Вступ

Початок ХХІ століття відзначається великими організаційними змінами, які стосуються як країн з розвиненою ринковою економікою,  так і тих, які на шляху переходу до ринкової економіки. Ці зміни пов’язані з активними процесами глобалізації, поглибленням світових інтеграційних процесів, інтернаціоналізації господарського життя, бурхливим розвитком «інформаційного суспільства». Процеси глобалізації та інтернаціоналізації економічної діяльності пов’язані з надзвичайною невизначеністю, що зумовлена невідповідність технологічного розвитку країн та нестабільність ринків, які значно підвищують ризики для суб’єктів господарювання. В таких умовах підприємствам слід використовувати мережеві структури, які значно краще реагують на зміни зовнішнього середовища, тобто вони є більш гнучкими у порівнянні з традиційними організаційними формами. Головною перевагою мережевих структур є  автономність економічних агентів, які вступають у повторювані акти обміну, на основі ринкових відносин, але між ними існує взаємозалежність в отриманні власних вигод.

1. Мережеві форми організації співпраці

Мережеву кооперацію можна розглядати як спосіб надання продукції підприємства додаткової вартості. А ідеєю, що стимулює утворення мережевих структур, є прагнення фірм отримати нові вигоди, які через деякий час стануть конкурентними перевагами для учасників інтегрованої організації.

Розвиток мережевої кооперації проходить в двох напрямках: з одного боку,відбувається об’єднання малих підприємств, а з іншого — подрібнення великих компаній. Мережеву кооперацію можна розглядати як спосіб надання продукції підприємства додаткової вартості. А вихідним моментом мережевої взаємодії можна вважати прагнення фірм отримати за рахунок використання мережевих структур вигоду, яка стане через певний проміжок часу конкурентною перевагою на ринку.

В найбільш загальних рисах між фірмові мережі можна визначити як спосіб регулювання взаємозалежності між фірмами, який, з однієї сторони, відрізняється від внутріфірмового (ієрархічного) регулювання, а з іншої — від ринкової координації як зворотної реакції на сигнали ринку. В той же час всі атрибути мережі — не просто гібридні форми внутріфірмових і ринкових аналогів, а певною мірою унікальні характеристики, які являють собою різні їх поєднання.

Ключовими принципами мережевих організацій є спільна мета,незалежність учасників, добровільний зв’язок, інтегровані рівні. М. Кастельс так описує мережеву організацію: «…це специфічна форма підприємства,система ресурсів якого складена шляхом перетину сегментів автономних систем цілей. Так, компоненти мережі одночасно автономні й залежні vis-a-vis мережі та можуть бути частиною інших мереж, а отже, інших систем засобів, орієнтованих на інші цілі. Робота цієї мережі буде залежати від двох фундаментальних атрибутів мережі: стійкого зв’язку в ній, тобто здатності підтримувати вільну від»шуму» комунікацію між її компонентами; узгодженості мережі, тобто міри, якою є спільність інтересів між цілями мережі та цілями її компонентів». Перебуваючи одночасно в декількох мережах, підприємству необхідно адекватно проаналізувати свої можливості та вимоги інших членів мереж для того, щоб не знизити ефективність діяльності цих угрупувань.

Виробничі мережі являють собою стратегічний альянс, учасники якого:

— розробляють єдину стратегію або, принаймні, загальну мету, обмінюючись ідеями і ноу-хау;

—  фірми, які утворюють мережу, виступають як єдиний суб’єкт конкуренції,заохочуючи співпрацю у досягненні спільної мети, більш ефективно використовуючи ресурси, знижуючи трансакційні витрати і витрати на контроль матеріальних потоків, але в той же час надаючи всім партнерам самостійність у господарській діяльності;

—       стратегічним центром мережі стає найбільша компанія, що укладає із зовнішніми фірмами довгострокові контракти, які виходять за рамки звичайних відносин субпідряду. Ці центри формують стратегію, розвивають ключові компетенції партнерів, координують їх діяльність, організовують трансфер технологій і ноу-хау, запозичуючи у партнерів ідеї для створення нових технологій;

—    на відміну від звичайної системи стратегічного менеджменту, заснованої на лінійній моделі поведінки фірм, стратегія мереж централізує самоорганізовуючі процеси на динамічній основі, яка не передбачає стійкої рівноваги. Стратегічний центр збирає та аналізує інформацію про нові вимоги споживачів, нові технології, в т.ч. в суміжних галузях, що є на глобальному ринку ресурсів, дії конкурентів і на цій основі, спільно з партнерами, підбирає набір видів діяльності мережі, що дозволяють гнучко реагувати на запити ринку і виробляти максимальну додану вартість;

—   функції управління товаропотоками в мережі звичайно передаються спеціальній фірмі.

На основі аналізу праць можна виділити такі основні чинники, які впливають на результативність діяльності мережі:

1)        ступінь диференціації елементів. Мається на увазі відмінність основних орієнтирів та профілів діяльності складових мережі. В літературі часто зазначається, що висока ступінь диференціації часто стає причиною дезінтеграції. Разом з тим, підприємства можуть отримувати більшу вигоду через різноманітність наявних у кожного елемента мережі ресурсів, особливо ці переваги проявляються в інноваційних проектах;

2)                сила міжфірмового взаємозв’язку. Цей фактор має важливе значення для функціонування мережі, оскільки взаємозалежність є передумовою побудови стійкої мережевої структури;

3) кількість складових — підприємств, адже чим більше компонентів має система, тим складніше вона координується. Разом з тим, мережа з великою кількістю елементів дає можливість кожному окремому підприємству охоплювати все більше видів діяльності, якими воно не займалося до входження в мережу. Важливим є знаходження оптимальної кількості учасників мережі для того, щоб міжфірмова співпраця була найбільш ефективною і не переобтяженою зайвими учасниками, адже основною характеристикою діяльності мережі повинна бути гнучкість не тільки виробничого процесу, а й організаційної структури.

Тобто, однією з складнощів в напрямку зростання успішності мережі є перешкоди в отриманні синергічного ефекту від спільної роботи, оскільки узгодити напрямки поведінки на ринках, які будуть прийнятними для всіх учасників, а також збалансувати принципи централізації та децентралізації управління досить складно, враховуючи різницю в очікуваннях від роботи мережі.

2. Найпоширеніші типи віртуальних підприємств

Віртуальне підприємство (ВП) — окремий випадок віртуальної організації.

Віртуальне підприємство-тимчасова або постійна сукупність географічно роз’єднаних осіб (фізичних/юридичних) з визначеними базовими компетенціями, економічна діяльність яких здійснюється за обов’язкової участі ІКТ в інформаційно-економічному просторі з метою отримання прибутку.

Поява концепції віртуального підприємства пов’язана з публікацією монографії В. Давидова і М. Мелоуна «Віртуальна корпорація»1. Віртуальне підприємство створюється шляхом відбору потрібних людських, організаційно-технологічних, фінансових, матеріальних та інших ресурсів з різних підприємств і їх інтеграції з використанням телекомунікаційних мереж. Це призводить до формування гнучкої і динамічної організаційної системи, найбільш адаптованої для швидкого випуску нової продукції та її оперативного постачання на ринок.

Є різні інтерпретації терміна «віртуальне підприємство». У традиційному розумінні це найбільш передова та ефективна форма організації підприємства, що є найкращою з погляду наявних технічних та економічних умов. Отже, ВП — мережева, комп’ютерна інтегрована організаційна структура, що об’єднує неоднорідні ресурси, розташовані в різних місцях. Часто акцент робиться на тимчасовому характері об’єднання ресурсів на ВП. Тоді його розуміють як міжорганізаційне гнучке підприємство, що створюється на обмежений час, головна мета якого — отримання вигоди завдяки розширенню асортименту товарів і послуг. Найважливішою характеристикою ВП є гнучка, адаптивна, динамічна мережева структура.

Одержання прибутку для максимального задоволення споживачів у товарах/послугах завдяки об’єднанню ресурсів різних виробників у єдиний інформаційний простір — основна мета віртуального підприємства.

Наявність спільної мети учасників віртуального підприємства сприяє об’єднанню організацій зі схожими сферами компетенції для досягнення кожною з них власної мети. Це дає змогу учасникам віртуального підприємства об’єднати власні ресурси, потужності, розширити сегменти ринку, наблизитися до споживача, знизити транзакційні витрати, обмінюватися знаннями і технологіями, підтримувати відкриту розподілену структуру, мобільність, вузьку спеціалізацію кожного члена.

Віртуальні підприємства доцільно організовувати у випадках, коли є різноманітні бізнес-процеси, для яких властиві:

• фрагментарність — часта зміна відповідальності та повноважень виконавців при здійсненні бізнес-процесу;
• новизна і неформалізованість;
• відсутність у кожного виконавця повної інформації або ресурсу, досвіду про весь бізнес-процес;
• недостатність або надмірність точок контролю бізнес-процесу;
• неефективне інформаційне забезпечення бізнес-процесу.

На розвиток ВП значною мірою вплинули такі тенденції розвитку ринків, як глобалізація, підвищення якості товару, динамічні ціни і ступінь задоволення споживачів, подовження довгостроковості відносин зі споживачами (індивідуалізація обслуговування замовників), а також використання нових ІКТ.

Структурними умовами існування віртуального підприємства є: просторова розосередженість фізичних/юридичних осіб; бізнес-процеси можливі тільки за підтримки ІКТ. Наявність спільної мети — головний критерій створення ВП, а напрямок її діяльності визначає його тип. Віртуальні підприємства бувають статичні і динамічні. У динамічних віртуальних підприємствах групи бізнес-партнерів утворюються динамічно, за запитом, і згідно з вимогами замовників, що звертаються до послуг електронних ринків. Віртуальний ринок надає послуги для реєстрації пропозицій бізнес-процесів партнера шляхом спеціальних шаблонів.

Найпоширеніші типи віртуальних підприємств:

1) розширене підприємство (extended enterprise) — організація, в якій основне підприємство «розширюють» шляхом встановлення тіснішої взаємодії з постачальниками;

2) віртуальне підприємство (virtual enterprise) — це ВО, створена з метою здійснення економічної діяльності та отримання прибутку, тимчасова або постійна коопераційна мережа підприємств (окремих колективів, індивідів, організацій), що мають певні компетенції для виконання замовлень споживачів, які ґрунтуються на використанні єдиного інформаційно-економічного простору;

3) організаційна мережа (organizational network) — група підприємств, які за своєю специфікою можуть взаємодіяти та створювати ВО шляхом використання ІКТ, що формується навколо підприємства-лідера або на основі альянсів та кооперації між групами підприємств;

4) віртуальне мале підприємство (virtual office) — група територіально роз’єднаних осіб, що здійснюють спільну виробничу діяльність шляхом ІКТ; віртуальний центр, віртуальний котедж, приватний електронний портал, центр колективного користування програмним забезпеченням;

5) віртуальне робоче місце (virtual workplace) включає дві головні компоненти — робоче місце працівника та корпоративну мережу підприємства, до якої підключається співробітник для виконання своїх функціональних обов’язків через модем або мережевий адаптер до сервера корпоративної мережі.

Прикладами формування віртуальних організацій для систем електронної комерції можуть бути компанії INA Holding Schaef f ler KG, Rockwell Automation, SKF Group and The Timken Company, які спільно надають послуги, засновані на використанні ІКТ та Web-технологій для постачання товарів/послуг високої якості. Особлива роль у такій економічній діяльності належить новому класу працівників — мережевим адміністраторам.

Наприклад, мережевий адміністратор віртуальної Web-корпорації вирішує такі завдання: формування віртуальної Web-платформи й віртуальної корпорації та підтримка діяльності віртуальної Web-платформи.

Для ефективного функціонування віртуальна Web-кopпoрація використовує високотехнологічні ІКТ, а саме:

1) адміністративні ІКТ-системи, які є базою даних щодо організаційної структури та бізнес-процесів виробництва;

2) системи проектування інформаційного менеджменту; 8) системи колективного користування, що є інтегрованими електронними системами передачі повідомлень.

При створенні віртуальних підприємств враховують:

• тривалість часу ділових відносин серед бізнес-партнерів — може бути короткою» середньою або довгостроковою. Стосунки можуть продовжуватися тільки для однієї послуги від кількох місяців до кількох років;
• кількість партнерів ВП, що є незмінною або наперед визначається. Це може бути динамічний і гнучкий процес упродовж розвитку ВП;
• ступінь автономності: це можуть бути жорстко пов’язані партнери з чітко визначеними бізнес-процесами або змінювані певні внутрішні бізнес-процеси, що підтримують їх автономність у межах співпраці;
• ступінь поширення: мережею керують централізовано або відокремлено через електронний торговельний майданчик, на якому діють служби електронних каталогів;
• ступінь еволюції та масштабованості: можливість ВП еволюціонувати в термінах нових членів і взаємовідносин;
• ступінь інтеграції: повнота об’єднання членів ВП і їх бізнес-процесів з іншими організаціями за жорстко пов’язаною або вільною моделлю;
• спосіб ефективності: досягнення ефективності на рівні горизонтальної інтеграції або на рівні бізнес-процесів, тобто їх скорочення або зменшення тривалості.

Формування віртуальної організації обіцяє вигоду як замовникові, так і виконавцям замовлення. Замовник швидко знаходить виконавця свого унікального замовлення, а програмні агенти віртуального підприємства дістають можливість застосувати свої ключові компетенції і взяти участь у виконанні найрізноманітніших замовлень, які поодинці не можливо було б виконати. Таким чином, причиною і метою створення віртуальних партнерств є взаємна вигода й отримання прибутків шляхом максимального задоволення потреб споживачів у інноваційних товарах (послугах) з високою швидкістю та якістю.

3. Відмінності між командними, ринковими, мережевими формами організації економічної діяльності

Характерною рисою сучасної епохи в історії людства є інтенсивна інтеграція різних країн у світове інформаційне співтовариство. І значну роль у цьому продовжує відігравати всесвітня мережа Інтернет (Мережа). Нині Інтернет став не просто інструментом бізнесу, а й новим середовищем його ведення.

Проте набутий досвід здійснення бізнесу в нових умовах показує, що нерідко сподівання одних організацій отримати нові можливості розвитку свого бізнесу і привернути увагу клієнтів або намагання інших організацій вижити в жорстких умовах конкурентної боротьби за допомогою пошуку в Інтернеті нових ідей і форм для зміцнення своїх позицій на ринку не виправдовуються. Це відбувається не лише через слабку конкурентну позицію, низьку якість товарів, неефективний менеджмент, технологічне відставання, а й унаслідок нерозуміння сутності нового середовища здійснення економічної діяльності взагалі.

Тому слід розуміти, що Інтернет, як якісно нове середовище бізнесу, має свої закономірності розвитку і правила, нову культуру, динаміку змін, що вимагає від організацій нової якості для успішної роботи.

В останні роки стає все помітнішим настання нового етапу в житті Мережі, коли вона перетворюється на платформу, на зразок звичайного персонального комп’ютера. На зміну світу, в якому користувачі могли лише читати інформацію, скоріше за все приходить інший, оскільки незабаром Мережа об’єднає велику кількість web-вyзлiв, розгорнутих у найрізноманітніших системах, і надасть користувачам можливість читати, публікувати, анотувати інформацію, використовуючи для цього голосові засоби, програми розпізнавання рукописного тексту тощо. Програмне забезпечення цієї платформи, по суті, стане подібним до «програмного двигуна», який сприятиме змінам Інтернету і підвищенню його потужності1.

Новою організаційною якістю, необхідною для нових бізнес-утворень, є віртуальність. Її існування забезпечується різними засобами електронного зв’язку. Суттєва особливість електронних зв’язків у тому, що вони дають змогу не тільки об’єднувати працівників, а й формувати електронні організаційні мережі. І чим більше трансакцій (угод, контрактів, банківських операцій, які укладаються і проводяться між двома або більшою кількістю партнерів у глобальній Мережі та мають законні зобов’язання) здійснюються в комп’ютерних мережах, а не в реальному просторі, чим активнішим стає е-бізнес, тим складнішими і заплутанішими стають такі зв’язки.

Різноманітні процеси і види діяльності у світі комп’ютерних мереж відобразилися (крім терміна «Інтернет») у таких поняттях (термінах), як е-бізнес, інтранет, екстранет, е-комерція та ін.

Віртуальна організація — це організація, яка створюється для виконання якої-небудь роботи або реалізації потреби, що виникає. Це дає змогу уникати постійних змін організації та водночас використовувати можливості, що виникають. Якщо бюрократична форма організації має внутрішню спрямованість цілей, а органічні організації основну увагу концентрують на своєму призначенні, місії, та цілі спрямовані назовні, то віртуальна організація не має цілі, вона сама є ціллю1. Вона з’являється в потрібний час у потрібному місці для реалізації можливостей і потім зникає. Така «надшвидкість» уже можлива технологічно завдяки мережам електронного зв’язку.

Віртуальна організація складається з невеликої кількості штатних працівників. Для виконання проектів вона залучає сторонніх спеціалістів, які не стають частиною організації, а утворюють самостійну тимчасову групу. Віртуальний підхід застосовується для того, щоб той чи інший проект розробляли і реалізовували кращі спеціалісти у своїх галузях, що позбавляє організацію необхідності готувати власних спеціалістів.

Корпоративна мережа будь-якого підприємства, яке організовує ВРМ, має включати набір серверів — спеціальних високопродуктивних комп’ютерів, до яких може отримувати доступ ЕОМ територіально віддалених співробітників. Підключення серверів до мережі зв’язку здійснюється за допомогою складнішого комунікаційного обладнання.

До галузей економіки, в яких найчастіше використовуються технології ВРМ, належать: сфера розробки, впровадження і супроводу інфокомунікаційних технологій; сфера укладення угод із нерухомістю; робота з персоналом, а також окремі напрями, які потребують постійного переміщення, або робота в імпровізованих офісах, включаючи роботу вдома. Найбільш ефективно технологія ВРМ виявилась в угодах із нерухомістю.

Іншим видом віртуальної діяльності, що використовує режим віддаленого доступу, є малі підприємства, які залежно від роду діяльності мають такі назви, як «віртуальний офіс», «віртуальний центр», «віртуальний котедж», «кібер-центр», «приватний електронний портал», «центр колективного користування програмним забезпеченням» та ін. У цих підприємствах фізичний офіс замінюється електронними офісними послугами.

Сьогодні багато компаній, особливо ті, які зайняті постачанням на ринок готової продукції та послуг, закривають свої офіси і переходять повністю до віртуальної системи взаємозв’язків, економлячи при цьому великі кошти.

Як зазначалося вище, віртуальна організація є результатом еволюції сучасних форм організації та інформаційно-комунікаційних технологій — насамперед мережевого підходу. Мережева організація є прообразом віртуальної. Тому для кращого розуміння сутності віртуальної організації необхідно вирізнити її відмінні особливості відносно мережевої організації.

Мережева організація становить подальший розвиток ідеї координації та співробітництва в горизонтальній площині та є новим якісним кроком, а саме — виходом за межі окремої організації. Мережева структура такої організації означає, що компанія доручає свої основні функції іншим організаціям, а сама стає невеликою головною організацією, яка координує їх діяльність. Це дало змогу учасникам розподілити ризик, пов’язаний із витратами на відкриття нових виробничих ліній, випуск нової продукції, проведення нових організаційних змін, оновлення внутрішньо-організаційних процесів відповідно до розвитку технологічних змін.

У свою чергу масштаби стратегічних об’єднань, субпідрядних угод, децентралізації в прийнятті рішень зробили б великі корпорації некерованими без сучасного рівня розвитку комп’ютерів і телекомунікаційних мереж. Саме такі організаційні зміни і мережеві потреби великих і малих організацій зумовили нинішній напрям технологічного розвитку і стрімке поширення персональних комп’ютерів і комп’ютерних мереж. А потреба в гнучкому інтерактивному управлінні ініціювала розвиток програмного забезпечення.

Висновок

Отже, тенденції розвитку сучасних інформаційних систем пов’язані з переходом від традиційних підходів функціональної орієнтації ІС і, відповідно, структури систем управління підприємствами, що складається з функціональних підсистем планування ресурсів підприємства (ERP), управління виробництвом, постачанням, збутом, до орієнтації на процесний підхід в організації бізнесу у вигляді єдиних наскрізних бізнес-процесів, що пронизують організаційно-функціональну структуру підприємства. Крім того, в ринкових умовах необхідно забезпечувати бізнес-процеси, стандартні для групи взаємодіючих підприємств, що визначає потреби в інтеграції ERP-систем підприємств і систем класу В2В, CRM (управління відносинами з клієнтами), SCM (управління ланцюжками постачань).

Основне завдання учасників віртуальної організації полягає в тому, щоб вони або їх ПА швидко знайшли один одного й уклали взаємовигідну угоду. Цьому допомагають онтології користувачів, задіяні у відповідних інтелектуальних ПА.

Список використаної літератури

1. Жовтенко В.В. Продвижение веб-сайта. — К.:ООО «Деловая книга», 2002. — 200 с.
2. Киселев Ю.Н. Электронная коммерция: практическое руководство. — СПб: ООО «ДиаСофтЮП», 2001. — 204 с.
3. Макарова М.В. Електронна комерція. Посібник для студентів вищих навчальних закладів. — К.:Видавничий центр «Академія», 2002. — 272 с.
4. Плескач В.Л. Технології електронного бізнесу. -К.: Київ.нац.торг.-екон.ун-т, 2004. — 223 с.
5. Эймор Д. Электронный бизнес: эволюция и/или революция. — М.:Изд.дом «Вильямс», 2001. — 752 с.
6. Юрасов А.В. Электронная коммерция. Учебное пособие. — М.:Дело, 2003. — 480 с.