ВСТУП

Актуальність теми. Зміни в міжнародних відносинах і міжнародному праві кінця ХХ ст. поставили перед наукою низку нагальних проблем. Аналіз суб’єктів міжнародного права, які функціонували в різні історичні епохи, засвідчує, що для більшості з них не властивий суверенітет. Виводити міжнародну правосуб’єктність на основі суверенітету означає звужувати коло суб’єктів міжнародного права. Лише в останні століття держави (і далеко не всі) підпадають під це поняття. Суверенітет можна взяти за критерій певної класифікації суб’єктів міжнародного права, але некоректно виводити з нього сутність правосуб’єктності.

Основою, джерелом міжнародної правосуб’єктності є міжнародні договори та звичаї, що регулюють міжнародне співробітництво учасників міжнародних відносин. Саме в нормах міжнародного права можна виявити особливості міжнародної правосуб’єктності, носіїв міжнародних прав та обов’язків, риси, повноваження учасника міжнародних відносин як суб’єкта міжнародного права та ін. Міжнародна правосуб’єктність — властивість суб’єктів міжнародних відносин — визнана і визначена нормами міжнародного права.

Аналіз основ міжнародної правосуб’єктності, становлення, розвиток та зникнення окремих суб’єктів міжнародного права, здійснення ними правоздатності, дієздатності і деліктоздатності засвідчує, що коло суб’єктів, їхні права та обов’язки підвладні впливу закономірностей, які діють на них (суб’єктів) через міжнародні відносини та міжнародне право.

Виходячи з актуальності теми, ми поставили собі за мету проаналізувати особливості міжнародної правосуб’єктності фізичних осіб.

Різні аспекти історії міжнародного права аналізувалися вітчизняними авторами (М.О.Баймуратов, М.В.Буроменський, В.Г.Буткевич, В.А.Василенко, В.Н.Денисов, А.І.Дмитрієв, В.І.Євінтов, О.В.Задорожній, В.І.Кисіль, В.М.Корецький, І.І.Лукашук, В.В.Мицик, О.О.Мережко, В.І.Муравйов, Н.М.Ульянова, Л.Д.Тимченко, В.М.Репецький та ін.).

Поставлена мета зумовила вирішення таких завдань:

— розкрити ґенезу доктрини міжнародної правосуб´єктності індивіда;

— виявити особливості міжнародної правосуб’єктності фізичних осіб.

Об’єктом дослідження є закономірності та механізми утвердження міжнародної правосуб´єктності індивіда.

Предметом дослідження є особливості міжнародної правосуб’єктності фізичних осіб.

Методи дослідження визначені його метою і завданнями. Дослідження проведене з застосуванням різноманітних загальнотеоретичних і спеціально-наукових методів пізнання та підходів до вивчення теорії і практики докласичного міжнародного права.

РОЗДІЛ 1. Теоретичне визначення правосуб’єктності фізичної особи

1. Визнання особи суб’єктом міжнародного права

Питання віднесення фізичних осіб до суб’єктів міжнародного права завжди викликало гострі дискусії як у вітчизняній науці, так і серед зарубіжних науковців. Це пов’язано, перш за все, з визначенням ознак суб’єкта міжнародного права, а також врахуванням їх як критерію під час надання фізичній особі статусу такого суб’єкта.

Історично суб’єктами міжнародного права визнавалися держави. Норми міжнародного права розумілися як такі, що встановлюються виключно державами і є результатом їхньої взаємної згоди.

Сучасні тенденції у світі зумовили появу концепцій щодо визнання фізичних осіб суб’єктами міжнародного права. При цьому слід зазначити, що більш дискусійним це питання виявилося для вітчизняної правової доктрини з огляду на її значну теоретизованість порівняно з зарубіжними. Оскільки в теорії міжнародного права за кордоном немає чіткого розподілу суб’єктів міжнародного права, то визнання фізичних осіб такими не викликає значних суперечок — факт їх участі в міжнародних правовідносинах з приводу захисту власних прав та інтересів і несення відповідальності за певні злочини на міжнародному рівні сприймається як незаперечний.

Якщо брати до уваги той факт, що ознакою суб’єкта міжнародного права є така важлива характеристика як участь у міжнародній нормотворчості, то слід визнати, що індивіду як фізичній особі така ознака не притаманна [16, c. 98-99].

Вітчизняна правова доктрина стосовно означеного питання дотримується саме згаданих позицій. Оскільки індивід — фізична особа не володіє такою важливою ознакою, притаманною взагалі суб’єкту міжнародного права, як можливість не лише мати суб’єктивні права та обов’язки, але й брати участь у виробленні міжнародних норм, які породжують ці права, та його не можна повною мірою визнати суб’єктом міжнародного права. Зважаючи на можливість виступати суб’єктом певних міжнародно-правових відносин( а саме щодо захисту своїх прав та інтересів) а також відповідати на міжнародному рівні за вчинення конкретних злочинів, і враховуючи неможливість бути повноцінним суб’єктом міжнародного права за відсутності визначених правомочностей, фізичній особі необхідно надати особливого статусу в міжнародному праві, який передбачає надання їй прав щодо захисту власних інтересів, а також обов’язок відповідати за вчинення певних діянь на міжнародному рівні.

Слід визнати, що сучасні трансформаційні зміни в суспільстві висувають на перше місце людину, її інтереси. У загальній системі цінностей права і свободи людини займають центральне місце, домінуюче над усіма іншими. На сьогодні будь-яке явище суспільного життя оцінюється через людиномірний фактор. Проте, тут наголошується саме на посиленні міжнародних аспектів захисту людини у світлі збереження її інтересів та задоволення потреб у сучасних умовах. Гуманізація та гуманітаризація всіх сфер суспільного життя свідчить про те, що норми міжнародного права, як і внутрішньодержавні норми, своїм основним призначенням мають врешті-решт захист особи, громадянина певної держави або особи, яка належить до певної нації та народності, що проявляється через обстоювання інтересів держави, зазначеної групи людей, а отже — і людини як такої.

Означеної позиції дотримуються й деякі закордонні юристи-науковці. Так, Я.Броунлі вважає, що «було б марним відносити індивіда до суб’єктів міжнародного права, оскільки це передбачало б наявність у нього прав, яких у дійсності не існує».

Прибічники іншої думки стоять на засадах визнання індивіда суб’єктом міжнародного права. Така позиція домінує в основному, як ми вже зазначали, в міжнародній правовій доктрині [19, c. 38].

Для обґрунтування визнання фізичної особи суб’єктом міжнародного права одні висувають докази про те, що при цьому перш за все слід взяти до уваги те. чи реально беруть вони участь у міжнародних правовідносинах. Оскільки фізичні особи володіють певним обсягом прав та обов’язків, який дає їм змогу виступати учасниками таких відносин, і реально беруть у них участь, то відповідно вони являються суб’єктами міжнародного права. Так, австрійський вчений А.Фердросс вказує, що «суб’єктами міжнародного права є особи, поведінка яких регулюється безпосередньо міжнародним правопорядком».» Отже, можна зробити висновок, що оскільки поведінка фізичних осіб при участі в міжнародних правовідносинах так чи інакше регулюється міжнародними нормами, то вони, хоча Й не беруть участі в створенні таких норм, проте являються суб’єктами права. І хоча вони не мають права укладати міжнародні договори, які є основним джерелом міжнародних норм, але все ж таке право є лише однією з характеристик суб’єкта міжнародного права, але не визначальною.

Інші у своєму підтвердженні йдуть далі, наводячи як доказ наявність у фізичних осіб таких важливих прав, як право на захист власних інтересів, та обов’язків щодо відповідальності за свої діяння на міжнародному рівні. Вони наголошують, що в сучасному світі прослідковується тенденція до зростання кількості міжнародних договорів, які закріплюють права та обов’язки індивідів, все більше уваги приділяється статусу окремих груп — біженців, жінок, дітей, національних меншин, розширюються можливості щодо звернення за захистом своїх прав до міжнародних органів. При цьому зауваження робиться стосовно того, що не можливо виступати, наприклад, у міжнародному суді як сторона в спорі державі, яка має статус суб’єкта міжнародного права, та індивіду, який такого статусу не має. Така позиція є досить поширеною серед зарубіжних науковців.

Як влучно зауважує Ю.Є. Карлов, такі права «мають виключно вторинний характер, оскільки є наслідком угоди учасників відповідних міждержавних договорів».   Слід зважати на природу таких відносин — вони спрямовані знову ж таки на захист інтересів особи, яка сама по собі не має правової можливості брати участь у міжнародних правовідносинах та у створенні норм міжнародного права [11, c. 102-103].

В аспекті захисту прав та інтересів фізичні особи також стають носіями певних міжнародних прав і обов’язків, що свідчить, на думку деяких авторів, про володіння спеціальною міжнародною правосуб’єктністю. Так, М.А. Баймуратов зазначає, що норми, які містяться в ряді міжнародних документів, таких як Конвенція з прав людини, Загальна декларація прав людини. Міжнародний пакт про громадянські та політичні права та в багатьох інших, свідчать про визнання міжнародної правосуб’єктності фізичних осіб. Більш того, кожен відповідно до Конвенції з прав людини має право на міжнародний захист своїх прав та свобод у разі їх порушення, що закріплено й в Конституції України. На нашу думку, це більше свідчить не про визначення ролі фізичної особи як суб’єкта міжнародного права, а про звернення уваги інших суб’єктів, а саме держав, міжнародних організацій на особливий статус особи та необхідність її захисту всіма можливими правовими засобами.

У будь-якому випадку, не можливо однозначно стверджувати стосовно визнання чи невизнання особи суб’єктом міжнародного права, оскільки за відсутності чіткої позиції законодавства потреба виникає в більш ретельному дослідженні означеної проблеми. Оскільки до сьогодні не побудовано чіткої наукової моделі щодо статусу особи в міжнародному праві, то вважаємо за необхідне зробити ці об’єктом різнобічних досліджень та вироблення однозначної позиції у вітчизняній науці [3, c. 71-72].

1.2. Генеза доктрини міжнародної правосуб´єктності індивіда

За участю Г. Лаутерпахта й  організаторської ролі приймалися основоположні міжнародно-правові документи в галузі прав людини (Загальна декларація прав людини 1948 p., Міжнародний білль прав людини, проекти яких він підготував, Європейська конвенція прав людини 1950 p., структуру й основні положення якої він розробив у своїх підготовчих матеріалах, численні конвенції з прав людини у системі ООН та ін.), йому належить неоціненна роль у розробці проекту Віденської конвенції про право міжнародних договорів та ін.

Найбільш визнані авторитети теорії держави, теорії права, міжнародного глави урядів, міністри закордонних справ і просто дипломати, співробітники міжурядових організацій характеризували його як неперевершеного практика міжнародного права, фахівця з енциклопедичними знаннями [7, c. 49].

З численних заслуг цього вченого і практика-міжнародника чи не найбільш вагомою є та, що йому вдалося вплинути на суттєві зміни в осягненні природи сучасного міжнародного права. Дослідження вчених кін. XX — поч. XXI ст. виявляють, що в цей період відбувається «трансформація міждержавного міжнародного права у зв´язку з кризою інституту держави як основного й єдиного його суб´єкта з поступовим нарощуванням у ньому компонента прав людини (з середини XX ст.)». Так ось, першим, хто передбачив і визначив основні напрямки зміни сучасного міжнародного права, був Г. Лаутерпахт. Його фундаментальне дослідження (з часу публікації якого в цьому році виповнюється 60 років) «Міжнародне право і права людини» докорінно змінило ставлення до міжнародного права не лише в наукових колах, а й серед практиків. Не можна сказати, що йому належить заслуга формулювання центрального постулату сучасного міжнародного права: «Держава існує для людини, а не людина для держави». Сліди його віднаходимо ще в античні часи. Однак заслуга Г. Лаутерпахта в тому, що він був першим, хто помітив і розкрив сутність міжнародного права як права людини.

Нерідко противники міжнародно-правової суб´єктності індивіда вимагають дотримуватися таких критеріїв, які не передбачені ні міжнародними договорами, ні авторитетними рішеннями міжнародних судів. Так, у Консультативному висновку Міжнародного суду ООН від 11 квітня 1949 р. у справі «Відшкодування збитків, понесених на службі ООН» Суд досить чітко визначив, кого слід вважати суб´єктом міжнародного права: «Бути суб´єктом міжнародного права значить мати здатність володіти міжнародними правами і обов´язками, а також спроможність підтримувати ці права зверненнями, заявами у міжнародні судові інстанції».

Застереження про звернення в міжнародні судові інституції противники міжнародної правосуб´єктності фізичної особи завжди вважали наріжним каменем в обґрунтуванні їх позиції. Як тільки держави зняли заборону (Україна, Росія та інші держави колишнього Радянського Союзу в тому числі) на такі звернення, вони почали висувати нові критерії: «Брати участь у створенні норм міжнародного права і… мати повноваження по забезпеченню виконання норм міжнародного права». Під забезпеченням виконання норм міжнародного права вони розуміють як здатність виконувати обов´язки і нести відповідальність, так і мати право звернення з позовом до держави у міжнародні установи. Якщо виходити з критерію «брати участь у створенні норм міжнародного права», то майже половина держав (і не тільки малих, невизнаних чи залежних) і міжнародних організацій випадає з кола суб´єктів міжнародного права, оскільки вони мало беруть участь у міжнародній правотворчості. Разом з тим не можна категорично заявляти, що фізичні особи зовсім відсторонені від міжнародної правотворчості. Деякі вчені вважають, що «твердження про те, що індивіди не беруть участі у виробленні міжнародного права, не можна визнати абсолютним». Зокрема, вони називають вплив доктрин на вироблення норм міжнародного права, розробку вченими проектів конвенцій (наприклад, Конвенції про права дитини) для обговорення і утвердження в рамках ООН тощо [7, c. 50].

Не може викликати особливих заперечень питання щодо здатності індивідів нести обов´язки і відповідальність з виконання норм міжнародного права. Після проголошення вироку Міжнародним воєнним трибуналом у Нюрнберзі: «Злочини проти міжнародного права здійснюються людьми, а не абстрактними утвореннями, і лише шляхом покарання індивідів, які здійснюють такі злочини, приписи міжнародного права можуть бути примусово здійснені», яких-небудь серйозних заперечень з цього приводу ні в науці міжнародного права, ні на практиці не висловлювалось. Питання перестало бути дискусійним після створення Міжнародного кримінального трибуналу по Югославії і Міжнародного кримінального суду по Руанді. Стаття 1 Статуту Трибуналу по Югославії закріпила, що «Міжнародний Трибунал має повноваження переслідувати в судовому порядку осіб, що вчинили чи надавали накази здійснювати серйозні порушення міжнародного гуманітарного права, здійснених на території колишньої Югославії з 1991 р. відповідно до положень цього Статуту», а ст. 1 Статуту Трибуналу по Руанді визнавала дещо іншу сферу його застосування: «Міжнародний Трибунал по Руанді має повноваження переслідувати в судовому порядку осіб, що вчинили серйозні порушення міжнародного гуманітарного права, здійснені на території Руанди, і громадян Руанди, відповідальних за такі злочини, здійснені на території сусідніх держав між 1 січня 1994 р. і 31 грудня 1994 р., відповідно до положень цього Статуту».

Остаточно були усунуті будь-які сумніви з такого питання, коли було створено Міжнародний кримінальний суд і встановлено, що він діятиме на постійній основі, доповнюватиме національні кримінальні юрисдикції, здійснюватиме власну юрисдикцію над особами, які вчинили найбільш серйозні злочини міжнародного значення (ст. 1). Статут Суду закріплює його юрисдикцію над фізичними особами і визначає, що «особи, які скоїли злочин в межах юрисдикції Суду, нестимуть індивідуальну відповідальність і підлягають покаранню відповідно до цього Статуту» (ст. 25); дає широкий перелік злочинів, які мають кваліфікуватися як геноцид чи злочини проти людяності, воєнні злочини або агресія (статті 5-8) [7, c. 51].

РОЗДІЛ 2. Основні риси та особливості міжнародної правосуб’єктності фізичної особи

2.1. Міжнародна правосуб’єктність фізичної особи

В питанні міжнародної правосуб’єктності фізичної особи наука і практика розвивалися не досить синхронно. Та й у межах науки міжнародного права в цьому питанні ніколи не було одностайності. У західній науці міжнародного права питання міжнародної правосуб’єктності фізичної особи розглядалося від її повного невизнання (до кінця ХІХ ст. включно) до поодинокого визнання (період між двома світовими війнами), до появи шкіл, напрямів, які безумовно визнають таку правосуб’єктність. Проте не можна сказати, що серед західних фахівців міжнародного права сьогодні відсутні опоненти міжнародної правосуб’єктності фізичної особи. Але, як правило, роблять вони це тому, що обстоюють «чистоту» більш загальної концепції (наприклад, нормативістської чи окремих напрямів позитивістського підходу тощо), а не в силу упередженого ставлення до фізичної особи. Так само вони відмовляють у правосуб’єктності іншим учасникам міжнародних правовідносин.

Радянська наука міжнародного права розвивалася в напрямі повного невизнання фізичної особи як суб’єкта міжнародного права. Власне, тут зайве вживати слово «розвивалася», бо, незважаючи на опубліковані монографії, статті з цього питання, їхньою метою було довести тезу: фізична особа не може бути суб’єктом міжнародного права, бо вона ніколи не може ним бути. А за такого ставлення до проблеми особливо винахідливим не станеш.

Коливання або висловлення сумніву з цього питання розцінювалися як спроби підірвати підвалини держави, її суверенітет, у кінцевому підсумку — як антирадянська пропаганда. Тому вчені досить однозначно і прямолінійно висловлювалися (як правило, на початку дослідження проблеми) проти правосуб’єктності фізичної особи, а потім уже «доводили», як шкідливо міркувати інакше. Всі «проти» висловлювалися як директива, а не як теза, шо підлягає доведенню. Такі директивні вказівки могли лише трохи відрізнятися за формою незалежно від часу їх висловлення, наприклад: Є. Б. Пашуканіс (1935): «Будь-яка міжнародно-правова норма — звичайна чи договірна — наділяє правами та обов’язками тільки державу, а не окремих громадян»; Ф.Кожевніков (1947): «Суб’єктами міжнародного права виступають, як правило, тільки держави. Окремі фізичні особи не можуть бути суб’єктами цього права»; Г.Тункін (1956): «Радянська наука міжнародного права одностайна у визнанні того, що індивіди не є суб’єктами міжнародного права. Будь-який індивід перебуває під владою держави, на території якої він знаходиться, і підкоряється правопорядку цієї держави»; С. В. Черниченко (1974): «Індивіди ні за яких умов не є і не можуть бути суб’єктами міжнародного права»; Г. В. Ігнатенко (1982): «Індивіди перебувають під юрис-дикцією відповідної держави і виступають суб’єктами внутрішньодержавних правових відносин. Вони не мають самостійного міжнародного статусу, не володіють юридичною здатністю до незалежного здійснення міжнародних прав та обов’язків і внаслідок цього не є суб’єктами міжнародного права»; П. М. Бірюков (1998): «Індивіда до суб’єктів міжнародного права відносити не можна» [2, c. 69-70].

Всі аргументи, які виробила радянська наука міжнародного права в боротьбі з визнанням міжнародної правосуб’єктності фізичної особи, можна звести до таких: 1) суб’єктами міжнародного права можуть бути лише правотворчі учасники міжнародних відносин; 2) суверенітет — це основа міжнародної правосуб’єктності; 3) суб’єкт права повинен бути здатним здійснювати автономну волю; 4) суб’єкт міжнародного права повинен мати здатність бути учасником контрольного механізму щодо здійснення норм міжнародного права.

Противників міжнародної правосуб’єктності фізичної особи не бентежив той факт, що до індивіда в цьому питанні вони підходять з інших позицій, аніж це передбачено в теорії права.

В теорії права до суб’єкта права висуваються дві основні вимоги: 1) учасник таких відносин повинен мати здатність бути носієм суб’єктивних юридичних прав та обов’язків і 2) він набуває такої здатності в силу правових норм. Теорія права не ставить вимоги до суб’єкта права обов’язково мати здатність творити право, володіти суверенітетом чи бути учасником механізму контролю за якістю реалізації норм права. Такі властивості важливі при визначенні характеру, особливості правосуб’єктності, місця учасника правовідносин серед інших суб’єктів права. Категорія «суб’єкт права» визначає, до кого звернено право і на кого розраховані його норми.

Розуміючи це, в останні роки в радянській науці міжнародного права після зняття ідеологічних вимог почали висловлюватися, хоч і не дуже впевнено, інші погляди на міжнародну правосуб’єктність фізичної особи. Одні автори (І. П. Бліщенко) почали закликати «переглянути питання про роль людини в міжнародних відносинах, визнати її суб’єктом міжнародного права другого рівня». Інші (Р. А. Тузмухамедов), віддаючи пріоритет старій догмі, все-таки почали сумніватися в її коректності: «Відомо, що, на відміну від національного права, суб’єктами міжнародного права є не просто носії прав та обов’язків, а те, що, крім іншого, виступає його творцем, чиєю волею створюються норми. Міжнародний правопорядок без’ядерного і ненасильницького світу немислимий, якщо народи, індивіди, їхні громадські організації не зможуть реально здійснювати свою міжнародно-правову суб’єктність» [8, c. 329-330].

Деякі автори (В. С. Верещетін, Р. А. Мюллерсон) уже готові визнати міжнародну правосуб’єктність фізичної особи, але в дуже обмеженій сфері міжнародних відносин: «Індивід щораз більше безпосередньо й тісно стикається з міжнародним правом, розширюється обсяг його міжнародної правосуб’єктності. Більшість міжнародних норм у галузі прав людини дійсно є надто абстрактними і потребують для своєї реалізації прийняття конкретних внутрішньодержавних актів. Проте навряд чи правомірним є відчуження самої людини від міжнародних документів, спрямованих на захист її прав. Гадаємо, що такі договори містять обов’язки держави не тільки перед іншими державами-учасниками конкретного договору, а й перед своїми громадянами».

Нарешті, з’явилися й безумовні прихильники міжнародної правосуб’єктності особи (Н. В. Захарова). Але основним аргументом такої позиції є не міжнародно-право-вий матеріал, а ідеологічне твердження, що така постановка питання не нашкодить міжнародному праву: «Визнання міжнародної правосуб’єктності індивіда не викличе ніяких революційних змін у теорії міжнародного права, бо воно не зачіпає державного суверенітету — основи цього права. Зберігається всевладдя держави у визначенні прав та обов’язків своїх громадян. Міжнародна правосуб’єктність індивіда, тобто застосування до індивідів окремих норм міжнародного права, — одна з реалій сучасного міжнародного життя».

Очевидно, що ідеологічне (неправове) заперечення міжнародної правосуб’єктності фізичної особи, як і її ідеологічне обґрунтування, не мають перспектив на міжнародно-правове визнання. Але й такий підхід насторожив деяких авторитетів міжнародного права (Ю. М. Колосов), які готові повернутися до визнання єдиного суб’єкта міжнародного права — держави: «Ми не схильні ігнорувати зростання ролі особи… в розширенні контактів між народами. Визнання поряд із державами міжнародної правосуб’єктності особи… спричинило б встановлення своєрідної ієрархії суб’єктів. У такому разі «ієрархізація» могла б торкнутися й самих держав, що суперечило б принципу їх рівноправності. Варто повернутися до концепції, згідно з якою суб’єктами міжнародного права є лише держави. Що ж стосується решти учасників міжнародних відносин, то вони можуть залишатися в цій ролі як дестинатори міжнародного права» [6, c. 40].

2.2. Практика міжнародно-правового співробітництва в галузі правосуб’єктності фізичної особи

Зарубіжна наука міжнародного права (А. О. Обіладе, Д. Р. О’Коннел, Дж. Удочі, Л. Дж. Грін, П. К. Менон, Е. Хамбро, Г. Лаутерпахт та ін.) в цілому визнає міжнародну правосуб’єктність фізичної особи. Звичайно, і тут висловлюються певні застереження, але не надто категоричні. Наприклад, Г. Даам: «Індивід має певні права і навіть правоздатність захищати свої права в міжнародних інстанціях. Індивід не затуляється повністю своєю державою»; Я. Броунлі: «Міжнародне право покладає певного роду обов’язки на індивідів як таких»; Л. Опенгейм: «Хоч нормальними суб’єктами міжнародного права є держави, вони можуть розглядати фізичних осіб як таких, що безпосередньо наділені міжнародними правами та обов’язками, і в цих межах робити їх суб’єктами міжнародного права»; А. Фердросс: «В обмежених рамках індивіди можуть безпосередньо зобов’язуватися нормами міжнародного права, і їм можуть надаватися права» та ін.

І в зарубіжній науці міжнародного права вчені часто бувають непослідовними, коли вони в загальних твердженнях виступають категорично проти міжнародної правосуб’єктності фізичної особи, а в аналізі міжнародних договорів наголошують на такій правосуб’єктності.

Очевидно, фактором утвердження міжнародної правосуб’єктності фізичної особи може бути не те або інше твердження науковця, а аналіз міжнародної практики, передусім джерел міжнародного права і судової практики. Втім, доктринальний підхід не слід цілком ігнорувати, адже він може свідчити і про opinio juris sive necessitatis стосовно правосуб’єктності фізичної особи в міжнародному праві.

Практика міжнародно-правового співробітництва в галузі правосуб’єктності фізичної особи розвивалася в XX ст. у напрямі поступового, але стабільного закріплення її міжнародно-правового статусу. Так, створена 1907 р. у Картаго (Коста-Рика) на основі Вашингтонської конвенції 20 грудня 1907 р. (підписана Коста-Рикою, Гватемалою, Гондурасом, Нікарагуа і Сальвадором) Центрально-Американська палата правосуддя мала повноваження розглядати позови громадян до держав. Згідно зі ст. 2 Конвенції, «Палата Правосуддя могла приймати на свій розгляд скарги, які можуть бути подані фізичними особами — підданими однієї з центрально-американських країн — проти будь-якого з інших урядів-учасників договору у зв’язку з порушенням договорів або конвенцій, а також інші справи, що мають міжнародне значення; безвідносно до того, чи підтримує цю скаргу власний уряд, чи ні, якщо ж національні можливості, які закони відповідної країни передбачають проти таких порушень, були використані або була очевидна відмова у здійсненні правосуддя» [17, c. 51].

За десять років існування Палата Правосудця (1908— 1918) розглянула десять справ, у п’яти з них індивіди виступали проти держави. У чотирьох справах було визнано, що недостатньо використані національні можливості, а в одній позов фізичної особи до держави не було задоволено.

На основі Гаазької конвенції (XII) 1907 р. було зроблено спробу створити Міжнародний Призовий Суд, якому надавалися повноваження розглядати позови фізичної особи до іноземної держави (ст. 4). Конвенцію було підписано переважною більшістю держав, які брали участь у Конференції. Суд так і не було створено, позаяк вступ конвенції в силу зумовлювався ратифікацією і набуттям чинності Лондонської декларації 1909 р. про морську війну. Ніхто з держав-учасників конвенції не ратифікував, і Декларація також не набрала чинності.

За Версальським договором (ст. 297) фізичним особам забезпечувалося право позову до Німеччини та інших держав у змішаних арбітражних судах (ст. 304). Дванадцять держав створили такі суди з Німеччиною, вісім — з Австрією, сім — з Угорщиною, по шість — із Болгарією і Туреччиною.

Десятки тисяч позовів фізичних осіб висунуто до Німеччини (близько 30 тисяч — у польсько-німецькому суді, 20 тисяч — у французько-німецькому суді, 10 тисяч — в англо-німецькому суді, до 13 тисяч — в американо-німецькій змішаній комісії). У багатьох їхніх рішеннях, крім іншого, визнавалася міжнародна правосуб’єктність фізичної особи. Так, англо-німецький арбітражний суд у справі «Ледерер проти Німеччини» визначив, що права громадян союзних та асоційованих держав щодо компенсації нанесення їм збитків Німеччиною гарантуються Версальським договором безпосередньо. У справі «Зігвальд, Чарльз проти Німеччини» французько-німецький змішаний арбітражний суд визнав (1926), що міжнародні права громадян щодо Німеччини гарантуються їм ст. 297 (е) Версальського договору і що їм немає необхідності вдаватися до посередництва Франції.

Створений на основі німецько-польської конвенції (1922 р.) Верхньосілезький арбітражний суд розглянув у 1922—1937 рр. понад 2300 позовів фізичних осіб проти держави. У справі «Штейнер і Гросс проти польської держави» суд відкинув, як юридично необґрунтовану, заяву польської держави, що конвенція не передбачає за польськими громадянами права позову проти польської держави, що згідно з принципами міжнародного права особа не має повноважень проти її власної держави. Суд наголосив; що право фізичної особи пред’явити позов до держави гарантується конвенцією незалежно від громадянства особи.

Створений на основі Конвенції з питань урегулювання питань, які виникли в результаті Другої світової війни та окупації, між США, Великою Британією і Францією — з одного боку, та Німеччиною — з іншого (1952), Вищий Реституційний суд отримав право розглядати позови фізичних осіб до Німеччини. Перед цим судом фізичні особи могли виступати як позивачами, так і відповідачами у стосунках із державою.

Дванадцять держав уклали 1953 р. угоду з Німеччиною, за якою в 1954 р. було створено Змішану Комісію. Комісія отримала право розглядати позови фізичних осіб (кредиторів і боржників) до Німеччини. За Конвенцією про Світовий банк (1965) з метою гарантії прав, у тому числі й фізичних осіб, створено Міжнародний Центр з питань урегулювання інвестиційних спорів. Центр дістав повноваження розглядати заяви фізичних осіб до держав. Фізичні особи (ст. 25, 28, 36, 53) отримали право у міжнародному арбітражному процесі безпосередньо судитися з державою.

Більш як дві тисячі позовів фізичних осіб до держав розглянув Європейський Суд у правах людини, що значно більше, ніж за всю історію судів було розглянуто міждержавних спорів.

Досить чітко міжнародна правосуб’єктність фізичної особи наголошується в рішеннях Суду Європейського Союзу. У справі «Ван Генд і Лус проти Нідерландів» Суд зазначив: «Співтовариство констатує новий правовий порядок у міжнародному праві, за яким переваги держав щодо їх суверенних прав обмежуються, і суб’єктами визнаються не лише держави, а й громадяни». Суд, зокрема, встановив, що ст. 9, 12, 13 (2), 16, 31, 32 (1), 37 (2), 48, 52, 53, 59 (1), 60 (3), 85, 86, 92 (1), 95 договору про Європейський Союз прямо формулюють права та обов’язки як держав, так і фізичних осіб.

Згідно зі ст. 44 Американської конвенції з прав людини 1969 р. (вступила в силу 18 липня 1978 р.), за фізичною особою визнається право петиції в Міжамериканську Комісію з прав людини в разі порушення державою її прав.

У рамках ООН укладено ряд міжнародних конвенцій, які не тільки передбачають права та обов’язки держав щодо фізичних осіб, а й наділяють останніх деякими міжнародними правами та обов’язками. Тут насамперед слід назвати Міжнародний пакт про громадянські та політичні права та Факультативний протокол до нього, ст. 1 якого закріплює: «Держава-учасниця Пакту, що стає учасницею цього Протоколу, визнає компетенцію Комітету приймати і розглядати повідомлення від осіб, які підпадають під його юрисдикцію і які твердять, що вони є жертвами порушень даною державою-учасницею якогось із прав викладених у Пакті». Як показує аналіз висновків Комітету, він неодноразово визнавав державу винною перед особою (див. «Сандра Лавелас проти Канади», «Суерез де Гуерро проти Колумбії» та ін.) [20, c. 118-119].

Безпосередньо формулюються міжнародні права та обов’язки фізичної особи в Міжнародному пакті про економічні, соціальні і культурні права (1966), в Конвенції про запобігання злочину геноциду і покарання за нього

Питання міжнародної правосуб’єктності транснаціональних компаній (1948), у Міжнародній конвенції про ліквідацію всіх форм расової дискримінації (1985), Міжнародній конвенції про припинення злочину апартеїду і покарання за нього (1973), в Конвенції про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок (1979), у Конвенції проти тортур та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність людини, видів поводження і покарання (1985) та ін.

Звичайно, визначені в них права і свободи фізичних осіб є передусім проявом суверенної волі держав. Але для міжнародної правосуб’єктності суттєвим є не те, ким розроблені права та обов’язки, а їхня суть. Скажімо, обов’язки фізичних осіб не вдаватися до піратства, не використовувати незаконно прапор випливали з міжнародних звичаїв, які лише в 1982 р. були кодифіковані в конвенціях. За злочини проти миру, проти людяності відповідальність у статуті Міжнародного воєнного трибуналу (Нюрнберг) було передбачено вже після їх скоєння. Відповідальність за повітряне піратство та викрадення літаків передбачена цілою системою міжнародних конвенцій.

Нарешті щодо заперечення права фізичної особи звертатися в міжнародні судові установи з метою забезпечення виконання їхніх прав міжнародного характеру («Європейська конвенція про захист прав людини не передбачає права індивіда на звернення до Суду», «у судовій практиці держав завжди існувало правило, згідно з яким міжнародне право безпосередньо створює права і обов’язки для держав, а не для фізичних і юридичних осіб» і т. п.).

На доказ неправильності цього твердження наведемо кілька фрагментів з джерел міжнародного права і кілька положень з міжнародних судових рішень (не слід забувати також, що і національне законодавство надає таке право особам майже безперешкодно: див., наприклад Конституцію України (ст. 55), Конституцію Російської Федерації (п. З ст. 46 та ін.). У статті 1 Факультативного Протоколу до Міжнародного пакту про громадянські і політичні права закріплено, що «держава… визнає компетенцію Комітету про права людини приймати і розглядати повідомлення від підпадаючих під його юрисдикцію осіб, які твердять, що вони є жертвами порушень даною державою — учасницею якогось із прав, викладених у Пакті», а у ст. 2 цього ж Протоколу зазначено про право «особи… подавати на розгляд Комітету письмові повідомлення»; «кожна особа чи група осіб чи будь-яка неурядова організація законодавчо визнана в одній чи більше держав-членів Організації може подавати заяву в Комісію (Міжамериканська Комісія з прав людини) з викладом звинувачень або скарг про порушення Конвенції державою-її стороною» (ст. 44 Американської конвенції з прав людини, 1969 р.); «Суд (Європейський суд з прав людини) може приймати заяви від будь-якої особи, неурядової організації або групи осіб, які вважають себе потерпілими від допущеного однією з Високих Договірних Сторін порушення прав, викладених у Конвенції або у Протоколах до неї. Високі Договірні Сторони зобов´язуються не перешкоджати жодним чином ефективному здійсненню цього права» — ст. 34 Європейської Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод; «кожний громадянин Європейського Союзу або кожна фізична чи юридична особа, яка проживає чи має зареєстроване службове приміщення в державі-члені, має право звертатися до Європейського Парламенту» — ст. 44 Хартії основних прав Європейського Союзу  та ін.

Стосовно міжнародних судових рішень, то вище вже згадувалося рішення Міжнародного суду ООН у справі Лаграндів. Не менш чітку позицію займає і Суд Європейського Союзу. У справі «Ван Генд і Лус проти Нідерландів» він зазначив: «Співтовариство констатує новий правовий порядок у міжнародному праві, за яким переваги держав щодо їх суверенних прав обмежуються і суб’єктами визнаються не лише держави, а й громадяни». Практика Європейського суду з прав людини не лише визнає фізичну особу суб´єктом міжнародного права, а й дає чітку відповідь на всі заперечення, що їх висувають противники такої правосуб´єктності. Для наочності співставимо останні аргументи противників міжнародної правосуб´єктності фізичної особи (робота вийшла друком у 2010 р.) з рішенням цього Суду: 1) «Адресатом відповідних норм міжнародного права є не індивіди (цікаво, на якій підставі вони тоді звертаються в Європейський суд з прав людини, як добитися без визнання відповідної правосуб´єктності заявника принципу рівності сторін у судовому процесі, в якому відповідачем перед ним виступає держава?), а держави»; «Конвенція і Додаткові Протоколи стосуються відносин, які розкривають внутрішній правопорядок Договірних Держав, є міжнародними документами, які мають по суті, метою встановлення певних міжнародних норм, яких повинні дотримуватись Договірні Держави у відносинах з особами, які знаходяться під їх юрисдикцією стаття 1 Конвенції» і далі: «Суд підкреслює, що відповідно до ст. 1 кожному, хто знаходиться під їх юрисдикцією (Високих Договірних Сторін), забезпечуються права і свободи, визначені в… Конвенції. Стаття 1 не проводить ніякої різниці між видом норм чи конкретних заходів і не виводить зі сфери дії Конвенції ніяку сторону, яка знаходиться під «юрисдикцією» держав-учасниць». Таке застереження Суд змушений був зробити, оскільки в одній зі справ держава ставила під сумнів безпосередню дію норм Конвенції щодо фізичних і юридичних осіб[7, c. 53].

Якщо людина позивається в міжнародний суд не до держави, то чому відповідачем у таких судах виступає саме держава. Більше того, всі міжнародні суди, що розглядають заяви фізичних осіб до держав, забезпечують принцип рівності позивача і відповідача (сторін) у процесі.

На завершення слід зазначити, що порівняно невелике зрушення в нашій країні, як і в Росії, в дослідженні проблеми міжнародної правосуб´єктності індивіда часто викликане тим, що противники такої правосуб´єктності, захищаючи «честь доктрини», часто відразу відкидають аргументи, які висунув прихильник правосуб´єктності, без будь-якої мотивації. Професор А. Ковлер охарактеризував цю ситуацію коротко і виразно: «На том стоим!». Тому й виходить, що на один і той самий об´єкт дослідження вчені дивляться діаметрально протилежно, як, наприклад, професор І. Лукашук: «Визнання індивіда суб´єктом міжнародного права поставило б вимогу змінення самої природи цього права». А колишній Голова Європейського суду з прав людини професор Л. Вільдхабер вважає, що ця природа уже змінена: «Де б не обговорювалася Конвенція, ми не припиняли підкреслювати, що індивід знаходиться в центрі системи, що визнання Конвенцією індивіда як суб´єкта міжнародного права здійснило справжній переворот і що міжнародний захист його прав, який надається індивіду, не повинен слабнути» [7, c. 54].

ВИСНОВКИ

Отже, існують деякі утворення (насамперед індивіди та транснаціональні компанії), які володіють обмеженим колом прав і обов’язків у міжнародному прав, що здійснюються ними лише у міжнародній правозастосовній діяльності. Тобто вони є фактично бенефіціаріями (користувачами) міжнародного права.

Правовою формою діяльності індивідів на міжнародній арені є правозастосування позитивного характеру, наприклад захист порушеного права, чи негативного несення відповідальності за споєння міжнародного злочину.

Хоча на сьогодні питання наділення фізичної особи міжнародною правосуб’єктністю практично вирішено на її користь, але існує ще багато противників цієї концепції. їх аргументація зводиться до двох тез:

1)       комплекс прав фізичних осіб опосередковується волею держав;

2)       право звернення до Європейського суду з прав людини мають лише громадяни держав-членів Ради Європи (аналогічно до інших міжнародних судів).

Аргументація прихильників полягає у наступному:

1) індивід має права і обов’язки, визначені міжнародним правом;

2) індивід може брати участь у міжнародних відносинах;

3) індивід здатен нести відповідальність за нормами міжнародного права у міжнародних кримінальних судах.

Більш радикальним у своїх судженнях є Жан Тускоз, який зауважив, що міжнародне право виникло до початку існування держави як суб’єкта міжнародного публічного права, що застосовується повсюдно. Він є дотримується позиції, що суб’єктом права є передусім особа, а вже потім, у другу чергу, деякі інституції, наділені правами юридичної особи. У міжнародному праві, як у будь-якій іншій галузі права, суб’єктом є насамперед фізична особа.

У будь-якому разі, практика міжнародно-правового співробітництва в галузі правосуб’єктності фізичної особи сягає ще початку XX ст, коли у 1907 році у Картало (Коста-Ріка) на основі Вашингтонської конвенції, яка була підписана Коста-Рікою, Гватемалою, Гондурасом, Нікарагуа і Сальвадором, Центральноамериканська палата правосуддя отримала повноваження розглядати позови громадян до держав. Згідно зі ст. 2 Конвенції «Палата Правосуддя могла приймати на свій розгляд скарги, які можуть бути подані фізичними особами — підданими однієї з центральноамериканських країн — проти будь-якого з інших урядів-учасників договору у зв’язку з порушенням Договорів або конвенцій, а також інші справи, що мають міжнародне значення; безвідносно до того, чи підтримує цю скаргу власний уряд, чи ні, якщо ж національні можливості, які закони відповідної країни передбачають проти таких порушень, були використані або була очевидна відмова у здійсненні правосуддя».

Досить чітко міжнародна правосуб’єктність фізичної особи проглядається в рішеннях Європейського Суду з прав людини. У справі «Ван Генд і Лус проти Нідерландів» Суд зазначив, що співтовариство констатує новий Правовий порядок у міжнародному праві, за яким переваги держав щодо їх суверенних права обмежуються, і суб’єктами визнаються не лише держави, а й громадяни.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1. Антонович М.М.. Міжнародне публічне право: Навч. посіб. для студ. вищ. навч. закладів. — К. : Видавничий дім «КМ Академія», 2003. — 308с.
2. Анцелевич Г. О., Покрещук О. О.. Міжнародне право: Підручник для студ. спец. «Міжнародне право» вищ. навч. закладів / Українська академія зовнішньої торгівлі. — К. : Алерта; Пектораль, 2003. — 409с.
3. Баймуратов М. Міжнародне право: Підручник / Маріупольський держ. гуманітарний ун-т. — Суми : Університетська книга, 2006. — 424с.
4. Бекяшев К. А. К вопросу о международной правосубъектности индивида // Международное публичное право. — М, 2004.
5. Буроменський М. В., Кудас І. Б., Маєвська А. А., Семенов В. С., Стешенко В. М.. Міжнародне право: навч. посібник / М.В. Буроменський (заг.ред.). — К. : Юрінком Інтер, 2008. — 336c.
6. Буткевич О. В. Теорія і практика до класичного міжнародного права : автореф. дис…. д-ра юрид. наук. — К., 2009.
7. Буткевич В. Генеза доктрини міжнародної правосуб’єктності індивіда [Текст] / В. Буткевич // Право України. — 2010. — № 2.- С.44-54
8. Буткевич В., Войтович С. А., Григоров О. М., Заблоцька Л. Г., Задорожній О. В.. Міжнародне право: Основні галузі:Підручник для студ. вищих навч. закл., що навчаються за спец. «Міжнародне право», «Міжнародні відносини» / Володимир Григорович Буткевич (ред.). — К. : Либідь, 2004. — 814с.
9. Георгіца А., Чикурлій Сергій Олександрович. Міжнародне публічне право: Навч.-метод. посіб. / Чернівецький національний ун-т ім. Юрія Федьковича. — Чернівці : Рута, 2002. — 175с.
10. Грудницька С. Розвиток теорії правосуб’єктності: господарсько-правове дослідження // Юридична Україна. — 2009. — № 6. — С. 103-109
11. Дмитрієв А. Міжнародне публічне право: Навч. посіб. / Київський ун-т права; Інститут міжнародних відносин Київського національного ун-ту ім. Тараса Шевченка / Ю.С. Шемшученко (відп.ред.), Л.В. Губерський (відп.ред.). — К. : Юрінком Інтер, 2001. — 638с.
12. Евгеньев В. В. Субъекты международного права // Международное право. — М., 1957
13. Мацко А. Міжнародне право: Навч. посіб. / Міжрегіональна академія управління персоналом. — К. : МАУП, 2002. — 216с.
14. Пивовар В. Правосуб’єктність фізичної особи як суб’єкта трудових правовідносин // Юридична Україна. — 2011. — № 3. — С. 70-74
15. Пронюк Наталія Василівна. Сучасне міжнародне право: навч. посібник. — К. : КНТ, 2008. — 342с.
16. Сироїд Т. Міжнародне публічне право: Навч. посібник. — Х. : ТОВ «Прометей-Прес», 2009. — 243с.
17. Тимченко Л. Міжнародне право: навч. посібник для дистанційного навчання / Відкритий міжнародний ун-т розвитку людини «Україна». Інститут дистанційного навчання. — К. : Університет «Україна», 2007. — 224с.
18. Толстых В. Л. Курс международного права. — М., 2010.
19. Фастовець А. Міжнародне право: навч.-метод. посібник для самостійного вивчення дисциаліни / Державний вищий навч. заклад «Київський національний економічний ун- т ім. Вадима Гетьмана». — К. : КНЕУ, 2007. — 240c.
20. Черкес М. Міжнародне право: Підручник. — 5.вид., виправ. і доп. — К. : Знання, 2006. — 397с.