Вступ

В історії культури Української козацької держави XVIII ст. було складною і багатогранною добою. Це був період, коли продовжувався започаткований у попередні часи розквіт українського мистецтва й літератури. Однак у той самий час створювалися умови, за яких українська культура поступово втрачала свою самобутність і набувала рис провінційності.

Підґрунтям, на якому квітло дерево української культури, була козацька державність. Курс російського царизму на ліквідацію Гетьманщини й Запорозької Січі та перетворення Лівобережної України на російську провінцію позбавляли українську культуру основи її розвитку.

Особливістю культурних процесів на українських землях було також те, що до кінця XVIII ст. в Гетьманщині, з одного боку, і Правобережжі й західноукраїнських землях, з іншого, вони розвивалися в різних умовах. Але це не вплинуло на єдність національної культури українців.

Прикметною рисою української культури Гетьманщини XVIII ст. був вищий за сусідів рівень розвитку. Імперські кордони значно обмежили звичні раніше культурні контакти із Західною Європою. Одночасно з цим Російська імперія отримала можливість використовувати інтелектуальний потенціал Гетьманщини. Процес «вимивання» високоосвічених українців із національного середовища став характерним явищем тогочасної української культури. Українці обіймали високі посади в Російській імперії: від вищих державних адміністраторів і церковних ієрархів до ректорів вищих навчальних закладів і вихователів царської родини.

1. Українська культура в добу Гетьманщини. «Козацьке бароко»

В історії української культури, як і загалом у Західній Європі, на зміну ренесансу приходить бароко. Ця назва стосується як окремої культурно-історичної доби, так і окремого стилю мистецтва. Хронологічно в Західній Європі ця доба охоплює ХVІІ — середину ХУІІІ ст. В Україні бароко починає розвиватися з другої половини XVII ст. і домінувало як художній стиль до кінця ХVІІІ ст.

Попри всі руйнування й пограбування матеріальних і духовних багатств, Україна зуміла відстояти й зберегти власний потенціал для активного культурного розвитку. Навіть у найскладніші періоди, нарощення потенціалу культурного життя тривало та створювались передумови для входження української культури в європейський простір. Це передусім стосується освіти, науки, видавничої справи, поширення релігійної та світської літератури, художнього світосприйняття через архітектуру, малярство, які під впливом духу Ренесансу набули якісно нового змісту та суспільного значення.

На цьому тлі українська культура в добу бароко попрощалась зі своєю візантійсько-руською спадщиною, набула виразно індивідуальних, а швидше національних рис та зробила черговий внесок у загальноєвропейську культуру.

Водночас, українська культура розвивалась нерівномірно. Це пов’язано з тим, що з утворенням держави «Війська Запорізького» поза її територіальними межами опинились західноукраїнські землі. У добу Руїни, з поділом козацької держави на Правобережну та Лівобережну, козацький державний устрій під абсолютним політико-правовим та військовим контролем Росії зберігався на Лівобережжі. Відповідно саме з цією частиною України, де Київ був духовним, освітнім, науковим та мистецьким центром, до згортання Росією автономії Гетьманщини, пов’язані основні здобутки національної культури.

Важливою засадою розвитку освіти, науки та літератури було книгодрукування. Головну роль відігравала друкарня Києво- Печерської лаври, а з 1674 р. і друкарня в Новгород-Сіверську, яку в 1679 р. її засновник архиєпископ чернігівський та новгород-сіверський Л. Баранович переніс до Чернігова. Окрім літургійних книг, вони видають збірки проповідей і посібники з риторики, теологічні трактати, панегірики, духовну поезію, житійні твори, букварі, підручники. В обох друкарнях книги виходили не лише церковнослов’янською, але й польською, латинською та розмовною українською. Античні сюжети використовуються в пишному графічному оздобленні дорогих видань.

Пожвавлення книжкового обігу сприяло нагромадженню в руках освічених людей чималих книгозбірок. Унікальну бібліотеку мав гетьман І. Мазепа (згоріла при руйнуванні Батурина в 1708). Великі книжкові колекції належали Л. Барановичу, І. Галятовському, Ф. Прокоповичу, С. Величку та ін. У XVIII ст. фонди Києво-Могилянської академії налічували до 12 тис. томів та чимало рукописних матеріалів. Значну частину книгозбірні становили видання викладачів, а також праці відомих церковних діячів і вчених.

З кінця XVII ст. культурний розвиток на українських землях ускладнюється мовною політикою російського та польського урядів. У 1696 р. у Польщі видано закон, який заборонив українську мову в адміністративному вжитку, зберігши її лише в церковній сфері. Зміни до мовної політики вніс і царський уряд. У 1720 р. заборонили книгодрукування українською мовою в Києво-Могилянській академії, а з другої половини XVIII ст. на Лівобережжі та Слобожанщині всі освітні заклади під тиском влади поступово перейшли на російську мову.

Національно-визвольна боротьба українського народу викликала інтерес до історичного осмислення подій, що значно позначилось на розвитку літератури.

Поширеними в ці часи стали історико-літературні твори — літописи. Першим літописом, у якому узагальнювались історія козацької революції 1648-1657 рр. і події до 1673 р., була третя частина «Хроніки з літописців стародавніх» (1672-1673) ректора могилянки (1653-1655), архимандрита Києво-Михайлівського Золотоверхого монастиря Ф. Софоновича «Хроніка о землі Польской».

У 1674 р. у друкарні Києво-Печерського монастиря вийшов перший систематизований підручник з вітчизняної історії «Синопсис», або «Стислий опис від різних літописців про початок слов’яно-руського народу», автор якого невідомий. Деякі дослідники вважають, що автором є І. Гізель (1600-1683) — освітній, церковний і суспільний діяч, вчений-богослов, філософ, історик та ректор Києво-Могилянської колегії (1646-1650).

Важливе місце посідають історико-мемуарні твори — літописи Самовидця, Г. Граб’янки та С. Величка. В них описуються події в Україні XVII — початку XVIII ст. Особливу увагу літописці надають Національно-визвольній війні українського народу під проводом Б. Хмельницького. Визначальні події в козацьких літописах відтворено із загальнонародних патріотичних позицій, незважаючи на те, що автори виражали станові інтереси старшин. Рушійною силою національної історії виступає козацтво, а українці називаються окремим «козако-руським» народом. Важливим є те, що козацькі літописи знаменують перехід від літописання до власне історичної науки. Джерелами для авторів були мемуарні, господарські, військові, дипломатичні та інші документи, тому їхні праці називають літописами лише умовно.

Важливе значення для розвитку історичної науки в Україні та піднесення національної самосвідомості мала «Історія Русов іли Малой Росії» — найвизначніший історичний твір в Україні кінця XVІІІ — поч. ХІХ ст. Дата створення та автор залишаються невідомими. II віднайдено в одному з родинних архівів у 1828 р., а в 1846 р. опублікував у Москві український історик О. Бодянським. Автор подає картину історичного розвитку України з найдавніших часів до 1769 р., зосередивши головну увагу на козаччині, національно-визвольній війні під проводом Б. Хмельницького, Гетьманщині.

Варто наголосити, що в епоху бароко історико-наукове осягнення своєї самобутності стало зовнішнім вираженням єдності. Культура бароко покликана своїм напруженням нікого не залишати байдужим саме через поєднання протилежностей — божественного й світського, трагічного і переможного на рідних просторах.

Розвиток барокової літератури впродовж другої половини XVII — першої половини XVIII ст. зумовлений передусім роботою Києво-Чернігівського культурного осередку, навколо якого гуртувались такі відомі митці і вчені того часу, як Л. Баранович, О. Бучинський, І. Величковський, А. Заруцький, І. Галятовський, С. Яворський, І. Орновський, П. Армашенко, П. Терлецький, П. Орлик, Д. Туптало, І. Максимович та ін. Їхня діяльність була тісно пов’язана з Києво-Могилянською академією, Чернігівською колегією та друкарнями цих міст.

Певні зміни в XVII — XVIІІ ст. відбулись у музичній культурі українського народу. Зріс професіоналізм музичного мистецтва. З середини XVII ст. з’являються барокові світсько-духовні невеликі музичні твори-псалми і канти, складені здебільшого для хору «а capella» на три голоси з яскраво фігурованою басовою партією. Поширюються романси — специфічний жанр камерної вокальної музики, в основі яких були, як правило, народні мотиви, а їхні сюжети навіяні ліричними або ж гумористичними роздумами про людську долю.

Одним із талановитих народних композиторів початку XVIII ст. був С. Климовський, найбільше визнання якому принесла пісня «Їхав козак за Дунай», яка стала народною. На тему цієї пісні італійський композитор Т. Траєтті створив варіацію. Л. Бетховен двічі обробляв мелодію пісні, а К. Вебер аранжував. С. Климовський настільки був популярний у колах любителів музики, що про нього російський письменник О. Шаховський та композитор К. Ковач написали оперу-водевіль «Козак-стихотворець».

Найвідомішими осередками музичної освіти були Глухівська музична школа та згадувана Києво-Могилянська академія.

Глухівську музичну школу засновано в 1738 р., у ній й готували й професійні кадри для Санкт-Петербурзької придворної співочої капели. За музично-педагогічною діяльністю це була школа мистецтв — перша і єдина на той час у Російській імперії.

2. Духовний розвиток за часів Гетьманщини

Найосвіченішими були священики, а в козацькому середовищі – канцеляристи, військові, пізніше до них додалися – полкові. 1663 р. за наказом бориспільського сотника у місцевого священика Корнилія забрали багато книг, серед яких Євангелія, “книга трофолой друкованый шестодникос”, апосотол острозького друку, две триоди, постной и кольоровий, друковані, євангеліє учительне, служебник великий київський, менея “общая ключ”, єрмолой, псалтир друкований [18;95]. Гетьманщина не давала виходу науковим потребам окремих представників, тому відбувався “відтік умів”, що особливо показово у медичній сфері.

Моноетнічний склад козацької спільноти Гетьманщини[24;37-45] становив основу національної мовної безпеки і загалом стійкості культурної підсистеми, що було зруйновано в наступний історичний період [25;98-105].

Культурологічними критеріями є наявність елітної культури, тобто культури населення, безпосередньо не пов’язаного з виробництвом. До проявів такої культури належать літописи. Автономістичні ідеї характерні для Львівського[26], Хмельницького, Межигірського, Острозького [27] літописів. Останній охоплював період з 1636 по 1650 рр. і вийшов з-під пера ченця з оточення відомого українського православного діяча на Волині І.Бережанського[28;121], який після придушення повстання острозьких міщан у 1636 р. втік до Києва[29;63]. Автором Львівського літопису вважається М.Гунашевський [30;121], Межигірського – настоятель монастиря Ілля Косаківський [29;63]. У 1673 р. Теодосій Софонович закінчив свій твір “Кройніка з літописцов стародавніх” [32]. Автор стоїть на позиції тяглості державотворчого процесу: Київське князівство, “Галич – другий Київ”, козацька держава.

Ще необхідно визначити відсоток осіб, належних до в елітарної культури, їх здатність до об’єктивізації, збереження і трансформації знань. Нещодавно з’явилися дослідження щодо світогляду козацької старшини. Проте вважати, що це питання вичерпане, не варто. Світогляд (розумова діяльність, духовне начало) протягом шести поколінь явище не стале, а динамічне. Його слід досліджувати стосовно кожного покоління окремо, при чому навіть за такого вивчення необхідно виділяти періоди. Застосування методу періодизації – неодмінна умова світоглядних досліджень. Світогляд козака чи старшини за часів Богдана Хмельницького і в момент падіння Чигирина – це зовсім різні речі, вже не кажучи про світогляд військового канцеляриста 30-х років чи полкового старшини 60-х років ХVIIІ ст. Слід дослідити історичний, географічний, медичний та інші світогляди як складові світосприйняття. Зрозуміло, що вивченню цих складних проблем має передувати чітке визначення емпіричних показників персонального складу еліти Гетьманщини: козацької старшини, міщанської верхівки, ієрархів церкви.

Ступінь раціоналізації культури в Гетьманщині – здатність розглядати явища логічно; відсоток письменних; частка володіючих іноземними мовами; кількість тих, хто навчався і строки навчання – в українській історіографії досліджувалися лише дотично.

Емоційна основа (чесноти і пороки) козацтва характеризується активністю. До чеснот належали незалежність та енергія, які і становили суспільну цінність для козацтва. Серед пороків зазначаються особиста гордість, схильність до самоуправства, роздорів. Козацтву властиве перетворення природи з метою підкорення людській спільноті, що було елементом європейської цивілізації. Праця визнавалася як засіб перетворюючої діяльності, а не спосіб збагачення. Багатство не належало до суспільно-духовних цінностей, що відрізняло козацтво від шляхти і було наріжним каменем протистояння протягом 1657–1687 рр. у конфлікті покозаченої шляхти з самим козацтвом.

Відносна свобода від релігії була провідною для основної частини членів суспільства, тому умовно названа “козацька цивілізація” за цим критерієм є підваріантом західної цивілізації. Відмінність її від східної в тому, що служіння зовнішнім силам, переважання релігійного мислення, пізнання не пов’язані з теософічною ідеєю. Чиста філософія і чисте мистецтво – набагато ближче козацтву. В зв’язку з цим варто детально проаналізувати такі показники, як кількість козаків на одну церкву, на одного священика, відсоток священиків з козацтва і причини такого стану. Відсоток колишніх козаків у монастирях і причини їхнього перебування там (духовно-релігійні чи життєво-традиційні), місце і роль релігійного дуалізму.

Дослідження цивілізаційних показників розвитку Української козацької держави – наступний етап розвитку української історіографії цього напряму.

Українське культурне відродження сприяло подальшому розвитку мистецтва. Зароджується і швидко зростає театральне мистецтво. Започатковується і розповсюджується віршована шкільна драма, в основному на міфологічні та релігійні сюжети. Авторами здебільшого були учні братських шкіл та студенти колегій, де ці театральні вистави найчастіше і відбувалися. З часом в антрактах між актами драми виконувалися комедійні інтермедії. У XVII ст. в Україні зароджується вертеп — ляльковий театр.

Розвивається музичне мистецтво, переважно усна пісенна творчість. Тексти та мелодії до народних дум та історичних пісень складали переважно безіменні поети і композитори із народу — кобзарі, бандуристи, що були і виконавцями цих творів. Улюбленими і поширеними народними музичними інструментами були бандури, кобза, сопілка, дудка, а в Карпатах — трембіта. Вивчаючи музику, студенти братських шкіл та колегій створювали хори. Спів у хорах, особливо в церковних, був багатоголосим, заснованим на високій нотній культурі.

На своїй національній основі, з урахуванням європейських досягнень, продовжувало розвиватися образотворче мистецтво та архітектура, в яких посилюються світські, реальні сюжети та риси. У кінці XVI ст. були споруджені чудові приміщення будинку активного діяча Львівського братства купця Костянтина Корнякта (1580 p.), його ж вежа (1588 p.), каплиця трьох святителів (1678 p.), Успенська церква у Львові (1598-1630 pp.) та ін. Значного поширення набувають скульптура, різьблення, особливо іконостасів. У живопис все ширше проникає зображення реального життя, живої природи, побутові сцени, популярним стає зображення живих людей на портретах. Розповсюдженою була книжкова мініатюра, гравюра, особливо по дереву. Розвивається лиття з міді, олова та художня обробка металу. Найбільшим центром цих промислів залишається Львів.

Таким чином, найважливішою рисою соціально-економічного розвитку другої половини XVI — першої половини XVII ст. було привласнення польськими магнатами і шляхтою переважної частини українських земель і закріпачення українського селянства. Селянство боролося проти кріпосництва, намагалося «покозачитись». Однак, попри все, в Україні створювалися фільваркові господарства, засновані на використанні панщини та жорстокій експлуатації селян. На основі розвитку землеробства, торгівлі, ремесла підносилися міста, зростало їх населення.

Продовжується експансія католицизму, намагання колонізувати український народ, що викликали опозицію українського магнатства і шляхти. Однак за короткий час вона була зламана, а українська еліта окатоличена і ополячена. Боротьбу продовжували міщанство, козацтво і селянство. З кінця XVI ст. керівна роль від міщанства переходить до козацтва. Його боротьба проти турецько-татарської і польсько-католицької експансій захищала український народ від повного винищення. Козацтво створило свій могутній центр — Запорозьку Січ, яка була, по суті, українською державою. Значну роль у згуртуванні козацтва, міщанства, селянства, частини дрібної шляхти та духовенства відіграли братства, які захистили православну церкву, яка стала ідеологічною основою об´єднання і опорою українського народу.

В умовах боротьби проти насильницького покатоличення і полонізації відбувається національно-культурне піднесення, якому сприяли ідеї гуманізму і реформації, що проникли в Україну з Європи. Здійснюється гуманістична ідея поширення освіти і знань серед народу, відродження і розвитку національної мови та традицій. Відбувається подальше формування української народності.

Гострі ідеологічні виступи на захист православної церкви, проти введення релігійної унії, повстання козацтва і селянства проти польського гніту розбудили українське суспільство, готуючи його до нової боротьби.

3. Архітектура, скульптура та малярство в добу Гетьманщини

Очевидним є те, що бароко як стиль найкраще розкриває мистецтво. Художню культуру України цього періоду прийнято поділяти на три періоди: ранній — друга половина XVII ст. (поєднання ренесансних і барокових мотивів); зрілий — кінець XVII — перша половина XVIII ст.; пізній — друга половина XVIII ст. (поєднання бароко і рококо). Ряд дослідників виводить «козацьке бароко» від спорудження Іллінської церкви (1653) на хуторі Б. Хмельницького Суботів. Суворість вигляду церкви пом’якшує вибаглива форма фронтону фасаду.

Культурними осередками «козацького бароко» були Київ, Чернігів, Ніжин, Полтава, Лубни, Стародуб, Харків, Батурин. До пам’яток бароко в архітектурі належали родові маєтки Б. Хмельницького в Суботові, І. Мазепи в Батурині, І. Скоропадського в Глухові, К. Розумовського в Козельці та Батурині, які були зруйновані.

Серед трибанних храмів з яскраво вираженою вертикальністю і стриманим декором найвидатнішим є харківський двоповерховий Покровський собор (1689). Це справжня перлина української барокової архітектури другої половини XVII ст. Собор збудований на території старої харківської фортеці над р. Лопань. Покровський храм — два в одному: на першому його ярусі розташований теплий, зимовий храм, а вище — літній, «холодний». Загальна висота всього собору (від землі до вершечка хреста) — 45 м. Завдяки тому, що церква має нижній храм, а її вежоподібні об’єми щедро декоровані напівколонками, карнизами та поясками, святиня здається легкою та витонченою.

Складними спорудами другої половини XVII ст. були храми, хрещаті в плані. Вони виглядають центричними (як монументи), оскільки споруджувались на честь славетних подій. До таких барокових храмів належить Благовіщенський собор у Ніжині та Катерининська церква у Чернігові. Благовіщенський собор (арх. Г. Устинов) у Ніжині споруджувався в 1702-1716 рр. з ініціативи С. Яворського.

Подібним за планом до ніжинського Свято-Миколаївського собору є Троїцький собор Густинського монастиря (1674-1676) та Преображенський собор в Ізюмі (1684). В останньому збереглися фрагменти фрескового розпису високого художнього рівня.

У період гетьманування І. Мазепи, крім національних мотивів, простежуються і західноєвропейські. У мазепинську добу велось і цивільне будівництво: добудовано другий поверх Києво-Могилянської академії, будинок київської ратуші, мур навколо Києво-Печерської лаври з вежами і брамами.

Розвиток скульптури в Києві та на Лівобережній Україні в XVIII ст. пов’язаний із діяльністю майстрів І. Равича та С. Шалматова. Серед творів І. Равича заслуговує на увагу монументальна дарохранительниця (1743) для Фроловського монастиря в Києві, яку автор оздобив скульптурними статуетками-алегоріями, що розповідають про діяльність церкви.

В українському живописі XVII-XVIII ст. відбувся подальший розвиток тенденцій, що намітились ще на зламі XVI-XVII ст. Традиційні форми церковного живопису набували все більшого національного характеру. Одночасно з церковним живописом виняткового розквіту зазнав портретний жанр. Для українського барокового живопису визначальним став вплив фламандської аристократичної школи Рубенса. Цей вплив помітний вже в двох портретах 1625 р. дітей Б. Хмельницького — Тимофія і Розанди. Системно він виявився за гетьманування І. Мазепи і зокрема в парадному портреті самого гетьмана, написаного в кінці XVII ст. невідомим художником. Більшість парадних портретів козацьких полковників місцеві майстри написали в реалістичній манері. На жаль, до нашого часу дійшла незначна їх частина.

У другій половині XVII ст. найбільшою школою іконописців і граверів була школа Києво-Печерської лаври, для якої на роль наставників запрошено італійських майстрів. Найвідомішими зразками київської школи монументального живопису є розписи Успенського собору і Троїцької надбрамної церкви у Києво-Печерській лаврі. Так, фреска «Трійця» з Троїцької церкви вирізняється м’якою, пастельною формою письма, чуттєвістю, плавністю ліній. Драматичні ж сюжети, особливо сцени страстей виконані з передачею відповідного неспокійного напруження.

Висновки

Отже, розвиток української культури в другій половині XVII—XVIII ст. відбувався за досить складних, часом суперечливих умов. Національно-визвольна війна середини XVII ст. й відродження Української держави сприяли піднесенню творчого духу українського народу. Важливим чинником розвитку духовного життя України була культурницька політика українських гетьманів, спрямована на підтримку Української православної церкви, національної освіти, книгодрукування, мистецтва. Найяскравіше така політика виявилася за гетьманування Івана Мазепи. Водночас розвиток української культури стримувався розчленуванням українських земель та неоднаковими умовами їх розвитку.

Прагнення встановити контроль над культурним життям українців — характерна риса колоніальної політики будь-якої з держав, що володіли землями України. Так, приміром, наступ царату на державність України відбувався одночасно з посиленням утисків у царині культури.

Список використаної літератури

1. Історія української та зарубіжної культури: Навч. посібник для вузів/ Б.І.Білик, Ю.А.Горбань, Я.С.Калакура та ін.; За ред. С.М.Клапчука, В.Ф.Остафійчука. — К.: Вища школа: Знання, 1999. — 325 с.
2. Кордон М. Українська та зарубіжна культура: Навчальний посібник/ Микола Кордон,. — К.: Центр навчальної літератури, 2005. — 579 с.
3. Ляшенко О. Зарубіжна та українська культура епохи просвітництва: Конспект лекцій/ Ольга Ляшен-ко,; Кіровоград. держ. пед. ун-т ім. В. Винниченка. — Кіровоград: РВВ КДПУ ім. В. Вин-ниченка, 2003. — 59 с.
4. Мєднікова Г. Українська та зарубіжна культура ХХ століття: Навч. посіб./ Галина Мєднікова,. — К.: Знання, 2002. — 214 с.
5. Олійник Т.С. Українська та зарубіжна культура: Навч.-метод. посібник для студ. з англ. мовою вик-ладання/ Т.С. Олійник, Н.В. Джугла; М-во освіти і науки України, Тернопіль. держ. пед. ун-т ім.В.Гнатюка, М-во охорони здоров’я України, Тернопіль. держ. мед. академія ім. І.Я.Горбачесвського. — Тернопіль: Укрмедкнига, 2002. — 100 с.
6. Українська та зарубіжна культура: Навч. посібник/ Іван Зязюн, Олександр Се-машко та ін.; Ред. М.М. Закович. — 3-є вид., випр. і доп.. — К.: Знання, 2002. — 557 с.
7. Українська та зарубіжна культура: Навчальний посібник/ Донецький держ. ме-дичний ун-т; Донецький держ. технічн. ун-т ; Донецька державна академія управління; Ред. К.В.Заблоцька. — Донецьк: Східний видавничий дім, 2001. — 368 с.
8. Українська та зарубіжна культура: Підручник/ Л. В. Анучина, Н. Є. Гребенюк, О. А. Лисенко та ін. ; Ред. В. О. Лозовий; Міністерство освіти і науки України (Київ), Національна юридична академія України ім. Ярослава Мудрого (Київ). — Харків: Одіссей, 2006. — 374 с.