Вступ

Богдан Хмельницький — український державний і політичний діяч. Шляхтич руський, реєстровий козак, військовий писар, гетьман Війська Запорозького. Організатор повстання проти панування шляхти в Україні, яке переросло у Національно-визвольну війну українського народу проти Речі Посполитої. Засновник козацької держави на теренах Центральної України — Війська Запорозького, більш відомої як Гетьманщина. Через ненадійність кримських союзників та важку війну з Річчю Посполитою, у 1654 році в Переяславі уклав військовий союз з Московським царством. Наприкінці свого життя намагався переорієнтуватися на союз зі Швецією та Османською Портою, вбачаючи в амбіціях Москви небезпеку козацькому суверенітету.

Як полководець Б. Хмельницький був блискучий стратег і тактик, знаменитий військовий організатор, мужній і хоробрий вояк. Він створив понад 300-тисячне українське військо, яке було першорядною збройною силою в тогочасній Європі й основою, на якій будувалася нова українська держава.

Але для утримання й розбудови держави, яка виникла революційним шляхом, потрібне було ще міжнародне визнання й військова допомога сусідніх держав. Досвід боротьби з Польщею в умовах польсько-шляхетського ладу й магнатської сваволі на кресах Речі Посполитої переконав Хмельницького та його однодумців, що повний й сталий успіх козацтва, а тим паче національних українських змагань без цих передумов і відповідної міжнародно-політичної кон́’юнктури неможливий. І тут виявився надзвичайний дипломатичний хист Б. Хмельницького. У своїй тривалій і не завжди переможній боротьбі проти Речі Посполитої Хмельницький створив, одну за однією, три могутні коаліції.

1. Перша українсько-кримсько-турецька коаліція

Богдан Зиновій Хмельницький – безумовна видатна постать в історії України. Це людина, яка піднялася від реєстрового козака до гетьмана запорозького, засновник козацької держави на теренах Центральної України – Війська Запорозького, під чиїм проводом відбулася Національно-визвольна війна українського народу.

Він, будучи досвідченим політичним діячем, розумів, що Україні потрібне міжнародне визнання та підтримка сильного союзника. Саме тому Богдан Хмельницький створює три могутні коаліції: 1647-1648 рр., 1654 р. та 1656 р.

Перша коаліція була українсько-кримсько-турецькою. Вона виступала в ролі контраргументу польсько-московському союзу. Ця коаліція мала певні здобутки, як, насамперед., Зборівська угода 1649 р.

Зборівський договір (18 серпня 1649) — угода укладена між королем Речі Посполитої Яном ІІ Казимиром з одного боку і Військом Запорозьким на чолі з гетьманом Богданом Хмельницьким з другого [1, c. 286].

Зборівський договір підсумував першу фазу в історії Хмельниччини і легалізував самоврядність українських козаків в межах Речі Посполитої. Ця самоврядність втілилися у козацькому державному утворенні — Війську Запорозькому, також відомому як Гетьманщина.

Повна назва Зборівського договору: «Декларація Його королівської милості Запорозькому Війську на дані пункти супліки». Він складається з 12 статей. Форма договору — жалувана грамота короля своїм підданим.

За умовами цього договору:

— Король визнавав самоврядність Війська Запорозького, Гетьманщини, у межах Київського, Чернігівського і Брацлавського воєводств.

— На землях Війська Запорозького влада належала гетьману, резиденція якого розміщувалась в Чигирині. Уряди усіх рівнів на території Гетьманщини мали право займати лише православні шляхтичі.

— У контрольованій козаками Україні не мали права перебувати війська коронні. Євреї не мали права займати державні посади й бути лихварями. Єзуїти не мали права утримувати освітні заклади.

— Чисельність козаків Війська Запорозького обмежувалась реєстром у 40 000 осіб. Усі ті, хто не потрапив до козацького реєстру, мали повернутися до панів.

— Проголошувалась амністія всім учасникам Хмельниччини, православним і католицьким шляхтичам, які примкнули до козаків і воювали проти урядових сил.

— Православна Київська митрополія відновлювалася у своїх правах, а київський митрополит мав увійти до сенату Речі Посполитої. Питання про унію передавалось на розгляд сейму [1, с. 287].

Підписаний мирний договір не задовільняв ані козаків, ані уряд Речі Посполитої. Обидві сторони почали підготовку до нового етапу війни.

Проте з іншого боку й певні прорахунки, адже кримський хан не раз зраджував Хмельницького, наприклад, під Зборовим, 1649 р., Берестечком 1651 р. та Жванцем 1653 р. Певну небезпеку для гетьмана становила спроба Криму використати союзницькі відносини з козаками для організації спільного походу на московські землі, що неминуче втягувала б Україну у відкриту конфронтацію з і без того ненадійним північним сусідом, викликаючи адекватну реакцію Польщі.

2. Друга українсько-московська коаліція

Друга коаліція – українсько-московська, з царем Олексієм Михайловичем, укладена в Переяславі 1654 (додатково затверджена березневими статями 1654 р.), згідно з якою Україна ввійшла до складу Московської держави на конфедеративній основі, й скерована також проти Польщі.

Згідно з Переяславськими домовленостями між гетьманом і царським урядом було укладено Березневі статті 1654. У результаті Переяславської Ради та наступних переговорів між гетьманським та царським урядами було укладено воєнно-політичний союз двох держав — України та Московії. Необхідність виходу з-під польської залежності спонукала Б.Хмельницького піти на визнання протекторату московського царя над Україною.

Березневі статті 1654 року (інші назви — «Статті Богдана Хмельницького», «Березневі статті Богдана Хмельницького», «Статті війська Запорізького», «Переяслівські статті») — угода між російським царським урядом і українською козацькою старшиною, комплекс документів, які регламентували політичне, правове, фінансове і військове становище України після Переяславської ради [2, с. 194].

Згідно з цими статтями Україна зберігала свої військово-адміністративні органи управління на чолі з виборним гетьманом. На Гетьманщині без обмежень мало далі діяти місцеве право, обумовлювалося невтручання царських воєвод та інших урядовців у внутрішні справи України. Україна зберігала свої збройні сили — 60-тисячне козацьке військо. Угода розірвана у 30.1.(9.2.) 1667 року Московською державою, що підписала Андрусівське перемир’я. Серед істориків є певна дискусія чим були Березневі статті — військовим союзом між двома державами Україною та Росією чи договором, який регламентував широку автономію Гетьманщини у складі Московської Держави. Проте, серед 11 пунктів Березневих статей нема жодного, в якому би йшлося про приєднання України до Росії чи їх возз’єднання [2, с. 194].

Зміст статей:

1. Збір податків на користь царської скарбниці доручалося вести українським урядовцям.
2. Установлювалася платня у розмірі:

— військовому писарю та підпискам — 1000 польських злотих;

— військовим суддям — 300 польських злотих;

— судовим писарям — 100 польських злотих;

— польським писарям та хорунжим — 50 польських злотих;

— сотенним хорунжим — 30 польських злотих;

— гетьманському бунчужному — 50 злотих.

3. Козацькій старшині, писарю, двом військовим суддям, усім полковникам і військовим та полковим осавулам надавалися у володіння млини.
4. Установлювалася платня генеральному обозному у розмірі 400 злотих і генеральному хорунжому — 50 злотих.
5. Заборонялися дипломатичні відносини гетьмана з турецьким султаном та польським королем.
6. Підтверджувалося право київського митрополита й усього духовенства на маєтності, якими вони володіли;
7. Московський уряд зобов’язувався вступити у війну з Польщею навесні 1654 року.
8. Передбачалося утримання російських військ на кордонах України з Річчю Посполитою.
9. Гетьманський уряд просив установити платню:

— полковим у розмірі 100 єфимків талерів;

— полковим осавулам — 200 польських злотих;

— військовим осавулам — 300 польських злотих;

— сотникам — 100 польських злотих;

— кожному козакові у розмірі 30 польських злотих.

Однак це прохання було відкладене до перепису всіх прибутків, які мали надходити до царської скарбниці з України, а також до укладення реєстру, що мав охопити 60 тисяч козаків;

10. У випадку татарських нападів на Україну передбачалося організовувати проти них спільні походи як з боку України, так і Московської держави.
11. Гетьманський уряд просив установити утримання для козацької залоги кількістю 400 осіб у фортеці Кодак та для запорожців, виконання цього прохання також було відкладене до окремого рішення. Тут же містилася вимога до гетьмана негайно почати укладення реєстру, що мав охопити 60 тисяч козаків, і після завершення роботи треба було надіслати його до Москви [2, с. 195.

Текст угоди так і не вдалося знайти, а тільки представники Росії опираються на чернетки. Не з вини Б.Хмельницького ця угода не принесла Україні всіх тих воєнних і політичних успіхів, задля яких її було створено. Частина вищого українського суспільства, козацька старшина, а також духівництво та київський митрополит не підтримали угоди й відмовилися присягати цареві. 1656 р. російський цар підписав у Вільно договір між Московією та Польщею, без участі українських представників, і фактично зрадив переяславські домовленості.

З повідомлення Богдана Хмельницького царю Олексію Михайловичу: «Я піддався не для того, аби робити те, що ти скажеш… Я з польським королем уже перед цим воював, щоб повернути свободу мені й козакам, аби вони не були холопами, а звались козаками» [2, с. 196].

3. Третя антипольська коаліція

Третя коаліція – антипольська – союз між Україною, Швецією, Семигородом та іншими державами (Бранденбург, Молдавія, Валахія), – за планом Хмельницького, мала створити незалежну Руську державу (Велике князівство Руське) в межах цілої етнографічної території України та Білорусі під владою гетьмана й Війська Запорізького. Також у планах союзників була цілковита ліквідація польської держави, що дуже збентежило московський уряд, який доклав усіх зусиль, щоб перешкодити успіхові цієї коаліції (Віленська угода 1656 Москви з Польщею без участи України, й війна Москви зі Швецією, союзником України) [4, с. 133].

У відповідь на українсько-московську угоду поляки і татари об’єднали свої сили, уклавши влітку 1654 р. т. зв. Вічний договір, і почали новий етап війни. Уже в листопаді 30-тисячна польська армія вторглася на Брацлавщину, згодом до неї приєдналася 30- 40-тисячна татарська орда. Усвідомлюючи небезпеку, Б.Хмельницький зажадав від Москви негайної допомоги. Однак остання, намагаючись насамперед оволодіти Смоленськом і Білоруссю, де їй, до речі, допомагали 20 тис. козаків на чолі з Василем Золотаренком, фактично проігнорувала вимогу українського гетьмана. Кілька місяців дорогоцінного часу було втрачено. Як наслідок — до кінця березня 1655 р. край перетворився нарушу. Було спустошено й спалено близько 270 міст і сіл, 1000 церков, вбито не менше 10 тис. немовлят, у неволю потрапило понад 200 тис. людей. Московська допомога виявилася не такою ефективною, як її уявляли.

Влітку 1655 р. театр воєнних дій перемістився на західноукраїнські землі, які Б.Хмельницький прагнув приєднати до своєї держави. 29 вересня українсько-московське військо під Городком розбило поляків і розпочало облогу Львова, звільнивши незабаром усю Галичину. В цей же час, у порозумінні з українським гетьманом, проти Польщі успішно воювала Швеція, захопивши значну частину польської території, включаючи Краків і Варшаву. В політичних зв’язках з Україною прагнула бути Білорусь. Здавалося, визріває можливість возз’єднання українських земель під гетьманською булавою. Однак знову негативну роль відіграв пресловутий зовнішній фактор. З одного боку, проти включення західноукраїнських земель до складу козацької України несподівано виступив шведський король, поставивши гетьманові вимогу залишити Галичину. З іншого — почалися непорозуміння з московитами, що вимагали, щоб усі міста, які вони допомагали завойовувати, вважалися здобутком московського царя й присягали йому на вірність. До того ж на українські землі вдерлися татарські орди, яким необхідно було негайно протидіяти. Все це змусило Б.Хмельницького відкласти на певний час справу возз’єднання українських земель і повернутися на Подніпров’я.

Тим часом Москва, занепокоєна успіхами Швеції, пішла на зближення з Річчю Посполитою, яка висунула проект обрання московського царя Олексія Михайловича на польський престол після смерті Яна Казимира. У травні 1656 р. цар оголосив Швеції війну, а в серпні розпочалися московсько-польські переговори у Вільно, на які українську делегацію допущено не було. На початку листопада було укладене т. зв. Віденське перемир’я, яке перед вбачало згоду Московії залишити Україну в складі Речі Посполитої після обрання її царя на польський престол. Після цієї, по суті, зрадницької угоди військовий союз України з Москвою проти Польщі фактично втратив силу. У Чигирині відбулася Рада, де козацька старшина і гетьман присягалися спільно боронити Україну, присягалися собі, а не чужим монархам.

У ситуації, що склалася, головною метою Б.Хмельницького було збереження незалежності Української держави та об’єднання у її складі західноукраїнських земель. Відповідно, необхідно було подолати опір Речі Посполитої, що противилася поверненню українських етнічних територій, нейтралізувати Кримське ханство, як союзника останньої, знешкодити колонізаторські плани Москви, котрі вона плекала щодо України, а також забезпечити спадковість верховної державної влади, як запоруки на майбутнє проти можливої міжусобної боротьби за гетьманську булаву. Для досягнення цих планів Б.Хмельницький, формально не розриваючи договору з царем, насамперед спрямовує свою енергію на створення антипольської коаліції без Москви і навіть усупереч її інтересам. До складу союзного об’єднання, крім України, ввійшли Швеція, Трансільванія (Семигород), Молдавія, Валахія, Бранденбург.

Протягом першої половини 1657 p. воєнні події розвивалися у сприятливому для союзників руслі. Вони розгромили поляків під Замостям, захопили Краків, Сандомир, Люблін, Варшаву, інші польські міста. До складу Української держави попросилася шляхта Пинщини, Берестейщини, Волині. Підтиском Б.Хмельницького на приєднання до козацької України західноукраїнських земель нарешті погодилася Швеція, до такого ж рішення схилялася Трансільванія — держави, які певний час претендували на ці території. Це був найвищий злет Української держави, політичний тріумф її творця — гетьмана Б.Хмельницького. Та вже з літа ситуація почала змінюватися у гірший бік. Політичні плани антипольської коаліції викликали занепокоєння серед сусідніх держав, насамперед Австрії і Данії, які підтримали Польщу. Відчувши загрозу своєму існуванню, на захист вітчизни піднявся польський народ. В Україні становище ускладнювалося хворобою гетьмана, через яку він не міг особисто контролювати хід подій, та антиурядовою агітацією московських агентів, що призвела до бунтів серед частини козацтва, зокрема в корпусах полковника Ждановича та Юрася Хмельницького. Наслідком цього стали поразка та фактичний розпад антипольської коаліції. Практично тоді ж Україну вразила ще одна страшна звістка: 6 серпня 1657 р. в Чигирині після важкої й виснажливої хвороби перестало битися серце видатного сина українського народу Богдана Хмельницького. Його похорон, на думку дослідників, найімовірніше, відбувся 2 вересня в Суботові в Іллінській церкві. Наступником Великого гетьмана став його син Юрась, якого на цю посаду було обрано на Корсунській раді у квітні 1657 р. [4, с. 134-135]

4. Сучасники про Богдана Хмельницького, як державного діяча та дипломата

Смерть Б.Хмельницького стала важким ударом для молодої Української держави. «Україна в найбільш рішучу хвилю, коли важилася вся її доля, стратила свого довголітнього провідника — одинокого чоловіка, котрий міг покермувати нею…» [1, с. 293] — зазначав М.Грушевський. Ця смерть знаменувала собою завершення першого етапу Національно-визвольної революції, основним завоюванням якого стали утвердження Української держави, встановлення в ній нової моделі соціально-економічних відносин, котра базувалася на дрібній власності фермерського типу.

Однак військові невдачі та нереалізація дипломатичних планів Б. Хмельницького прискорила його смерть.

Б. Хмельницький встановив і підтримував дипломатичні стосунки з багатьма країнами Європи, зокрема з Польщею, Туреччиною, Молдовою, Волощиною, Австрією, Швецією, Італією, Трансільванією, які визнали Україну як суб’єкт міжнародного права. Водночас він організував ефективну і розгалужену службу безпеки. Великий канцлер литовський Ольбрахт Радзивілл писав у своєму щоденнику «про розвідників Хмельницького, котрих він мав повсюди, навіть у Венеції». Український історик Іван Крип’якевич зауважував, що гетьман «мав не тільки дуже точні відомості про події у Польщі, Криму, Туреччині, карпатських князівствах, але також стежив за політикою Швеції, Німеччини, Австрії, Італії, збирав потрібні відомості через своїх послів та агентів, користувався повідомленнями чужоземних посланців. Зібрані відомості він умів використовувати для політичних цілей — своїми рішеннями захоплював ворогів зненацька». Усе вищезазначене, як і продумана, ефективна і злагоджена організація адміністративно-територіального, судового та військового устрою, давало надію Хмельницькому утвердити Українську державу.

На сторінках наукової літератури вже давно точаться суперечки стосовно ролі Хмельницького в усіх подіях, що відбувалися в Україні впродовж його гетьманування. Думки про нього часто надто суперечливі.

М.С. Грушевський: «В нім занадто багато від Азії, від великих азійських завойовників-кочівників, фундаторів держав Орд. З тою поважною відмінністю, що для нього матеріалом, гарматним м’ясом служили не чужі, підбиті племена, а свій власний народ. Він збудував свою владу, владу пануючої старшинської верстви, ціною страшних жертв мас. Він зробив пусткою половину України, щоб укріпити панування своє і своєї династії, чи своєї компанії у другій половині, але й звідти розігнав половину людей, примусив тікати за кордон України, поза межі досягнення його влади… В нім цілком не видно елементарної державної економіки, руки «державного хазяїна Української землі», як колись говорили» [1, с. 295].

О. Оглоблін: «Найбільше місце Богдана Хмельницького в історії України – не як полководця, хоча би й величного, не як дипломата, хоча би й блискучого, а як державного діяча, фундатора й будівничого Української Козацької держави. Яку б ділянку громадсько-державного життя не взяти – Богдан Хмельницький скрізь виступає як державний діяч великого формату» [1, с. 296].

Н. Яковенко: «…хитроумний гетьман, плетучи мереживо союзницьких комбінацій, мимоволі сам закладав основи для неї (негоди), бо кожен з його дипломатичних ходів зрештою переніс у братовбивчу війну між прихильниками полярних зовнішньополітичних орієнтацій» [1, с. 296].

Польський історик Людвік Кубаля, котрий присвятив багато років дослідженню життя й діяльності Богдана Хмельницького, порівнював українського гетьмана з його сучасником – вождем Англійської революції середини XVII століття Олівером Кромвелем, відзначаючи при цьому, що завдання у Богдана Хмельницького виявилося набагато складнішим, оскільки «він не мав у своєму розпорядженні вишколеної інтелігенції й засобів старої, сильної держави. Військо, фінанси, державне господарство, адміністрація, зносини з сусідніми державами – все це треба було створити… Він мусив добирати і вчити людей. Була то людина з кожного погляду надзвичайних вимірів, він переростав талановитих людей настільки, що переступав межі збагненного» [1, с. 297].

Безперечно, Богдан Хмельницький був видатним політичним діячем, який об’єднав у єдиному визвольному русі різні суспільні сили, Він ніколи не відмовлявся від своєї мети – звільнення України від іноземного гноблення. Тому головним здобутком Богдана Хмельницького була Українська держава.

Висновки

Першою була українсько-кримсько-турецька коаліція, утворена в 1647-1648 pp. Вона паралізувала небезпеку з боку польсько-московського союзу А. Киселя 1647 року й допомогла Україні здобути великі мілітарні успіхи, завершені Зборівською угодою 1649 року. Але, внаслідок трикратної зради кримського хана (Зборів — 1649, Берестечко — 1651, Жванець — 1653), й пасивності Туреччини, Б. Хмельницькому не вдалося повністю використати успіхи й здобути остаточну перемогу над Польщею.

Друга коаліція — українсько-московська, з царем Олексієм I Михайловичем, укладена в Переяславі 1654 року (додатково затверджена березневими статями 1654 р., які козацьке посольство уклало з московським царем у м. Москва), згідно з якою Україна увійшла до складу Московської держави на конфедеративній основі, й скерована також проти Польщі.

Текст угоди так і не вдалося знайти, а представники Росії спираються лише на чернетки.

Не з вини Б. Хмельницького ця угода не принесла Україні всіх тих воєнних і політичних успіхів, задля яких її було створено. Частина вищого українського суспільства, козацька старшина, а також духівництво та київський митрополит не підтримали угоди й відмовилися присягати цареві. 1656 року російський цар підписав у Вільно договір між Московією та Польщею, без участі українських представників, і фактично зрадив переяславські домовленості.

Якщо перші дві коаліції мали на меті завдати Польщі військово-політичної поразки й забезпечити та ґарантувати цілісність і незалежність козацької держави, то третя антипольська коаліція (1656-1657) — союз між Україною, Швецією, Семигородом та іншими державами (Бранденбург, Молдавія, Валахія), — за планом Хмельницького, мала створити незалежну Руську державу (Велике князівство Руське) в межах цілої етнографічної території України та Білорусі під владою гетьмана й Війська Запорізького. Також у планах союзників була цілковита ліквідація польської держави («снести б Коруна вся, будто Коруна Польская и не бывала»), що дуже збентежило московський уряд, який доклав усіх зусиль, щоб перешкодити успіхові цієї коаліції (Віленська угода 1656 року між Москвою і Польщею без участі України, й війна Москви зі Швецією, союзником України). Московія, після підписання миру з Польщею, розпочала війну зі Швецією. Одночасно на теренах Речі Посполитої вирувала війна, що увійшла в історію під назвою «Потоп». Однак військові невдачі та нереалізація дипломатичних планів Б. Хмельницького прискорила його смерть.

Список використаних джерел

1. Бойко О. Д. Історія України: Навчальний посібник. — 3-тє вид., випр., доп. — К. : Академвидав, 2004. — 687 с.
2. Котова Н. Історія України: Навчальний посібник. — Харків: Одіссей, 2005. — 413 с.
3. Субтельний Орест. Україна: Історія. — К. : Либідь, 1993. — 717, с.
4. Чуткий А. І. Історія України: Навчальний посібник для студ. вищих навч. закладів. — К. : МАУП, 2006. — 345, с.
5. Юрій М. Ф. Історія України: Навчальний посібник для студентів неісторичних факультетів всіх рівнів освіти. — К. : Кондор, 2007. — 249, с.