Рух «60-тва»: недовгий ренесанс. Література, публіцистика, поезія. Українське «поетичне кіно»
Наприкінці 50- х років розпочався новий період у національно-визвольному русі, що одержав назву шістдесятництва. Основу його становили молоді люди, розбуджені хрущовською відлигою, — поети, художники, музиканти, історики, публіцисти. Основний пафос руху — боротьба з русифікацією, відродження національної культури. Цей рух поширився на всю Україну, його центром був Київ. Шестидесятники викликали співчуття й у частини української номенклатури, можливо, тому до 1965 року воно не зустрічало сильної відсічі, багато хто його учасники робили успішну кар’єру. Шестидесятники не порушували питання про відділення України від СРСР, вони сподівалися на лібералізацію режиму й на рішення національної проблеми в складі СРСР.
Після згортання «відлиги» частина шестидесятників стала співробітничати з комуністичним режимом, а частина стала на шлях протистояння влади. Коли в 1963-1965 рр. шестидесятників перестали публікувати в журналах і газетах, припинили видання їхніх книг, їхні добутки друкувалися в українськомовних виданнях у Польщі (газета «Наше слово», «Український календар»), Чехословаччини (журнали «Дукля», «Дружно вперед» і «Народний календар») на Заході, почали поширюватися в самвидаві. Будучи спочатку чисто літературним, переважно поетичним, самвидав в 1963-1965рр. стрімко політизувався, з’явилася політична публіцистика, часто анонімна, а в другій половині 60- х років переважали відкрита публіцистика, статті й листи протесту із приводу репресій. Самвидав фактично став інфраструктурою руху шестидесятників, засобом консолідації нонконформістської інтелігенції.
Український самвидав в основному зосереджений на національній проблемі (у цьому змісті він трохи вужче, ніж російський), розглянутої в політичному, історичному й культурному аспектах. Із цієї причини більша частина українського самвидаву залишилася надбанням тільки українськомовного читача. В українському самвидаві було небагато соціально-економічної публіцистики й філософських робіт. Проте саме в самвидаві поширилися найглибші й сильні публіцистичні статті, написані в Україні. Найбільш відомими авторами самвидаву були Іван Дзюба, Євгеній Сверстюк, Іван Світличний, Леонід Плющ, Валентин Мороз, В’ячеслав Чорновіл.
Рух шестидесятників не було монолітним. У самвидаві можна знайти зародження всіх напрямків політичної думки сучасної України. У цілому шестидесятників можна розділити на «культурників», тих, хто почав рухатися через літературу й мистецтво й не міг упокоритися з режимом, роблячи йому моральний опір, і «політиків», тих, хто із самого початку ставив перед собою політичні цілі й завдання.
Один із найбільш популярних прикладів самвидаву середини 60- х років — анонімний памфлет «Із приводу процесу над Погружальским», написаний Євгенієм Сверстюком і Іваном Світличним, і присвячений страшній події: пожежі в Київській центральній науковій бібліотеці 24 травня 1964 р., що знищили величезна кількість дорогоцінних архівних документів і книг. У статті піддавалася сумніву офіційна версія виникнення пожежі й затверджувалося, що це чергова акція приниження українського народу. «Виморив голодом мільйони українців в 1933 р., — писали автори, — задушивши найменші спроби мислити, з нас зробили покірних рабів… Не будемо утішати себе вічною істиною про безсмертя народу — його життя залежить від нашої готовності постояти за себе».
Найбільш відомою роботою самвидаву другої половини 60- х років була книга Івана Дзюби «Інтернаціоналізм або русифікація?», що стала маніфестом шестидесятників, що одержала широку популярність, яка розійшлась по Україні тисячами копій, переведена на кілька європейських мов і високо оцінена всілякими політичними силами поза СРСР. Не відступаючи від позицій радянської ідеології, Дзюба покритикував офіційні концепції по національному питанню, зокрема, тези про незмінність політики партії в національному питанні й про рівне положення українців і росіян в Україні й ідею майбутнього злиття націй при комунізмі. Найдужчими місцями книги були сюжети, присвячені русифікації і її соціально-психологічним деструктивним наслідкам для українського народу. Цікаво, що книга була популярна й серед національно орієнтованої частини партійної номенклатури. Відомо, що перший секретар ЦК КПУ Петро Шелест особисто ознайомився з рукописом Дзюби, наказав неї розмножити й поширити серед вищих партійних чиновників.
Своєрідним організаційним центром руху шестидесятників став київський клуб творчої молоді «Сучасник», що виник в 1959 році під егідою міського комсомолу. Його очолив Лесь Танюк, а найбільш активними учасниками були Алла Горянська, Михайлина Коцюбинська, Микола Вінграновський, Іван Драч і інші. Серед основних форм їхньої багатогранної діяльності були: відродження різдвяних вертепів, організація різних художніх кружків; пошук місць масових поховань сталінських жертв; вечора пам’яті відомих діячів: Т.Шевченко, І.Франко, Л.Українки, М.Куліша, Л.Курбаса; виступу в пресі й т.д.
Вбачаючи в пошуках творчої молоді зародки опозиційності, відступ від основних канонів, чиновники перейшли в настання на шестидесятників. Сигнал надійшов з Москви, де Микита Хрущев піддав брутальному цькуванню представників творчої інтелігенції.
Українське поетичне кіно нарівні із довженківським в цей час зберігає статус носія традиції української візуальної культури. При цьому важливим виміром напрямку – як стилістичним, так і суспільним – є його «національне» забарвлення, що перетворює його на своєрідне втілення «українськості» в кінематографі.
Таким чином, на прикладі українського поетичного кіно можна простежити, як проблема національного актуалізується у суспільній рецепції продуктів культури. Варто розглянути також питання, які маркери сприяють сприйняттю твору як «національного», якими є умови і підстави обрання тих чи інших компонентів культури як «самобутніх», «національних», як вони відображені та обіграні у фільмі.
Українське поетичне кіно як зразок «національного» було розглянуто у двох аспектах: формальному (деякі теми та образи, візуальні маркери «етнічного») та дискурсивному (резонанс напрямку як носія «етнічного», «національного» первнів, їхня контамінація). Аспектом національного в кіно є відображення у ньому значущих для народу/етносу рис. Виділяють такі: етнічна самосвідомість, самоназва, мова, територія, риси психічного складу, культура, побут, форма соціально-територіальної організації, спільне походження, територіальні й економічні зв’язки тощо. Якщо розглядати українське поетичне кіно як корпус кінотекстів, у їхній проблематиці та поетиці можна знайти відображення кожного з цих елементів. З огляду на обсяг матеріалу, із множини ознак для аналізу було виділено три, що відображають різні аспекти проблеми. Такими є етнічна територія (та такі її конотації, як «рідна земля», «Батьківщина», а також знакова територія – уособлення самобутності та опірності етносу), село як носій «етнічного» загалом та специфічний для сучасної людини варіант традиційної свідомості і культури зокрема; нарешті, знакова постать, що стала втіленням «українськості» в національному кінематографі.
Таким чином, можемо підсумувати, що в 1987-1988 році дисидентський рух фактично закінчився, почався новий етап національно-визвольного руху, що характеризується значно більшої залученості широких верств населення й відкритістю політичного протистояння, що закінчилося створенням незалежної української держави.