Вступ

На сучасному етапі місцеві органи влади є суттєвою ланкою політичної системи у зарубіжних країнах. У світі становлення системи місцевого управління пов’язане з процесами росту адміністративної, фінансової та судової самостійності середньовічних міст від центральної адміністрації. Сучасна система місцевого управління склалася у результаті тривалих адміністративних і муніципальних реформ. Сьогодні у більшості демократичних країн проблеми управління місцевими справами вирішуються як агентами центральної державної влади, так і представницькими органами населення певної адміністративно-територіальної одиниці. У зв’язку з чим у зарубіжних країнах питанню правової регламентації діяльності місцевих органів влади приділяється значна увага.

У багатьох сучасних країнах світу регулювання діяльності місцевого управління проходить на вищому державному рівні, тобто на рівні конституції. Необхідно підкреслити, що в одних зарубіжних конституціях функціонування місцевих органів влади регламентоване більш докладно, а в інших – встановлюються лише загальні принципи їх формування та діяльності.

Для ефективного вирішення місцевих проблем необхідна наявність реально діючого механізму місцевого управління. У зв’язку з цим у зарубіжних країнах місцеві органи управління формуються як на низовому, так і на середньому (регіональному) рівні. Причому, як було зазначено вище, вони можуть як призначатися, так і обиратися. Залежно від системи місцевого управління можливе неоднакове розташування органів місцевого державного правління і місцевих представницьких органів в адміністративно-територіальних одиницях.

1. Історія становлення місцевого самоврядування   в Туреччині

Турецька Конституція була розроблена турецьким військовим урядом, прийнята на референдумі 7 листопада 1982 та набула чинності 9 листопада 1982 року. Третя конституція Туреччини з моменту проголошення республіки в 1923 році була прийнята після чергового військового перевороту з метою посилення президентської влади в країні.

Складається з преамбули та 7 частин, розділених на 177 статей. Закріплює світський характер турецької держави і встановлює, що «священні релігійні почуття жодним чином не повинні впливати на державні справи і політику». Містить заборону на скасування законів, «спрямованих на досягнення турецьким суспільством рівня сучасної цивілізації» [1], зокрема, забороняють носіння мусульманками хусток у держустановах, які ліквідують дервішеських ордена і скасовуються ряд титулів.

Згідно з Конституцією Турецька Республіка є демократичною, світською і соціально-правовою державою.

Це підтверджує тенденцію весторнізаціі турецького права. Перебуваючи однією своєю частиною в Європі, а інший в Азії Туреччина все більше йде по шляху західних країн і впроваджується в європейську систему, чого б це не стосувалося: торгівлі, права, спорту, культура. Ісламські цінності відходять на другий план.

Конституційний нагляд здійснює Конституційний суд. Поправки приймаються парламентом 3/5 голосів після двох обговорень. Якщо прийняті поправки відхиляються президентом і після повторного розгляду знову приймаються парламентом, президент може винести їх на референдум. Турецька конституція змінювалася неодноразово. У травні 2007 року парламент проголосував за введення в країні прямих президентських виборів, після чого президент Туреччини Ахмет Недждет Сезер оголосив про проведення референдуму по цій поправці [5, c. 72].

За формою правління Туреччина — змішана (президентсько-парламентська) республіка особливого типу. Політичний режим — розвивається демократія.

Законодавча влада належить Великим національним зборам Туреччини (ВНСТ) — однопалатному парламенту (меджлісу), що складається з 550 депутатів, які обираються на основі прямих, загальних, рівних і одноступеневу виборів строком на 5 років. Допускається суміщення депутатських мандатів та міністерських постів.

Засідання меджлісу повноважні при наявності не менше 1/3 депутатів, а рішення можуть бути прийняті голосами не менше 1/4 повного складу ВНСТ. Найважливішою функцією парламенту є законодавча діяльність. У виключній компетенції ВНЗТ знаходиться право приймати, змінювати і скасовувати закони. Крім цього до повноважень парламенту належать: контроль діяльності уряду і міністрів, подання Раді міністрів права приймати постанови з силою закону (делеговане законодавство); обговорення і прийняття Закону про державний бюджет та фінанси, дозвіл на емісію грошей; прийняття рішення про оголошення війни і укладення миру; право затвердження укладених міжнародних договорів та угод. ВНСТ приймає рішення: про приведення у виконання смертних вироків суду.

Законодавча ініціатива належить Раді міністрів та депутатів. Прийнятий меджлісом законопроект направляється Президентові, який затверджує і промульгує закон протягом 15 днів або зі своїми зауваженнями повертає (за винятком законопроекту про бюджет) в меджліс (відкладальне вето). Якщо меджліс абсолютною більшістю голосів ще раз прийме законопроект, то Президент зобов’язаний його затвердити. Коли Президент вважає законопроект неконституційним, а меджліс наполягає на його ухваленні, Президент може направити його до Конституційного суду, який протягом 60 днів виносить остаточне рішення [4, с. 311].

Глава держави — Президент Республіки, який домінує у державному механізмі: відповідно до Конституції він уособлює єдність і неподільність республіки і нації, наділений великими повноваженнями в області законодавчої, виконавчої та судової влади. Президент обирається парламентом строком на 7 років без права переобрання.

Президент повинен бути безпартійним і нейтральним по відношенню до партійного складу парламенту. Тому обраному в президенти депутату, якщо він був членом партії, необхідно з неї вийти.

Президент не несе політичної відповідальності за здійснення своїх повноважень. Всі його постанови, за винятком особливо обумовлених у законі, завіряються Прем’єр-міністром або відповідним міністром, за які вони персонально і відповідають.

В області виконавчої влади Президент: призначає Прем’єр-міністра і приймає його відставку, призначає і звільняє міністрів за поданням Прем’єр-міністра, може скликати засідання Кабінету міністрів під своїм головуванням; направляє офіційних турецьких представників в іноземні держави та приймає представників іноземних держав, акредитованих в Туреччині; стверджує міжнародні договори і угоди; може прийняти на себе функції головнокомандуючого турецькими збройними силами і діяти від імені ВНСТ, приймати рішення про використання турецьких збройних сил; призначає начальника генерального штабу збройних сил; скликає на засідання Раду національної безпеки; оголошує надзвичайний стан і приймає постанови з силою закону; затверджує постанови уряду; має право пом’якшувати або скасовувати покарання засудженим; призначає голову і членів Ради державного контролю, може доручити Раді провести вивчення, перевірку та контроль державних справ; обирає членів Ради вищих навчальних закладів та університетів [4, с. 312].

В області судової влади Президент має право: призначати членів Конституційного суду, 1/4 членів Державної ради, генерального прокурора республіки і його заступника, членів Вищого військового касаційного суду, членів Вищої військової адміністративного суду, членів Вищої ради суддів і прокурорів.

Крім зазначених повноважень Президент має право призначати або обирати ряд інших посадових осіб і здійснювати інші повноваження, передбачені Конституцією і законами.

При ньому діють Президентська рада, Рада національної безпеки (СНБ) і Рада державного контролю (СВК). Ці органи наділені, головним чином, політико-консультативними і контрольними функціями. Рекомендації СНБ з усіх питань, пов’язаних з прийняттям рішення по так званій «політиці національної безпеки», повинні враховуватися урядом.

Виконавчу владу здійснюють Президент і Рада міністрів. У процедурі призначення глави уряду та членів Кабінету парламент приймає лише опосередковану участь. Президент призначає лідера партії, яка перемогла на виборах Прем’єр-міністром, а рекомендованих останнім осіб міністрами до обговорення їх кандидатур з боку парламенту. Не пізніше семи днів склад Кабінету міністрів і програма уряду виносяться на схвалення меджлісу і отримання вотуму довіри [4, с. 313].

Рада міністрів Туреччині діє під досить суворим парламентським контролем, який полягає: у постановці усних і письмових запитань Прем’єр-міністру або міністрам; у вивченні та перевірці діяльності уряду; в обговоренні найважливіших питань держави і суспільства на пленарних засіданнях меджлісу і у ряді інших.

Рада міністрів несе колективну відповідальність перед меджлісом, який може змусити піти у відставку, як весь уряд, так і окремого міністра. Довіра зазвичай виявляється Прем’єр-міністру. У результаті винесення вотуму недовіри Прем’єр-міністру, його відставки та притягнення до кримінальної відповідальності повноваження уряду припиняються. Запит-інтерпеляція і питання про відповідальність уряду може виходити від партійної групи або 20 депутатів. Рішення по інтерпеляції приймається абсолютною більшістю голосів членів ВНСТ. При підрахунку до уваги приймаються лише голоси, подані за резолюцію осуду. У ситуації, коли уряд, сформованого одразу після загальних виборів або замість пішов у відставку внаслідок вотуму недовіри, протягом 45 днів не дістане схвалення, Президент після консультації з Головою меджлісу може оголосити про розпуск парламенту і про призначення нових загальних виборів.

Рада міністрів під головуванням Президента, заручившись підтримкою Ради національної безпеки, може оголосити надзвичайний або військовий стан, стан війни і мобілізацію як на всій території, так і в окремих регіонах країни строком на 6 місяців. Рішення уряду ввести надзвичайний стан публікується і виноситься на затвердження ВНСТ [4, с. 314].

Система місцевої адміністрації (за зразок прийнята видозмінена французька модель) побудована на засадах бюрократичного централізму і суворої ієрархії. Повнота влади в провінції належить вали (губернатора). Він призначається Радою міністрів за поданням Міністерства внутрішніх справ. Валі проводить в життя політичну лінію держави, реалізує постанови і рішення уряду, організовує і керує діяльністю всіх органів і служб провінцій і працюючих в них чиновників.

Конституція Туреччини закріплює принцип незалежності суддів. Згідно з Конституцією судді і прокурори перебувають на службі до 65 років: вікова межа для військових суддів, порядок їх просування по службі та виходу на пенсію визначаються законом.

Судова система Туреччини складається з кримінально-цивільних суден правосуддя (адліе), адміністративних (ідарій) і спеціальних судів (хусусі). За організаційно-структурним ознаками суди підрозділяються на ряд ланок і категорій [4, с. 316].

До судам вищої інстанції Конституція відносить: Конституційний суд, Вищий касаційний суд, Державний рада, Вищий військовий касаційний суд, Вищий військовий адміністративний суд, Суд по юрисдикційним конфліктам. Компетенція і порядок формування цих судів у загальних рисах визначені Конституцією.

У Туреччині традиційно існує окрема система органів адміністративної юстиції. На місцях це адміністративні ради провінцій і округів і податково-претензійні комісії, які розглядають і вирішують скарги на дії посадових осіб органів управління. Систему адміністративних судів очолює Державна рада (Даништай), створена за французьким зразком ще в середині XIX ст. В даний час — це вища касаційна інстанція адміністративної юстиції. Він також виступає за певними, зазначеним у законі справах в якості суду першої і останньої інстанції. До обов’язків Державної ради входять і консультації уряду щодо законопроектів, які направляються на його розгляд Прем’єр-міністром і Радою міністрів, вивчення проектів статутів, договорів і конвенцій, розгляд і вирішення адміністративних спорів, здійснення інших функцій, зазначених законом. 3/4 складу Державної ради (32 члена) обирається Вищою радою суддів та прокурорів з числа суддів адміністративного права, 1/4 (11 членів) призначається Президентом з числа вищих посадових осіб [4, с. 316].

Органом загального нагляду за діяльністю кримінально-цивільних та адміністративних судів є Міністерство юстиції. У 1981 р. при Міністерстві було створено Вищу раду суддів та прокурорів. Склад Ради, згідно з Конституцією, формується таким чином: на 3 місця основних і 2 місця резервних членів по 3 кандидата рекомендує пленум Вищого касаційного суду; на 2 місця основних і 2 місця резервних членів по 3 кандидата рекомендує пленум Державної ради. З числа рекомендованих Президент відбирає п’ятьох основних і чотирьох резервних членів Ради терміном на 4 роки.

Вища рада суддів і прокурорів здійснює функції, пов’язані із затвердженням цивільних та адміністративних суддів і прокурорів, їх призначеннями і перекладами, підвищенням на посаді і виробництвом в перший клас, розподілом і розосередженням кадрів, винесенням дисциплінарних покарань і усуненням від служби. Рішення ради не можуть оскаржувати в судових інстанціях.

Головою Вищої ради суддів і прокурорів є міністр юстиції, а його радник — член Ради за посадою. Міністру юстиції підпорядкована адміністрація існуючих і споруджуваних в’язниць і місць ув’язнення. Він стежить за відбуванням покарання, має право клопотати про умовно-дострокове звільнення ув’язнених, увійти з пропозицією до парламенту про проведення приватної амністії. Міністерство юстиції відає також організацією та діяльністю нотаріальних контор та адвокатури.

Прокуратура в Туреччині повністю залежить від виконавчої влади; всі прокурори призначаються і зміщуються Президентом за рекомендацією Міністерства юстиції. Прокурори порушують кримінальні справи, контролюють хід попереднього слідства і виступають у суді як обвинувачів.

Органи військової юстиції відносяться до спеціальних судам і поділяються на військові та військово-дисциплінарні. У обов’язок цих судів входить розгляд справ, що стосуються: військових злочинів, скоєних військовослужбовцями; злочинів, скоєних не військовими особами і є, як це визначено спеціальним законом, військовими злочинами; злочинів, спрямованих проти військових при виконанні ними визначених законом обов’язків; злочинів у військових зонах , оголошених законом.

Військові суди засновуються Міністерством національної оборони у складі двох військових суддів і одного офіцера. У судовому розслідуванні справ бере участь військовий прокурор або його помічник. Військово-дисциплінарні суди при необхідності засновуються командирами полків і вище в складі голови — військового судді і двох офіцерів відповідного рангу. У період дії надзвичайного або стану облоги за рекомендацією Міністерства національної оборони урядом засновуються військові суди надзвичайного стану. Ці суди можуть функціонувати і після скасування надзвичайного стану — для завершення порушених кримінальних справ.

Вищої апеляційної та наглядовою інстанцією за вироками і визначень військових судів є Вищий військовий касаційний суд (ВВКС). Його члени обираються Президентом Республіки з кандидатів, що вказуються шляхом таємного голосування по троє на кожне вакантне місце, абсолютною більшістю повного складу колегії ВВКС з числа військових суддів першого класу. В якості суду першої інстанції ВВКС може розглядати також справи щодо злочинів, здійснених генералами і адміралами.

Конституційний суд контролює відповідність Конституції законів, постанов, що мають силу закону, і внутрішнього статуту ВНЗТ з точки зору форми (процедури прийняття) і змісту. Закони про зміну Конституції розглядаються і перевіряються тільки з точки зору відповідності форми. Однак у Конституційному суді не можна порушувати справу з приводу невідповідності Конституції за формою і змістом постанов, що мають силу закону і прийнятих при надзвичайному, стані облоги і у випадку війни. Після закінчення 10 днів з моменту опублікування закону не може порушуватися справа про його анулювання у зв’язку з невідповідністю його Конституції за формою; така вимога не може висуватися і шляхом опротестування [4, с.318-319].

2. Організація місцевого самоврядування  в Туреччині

Туреччина — унітарна держава. Адміністративно Туреччина поділяється на 81 іл (провінцію) (раніше вживався термін вілаєт). Кожен іль поділяється на райони (ільче, тур. ilçe), всього станом на 2007 рік налічується 923 райони. Адміністративний центр іля розташований в його центральному районі (тур. merkez ilçe). Багато районів, але не всі, поділяються на волості (буджаки). Неофіційно, в статистичних цілях ілі згруповані в 7 регіонів [6, с. 174]:  Егейський регіон;  Чорноморський регіон;  Центральна Анатолія; Східна Анатолія;   Мармуровоморський регіон;  Середземноморський регіон;   Південно-Східна Анатолія.

Як правило, ілі носять ту ж назву, що і їх адміністративні центри, які також мають назву центру або центрального району (тур. merkez). Але з цього правила є винятки: ілі Хатай (адміністративний центр — місто Антак’я), Коджаелі (адміністративний центр — місто Ізміт) і Сакар’я (адміністративний центр — місто Адапазари).

В 1926 році Туреччина розділена на 57 ілів, в 1939 році приєднано Хатай, в 1947 році створені Артвін, Тунджелі, Каракюз (сьогодні Бінґель), Бітліс та Хакярі, в 1953 році — Ушак, в 1954 — Сакар’я і Адияман, в 1957 — Невшехір. З 1957 по 1989 роки кількість ілів лишалася незмінною — 67. В 1989 році створені ілі Кириккале, Караман, Байбурт та Аксарай, в 1990 — Батман і Ширнак, в 1991 — Бартин, в 1994 — Иґдир і Ардахан, в 1995 — Ялова, Карабюк і Кіліс, в 1997 — Османіє, в 1999 – Дюздже [7].

Сучасні системи місцевого управління в зарубіжних країнах склалися під впливом різноманітних чинників: природно-географічних умов, історичного розвитку, особливостей національного складу населення, демографічної ситуації тощо. Критеріями для виділення систем місцевого управління виступають адміністративно-територіальний поділ країни, взаємовідносини місцевих органів влади між собою та з центральними або федеральними (у федеративних країнах) органами влади, способи утворення та ін.

У Туреччині континентальна (романо-германська, або європейська) система, яка  будується на поєднанні місцевого самоврядування і місцевого управління. Така система має два різновиди. На всіх субстанціональних рівнях, за винятком низового, одночасно функціонують виборні органи територіальної громади та призначені представники центральної влади (місцеві державні адміністрації), які здійснюють адміністративний контроль за діяльністю органів місцевого самоврядування. При цьому на низовому рівні функціонують виключно органи первинної територіальної громади. Така система існує, зокрема, в Італії та Франції. Інший варіант цієї системи — коли на низовому рівні створюються лише органи місцевого самоврядування, а на регіональному та субрегіональному рівнях функціонують призначені місцеві державні адміністрації загальної компетенції. Така система застосовується, зокрема, в Болгарії, Польщі, Туреччині, Фінляндії [5, с. 74].

Система місцевої адміністрації побудована на засадах бюрократичного централізму і суворої ієрархії. Повнота влади в провінції належить вали (губернатора). Він призначається Радою міністрів за поданням Міністерства внутрішніх справ. Валі проводить в життя політичну лінію держави, реалізує постанови і рішення уряду, організовує і керує діяльністю всіх органів і служб провінцій і працюючих в них чиновників [5, с. 74].

Компетенція у прийнятті правових актів у нього обмежена, і не може перевищувати передбачених повноважень. Він може видавати лише акти на основі та на виконання закону.

У кожному вилайете є свій парламент і свій уряд. Всі представники влади на місцях обираються строком на п’ять років.

3. Місцеве самоврядування  в Туреччині та в Україні спільності та  відмінності

За Конституцією України в державі визнається і гарантується місцеве самоврядування (стаття 7). Загальні ж конституційні риси місцевого самоврядування визначені у розділі XI (статті 140-146) Конституції України і їх можна звести до таких:

— місцеве самоврядування є правом територіальної громади (жителів села чи добровільного об’єднання у сільську громаду жителів кількох сіл, селища та міста) самостійно вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції і законів України; таке самоврядування здійснюється територіальною громадою в порядку, встановленому законом, як безпосередньо, так і через обрані ними органи місцевого самоврядування (сільські, селищні, міські ради та їх виконавчі органи); органами місцевого самоврядування, що представляють спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ та міст, є районні та обласні ради; сільські, селищні, міські ради можуть дозволяти за ініціативою жителів створювати самоорганізації населення і наділяти їх частиною власної компетенції, фінансів, майна (частини перша, друга, третя, п’ята статті 140);

— місцеве самоврядування має матеріальну та фінансову бази, якими управляє у встановленому порядку; територіальні громади сіл, селищ і міст можуть об’єднувати на договірних засадах об’єкти комунальної власності, а також кошти бюджетів для виконання спільних проектів або для спільного фінансування (утримання) комунальних підприємств, організацій і установ, створювати для цього відповідні органи і служби; держава бере участь у формуванні доходів бюджетів місцевого самоврядування, фінансово підтримує місцеве самоврядування, при цьому витрати органів місцевого самоврядування, що виникли внаслідок рішень органів державної влади, компенсуються державою (стаття 142, частина перша–друга статті 143);

— органам місцевого самоврядування можуть надаватися законом окремі повноваження органів виконавчої влади, які держава фінансує у повному обсязі за рахунок коштів бюджету держави або шляхом віднесення до місцевого бюджету у встановленому законом порядку окремих загальнодержавних податків, передає органам місцевого самоврядування відповідні об’єкти державної власності; органи місцевого самоврядування з питань здійснення ними делегований повноважень підконтрольні відповідним органам виконавчої влади (частина третя статті 143);

— органи місцевого самоврядування в межах повноважень, визначених законом, приймають рішення, які є обов’язковими до виконання на відповідній території; рішення таких органів з мотивів їх невідповідності Конституції чи законів України зупиняються у встановленому законом порядку з одночасним зверненням до суду (стаття 144);

— права місцевого самоврядування захищаються у судовому порядку (стаття 145) [2].

Згідно з частиною другою статті 123 підрозділу А розділу IV Конституції Туреччини організація і функції адміністративного управління базуються на принципах централізації і місцевого управління.

Загальні риси місцевого самоврядування Туреччини містяться у статті 127 (4) підрозділу С розділу IV Конституції і встановлюють такі правила:

— місцеве самоврядування є громадськими юридичними особами, створеними для того щоб задовольняти загальні потреби жителів областей, муніципальних районів і сіл, повноважні органи обираються виборчим корпусом відповідно до закону і їх організаційні принципи визначені законом;

— центральна адміністрація має повноваження адміністративної опіки над місцевими органами влади на основні принципів і порядку, визначених законом, та з метою забезпечення функціонування місцевих служб у відповідності з принципом централізованого управління, забезпечення єдиного комунального обслуговування, захисту громадських інтересів і вирішення місцевих потреб відповідним чином;

— об’єднання місцевих адміністративних органів у союз за згодою Ради міністрів відбувається задля вирішення певних суспільних проблем, а також здійснення функцій і повноважень; фінансування і заходи безпеки цих союзів, їх взаємозв’язки з центральною адміністрацією регулюються законом; між цими адміністративними органами фінансові ресурси розподіляються пропорційно їх функціям [1].

Висновки

Згідно з Конституцією Турецька Республіка є демократичною, світською і соціально-правовою державою.

За формою правління Туреччина — змішана (президентсько-парламентська) республіка особливого типу. Політичний режим — розвивається демократія.

Законодавча влада належить Великим національним зборам Туреччини (ВНСТ) — однопалатному парламенту (меджлісу), що складається з 550 депутатів, які обираються на основі прямих, загальних, рівних і одноступеневу виборів строком на 5 років. Допускається суміщення депутатських мандатів та міністерських постів.

Сучасні системи місцевого управління в зарубіжних країнах склалися під впливом різноманітних чинників: природно-географічних умов, історичного розвитку, особливостей національного складу населення, демографічної ситуації тощо. Критеріями для виділення систем місцевого управління виступають адміністративно-територіальний поділ країни, взаємовідносини місцевих органів влади між собою та з центральними або федеральними (у федеративних країнах) органами влади, способи утворення та ін.

У Туреччині континентальна (романо-германська, або європейська) система, яка  будується на поєднанні місцевого самоврядування і місцевого управління.

Система місцевої адміністрації (за зразок прийнята видозмінена французька модель) побудована на засадах бюрократичного централізму і суворої ієрархії. Повнота влади в провінції належить вали (губернатора). Він призначається Радою міністрів за поданням Міністерства внутрішніх справ. Валі проводить в життя політичну лінію держави, реалізує постанови і рішення уряду, організовує і керує діяльністю всіх органів і служб провінцій і працюючих в них чиновників.

Система місцевої адміністрації побудована на засадах бюрократичного централізму і суворої ієрархії. Повнота влади в провінції належить вали (губернатора). Він призначається Радою міністрів за поданням Міністерства внутрішніх справ. Валі проводить в життя політичну лінію держави, реалізує постанови і рішення уряду, організовує і керує діяльністю всіх органів і служб провінцій і працюючих в них чиновників.

Список використаних джерел

1. Конституция Турции (Турецкой Республики) от 7 ноября 1982 г. //http://www.zarubejye.com
2. Конституція України: прийнята на п’ятій сесії Верховної Ради України 28 черв. 1996 р. //http://www.rada.gov.ua
3. Історія держави і права зарубіжних країн: Хрестоматія. — К.: Видавничий дім, 2002. — 714 с.
4. Конституційне (державне) право зарубіжних країн /За ред. В. М. Бесчастного. — К.: Знання, 2007. — 467 с.
5. Местное самоуправление (управление) в зарубежных странах: учеб. пособие для студентов вузов, обучающихся по специальности «Юриспруденция» / А.С. Прудников, Л.А. Ларина, М.В. Максютин и др.; под ред. А.С. Прудникова. – М.: ЮНИТИ-ДАНА: Закон и право, 2009. – 271 с.
6. Музика-Стефанчук О. Фінансово-правова основа місцевого самоврядування в зарубіжних країнах. — К.: Правова єдність, 2009. — 223, с.
7. http://www.akdenizdom.ru/work