Освіта та самоосвіта

Реферати, дослідження, наукові статті онлайн

Українська культура в часи другої світової війни по обидві сторони фронту

Вступ

У роки війни не припинилося культурне життя. Окупація корені змінила політичну ситуацію в Україні. Вона істотно прискорила почата ще в 30 — х роках ідейне банкрутство комуністичної системи, підсилила ріст національної свідомості українського народу. Настрою беззахисного населення, залишеного сталінським режимом віч-на-віч   із німецькою армією, коливалися між ворожістю, обережною прихильністю й настороженим вижиданням. Ситуація, що зложилася на тимчасово окупованих землях улітку 1941 р., давала народним масам, які пережили жахи сталінських репресій і голод 1932-1933 рр., деякі надії на можливість нормального » цивілізованого » життя під новою владою. Тут масово почали відроджуватися древні культурно-просвітні суспільства, професійні й аматорські хори й театри, виходити перейняті національним духом газети; у містах і селах відкрилися церкви.

1. Культура України під час Другої світової війни

Інтенсивно культурно-освітня й літературно-художня робота проводилася в Галичині, що стала згодом частиною Генеральної Губернії, і де відношення до неї залишилося трохи лояльніше, ніж на інших українських територіях. Опираючись на древні традиції просвітительської роботи й досвідчені кадри, які частково збереглися після репресій, а частково повернулися з еміграції, українська інтелігенція протягом липня 1941 відновила роботу громадських організацій і суспільств, що діяли тут до вересня 1939 р., у тому числі «Просвіти», » Союзу українок «, здавалося 48 національних газет і інших пресових видань. Після короткочасної реорганізації заробили професійні театри у Львові, Станіславі, Тернополі, Коломиї, Стриї. Уже 19 липня «Український театр Львова» показував глядачам оперу: «Запорожець за Дунаєм», були поставлені «Маруся Богуславка», «Наталка Полтавка», «Украдене щастя» та інші твори вітчизняної й світової класики.

Швидко утворювалися у Львові творчі союзи. Українські художники відразу повернулися до своїм первісних організаційних форм об’єднання — за національним принципом. Літератори утворили Союз українських письменників; художники, скульптори, мистецтвознавці заснували Союз українських образотворчих художників, актори — Союз українських театральних художників; працівники преси — Союз українських журналістів; композитори, музиканти — виконавці, музикознавці — Союз українських музикантів.

Відроджувалося національно-культурне життя й на інших українських землях, де протягом 1941 і 1942 років з’явилося більше 100 українськомовних газет, відкрито близько 2 тис. православних храмів. На Волині, Поділлі, Слобожанщині, Придніпров’ї створювалися суспільства «Просвіта «. У Києві, Харкові, Дніпропетровську, Луцьку, Рівне, Проскурові, Вінниці, Житомирі, Полтаві, Херсоні й інших містах відкрилися українські драматичні театри, репертуар яких складався з добутків національної класичної спадщини, переважно історико-побутового змісту.

У великих вузівських центрах сформувалися літературно-художні й наукові групи інтелігенції, які ініціювали національно-культурне життя у своїх місцевостях. У Києві організовувалися союзу українських письменників, композиторів, художників, журналістів і акторів. Учені міста приступилися до відновлення Всеукраїнської академії наук. Зміст академії взяла на себе міська управа, що призначила президентом ВУАН відомого вченого-хіміка, академіка АН УРСР Володимира Плотнікова. Для розвитку наукової діяльності в Харкові вчені створили комітет науково-дослідницьких інститутів на чолі із професором Л. Крамаренко. Початок роботу Харківське української наукове суспільство, що об’єднало переважно фахівців гуманітарного профілю.

Почалися заняття в Київському, Вінницькому медінститутах, на медичному факультеті Дніпропетровського університету, створеного на базі колишнього університету, а також медичного, фармацевтичного й сільськогосподарського інститутів, у Житомирському сільськогосподарському інституті, у Харківській консерваторії й інших навчальних закладах. У центрі так званої Трансністрії — Одесі був відкритий університет і консерваторію. Оголосили про свій намір відновити навчальний процес професора й викладачі Київського й Харківського університетів, знову створеного Дніпропетровського політехнічного інституту, інших вузів.

Населення з ентузіазмом зверталося до релігії. Православні відновили церковну організацію у формах української автокефальної православної церкви, очолюваної архієпископом Полікарпом (Сікорським) і української автономії православної церкви під керівництвом митрополита Алексія (Громадського), що визнавав верховенство Московського Патріархату. Повсюдно відбувалися масові хрещення дітей. У Дніпропетровську, Полтаві, Луцьку єпархіальні ради організовували богословські курси для підготовки священиків.

Пожвавленню національно — культурного життя влітку 1941 р. сприяли похідні групи ОУН, які були спрямовані як бандеровським, так і мельниковським проводами вглиб України для створення українських органів місцевого самоврядування й проведення відповідної пропагандистської роботи. У багатьох окупованих містах саме їм належала ініціатива підстави Української друкованих органів, шкіл, театрів.

Однак воєнно-поліцейський терор, улаштований окупантами, швидко розвіяв ілюзії тих, хто очікував від нової влади послаблень у культурному житті. Наприкінці  1941 р. фашисти різко підсилили нагляд за всіма українськими суспільствами й заборонили будь-які публічні збори, за винятком попередньо дозволених службових засідань. Заборонялося створення будь-яких нових національних суспільств. У Галичині від початку 1942 р. були офіційно розпущені всі незареєстрованні українські організації й суспільства, у тому числі «Просвіта». З тих пор українським могли проводити культурно-просвітню роботу тільки в організаційних рамках Українського центрального комітету. Діяльність усіх, хто привселюдно працював в області літератури, музики, театру, образотворчого мистецтва, підлягала наглядові з боку чиновників відділу пропаганди уряду генерального губернатора.

Особливо ретельно контролювали окупанти діяльність засобів масової інформації: радіо, видавництв, преси й т.д.. Для керівництва видавничим процесом у рейхскоміссаріаті було створено «Німецьке видавниче й друковане суспільство» із центром у Луцьку, що одержало виключне право давати дозвіл на установу журналів і їх відповідно контролювати. Було категорично заборонене обговорювати на сторінках газет питання майбутнього оформлення політичного й господарського життя окупованих німцями територій, публікувати статті, які популяризують ідею української державності. Кожна газета повинна була три чверті площі надавати для матеріалів німецького інформаційного агентства.

Українська молодь втрачала можливості одержати повноцінне утворення. Всі школи вище початкової в рейхскоміссаріаті були закриті, не дозволялося ні виду вищої школи, а також загальноосвітніх середніх шкіл, гімназій, ліцеїв і інших подібних закладів. Ослаблення стосувалися лише професійної шкіл.

Уведено обмеження на початку 1942 р. поклали кінець спробам відновити діяльність Всеукраїнської академії наук. У Галичині, незважаючи на численні прохання, німецькі влади не дала дозволу на існування Наукового суспільства ім. Т. Шевченко. Узимку 1942 р. на більшій частині України через відсутність палива не працювали дозволені школи, було закрите більшість художніх закладів.

Жертвами голоду й холоду в Києві стали відомі професори: М. Дамиловский, Г. Иваницкий, В. Лозницький, М. Левітський — усього біля 30 людина. У Харкові загинули (за неповним даними) 1 академік (А. Бекетов), 21 доктор наук, 37 асистентів і викладачів вузів. Масові розстріли інтелігенції стали повсякденним явищем, а всякий опір карав безоглядним терором. У Києві на початку 1942 р. були розстріляні поетеса, редактор літературного журналу «Литаври» Олена Теліга, поет Іван Ірлявський, редактор газети » Українська дійсність» Іван Рогач, інші учасники похідних груп ОУН.

Величезних розмірів вступило пограбування окупантами художніх і історичних цінностей українського народу, особливо під час відступу фашистів. Непоправні втрати понесли історичні й краєзнавчі музеї, бібліотеки. З Львова німці вивезли більше 5 тис. рукописів і понад 3 тис. стародрукованих, 300 інкунабул, 40 тис. томів різної літератури. Усього за межі України було вивезено більше 40 тис. коштовних експонатів.

Нацистський терор, протиукраїнська політика німців змінили настрої населення окупованих територій, розбудили рух опору. Причому визвольна боротьба українського народу мала не тільки збройний, але й ідейно — політичний характер. Політична програма українського національно — визвольного руху розробили й теоретично обґрунтували видатні публіцисти й пропагандисти ОУН — УПА Йосип Позичанюк, Осип Дяків (Горновий), Петро Федун (Полтава), Дмитро Маєвський, Всеволод Рамзенко й інші. У своїх добутках вони виражали впевненість, що смертельна сутичка двох різновидів імперіалізму — нацистсько і радянського — неминуче приведе до знищення обох, і всі поневолені народи Європи й Азії, у тому числі й український, одержать вільне й незалежне існування у своїх суверенних державах. Нацистської ідеології українське національно-визвольний рух протиставив свої позитивні ідеали, свою політичну програму, що була прийнята на ІІІ Надзвичайному Великому Зборі ОУН. Замість тоталітарних установок «інтегрального націоналізму » її головним змістом стали принципи загальнолюдських прав і воль, у тому числі й національно — культурних. ІІІ Великий збір ОУН виступив за повне право національних меншостей розвивати свої національні культури й рівність всіх громадян України незалежно від національності у всіх сферах життя. Гасло » Україна для українського » , проголошене ще в 1900 р. М. Міхновський, а потім теоретично пророблений Д. Донцова, було замінено на гасло » Воля народам, воля людині «.

2. Відомі діячі культури під час Другої світової війни

Український національно-визвольний рух висунув досить докладну соціально — економічну програму, що намічали майбутній господарський уклад України як комбінацію державної, кооперативного й частки секторів. Платформа Української Головної Визвольної Ради передбачала, зокрема , «усуспільнення основних природних багатств країни: землі, лісу, вод і підземних скарбів з передачею рильних земель у постійне користування землеробським господарствам», «удержавлення важкої індустрії й важкого транспорту, передачу кооперативним об’єднанням легкої й харчової індустрії права вільного кооперування дрібних продуцентів «, » забезпечення вільного розвитку ремесла й права на створення індивідуальних ремісничих верстатів і підприємств «і т.п.. У зовнішній політиці УГВР як координатор і керівник самостійницьких визвольних сил прагнула до «мирного співіснування з усіма сусідами України на принципі взаємного визнання права на власні держави в етнографічних землях кожного народу «. Однак переосмислення ідеологічних постулатів українського націоналізму, еволюція в соціал-демократичному напрямку відбувалися нелегко. Не всі члени ОУН прийняли нову політичну платформу.

Керівництво ОУН — УПА надавало виняткового значення ідейному вихованню, пробудженню й розвитку національної свідомості населення й власного військового контингенту. Для цього створювалися спеціальні структури референтів – політвиховання, серед яких були значні сили підготовлених інтелігентів, налагоджений випуск самих підпільних видань: газет, журналів, брошур, листівок, прокламацій. Нелегальні газети й журнали ОУН «Ідея й чин», «За незалежну Україну «, «Вільна Україна «, «До зброї», «Самостійник», «Прапор молоді» і інші мали велике ідейно — інформативне навантаження: вони не тільки оперативно відбивали хід подій, але й висвітлювали складні політичні, теоретичні, навіть філософські, проблеми. На засоби ОУН — УПА друкувалися збірники віршів, п’єс, спогадів, піснярі, перевидавалися твори Євгенія Маланюка, Олеся Бабій, Олександра Олеся, Миколи Хвильового, Дмитра Фальковського.

Відродженню національної ідеї присвятили себе й діячі української радянської культури, які опинилися в східних районах СРСР. Там, у літературі й науці почався рух за відновлення власної історичної пам’яті, за реальне національне усвідомлення народу й не тільки в боротьбі з фашизмом, але й у перспективі, у всіх галузях громадського життя. І хоча цей рух було певною мірою контрольований і негласно стримуваний, але в багатьох ділянках культурного життя він став помітною й впливовою реальністю.

Під час війни, коли вирішувалася доля самого сталінського режиму, останній не міг поставити рішучу загату відродженню національних почуттів українського, жорстоко пригноблених у мирний період. Більше того, Москва досить швидко зрозуміла, що війну з іноземними загарбниками не можна вести, не опираючись на патріотичні, а у своїй основі національні почуття народу.

З кінця 1941 р. в українській радянській літературі одна за іншою починають друкуватися статті істориків і письменників, присвячені величним сторінкам національного минулого, насамперед  яскравим зразкам відсічі загарбникам і поневолювачам. Час від часу вони звертаються з різних тематичних приводів до героїчних фігур вітчизняної історії: Ярослава Мудрого, Данила Галицького, П.Конашевича — Сагайдачного. Відроджується тяга до національного традиціоналізму, прориваються назовні мотиви українського патріотизму, не мав нічого загального зі штучно культивованим радянським патріотизмом. Відомі діячі культури виступають із узагальнюючими нарисами об українському національному театр (Іван Кочерга), музичну культуру (Пилип Козицький), живопис (Карпо Трохименко), мова (Леонід Булаховський).

Роки війни стали часом появи значним, монофонічних патріотичним пафосом віршованих добутків, об’єднала тема нестерпної туги за рідною землею, любові до отчого краю (Максим Рильськ » Слово про рідну матір «; Павло Тичина «Голос матері», «У безсонну ніч»; Володимир Сосюра «Любите Україну «; Леонід Першотравневий «На Полтавщині», Андрій Малишко — цикл «Україна моя»).

У радянському тилу Український науково — технічна інтелігенція брала активну участь у налагодженні роботи заводів і фабрик, шахт і електростанцій, становила технічні проекти, розробляла нові технології, створювала зроблену, чим у ворогів, зброя. Видатну роль у випуску танків Т -34 зіграв Інститут електрозварювання АН УРСР. Допомога оборонним підприємствам і фронту в тім або іншому ступені зробили майже всі академічні інститути, тематика досліджень яких була відразу наведена у відповідність із потребами воєнного часу. Своїми специфічними художніми засобами мобілізували населення й частини Червоної армії на розгром ворога діячі мистецтва.

Ліквідація фашистської окупації в Україні стала важливим стимулом подальшого розвитку культури, відновлення культурно — освітніх, художніх і наукових установ. У республіці розгорнувся рух по відновленню шкіл, вузів, клубів, хат-читалень, бібліотек методом народного будівництва, тобто  силами й засобами громадськості. У надзвичайно стислий термін до кінця війни була в основному відновлена мережа вузів, значна частина шкіл. З евакуації в березні

1944 повернулася Академія наук в Київ у складі 29 науково-дослідницьких інститутів. У серпні 1944 р. відновила роботу Львівська філія АН УРСР із шістьома відділеннями інститутів. У нових умовах поступово розгорнули свою роботу театри, музеї.

Висновки

Однак за зовнішньою видимістю відновлення й розширення мережі наукових, художніх, культурно — освітніх установ крилася трагедія творців духовних цінностей, тупикова ситуація всього національно — культурного життя. Як і в довоєнні роки, режим форсовано централізував всі культурні засоби й почав зводити духовні процеси в єдине русло, контрольоване й кероване комуністичною партією. На всіх українських землях були уніфіковані систему дошкільного виховання, народного утворення, вищих і середніх спеціальних навчальних закладів, видавництв, наукових установ. Внаслідок підпорядкування культури в різних її проявах партійно-державним органам визначальною рисою духовного життя України ставала одноманітність. Викликані обставинами війни певні поступки режиму українському патріотизму поступово обриваються, забуваються.

Список використаної літератури

  1. Українська та зарубіжна культура: Навч. посібник/ Іван Зязюн, Олександр Семашко та ін.; Ред. М.М. Закович. — 3-є вид., випр. і доп.. — К.: Знання, 2002. — 557 с.
  2. Українська та зарубіжна культура: Навчальний посібник/ Донецький держ. ме-дичний ун-т; Донецький держ. технічн. ун-т ; Донецька державна академія управління; Ред. К.В.Заблоцька. — Донецьк: Східний видавничий дім, 2001. — 368 с.
  3. Українська та зарубіжна культура: Підручник/ Л. В. Анучина, Н. Є. Гребенюк, О. А. Лисенко та ін. ; Ред. В. О. Лозовий; Міністерство освіти і науки України (Київ), Національна юридична академія України ім. Ярослава Мудрого (Київ). — Харків: Одіссей, 2006. — 374 с.