Землеробство слов’ян першої половини 1 тис.н.е.

Вступ

Розвиток землеробства і тваринництва, як основних складових життєдіяльності стародавніх суспільств з відтворюючими формами господарства, постійно привертає увагу науковців. Це питання потребує детального розгляду на тлі палеоприродних умов. Отже, останнім часом все більше уваги приділяється синтезу археологічних та природничих даних. Така ситуація характерна і для досліджень археологічних культур слов’янського часу.

Актуальність теми визначається потребою у комплексному узагальнюючому дослідженні землеробства слов’ян Лівобережжя Дніпра першої половини І тис. н.е. Ці матеріали складають надійну фактологічну основу для встановлення, розгляду і розробки актуальних теоретичних проблем у дослідженні виробничих процесів. Склалися передумови для комплексної систематизації та інтерпретації досліджених впродовж останніх років матеріалів на якісно новому рівні аналітичної обробки і новій методологічній базі, що відповідає сучасному рівню розвитку науки.

Специфіка розвитку основних складових сільського господарства слов’ян Лівобережжя Дніпра другої половини І тис. н.е. зумовлена декількома аспектами. Оскільки значна частина матеріалу до вивчення сільського господарства слов’ян походить з Правобережної України, дотепер більше уваги приділялося саме матеріалам з цієї території. Оскільки у VIІI—X ст. Дніпро став межею між основними ареалами волинцевсько-роменських і райковецьких пам’яток, слушно розглядати Лівобережжя Дніпра як окремий регіон і в попередній час.

Іншим важливим моментом є значне збільшення археологічних матеріалів, що дозволило виділити деякі специфічні риси основних складових сільського господарства слов’ян Дніпровського Лівобережжя.

Мета роботи — систематизувати відомі нині матеріали і відтворити картину розвитку землеробства слов’ян Лівобережжя Дніпра упродовж І— V ст. Досягнення поставленої мети передбачає вирішення таких завдань:

— охарактеризувати ступінь дослідженості сільського господарства слов’ян у науковій літературі;

— дослідити палеоекологічне підґрунтя і визначити потенційні ресурсні зони пам’яток;

— визначити локальну специфіку і тенденції розвитку землеробства;

— провести комплексний аналіз основних складових землеробства в зазначених територіально-хронологічних рамках.

Об’єкт дослідження — відображення сільськогосподарської діяльності слов’ян в археологічних матеріалах.

Предмет дослідження — розвиток землеробства слов’ян першої половини І тис. н.е.

Методи дослідження. Для систематизації джерел інформації, проведення аналізу матеріалу та синтетичних узагальнень використано такі методи наукового опрацювання: статистичний, кла-сифікаційний, картографічний, кореляційний, систематизаційний, ретроспективний, графічний та ін., основним з яких є порівняльно-історичний на базі комплексного підходу.

Розділ І. Історіографія і джерела теми

1.1. Історіографія землеробства І тис. н.е. у давніх слов’ян

Писемні джерела застають слов’ян-венедів на території, де з глибокої давнини існували землеробсько-скотарські традиції. В цю природну зону входить і лісостепова частина України. Помірний клімат, родючі ґрунти, трав’янисті луки, добре розвинута річкова система — все це сприяло розвитку землеробства і тваринництва. В.Петров навіть схиляється до думки, що землеробів у лісостеповій зоні України, незважаючи на міграційні процеси, можна вважати автохтонним населенням. Мінялися археологічні культури, а землеробське населення, принаймні якась його частина, залишалося на своїх корінних землях. Отже, венеди-слов’яни, згадані римськими авторами І-ІІ ст. н.е., повинні мати глибокі місцеві підоснови. Вже Корнелій Таціт у І ст. н.е. звернув увагу на осілість венедів, їхню відмінність від кочових сарматів та близькість за способом життя і поведінкою до землеробських германців [Свод древнейших известий о славянах, 1991].

Візантійські писемні джерела середини 1 тис. н.е. містять більш конкретну інформацію про характер господарства давніх слов’ян. Так, Псевдо-Маврикій пише, що слов’яни володіють великою кількістю різної худоби і “плодів земних”, складених у скирти, особливо проса та пшениці [Свод древнейших… 1991].

Прокопій Кесарійський свідчить, що слов’яни, нападаючи на придунайські провінції Візантії, захоплювали велику кількість худоби [Свод древнейших… 19911. Відомості візантійських авторів продовжують арабські джерела. Ібн-Руста, автор X ст., вказує, що більшу частину слов’янських посівів займає просо, а самі вони пасуть свиней, як араби овець. За свідченням іншого арабського автора середини X ст., Ібрагіма Ібн-Якуба, слов’яни двічі на рік засівають поле і збирають два врожаї. Отже, не може бути сумніву, що землеробство та тваринництво займали у господарстві раннього середньовіччя і в більш ранній час провідне місце.

Землеробство і тваринництво у господарській діяльності слов’ян відображено і в лінгвістичній термінології [Трубачев, 1991, С. 211-225].

Найбільш ґрунтовні матеріали про господарську діяльність давніх слов’ян, в тому числі і предків українців, дає археологія в поєднанні з палеоботанічними дослідженнями. Нерідко обвуглені зерна злаків вдається розчистити в господарських ямах-коморах або на долівці житлових будинків. Крім того, їх добувають шляхом промивання гумусного заповнення житлових та господарських споруд. Палеоботаніки навіть встановлюють асортимент культурних рослин у складі обпаленої глиняної обмазки із розвалу стін будинків, кераміки. За даними їх досліджень, основними злаковими культурами у лісостеповій і південній частині лісової зони були просо, ячмінь, пшениця-двозернянка (полба). Вирощувалися й інші сорти пшениці (голозерні, м’яка карликова), жито, овес; відомі і технічні культури: льон, конопля. З городніх культур можна назвати горох, ріпу, редьку, цибулю, часник [Янушевич, 1976; Пашкевич, 1991]. Звертає на себе увагу поступове кількісне зростання голозерних пшениць та жита.

Встановлено, що набір зернових культур сусідніх із слов’янами етнічних груп нерідко відрізнявся як у кількісному відношенні одних і тих же сортів, так і за асортиментом. Цікаво, що за цими показниками лісостепове населення багатоетнічної Черняхівської культури культивувало ті ж зернові культури (просо звичайне, плівчастий ячмінь, пшениця-двозернянка, жито, горох, льон), що і носії Київської культури. Натомість черняхівське населення Лівобережного Подунав’я не вирощувало жита, гороху, льону, а у степових регіонах Північного Причорномор’я носії тої ж Черняхівської культури надавали перевагу голозерним пшеницям, бобовим культурам — гороху, виці, ервілії, чині. У цьому випадку етнографічні відмінності, встановлені за характером ліпного посуду і жител, корелюються із певними відмінностями господарської діяльності в різних регіонах черняхівського ареалу, де переважало неслов’янське населення. Фракійське населення Українського Прикарпаття (Липицька культура і культура Карпатських курганів) вирощувало досить значну кількість чумизи та вівса.

Населення Лісостепу і Полісся у 1 тис. н.е. використовувало під посіви надзаплавні землі, заплави та перші, переважно низькі, надзаплавні тераси. З часом посівні площі розширюються за рахунок освоєння чорноземних підвищених надзаплавних терас і плато.

Все ж таки, виходячи з наявних технічних засобів, слов’янське населення в 1 тис. н.е. надавало перевагу легким для обробітку низинним ґрунтам перед більш родючими, але важкими для оранки мисовими чорноземами. Обробіток чорноземів на мисових плато помітно розширюється наприкінці 1 тис. н.е.

Науковий доробок поділено за хронологією і тематикою. Роботи поділяються на п’ять етапів за накопиченням матеріалу і розвитком методики: побудовані на припущеннях на етнографічному матеріалі (середина — друга половина ХІХ ст.); основою яких були етнографічні джерела із залученням археологічних (початок ХХ ст.); на широких археологічних джерелах (з другої половини ХХ ст.); із залученням палеоетноботанічних і археозоологічних досліджень (з 1960-х рр.; в основному з третьої чверті ХХ ст.); основу яких складають археологічні і палеоприродні дані та їх взаємодії.

З 60—70-х рр. ХХ ст. склалися передумови для досліджень трьох рівнів: на матеріалах пам’яток; слов’янських культур чи ареалів; слов’янських матеріалах до Київської Русі. Роботи відрізняються використанням та інтерпретацією природничих даних, що дає змогу перейти від констатації факту вирощування рослин і розведення різних видів тварин до оцінки їх значення.

Природничі методи у вивченні сільського господарства мають три напрямки: вивчення культурних рослин, археозоологічних матеріалів, взаємовпливу природи і соціумів. Початок досліджень перших двох напрямків збігається з четвертим етапом. Останній є показником п’ятого етапу: відтоді такі дослідження широко прийняті в археологічних працях.

В 30-ті роки ХХ ст. більшість дослідників вважали, що скотарство, як самостійна система господарства, склалось не раніше початку ІІ тис. до н.е. Першою була пастухівська форма скотарства зі стійловим утриманням домашніх тварин взимку. І лише в ранньозалізному віці здійснюється перехід до кочового скотарства (Гольмстен, 1933). В 1943 році О.Ф.Лагодовська вперше висловила думку, що скотарство усатівського населення було не тільки приселищним, але й сезонно-кочовим (Лагодовська, 1943) і започаткувала дискусію про характер і етапи розвитку скотарства в Північному Причорномор’ї, час його структуризації. [19]

З поступовим накопиченням різноманітних джерел в 50-60 рр. удревнюється дата виникнення рухливого скотарства до другої половини ІІІ тис. до н.е. (Тереножкин, 1956). О.Ф.Лагодовська доводить, що домінуюча роль скотарства в Північному Причорномор’ї простежується вже на початку ІІІ тис. до н.е. в ямно-катакомбний час, скотарство, на її думку, стає кочовим. (Лагодовська, 1961). [19]

В 70-80 -ті роки більшість дослідників остаточно визнає скотарство домінуючим напрямом степової економіки. Але уявлення про час його формування залишались різними.

З’являються роботи, спеціально присвячені темі становлення та розвитку скотарства. З енеолітичною добою виникнення рухливого скотарства пов’язують В.М.Даниленко та М.М.Шмаглій (Даниленко, Шмаглій, 1972), його спеціалізацією. (Шилов, 1975), та еволюцією (Ковалева, 1981, 1983 та інші). [9; 10]

Удосконалюється методика дослідження скотарства. Розробляються критерії визначення форм скотарства, методи кореляції археологічних артефактів. В результаті появу рухливого скотарства пов’язують з чинниками, які знаходять свій відбиток у наступних елементах культури:

Зміні палеогеографічного середовища на таке, в якому неможливе або малоефективне заняття землеробством і навіть комплексним господарством.
Склад остеологічного матеріалу поселень і могильників засвідчує чисельну перевагу дрібної рогатої худоби, коней над іншими домашніми тваринами.
Склад знарядь праці, предметів домашнього вжитку, побуту, характер поселень і поховань, пов’язаних переважно зі скотарством.
Наявність поховань з колісним транспортом.
Присутність в курганних похованнях дітей, що свідчить про рухливість не лише пастухів, але і їхніх сімей.

1.2. Джерельна база

Джерельну базу становлять матеріали досліджень експедицій під керівництвом І.І. Ляпушкіна, Д.Т. Березовця, В.Й. Довженка, Б.А. Шрамка, О.В. Сухобокова, С.П. Юренко, Є.В. Максимова, Є.О. Горюнова, О.М. Приходнюка, Р.В. Терпиловського, В.О. Петрашенко, В.В. Колоди, О.Б. Супруненка та ін.

Важливу роль відіграють також етнографічні та історичні джерела; допоміжну — лінгвістичні дані.

Історіографія. Науковий доробок поділено за хронологією і тематикою. Роботи поділяються на п’ять етапів за накопиченням матеріалу і розвитком методики: побудовані на припущеннях на етнографічному матеріалі (середина—друга половина ХІХ ст.); основою яких були етнографічні джерела із залученням археологічних (початок ХХ ст.); на широких археологічних джерелах (з другої половини ХХ ст.); із залученням палеоетноботанічних і археозоологічних досліджень (з 1960-х рр.; в основному з третьої чверті ХХ ст.); основу яких складають археологічні і палеоприродні дані та їх взаємодії.

З окремих питань роботи з сільськогосподарських знарядь поділяються за їх видами — знаряддя обробки ґрунту, збирання, переробки врожаю. Найбільший внесок у цьому напрямку зроблено Ю.О. Красновим, роботи якого зараз є загальноприйнятими. Щодо жорен вагомий внесок зроблено Р.С. Мінасяном; його класифікація дозволяє простежити еволюцію і зробити реконструкцію.

З окремих питань зараз дискусивним є правомірність палеоекономічних розрахунків. З огляду на стан джерельної бази, варіабельність і неможливість верифікації більшості даних, доводиться від них відмовитися.

Висновок до Розділу 1

Отже, увага дослідників зосереджується на системі дефініцій скотарства. (Марков, 1981; Андрианов,1982; Симаков, 1982; Семенов, 1982; Шамиладзе, 1982). Суть проблеми полягає в тому, що досить часто різні типи скотарства позначаються одним терміном і навпаки (Мкртумян, 1972). До того ж етнографами цілком правомірно ряд типів скотарського господарства розподілено на підтипи, більшість з яких археологічно, поки що, не простежуються. Пропонуються певні методики корегування етнографічних схем з урахуванням археологічних джерел (Кушнир, 1990). [14; 15; 16]

Не менше проблем у вивченні осілого землеробсько-скотарського господарства. Більшість дослідників визнає його як землеробсько-скотарським, орієнтованим, переважно, на землеробство. (Кривцова-Гракова, 1955; Чередниченко, 1986; Шарафутдинова, 1986; Отрощенко, 1986; 1991; Черняков, 1985).

Таким чином, економіка населення з території теперішньої України доби неоліту — бронзи в спеціальній літературі оцінюється неоднозначно. Найбільш дискусійними є питання визначення форм і типів скотарства та з’ясування моделей їх функціонування, а також причини і механізми трансформації господарських укладів.

Розділ ІІ. Землеробство як основне заняття давніх слов’ян

2.1. Знаряддя землеробства та їх типи

Знаряддя обробітку ґрунту. На території, заселеній слов’янами відомо 31 наконечник на орні знаряддя типів ІА1, ІА3, ІБ1, ІВ2, ІВ4, ІІВ2, ІVВ5 (за Ю.О. Красновим) з 17 пам’яток і 9 чересел з 7 пам’яток І тис. На автентичних матеріалах побудовано схему розвитку деталей і знарядь обробітку ґрунту. Це дає змогу запропонувати еволюційний ряд цих знарядь і подати їх графічну реконструкцію. За приналежністю до різних типів орних знарядь наконечники могли використовуватися на: прямогрядильних ралах з ральником, поставленим під кутом »45º; кривогрядильних ралах, з ральником, поставленим горизонтально до землі; знаряддях плужного типу — кривогрядильних ралах, з ральником, поставленим горизонтально до землі, череслом та відвальною дошкою, з колісним передком чи без.

Вторинна обробка ґрунту проводилася мотиками (18 екз. з 11 пам’яток), глизобійками і боронами-суковатками, відомими з етнографічних матеріалів і синхронних пам’яток.

Знаряддя для збирання врожаю. Представлені втульчастими, гачковими і черешковими серпами (52 екз. з 14 пам’яток), косами-горбушами (18 екз. з 8 пам’яток). Подано аналіз цих знарядь, визначено територію розповсюдження.

Коси-горбуші представлено типом IБ1 (за класифікацією В.К. Міхеєва). Розбіжності між екземплярами полягають в типові кріплення — з гачком на кінці чи без.

Знаряддя переробки врожаю. Зараз відомо 11 пам’яток із жорнами і 8 — із зернотерками. За класифікацією Р.С. Мінасяна жорна відносяться до групи І; ІІІ — варіанту А, Б,— руків’я закріплювалося в отворі верхнього каменя чи на зовнішній стороні; могло бути коротким або довгим і верхнім кінцем кріпитися до стелі. Зернотерки були одноручними і дворучними.

До останнього часу використання зернотерок у другій половині І тис. н.е. залишалося дискусійним. Завдячуючи авторським дослідженням час їх використання продовжено до волинцевсько-роменського періоду, про що свідчить масовість матеріалу на Битицькому, Мохначанському, городищі Водяне. Імовірно, ними переробляли зерно лише на крупу.

Палеоетноботанічні матеріали. Основним результатом стало збільшення завдяки нашим дослідженням джерельної бази і відображення усієї інформації в графіку змін ПБК за І тис. Графік демонструє збільшення проса у V—VII ст., що збігається з періодом похолодання. Основні тенденції побіжно вказують на інтенсифікацію землеробства наприкінці І тис.

Землеробство було орним, але екстенсивним. Ділянки експлуатувалися до повного виснаження. їхня родючість відновлювалася шляхом довготривалого або короткочасного перелогу залежно від потреб господарства. Перехід до інтенсивного землекористування відбувся у VIII ст. Його пояснюють поліпшенням кліматичних умов і збільшенням народонаселення. Невідривною складовою частиною обробітку ґрунтів, особливо в Поліссі, була підсіка — засіб розчищення нових земель під посіви. Це підтверджує порівняно значна частка посівів проса і ячменю — культур, що вимагають незасмічених ґрунтів і дають найкращі врожаї на спалених підсіках.

У першій половині 1 тис. н.е., зокрема в першій чверті, переважали ярі культури (просо, пшениця-двозернянка, плівчастий ячмінь). Це підтверджується наявністю відповідних бур’янів — їхніх супутників. У другій чверті 1 тис. н.е. слов’янське населення, що входило до складу Черняхівської культури, певною мірою чергувало ярі та озимі культури. У ранньому середньовіччі, особливо у УіІІ-Х ст., ширше застосування сівозмін та скорочення строків перелогу приводить до двопілля. На поселеннях Райковецької та Роменської культур збільшується асортимент сортів пшениці, появляється насіння характерних для озимих культур бур’янів. Однак двопілля не витісняє повністю перелогової системи та підсіки.

Прогрес у землеробстві супроводжувався вдосконаленням сільськогосподарських знарядь праці.

Носії Черняхівської культури певною мірою користувалися плужним ралом із залізним наральником та череслом. В одній із господарських споруд на черняхівському поселенні біля с.Ріпнів Львівської області нами знайдено залізний наральник і чересло, що лежали поряд на долівці. Залізні вузьколезові наральники та чересла відомі і на інших поселеннях Черняхівської культури, що знаходилась у сфері провінційно-римських впливів.

Систематичне застосування залізних наральників на дерев’яних ралах починається з раннього середньовіччя. Вони відомі із поселень в Бакоті, Городку на Хмельниччині та інших. У VIII-X ст. збільшуються їхні розміри, вдосконалюється конструкція в напрямку до перевертання підрізаного пласта, збільшується глибина оранки — до 10-15 см.

Населення Зарубинецької культури врожаї збирало невеликими (10-24 см), асиметрично вигнутими залізними серпами із бічною п’яткою. Такі ж серпи відомі на черняхівських і синхронних їм київських пам’ятках.

Ранньосередньовічні серпи більш досконалі. Вони довші, мають відігнуту пряму ручку, ближчі до сучасних.

У 1 тис. н.е. відомі і залізні коси. Зокрема, в одному із поховань черняхівського могильника в с.Чернилів Руський знайдено 5 серпів і 4 коси.

У І-ІІ ст. н.е. на Середньому і Верхньому Дністрі з’являються поодинокі ротаційні жорна, хоч основним засобом для помелу зерна і розщеплення його на крупу були зернотерки, а для очищення від плівки — кам’яні ступи. Жорнові споруди на спеціально обладнаних майданчиках досить широко використовувалися населенням Черняхівської культури, а в наступних У-УІІ ст. жорнові камені нерідко трапляються на слов’янських поселеннях Празько-Корчацької і Пеньківської культур. Масове використання жорен припадає на УІІІ-Х ст. Наприкінці тисячоліття вони повністю витісняють зернотерки.

Матеріал останньої чверті І тис. н.е., особливо землеробські знаряддя, вказує на зовнішні впливи. Порівняння аналогів з Правобережної України і салтівської культури демонструє шляхи розповсюдження їх окремих видів. На формування комплексу впливало правобережне населення; окремі елементи (леміш та чересла з Мохнача, масивні жорна з Водяного) в інфільтраційній зоні були перейняті від носіїв салтівської культури.

Природно-кліматичні умови сприяли формуванню розвинутого господарства слов’ян: повноводні ріки, родючі ґрунти, густі ліси, заселені різноманітною звіриною і птицею, помірно рівний клімат. Такі умови відіграли помітну роль в розвитку економіки стародавніх слов’ян.

Археологічні розвідки поселень говорять про те, що основним заняттям східних слов’ян в II-V ст. було землеробство. Вони сіяли просо, жито, пшеницю, льон і інші культури. Для обробітку землі застосовувалось рало, мотика, серп, коса. Пізніше з’явився плуг із залізним лемішем.

Культура землеробства знала перелогову і підсічну форми обробітку землі. При перелоговій передбачалось використання одних і тих же ділянок на протязі декількох років, після чого вони не оброблялись приблизно 20-30 років до відновлення природної родючості. Ця система існувала в основному в степових і лісостепових районах. Підсічна система застосовувалась частіше всього в північних лісових районах, де спочатку підрубували (підсікали) дерева, а коли вони висихали, їх спалювали. Але така система вимагала великих затрат фізичної праці людей. Це було під силу тільки родовій общині.

Родова община у вигляді великої патріархальної сім’ї розміщувалась зазвичай у формі поселення, яке називалось двір (дворище, городище, печище). Це була окрема господарська одиниця з колективною власністю на землю, знаряддями і продуктом праці. Виробництво і споживання всередині родової общини було спільним. Розмір земельних ділянок визначався тим, яку територію міг освоїти кожний член роду.

Повсюдне використання плугу і перехід до орного землеробства помітно підвищили культуру землеробства і його продуктивність. Зокрема, спочатку з’явилось двопілля, а потім і трьохпілля, тобто щорічне чергування різноманітних посівних культур і парової системи. Коней розводили не тільки з військовою метою, але і як робочу тяглову силу, нарівні з волами. Такі чинники розвитку зумовили розклад родової общини і перехід її в VI — VII ст. до сусідської, сільської общини. Це означало, що основною господарською одиницею стала окрема сім’я. При цьому обробіток землі уже можна було здійснювати невеликими колективами, які створювались за принципом сусідства, а не за принципом родини. Садиба, тварини, житло переходили в приватну власність, що зумовлювало розпад родової общини. Дворище (печище) поступається місцем поселенню під назвою село, а сама община отримала назву «вервь»(«мир»).

Хоча в сільській общині основні сільськогосподарські землі іще довгий час залишались у спільній власності, вони вже поділялись на ділянки — наділи, які передавались общинникам в користування на певний час. А лісові угіддя, водойми, сінокоси і пасовища залишались у спільній власності. Іще довгий час зберігались різноманітні види робіт, виконання яких вимагало об’єднаної праці: будівництво доріг, корчування лісу і т.д.

Земельні наділи оброблялись тепер членами окремої сім’ї власними знаряддями праці, врожай також належав даній сім’ї. Таким чином, ця господарська одиниця уже не повинна була приймати участь в спільному і примусовому виробництві і розподілі продукції. Це призвело до майнового розшарування в середині сусідської общини, до появи заможної верхівки. Як правило, це були представники племінної знаті — «луччі люди», або «нарочиті мужі», що здобули собі визнання завдяки багатству, воєнним успіхам.

У науковій літературі щодо оранки різними типами знарядь для обробітку ґрунту існує дві загалом взаємодоповнюючі думки. Їх суть зводиться до того, що різними типами знарядь (в археологічному матеріалові представленими наконечниками та череслами) орали різні ділянки (або лісові та чорноземні, або легкі та важкі типи ґрунтів). Також побутує думка, що для використання заплав могли використовувати дерев’яні рала, не укріплені залізним наконечником. Останнє твердження верифікації археологічним матеріалом не піддається і розглядатися тут буде лише побіжно.

Означене питання розглянуто на прикладі матеріалів останньої чверті І тис. н. е. Лівобережжя Дніпра. На вказаній території станом на теперішній час відомо шість пам’яток зі знахідками частин орних знарядь та з визначеною потенційною ресурсною зоною за спрощеною схемою ґрунтів, які й будуть розглядатися. Це Битиця–І (волинцевський комплекс), Волинцеве (волинцевсько-роменсько-давньоруський комплекс), Новотроїцьке, Водяне, Мохнач (роменські комплекси), Глухів (роменсько-давньоруський комплекс).

Оскільки вузько- та широколопатеві наральники на той час широко відомі на території розселення слов’ян та їх сусідів, не ставиться під сумнів, що жителі різних пам’яток використовували саме ті наконечники, що підходили для їхніх цілей (для різних типів ґрунтів) якнайкраще.

Для доведення використання різних типів наральників на різних типах ґрунтів розглянемо два приклади. На давньоруській пам’ятці Автуничі (розташована виключно на ґрунтах, що формувалися під лісовою рослинністю) були знайдені лише вузьколопатеві наральники та їх частини. Окрім того, дослідники пам’ятки зазначають, що при шурфуванні неподалік від поселення було знайдено вуглики, а також сліди від орних знарядь у материку. Це, на думку дослідників, до якої є всі підстави приєднатися, доводить використання підсічно-вогневої системи землекористування.

У науковій літературі давно зазначено, що вузьколопатеві наральники частіше зустрічаються в лісовій місцевосці. Тут слід додати, що такі наконечники використовувалися на ралах з гряділем під кутом приблизно 45° — для того, щоб було зручно переставляти знаряддя, якщо воно зачіплялося за коріння.

На пам’ятках Битиця–І і Новотроїцьке знайдено лише широколопатеві наральники типу І В 2 (3 і 2 відповідно) та чересла. Враховуючи, що пам’ятки знаходяться на чорноземах, доходимо висновків, що широколопатеві наральники використовувалися виключно для оранки саме на чорноземах. Більш ємно — на важких ґрунтах, де лісової рослинності немає або її давно було зведено і коріння в землі не залишилося.

На пам’ятках поблизу с. Волинцеве знайдено вузько та широколопатеві наральники. Пам’ятки розташовані безпосередньо на ґрунтах, що формувалися під лісовою рослинністю. У потенційній ресурсній зоні вони становлять близько половини.

Знахідки на пам’ятці вузьколопатевих наральників вказують на те, що ці ґрунти почали широко використовуватися під поля саме під час існування пам’яток (а не раніше). Разом з тим, присутність на периферії ресурсної зони чорноземів (близько 30 %) та знахідки широколопатевих наральників свідчать про використання більш віддалених полів або про те, що частина «лісових ґрунтів» через «лісовий» перелог була введена у вжиток доволі давно.

На городищі Водяному знайдено два наральники типу І В 2. Пам’ятка розташована на межі трьох типів ґрунтів: заплавні (до 20 %), чорноземи (близько 30 %), ґрунти, що формувалися під лісовою рослинністю (приблизно половина). Отже, дані свідчать про використання земель без лісової рослинності. Це добре узгоджується з думкою Ю. Г. Чендєва, що початкове засвоєння території відбувалося ще за скіфських часів. Таким чином, можемо стверджувати, що жителі городища Водяного розорювали чорноземи та ділянки, що раніше знаходилися під лісом, який було зведено ще до слов’янського заселення або на його самому початковому етапі.

На Мохначанському городищі знайдено леміш, два чересли. Основний тип ґрунтів (до 80 %) — сформовані під лісовою рослинністю; частина (до 20 %) — заплавні ґрунти. У цьому випадку наявність частин плуга вказує на його використання на полях, давно звільнених від лісу. Не виключено, що вузьколопатеві наральники просто не було знайдено. У разі, якщо їх взагалі не використовували, можна стверджувати, що раніше засвоєних ґрунтів та, можливо, заплав було достатньо для задоволення потреб жителів Мохначанського городища у землеробській продукції.

У Глухові знайдено два наральники типу І В 2 та втульчасте чересло. Потенційна ресурсна зона пам’ятки охоплює ґрунти, що формувалися під лісовою рослинністю; частина близьких до пам’яток ґрунтів (близько 10 %) знаходилася в заплаві. Отже, як і в попередньому випадку, можна стверджувати, що ділянок, де ліс було зведено доволі давно, та, можливо, заплави цілком вистачало для вирощування хлібів.

Таким чином, вищенаведені дані свідчать у першу чергу про доволі диференційний підхід у веденні сільського господарства. Оскільки в межах сучасної України майже вся територія була придатною для потреб землеробства (за виключенням у цілому незначних площ), та природні умови сприяли веденню сільського господарства, потреби землеробства не були визначальним фактором під час вибору місця заснування поселень. Можна зробити висновок, що давній землероб не надавав великого значення переважанню тих чи інших типів ґрунтів в навколоселишній зоні (за незначним виключенням). Скоріше навпаки, слід говорити про те, що люди пристосовувалися до навколишнього середовища, що на розглянутому матеріалові простежується через використання різних типів наконечників на орні знаряддя.

Звичайно, поступово поселенці дещо пристосовували місця неподалік від поселень для власних потреб (зведення необхідної кількості лісів під поля).

Слід зауважити, що аргументи наведено для підняття питання та подання варіанту його вирішення.

На останньому етапі переходу до феодалізму у східних слов’ян сформувався особливий тип відносин, який отримав назву військова демократія. В VII — VIII ст. слов’янські племена здійснили численні військові походи на Візантію, на Балкани і східні землі, вели війни проти кочівників з півдня. В цей час посилюється роль вищого воєначальника — князя, який був одночасно і верховним правителем племені або племінного союзу. Якщо на перших порах князь обирався народними зборами — віче, то з часом він став передавати свою владу в спадщину.

2.2. Види систем землеробства у слов’ян

Основним заняттям східних слов’ян було землеробство. Це підтверджується археологічними розкопками, при яких були виявлені насіння злаків (жито, ячмінь, просо) і городніх культур (ріпа, капуста, морква, буряк, редька). Вирощувалися також і технічні культури (льон, коноплі). Південні землі слов’ян обганяли у своєму розвитку північні, що пояснювалося відмінностями в природно-кліматичних умовах, родючості ґрунту. Південні слов’янські племена мали більш давні хліборобські традиції, а також мали давні зв’язки з рабовласницькими державами Північного Причорномор’я.

У слов’янських племен існували дві основні системи землеробства. На півночі, в районі густих тайгових лісів, панівною системою землеробства була підсічно-вогнева. Слід сказати, що кордон тайги на початку 1 тис. н.е. була набагато південніше сучасної. Залишком давньої тайги є знаменита Біловезька Пуща. У перший рік при підсічно-вогневої системи на освоюваній ділянці дерева підрубували, і вони висихали. На наступний рік зрубані дерева і пні спалювали, і в золу сіяли зерно. Добрив золою ділянку два-три роки давав досить високий врожай, потім земля скінчився, і доводилося освоювати нову ділянку. Основними знаряддями праці в лісовій смузі були сокира, мотика, заступ і борона-суковатка. Прибирали урожай за допомогою серпів і розмелювали зерно кам’яними зернотерками і жорнами.

У південних районах провідною системою землеробства був переліг. При наявності великої кількості родючих земель ділянки засівали протягом кількох років, а після виснаження ґрунту переходили («перекладалися») на нові ділянки. В якості основних знарядь використовували рало, а згодом дерев’яний плуг із залізним лемешем. Плужне землеробство було більш ефективним і давало більш високі і стабільні врожаї.

З землеробством тісно було пов’язане скотарство. Слов’яни розводили свиней, корів, овець, кіз. В якості робочої худоби в південних районах використовували волів, в лісовій смузі — коней. Важливе місце в господарстві східних слов’ян грали полювання, рибальство і бортництво (збір меду диких бджіл). Мед, віск, хутра були основними предметами зовнішньої торгівлі.

Набір сільськогосподарських культур відрізнявся від пізнішого: жито займала в ньому ще невелике місце, переважала пшениця. Зовсім не було вівса, але були просо, гречка, ячмінь.

Східні слов’яни, освоюючи величезні лісові та лісостепові простори Східної Європи, несли з собою землеробську культуру. Поширене було підсічно (-підсічно вогневе) землеробство. На визволених від лісу в результаті вирубки і випалювання землях вирощували 2-3 роки сільськогосподарські культури, використовуючи природну родючість ґрунтів, посилене попелом від згорілих дерев. Після виснаження землі ділянку закидали і освоювали новий, що вимагало зусиль усієї громади. У степових районах застосовувалося перекладне землеробство, схоже з підсік, але повязане зі спалюванням не дерева, а польових трав.

З ІІІ ст. у південних районах отримує розповсюдження польове орне землеробство, засноване на використанні тяглового худоби та дерев’яної сохи, що збереглася до початку ХХ століття.

Висновок до розділу 2

Отже, землеробство у слов’ян відігравало провідну роль у економічній сфері, а високопродуктивні сільськогосподарські знаряддя праці підготували умови для нагромадження лишків продуктів, зростання майнової і соціальної нерівності, переходу до класового суспільства.

Розділ ІІІ. Реконструкція систем землекористування

3.1. Застосування сільськогосподарських знарядь праці у землеробстві

Обов’язкові складові сільського господарства — природні та антропогенні. Окремо слід виділити їх взаємовплив та взаємодію між собою.

Природні складові. До природних складових належать клімат, рельєф місцевості, ґрунти. На час існування пам’ятки припадає період поліпшення кліматичних умов. У потенційній ресурсній зоні пам’ятки, з огляду на рельєф цієї місцевості, придатними для землеробства було близько 70 % території. У 5-кілометровій зоні та поряд можна виділити кілька ділянок з більш-менш рівною поверхнею, цілком придатних для землеробських потреб. Так, одна ділянка поряд із городищем має площу близько 2280 га, інша — близько 1280 га. Решту потенційної ресурсної зони могли використовувати для потреб тваринництва. Ґрунти потенційної ресурсної зони поділяють на чорноземи (близько 2/3) і ґрунти, що сформувалися під лісовою рослинністю. Усі ґрунти навколо пам’яток могли використовувати для землеробських потреб.

Антропогенні складові. До антропогенних складових належать знаряддя праці, представлені на городищі майже повним комплексом знарядь землеробства: залізними деталями знарядь для обробітку ґрунту, знаряддями для збирання та переробки врожаю.

Знайдено чересло та знаряддя для вторинного обробітку ґрунту — мотички. Серед матеріалів є цілі та фрагментовані серпи і фрагментована та ціла коси-горбуші. Зі знарядь для переробки врожаю вірогідно відомі лише жорна.

Взаємодія антропогенних і природних складових. До результатів такої взаємодії належать худоба та культурні рослини. Із матеріалів пам’ятки досліджено археозоологічний комплекс, до складу якого входили (за кількістю особин): велика рогата худоба (ВРХ) — 29,8 %; коні — 9,3; дрібна рогата худоба (ДРХ) — 28,1; свині — 32,8 %. Відтворення ймовірного палеоетноботанічного спектра (ПБС) зернових пам’ятки (за об’ємом) показало наявність усіх загальновживаних у слов’янському середовищі зернових із відносним переважанням пшениці (голозерної та плівчастої — до третини кожного виду) та ячменю плівчастого (до 1/6), жита (до 1/6), проса (до 1/10) і вівса у незначних кількостях. Із матеріалів городища відомі й бобові — сочевиця та горох.

Дії поділяють відповідно до двох основних напрямів сільського господарства і включають землеробські роботи й випасання та відгодівлю худоби. Проміжною ланкою є заготівля корму за допомогою знарядь для збирання врожаю.

До землеробських робіт насамперед належить обробіток ґрунту. Для обробітку ґрунту необхідно було використання тяглової сили — волів та коней. Із представленого матеріалу, в перерахунку за узагальненими даними В.І. Цалкіна, адаптованими нами до матеріалу, тяглова сила могла становити 10,8 % стада (коні та воли).

До інших землеробських робіт належать збирання (серпами і косами-горбушами), переробка урожаю (зернотерками — на крупу, легкими ручними ротаційними жорнами — на борошно) та відбір посівного фонду на наступний рік.

Заготівля корму. Основною базою для заготівлі корму слугувала косовиця. Крім того, частину кормової бази для тваринництва мали становити рештки після збирання та переробки врожаю, як-от солома та відходи після переробки зерна.

Випасання та відгодівля худоби. Випасання худоби могло поєднувати вигін та відгін. В обох випадках з цією метою могли використовувати одні й ті самі землі:

поля під паром, залишені для відпочинку та відновлення родючості, зокрема завдяки відходам тваринництва;
близько розташовані лісові ділянки на узліссях, не придатні для землеробства чи ще не освоєні з цією метою, або віддалені від поселень лісові угіддя на узліссях, де землеробство з різних причин було нерентабельним;
близькі заплави, використання яких для землеробських потреб було невигідним з різних причин (надмірна зволоженість, підтоплюваність, особливості рельєфу тощо), або віддалені заплави, що також не використовували для землеробства.

Крім того, слід звернути увагу на місця, де тварин було зручно випасати (близьке розміщення пасовищ до пам’ятки та природні кордони, за які тваринам було б складно забрести).

Результат. До результатів сільськогосподарської праці належать продукти землеробства та тваринництва. Обсяг продуктів землеробства приблизно такий, %: просо — 9; ячмінь плівчастий — 14; жито — 15; пшениця голозерна — 30; пшениця плівчаста — 29; овес — 3. Для вживання у їжу використовували крупу та борошно; частина зерна складала посівний фонд. До продуктів тваринництва належать шерсть, шкіра, молоко та м’ясо. Для вживання у їжу використовували молочні та м’ясні продукти харчування (м’ясо, %): ВРХ — 37,9; ДРХ — 8; свині — 35,8; коні — 18,3; частину стада необхідно було залишати для подальшого репродукування. За віковою градацією (молоді / напівдорослі / дорослі) слід відзначити добру забезпеченість стада відтворювальним фондом, оскільки для коней та ВРХ визначено велику кількість особин у репродуктивному (дорослому) віці.

Розвиток сільського господарства, взаємодоповнювальними компонентами якого є землеробство та тваринництво, безпосередньо залежить від систем землеробства. Очевидно, що жителі Пастирського городища використали всі досягнення попереднього періоду в галузі сільського господарства. Отже, могли існувати «заплавна» система землекористування, підсічно-вогнева форма освоєння земельних ділянок, перелогова система землеробства. Практично, змінюватися могла лише площа полів, які використовували в той чи інший спосіб.

Рис. 1. Комплекс знарядь землеробської праці з Пастирського городища: а — археологічні дані, б — реконструкція

Під системою землеробства розуміють сукупність агротехнічних заходів, спрямованих на підвищення родючості ґрунтів (Краснов 1971, с. 53). Однак важко не погодитися з думкою, що на ранньому етапі розвитку землеробства способів підтримки родючості ґрунту, не виключаючи способів його обробки, не існувало (Новиков 1959, с. 39). Отже, описуючи системи землеробства жителів Пастирського городища, насамперед слід мати на увазі способи використання ґрунту для сільськогосподарських потреб і відновлення родючості ґрунтів за рахунок природних ресурсів. Щодо існування сукупності заходів, спрямованих на відновлення комплексу необхідних поживних речовин у ґрунті, можна лише висувати припущення. Не виключена можливість внесення добрив природним способом (відходів від утримування домашньої худоби). Імовірно емпірично мало прийти розуміння корисної дії сівозміни для підтримання родючості ґрунту.

Наявність тяглової сили була необхідною умовою для найважливішого процесу в комплексному сільському господарстві — оранки. Традиційно для цього процесу використовували ВРХ та коней. Аналіз археозоологічного матеріалу свідчить про достатню забезпеченість землеробства тягловою силою: ВРХ становила близько третини стада, коні — близько 1/10 частини. За запропонованими узагальненими даними, наведеними В.І. Цалкіним (Цалкин 1969, с. 94) та адаптованими нами до матеріалів Пастирського городища, у складі стада було близько 1,5 % волів (5 % від стада ВРХ), яких використовували як тяглову силу. Про використання з цією метою коней засвідчують знахідки деталей кінської упряжі (а не деталей кінської вузди): дротяні залізні кільця круглої та чотирикутної форм, дротяні трикутних обрисів обойми (див.: Приходнюк, Журавлев, Горбаненко 2005—2007, 5.1).

На час існування пам’ятки припадає період поліпшення кліматичних умов. Ця теза, крім власне палеоприродних досліджень (див.: Горбаненко), могла б знайти підтвердження в археозоологічному матеріалі за умови низьких по-казників щодо свиней — найневибагливіших у розведенні тварин, неперебірливих у їжі та таких, що швидко набирають масу. В археозоо- логічному комплексі пам’ятки їх частка стано-вила близько третини — показник, у цілому ха-рактерний для пам’яток останньої чверті І тис. н. е.

Побіжним свідченням поліпшення клімату в час існування Пастирського городища є зап-ропонований імовірний ПБС пам’ятки, у якому близько третини могла становити пшениця голозерна (див.: Приходнюк, Пашкевич, Горбаненко, розділ 4). На відміну від проса, ячменю плівчастого та пшениці плівчастої, пшениця голозерна чутливіша до кліматичних змін (Культурная флора … 1979, с. 50—52, 213, 214). Слід нагадати, що ПБС пам’ятки представлено останнім роком існування довгої споруди № 1 (і, напевно, городища в цілому) — періодом потепління клімату (Безусько, Климанов 1987, с. 54—58).

З огляду на це привертає увагу набір земле-робських знарядь. На городищі знайдено наральники та серпи, які за формою поділяють на більш архаїчні та новіші. Якщо відносно наральників не можна визначити напевно, чи були вузько-лопатеві наконечники ранішими, а широколопатеві пізнішими (хоча практика комплексних досліджень пам’яток у лісостеповій зоні показує, що таке твердження має підґрунтя), то серпи чітко можна поділити на архаїчні, більше притаманні археологічним культурам першої половини та третьої чверті І тис. н. е. (див.: Приходнюк, Пашкевич, Горбаненко), та прогресивніші форми, що фактично побутують дотепер.

З цього приводу становить інтерес вузько-лопатевий наральник 1 (див.: Приходнюк, Пашкевич, Горбаненко, рис. 2), форму якого слід пов’язувати зі знаряддям для обробітку ґрунту типу 3 — прямогрядільними ралами з ральником, який укріплений залізним вузьколопатевим наконечником, поставленим під кутом близько 45°. Рала такого типу доцільніше було використовувати на ґрунтах, що сформувалися під лісовою рослинністю, — звільненими від дерев у результаті підсіки. Суть підсічної системи землеробства полягає у тому, що на заздалегідь вибраній і підготовленій лісовій ділянці повалені дерева та кущі, а трав’яний і дерновий покриви за допомогою вогню перетворені на попіл. У такий спосіб мінеральні солі, що містяться в органічній речовині, через застосування випалу переходять у стан, в якому вони доступні для засвоєння культурними рослинами (Петров 1968, с. 67) .

Традиційно хлібороб вибирав придатну ділянку, зручну для посіву хліба. Навесні, коли ліс вбирався в листя, його підкресали, тобто знімали кору з дерев через увесь стовбур, щоб дерево швидше висихало. Потім ліс рубали так, щоб дерева рівномірно розпадалися по всій ділянці. Після цього, коли стовбури підсихали, їх спалювали, отримуючи ділянку, удобрену попелом чи згнилими стовбурами. Це один із варіантів підсічно-вогневого землеробства (Пачкова 1974, с. 33). Можливо, використовували й інші форми, але суть процесу від цього не змінювалася (Столетов 1867, с. 1—13). У будь-якому випадку хліборобу потрібно було вибрати придатну для землеробства ділянку та розчистити її, знищивши всю рослинність.

Рис. 2. Порівняльна таблиця знарядь землеробства першої чверті І тис. н. е. (Славяне … 1990; Михеев 1985а; Горбаненко 2007, рис. 38): а — райковецька культура; б — матеріали з Пастирського городища; в — волинцевсько-роменські матеріали; г — салтівська культура

Побіжно про використання підсічного землеробства свідчить простота обробітку ґрунту.

Для обробітку звільненої від лісу ділянки знаряддя плужного типу не підходили. За підсіки у перший рік необхідно було лише заборонувати ділянку з посівами (Левашова 1956, с. 21), для чого використовували знаряддя для вторинного обробітку ґрунту — смик-борону та борону-суковатку. За етнографічними даними, під час подальшого використання підсічних ділянок їх простіше було обробляти легкими безполозими ралами (Зеленин 1907, с. 114—116).

Традиційність використання підсіки з найдавніших часів підтверджує її існування (Слободин 1952, с. 15—30) до XVI ст. включно у лісових районах Росії (Столетов 1867, с. 13—14).

Про існування у давнину лісів в околицях Пастирського городища засвідчує низка фактів. Так, лінія лісів у давнину була південніше порівняно з сучасністю. За дослідженнями науковців, на місці розташування Пастирського городища росли широколистяні та широколистяні з ділянками лучних степів ліси (Безусько, Климанов 1987). Дотепер тут місцями збереглися ділянки широколистяних лісів, а в середині ХІХ ст. на території городища ріс густий дубовий ліс. Крім того, на існування лісової рослинності в околицях городища побіжно вказують археозоологічні дослідження: на пам’ятці було знайдено кістки козуль, які живуть у світлих лісах із розвиненим підліском (Флинт, Чугунов, Смирин 1970, с. 213), а також кістки турів, які в давнину, ймовірно, жили в лісостепу і розріджених лісах (Жизнь животных 1971, с. 547). До того ж південна частина потенційної ресурсної зони навколо городища розміщується на ґрунтах, що сформувалися під лісовою рослинністю.

Цікаво, що саме у V ст. за даними спорово-пилкового аналізу зафіксовано різке ско-рочення лісів (Серебрянная 1982, с. 183—184; Гричук, Заклинская 1984, с. 89—90). Початок цього етапу, що припадає на пік потепління у І тис., без сумніву, значною мірою пов’язаний із сільськогосподарською діяльністю людини, на що вказують й інші дослідники (Бєляєва, Відейко 1993, с. 32), хоча майже весь період і збігається з похолоданням наприкінці І тис. н. е.

Жителі Пастирського городища використовували підсіку не як основну форму землекористування, а як засіб для розчищення ділянок від лісів під поля. Це засвідчують значний період існування пам’ятки і велика кількість досліджених на ній жител: лише на лівобережній частині городища нині розкопано 47 напівземлянок, 17 ям, 2 господарчі споруди, 1 залізоплавильний горн і 1 кузню. Загалом досліджено 49 напівземлянок, 46 із яких мали житлове призначення (Приходнюк 2005, с. 14). При цьому великі площі правобережної частини досі не досліджено (хоча з проведених там розкопок походить небагато матеріалу).

Якщо підсіку використовували як основну форму землекористування, то археологічні пам’ятки мають незначні розміри та потужність культурного шару, невелику кількість жител, здебільшого бідний матеріал. Вони досить часто розташовані так званими гніздами («кущами») поселень, що, ймовірно, вказує на послідовні переселення з метою екстенсивного освоєння нових площ. Показовими прикладами таких пам’яток є матеріали третьої чверті І тис. н. е. на всій території існування слов’янських племен (див., напр.: Горюнов 1981, с. 11—12, 60; Тельнов 2001—2002, с. 165 та ін.).

Із матеріалів Пастирського городища походять залізні деталі, необхідні для знарядь типів 4 (кривогрядільних рал із ральником, що укріплений залізним широколопатевим наконеч-ником, поставленим горизонтально до землі) та 5 (знарядь плужного типу — кривогрядільних рал із ральником, що укріплений залізним широколопатевим наконечником, поставленим горизонтально до землі, череслом та відвальною дошкою) — наральники 2—5 та чересло (див.: Приходнюк, Пашкевич, Горбаненко, рис. 2, 4, 5). До того ж, наральник 2 можна було використовувати виключно на знарядді для обробітку ґрунту типу 5 (обґрунтування див.: Приходнюк, Пашкевич, Горбаненко).

Подібні типи знарядь цілком могли використовувати для обробітку цілинних земель — важких ґрунтів, чорноземів. У потенційній ресурсній зоні Пастирського городища такі ґрунти становлять переважну частину. Сама пам’ятка також розташована на чорноземах.

На існування відкритих безлісих просторів в околицях Пастирського городища побіжно вказує й археозоологічний аналіз. Серед кісток ДРХ за кількістю особин переважають вівці (для яких потрібні відкриті пасовища), а не кози (що добре переносять стійлове утримання) (див.: Приходнюк, Журавлев, Горбаненко 2005—2007 частина 1.2). Однак на сьогодні неможливо напевно визначити, чи це були степові ділянки з чорноземом, чи місця, звільнені від лісів. З погляду здорового глузду можна припустити, що за наявності в околицях обох типів ландшафтів навряд чи давні жителі витрачали б зайву енергію для розчистки лісу під пасовиська, якщо з самого початку можна було вибрати ділянку землі, найпридатнішу для вівчарства.

Наявні приклади переконливо засвідчують застосування типів 4 та 5 землеробських знарядь для обробітку ґрунту на чорноземах. На пам’ятках Битиця І і Новотроїцьке знайдено лише широколопатеві наральники типу І В 2 (3 і 2 відповідно) та чересла (Ляпушкин 1958, с. 16, 145; 1958а, с. 72; Сухобоков, Вознесенская, Приймак 1989, с. 92; Сухобоков, Горбаненко 2001, с. 37, рис. 2, 3). З огляду на те що пам’ятки розташовані на чорноземах, можна дійти висновку, що знаряддя для обробітку ґрунту 4 та 5 (див.: Приходнюк, Пашкевич, Горбаненко рис. 5, 4, 5) використовували виключно для оранки саме на чорноземах, точніше, на важких ґрунтах, де лісової рослинності не було або її давно було зведено, й коріння в землі не залишилося (Горбаненко 2006).

Фактично використання таких типів землеробських знарядь є передумовою для широкого запровадження перелогової системи.

У науковій літературі останніх років не піддається сумніву можливість використання перелогової системи з середини І тис. н. е. Об’єктивно для цього існували всі технічні можливості, формування яких розпочалося ще у попередній час.

Основна складність освоєння земель лісостепу (основних у фонді земель, які можна було використовувати за перелогової системи на початковому етапі, переважно чорноземів) полягає в обробітку цілини.

За свідченнями Д.К. Зеленіна, цілину степів можна орати ралом із залізним наральником. Такий спосіб застосовували в Середній Азії (Зеленин 1907, с. 117—118). Звичайно, йдеться про невеликі ділянки, однак очевидно, що можливість обробляти цілинні землі з’явилася вже у II—V ст. У такий спосіб можна було розширювати вже існуючі посівні площі або освоювати нові.

За тривалого перелогу землі використовували 2—3 роки, потім ці землі «відпочивали» 2—7 років під пасовищем або косовицями (Зеленин 1991, с. 38—39; Слободин 1952, с. 41— 42). Використання таких ділянок під пасовища давало змогу відновити родючість ґрунту, зокрема завдяки відходам від тваринництва (Зеленин 1991, с. 38—39).

Крім того, на застосування староорних земель можуть вказувати знахідки зернівок бур ’янів (Коробушкина 1979, с. 96). Слід зауважити, що з палеоетноботанічних матеріалів походить велика кількість зразків бур’янів (див.: Пашкевич 1998; Приходнюк, Пашкевич, Горбаненко. табл. 8), що маркують різні зернові культурні рослини. Наявність певних зразків бур’янів вказує на існування ярових посівів зернових у цілому та озимих посівів жита зокрема. Можливо, до озимих культур було введено й інші, передусім пшеницю.

Отже, існування у потенційній ресурсній зоні двох типів ґрунтів, які на початковому етапі краще було обробляти різними типами знарядь для обробітку ґрунту, та різних видів наральників опосередковано свідчить про двоетапне освоєння навколоселищних земельних угідь. На першому етапі застосовували підсіку для знищення лісової рослинності, на другому — вводили землі в переліг, можливо, використовували дво- або трипілля. На існування цих етапів побіжно вказує й знахідка лише одного вузьколопатевого наральника для рала типу 3, тоді як для типів 4 та 5 відомо три наконечники.

Отже, після освоєння ґрунтів, що сформувалися під лісовою рослинністю, їх було введено у загальний земельний фонд Пастирського городища, після чого на них могли використо-вувати продуктивніші знаряддя для первинного обробітку ґрунту — типів 4 (кривогрядільні рала з ральником, що укріплений залізним широколопатевим наконечником, поставленим горизонтально до землі) та 5 (знаряддя плужного типу — кривогрядільні рала з ральником, укріпленим залізним широколопатевим наконечником, поставленим горизонтально до землі, череслом та відвальною дошкою.

Низка свідчень підтверджує поступове запровадження інтенсивних форм землекористування. Тривалість існування поселення відбиває час використання освоєних полів, що побіжно вказує на впровадження відновлювальних форм господарювання — сівозміну, дво-, трипілля, внесення добрив.

З огляду на це доречно навести висновки, отримані під час комплексного аналізу землеробства жителів пам’яток поблизу с. Волинцеве. Як і для Пастирського городища, для цих пам’яток також запропоновано двохетапне освоєння потенційної ресурсної зони. На них також було знайдено широко- та вузьколопатеві наральники (причому останній — на ранішій, волинцевській, пам’ятці), що можуть бути пов’язані зі знаряддями для обробітку ґрунту типів 3—5; у потенційній ресурсній зоні також були чорноземи і ґрунти, що сформувалися під лісовою рослинністю, на яких спочатку мали застосовувати різні типи орних знарядь; тривале використання земельних угідь також підтверджено періодом існування пам’яток та наявністю бур’янів (детальніше див.: Горбаненко 2005; 2006).

Цікаво порівняти комплексні аналізи сільського господарства Пастирського городища та пам’яток поблизу с. Волинцеве із комплексом поблизу с. Райки давньоруського часу. Поселення розташоване в зоні широколистих лісів; на ньому було знайдено 5 вузьколопатевих наральників типів І А 1, І А 3 (за класифікацією Ю.О. Краснова (Краснов 1978, с. 63—80; 1986, с. 16—23; 1987, с. 25—71)); 13 широколопатевих наральників типів І Б 1, І В 1; 4 «плужні» лемеші типу rV В 1, 2 черешкові наральники типу Ч В 1; 4 чересла з черешковим типом кріплення (Село … 2003, с. 64). Отже, цілком можна припустити існування на цій пам’ятці знарядь для обробітку ґрунту типів 3—5. А.П. Томашевський який проводив аналіз комплексу, зазначає, що, за В.Й. Довженком (Довженок 1961, с. 84), одночасне побутування різнотипних залізних частин знарядь для обробітку ґрунту можна пояснити їх послідовним застосуванням для виконання таких операцій, як оранка, розпушування, загортання ріллі. Сам автор пояснює розмаїття інструментарію так: «Проте, на наш погляд, іншим, набагато більш адекватним, поясненням факту синхронного співіснування в одних комплексах різнотипових орних знарядь у мешканців давніх Райків є еколого-технологічна доцільність застосування функціонально різних орних знарядь у різно-якісних ґрунтових і ландшафтних умовах угідь відповідної ресурсної зони» (Село . 2003,с. 64) .

Однак вважаємо за можливе запропонувати іншу інтерпретацію. Оскільки поселення було розташовано в лісі, а для початкового етапу освоєння потенційної ресурсної зони необхідно було застосування підсіки як превентивної форми для розчищення ділянок під переліг, знаряддя типу 3 відбивають саме цей етап. У подальшому ж, коли ліс було зведено, основними для обробітку ґрунту стали знаряддя типів 4, 5; можливо, знаряддя типу 3 продовжували використовувати під час подальшого розширення ділянок під посіви або як допоміжні. Отже, як і у випадку з Пастирським городищем, а також пам’ятками поблизу с. Волинцеве, можна запропонувати аналогічну двохетапну схему освоєння потенційної ресурсної зони пам’ятки.

Одним із важливих свідчень, що вказує на прогресивні зміни в землеробстві, є повідом-лення арабського автора Ібрагима Ібн-Якуба, який зазначав, що слов’яни «… сеют в два времени года, летом и весною и пожинают два урожая» (Известия … 1878, с. 54). Навесні засівали ярові, а влітку (точніше, восени) — озимі культурні рослини. Отже, це повідомлення цілком може бути інтерпретовано як свідчення того, що наприкінці I тис. н. е. слов’яни засівали й обробляли поля під різні культурні рослини — озимі та ярові. Це може вказувати на застосування такого прогресивного методу ведення землеробства, як сівозміна, за якої частково відновлюється родючість ґрунту.

На використання різноциклічних культур вказують і палеоетноботанічні матеріали. Так, в археологічній літературі вже неодноразово зазначалося, що зернівки стоколосу житнього та стоколосу польового (засмічувачі озимих посівів жита (Смирнов, Соснихина 1984, с. 5— 7)) маркують вирощування озимого жита (див., напр.: Кирьянов 1959, с. 333; 1967, с. 177; Ми- хайлина, Пашкевич, Пивоваров 2007, с. 60). На Пастирському городищі, крім значної кількості інших видів бур’янів, також було знайдено зер-нівки стоколосу житнього (Bromus secalinus) і стоколосу польового (Bromus arvensis).

Отже, писемні джерела й палеоетноботанічні матеріали засвідчують наявність сівозміни. Водночас із сівозміною можна припустити появу в той час трипільної системи, що виникла з двопілля в результаті подальшого скорочення терміну перебування землі під паром (Брайчевський 1964, с. 47—49).

За етнографічними даними, за трипілля першу частину поля орали навесні під ярові куль-тури, другу розорювали влітку на пар, оранку під озимі проводили на початку осені (Парфе-нов 1873, с. 642—643). Якщо зіставити ці дані зі свідченнями Ібрагима Ібн-Якуба, виходить, що навесні засівали ярові, а влітку, точніше, на початку осені, — озимі, що цілком відповідає реаліям сьогодення.

Запровадження сівозміни, використання дво- та трипілля запобігали передчасному виснаженню ґрунтів.

На ділянках, що перебували під паром, могли встановлювати тимчасові літні загони для худоби. Такі загони мали просту конструкцію (див.: Памятники … 1979, с. 23), їх могли встановлювати досить швидко, оскільки це не потребувало застосування якихось особливих матеріалів (могли використовувати навіть відходи дерево-обробки). Такі загони особливо цінні тим, що могли бути розташовані безпосередньо біля оброблюваних у той час ділянок землі, і відходи від тваринництва одразу потрапляли на поля, підвищуючи у такий спосіб родючість ґрунту.

З огляду на ймовірність виділення певних ділянок під випаси того чи іншого типу слід звернутися до аналізу археозоологічного матеріалу (див.: Приходнюк, Журавлев, Горбаненко 2005—2007). За результатами аналізу щонайменше два пункти вказують на існування пасовищ, до того ж не «стихійних», а досить стабільних. Слід зауважити, що на існування пасовиськ опосередковано вказує перевага овець над козами, оскільки вівці гірше переносять стійлове утримання. До того ж, у кухонних рештках було знайдено кістки ВРХ та коней переважно старше одного року або тих, які пережили хоча б одну зиму. Природно, що саме ці тварини потребували найбільше корму. Отже, можливість тривалого утримування великих тварин побіжно свідчить про хорошу кормову базу для тваринництва. Адже якщо б кормів не вистачало, восени доводилося б забивати майже весь приплід поточного року, залишаючи на зиму лише відтворювальне поголів’я, що відповідно позначилося б на кухонних рештках.

Очевидно, у теплу пору року тварин утримували на підніжному кормі — їх мали випасати на спеціально відведених ділянках. Водночас були й ділянки сінокосів, сіно з яких йшло на зимові запаси, коли тварин через холоди утримували в стійлах. Напевно, взимку худобу годували й продуктами землеробства (відходами від обмолоту, соломою тощо). Відповідно, можна констатувати наявність на Пастирському городищі стабільного осілого господарства, основою якого слугували землеробство і тваринництво. При цьому населення вже вміло розподіляти земельні ділянки так, щоб можна було розвивати і те, й інше.

На добре розвинене тваринництво, а отже, і землеробство, вказують знахідки решток диких тварин. Козуля була завжди бажаною мисливською здобиччю, оскільки з її туші можна було використати майже все (м’ясо, шкіру, роги, частково кістки). Однак на городищі виявлено лише дві її особини, що можна пояснити лише тим, що тваринництво забезпечувало населення всім необхідним, тому в диких тваринах не було потреби.

3.2. Основні зрушення в основних галузях сільського господарства

Використання заплав. Статистичні дані потенційних зон поселень свідчать про інтенсивне використання ґрунтів, родючість яких знаходиться в залежності від водойм (включаючи заплави). Топографія і розташування пам’яток на ґрунтах вказують на широке використання заплав і понижених ділянок для сільськогосподарських потреб. Їх доцільно використовувати і як пасовиська та для заготівлі сіна для ДРХ, ВРХ, коней, відсоток яких в стаді у слов’ян був значним впродовж всього періоду.

Підсіка. Розташування пам’яток на різних типах ґрунтів побіжно свідчить про часте використання ґрунтів, що сформувалися під лісовою рослинністю.

Археологічні докази: підсічне поле середини І тис. н.е. в урочищі Прірва поблизу м. Трубчевська; давньоруська пам’ятка Автуничі та її околиці, матеріали якої свідчать про підсіку. Прикладом використання підсіки є пам’ятки поблизу с. Волинцеве. Близько половини потенційної зони розташовано на ґрунті типу 1; доповнюють картину знахідки вузьколопатевих наральників на пам’ятці волинцевського часу, що вказує на використання ґрунту типу 1 під поля саме у цей час, а не раніше. На це ж вказує скорочення лісів наприкінці І тис. Але у цей період підсіка застосовувалася в основному для розширення полів.

Про підсіку є непрямі свідчення у Прокопія, що “…[славяне] часто меняют места жительства…”. Це добре узгоджується з думкою Є.О. Горюнова, що розташування пам’яток гніздами в середині І тис. пояснюється необхідністю переселень у зв’язку з підсікою. Однак, виникнення гнізд доцільно пояснювати ще й примітивними формами перелогу.

Як кормова база для тварин могли бути використані власне ліси. Однак, ділянки, де проводилася вирубка, можна вважати підготовленими для землеробства. Не виключено, що під час переходу підсічних ділянок у перелогові вони могли бути використані як пасовиська.

Перелогова система — двопілля — трипілля. На середину І тис. н.е. використання перелогової системи під сумнів не ставиться. Для цього існували всі технічні можливості, формування яких розпочалося у попередній період.

Знахідка широколопатевого наральника поблизу с. Тимченки вказує на орне землеробсто в третій чверті І тис. Але такі знахідки поодинокі — у V—VII ст. великі простори, придатні для землеробства, практично не використовувалися.

Основним фондом для заняття перелоговою системою землеробства були цілинні чорноземи лісостепу. Використання земель для перелогу можливе також в місцях “старих” підсічних ділянок.

Прикладом переходу від підсіки до перелогу є волинцевсько-роменські пам’ятки, розташовані в основному на ґрунтах типу 1 зі знахідками широколопатевих наральників чи деталей плуга (Мохнач, Глухів, Водяне). Вони свідчать про використання ґрунтів типу 1 вже для перелогу.

Взаємопов’язаним із заселенням усіх вільних земель, що відзначається для всієї слов’янської території, є ширше застосування перелогу у VІII—X ст., ніж у попередній період. Розповсюдження залізних наральників і збільшення частки жита та голозерної пшениці свідчить про підвищення якості оранки. Отже, можемо констатувати прогрес у рівні обробки ґрунту і землекористування. Стало можливим впровадження дво- і трипільної системи наприкінці I тис. н.е. За повідомленням Ібрагима Ібн-Якуба, слов’яни “…сеют в два времени года…”, що вказує на існування озимих і ярових. Археологічним доказом є знахідка на городищі Новотроїцькому стоколосу житнього — засмічувача озимих посівів жита; знахідки бур’янів взагалі вказують на обробку староорних земель (Лтава, Опішня, Водяне). Наведені письмові і археологічні дані узгоджуються з етнографічними джерелами і реаліями сьогодення.

Побіжним підтвердженням є аналіз розташування пам’яток. Про це ж свідчать знахідки широколопатевих наральників і чересел на Новотроїцькому і Битиці-І, розташованих на чорноземах, з чого випливає, що широколопатеві наральники використовувалися виключно для оранки ґрунтів, де лісової рослинності немає, або її давно зведено.

Оскільки зараз не ставиться під сумнів положення про дво-, трипільну систему в Київській Русі, а розглянуті матеріали ідентичні давньоруським, ретроспективний метод також вказує на існування дво- і трипілля вже наприкінці І тис. н.е.

Взаєморозташування пам’яток. Огляд пам’яток на мікрорегіональному рівні свідчить, що пам’ятки V—VII ст. демонструють недовготривалість поселень і використання природних ресурсів, а незначна відстань між ними і мала кількість жител — обмеженість потреб. Це вказує на екстенсивність землеробства і наявність великих невикористовуваних просторів. Взаєморзташування ж пам’яток VIIІ—Х ст. свідчить про засвоєння усіх придатних для сільського господарства земель.

Наведені дані пов’язуються дослідниками із змінами соціальних відносин. Отже, на зламі VII/VIII ст. відбулися зміни соціального устрою в слов’янському середовищі. Їх наслідком став розподіл і укрупнення земельних угідь, у результаті яких вільних земель практично не залишилося.

Взаємодія елементів сільського господарства була проаналізована за узагальненою схемою на прикладі волинцевсько-роменських пам’яток поблизу с. Волинцеве. За матеріалом можемо констатувати такі положення: освоєння потенційної зони пройшло дві стадії — підсіку як превентивну форму розчищення ділянок, після чого вони були залучені до перелогової системи; заплави, у зв’язку з їх відокремленістю, доцільно було використовувати для потреб тваринництва.

Висновок до розділу 3

Основним висновком розділу є те, що зрушення в основних галузях сільського господарства відбулися зі змінами археологічних культур на зламі VII/VIII ст. До цього часу слід відносити перехід від підсіки як основної форми, до її використання у якості розширення ділянок під перелог (дво-, трипілля). Ці висновки підтверджуються тим, що із соціальними змінами у цей період земельні ресурси в ряді регіонів були розподілені і повністю вичерпані, що привело до інтенсифікації основних галузей сільського господарства.

Землеробство частково забезпечувало кормову базу для тваринництва. З цією метою використовували сіно та, можливо, некондиційне зерно (відходи після обмолоту, просіювання). У разі великих надлишків не виключено використання звичайного зерна. Крім того, влітку кормовою базою для тваринництва могли слугувати поля під паром, лучні та лісові ділянки або ділянки, частково ізольовані від великих відкритих просторів. У свою чергу, тваринництво забезпечувало давніх землеробів городища тягловою силою та позитивно впливало на відновлення родючості староорних ґрунтів.

Заплавні землі завжди приваблювали людину через легкість та універсальність їх використання, але для Пастирського городища досить складно запропонувати землеробське використання заплав через несприятливий рельєф місцевості. З огляду на це ймовірним варіантом експлуатації зазначених земель слід вважати їх використання для потреб тваринництва — випасання худоби та/або сінокосів. Для заготівлі сіна також, імовірно, використовували поля під паром, залишені для відпочинку та не зайняті під випасання худоби.

Висновки

Проведене дослідження дає змогу зробити такі висновки.

Комплекс землеробських знарядь демонструє часткове складання на місцевій основі (втульчасті чересла, зернотерки). Разом з тим відчутний вплив з Правобережжя Дніпра (практично увесь комплекс) і салтівської культури (масивні чересла, леміш, масивні жорна, кінська збруя).
ПБК культур відповідають рівню розвитку знарядь землеробства. Наприкінці І тис. н.е. простежується тенденція до збільшення частки більш врожайних зернових, що узгоджується із загальною тенденцією інтенсифікації землеробства. За похолодання середини І тис. н.е. використовувалися непримхливі культурні рослини з низькою врожайністю. Те ж спостерігається і в скотарстві, де на цей період припадає більша кількість свиней, ніж у попередній та наступний. Однак, соціальні зміни, розповсюдження комплексу знарядь землеробства із прогресивними параметрами, малий кліматичний оптимум кінця І тис. н.е. призвели до змін у ПБК в бік розширення посівів жита і голозерної пшениці, відповідно відобразилися на тваринництві.
Заплави з часу виникнення відтворюючих форм господарства завжди використовувалися для потреб сільського господарства. Навіть після зміни топографічних умов ці землі продовжували використовуватися під посіви та/або для потреб тваринництва.

Підсічна система на початку І тис. н.е. могла бути однією з найважливіших. Однак, напри-кінці I тис. н.е. вона витісняється прогресивнішими формами, імовірно, у результаті збільшення інших ресурсів. Матеріали свідчать, що докорінні зміни у використанні підсіки відбулися на зламі VII/VIII ст. і пов’язані зі зміною археологічних культур і соціальних відносин. Якщо до VII ст. підсіка могла бути однією з найважливіших форм землеробства, то з появою волинцевських пам’яток її роль зводиться до розчищення ділянок під поля, що залучалися до перелогу, дво- та трипільної системи.

Перелог як основна форма землекористування міг бути широко впроваджений наприкінці I тис. н.е. Для цього на той час вже існувала гарна технічна база (знаряддя для обробки ґрунту).

Невеликі і недовготривалі поселення першої чверті І тис. н.е. вказують на екстенсивне ведення сільського господарства, при якому використовувалися незначні ділянки. Великі ж за розмірами довготривалі пам’ятки другої чверті І тис. н.е. на значних відстанях одна від одної вказують на закріплення жителів цих поселень на землі і її розподіл. Таким чином, основа сільського господарства часів Київської Русі фактично сформувалася у слов’ян в переддержавний період, і надалі не потерпала суттєвих змін з технічної точки зору.

Система землеробства VIII–Х ст. у порівнянні з попереднім періодом прогресувала. Використовувалися вже не тільки легкі ґрунти надрічкових ділянок, але й важкі родючі чорноземи на плато. Відбувся перехід до двопілля, що зафіксовано у письмових джерелах Х ст. У цей час почалося використання добрива (гній), що підвищило значення скотарства. Східні слов’яни почали користуватися ралами з широкими ральниками та череслом, що збільшило глибину оранки. У господарстві широко використовувалися серпи, коси-горбуші, мотики, ручні жорна. Такий інвентар підвищував продуктивність праці хлібороба. Змінився і асортимент хлібних злаків — частіше стали сіяти голозерні пшениці, які більш придатні для помолу, проте значною у харчуванні залишилася роль жита, проса, ячменю. Відомі також горох, боби, ріпа. Зерно зберігали у спеціальних ямах — льохах.

Список використаної літератури

Антошевська Л. Землеробство, скотарство, промисли та ремесла VIII — Х ст. н.е. / Людмила Антошевська // Новоград-Волинський. Історія міста. — Новоград-Волинський: НОВОград, 2010. — С. 24–26.
Антошевська Л. Слов’яни (І тис. н.е.) / Людмила Антошевська // Новоград-Волинський. Історія міста. — Новоград-Волинський: НОВОград, 2010. — С. 21–24.
Горбаненко С.А. Знаряддя землеробства кінця І тис. до н. е. — І тис. н. е. Порівняльний аналіз // Археологія. — 2010. — № 4. — С. 46—60.
Горбаненко С.А. Сільське господарство слов’ян другої половини І тис. н.е. (за матеріалами Лівобережжя Дніпра) // Археологія давніх слов’ян. Дослідження і матеріали.— К., 2004.— С. 301—314;
Горбаненко С.А., Пашкевич Г.О. Землеробство давніх слов’ян (кінець І тис. до н. е. — І тис. н. е.). — К.: Академперіодика, 2010. — 316 с.
Давня історія України. — Т. І. — Первісне суспільство. — К.: Наукова думка, 1997;
Даниленко В. М., Шмаглій М. М. Про один поворотний момент в історії енеолітичного населення Південної Європи //Археологія. — 1972. — N 6. — С. 3-20;
Енциклопедія трипільської цивілізації.— К., Укрполіграфмедіа, 2004. — Т.1.- С.116-149;
Колода В.В., Горбаненко С.А. Про землеробство жителів городища Водяне // Археологія.— 2004.— № 3.— С. 68—77;
Краснов Ю.А. Древние и средневековые пахотные орудия Восточной Европы. — М., 1987. — С. 156;
Кушнір В.Г. Господарство і побут населення Південно-Західної України в епоху розпаду первісного суспільства. — Одеса, 1999;
Кушнір В.Г. Использование археологических материалов при изучении первобытного скотоводства степной зоны // Проблемы первобытной археологии. — Херсон, 1990;
Кушнір В.Г. Пути развития скотоводства в Северном Причерноморье // Древнейшие общности земледельцев и скотоводов Северного Причерноморья. V в. до н.э. — V тыс.н.э. — К., 1991;
Кушнір В.Г. Формирование хозяйства скотоводов — кочевников в Днестро — Дунайских степях // Проблемы истории и археологии Нижнего Поднестровья. — Белгород — Днестровский, 1990;
Кушнір В.Г. Хозяйственная специфика и ритмы культурогенеза // Ритмы культурогенеза. — Одесса, 1992;
Лагодовська О.Ф., Шапошникова О.Г., Макаревич М.І. Михайлівське поселення. — Київ: Наукова думка, 1962. — 246 с.;
Мироненко К.М., Горбаненко С.А. Скарб землеробських знарядь праці на Полтавщині // Археологія. — 2011. — № 1. — С. 97—100.
Охріменко Г.В. Волинська неолітична культура. – Луцьк, 2001;
Охріменко Г.В. Господарство носіїв волинської неолітичної культури // Велика Волинь: минуле і сучасне. – Рівне, 1991;
Охріменко Г.В. Культура лінійно-стрічкової кераміки на Волині. – Луцьк, 2001;
Охріменко Г.В. Пясецький В. К. Дослідження пам’яток культури лінійно-стрічкової кераміки на Волині //Археологія. – 1990. – Вип. 4;
Охріменко Г.В., Пашкевич Г.О. Матеріали до вивчення неоліту Волині. – К., 1990;
Пашкевич Г.О. Відейко М.Ю. Рільництво племен трипільської культури. — К., 2006;
Пашкевич Г.О., Горбаненко С.А. Відбитки зернівок культурних рослин на кераміці Опішнянського городища // Археологічний літопис Лівобережної України. — Полтава, 2002.— № 2.— 2003.— № 1.— С. 161—163;
Русаков М. П.. Славянские древности VI-VII вв. Москва, 1976.
Рыбаков Б. А. Язьмество древних славян. Москва, 1981.
Свод древнейших письменных известий о славянах: В 2 т. Москва, 1991-1995. Т. 1, 2.
Седов В. В. Происхождение и ранняя история славян. Москва, 1979.
Седов В. В. Славяне в древности. Москва, 1994.
Сухобоков О.В., Горбаненко С.А. Комплекс землеробських знарядь з городища Битиця-1//Археологічний літопис Лівобережної України.— Полтава, 2001.— № 2.— С. 36—41;
Телегін Д.Я., Вінокур І.С. Археологія України. — К.: Вища школа, 1992;
Фаминицт А. С. Божества древних славян. Санкт-Петербург, 1995.
Этногенез, ранняя этническая история и культура славян. Москва, 1965.

Освіта та самоосвіта