Вступ

Актуальність теми. Сьогодні в повсякденному житті ми часто стикаємося з порушеннями прав людини, з ігноруванням законів та не виконанням обов’язків – все це є наслідком радянського стримування людського творчого потенціалу, нав’язування стандартів життя, утиск вільного розвитку мови та культури. Отже, щоб боротися за права людини, щоб боротися за демократичну, правову й дійсно незалежну Україну, необхідно вивчати корені сучасних проблем, а також досвід боротьби попередніх поколінь. Саме тому дослідження проблем правозахисного руху та Україні є дуже актуальними сьогодні.

Дана тема в науці розроблена достатньо. Так, О. Бажан  розглядає проблему визначення поняття «дисидентство», Ю. Зайцев  та Є. Захаров  приділили увагу проблемі розвитку дисидентського руху, В. Янко  аналізує прояви ідей соціальної та національної справедливості в українському дисидентському русі, В. Лісовий  і А. Русначенко  розглядають різноманітність напрямків опозиційного руху, Ю. Курносов  та Ю. Литвин  торкаються проблем діяльності Української Гельсінської спілки. Тим не менш, багато аспектів українського національно-патріотичного руху в УРСР від 1960-х – до кінця 1980-х років, стратегічною метою якого була боротьба за державну незалежність, досі є або нез’ясованими, або недостатньо вивченими, що робить цю наукову роботу актуальною і важливою.

Тема: «Правозахисний рух в Україні».

Об’єктом дослідження є український правозахисний рух 60-80-х років XX ст.

Предметом дослідження є процес формування суспільно-політичних поглядів українських дисидентів.

Метою дослідження є вивчення основних суспільно-політичних ідей представників даного періоду та з’ясування їх значення для подальшого розвитку політичної думки України.

Реалізація мети передбачає виконання наступних завдань:

— загальна характеристика правозахисного руху;

— окреслити розвиток української суспільно-політичної думки 50-80-х років XX ст.;

— показати становлення правозахисного руху 60-х років;

—  охарактеризувати правозахистний рух 70-х років;

— розкрити діяльність Української Гельсинської Групи.

Розділ 1.  Загальна характеристика правозахисного руху

Термін «дисиденти» був занесений із Заходу і вживався для позначення інакодумців, які в тій чи іншій формі відкрито висловлювали погляди, що не збігалися з офіційною політикою. Дисидентський рух в Україні зародився у середині 1950-х років як протест проти бездержавності, панування партійно-державної бюрократії, утисків національно-культурного життя, посилення русифікації.

Загалом в українському дисидентському русі, на думку його дослідника Ю. Зайцева, можна виокремити чотири основні напрями: самостійницький, національно-культурницький, правозахисник, релігійний. Найрадикальнішим, а тому й найбільш переслідуваним, був самостійницький напрям. Його прихильники виступали за державну незалежність України, яку планували здобути мирними засобами. Яскравими представниками цього напряму були правник Л. Лук’яненко, історик В. Мороз, журналіст В. Чорновіл, вчителька О. Мешко, мистецтвознавець В. Горинь, психолог М. Горинь, поет В. Стус та ін. [20, с. 15].

Національно-культурницький Напрям, представлений насамперед такими шістдесятийками, як літературні критики І. Дзюба та І. Світлим ний, літературознавець М. Коцюбинська, мовознавець 3. Франко та ін., базувався на необхідності духовного і культурного відродження українського народу, передусім його національної самобутності, історії, традицій, мови. Поборники національно-культурних прав протестували проти цілеспрямованої русифікаторської політики, нищення пам’яток історії та культури, незаконних арештів, утисків національної інтелігенції тощо.

На захист невід’ємних прав людини, за дотримання конституції і законів, примат особи перед державою виступали представники право захисного напряму. Серед них виділялися генерал П. Григоренко, інженер М. Маринович, математик Л. Плющ, психіатр С. Глузман та ін.

Окремий різновид дисидентського руху становив релігійний напрям, що обстоював права віруючих, легалізацію Української греко-католицької та Української автокефальної православної церков, протестантських віросповідань та течій, повернення відібраних державою храмів та відбудову зруйнованих тощо. Серед чільних діячів цієї течії були священики В. Романюк, Й. Терля, пастор Г. Вінс та ін. [20, с. 16]

Однією з найпоширеніших форм спротиву комуністичному тоталітаризмові став т.зв. самвидав. Однією з перших «самвидавних» публікацій, яка фактично започаткувала український дисидентський рух, був «Відкритий лист до ООН», що його передали 1955 р. українські політичні в’язні мордовських таборів. З часом кількість такого роду видань зростає. Шляхом самвидаву розповсюджувалися такі знамениті твори, як «Інтернаціоналізм чи русифікація?» І. Дзюби, «Лихо з розуму» та «Правосуддя чи рецидиви терору?» В. Чорновола, «Репортаж із заповідника ім. Бери» та «Серед снігів» В. Мороза, патріотичні поезії Л. Костенко та В. Симоненка тощо. Велика частина самвидаву різними шляхами потрапляла на Захід, де ставала поштовхом до організації міжнародних кампаній на підтримку вимог українських дисидентів.

Важливою формою боротьби проти посилення репресій були демонстрації протесту. Дисиденти надсилали петиції та листи протесту проти репресій у вищі партійні та державні інстанції, створювали громадські комітети на захист заарештованих тощо. У вересні 1965 р. під час прем’єри фільму С. Параджанова «Тіні забутих предків» у кінотеатрі «Україна» в Києві В. Стус, І. Дзюба та В. Чорновіл закликали присутніх на знак протесту проти масових арештів української інтелігенції підвестися з місць. Це був перший громадський протест проти політичних арештів у СРСР після смерті Сталіна.

Іноді акції протесту набували крайніх форм. Так, у 1968 та 1969 рр. у Києві вчинили акти самоспалення колишні вояки УПА В. Макух з Дніпропетровська та М. Бориславський з Бердянська. 21 січня 1978 р., напередодні річниці проголошення незалежності УНР та Акта з луки українських земель, на могилі Т. Шевченка у Каневі здійснив акт самоспалення інженер О. Гірник з Калуша. У розкиданих на Чернечій Горі листівках він писав, що в такий спосіб протестує проти політики ліквідації української нації шляхом нищення української мови та українського національного духу.

Нерідко українські дисиденти вдавалися до зречення радянського громадянства, подавали заяви на виїзд за кордон. Проте лише окремі з них прорвалися через «залізну завісу». Більшість за такі дії опинялася в таборах і в’язницях.

Своєрідними протестними акціями ставали відзначення урочий, присвячених життю та творчості Т. Шевченка, І. Франка, Лесі Українки, де читали вірші, співали пісень, обговорювали наболілі проблеми. Практикувалися також вивішування синьо-жовтих прапорів на честь важливих подій української історії.

У середині 1970-х років дисидентський рух дістав нового імпульсу. Він був пов’язаний з підписанням Радянським Союзом Гельсінської угоди 1975 р., яка передбачала, крім іншого, зобов’язання країн-підписантів щодо дотримання основних прав людини. Це дало дисидентам підстави взяти на себе функції громадського контролю за тим, як радянське керівництво виконуватиме взяті на себе обов’язки.. 9 листопада 1976 р. в Україні постала Українська гельсінська група (УГГ). Серед її засновників були: письменник О. Бердник, генерал П. Григоренко, правники І. Кандиба і Л. Лук’яненко, громадська діячка О. Мешко, історик М. Матусевич, інженер М. Маринович, мікробіолог Н. Строката-Караванська, учитель О. Тихий. Очолив українських борців за права людини відомий письменник і філософ М. Руденко [2, с. 6].

У боротьбі проти дисидентського руху комуністична влада використовувала весь попередній арсенал моральних і фізичних розправ. Передусім, звичайно, вона вдавалася до таких випробуваних методів, як тюремне ув’язнення, відправлення до концтаборів, на заслання тощо. На поч. 80-х років, за даними Секретаріату Міжнародної амністії, кількість політв’язнів становила від 600 до 700 осіб, серед яких у різний час українців нараховувалося від 25 до 75 %. На собі відчули тюремне ув’язнення Л. Лук’яненко, В. Чорновіл, М. Горбаль, М. Плахотнюк, В. Січко, В. Овсієнко та ін. На жаль, були й такі, що повернулися з неволі у рідні краї лишень у домовинах, — В. Стус, О. Тихий, Ю. Литвин, В. Марченко [2, с. 7].

Ще грізнішим від тюрем видом покарань були т.зв. психушки — спеціальні псих лікарні, будинки для божевільних із жорстоким режимом, що не поступа вся тюремному. Там режим ізолював най не безпечніших для себе вільнодумців, особливо тих, кому не вдавалося приписати ні антирадянщини, ні аморальїцини. Щоб деморалізувати дисидента, його влаштовували у середовище вбивць та ґвалтівників, які у «психушках» рятувалися від заслуженого покарання, параноїків, нерідко під наглядом «санітара» з карних злочинців. Застосовувалися препарати для пригнічення волі, психіки, інтелекту, пам’яті, емоцій. Серед жертв такого мордування були П. Григоренко, А. Луииніс, Л. Плющ, В. Рубан та ін.

Активно використовували й адміністративні переслідування, зокрема звільнення з роботи, виключення з партії, комсомолу, творчих спілок, навчальних закладів, заборона публікацій тощо. Переслідування поширювалися також на батьків дисидентів, дітей, близьких родичів, друзів.

Не цуралася комуністична влада влаштовувати проти дисидентів провокації. їм підкидали антирадянську літературу, зброю, наркотики, інспірували зґвалтування, побиття і т. ін. Після кількаразового побиття у грудні 1963 р. помер 28-річний Геніальний т поет В. Симоненко. Наприкінці листопада 1970 р. після усних погроз за нез’ясованих обставин на Київщині по-звірячому було вбито 41-річну талановиту художницю А. Горську. Переслідуючи українську історію, культуру, мову, національну еліту, комуністичний режим прагнув остаточно перетворити Україну на денаціоналізовану російську провінцію. Але на захист української самобутності піднялося хоч і нечисленне, та самовіддане нове покоління борців. Зорганізувавши український дисидентський рух, воно засвідчило, що з розгромом ОУН і УПА традиції руху опору в Україні не припинилися, що ідея Української самостійної соборної держави – невмируща  [20, с. 18].

          Розділ 2. Українська суспільно-політична думка 50-80-х років XX ст.

2.1. Особливості суспільно-політичного розвитку 50-60-х років на Україні

Смерть Й. Сталіна 5 березня 1953 р. породила серед пригноблених народів Радянського Союзу, в т. ч. й українського, сподівання на суттєве поліпшення їх становища. До певної міри ці надії справдилися, оскільки такого розгнузданого терору, як раніше, вже не було. Однак СРСР і надалі залишався тоталітарною державою, котра ігнорувала як права народів, так і свободи окремої людини.

Уже в перші місяці після смерті тирана, коли в керівництві ЦК КПРС (назва з 1952 р.) почалася боротьба за владу, Україна відчула деяке полегшення: Відновилися елементи українізації. Місцевих мешканців масово приймали до лав партії, призначали на відповідальні посади, віддавали належне українській мові. Збільшилася частка українців у центральних державних і партійних установах УРСР. Вперше в історії УРСР посаду першого секретаря ЦК КПУ обійняв українець О. Кириченко [13, с. 315].

У 1954 р. з нагоди 300-річчя «возз’єднання» України з Московією Верховна Рада СРСР видала указ про включення Кримської області до складу УРСР. Такі дії уряду й Верховної Ради РРФСР, які , добровільно ініціювали питання про передачу півострова Україні, були зумовлені неспроможністю Росії забезпечити населення і Чорноморський флот передусім продуктами харчування. З економічного погляду повоєнний Крим був банкрутом, йому необхідно було надавати постій ну фінансову допомогу. Тому, щоб виправити ситуацію, Україна десятиліттями вкладала значні інвестиції в економіку Криму, витягла його з банкрутства.

Тим часом з ініціативи М. Хрущова, який вийшов переможцем у боротьбі за владу в Москві, розпочалися процеси, спрямовані на лібералізацію суспільно-політичного життя. Вони започаткували період, який увійшов в історію під назвою відлига. Головним здобутком цього часу стала реабілітація безвинних жертв сталінських репресій.

У ніч з 24 на 25 лютого 1956 р. на XX з’їзді КПРС М. Хрущов виголосив таємну доповідь про культ особи Сталіна. Делегати були шоковані, почувши про злочини жорстокого тирана, сфабриковані ним  змови, його військову некомпетентність, депортації цілих народів тощо. Гостро критикуючи Сталіна, М. Хрущов, проте не згадував про злочинну суть самої комуністичної системи. Та, незважаючи на непослідовність, сам факт викриття зловісної діяльності Сталіна мав велике значення, адже було зроблено крок до зламу страхітливої репресивної машини, що перетворила країну на великий концентраційний табір.

В Україні процес десталінізації суспільного життя розгортався дещо повільніше, ніж у центрі. Тон і зміст критики були стриманішими. Зміни стосувалися переважно сфери культурного життя. В галузі ідеології та політики вони не виходили за межі вказівок центру. Така ситуація значною мірою зумовлювалася надто свіжими ще в пам’яті широкомасштабними репресіями, які в Україні, як ніде набрали найстрахітливіших. ознак. Проте з наростанням валу засудження сталінізму активізувалися й українці.

Позитивним змінам у суспільно-політичному житті України сприяла реабілітація, хоча й часткова, жертв сталінських репресій. З 1956 по 1963 р. в Україні було повністю реабілітовано 250 тис. осіб. Влада погодилася реабілітувати колишніх партійних і радянських керівників України, простих членів партії, проте не поспішала з реабілітацією сотень тисяч українців, звинувачених у «націоналізмі» [13, с. 316].

Загалом ліберальні зміни відбувалися нелегко. Влітку 1957 р. проти курсу на засудження «культу особи» Сталіна виступила верхівка ЦК партії. Вважаючи, що М. Хрущов у викритті Сталіна пішов надто далеко, т.зв. антипартійна опозиція вирішила усунути його від влади. Проте змовники — В. Молотов, Л. Каганович, Г. Доаленков, Д. Шепілов зазнали невдачі. У 1961 р. почалася нова хвиля десталінізації, кульмінацією якої стали винесення мумії тирана з кремлівського мавзолею та перейменування всіх об’єктів, які мали ім’я Сталіна.

З початком десталінізації було зроблено спробу переглянути й деякі аспекти економічної політики, щоправда, не зачіпаючи основ тоталітарної системи. Передусім М. Хрущов почав реформувати сільське господарство у яке перебувало у стані хронічної кризи. В 1953 р. він домігся для колгоспів підвищення закупівельних цін на м’ясо, молоко, зерно; списання боргів; зниження податків; зменшення обсягів обов’язкових поставок державі сільськогосподарської продукції. Ці послаблення дещо оживили немічне сільське господарство, підвищили прибутки колгоспників.

Через рік, бажаючи покінчити з постійною нестачею продуктів харчування, М. Хрущов запропонував програму освоєння цілинних земель у Казахстані та Західному Сибіру. Однак це дало лише тимчасовий ефект, не вирішивши проблеми хронічного відставання сільського господарства. Україна змушена була направити на цілину бл. 100 тис. молодих людей, значні фінансові й матеріальні ресурси, що призвело до зменшення посівних площ у самій республіці.

Наступним кроком М. Хрущова стала т.зв. кукурудзяно-горохова епопея. Спостерігаючи за успіхами аграрного сектору США, він вирішив запровадити окремі досягнення американських фермерів у СРСР. Колгоспам і радгоспам було наказано збільшити посіви кукурудзи, гороху та деяких інших культур, що мало підняти рівень кормової бази тваринництва, а отже, забезпечити потреби споживачів у молоці, м’ясі, маслі тощо. В цілому добру ідею в умовах радянської дійсності, безвідповідальності й загальної безгосподарності було повністю дискредитовано.

Експерименти відбувалися також у промисловості. У 1957 р. почали реформувати управління народним господарством. Вважаючи над централізовані галузеві міністерства неспроможними забезпечити швидке зростання промислового виробництва, М. Хрущов замість них утворив територіальні управління — ради народного господарства (раднаргоспи). Це дало деякий ефект. Поменшало абсурдних зустрічних перевезень вантажів, було закрито сотні підприємств, які дублювали одне одного, ліквідовано окремі міністерства, скорочено адміністративно-управлінський апарат. Тисячі заводів і фабрик, позбувшись опіки центру, збільшили випуск теле- і радіоприймачів, пральних машин, пилососів, холодильників, фотоапаратів, мотоциклів, інших дефіцитних товарів. Темпи приросту промислової продукції у 1950-х — першій пол. 1960-х років майже вдвічі перевищували показники 1965-1985 рр. У цьому розумінні період правління Хрущова був найдинамічнішим для розвитку української промисловості [13, с. 318].

Проте кардинальних змін у розвитку економіки не відбулося. Реформи мали половинчастий характер. Ні М. Хрущов, ні тим більше його найближче оточення не ставили питання про повний злам командно-адміністративної системи, ліквідацію централізації.

Чи не найважливішою подією українського суспільно-політичного життя періоду «відлиги» стала поява нового покоління талановитих літераторів та митців, які одержали назву «шістдесятників». Вони виступали за оновлення тодішнього суспільства, протестували своєю творчістю проти панівної задушливої атмосфери, вимагали припинити втручання партії в справи літератури й мистецтва, боролися за справжні культурні цінності, провідну роль української мови, національну свободу, людську гідність. Серед провідних постатей нової плеяди були поети Л. Костенко, В. Симоненко, І. Драч, М. Вінграновський, літературні критики І. Дзюба, Є. Сверстюк, І. Світличний, художники П. Заливаха, А. Горська, кінематографісти Ю. Ільєнко, Л. Осика, журналіст В. Чорновіл та ін. [14, с. 11].

Значну роль у пробудженні національної гідності української інтелігенції відіграли поетичні вечори» Велику популярність здобули твори В. Симоненка, Л. Костенко, М. Вінграновського, І. Драча та ін. їхні виступи збирали тисячні аудиторії.

Вбачаючи у пошуках творчої молоді зародки опозиційності, можновладці перейшли у наступ на шістдесятників. У 1963 р. за їх «перевиховання» взявся партійний ідеолог України А. Скаба. Було розгорнуто кампанію проти тих, хто приділяв «надмірну увагу» негативним явищам сталінської доби. До непокірних почали застосовувати адміністративні заходи: їм не дозволяли друкуватися у часописах, розганяли літературно-мистецькі вечори, закривали клуби творчої молоді.

Гоніння на шістдесятників свідчили про завершення відлиги. М. Хрущов був сином своєї епохи, причетним до багатьох її злочинів, тому не зміг відмовитися від використання старих методів. Так, поборюючи культ особи, він ревниво оберігав авторитарний стиль правління. Процес реабілітації жертв сталінських репресій супроводжувався новими політичними репресіями. Посилювалася антирелігійна кампанія, внаслідок якої в Україні було ліквідовано майже половину наявних парафій, монастирів, семінарій.

Значно підривали «хрущовську відлигу» і покладали край будь-яким сподіванням на краще непослідовні економічні експерименти, домінування вольових рішень, серйозні прорахунки у зовнішній політиці. Після нетривкого поліпшення знову почав падати рівень життя народу. У країні зростало невдоволення [13, с. 319].

Стиль та методи керівництва М. Хрущова викликали роздратування значної частини парт номенклатури, яка звикла до панівного становища і боялася його втратити у процесі численних хрущовських реорганізацій. У жовтні 1964 р. змовники досягли мети — на Пленумі ЦК КПРС Хрущова звільнили з посади першого секретаря ЦК КПРС і голови Ради Міністрів СРСР.

2.2. Державно-правовий та культурний розвиток 60-80-х років

Після хрущовський період (1964-1984) у житті народів СРСР, у т. ч. України, увійшов в історію як період «застою», що виявився в економіці, суспільно-політичному та культурному житті країни. Він характеризувався надмірною ідеологізацією, посиленням тоталітарних тенденцій, боротьбою з інакодумством. Десталінізація поступилася місцем неосталінізму.

Захопивши владу, нове партійно-державне керівництво, очолюване Л. Брежнєвим, прагнуло задекларувати свою нібито реформаторську сутність, а тому розпочало діяльність з економічної реформи, яка часто ототожнюється з іменем тогочасного голови Ради Міністрів СРСР О. Косигіна. «Косигінська реформа», суть якої полягала у введенні елементів ринкових відносин у планову економіку СРСР, мала забезпечити подолання таких негативних явищ економіки, як збільшення потреби у капіталовкладеннях, незавершеність будівництва, масовий випуск товарів, що не мали збуту, диспропорція розвитку галузей господарства. Перші кроки реформи дали позитивні результати: пожвавилось сільськогосподарське виробництво, поліпшилось постачання міст продовольством, зросла продуктивність праці. До 1970 р. обсяг промислового виробництва зріс на 50 %, сільськогосподарського — на 21 %. Але вже на поч. 70-х років темпи реформи почали уповільнюватися: ініціатива підприємств не стикувалася з централізованим плануванням, слабко діяло матеріальне стимулювання, посилювалася ідеологічна протидія компартійного апарату, нарешті, в Західному Сибіру знайшли великі поклади нафти, що ще більше знизило інтерес до реформ. І радянське керівництво поступово відмовилося від будь-яких змін. Настав період поступової економічної деградації [13, с. 322].

До середини 1970-х років радянська економіка повністю втратила притаманний 50-60-м рокам динамізм, розвиваючись суто екстенсивними методами. Особливо негативно це вплинуло на Україну, яка потребувала інтенсифікації суспільного виробництва, оскільки її природні й трудові ресурси були обмеженими. По суті, українська економіка, перетворившись на інтегральну частину «загальносоюзного народногосподарського комплексу», стала заручницею економічної стратегії центру. Зокрема, в Україні розміщувалися виробництва з незавершеним циклом, що узалежнювало республіку від інших регіонів СРСР. її традиційно розвинуті індустріальні галузі економіки — видобуток вугілля і металевих руд, важке машинобудування, виробництво металів — швидко занепадали через брак нових технологій, ставали нерентабельними, якість їх продукції не: ухильно знижувалася. Рівень спрацьованості основних виробничих фондів української промисловості був значно вищим, ніж загалом по СРСР, оскільки частка старих підприємств була вищою. Крім того, за темпами зростання основних виробничих фондів республіка на 1986 р. опинилася на останньому, 15-му місці у Радянському Союзі. Та всі ці негаразди української економіки мало турбували Москву, яка пов’язувала свої економічні перспективи з освоєнням Сибіру та Далекого Сходу. До реалізації цієї програми було залучено й Україну, яка мусила постачати власні людські й матеріальні ресурси, отримуючи натомість дешеві енергоносії [13, с. 323].

Негативно відобразилася на Україні й економічна політика центру, орієнтована на валові показники виробленої продукції, що призводило до істотного зниження її якості. Зрештою, саме в центрі приймалися рішення про будівництво підприємств атомної енергетики на території республіки, в результаті яких проводилася злочинна політика будівництва реакторів у густозаселених і мало пристосованих до цього місцевостях.

Упродовж 70-х років в Україні відбувалося уповільнення економічного розвитку, яке перетворилося на якісний занепад на поч. 80-х років. Замість впровадження нових технологій, інтенсифікації використання трудових ресурсів, переорієнтації структури виробництва на високотехнологічні цикли тощо розвиток промисловості забезпечувався шляхом надмірних витрат, нарощування паливно-енергетичної та хімічної бази, форсованого залучення до виробництва нових природних ресурсів. Це давало короткочасний ефект, але кінцеві результати були низькими, фондовіддача спадала, якість продукції не відповідала сучасним вимогам.

Аналогічною була ситуація в аграрному секторі, де, незважаючи на запровадження масштабних програм механізації, хімізації та меліорації сільського господарства, значне фінансування, результати були мізерними. Так, механізація фактично зводилася до постачання колгоспам і радгоспам низькоякісної техніки, хімізація значною мірою спричинила забруднення земель і сільськогосподарської продукції хімікатами, а меліорація призводила до розорення родючих земель і порушення екологічного балансу. Сумну картину доповнювали вкрай низька ефективність використання людських ресурсів та відстала система переробки і зберігання сільськогосподарської продукції, в результаті чого щорічні втрати врожаїв з окремих видів сягали понад 30 %.

Наслідком такого господарювання стало систематичне невиконання планів у аграрному секторі. Знижувалися середньорічні темпи зростання виробництва та приросту сільськогосподарської продукції. Країна, яка мала найкращі у світі чорноземи, стала лідером із закупівлі зерна за кордоном. Основною причиною такого становища була колгоспно-радгоспна система, яка призвела до відчуження виробників від результатів їх праці.

Відповідно змінювався й добробут народу. Якщо наприкінці 60-х — на поч. 70-х років спостерігалося певне його зростання, то в подальшому цей процес уповільнився, навіть незважаючи на постійне підвищення середньої заробітної плати. Неможливість реалізації доходів через хронічні дефіцити на. споживацькому ринку призводила до зростання інфляції, зловживань у торгівлі, спекуляції, розвитку ринкової економіки», формування мафіозних угруповань [13, с. 224].

Отже, криза, що охопила економіку України, була наслідком соціалістичних методів господарювання. Економічна система, що ґрунтувалася на суцільному одержавленні засобів виробництва, над централізації, силі наказу та інструкції згори, не могла забезпечити заінтересованості людей у результатах своєї праці, обмеживши особисте споживання до мізерного рівня, «перетворила трудівника на пасивного споживача у багатьох випадках безплатних благ і послуг. Як наслідок, наприкін. 70-х — на поч. 80-х років Україна, як і весь СРСР, опинилася на межі економічної прірви.

Розділ 3.  Український правозахисний рух 50-70-х років

3.1. Становлення правозахисного руху. Шістдесятництво.

Наприкінці 50-х – початку 60-х рр. в Україні з’явився відкритий опозиційний рух. Як зауважив відомий політолог Іван Лисяк-Рудницький, на тлі тотального нищення всього, що виявляло ознаки інакомислення, це здавалося майже дивом.

З весни 1962 року почалося інтенсивне спілкування київських і львівських шістдесятників, вироблялася спільна лінія поведінки. Галичани (Михайло та Богдан Горині) пропонували вдатися до досвіду оунівського підпілля, проте кияни (Іван Світличний, Іван Дзюба) вважали більш доцільним і безпечним розвивати національно-культурне просвітництво. Цей шлях виявився правильним. В Україні, яка поволі виходила з чорної смуги тотальних репресій, «наросли з худеньких матерів в саду порубанім» (М.Вінграновський) нові люди, молоде покоління інтеліґенції, яка готувалося взяти на себе відповідальність за долю свого народу [7, с. 34].

Першим відкритим протестом проти арештів був виступ Івана Дзюби 4 вересня 1965 року на прем’єрі фільму «Тіні забутих предків» Сергія Параджанова в кінотеатрі «Україна» в Києві. Дзюба сказав, що це свято національного мистецтва затьмарене численними арештами і став перераховувати імена заарештованих. Здійнявся галас, директор кінотеатру почав стягувати промовця зі сцени. Дзюбу, за домовленістю, підтримав Вячеслав Чорновіл, а Василь Стус несподівано закликав устати тих, хто проти відродження сталінізму.

Хто найактивніше захищав заарештованих, сам зазнавав репресій: виключення з вузів, з аспірантури (Василь Стус), звільнення з роботи (Михайлина Коцюбинська, Юрій Бадзьо, Світлана Кириченко), зняття з захисту дисертацій (Євген Пронюк), заборона друкуватися сотням творчих людей. В.Чорновіл уклав книгу матеріалів про заарештованих «Лихо з розуму (Портрети двадцяти «злочинців»), за яку 1967 р. теж був ув’язнений [7, с. 214].

Арештанти 1965 року привезли в політичні табори новий дух, відзначав Левко Лук’яненко. Ці люди вже були вільні від «шпигуноманії» і відверто заговорили про свій зв’язок із українською патріотичною діаспорою, нелеґально діставали в неволі самвидав і, головне, налагодили вихід інформації з зон про факти порушення прав людини – як нинішні, так і в попередні часи. Відтоді вся історія концтаборів – це протести проти нелюдських умов утримання, боротьба за елементарні людські права політв’язнів, пошуки способів передати на волю інформацію про цю боротьбу – з великим ризиком бути додатково покараним. Бо жодна акція протесту, в тому числі страйки, тривалі голодівки, не досягала позитивного результату, якщо протестуючих не підтримували закордонні правозахисні організації чи зарубіжні політики, якщо про них не говорили закордонні радіостанції [7, с. 35].

Природно, що опозиція 60-х виходила з політичної реальності – існування УРСР у складі СРСР. Вона вдавалася до зрозумілих загалові ідеологій – націонал-комунізму, націоналізму, соціал-демократії. Тоді в країнах «соціалістичного табору» набрав популярності «ревізіонізм» як надія перетворити «реальний соціалізм» на «соціалізм із людським обличчям». В Україні теж дехто щиро обстоював «справжній» соціалізм і «справжній» інтернаціоналізм – як рівноправність націй, включаючи право кожної нації на свою державність [7, с. 35].

Найвидатнішим проявом націонал-комунізму як руху за розширення національної автономії був написаний з марксистсько-ленінських позицій трактат Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?» (кінець 1965 р.). Ця праця, як відзначив Георгій Касьянов, стала своєрідним маніфестом більшості критично мислячої української інтеліґенції, яка сподівалася розв’язати національні, відтак і соціальні проблеми своєї батьківщини в межах існуючої системи. Звична читачеві марксистська термінологія, серія антитез (протиставлення «справедливої» теорії «ленінської національної політики» несправедливій практиці, «справжнього марксизму-ленінізму» його «спотвореному варіантові») сприймалися як тактичний засіб, не більше, хоч сам автор намагався видаватися щирим марксистом. Автор спростовує ідею «злиття націй», міф про «цивілізаторську місію великого російського народу» щодо інших народів СРСР, причому робить це арґументовано, логічно, послідовно. Радикалів автор привабив гостротою поставлених питань, поміркованих – лояльністю до радянської системи. Це була витончена і високоерудована опозиція, а все ж таки в межах наявної системи. Одначе відомо, що система не може бути змінена без перетворення в масовій свідомості людей: без утвердження національної та громадянської свідомості неможливо утвердити повноцінну демократичну незалежну державу (підтвердженням чого можуть бути 90-і роки). Дзюба став найавторитетнішою особою серед критично настроєної інтелігенції, особливо молоді. У керівних колах України несподівано виявилося багато прихильників націонал-комунізму (насамперед, Перший секретар ЦК КПУ Петро Шелест), і вони декілька років захищали І. Дзюбу від арешту, навіть – ніби з метою критики – посприяли розмноженню і поширенню його праці. Та коли ця система відчула, що націонал-комунізм розхитує її, і відкинула І. Дзюбу в табір своїх ворогів – він почав виправдовуватися, що не хотів завдати шкоди існуючому ладові, лише поліпшити його. Остаточно І. Дзюба капітулював після арешту 1972 року, чим викликав гірке розчарування серед численних своїх прихильників [16, с. 119].

Найвизначнішим представником інтеґрального націоналізму став блискучий публіцист, історик Валентин Мороз з його філософським волюнтаризмом, відстоюванням чистоти національного ідеалу будь-якою ціною, культом сильної особистості і пасіонарністю. Другий арешт його 1 червня 1971 року і засудження на 14 років стало грізним попередженням усьому правозахисному рухові, що зароджувався.

Обидві ці видатні постаті – Іван Дзюба і Валентин Мороз – пройшли свій трагічний шлях. І обидва виявилися в глухому куті. Тому що тупиковими були обидві ці галузі опозиції. І націонал-комунізм, і інтеґральний націоналізм – тоталітарні напрямки, характерні для 20-40-х років, але вони стали вчорашнім днем для шістдесятих. Адже і комунізм, і інтеґральний націоналізм виправдовують революційне насильство, нетерпимі до ідеї прав людини, і саме вони, як твердить Іван Лисяк-Рудницький, завели український народ у глухий кут історії.

Третій шлях, свого часу мало помічений, пропонував підпільний «Український національний фронт», що видавав журнал «Воля і Батьківщина» (1964-67, лідер Дмитро Квецко). Це самостійний розвиток у вигляді «народного соціалізму», дуже близького до реалій тодішньої західноєвропейської соціал-демократії. Це була ледве чи не найдетальніше розроблена програма націоналістичної течії українського визвольного руху в 1960-80-х. Цілком реалістичними, як зазначає Анатолій Русначенко були розділи програми УНФ «Національні відносини» і «Політичні вимоги» – вони частково почали здійснюватися в сучасній Україні [16, с. 125].

Основна ж течія національно-визвольного руху, що дістала назву «шістдесятники» і найяскравіше виявилася в позацензурному машинописному журналі «Український вісник» (1970-1972, редактор Вячеслав Чорновіл), характеризувалася поєднанням боротьби проти національного гноблення з боротьбою за права людини. Вузьке було коло шістдесятників. «Мало нас. Дрібнесенька щопта. Лише для молитов і всечекання» (В. Стус) [16, с. 125]. Але вони засвідчили неперервність поривань українського народу до волі. Важливо, що ниточка опору в нас не увірвалася після поразки у збройній боротьбі, як у наших сусідів білорусів. Шістдесятники в нових формах продовжили найшляхетніші традиції українського національно-визвольного руху ХІХ – ХХ ст. з його демократичною і гуманістичною спрямованістю, традиції української державності ХУІІ – ХУІІІ століть і 1917-20 рр., національно-визвольного руху 40-50-х рр.

Друга половина 60-х років була часом інтенсивного множення літератури самвидаву, і то саме в колі шістдесятників. До його виготовлення, зберігання, розповсюдження причетне широке коло людей, які не «засвітилися» в карних справах, але їхня лепта неоціненна. Професіоналізації самвидаву дуже посприяла поява цілого прошарку «кочегарів з вищою освітою» – викинутих з роботи творчих людей, які не мали де застосувати свій потенціал. Найвидатнішими авторами самвидаву були В.Чорновіл (Лихо з розуму (Портрети двадцяти «злочинців») та «Що і як захищає Б. Стенчук, або 66 відповідей «інтернацоналістові» – у відповідь на недолугу спробу влади полемізувати з Іваном Дзюбою «Що і як захищає І. Дзюба», підписану псевдонімом), Михайло Осадчий (роман «Більмо» – про арешт автора 1965 р. та ув’язнення в Мордовії), Василь Стус («Місце в бою чи в розправі?», теж на захист І. Дзюби, його ж праця «Феномен доби» – блискуче літературознавче дослідження про падіння геніального поета Павла Тичини до рівня придворного лакузи), історичне дослідження історика Михайла Брайчевського про акт 1654 року «Возз’єднання чи приєднання?». Він же та Олена Апанович починають цикл лекцій з історії Княжої доби, козацтва. Діяв приватний етноґрафічний музей Івана Гончара, фольклорні колективи «Жайворонок» Бориса Рябокляча та «Гомін» Леопольда Ященка. Відновилася традиція колядувань, ушанування Тараса Шевченка 22 травня – у день його перепоховання в Україні 1861 року. 1967 року влада спробувала була схопити кількох учасників біля пам’ятника в Києві, але біля 600 осіб на заклик Миколи Плахотнюка пішли до будинку ЦК КПУ і добилися звільнення затриманих. Це була перемога: надалі, до 1972 року, влада стала проводити біля пам’ятників свої офіційні «фестивалі дружби народів», а потенційних учасників несанкціонованих зібрань декани попереджували про виключення з вузів, керівники установ – про звільнення з роботи. Утім, 1970 року Володимир Рокецький, а 1972 року Анатолій Лупиніс були схоплені за читання віршів біля пам’ятника й ув’язнені [16, с. 127].

З’явилася ціла низка літературних творів, які несли волелюбні, гуманістичні ідеї. Найяскравіший з них, роман «Собор» Олеся Гончара (січень 1968) викликав жваву дискусію в суспільстві про національні духовні вартості. Увиразнив ці ідеї Євген Сверстюк у глибоко філософічній праці «Собор у риштованні», у статтях «Іван Котляревський сміється», «Остання сльоза». Дискусія завершилася вилученням роману з крамниць та бібліотек, паплюженням знаменитого письменника в офіційній пресі та ув’язненням 1970 року автора «Листа творчої молоді м. Дніпропетровська» на підтримку «Собору» Івана Сокульського, а також Миколи Кульчицького, та умовним ув’язненням Віктора Савченка.

Сильні середовища української, російської та єврейської опозиційної інтелігенції, де визрівали ідеї захисту прав людини, були в Одесі (Ніна Строката, Василь Барладяну, Ганна Михайленко, Леонід Тимчук, Вячеслав Іґрунов, Давид Найдіс, Рейза Палатник), у Харкові (переважно загальнодемократичного характеру, зорієнтованого на московських правозахисників – Генріх Алтунян, Владислав Недобора, Володимир Пономарьов, Аркадій Левін), у Дніпропетровську (Іван Сокульський, Олександр Кузьменко, Микола Береславський), в Умані (Надія Суровцова, Кузьма Матвіюк, Богдан Чорномаз), у деяких містах Галичини [16, с. 129].

То тут, то там розкидалися листівки проти русифікації. За них 1968 року були ув’язнені робітники будівництва Київської ГЕС Олесь Назаренко, Володимир Кондрюков, Валентин Карпенко, у 1969 – Левко Горохівський у Тернополі, за вірші – Микола Горбаль у Борщеві.

Окремі патріоти на знак протесту проти порушення права українців бути господарями на своїй землі вдавалися до прилюдного самоспалення. Так, Василь Макуха вчинив це на Хрещатику в Києві 6 листопада 1968 року – раніше за чеха Яна Палаха. Микола Береславський робив таку спробу 10 лютого 1969 року у вестибюлі Київського університету – його скрутили в останній момент. Уночі проти 21 січня 1978 року, розкидавши листівки, спалився біля могили Т.Шевченка в Каневі колишній політв’язень Олекса Гірник із Калуша.

Проникав в Україну, зокрема, через Леоніда Плюща, російський самвидав. Це Л. Плющ переклав російською мовою найважливіші українські твори. Хоч український самвидав був тематично вужчий від російського, бо майже виключно зосереджувався на національній проблемі, та він стимулював пробудження національних, волелюбних настроїв інших поневолених народів і відкривав всесоюзному читачеві проблеми, які мусили в майбутньому вирішуватися, насамперед, проблему деімперіалізації свідомості панівної в СРСР нації, російської.

Коли в травні 1969 р. у Москві виникла Ініціативна група захисту прав людини в СРСР, до неї увійшли киянин Леонід Плющ та харків’янин Генріх Алтунян (обидва стояли на загальнодемократичних засадах). Першою в Україні власне правозахисною організацією слід вважати «Громадський комітет захисту Ніни Строкатої-Караванської» (заяву від 21 грудня 1971 р. про його створення підписали Вячеслав Чорновіл, Ірина Стасів-Калинець (Львів), Василь Стус (Київ), Леонід Тимчук (Одеса), Петро Якір (Москва). Комітет мав намір діяти на засадах Конституції і міжнародних правових актів – Загальної декларації прав людини ООН та Пакту про громадянські та політичні права. Метою він ставив ознайомлювати офіційні установи та громадськість з обставинами справи, наглядати за дотриманням законності в ході слідства та суду, збирати підписи на захист заарештованої. Окрім заяви, Комітет устиг оприлюднити бюлетень «Хто така Н. А. Строката (Караванська)» [16, с. 132]. Але вже на початку 1972 майже всі члени Комітету опинилися за ґратами.

Як ми вже зауважували, досі шістдесятництво свідомо уникало організаційних моментів, остерігаючись жорстоких репресій, закритих судів, звинувачень у «зраді батьківщини». Так, Євген Пронюк, який ще 1964 р. написав був програмову самвидавну статтю «Стан і завдання Українського визвольного руху», пропонував створити підпільну патріотичну партію. Неформальний, але загальновизнаний лідер шістдесятників Іван Світличний заперечив цю ідею, більше того, він був і проти видання журналу «Український вісник» як ознаки організації. І все ж під кінець 60-х років інтенсивно продукований шістдесятниками самвидав фактично перетворився в організаційну інфраструктуру руху опору. «Український вісник» збирав під однією обкладинкою все найважливіше з самвидаву, свідомо оминаючи речі, які могли бути визнані «антирадянськими». Коли поповзли чутки про арешти, що готуються саме у зв’язку з появою журналу, В.Чорновіл зупинив підготовлений 6-й випуск, але маховик репресій уже був запущений.

3.2.  Правозахистний рух 70-х років

Інакодумство розхитувало систему, псувало міжнародну репутацію держави, яка, не витримуючи економічної та військової конкуренції з демократичним Заходом, включилася в процес «розрядки» (відпруження, детанту). Тому Політбюро ЦК КПРС 30 грудня 1971 року постановило розпочати всесоюзну кампанію проти самвидаву з метою зруйнувати інфраструктуру його виготовлення та розповсюдження. Для українського руху було розіграно окремий, «шпигунський детектив». 4 січня 1972 року на кордоні в Чопі було затримано громадянина Бельгії туриста Ярослава Добоша, члена «Спілки визволення України». Він після належної «обробки» показав, що зустрічався у Львові та Києві і «обмінявся інформацією» з кількома шістдесятниками, в т.ч. з Іваном Світличним. Починаючи з 12 січня 1972 р. в Україні були заарештовані близько ста осіб, проведено тисячі обшуків, десятки тисяч людей були стероризовані допитами як свідки, викинуті з роботи, з вузів. Примітивна авантюра зі «шпигунськими» пристрастями закінчилася прес-конференцією Добоша 2 червня, після чого його видворили за межі СРСР. Нікому з заарештованих не інкримінувати «зради батьківщини», тільки «антирадянську агітацію і пропаганду» (ст. 62 КК УРСР). Але цього разу майже всі провідні діячі шістдесятництва дістали максимальний реченець (7 років ув’язнення в таборах суворого режиму та 5 років заслання) й етаповані за межі Батьківщини – в Мордовію та Пермську область Росії, потім до Сибіру (Іван та Надія Світличні, Вячеслав Чорновіл, Євген Сверстюк, Іван Гель, Ірина та Ігор Калинці, Стефанія Шабатура, Михайло Осадчий, Василь Стус, Зіновій Антонюк та інші). Найупертіші, що не давали ніяких показів (Микола Плахотнюк, Леонід Плющ, Борис Ковгар, Василь Рубан) були запроторені до психіатричок. Тоді майже кожного звинуваченого в «антирадянській агітації та пропаганді» відверто шантажували, проводячи через психіатричну експертизу. Поодинокі спроби протесту проти арештів присікалися щонайжорстокіше. Так, коли талановитий перекладач Микола Лукаш запропонував заарештувати себе замість Івана Дзюби, його прилякали психіатричкою і наклали заборону на публікацію його перекладів. Філософ Василь Лісовий 5 липня 1972 року подав до ЦК КПУ «Відкритий лист членам ЦК КПРС і ЦК КП України», який закінчувався так:

«Зважаючи на умови, в яких подається цей лист, мені важко вірити в конструктивну реакцію на нього. Хоч я не виступаю ні в ролі відповідального, ні в ролі свідка, ні в ролі якимось чином причетного до тієї справи, що нині іменується «справою Добоша», після подання цього листа я безперечно опинюся в числі «ворогів». Мабуть, це й правильно, бо Добоша звільнено, а «справа Добоша» – це вже просто справа, обернена проти живого українського народу і живої української культури. Така «справа» дійсно об’єднує всіх заарештованих. Але я вважаю себе теж причетним до такої справи – ось чому прошу мене також заарештувати і судити» [19, с.40].

Наступного дня його «прохання» було задовільнене. З кипою нерозкладених машинописних відбитків листа, призначеного для розповсюдження (близько 100 екземплярів), 6 липня був заарештований і Євген Пронюк, 5 березня 1973 року по цій справі заарештований Василь Овсієнко.

Суспільна атмосфера, на відміну від 1965 року, була гнітючою. Усіх, хто не давав показів проти заарештованих і виявляв найменші ознаки співчуття до них, звільняли з роботи, виключали з інститутів, їм закривалися будь-які можливості службового зростання і творчого оприлюднення (друк, виставки тощо). Як відродження 20-х років справедливо називають розстріляним, так відродження 60-х – задушеним. Хто хотів вижити – мусив принизливо каятися (Зіновія Франко, Микола Холодний, Леонід Селезненко, Іван Дзюба), інші – криводушно писали пасквілі на своїх недавніх друзів або закордоних «українських буржуазних націоналістів – найманців іноземних розвідок», вичавлювали з себе фальшиві оди на честь душителів своєї батьківщини (Іван Драч, Дмитро Павличко), окремі не витримували задушливої атмосфери і спивалися (Михайло Чхан), накладали на себе руки (Григір Тютюнник), найстійкіші – надовго йшли у «внутрішню еміґрацію» (Ліна Костенко, Михайлина Коцюбинська, Валерій Шевчук), або переїхали до Росії (Лесь Танюк, Павло Мовчан).

За цих умов зрозумілими виявилися тенденції до згортання публічної опозиційної діяльності та повернення до підпільних методів. Так, підготовлений В.Чорноволом, але зупинений 6-й випуск «Українського вісника» анонімно видали Ярослав Кендзьор, Михайло Косів, Атена Пашко; паралельно в Києві 6-й випуск видали Євген Пронюк і Василь Лісовий. Окрім того, щоб надати громадськості правдиву інформацію, видавці мали ціль сплутати слідству карти, відвернути звинувачення від В.Чорновола. 1973-1975 рр. Степан Хмара (Червоноград), Віталій Шевченко та Олесь Шевченко (Київ) підпільно видали спарений 7-8 випуски «Українського вісника», а 9-й мусили знищити безпосередньо перед обшуками. Вони були виявлені й засуджені аж 1980 року [19, с. 42].

Ще навчаючись у школі в Самборі, Зорян Попадюк разом зі своїми однокласниками організував підпільну опозиційну групу «Український національно-визвольний фронт» (УНВФ; назвою хотіли наголосити на спадкоємності від «Українського Національного Фронту» Дмитра Квецка, Зиновія Красівського, розгромленого 1967 року). Скоро всі члени УНВФ вступили до вузів, група розрослася кількісно й географічно. Вона видавала машинописний журнал «Поступ». Її було викрито в березні 1973 року. 19-річний З. Попадюк дістав 7 років ув’язнення та 5 років заслання, Яромир Микитко – 5 років ув’язнення. Решта студентів були виключені з вузів, хлопці рекруктовані до війська.

Уночі проти 22 січня 1973 року – 55-ї річниці незалежності Української Народної Республіки, 24-річний Володимир Мармус і семеро його колег із села Росохач підняли на установах у м. Чорткові 4 національні прапори і вивісили 19 великих листівок: «Свободу українським патріотам!» (мались на увазі репресії 1972-73 проти інакодумців); «Ганьба політиці русифікації!», «Хай живе зростаючий український патріотизм!». В. Мармус «за незаконне зберігання вогнепальної зброї, створення підпільної націоналістичної організації, втягуванння неповнолітніх у націоналістичну організацію» був засуджений на 6 років таборів суворого режиму та 3 роки заслання. Інші члени організації засуджені на різні терміни (Микола Мармус і Степан Сапеляк – на 5 років ув’язнення та 3 роки заслання, Петро Винничук та Володимир Сеньків – на 4+3, Микола Слободян та Андрій Кравець – на 3+2, Микола Лисий – на 1 рік, Петра Вітіва як неповнолітнього не судили) [17, с. 85].

Національні прапори вивішували у Стебнику (17-літній Любомир Старосольський та Степан Калапач, дістали відповідно по 2 і 3 роки), в Києві.

Проте надія влади репресіями викорінити інакодумство і правозахисний рух не виправдалася. Жертви «покосу» 1972 року виявилися навдивовижу стійкими. Боротьбу за права людини вони продовжили й у таборах Мордовії, Пермської області, Володимирського централу. Ось як про це свідчить Семен Ґлузман: «Доки наші наглядачі-чекісти натхненно боролися з присутністю в зоні зимової білизни та пружинних механічних бритв («Не положено!»), тихі і зовні спокійні до байдужості Антонюк і Горбаль обкладалися безліччю книг та журналів і… писали, писали, писали. Їхні «ксиви» несли світові інформацію про людей зони, її життя. І це була страшна зброя. Десятки, сотні тисяч чекістів і їхніх стукачів вишукували крамолу на волі, саджали до тюрем, таборів і психіатричних лікарень, а тут, у найпотойбічнішому місці цілковитої неволі й ізоляції, писали Самвидав!» [17, с.86].

Юридично кримінальні, але «засуджені за особливо небезпечні державні злочини», політв’язні розгорнули боротьбу за статус політв’язня з вимогами скасувати примусову працю та обов’язкову норму виробітку, встановити справедливу оплату праці; зняти обмеження на листування; поліпшити медичне обслуговування; забезпечити можливість творчої праці та інше. Оскільки влада реагувала на вироблений 1975 року з активною участю «зеківського ґенерала» Вячеслава Чорновола проект Статусу політв’язня лише додатковими репресіями, то з 1976 року в’язні почали переходити на нього явочним порядком: страйкували, оголошували голодівки з приводу позбавлення побачень, зривали нашивку з прізвищем, відмовлялися носити табірний одяг (відома «холодовка»: сиділи в карцерах в одній білизні). Це викликало додаткові репресії. Окремі в’язні сумління проводили в карцерах, приміщеннях камерного типу (ПКТ), на тюремному режимі, голодуючи, ледве не половину свого терміну (наприклад, Вячеслав Чорновіл, Василь Лісовий, Василь Стус, Зорян Попадюк) [17, с. 89].

На початку 70-х років у таборах голодівками протесту й заявами відзначали День радянського політв’язня 30 жовтня, День українського політв’язня 12 січня (арешти 1972 року), День пам’яті жертв червоного терору 5 вересня (декрет Совнаркому 1918 року), День прав людини 10 грудня. При цьому покликалися на Загальну декларацію прав людини ООН, прийняті ООН 16 грудня 1966 року Міжнародний пакт про економічні, соціальні й культурні права, Міжнародний пакт про громадянські й політичні права, що були підписані СРСР 19 жовтня 1973 року, та Факультативний протокол до останнього, що набув чинності в світі 23 березня 1976 року.

Про акції, що готувалися, старалися наперед повідомити «Міжнародній амністії», іншим міжнародним правозахисним організаціям. Вони, відтак і лідери західних держав (насамперед президенти США Ричард Ніксон, Джіммі Картер, Рональд Рейґан) чинили тиск на керівництво СРСР, внаслідок чого багатьом в’язням сумління вдалося зберегти життя, а декого навіть удалося вирвати з неволі (Леонід Плющ, Валентин Мороз), часом в обмін на радянських шпигунів. Моральна підтримка Заходу додавала сили духу в’язням сумління. Навіть ті, хто під час слідства під тиском, під страхом запроторення до психіатричок визнавав себе винним, у таборах дозрівали до свідомих і твердих борців за права людини. Випадки морального падіння і каяття, щоб купити свободу, попри шалений тиск, були вкрай рідкісними (Василь Захарченко, згодом Олесь Бердник). Тут слід віддати належне КГБ: у 60 – 80-х роках воно добирало в неволю високоякісні кадри.

У табірній боротьбі проти спільного ворога – російського імперіалізму – визрівала справжня міжнаціональна солідарність. У спільних акціях протесту брали участь громади українців, євреїв, вірменів, литовців, естонців, латвійців, молдаван, грузинів, російських демократів. Добре це засвідчив в «Українських силуетах» та інших творах Михайло Хейфец. Цей досвід і ця особиста дружба дуже пригодилися в кінці 80-х років для руйнування всім осоружної «імперії зла» [17, с. 92].

Зразки героїчної стійкості демонстрували жінки-політв’язні Стефанія Шабатура, Надія Світлична, Ірина Калинець – адже перед ними були живі приклади оунівок-підпільниць Ірини Сеник, Оксани Попович, які були вже ув’язнені вдруге, 25-літниць Катерини Зарицької, Дарки Гусяк, Галини Пальчак.

3.3. Українська Гельсинська Група

У 60-ті роки рух інтелектуального і морального опору тоталітарному режимові в Україні отримав назву “шістдесятництво”. Він був напівлегальним: розповсюдження творів “самвидаву” і листи протесту до офіційних інстанцій та виступи на зборах. Водночас були спроби відновити підпільний визвольний рух у традиціях ОУН, орієнтований на ненасильницькі методи боротьби (Український національний фронт тощо). Всі ці спроби  були придушені репресіями влади, особливо в 1965-1966  та 1972-1973 роках [14, с. 105].

Атмосфера реакції в СРСР і особливо в Україні, після погрому руху опору в середині 70-х років, здавалось, свідчила, що він не має майбутнього. Ідеї дисидентів не знаходили підтримки в суспільстві, яке отримувало про них виключно негативну інформацію.

І в цих несприятливих умовах український рух опору  несподівано знову заявив про себе, та ще й на якісно новому рівні. У серпні 1975 року радянські газети опублікували повний текст Заключного Акта Гельсінкської Наради з питань безпеки та співробітництва в Європі. На цій Нараді СРСР добився визнання післявоєнних кордонів у Європі, а натомість обіцяв виконувати пункти гуманітарних статей Акта, в т.ч. про недопустимість переслідування громадян за їхні політичні переконання. Отже, спираючись на міжнародні правові гарантії, дисиденти могли відкрито відстоювати своє право на інакомислення.

Звичайно, вони розуміли, що СРСР не виконуватиме своїх зобов’язань, але йшли на відкритий конфлікт із радянською владою, щоб організувати своєрідний міжнародний моральний тиск на державу, яка не визнавала елементарних демократичних норм. Цілком свідомо люди прирікали себе на жахливі поневіряння, фактично жертвували собою з моральних міркувань вищого порядку.

Спершу була створена Московська Гельсінська Група – у травні 1976 року. Вона закликала до створення груп в інших республіках СРСР, де б громадяни збирали інформацію про порушення гуманітарних статей згадуваного Акта та знайомили з нею громадськість і уряди країн – учасниць Наради. Першими відгукнулися українські дисиденти.

9 листопада 1976 року на прес-конференції, скликаній на квартирі Андрія Сахарова в Москві (бо в Києві зарубіжні кореспонденти не акредитувалися), письменник Микола Руденко оголосив про створення Української Гельсінської Групи. Пізніше подібні групи були створені в Литві, Грузії, Вірменії, Польщі, Чехословаччини, а в США – спеціальна т.зв. Гельсінська комісія Конгресу. Гельсінський рух став міжнародним [14, с. 109].

УГГ діяла цілком незалежно від своїх московських колег, але інтенсивно використовувала їхні контакти з західними журналістами. У першій своїй Декларації група оголосила свою мету: добиватися того, щоб в основу взаємовідносин особи і держави було покладено принципи Загальної Декларації прав людини; щоб на всіх міжнародних нарадах, де мали обговорюватися підсумки Гельсінських угод, Україна була представлена окремою делегацією як суверенна держава – член ООН; домагатися акредитування в Україні представників зарубіжної преси та створення незалежних прес-агентств для вільного обміну інформацією.

Влада була впевнена, що після «покосу» шістдесятників 1972 року з «українським буржуазним націоналізмом», як вона йменувала все, що було пов’язане з проявами національної самосвідомості, не матиме ніякого клопоту років 10-15. Але вона помилилася. Життєві сили українського народу ще не були вичерпані, тож з’явилася у концтаборах і в’язницях (на цій новітній Січі Запорозькій, як каже Михайло Горинь) нова когорта – правозахисники.

Показовою щодо цього є доля письменника Миколи Руденка. Син шахтаря, фронтовик, парторг Спілки письменників, він користувався всіма привілеями радянського істеблішменту. Але, як порядна людина, він твердо відмовлявся давати негативні характеристики на репресованих колег, зокрема, єврейських письменників, звинувачених у «космополітизмі». Розвінчання «культу особи Сталіна» привело його до переконання, що учення, на якому будувався СРСР, хибне в своїй основі. За критику марксизму Руденко 1974 року був виключений з КПРС, 1975 – зі Спілки письменників. На початку 70-х Руденко включився в роботу на захист прав людини. Мав тісні стосунки з московськими правозахисниками Андрієм Сахаровим, Петром Григоренком, став членом радянського відділення «Міжнародної амністії». 18 квітня 1975 року був заарештований за правозахисну діяльність, але ще під час слідства у зв’язку з 30-літтям перемоги амністований як учасник війни. Коли Руденко домагався відновлення пенсії як інвалід, його в лютому-березні 1976 шахрайським чином примусово піддали психіатричній екпертизі. Тільки завдяки порядності лікарів його не запроторили до психлікарні [14. с. 111].

Як тільки 9 листопада 1976 року Микола Руденко на прес-конференції на квартирі Олександра Гінзбурга в Москві (у Києві не було акредитованих іноземних журналістів) оголосив про створення Української громадської групи сприяння виконанню гельсінкських угод – через дві години у вікна його житла в Кончі-Заспі під Києвом, де ночували його дружина Раїса Руденко й Оксана Мешко, полетіли цеглини. Жінки затулялися ковдрами й подушками, і все ж таки О.Мешко була поранена в плече. Так КГБ – жартує М.Руденко – відсалютував на честь створення УГГ [14, с. 112].

Превентивні обшуки 23-24 грудня 1976 року в членів-засновників Групи не налякали їх, хоча Миколі Руденкові підкинули 39 доларів, Олесеві Берднику – порноґрафічні листівки, а в Олекси Тихого знайшли заліплену в глину на горищі сараю давно непридатну для стрільби німецьку ґвинтівку (можливо, її під час війни сховав брат Тихого, який пішов на фронт і загинув).

Середовище Української Гельсінкської Групи виявилося досить широким і героїчно стійким. Це колишні політв’язні, їхні друзі й родичі, це молоді люди, які не хотіли більше задихатися в атмосфері офіційної брехливої ідеології. ЦК КПРС і його «бойовий авангард» – КДБ – були розгублені. Адже хотілося зберегти «людське обличчя» перед світом. Проте вони не витримали і в черговий раз явили світові свій справжній лик: вдалися до випробуваних методів – арештів найактивніших, залякувань і вигнань із роботи, з інститутів усіх співчуваючих і підозрілих.

5 лютого 1977 року за ґратами опинилися Микола Руденко й Олекса Тихий. Дозвіл на арешт лідерів Московської групи Юрія Орлова й Олександра Ґінзбурґа, Української – Миколи Руденка і Литовської – Томаса Венцлави дало Політбюро ЦК КПРС на пропозицію Генерального прокурора СРСР Романа Руденка і Голови КГБ Юрія Андропова. (Про це стало відомо вже після розпуску КПРС). Щодо Миколи Руденка було обумовлено: судити Донецьким обласним судом, для чого, мовляв, «є процедурні підстави»: його посправник Олекса Тихий живе з Донецькій області. Але насправді суд хотіли провести подалі від центрів.

М. Руденко й О. Тихий спочатку були звинувачені за ст. 187-І КК УРСР – «Розповсюдження завідомо неправдивих вигадок, що паплюжать радянський державний і суспільний лад», максимальне покарання за що – 3 роки ув’язнення. Таких засуджених тримають у карних таборах. Але під час слідства статтю замінили на 62-у – «Антирадянська агітація і пропаганда». Обох було засуджено на максимальні терміни: М. Руденка за ч. 1 ст. 62 до 7 років ув’язнення в таборах суворого режиму і 5 років заслання (хоча він інвалід війни), а О. Тихого – за ч. 2 ст. 62 – до 10 р. таборів особливо суворого режиму і 5 р. заслання з визнанням особливо небезпечним рецидивістом (Тихий уже був у 1957 році суджений за «антирадянську агітацію»). Цей стандарт, за рідкісними винятками, надалі застосовувався до всіх членів УГГ [14, с. 115].

М. Руденкові та О. Тихому інкримінували написані та підписані ними документи УГГ (члени Групи домовилися, що кожний визнає себе співавтором, хоча б він тільки підписав документ; діяли і взаємні доручення підписувати документи, якщо хтось не міг приїхати з причин адміністративного нагляду чи арешту). Крім того, О. Тихий був звинувачений у незаконному зберіганні вогнепальної зброї (ст. 222).

Обшуки у справі Руденка і Тихого були майже у всіх членів Групи, у знайомих. Були викликані як свідки під час слідства десятки осіб з усієї України, з Москви. Формально відкритий, насправді ж закритий процес відбувся 23 червня – 1 липня 1977 року в Дружківці на Донеччині, в «ленінській кімнаті» «Змішторгу», заповненій «спецпублікою» [14, с. 117]. Щоб установу не можна було знайти, з неї зняли вивіску. Допитаних свідків, усупереч правилу, виводили з зали, піднаглядних І. Кандибу та Л. Лук’яненка після допиту силоміць відправили додому.

Рідні Руденка і Тихого про суд довідалися тільки 25 червня з повісток на допит. У зал суду не допустили 80-річну матір Тихого, синів Миколу і Володимира. Володимир намагався запросити захисника з Києва, хотів сам захищати батька, але йому відмовили. З автобуса, що їхав у Донецьк, зняли Петра Вінса з товаришем. Їх відвезли в міліцію, обшукали, забрали гроші, купили квитки на літак і відправили в Київ. Петра Старчика і Кирила Подрабінека затримали «для з’ясування особи» і відправили в Москву.

На суді не була оголошена низка документів, зате свідком звинувачення виступив професор Донецького університету Ілля Стебун з твердженнями, що Тихий схиляв його до ворожої діяльності, даючи йому на рецензію свою машинописну книгу «Мова народу. Народ». (Це його М. Руденко свого часу захищав від звинувачень у «космополітизмі») [14, с.117].

Процес у справі Руденка – Тихого, незважаючи на вжиті заходи, був висвітлений по радіо «Свобода». Він не дезорґанізував, а навпаки, ще більше активізував діяльність інших членів Групи, хоча кожний, хто хоч як-небудь був причетний до діяльності Групи, потрапляв під пильний нагляд, з ним «розмовляли», його схиляли стати донощиком, або ж звільняли з роботи, виключали з інституту, викидали з черги на квартиру і т. п.

2 березня 1977 заарештований в Одесі близький до Групи Василь Барладяну. Ст. 187-1, три роки карних таборів. За три тижні до кінця терміну, 29 лютого 1980, він одержав ще 3 роки за тією ж статтею.

23 квітня 1977 року в Києві були заарештовані Микола Матусевич і Мирослав Маринович. Обом інкримінована ч. 1 ст. 62. Крім того, Матусевичу – ч. 1 ст. 206 «Хуліганство», за фактом 1972 року. Улітку 1977 року радіо «Свобода» почало читання ґрунтовної заяви письменника Гелія Снєгірьова (формально він не був членом УГГ) про зречення радянського громадянства та уривки з його есею «Набої для розстрілу, або Нене моя, нене» – про сумнозвісну «справу СВУ» («Спілка визволення України» – цілком сфабриковану ГПУ в 1929 році справу, яка поклала початок тотальному нищенню української інтелігенції). 22 вересня Г. Снєгірьов був заарештований. Почалася нова серія обшуків і допитів. Унаслідок голодування і катувань Снєгірьов у березні 1978 року був розбитий паралічем. 1 квітня в ґазеті «Радянська Україна» з’явилася підписана його ім’ям покаянна заява, безсовісно сфабрикована КГБ. Тяжко хворого, його перевели в Жовтневу лікарню, де тримали під пильним наглядом до смерті, що настала 28 грудня [14, с. 119].

У 1978-1980 р. були репресовані майже всі члени-засновники Групи, але на їхнє місце зі впертою одержимістю йшли нові й нові люди. Так, у Групу вступили Петро Вінс (лютий 1977), Ольга Гейко-Матусевич (14 травня 1977), Віталій Калиниченко (жовтень 1977), Василь Січко (26 лютого 1978), Петро Січко (30 квітня 1978), Юрій Литвин (червень 1978) Володимир Малинкович (жовтень 1978), Михайло Мельник (листопад 1978), Василь Овсієнко (18 листопада 1978). Вступ до Групи в кожному випадку був свідомим актом хоробрості й жертовності: адже оголошений її член тримався на волі лічені тижні чи місяці. Дехто працював як неоголошений член, залишаючи заяву, якою просив вважати його членом Групи з моменту арешту. Були випадки написання наперед останнього слова, бо не було певності, що його вдасться виголосити на майбутньому суді.

Протиставляючи репресіям законність і відкритість, Група 14 жовтня 1977 року подала до Ради Міністрів УРСР клопотання про реєстрацію її як громадської організації й надання їй офіційного статусу. Після арешту М. Руденка нового Голову не обирали, але неформальними лідерами її були Олесь Бердник (до арешту 6 березня 1979 року) та Оксана Мешко.

Улітку 1978 року Група оприлюднила програмовий документ «Наші завдання», де заявила, що виходить із «засад єдності загальнолюдських і національних прав українських громадян». Захист національних прав українців та громадян інших національностей, а також релігійних прав, був поставлений на перше місце в її діяльності.

Членами УГГ були всього 47 осіб: 45 громадян України і двоє громадян Росії. Ця невеличка група людей з’явилася саме у дуже відповідальний момент української історії. Об’єднана ідеєю незалежності і самостійності, ця група здобула перемогу і розійшлася по різних партіях і організаціях. Це унікальний приклад в історії визвольних рухів за самостійність, коли політична група революційне орієнтованих людей спроможна здобути державність, але не спроможна взяти владу у свої руки.

Висновки

Отже, правозахисний рух в Україні був невід’ємною частиною загальнолюдського поступу в дусі свободи. Він виник на ґрунті національно-визвольного руху та опозиційного комуністичній ідеології інакодумства, поставленого тоталітарною державою поза законом, із суспільної необхідності захищати елементарні права людини від постійних порушень їх із боку держави – у соціально-економічній, національно-культурній сфері, щодо релігії.

Українська громадська група сприяння виконанню гельсінкських угод посідає в історії українського національно-визвольного і правозахисного руху визначне місце. Її можна порівнювати з Кирило-Мефодіївським братством (1845-1847). Але якщо Братство після арештів не залишило по собі організаційних структур, то в УГГ в зародковому стані бачимо витоки більшості нині чинних в Україні правозахисних організацій, національно-демократичних і націоналістичних партій, які разом з іншими чинниками привели Україну до незалежності, де відкрилася можливість побудувати правове суспільство, яке відповідатиме як волелюбному духові українського народу, так і букві міжнародних правових актів.

Здобуття незалежності України було справді чудом: невеличка група людей на чолі з письменником Миколою Руденком, разом з колишніми політв’язнями радянських концтаборів, правозахисниками і дисидентами зуміла на хвилі часу проголосити ідею незалежності настільки сильно і настільки переконливо, що мільйони українців, яким до того часу ідея незалежності була далека, повірили у цю ідею і проголосували за неї.

Сьогодні без перебільшення можна сказати, що вирішальну роль у процесі здобуття незалежності відігравали члени Української Гельсінської Групи, яка згодом перейменувалась в Українську Гельсінську Спілку.

Найактивнішу роль у процесі здобуття незалежності відіграли лідери УГГ Вячеслав Чорновіл, Левко Лук’яненко, Михайло Горинь, які від самого початку перебудов-чого періоду активно включилися у творення нового політичного життя за нових демократичних умов державності України. Позитив це чи негатив, але саме в Українській Гельсінській Групі брали свій початок нові політичні структури — Народний Рух України, Українська Республіканська партія, Демократична партія України і багато інших.

Членами УГГ були всього 47 осіб: 45 громадян України і двоє громадян Росії. Ця невеличка група людей з’явилася саме у дуже відповідальний момент української історії. Об’єднана ідеєю незалежності і самостійності, ця група здобула перемогу і розійшлася по різних партіях і організаціях. Це унікальний приклад в історії визвольних рухів за самостійність, коли політична група революційне орієнтованих людей спроможна здобути державність, але не спроможна взяти владу у свої руки.

Список використаних джерел

1. Амальрик А. Записки диссидента. — Б.м. : Ардис, 1992. — 361 с.
2. Білоус Л. В. Правозахисний рух у відродженні української держави: Спеціальність 23.00.02 — політичні інститути та процеси: Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата політичних наук /Ліна Білоус; ЛДУ ім. І.Франка. — Львів : [б. и.], 1994. — 25 с.
3. Гак А. Від Гуляй-Поля до Нью-Йорку. — Новий Ульм; Філядельфія: [б. и.], 1973. — 326, с.
4. Григоренко П. Г. Спогади /Петро Григоренко. — К.: Україна, 2007. — 661, с.
5. Загальна декларація прав людини /Український Центр прав людини (Київ). — К.: Право, 1995. — 12 с.
6. Ефективність і Законність: Національні інституції з прав людини / Харківська правозахисна група. — Харків: Права людини, 2009. — 182, с.
7. Касьянов Г. В. Незгодні: українська інтелігенція в русі опору 1960-80 років. — К.: Либідь, 1995. — 221, с.
8. Конституционные идеи Андрея Сахарова / Сост. Л. М. Баткин. — М. : Торг.-изд. предприятие «Новелла», 1990. — 95, с.
9. Лерт Р. Б. На том стою: Публ. «самиздата» [70-х гг.: Сборник] / Раиса Лерт; [Предисл. И. Энгельгардта]. — М. : Моск. рабочий, 1991. — 363, с.
10. Лук’яненко Л. Г. Сповідь у камері смертників / Левко Лук’яненко; Ред.-упоряд. І. Малишевський, Передм. та інтерв’ю Л. Єфімова. — К. : Журн. «Вітчизна» : Газ. «Ділова Україна», 1991. — 124, с.
11. Лук’яненко Л. Г. Сповідь у камері смертників /Ред.-упоряд. І. Малишевський, Передм. та інтерв’ю Л. Єфімова. — 2-ге вид., доп. — К.: Нора-Друк, 2006, 2005. — 136 с.
12. Марченко, А. Мои показания. — М.: Моск. рабочий, 1991. — 267 с.
13. Новітня історія України. 1914-2008 рр. — К.: Знання, 2011. — 535 с.
14. Права людини в Україні / Ред.: Є. Захаров, І. Рапп, Ред. В. Яворський, Оформ.кн. Б. Захаров; Українська гельсінкська спілка з прав людини, Харківська правозахисна група. — Харків: Права людини, 2006 — 2006: Доповідь правозахисних організацій. — 2007. — 526, с.
15. Сахаров А. Д.Воспоминания в 2 т. /ред.-сост. Е. Холмогорова, Ю. Шиханович. — М.: Права человека, 1996 — Т. 1. — 1996. — 912 с.
16. Українська Громадська Група сприяння виконанню Гельсінкських угод : в 4-х т. / Харківська правозахисна група. — Харків : Фоліо, 2001. — Т. 4: Документи і матеріали : 10 грудня 1978-11 березня 1988 /Укл. Василь Овсієнко, Ред. Ірина Рапп,. — 2-е вид., випр. та доп. — 2001. — 254, с.
17. Українська Громадська Група сприяння виконанню Гельсінкських угод : в 4-х т. / Харківська правозахисна група. — Харків : Фоліо, 2001. — Т. 3: Документи і матеріали : Серпень 1977-10 грудня 1978 /Укл. Василь Овсієнко, Ред. Ірина Рапп,. — 2-е вид., випр. та доп. — 2001. — 238, с.
18. Українська Громадська Група сприяння виконанню Гельсінкських угод: в 4-х т. / Харківська правозахисна група. — Харків: Фоліо, 2001. — Т. 2: Документи і матеріали: 9 листопада 1976-2 липня 1977 /Укл. Василь Овсієнко, Ред. Ірина Рапп,. — 2-е вид., випр. та доп. — 2001. — 194, с.
19. Українська Громадська Група сприяння виконанню Гельсінкських угод : в 4-х т. / Харківська правозахисна група. — Харків: Фоліо, 2001. — Т.1: Особистості / Софія Карасик та ін.; Укл. Євген Захаров, Ред.: Лариса Богораз, Олександр Даніель та ін. — 2-е вид., випр. та доп. — 2001. — 203, с.
20. Український правозахисний рух = Ukrainian movement for human rights and justice: Документи й матеріали київської Української Громадської Групи сприяння виконанню Гельсінкських Угод / Комітет гельсінкських гарантій для України; Упоряд. О.Зінкевич; Передм. А.Зваруна. — Торонто; Балтимор: Смолоскип, 1978. — 47