Вступ. Радянська культура, соціалістична за своєю суттю, ніж формою суспільної свідомості специфічний феномен висловлює спосіб діяльнісного існування і зумовлює раціональне упорядкування і систематизацію емпіричного досвіду у процесі освоєння їм дійсності і відсутність сенсу буття. Одним із завдань комуністичної партії В. Ленін вважав культурну революцію. У добу «великого перелому» гасло культурної революції стало одним з основних для радянської влади.

Газети щодня друкували короткі зведення про культурне будівництво, яке розглядалося як фронт — не менш важливий, ніж продовольчий, вугільний, металургійний тощо. Улюбленим мотивом газетних публікацій став показ непідробного ентузіазму, з яким громадяни республіки опановували культурою.

Проте назвати революційними культурні здобутки доби комуністичних перетворень було б помилково. Є причини, внаслідок яких без лапок у словосполученні «культурна революція» не обійтись. Мабуть, найістотніша серед них — сталінські репресії. Однією рукою режим розгортав культурне будівництво, створював умови для розкриття народних талантів і розвитку масової культури. Підтримувана народом, ця діяльність була справді революційною за масштабами. Проте другою рукою тоталітарна держава знищувала таланти. Від репресій особливо страждала культурна еліта, зокрема і компартійно-радянська — керівні працівники старшої генерації, які вийшли в основному з інтелектуального середовища.

1. Основні елементи соціалістичної культури

Влада вкрай нігілістично ставилася до культурних надбань попередніх поколінь: холоднокровно руйнувалися старовинні будівлі, які нібито заважали реконструкції міст, за валюту на зарубіжних ринках продавалась націоналізована культурна спадщина, велася боротьба з митцями, які прагнули зберегти національні традиції.

Услід за Леніним сталінські апаратники повторювали, що кожній людині повинні бути доступні інтелектуальні багатства, нагромаджені минулими поколіннями. Однак чимало із загальнолюдської культурної спадщини було затавровано як «чуже пролетарській ідеології». Діяльність діячів культури стала настільки зарегламентованою, що почала втрачати ознаки творчості, їх відірваність від здобутків зарубіжних майстрів також болюче позначалася на культурному процесі.

Держава прагнула обмежити внутрішній світ людини тільки цінностями, які не суперечили комуністичній доктрині. Прикладаючи зусилля для вилучення релігії з духовного життя людей, вона діяла методами виховання, пропаганди і терору.

У розвитку масової культури наголошувалося на подоланні неписьменності дорослого населення. Ця робота набула розмаху в роки другої п’ятирічки.

В Україні до шкіл лікнепу в другій п’ятирічці залучили 1,5 млн. неписьменних. У школах з ліквідації малописьменності навчалися 1,7 млн. чоловік. Товариство «Геть неписьменність» було ліквідовано, а роботу з лікнепу покладено на наркомат освіти.

У 1936 р. було утворено школи для дорослих, навчання в яких починалося з ліквідації неписьменності. Партійно-радянське керівництво країни і республіки прийняло спеціальні постанови, в яких зобов’язало місцеві органи влади тримати під постійним контролем справу остаточної ліквідації неписьменності.

Через небажання багатьох людей похилого віку вчитися зробити це повністю не вдалося.

Величезні зусилля громадськості і держави не дали стопроцентного результату, але досягнуті показники були вагомі. Перепис 1897 р. засвідчив, що в українських губерніях налічувалося 72 % неписьменних, а у 1939 р. було зареєстровано лише 15 % неписьменних віком до 50 років.

Щоб не відтворювалося нове покоління неписьменних, загальноосвітня школа повинна була охопити всіх без винятку дітей. У липні 1930 р. ЦК ВКП(б) прийняв історичну постанову «Про загальне обов’язкове навчання».

Школа являла собою найвагоміший ідеологічний інститут. Тому влада прагнула не залишити поза впливом комуністичної ідеології жодної дитини. Звісно, принцип обов’язковості навчання вніс справді революційні зміни у шкільну освіту.

Особливо контролювалося викладання історії. У постанові ЦК ВКП(б) і РНК СРСР «Про викладання громадянської історії у школах СРСР» критикувалась спроба підмінити викладання предмета в історико-хронологічній послідовності подій абстрактними соціологічними схемами. Предметом вітчизняної історії вважалася історія СРСР. Під нею розуміли історію Росії з деякими відомостями про минуле інших національних республік. Історія України розчинилася в загальному курсі громадянської історії і зникла як окремий навчальний предмет.

Здійснюючи курс на коренізацію, нарком освіти М. Скрипник дбав про національну школу, в якій навчання здійснювалося мовою місцевого населення. На початку другої п’ятирічки в україномовних школах навчалося понад 80 % учнів. Це відповідало питомій вазі українців у складі населення республіки. Національні меншини мали свої школи — російські, єврейські, польські, німецькі, болгарські, молдавські, татарські тощо. Після скасування політики коренізації у школах національних меншин почали викладати російською або українською мовою.

2. Розвиток мистецтва та науки в період радянської влади в Україні

Головним осередком наукової діяльності продовжувала залишатися ВУАН. У 1936 р. при затвердженні нового статуту її було перейменовано в Академію наук УСРР. Президентом ВУАН в 1928 —1929 pp. працював Д. Заболотний, з 1930 р. ним став О. Богомолець.

У 1929 р. керівництво України здійснило заходи з оновлення складу ВУАН й істотно збільшило вакансії дійсних членів ВУАН за рахунок кандидатур, визначених безпосередньо в ЦК КП(б)У. Щоправда, у цековському списку переважали науковці, які мали справді об’єктивні дані для того, щоб стати дійсними членами ВУАН.

Зокрема, серед 33 новообраних академіків були такі визначні вчені, як О. Богомолець. М. Вавилов. О. Палладій, Є. Патон, М. Холодний, Д. Яворницький та ін. Разом з тим були обрані такі представники партійно-радянської верхівки, як В. Затонський, Г. Кржижанівський, М. Скрипник, О. Шліхтер. За списком кандидатів, рекомендованих до обрання ЦК КП(б)У, пройшли в академіки комуністи-суспільствознавці С. Семковський, В. Юринець, М. Яворський, а також Янка Купала і П. Тичина (за фахом «мова і література»).

З 1930 р. у ВУАН основним осередком наукової роботи стали інститути. Академія почала працювати за планом. Держава цілком фінансувала Академію і контролювала виконання планових завдань.

У науково-дослідних інститутах та інших осередках ВУАН було досягнуто вагомих результатів. Зокрема, М. Крилов та його учень М. Боголюбов створили нову наукову галузь — нелінійну механіку. Світового визнання набули фундаментальні праці математиків Н. Ахієзера, С. Бернштейна, М. Кравчука, М. Крейна, Г. Пфейффера.

В Українському фізико-технічному інституті у Харкові було введено в дію прискорювач елементарних частинок, на якому одержано ядерну реакцію шляхом розщеплення ядра літію. Праці Л. Ландау, Є. Ліфшиця та інших науковців цього інституту свідчили про народження в Україні центру теоретичної фізики світового класу.

Під керівництвом О. Бродського і Л. Писаржевського розвивалися важливі напрями хімії. О. Богомольцем, І. Шмальгаузеном, М. Холодним, В. Юр’євим та іншими вченими були зроблені визначні відкриття в біології.

Починаючи з середини 1930-х pp., у ВУАН прискорився розвиток досліджень у галузі техніки. Працями Є. Патона та його учнів було поставлено на наукову основу теорію зварювання і вивчення міцності зварних конструкцій. У 1934 р. було створено інститути електрозварювання та гірничої механіки.

Академічні кафедри і комісії, очолювані Д. Багалієм, М. Василенком, М. Грушевським, М. Слабченком, плідно розробляли проблеми історії України. У лінгвістиці і літературознавстві вагомі здобутки були одержані М. Возняком, С. Єфремовим, М. Зеровим, А. Кримським. Однак українознавчі дослідження влада постійно критикувала як націоналістичні. З вульгаризаторських позицій шельмувалися навіть праці першого історика-марксиста М. Яворського.

За допомогою спілок письменників, художників, композиторів ідеологічні відділи партійний комітетів придушували в зародку будь-яке відхилення від регламентованого мислення і лінії поведінки. Зовнішньо поважаючи національні форми культури, власті посилено прагнули уніфікувати зміст культурного процесу за ідеологічними стандартами так званого «соціалістичного реалізму».

Великою популярністю у читачів України користувалися вірші М. Бажана, М. Зерова, А. Малишка, М. Семенка, В. Сосюри, твори прозаїків А. Головка, Івана Ле, Петра Панча, Ю. Смолича, 3. Тулуб, Ю. Яновського, драматургів І. Кочерги, М. Куліша, І. Микитенка.

У передвоєнному десятиріччі розквітнув талант багатьох українських майстрів мистецтва. Зокрема, у розвиток музичної культури великий внесок зробили композитори М. Вериківський, К. Данькевич, П. Козицький, В. Косенко, Б. Лятошинський, Л. Ревуцький.

Продовжували плідно працювати корифеї української сцени М. Садовський і П. Саксаганський. їхні традиції розвивали молодші віком А. Бучма, О. Ватуля, В. Добровольський, Н. Ужвій, Ю. Шумський, Г. Юра. Всесвітню славу завоювали оперні співаки Б. Гмиря, М. Гришко, М. Литвиненко-Вольгемут, І. Паторжинський, О. Петрусенко та ін.

В історію українського театру золотими літерами вписано ім’я Леся Курбаса — актора-новатора, обдарованого режисера і талановитого організатора, керівника знаменитого театрального колективу «Березіль». У 1933 р. він був звинувачений у націоналізмі і загинув у концтаборах.

Плідно працювали художники старшого покоління — М. Бойчук, І. Їжакевич, Ф. Кричевський, М. Самокиш, К. Трохименко, О. Шовкуненко та ін. У 1936 р. за сфабрикованими звинуваченнями чекісти заарештували М. Бойчука і кількох його учнів, а через рік усі вони були розстріляні.

Висновки. Культурне будівництво 1930-х pp. характеризується надзвичайно високими, справді революційними темпами. Проте ці трагічні роки краще назвати «розстріляним відродженням».

У цей час було досягнуто значних успіхів у ліквідації неписьменності дорослого населення, запроваджено всеобуч у шкільній освіті, створено умови для прискореного розвитку вищої школи і науки. Разом з тим за безпідставними звинуваченнями в «українському буржуазному націоналізмі» були знищені сотні видатних діячів культури, тисячі й десятки тисяч культурних працівників.

Сталінщина завдала нищівних ударів українській культурі. Різке послаблення інтелектуального потенціалу нації вирішальною мірою позначилося на її здатності чинити опір тоталітарній державі.

Список використаної літератури

1. Закович М. Культурологія: українська та зарубіжна культура: Навч. посіб. / Микола Михайлович Закович (ред.). — К. : Знання, 2004. — 567с.
2. Захарченко Г. Культурологія: навч. посіб.. — О. : Одеський державний медуніверситет, 2007. — 240с.
3. Матвєєва Л. Культурологія: Курс лекцій:Навч. посібник для студ. вищих навч. закл.. — К. : Либідь, 2005. — 512с.
4. Матвієнко Л. Культурологія: навч. посібник / Київський національний торговельно- економічний ун-т. — К. : КНТЕУ, 2007. — 285с.
5. Парахонський Б. О., Погорілий О. І., Йосипенко О. М., Собуцький М. А., Савельєва М. Ю. Культурологія: Навч. посібник / Національний ун-т «Києво-Могилянська академія» / О.І. Погорілий (упоряд.), М.А. Собуцький (упоряд.). — К. : Видавничий дім «КМ Академія», 2003. — 314с.