1. Основні аспекти розвитку економіки України як складової світового економічного співтовариства

Період 1991-2012 рр. позначений в Україні докорінною зміною соціально-економічних відносин, утвердженням принципово нової економіки. Проголошена політична незалежність України надала потужний поштовх розвитку держави, її оновленню та перебудові економіки: впроваджуються ринкові засади господарювання, змінилась структура форм власності, обраний курс на інтеграцію в європейський економічний простір, виникли можливості для розвитку приватної ініціативи.

Основи економічного між Україною і СС визначаються цілою співробітництва низкою угод та інших документів, прийнятих як на двосторонньому рівні, так і кожною зі сторін окремо.

Узагальнюючи практику господарювання України в умовах незалежності та співпраці зі світовою спільнотою в економічній сфері протягом останніх десяти років, потрібно зробити певні висновки і усвідомити певні уроки: політична незалежність країни передбачає, насамперед, економічну незалежність, яка в умовах взаємодії з зарубіжними країнами та окремими міжнародними фінансовими інституціями потребує значних зусиль у відстоюванні власних інтересів України.

В той же час, міжнародне співробітництво з конкретними інвесторами показало необхідність враховування їхніх інтересів при реалізації конкретних проектів. Між тим, економічні інтереси інвесторів можуть і не співпадати зі стратегічними цілями України, бо міжнародний інвестор за сутністю своєї діяльності отримує або прибуток, або контроль за діяльністю підприємства, або перше і друге разом.

Виходячи з набутого Україною досвіду у сфері міжнародного економічного співробітництва, сподіватися на довгострокову економічну допомогу від інших країн для піднесення власного економічного добробуту, не поступаючись економічною незалежністю, в даний час нереально.

Президентом України наголошено: “Треба визнати і надто завищені сподівання на зовнішню допомогу…. Фінансово-кредитна підтримка українських реформ супроводжувалась (і часто супроводжується тепер) умовами і вимогами, які далеко не завжди адекватні об’єктивним обставинам та специфіці здійснюваних трансформаційних процесів”. Вирішення проблеми ефективної співпраці України з іноземними суб’єктами міжнародних економічних відносин в сфері інвестування полягає у знаходженні балансу на державному рівні між обсягами залучуваних фінансово-кредитних ресурсів і власною інвестиційно-інноваційною політикою[7, c. 186-187].

Взаємозв’язок між станом економіки України та можливостями і напрямами міжнародного співробітництва є зв’язком між потенціалом держави та суб’єктів господарювання, які взаємодіють між собою на міжнародному рівні. Він характеризується і визначається зростанням масштабів розширеного відтворення в рамках світового господарства і реалізується шляхом постійної зміни соціально-економічних параметрів розвитку країн, динамічного розвитку факторів виробництва та міжнародних економічних відносин.

Теза щодо відсутності власних інноваційних та інвестиційних коштів є наслідком втрати державою керівної ролі у визначенні основних напрямів вкладання фінансових коштів, що підтверджується визнанням Президента України у його посланні до Верховної Ради: “Якщо зусилля держави та приватного капіталу поєднуються з метою максимальної концентрації сил і ресурсів на вирішальних пріоритетах економічної політики — розвитку інноваційної сфери, формуванні ефективного внутрішнього ринку, реалізації інших завдань сталого економічного зростання, в тому числі і соціальних, то чому маємо відкидати таку можливість?”.

Негативно позначились на конкурентоспроможності промислової продукції та спричинили значні внутрішні та зовнішні борги орієнтація економіки України на імпортні види енергоносіїв та недостатній обсяг фінансування реконструкції власних вугільних родовищ, а також відсутність ефективних засобів використання паливно-енергетичних ресурсів у різних галузях промисловості, що призвело до знекровлення економіки України в цілому.

Відсутність досвіду ведення самостійної фінансово-кредитної політики, брак сучасного досвіду міжнародних економічних відносин з одночасним переходом на ринкові засади господарювання та обмеженість фінансових ресурсів вимагають проведення власної сконцентрованої інноваційно-інвестиційної політики з боку держави.

За висновками Рахункової Палати України, “діюча система формування, розподілу, використання централізованих капітальних вкладень не створює умов для економічного розвитку України”. Вочевидь, одним з істотних резервів вирішення питань інвестування має стати створення умов для повернення в Україну незаконно вивезених коштів та концентрація зусиль на рішучому обмеженні корупції та “тіньової” економічної діяльності. У посланні Президента України означено: “Стратегічна мета полягає в тому, щоб істотно знизити рівень тінізації економіки шляхом легалізації “тіньових” капіталів, змусити їх працювати на піднесення економіки і примноження національного багатства”. Зрозуміло, це стане можливим, якщо підприємці усіх рівнів матимуть змогу вести самостійну легальну прибуткову діяльність[10, c. 152-154].

Зростання обсягу залучених до банківської системи коштів від населення і суб’єктів господарювання поряд зі зниженням процентних ставок банків за позичками дасть можливість збільшити обсяги кредитних вкладень у розвиток продуктивних сил країни.

Саме через можливість акумулювання коштів для їхнього інвестування в науково-технічну та науково-виробничу сфери можна вирішити нагальні проблеми економіки України, об’єднавши зусилля науково-технічного потенціалу держави та приватного капіталу, насамперед — ресурсів фінансово-промислових груп.

Для цього потрібно вжити необхідних заходів щодо контролю за процесом грошової приватизації та визначення порядку індексації вартості основних фондів. Варто оцінити можливість надання фінансово-промисловим групам статусу дозволеного монополіста за умови і на час виконання ними програм розвитку пріоритетних галузей економіки України. Такі переваги повинні регламентуватись Антимонопольним комітетом України, однак це виводить їхню діяльність з-під дії чинного вітчизняного антимонопольного законодавства.

Також доцільно було б запобігти наданню суб’єктам підприємницької діяльності України, заснованим на загальнодержавній власності, або таким, частка майна яких перебуває у загальнодержавній власності, права бути учасниками фінансово-промислових груп, створених в іноземних державах.

Ефект іноземного інвестування та міжнародна співпраця України з зарубіжними партнерами визначаються конкретними обставинами і, насамперед, правильним вибором стратегії залучення капіталу з-за кордону. Приплив іноземних інвестицій в Україну збільшиться за умов суттєвої активізації вітчизняних інвесторів і підприємців. Це буде свідченням довіри ділових кіл до гарантій щодо сприятливого середовища ведення бізнесу в Україні. В результаті держава може отримати синергетичний ефект підвищення ефективності діяльності підприємств та фірм в економічному просторі України.

Таким чином, передумовою плідної співпраці України з країнами світового співтовариства є набуття Україною потужної економічної бази. З метою підтримки національних товаровиробників необхідне послідовне збільшення реальних обсягів банківських кредитів і зниження процентних ставок за кредитами, а також спрямування запозичених коштів у виробничий сектор, що забезпечило б повернення з прибутками вкладених коштів і зменшило б проблему зовнішнього державного боргу.

Одним із шляхів вирішення цього завдання може стати розробка програм залучення інвестицій на регіональному рівні, що приведе до більш ефективного цільового використання іноземних інвестицій в тих галузях регіону, які найбільш їх потребують. Нагальним є створення правового та фінансового середовища, яке сприяє технологічним інноваціям та їхньому впровадженню, відновлення та активізація діяльності Державного інноваційного фонду України.

Враховуючи, що держава сьогодні не в змозі мобілізувати достатню кількість ресурсів, необхідних для модернізації виробництва, потрібно стимулювати до інвестиційної та інноваційної діяльності суб’єктів підприємництва та фінансово-промислові групи. Суттєвим кроком має стати прискорення темпів та забезпечення повноти приватизації середніх та великих підприємств, створення сприятливих умов для інвесторів, вдосконалення механізму захисту їхніх прав. Також доцільно застосувати процедуру банкрутства і реструктуризації підприємств, які не виконали своїх зобов’язань перед державою.

Отже, прискорений розвиток економіки України залежить не лише від обсягів інвестиційних ресурсів, а також від їхнього ефективного використання[5, c. 93-95].

2. Подальший розвиток економічного співтовариства України з країнами Європи та Росією

Нещодавно в червні 2013 р. Прем’єр-міністр України Микола Азаров підписав Меморандум «щодо поглиблення взаємодії між Україною та Євразійською економічною комісією» з Митним союзом (Білорусь, Казахстан, Росія).

Є багато спекуляцій щодо цього Меморандуму. Деякі політики та чиновники кажуть, що цей заблокує підписання Угоди про асоціацію і Глибокої та всеохоплюючої зони вільної торгівлі з Європейським союзом.

Меморандум «не є міжнародним договором та не створює прав та обов’язків, регульованих міжнародним правом». Що означає, що цей документ не змушує Україну приєднуватися до Митного союзу, але дозволяє Україні приймати участь у якості спостерігача протягом їхніх зустрічей, що може бути використано на користь України.

Відносини між Україною та Європейським Союзом були започатковані в грудні 1991 року, коли Міністр закордонних справ Нідерландів, як головуючої в ЄС, у своєму листі від імені Євросоюзу офіційно визнав незалежність України.

Політика України щодо розбудови відносин з Європейським Союзом впроваджується на основі Закону України від 1 липня 2010 року «Про засади внутрішньої і зовнішньої політики». Відповідно до статті 11 Закону однією з основоположних засад зовнішньої політики України є «забезпечення інтеграції України в європейський політичний, економічний, правовий простір з метою набуття членства в ЄС».

У подальшому стратегічний курс України на європейську інтеграцію був підтверджений та розвинутий у Стратегії інтеграції України до ЄС, схваленій Указом Президента України 11 червня 1998 року, та Програмі інтеграції України до ЄС, схваленій Указом Президента України 14 вересня 2000 року. Зокрема, у Стратегії набуття повноправного членства в ЄС проголошено довготерміновою стратегічною метою європейської інтеграції України.

Підтримка курсу на інтеграцію до ЄС традиційно надається й на рівні Верховної Ради України, зокрема відповідні положення містяться в Постанові Верховної Ради України з приводу рекомендацій парламентських слухань про співробітництво України та ЄС, ухваленій 28 листопада 2002 року, Заяві Верховної Ради України від 22 лютого 2007 року з приводу підготовки до початку переговорів щодо нової угоди між Україною та ЄС, а також Постанові Верховної Ради України з приводу рекомендацій парламентських слухань про стан та перспективи розвитку економічних відносин України з ЄС та Митним союзом, ухваленій 19 травня 2011 року.

Політика ЄС щодо України базується на розвитку відносин, який, до підписання Угоди про асоціацію, визначається Угодою про партнерство і співробітництво.

Протягом останніх кількох років Євросоюз розглядав Україну як пріоритетну державу у рамках Європейської політики сусідства, започаткованої у 2004 році. В основі ЄПС було покладено принципи поглиблення політичної співпраці та економічної інтеграції між ЄС та країнами-партнерами. Ця політика була поширена на країни Східної Європи, Південного Кавказу та Південного Середземномор’я, таким чином уніфікуючи підходи ЄС до розвитку відносин з країнами цих регіонів. Враховуючи відсутність в ЄПС перспектив набуття членства в ЄС, Україна на політичному рівні заявила про неприйнятність та невідповідність цієї політики своїм євроінтеграційним прагненням.

Під тиском України та інших країн-східних сусідів ЄС, а також у відповідь на започаткування «Союзу для Середземномор’я», у 2008 році Європейський Союз висунув ініціативу поглибити відносини зі своїми східними сусідами на основі нових принципів, взявши як приклад формат відносин з Україною – принципи політичної асоціації та економічної інтеграції. Ініціатива отримала назву Східного Партнерства (СхП) і була започаткована у травні 2009 року на Саміті «СхП» в Празі. У СхП не йдеться про надання країнам-учасницям статусу кандидатів на вступ до ЄС. Східне Партнерство – це новий багатосторонній форум для діалогу ЄС зі своїми сусідами у вигляді регулярних самітів та зустрічей міністрів закордонних справ, роботи тематичних платформ на рівні експертів, а також платформа для підтримки спільних проектів між ЄС, його державами-членами та країнами-партнерами у сфері інфраструктури, обміну досвідом та економічної інтеграції.

Європейський Союз є найбільшим донором України. Починаючи з 1991 року, загальний обсяг допомоги, наданої Україні з боку ЄС в рамках програми ТАСІS, макрофінансової та гуманітарної допомоги, складав понад 1 млрд. євро.

У 2007 році ЄС реорганізував та об’єднав програму ТАСІС та інші супутні програми технічної допомоги ЄС, доступні для України, у новий Європейський Інструмент сусідства та партнерства – European Neighbourhood and Partnership Instrument. Фінансування в рамках Інструменту надається всім країнам в рамках ЄПС. Бюджет ЄІСП на фінансову перспективу ЄС 2007-2013 рр. становить приблизно 12 млрд. євро, з них для України виділяється 494 млн. євро в рамках Національної індикативної програми допомоги ЄІСП.

Отже, обнадійливим є розвиток відносин України із західноєвропейськими країнами, що є наслідком визнання її важливого геополітичного положення.

В інтересах України відновлення колишніх і налагодження нових економічних зв´язків з пострадянськими країнами, насамперед з Росією. Відносини між країнами СНД складаються непросто. Певні проблеми є й у російсько-українських відносинах. До того ж різні політичні сили в Україні неоднаково уявляють собі її зовнішньополітичну стратегію. Одні пріоритетною вважають орієнтацію України на Захід, відмежування від Росії, інші віддають перевагу орієнтації на Схід, насамперед на Росію. Одні виступають за нейтралітет України, інші — за її активну участь у колективних зусиллях на підтримку миру і безпеки у світі.

Геополітична орієнтація України на Європу не означає ізоляцію від Росії. Реальне становище України вимагає спрямовування зовнішньополітичних зусиль туди, де можна забезпечити свої національні інтереси. Важливо також визначити, якою мірою її участь у процесах, що відбуваються в Європі, в Росії, інших країнах СНД, узгоджуються з цими інтересами.

Україна — молода держава, її зовнішньополітичний курс, геополітичні орієнтації ще виробляються і конкретизовуватимуться відповідно до міжнародної ситуації. Але принципи, які в основі цього курсу, відповідають прогресивним тенденціям сучасного світового політичного процесу.

21 листопада 2013 р. за розпорядженням Кабміну була офіційно призупинена євроінтеграція України.

На саміті ЄС парафував угоди про асоціацію з Молдовою і Грузією та підписав угоду про лібералізацію візового режиму з Азербайджаном.

Таке рішення української влади було очікуваним і в попередні дні викликало хвилю розчарування серед офіційних представників ЄС та спровокувало масові протести в Україні.

21 листопада Кабінет Міністр вирішив призупинити підготовку до підписання угоди з ЄС, заявивши при цьому, що не відмовляється від євроінтеграції.

Відкладення угоди в уряді пояснили тиском Росії та бажанням України мінімізувати економічні ризики. Київ заявив, що хотів би отримати від ЄС компенсації за можливі втрати від погіршення торговельно-економічних відносин з Росією.

Президент Віктор Янукович сказав журналістам, що підпише цю угоду тільки у тому разі, якщо Україні запропонують «нормальні умови». Він також наполягає на тристоронніх переговорах Україна-Росія-ЄС, проти чого заперечує Євросоюз.

Напередодні європейський комісар готовий відновити підготовку до підписання Угоди про асоціацію з Україною, як тільки сама Україна буде готова до цього.

Міністр закордонних справ Литви  Лінас Лінкявічюс в інтерв’ю ВВС

Україна сказав, якщо Угода не буде підписана на саміті у Вільнюсі, то потім зробити це буде важче, однак процес все одно «буде продовжено».

Депутат Європарламенту Яцек Саріуш-Вольський висловив думку, що наступна можливість підписати угоду з ЄС з’явиться після президентських виборів в Україні, коли буде обраний «новий проєвропейський президент з сильним демократичним мандатом».

Участь України в проектах на пострадянському просторі формується за принципом багатовекторності — інтеграції в європейські структури (ЄС, НАТО) і одночасному збереженні ринків збуту в країнах СНД. Створене інтеграційне об’єднання розглядається не лише з боку економіки, а й з геополітичної сторони, як можливість об’єднання держав — колишніх учасників СРСР. Тому участь в ньому України може відіграти значну роль.

Росія є найбільшим інтеграційним центром на Євроазійському просторі. Вона втілює цю особливу місію вже багато століть.

Вихід із внутрішньої економічної кризи і подолання наслідків світової кризи передбачають пошуки найрізноманітніших інструментів і механізмів. Серед цих інструментів і механізмів знаходиться активізація зовнішніх економічних відносин з Росією.

Роки попередньої влади призвели до створення штучної ситуації згортання економічних відносин з колишніми союзними республіками і, насамперед, з Росією. Штучне протистояння економічним відносинам з колишніми союзними республіками, відносини з країнами Заходу призвело до відвертого конфлікту. Фактично відбулося згортання одних зовнішніх політичних відносин та не розгортання інших стосунків.

З урахуванням наявних торгівельних преференцій між Україною і Росією, Білоруссю і Казахстаном і вузька зосередженість Митного союзу на питаннях торгівлі товарами, потенційні вигоди від членства в Митному союзі для України є обмеженими.

Серед основних переваг участі України в Митному союзі могли б бути такі:

— якщо пільгові ціни на газ розглядаються в пакеті з членством у Митному союзі, Україна могла б укласти угоду, що передбачала б зниження цін на імпорт газу;

— якщо усунення російського експортного мита на нафту розглядається в пакеті з членством у Митному союзі, Україна може отримати дешевшу сиру нафту. Тим не менше, досвід Білорусі, для якої зниження, або усунення цього мита було одним з основних економічних інтересів, показав, що експортні мита навряд чи будуть включені до угод про Митний союз;

— зниження собівартості виробництва за рахунок зниження цін на сировину [3, с. 21].

З огляду на можливі переваги, які отримає Україна від Митного союзу з Росією, Білоруссю та Казахстаном можна зробити висновок, що позитивний ефект триватиме короткий проміжок, а надалі спостерігатиметься економічна залежність від Росії. Так, якщо Україна отримає дешевші енергетичні ресурси, то в результаті держава має шанс потрапити у довгострокову енергетичну залежність, що зашкодить реформам у сфері енергопостачання та енергозберігання. Окрім того, існує великий ризик погіршення економічної та політичної ситуації в середині країни.

Оцінка переваг і втрат України від вступу до Митного союзу є різною. Так, російські експерти підрахували, що приєднання до Митного союзу означатиме для України 3-5% додаткового зростання ВВП на рік. Проте Віктор Пинзеник говорить про щорічні втрати в 1 млрд доларів США з державного бюджету внаслідок недоотримання митних зборів[1, c. 51].

Список використаної літератури

1. Акуленко В. Співробітництво держав СНД у сфері правонаступництва, збереження і повернення культурних цінностей [Текст] / В. Акуленко // Право України. — 2012. — № 3-4.- С.194-209
2. Алчинов В.М. Сценарии и модели интеграции в СНГ / В.М. Алчинов // Обозреватель. – 2008. – № 12. – С. 60–66.
3. Багрова І.В. Міжнародна економічна діяльність України : навч. посіб. / І.В. Багрова, О.О. Гетьман, В.Є. Власик ; за ред. І.В. Багрової. — К. : ЦНЛ, 2004. — 384 с.
4. Будкін В. Моделі економічної трансформації країн СНД у контексті національних інтересів України [Текст] / В.Будкін // Політична думка. — 2001. — № 3. — С. 24-29
5. Войтович Р.В. Сутність глобалізації в контексті сучасних дослідницьких підходів (з позицій глобалізму) / Р.В. Войтович // Вісник академії державного управління при Президентові. – 2005. – № 4. – С. 15– 23.
6. Горбач Л. Міжнародні економічні відносини : підручник / Л.М. Горбач, О.В. Плотников. — К. : Кондор, 2005. — 266 с.
7. Гранцев І. В. Міжнародно-правові аспекти військово-технічного співробітництва України з країнами – учасницями СНД / І. В. Гранцев // Новітні державотворчі процеси в Україні: виклики і перспективи. Збірник матеріалів науково-практичної конференції (24 червня 2011 р.). – К. : Інститут законодавства Верховної Ради України, 2011. – C. 207-209.
8. Гранцев І. В. Співробітництво держав – учасниць СНД у військовій сфері в контексті міжнародно-правової інтеграції / І. В. Гранцев // Наукові записки Інституту законодавства Верховної Ради України. – 2011. – № 4 (7). – С. 120-122.
9. Дем’янець В. Договірно-правове співробітництво держав-учасниць Співдружності Незалежних Держав [Текст] / В. Дем’янець // Право України. — 2003. — № 7.- С.146-149
10. Кейданський К. Г., Щербина О. В. Державна політика по адаптації економіки України до вимог сучасного світового господарства// Формування ринкових відносин в Україні: Збірник наукових праць. Наук. ред. І. К. Бондар. — К.: НДЕІ. — Випуск 1(20). — 2003. — с. 3-7.
11. Козик В.В. Міжнародні економічні відносини / В.В. Козик, Л.А. Панкова, Н.Б. Даниленко. — К. : Знання-Прес, 2003. — 406 с.
12. Кузнєцова Л. Оцінка трендів зовнішньоторговельної діяльності в країнах СНД у контексті транзитності території України [Текст] / Л.Кузнєцова // Статистика України. — 1999. — № 4. — С. 24-30
13. Кулинич Р. О. Порівняльна оцінка результатів соціально-економічного розвитку України та інших країн СНД [Текст] / Р. О. Кулинич // Статистика України. — 2011. — № 3. — С. 42-45
14. Курило О. М. Модельне законотворення у рамках СНД як форма правового співробітництва країн-учасниць / О. М. Курило // Науковий вісник Ужгородського національного університету. Серія «Право». – Випуск 15. – ч. 1. – 2011. – «C. 47-48.
15. Лавриненко, С. Тенденції трудової міграції з України до країн СНД [Текст] / Світлана Лавриненко // Стратегічні пріоритети. — 2009. — № 2. — С. 188-194
16. Лук’яненко Д. Г. Економічна інтеграція і глобальні проблеми сучасності / Д. Г. Лук’яненко: Навч. посіб. — К.: КНЕУ, 2005. — 204 с.
17. Макуха С. М. Міжнародні господарські зв’язки країн із перехідною економікою в умовах глобалізації / С. М. Макуха – Х.: Право, 2005. – 304 с.
18. Макуха С.М.Україна в міжнародних економічних відносинах в умовах глобалізації / С. М. Макуха – Харків: Легас, 2003. – 352 с.