуку “сродної праці”). “Ори землю або носи зброю, роби купецьку справу або художество твоє. Роби те, для чого народжений…”, “Щасливий, хто з’єднав свою приватну справу із загальною. Сіє є істинне життя”.

Таким чином, у філософії Сковороди домінантні лінії української світоглядної ментальністі — антеїзм (потенційна “сродність” людині всього світу), екзистенціапьність (орієнтованість на неповторне в своїй окремішності людське існування, плюралістичність і водночас діалогічна гармонійність реальності), кордоцентризм (зосередження і наголос на категорії “серця”) вперше набули завершеної форми [1, c. 367].

Філософські погляди та гуманістичні ідеали Сковороди відбилися й на його поетичній творчості. У рукописних збірках “Сад божественных пісней” та “Басні Харковскіи” Сковорода пропагував високі моральні якості людини, закликав добувати знання, заохочував до добрих справ. Яскраву картину тогочасної реальності намалював Сковорода у знаменитому вірші “Всякому городу нрав і права”, слова якого пізніше І.Котляревський вклав в уста Возному в п’єсі “Наталка Полтавка”.

Літературні твори Сковороди відзначені щирим патріотизмом, любов’ю до Батьківщини та її історії. “Не ищи счастья за морем. Ударь кресалом и викресишь огонь у себе дома и не будешь ходить по соседним хатам и просить: позич де, мне огня…” Сковорода не прийняв спокусливої пропозиції імператриці Катерини II стати придворним філософом, відповівши жартом: “Мне моя свирель и овца дороже царского венца”. Засновник Харківського університету

В.Каразін писав про Сковороду: “Ми під козацьким чубом і в українській свитці мали свого Піфагора, Орігена, Лейбніца”.

Висока музична культура завжди була характерною рисою розвитку українського народу, на різних етапах його історії сприяла формуванню української нації. “По всій руській чи то козацькій землі, — писав подорожній грек з Антіохії Павло Алепський 1653 p.,

—         дивний і гарний факт спостерігали: мало не всі вони, навіть більшість їх жінок і дочок, уміють читати і знають порядок служб церковних і церковні співи”. З неменшою похвалою говорить про культуру українського співу і саксонський пастор Гербіній, який чув церковний спів у Києві й ставив його вище за спів західноєвропейський. Динамічна і драматична за своїм характером барокова культура особливо сприяла розвитку старих і виникненню нових музичних жанрів [1, c. 371].

Висновки

Просвітництво — це цивілизаційно-культурний період переходу від традиційного до індустріального суспільства. Інтелектуальні представники її проповідували соціальну й політичну емансипацію третього стану (міщан і селян); установлення «царства розуму», заснованого на природній рівноправності людей, політичній волі й цивільній рівності; ставили метою поширення знань : дати народу утворення й «освітити» монархів щодо змісту «щирого» людського суспільства. Тим же новітні постулати спричинили надлом старої феодальної організації.

Ідеї Просвітництва  зробили такий величезний вплив на всі напрямки духовного життя європейського суспільства, що дали назву новій культурно-історичній добі. До речі, що згадувалася епоха, на відміну від попередніх, сама дала собі ім’я: термін «просвітительство» уживають ідеологи Просвітительства — Вольтер і Гердер. Остаточно закріпила цей строк у науці стаття І. Канта «Що таке Просвітництво»? (1784р. ).

За часом Просвітництво — це середина XVІІ — XVІІІ ст. Ідеї Просвітництва  проростають спочатку в Англії, потім у Франції, пізніше — у Німеччині, Італії й в інших країнах Європи. Розвиток європейської культури так чи інакше відбувалося під знаком ідей Просвітництва. Але найбільш численним, збагаченим яскравим талантами загін просвітителів сформувався у Франції: саме звідси, несучи на собі печатка французького генія, ідеї Просвітництва  поширилися по всій Європі.

Перш ніж дати загальну характеристику культурі часу Просвітительства, зупинимося на характерних загальних рисах і специфічних відмінностях Просвітництва  в різних країнах. Характерними рисами Просвітництва  є:

1. Прагнення його представників до перебудови всіх суспільних відносин на основі розуму, «вічної справедливості», рівності.

Продовжуючи засновану на рубежі XVІІ — XVІІІ ст. систему раціоналізму в європейському культурному розвитку, Просвітительство сповідало справжній «культ розуму», бачачи в ньому той «архимедів важіль», за допомогою якого можна перевернути всю систему суспільного й духовного життя. Проголошене просвітителями царство розуму за своєю історичною сутністю було не чим іншим, що як ідеалізує здоровим глуздом буржуазії, що готовила собі ідейні принципи приходу до влади.

Однак, незважаючи на своє всевладдя, розум повинен був зважати на те, що наявні умови (абсолютистська влада ще була досить сильною) не дозволяли здійснити практичне перетворення суспільства.

2. Рушійною силою історичного розвитку й умовою торжества розуму просвітителі вважали поширення передових ідей, знань, а також поліпшення морального стану суспільства.

Визначальним моментом культурного життя епохи Освіти була безмежна віра в перетворюючі можливості утворення. Передові люди того часу докладали значних зусиль для поширення знань серед всіх шарів суспільства, відводячи освіті провідну роль у прогресивному розвитку людства в руслі загального добра й справедливості. Слід зазначити, що Просвітительство розуміло ширше, ніж просте поширення знань і утворення, воно включало в себе моральне й цивільне виховання, а також твердження «щирих» подань про світ, суспільство й людину — на противагу «помилковим» ідеям старого миру. Постулати Просвітництва  не несли в собі революційного запалу, однак саме вони поклали початок тому соціальному піднесенню, що завершилося Французькою буржуазною революцією 1789- 1794рр.

3. Вони прагнули розкувати розум людей і тим же сприяли їхньому політичному розкріпаченню.
4. Просвітителі вірили в людину, його розум і високе покликання. Цим вони продовжували гуманістичні традиції часу Відродження.

Список використаної літератури

1. Греченко В. А., Чорний І. В., Кушнерук В. А., Режко В. А. Історія світової та української культури: Підруч. для вищ. закл. освіти. — К.: Літера, 2000. — 464 с.
2. Історія української культури. Навч. посіб./ За ред. О. Ю. Павлової – К.: Центр учбової літератури, 2012. – 368 с.
3. Бакай С.Ю. Головні етапи формування музично-просвітницьких ідей Г.Сковороди // Науковий вісник. Серія „Філософія” /Харків: ХДПУ, 2001. – Вип. 9. – С. 12-17.
4. Пільгук І.І. Григорій Сковорода (Художній життєпис). К.: Дніпро, 1971.
5. Поліщук Ф.М. Григорій Сковорода. — К.: Вища школа, 1972.