Вступ

Актуальність теми. Виникнення інституту юридичної особи обумовлюється тими ж причинами, що і виникнення та еволюція права: ускладненням соціальної організації суспільства, розвитком економічних відносин і, як наслідок, суспільної свідомості. Іншими словами, на певному етапі розвитку суспільства правове регулювання відносин тільки лише між фізичними особами як суб’єктами приватного права, виявилося недостатнім для обігу, що розвивався в економіці, і виникла необхідність в існуванні різноманітних організацій.

Конструкція юридичної особи формувалася протягом тривалого часу під впливом різних історичних умов. Її сутність намагалися пояснити різні теорії. Підходи іноземних науковців, розроблені переважно в ХІХ та на початку ХХ століття, були відображенням економічних відносин у відповідних країнах того часу. Вітчизняні концепції щодо сутності юридичних осіб формувалися в умовах командно-адміністративної економіки і стосувалися юридичних осіб державної форми власності.

У зв’язку із зміною економічної формації постає необхідність звернутися до переосмислення теоретичних положень щодо сутності юридичних осіб із метою найбільш ефективного застосування даного правового інституту у нових умовах.

Дана робота є спробою охарактеризувати сутність юридичної особи як суб’єкта цивільних правовідносин у сучасних умовах на ґрунті положень чинного законодавства.

Тема: «Поняття та види юридичних осіб».

Мета: розкрити поняття та охарактеризувати види юридичних осіб.

Завдання роботи: 1. визначити поняття та суть юридичної особи; 2.  окреслити ознаки юридичної особи; 3. показати порядок утворення юридичної особи; 4. охарактеризувати види юридичних осіб.

1. Поняття та суть юридичної особи

Юридична особа – це колективний суб’єкт, що має відокремлене майно, може від свого імені набувати майнових і особистих немайнових прав, нести обов’язки, бути позивачем чи відповідачем у суді, господарському суді чи третейському суді [9, с. 183].

Тривалий час суть юридичної особи у радянській цивілістиці з’ясовувалася лише стосовно державних юридичних осіб і, насамперед, — стосовно підприємств.

В основі цього лежали потреби повністю одержавленої, планово-централізованої економіки, у якій панував єдиний власник — держава, що на свій розсуд створював і припиняв переважну більшість підприємств.

В умовах ринку реально діють різноманітні і рівноправні власники, а тому виникає необхідність зміни підходів до тлумачення суті юридичної особи.

Однак почати розгляд цього питання доцільно зі згадки про погляди на суть юридичної особи у радянському цивільному праві, оскільки чинні акти цивільного законодавство і навіть новий ЦК. саме їм завдячують низкою своїх положень.

Отже, у радянській цивілістиці щодо суті юридичної особи найбільшу популярність здобули такі теорії:

1. Теорія держави (теорія власника). Згідно з нею державна юридична особа — це сама держава, взята, однак, не в єдності усіх її функцій, а у діяльності лише на певній дільниці єдиної господарської системи, де вона використовує певне майно за допомогою певного колективу працівників.
2. Згідно з теорією колективу, яку запропонував A.B. Венедіктов, у економічних відносинах виступають радянська держава в цілому, як власник всенародного надбання, і організований державою колектив робітників і службовців на чолі з його відповідальним керівником, на який держава поклала виконання певних завдань і якому для виконання цих завдань надала відповідну частку єдиного фонду державної власності. Цей колектив і визнається безпосереднім учасником цивільного обігу, юридичною особою.
3. Теорія директора, запропонована Ю.К. Толстим, пояснювала суть державної юридичної особи тим, що остання персоніфікується у його керівникові (директорові), оскільки він здійснює від імені юридичної особи усі юридично значущі дії і уповноважений державою на управління майном підприємства. Відповідальний керівник виступає як субстрат юридичної особи, він невіддільний від останньої.
4. Теорія соціальної реальності була сформульована у основних рисах Д.М. Генкіним. На його думку, необхідність існування державних юридичних осіб зумовлена економічним ладом соціалізму, де майнові відносини мають товарно-грошової форми, а тому потребують, шоб державні організації діяли як самостійні, відокремлені у майновому сенсі утворення суб’єкти цивільно-правових зв’язків. Отже, державні юридичні особи є соціальною реальністю, існування якої зумовлене соціально-економічним ладом радянської держави [6, с. 203-204].

У цих та інших теоріях державної юридичної особи, запропонованих в радянському цивільному праві, можна вказати сильні та слабкі сторони1. Разом з тим, майже псі вони так чи інакше вплинули на зміст норм цивільного законодавства, більшість з яких до цього дня є чинними в Україні. Наприклад, «теорія держави» значною мірою була і є базисом господарського права, підґрунтям тези про необхідність господарювання на основі чіткого планування. «Теорія директора» вплинула на визначення статусу органів юридичної особи і їх значення в здійсненні правосуб’єктності останньою. «Теорія колективу» помітна у нормах про відповідальність організації за шкоду, заподіяну з вини її працівників [6, с. 205].

Однак спільним (і головним) недоліком цих теорій було те, що вони розроблялися в умовах одержавлення економіки, коли домінуюча роль у цивільних відносинах належала державним організаціям. Тож не дивно, що у більшості своїй ці теорії присвячені визначенню суті лише державної юридичної особи та прояву в останній цивільної правосуб’єктності держави.

Щоправда, на загальному тлі виділялася позиція O.A. Красавчикова, який використав універсальніший підхід, що дозволяло вести мову не тільки про державні, але й про інші види юридичних осіб. На його думку, юридична особа є правовою формою вираження певних суспільних відносин людей, об’єднаних єдиною метою. Таким чином, юридичною особою є організація, причому така, що виступає не як сума індивідів, що її складають, а як певне соціальне утворення — система істотних соціальних взаємозв’язків, об’єднаних дія досягнення поставлених цілей у єдине структурно і функціонально диференційоване соціальне ціле, що має ознаки юридичної особи [6, с. 205].

Втім, ця позиція не отримала широкої підтримки у радянській науці цивільного права.

У сучасних умовах зводити проблему з’ясування суті юридичної особи лише до встановлення юридичної природи державних юридичних осіб було б хибним, оскільки останні становлять лише досить незначну частку загальної сукупності соціальних утворень, що визнаються законом юридичними особами.

У зв’язку з цим логічно звернутися до тлумачення суті юридичної особи в інших правових системах.

Сучасне поняття юридичної особи у цивільному і торговому праві розвинених країн характеризується як одне із найменш розроблених. Цивільні кодекси або взагалі не дають визначення юридичної особи, або обмежуються загальними і дуже короткими формулюваннями.

При обґрунтуванні правосуб’єк шості соціальних утворень усі теорії виходять з тої о, що юридична особа — це відокремлене у організаційному і майновому сенсі утворення, що бере участь у цивільному обігу як самостійний носій прав і обов’язків. Проте методи обґрунтування наявності такої нрапосуб’сктності соціальних утворень у представників різних напрямів юридичної думки неоднакові.

Найбільш чітко визначилися два концептуальних підходи:

1) концепція фікції;

2) концепція соціальної реальності

Теорія фікції зародилася ще у добу середньовіччя. За вченням прихильників цієї теорії корпорація як така не має своєї власної волі. Тому спочатку вважмося, що вона не здатна здійснювати злочини і завдавати шкоди. Корпорація лише виражає волю держави, втілену у закон і акт про її створення [6, с. 207]. Теорія фікції фактично обґрунтовувала дозвільний порядок утворення юридичних осіб.

У подальшому теорія фікції була деталізована. Виникли різні її модифікації. Наприклад, з’явилися теорії цільового майна, інтересу, посадового і товариського майна, колективної власності, позитивістські і нормативістські теорії юридичної особи. Усі вони, по суті, є варіантами теорії фікції.

Згідно з теорією цільового майна права юридичної особи не належать нікому. Вони передбачені лише для досягнення мети, що визначається призначенням майна.

Теорія інтересу, навпаки, виходить із того, що майно юридичної особи насправді належить тим індивідам, які ним користуються, майно юридичних осіб служить інтересам визначених осіб. Правосуб’єктність юридичної особи при цьому є не більш ніж юридико-технічною вимогою [6, с. 207].

Теорія посадового й товариського майна розглядала майно установи як посадове, таке, що належить правлінню, а не його користувачам. Майно спілок, на думку прихильників цієї теорії, вважалося спільним товариським майном його членів, а не індивідуальним майном кожного з них.

У результаті теорія тлумачила юридичну особу як персоніфіковане правове відношення.

Згідно з теорією колективної власності юридична особа є не більш ніж засобом, призначеним для управління колективною власністю, власне поняття юридичної особи ототожнюється з колективним майном, яким володіють численні об’єднання.

У XX ст. набули поширення позитивістські та нормативістські теорії юридичної особи. За вченням прихильників позитивістської теорії юридична особа характеризувалася як створений об’єктивним правом центр застосування певного комплексу прав і обов’язків, а нормативістська теорія вважала юридичну особу лише персоніфікацією правових норм, предметом правосвідомості.

На відміну від теорії фікції і її модерних варіантів реалістичні теорії визнають юридичні особи соціальною реальністю. Їхні прихильники виходять з факту реального існування групових інтересів окремих індивідуумів, які у сукупності складають основу для створення різного роду юридичних осіб. Колективні інтереси мають первинний характер. Право виконує похідні функції, що зводяться лише до оформлення інтересів. Наслідком реалістичних теорій, зокрема, стало положення про виникнення юридичних осіб у нормативно-явочному порядку [6, с. 208].

Реалістичні теорії виникли на базі органічної теорії, яка зображала юридичну особу як особливий визнаний правопорядком тілесно-духовний організм, що має власну душу, волю і діє за допомогою своїх органів. Реалістичні теорії, відкинувши біологічні крайнощі органічної теорії, розглядають юридичну особу як колективне утворення, що має свою волю і діє з метою забезпечення спільних інтересів своїх членів.

Певний інтерес являє також теорія відокремлення власності від управління, хоча вона і мала обмежену мету — з’ясування суті тільки акціонерного товариства. Ця теорія набула поширення практично у всіх розвинених країнах.

На думку її авторів, сучасні великі корпорації перетворилися в установи, які виконують подвійні функції. Вони управляють власністю і одночасно є організаторами економічного життя країни. Завдяки наявності великої кількості розкиданих по всій країні держателів акцій, що втратили фактичний контроль над своїми капіталами, у рамках корпорацій сталося відокремлення власності від управління нею. Управління власністю зосередилося в руках управителей корпораціями, які завдяки цьому набули самостійної економічної влади над власністю. Засоби виробництва, що використовуються корпораціями, більше не знаходяться у приватній власності окремих осіб. Акціонери є лише власниками паперів — акцій. Корпорації стали квазіпублічними організаціями, що здійснюють народний розподіл виробленого ними продукту на підставі витраченої праці та збереження інституту приватної власності [6, с. 209].

Підбиваючи підсумок, можна зробити висновок, що найбільш придатною дія пояснення суті юридичної особи здається теорія соціальної реальності (якщо розглядати соціальну реальність як феномен, що виникає на основі і з метою реалізації норм природного права). Такий підхід достатньо адекватно відображає сучасне розуміння природного права фізичних осіб об’єднуватися в організації і, таким чином, захищати й реалізовувати свої права у різних сферах діяльності, передусім у цивільних відносинах. Держава може впливати на створення та діяльність таких об’єднань тільки з урахуванням цих обставин і не може забороняти створення організацій, діяльність яких не шкодить громадським інтересам, що тлумачаться як сукупні інтереси індивідів.

Цивільна правосуб’єктпість юридичної особи, тобто її здатність бути суб’єктом цивільних відносин, складається з цивільної правоздатності та цивільної дієздатності цієї особи.

Цивільна правоздатність юридичної особи — це її здатність мати цивільні права і обов’язки, яка виникає з моменту створення юридичної особи і припиняється з дня внесення запису до Єдиного державного реєстру запису про її припинення.

Згідно зі ст. 91 ЦК [1] юридична особа здатна мати такі ж цивільні права та обов’язки, як і фізична особа, крім тих, які за своєю природою можуть належати лише людині.

Таким чином, на зміну спеціальній правоздатності юридичної особи, яка передбачалася радянським цивільним законодавством, прийшов принцип універсальної правоздатності, іцо є відображенням сучасної тенденції розвитку концепції цивільного права України як права приватного.

Слід зазначити, шо правоздатність юридичної особи розширилася не лише за рахунок надання їй рис універсальності, але також і завдяки зміні підходу до вирішення питання стосовно того, які права може мати така особа. Якшо раніше традиційно наголошувалося на майнових правах юридичної особи, то тепер нарівні з ними у ЦК закріплені і її особисті немайнові права. Зокрема, ст. 94 ЦК [1] встановлює, шо юридична особа має право на недоторканність її ділової репутації, на таємницю кореспонденції, на інформацію та інші особисті немайнові права, які можуть їй належати. При цьому особисті немайнові права юридичної особи захищаються на загальних засадах відповідно до глави З ЦК.

Відповідно до постанови Пленуму Верховного Суду України від 28 вересня 1990 р. № 7 «Про застосування судами законодавства, шо регулює захист честі, гідності і ділової репутації громадян та організацій» у випадках поширення відомостей, що принижують репутацію організації, остання, якшо вона є юридичною особою, має право звернутися до суду з вимогами про їх спростування, незалежно від того, якою особою (фізичною чи юридичною) поширено ці відомості [2].

Разом з тим, обсяг цивільної правоздатності юридичної особи не є безмежним, оскільки визначається її установчими документами. Це означає, що комерційні організації, якшо в їх установчих документах не міститься вичерпний перелік видів діяльності, яку вони можуть здійснювати, можуть займатися будь-якою підприємницькою діяльністю, не забороненою законом.

Реалізуючи власну правоздатність, юридична особа може укладати будь-які угоди. Проте, якщо, наприклад, статутом юридичної особи визначений вичерпний перелік можливих видів її діяльності — вона наділена спеціальною правоздатністю, виходити за межі якої не має права. Укладені такою юридичною особою за межами її правоздатності правочини є недійсними.

Обмеження цивільної правоздатності юридичних осіб може мати місце за рішенням суду у випадках, спеціально передбачених законом.

Крім того, обмеженням правоздатності юридичної особи можна вважати правило ч. З ст. 91 ЦК [1], відповідно до якого здійснення нею окремих видів Діяльності, перелік яких встановлюється законом, можливе лише після одержання спеціального дозволу (ліцензії). Це правило поширюється на юридичних осіб, наділених як спеціальною так і універсальною правоздатністю. Вказана вимога поширюється як на підприємницькі, так і непідприємницькі організації. Наприклад, таке ліцензування передбачено Законом України від 16 вересня 1997 р. «Про благодійництво та благодійні організації». Згідно із Законом України від 22 квітня 1993 р. «Про аудиторську діяльність» аудиторська діяльність підлягає обов’язковій сертифікації [2].

Органи, які здійснюють ліцензування і порядок здійснення ліцензування передбачені законом. Відмова в наданні ліцензії може бути оскаржена до суду.

Цивіїьна дієздатність юридичної особи — це її здатність набувати власними діями цивільні права і брати на себе цивільні обов’язки.

Цивільну дієздатність юридична особа реалізує через свої органи, які діють відповідно до закону, інших правових актів і установчих документів.

Склад і перелік органів юридичної особи, компетенція кожного з цих органів, порядок їх утворення, визначаються для різних видів юридичних осіб ЦК і відповідним цивільним законодавством.

Органи юридичної особи формують і виражають її волю, тому саме через ці органи, за їх допомогою юридична особа здобуває цивільні права і набуває цивільних обов’язків. Разом з тим, особами, які реалізують дієздатність юридичної особи, можуть бути відповідно до ч. 2 ст. 92 ЦК [1] інші суб’єкти, які є її учасниками. Юридична особа бере участь в цивільному обігу через своїх працівників, діями яких вона не тільки здійснює свої права і виконує обов’язки, але також набуває і припиняє їх. Дії цих працівників вважаються згідно з законом діями самої юридичної особи.

Відповідно до ч. З ст. 92 ЦК [1] той, хто веде справи юридичної особи і виступає від її імені на підставі закону або установчих документів, повинен діяти добросовісно і розумно, забезпечувати усіма можливими законними засобами охорону інтересів юридичної особи, яку він представляє. При цьому орган юридичної особи або інший суб’єкт, який діє від її імені, не можуть виходити за межі наданих їм повноважень.

Для реалізації гіравосуб’єктності юридичної особи важливе значення має її місцезнаходження. Зокрема, при вирішенні питань, пов’язаних з виконанням зобов’язань, в яких вона бере участь, визначенням підсудності спорів тощо. У ЦК зазначається, що місцезнаходженням юридичної особи є адреса органу або особи, які відповідно до установчих документів юридичної особи чи закону виступають від її імені.

Для реалізації правосуб’єктності юридичної особи нею можуть створюватися філії та представництва (ст. 95 ЦК) [1].

Філією є такий відокремлений підрозділ, який виконує всі або частину функцій самої юридичної особи від імені юридичної особи. Філії створюються для здійснення діяльності юридичної особи поза її місцезнаходженням. Такі філії найчастіше утворюються навчальними і науковими закладами. Проте це можуть бути і підприємства з виробництва товарів, надання послуг, здійснення іншої підприємницької діяльності.

Представництва створюються для представництва і захисту інтересів юридичної особи поза її місцем знаходження. Частіше такі представництва створюються великими підприємствами у місцях знаходження постачальників, покупців, споживачів.

Філії і представництва не визнаються суб’єктами цивільного права, а їх посадові особи можуть діяти від імені юридичної особи, частиною якої є філія або представництво. Посадовим особам на їх ім’я (а не на ім’я філії або представництва) видається довіреність, якою визначається коло повноважень. Відповідальність за дії філій, представництв і їх посадових осіб несе юридична особа, яка утворила ці філії і представництва.

2. Ознаки юридичної особи

ЦК не дає визначення поняття юридичної особи. Натомість ст. 80 ЦК, котра називається «Поняття юридичної особи» [2], містить вказівку на деякі характерні риси цього поняття, зазначаючи, що юридичною особою є організація, створена і зареєстрована у встановленому законом порядку, яка наділяється цивільною правоздатністю і дієздатністю, може бути позивачем та відповідачем у суді.

Таким чином, маємо лише вказівки на такі ознаки юридичної особи:

1) це «організація», тобто певним чином організаційно і структурно оформлене соціальне утворення;

2) вона має бути створена і зареєстрована у встановленому законом порядку;

3) вона має цивільну правоздатність і дієздатність (правосуб’єктність), тобто здатна набувати і реалізовувати цивільні права і обов’язки від свого імені;

4) вона може бути позивачем і відповідачем у суді [4, с. 161].

Поміж цих властивостей не вистачає деяких традиційних ознак юридичної особи: наявність відокремленого майна, самостійна відповідальність за зобов’язаннями.

Для аналізу поняття юридичної особи мають бути враховані і зазначені властивості, оскільки вони дозволяють відрізнити юридичну особу від інших соціальних утворень, зокрема, різноманітних об’єднань, філій і представництв, які не є суб’єктами цивільного права. Тому перелік ознак юридичної особи має виглядати таким чином:

1) наявність певним чином організаційно і структурно оформленого соціального утворення — організації;

2) наявність у цієї організації відокремленого майна;

3) зазначена організація створена і зареєстрована у встановленому законом порядку;

4) вона має цивільну правоздатність і дієздатність (правосуб’єктність);

5) ця організація самостійно несе відповідальність за своїми цивільними зобов’язаннями;

6) зазначена організація може бути позивачем і відповідачем у суді [4, с. 162].

Зупинимося на цих ознаках детальніше.

1. Наявність певним чином організаційно і структурно оформленого соціального утворення — організації. Традиційно у цивілістичній літературі ця ознака юридичної особи іменувалася як вимога «організаційної єдності». Організаційна єдність виражається у визначенні цілей і завдань юридичної особи, у встановленні її внутрішньої структури, компетенції органів, порядку їхнього функціонування тощо.

Організаційна єдність закріпляються у статуті юридичної особи, її установчих документах або у акті органу влади про створення юридичної особи публічного права. Наприклад, наявність статуту обов’язковою вимогою для акціонерного товариства, товариства обмеженою відповідальністю і товариства з додатковою відповідальністю (ст.ст. 143, і 51, 154 ЦК ) [1].

Крім того, щодо окремих видів юридичних осіб закон передбачає чкж’язконі правила щодо організації їхньої внутрішньої структури і порядку функціонування її органів управління.

Наприклад, ст. 97 ЦК [1] встановлює, що управління товариством ідійснюють його органи, якими є тагальні збори його учасників і виконавчий орган, якщо інше не встановлено законом. Таким чином, вказана норма містить загальні норми, які визначають обов’язковість організаційної єдності цього виду юридичних осіб, встановлюючи для них 2 рівні органів управління товариством. Перший рівень — це вищий орган управління; другий — виконавчий.

Загальні збори учасників товариства є вищим органом управління товариства незалежно від його виду.

Стаття 98 ЦК [1] визначає компетенцію загальних зборів учасників іоварисгва, вказуючи, що вони мають право приймати рішення з усіх питань діяльності товариства, у тому числі і з тих, що передані загальними зборами до компетенції виконавчого органу, а також визначаючи засади голосування в них учасників товариства.

Рішення загальних зборів може бути оскаржене учасником товариства до суду. Закон не містить виключень з цього права. Це означає, що учасник товариства має право оскаржити будь-яке рішення, навіть таке, яке не стосується безпосередньо його, але може порушувати його майнові і немайнові права як учасника товариства.

2. Майнова самостійність юридичної особи припускає наявність у юридичної особи майна, що виділене і враховується окремо від майна засновників цієї юридичної особи та від майна інших власників.

Для різних видів юридичних осіб їхня майнова відокремленість має різні прояви.

Так, майнова відокремленість державних підприємств проявляється через інститут права повного господарського відання. Згідно із Законом «Про власність» це право включає в себе можливість володіння, користування і розпорядження державним майном на свій розсуд, дозволяє підприємству здійснення щодо закріпленого за ним майна будь-яких дій, що не суперечать закону і цілям діяльності підприємства [4, с. 164].

Для державних установ як некомерційних організацій, що фінансуються з державного бюджету, правовий режим закріпленого за ними майна визначається більш вузьким правом оперативного управління.

Що стосується інших видів юридичних осіб (приватні підприємства, колективні підприємства, кооперативи, господарські товариства, господарські об’єднання тощо), то їхня майнова відокремленість виражається у праві власності.

Разом з тим, майно юридичної особи може не обмежуватись майновими об’єктами а полягати ще й в наявності зобов’язальних майнових прав. Крім того, деякі юридичні особи не мають майна на праві власності, господарського відання або оперативного управління. Все їхнє Майно може складатися з грошових внесків на банківських рахунках, а займані ними приміщення знаходитись у володінні на умовах договору оренди.

3. Важливою ознакою юридичної особи є наявність у неї цивільної правоздатності і дієздатності (правосуб’єктності) або здатності брати участь у цивільному обігу від свого імені [4, с. 165].

Юридична особа від власного імені самостійно розпоряджається своїм майном, набуває цивільних прав та обов’язків (зокрема, укладає договори, вступає у зобов’язання) і здійснює їх. Така діяльність від власного імені у цивільному обігу слугує зовнішнім вираженням самостійності правосуб’єктності юридичної особи.

Забезпеченню індивідуалізації юридичної особи, можливості її участі у цивільному обігу слугує найменування юридичної особи, котре дозволяє одразу визначити основні ознаки організації — чи є вона підприємницькою, комерційною або непідприємницькою, на яких засадах грунтується її відповідальність перед контрагентами за договорами тощо.

Відповідно до правил, встановлених у ст. 90 ЦК, юридична особа повинна мати своє найменування, яке містить інформацію про її організаційно-правову форму.

Крім того, найменування установи має містити інформацію про характер її діяльності, а юридична особа, що є підприємницьким товариством, може мати комерційне (фірмове) найменування, яке може бути зареєстроване у порядку, встановленому законом. Фірмове найменування як засіб індивідуалізації його власника є об’єктом виключного права і може бути використане тільки за згодою носія цього права.

Юридична особа може мати крім повного найменування скорочене найменування.

Найменування юридичної особи вказується в її установчих документах і вноситься до Єдиного державного реєстру підприємств та організацій.

4. Результатом майнової відокремленості юридичної особи та її участі від свого імені у цивільному обігу є визнання за нею здатності відповідати за прийнятими на себе зобов’язаннями [4, с. 166].

Зокрема, ст. 96 ЦК [1] закріплює загальний принцип, відповідно до якого юридична особа самостійно відповідає за своїми зобов’язаннями усім належним їй майном. Ця відповідальність застосовується незалежно від того, до яких видів і фондів належить це майно, є воно основними чи оборотними засобами. Не залежить це і від того, рухоме воно чи нерухоме, виражене у цінних паперах чи у грошових коштах тощо.

Положення шодо самостійної відповідальності юридичної особи а також окремі її обмеження містяться також у главі 8 ЦК, присвяченій визначенню правового становища окремих видів підприємницьких товариств.

Слід зазначити, що застосування принципу самостійної (відокремленої) майнової відповідальності юридичної особи має у деяких випадках особливості. Зокрема, він не поширюються на правовідносини, які виникли між засновниками та іншими особами до державної реєстрації товариства.

Відповідальність за зобов’язаннями, які виникли до державної реєстрації, але у процесі створення товариства, несуть його засновники.

Якщо після державної реєстрації юридичної особи дії засновників, які мали місце до реєстрації, буди схвалені у відповідному порядку юридичною особою, то вона буде нести самостійну відповідальність за зобов’язаннями, які виникли з цих дій.

Схвалення має бути оформлене рішенням відповідного органу юридичної особи, який має такі повноваження. Якщо рішення про схвалення дій засновників прийняте або затверджене органом, який не має відповідних повноважень, його не можна вважати таким, що має юридичну силу.

5. Завершує характеристику юридичної особи така ознака, як її здатність бути позивачем або відповідачем у суді. Цю ознаку не завжди вказують окремо, іноді розглядаючи її як більш загальну властивість — можливість бути самостійним учасником цивільного обігу. Однак правильним здається тлумачити її як самостійну ознаку, окремий прояв правосуб’єктності юридичної особи, оскільки в цьому випадку йдеться не тільки про реалізацію, але і про порядок захисту її цивільних прав. Власне, така позиція відображена і у ст. 80 ЦК [1].

Всі розглянуті ознаки тісно пов’язані між собою. Наявність відокремленого майна — матеріальна основа господарської самостійності і самостійної відповідальності юридичної особи; остання без матеріальної бази неможлива. У той же час самостійна відповідальність — необхідна передумова реалізації юридичною особою наданої їй можливості від свого імені набувати майнових прав і обов’язків. Адже без такої відповідальності ці права і обов’язки не маїи б практичного значення: саме у самостійній відповідальності відображається практичне значення прийняття і виконання обов’язків від свого імені. Без самостійної майнової відповідальності майнова відокремленість мала б однобічний характер і не була б достатньо повною. Так само організаційна єдність не може розглядатися поза контекстом змісту установчих документів та їхнього значення для реєстрації, а відтак — конституювання юридичної особи.

У цивілістичній літературі час від часу постає питання щодо того, яка з цих ознак є головною у правовій характеристиці юридичної особи. Деякі науковці такою ознакою називають можливість участі юридичної особи у цивільних правовідносинах від свого імені, інші вважають, що нею є наявність відокремленого майна, треті вказують, як на визначальну ознаку, на самостійну майнову відповідальність юридичної особи. Однак слід визнати, що ні спори мають, головним чином, теоретичну спрямованість, оскільки з погляду практичного усі ознаки юридичної особи є однаково важливими. На такій позицій стоїть і сучасна українська цивілістика.

3. Порядок утворення юридичної особи

Традиційно у радянському та пострадянському цивільному праві розрізняли три способи виникнення юридичних осіб: розпорядчий, нормативно-явочний і дозвільний [10, с. 155].

Розпорядчий порядок виникнення юридичної особи має місце в тому випадку, коли вона створюється внаслідок розпорядження (вираження волі) власника майна або його представника. Це було характерним способом створення державних юридичних осіб.

Нормативно-явочний (реєстраційний) порядок означає, що у випадках, коли юридична особа створена відповідно до умов, закріплених в законі, то державний орган не може відмовити їй у легалізації (державній реєстрації) [10, с. 155].

Дозвільний порядок полягає у вимозі отримання дозволу відповідного державного органу, підприємства тощо на створення юридичної особи. Зокрема, дозвіл відповідних державних органів необхідний для створення організацій, які будуть займатися діяльністю, пов’язаною із забезпеченням правопорядку, охороною здоров’я, освітою.

Іноді у цивілістичній літературі згадується також договірний порядок виникнення юридичних осіб. Однак слід зазначити, що така класифікація є неточною, оскільки у ній певною мірою ототожнюються порядок і підстава виникнення юридичної особи.

Так, підставою виникнення можна вважати те волевиявлення, яке спричинило створення юридичної особи. Відповідно, класифікація може бути проведена залежно від характеру такого волевиявлення:

а) створення юридичної особи шляхом одностороннього волевиявлення (розпорядження Президента України, органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування — для юридичних осіб публічного права, власника або уповноваженої ним особи — для юридичних осіб приватного права). Цей спосіб створення юридичних осіб традиційно іменується «розпорядчим порядком»;

б) створення юридичної особи шляхом договору між її засновниками. У таких випадках ініціатива щодо створення юридичної особи може бути виражена у будь-якій формі: договір учасників, рішення зборів засновників тощо [10, с. 156].

Слід зазначити, що законодавчими актами не встановлені будь-які спеціальні вимоги щодо форми та змісту рішення про створення юридичної особи, проте за загальноприйнятими вимогами таке рішення має бути оформлене розпорядженням суб’єкта публічного права, актом управління, виданим власником майна (уповноваженим ним органом) відповідно до його компетенції, визначеної чинним законодавством. Якщо засновників підприємства два чи більше, рішенням про створення підприємства є установчий договір.

Цей спосіб створення юридичних осіб традиційно іменується «договірним порядком».

Отже, розпорядчий і договірний порядок — це класифікація шляхів створення юридичної особи залежно від підстав її виникнення.

Якщо взяти за критерій класифікації власне порядок легалізації, то можна зробити висновок, що юридичні особи виникають або у нормативно-явочному, або у дозвільному порядку.

При цьому юридичні особи, які створюються шляхом розпорядження, легітимуються у нормативно-явочному порядку, а ті, які створюються шляхом договору, легітимуються у нормативно-явочному або у дозвільному порядку.

Порядок створення юридичних осіб приватного права визначається актами цивільного законодавства. Передусім, це ЦК. Крім того, порядок створення юридичних осіб, які мають на меті заняття підприємництвом, додатково регламентується Законом України від 15 травня 2003 р. «Про державну реєстрацію юридичних осіб і фізичних осіб —  підприємців» [2].

Реєстрація об’єднань громадян провадиться залежно від їхнього статусу або Міністерством юстиції, або місцевими органами виконавчої влади (ст. 14 Закону «Про об’єднання громадян») [2].

Юридичні особи публічного права утворюються в порядку, передбаченому окремими законодавчими актами. Створення юридичних осіб приватного права має відбуватися відповідно до положень ст.ст. 87 — 89 ЦК [1].

Згідно із зазначеними нормами для створення юридичної особи її учасники (засновники) розробляють установчі документи, які викладаються письмово і підписуються всіма учасниками (засновниками), якщо законом не встановлений інший порядок їх затвердження.

Установчим документом товариства є затверджений учасниками статут або засновницький договір між учасниками, якщо інше не встановлено законом. Товариство, створене однією особою, діє на підставі статуту, затвердженого цією особою.

У статуті товариства вказуються:

— найменування юридичної особи;

— органи управління товариством;

— компетенція органів управління товариством;

— порядок прийняття рішень органами управління товариством;

— порядок вступу до товариства та виходу з нього;

— інші положення, встановлені ЦК, іншим законом або угодою засновників [10, с. 158].

Засновницький договір як і рішення про створення підприємства повинен укладатися в письмовій формі, оскільки законодавство передбачає подання цього документу для здійснення державної реєстрації.

Засновницький договір вважається укладеним, коли між сторонами досягнуто згоди за усіма істотними умовами, які необхідні для його здійснення і виконання.

У засновницькому договорі товариства визначаються:

— зобов’язання учасників створити товариство;

— порядок їх спільної діяльності щодо його створення;

— умови передання товариству майна учасників;

— інші положення, встановлені ЦК, іншим законом або засновниками [10, с. 158].

До засновницького договору застосовуються загальні норми цивільного законодавства про угоди та зобов’язання.

Установа створюється на підставі індивідуального або спільного установчого акта, складеного засновником (засновниками). Установчий акт може міститися також і в заповіті. До створення установи установчий акт, складений однією або кількома особами, може бути скасований засновником (засновниками).

В установчому акті установи вказуються: мета установи; майно, яке передається установі, необхідне для досягнення її мети; структура управління установою.

До установчих документів можуть бути включені будь-які умови, не передбачені законодавством, але такі, які не суперечать йому. Невідповідність їх вимогам закону (коли такі точно визначені) можуть зумовити недійсність установчих документів. Підставами для визнання недійсними установчих документів і рішень про створення юридичної особи, наприклад, можуть бути невідповідність фактичним обставинам вміщених в установчих документах відомостей щодо виду юридичної особи, мети її створення тощо.

Щодо акціонерних товариств, то установчим документом в них є статут, хоча передує статуту укладення договору між засновниками. Відповідно до Закону України від 19 вересня 1991 р. «Про господарські товариства» акціонерне товариство, товариство з обмеженою і товариство з додатковою відповідальністю створюються і діють на підставі установчого договору і статуту, повне і командитне товариство — установчого договору. Установчі документи товариства у випадках, передбачених чинним законодавством, погоджуються з Антимонопольним комітетом України. Юридична особа вважається створеною з моменту її державної реєстрації [10, с. 159].

Стаття 89 ЦК [1] встановлює, що юридична особа підлягає державній реєстрації у порядку, встановленому законом. Дані державної реєстрації включаються до Єдиного державного реєстру, відкритого для загального ознайомлення.

Значення державної реєстрації юридичних осіб, ведення Єдиного реєстру юридичних осіб полягає в тому, що така реєстрація забезпечує можливість отримання необхідної інформації господарюючими суб’єктами. Така інформація є важливою при вирішенні питань укладення договорів, розвитку господарських зв’язків, використовується для ведення торгових операцій, а, відтак, стабільності економічних відносин. Юридична особа вважається створеною з моменту реєстрації і внесення запису до Єдиного державного реєстру і з цього моменту набуває правоздатності.

Порушення встановленого законом порядку створення юридичної особи або невідповідність її установчих документів закону є підставою для відмови у державній реєстрації юридичної особи. Відмова у державній реєстрації з інших мотивів (наприклад, недоцільність) не допускається. Відмова у державній реєстрації, а також зволікання з її проведенням можуть бути оскаржені до суду.

До Єдиного державного реєстру вносяться відомості про організаційно-правову форму юридичної особи, її найменування, місцезнаходження, органи управління, філії та представництва, мету установи, а також інші відомості, встановлені законом.

Відомості, які містяться в Єдиному державному реєстрі, є відкритими і загальнодоступними, за винятком відомостей про фізичних осіб, які мають конфіденційний зміст.

Безпідставна відмова у наданні відомостей, які містяться в реєстрі, не допускається і може бути оскаржена до суду.

Установчі документи змінюються в порядку, передбаченому законом і самими документами. Рішення про зміну статуту приймаються, як правило, вищим органом юридичної особи або засновниками.

Зміни реєструються тим же органом і в тому ж порядку, що і самі юридичні особи і набирають чинності для третіх осіб з дня їх державної реєстрації, а у випадках, встановлених законом, — з моменту повідомлення органу, що здійснює державну реєстрацію, про такі зміни. Юридичні особи та їх учасники не мають права посилатися на відсутність державної реєстрації таких змін у відносинах із третіми особами, які діяли з урахуванням цих змін.

У випадках, встановлених законом, юридична особа може бути створена шляхом примусового поділу (виділу).

Припинення юридичних осіб можливе за рішенням органів, вказаних в законі, а також в установчих документах юридичної особи, шляхом реорганізації або ліквідації.

Реорганізація можлива шляхом злиття, приєднання, поділу, виділу, перетворення юридичних осіб. Злиття означає, шо замість кількох юридичних осіб утворюється одна нова. Приєднання полягає у поглинанні однієї юридичної особи іншою. В результаті поділу замість однієї юридичної особи виникає кілька нових. При виділі зберігається первісна юридична особа, але від неї відокремлюється одна або кілька нових. Перетворення полягає у зміні організаційно-правової форми юридичної особи (наприклад, колективне сільськогосподарське підприємство перетворено на акціонерне товариство) [10, с. 160].

Ліквідація юридичної особи можлива:

— за рішенням власника майна, уповноваженого ним органу, а іакож за рішенням органу, уповноваженого на те установчими документами юридичної особи;

— за рішенням суду у разі банкрутства (неспроможності), або у разі систематичного здійснення юридичною особою діяльності: 1) без належного дозволу (ліцензії); 2) забороненої законодавчими актами; 3) з неодноразовим або грубим порушенням законодавства [10, с. 160].

4. Види юридичних осіб

Класифікація юридичних осіб може проводитися за різними підставами.

Зокрема, юридичні особи поділяють:

1) Залежно від виду права власності — на:

а) державні і комунальні юридичні особи — ті, що засновані на державній або комунальній формах власності.

До державної власності віднесена загальнодержавна власність. Суб’єктом права загальнодержавної власності є держава Україна (ст.ст. 324, 326 ЦК) [1].

Комунальна власність складається з майна, закріпленого за територіальними громадами, у які об’єднані громадяни за місцем проживання (ст. 327 ЦК) [1].

Майно, що є державним або комунальним та закріплене за державним підприємством, належить йому на праві повного господарського відання. Майно, що є державною власністю і закріплене за установою, що перебуває на державному бюджеті, належить їй на праві оперативного управління;

б) приватні юридичні особи — ті, що засновані на приватній власності. Об’єктом права приватної власності може бути будь-яке майно за винятками, встановленими законом (ст. 325 ЦК);

в) юридичні особи, що засновані на спільній власності за участю юридичних осіб і громадян України, юридичних осіб і громадян інших держав (ст. 355 ЦК) [1].

2) Залежно від мети створення і діяльності  на:

а) комерційні юридичні особи;

б) некомерційні юридичні особи.

У основі цього розмежування перебуває ознака наявності або відсутності мети отримання прибутку внаслідок діяльності юридичної особи. Причому для комерційної організації така мета є основною.

Юридичні особи, що не є комерційними, можугь створюватися у формі громадських або релігійних організацій, споживчих кооперативів, благодійних та інших фондів, шо фінансуються власниками установ, а також в інших формах, передбачених законом.

Юридичні особи, що с комерційними, можуть створюватися у формі господарських товариств, виробничих кооперативів, а також у формі об’єднань зазначених юридичних осіб.

3) Залежно від підстав фінансування — на:

а) госпрозрахункові юридичні особи;

б) бюджетні юридичні особи [7, с. 139].

Госпрозрахунковими юридичними особами визнаються ті, що знаходяться на самоокупності. Вони при заснуванні отримують від засновника кошти на праві повного господарського відання, а, відтак, хазяйнують самі, несуть усі витрати тощо. Вони також можуть бути власниками певного майна, у чому проявляється ознака відокремленості майна юридичної особи та інших осіб.

Бюджетні — отримують кожен рік від держави кошти для забезпечення своєї діяльності. Такі юридичні особи мають самостійний кошторис, а керівник юридичної особи користується правами розпорядника кредитів. Майно належить таким юридичним особам на праві оперативного управління. Бюджетним юридичним особам забороняється займатися комерційною діяльністю.

4) Залежно від функцій  на:

а) господарюючі юридичні особи — такі, що виконують завдання із виробництва продукції, виконання робіт тощо;

б) негосподарюючі юридичні особи, тобто не мають виробничих завдань. До них належать різноманітні громадські організації, політичні партії, школи, музеї, суди тощо. Слід зазначити, що деякі негосподарюючі організації та об’єднання можуть мати у своєму складі господарюючих юридичних осіб (які, наприклад, випускають продукцію, необхідну для забезпечення основної діяльності вказаних організацій) [7, с. 140].

5) Залежно від відношення засновників до майна  на:

а) юридичні особи, засновники яких мають право власності на майно відповідної юридичної особи; і б) юридичні особи, засновники яких мають лише корпоративні права (права вимоги) щодо майна створеної ними юридичної особи.

6) Залежно від кількості засновників  на:

а) унітарні юридичні особи. Це юридичні особи, що виникають внаслідок волевиявлення одного власника;

б) юридичні особи, створені кількома засновниками — господарські товариства, об’єднання підприємств, громадян тощо.

7) За типом правосуб’єктності та функціями — на:

а) юридичні особи публічного права — створені для виконання функцій публічної влади — управління, забезпечення публічного правопорядку тощо;

б) юридичні особи приватного права — створені для досягнення мети, яка має приватний характер, для отримання прибутку та задоволення інших потреб їхніх засновників.

8) Залежно від організаційно-правової форми  на:

а) господарські товариства;

б) установи;

в) об’єднання громадян;

г) об ‘єднання юридичних осіб тощо [7, с. 141].

Слід зазначити, що можливі також класифікації юридичних осіб за змішаними критеріями (суб’єкт, форма власності, мета створення та ін.). Проте більшість з них здається надто узагальненими, внаслідок чого певною мірою втрачаються критерії розмежування між деякими видами юридичних осіб .

Слід зазначити, що з усього розмаїття класифікацій юридичних осіб, що пропонуватися у вітчизняній цивілістиці, у ЦК використана лише одна — поділ юридичних осіб на особи приватного права і особи публічного права.

При цьому критерієм поділу названо порядок створення юридичних осіб. Зокрема, ч. 2 ст. 81 встановлює, що юридичні особи, залежно від порядку їх створення, поділяються на юридичних осіб приватного права та юридичних осіб публічного права.

Юридична особа приватного права створюється на підставі установчих документів відповідно до ст. 87 ЦК [1].

Юридична особа публічного права створюються розпорядчим актом Президента України, органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування.

Критерієм для класифікації, насамперед, слід вважати усе ж таки не порядок, а цілі створення, а також галузь у якій має діяти та чи інша особа. Якщо юридична особа має діяти у галузі публічного права і виконувати відповідні адміністративні, освітні функції, то вона є суб’єктом публічного права і має створюватися у порядку, визначеному для таких осіб. Якщо ж юридична особа має функціонувати у галузі приватного права, як його суб’єкт, то вона має створюватися у порядку, встановленому для юридичних осіб приватного права.

Відносно класифікації юридичних осіб, запропонованої у ЦК, слід зауважити таке. ЦК передбачає, що цим Кодексом регулюється порядок створення, організаційно-правові форми, правовий статус лише юридичних осіб приватного права, тому можна припустити, що такий поділ обраний як первісна підстава для подальших класифікацій саме юридичних осіб приватного права.

Зокрема, один з критеріїв поділу юридичних осіб приватного права міститься вже у ч. 1 ст. 81 ЦК [1], де встановлено, що юридична особа може бути створена шляхом об’єднання осіб та (або) майна.

Отже, згідно з концепцією ЦК юридичні особи приватного права можуть бути:

а) такими, що являють собою об’єднання осіб;

б) такими, що являють собою об’єднання майна;

в) такими, що являють собою об’єднання осіб та майна [7, с. 143].

Такий поділ являє не липіе теоретичний, але й практичний інтерес, оскільки від виду юридичної особи приватного права залежить визначення переліку установчих документів, обсяг правосуб’єктності такої юридичної особи, порядок набуття та реалізації прав і обов’язків тощо.

Юридичні особи можуть створюватись у будь-якій формі, яка передбачена законом.

Стаття 83 ЦК передбачає такі форми юридичних осіб [2]:

а) товариства;

б) установи.

Крім того, у цій нормі йдеться про допустимість створення юридичних осіб у інших формах, «встановлених законом».

Враховуючи особливості методу цивільно-правового регулювання, про які йшлося у перших главах цієї книги, це положення ст. 83 ЦК, очевидно, слід тлумачити у тому сенсі, що йдеться не лише про форми юридичних осіб, прямо передбачені законом, але й узагалі — про будь-яку форму юридичної особи, котра прямо не заборонена законом.

Товариство — це організація, створена шляхом об’єднання осіб (учасників), які мають право участі у ньому.

За своєю суттю товариства є корпоративними утвореннями. Корпоративний устрій полягає в обов’язковому об’єднанні майна і майнових прав учасників товариства й наявності статутного фонду товариства, поділеного на частки учасників пропорційно .їхнім внескам.

Разом з тим, товариство може бути створене однією особою, якщо інше не встановлено законом. ЦК припускає можливість існування акціонерного товариства, товариства з обмеженою і додатковою відповідальністю як одноособових корпорацій, які мають одного засновника. Корпоративна структура такого товариства буде визначатися не за тією ознакою, чи є воно об’єднанням осіб, а характером статутного фонду. Цей фонд формально може поділятися на частки, але фактично усі частки належатимуть одній особі.

Установою є організація, створена однією або кількома особами (засновниками), які не беруть участі в управлінні нею, шляхом об’єднання (виділення) їхнього майна, для досягнення мети, визначеної засновниками, за рахунок цього майна.

Особливості правового статусу окремих видів установ встановлюються законом.

Найбільш поширеною формою є господарські товариства.

Товариства поділяються на підприємницькі та непідприємницькі.

Підприємницькі товариства — це товариства, які здійснюють підприємницьку діяльність з метою одержання прибутку та наступного його розподілу між учасниками. Вони можуть бути створені лише як господарські товариства (повне товариство, командитне товариство, товариство з обмеженою або додатковою відповідальністю, акціонерне товариство) або виробничі кооперативи (ст. 84 ЦК) [1].

Визначальною ознакою підприємницького товариства є мета отримання прибутку для його наступного розподілу між учасниками (коли учасників більше одного) або привласнення учасником (коли він один).

ЦК передбачені такі види підприємницьких товариств:

1) акціонерне товариство;

2) товариство з додатковою відповідальністю;

3) товариство з обмеженою відповідальністю;

4) повне товариство (товариство з повною відповідальністю);

5) командитне товариство [7, с. 144].

Акціонерне товариство це підприємницьке товариство, що має статутний фонд, поділений на певну кількість акцій рівної номінальної вартості, і несе відповідальність за зобов’язаннями лише майном товариства. До акціонерних товариств належать відкрите акціонерне товариство, акції якого можуть розподілятися шляхом відкритої підписки та купівлі-продажу на біржах; закрите акціонерне товариство — акції якого розповсюджуються між засновниками і не можуть поширюватись шляхом підписки, купуватися та продаватися на біржі.

Товариство з обмеженою відповідальністю — це товариство, що має статутний фонд, поділений на частки, розмір яких визначається установчими документами. Учасники несуть відповідальність за зобов’язаннями товариства у межах їхніх внесків.

Товариство з додатковою відповідаїїьністю — це товариство, статутний фонд якого поділено на частки, розмір яких визначається установчими документами. Учасники відповідають за боргами товариства своїми внесками до статутного фонду, а якщо цих сум не достатньо — також своїм майном в однаковому для всіх, кратному до внеску розмірі.

Повне товариство — вид господарського товариства, усі учасники якого займаються спільною підприємницькою діяльністю і несуть солідарну відповідальність за зобов’язаннями товариства усім своїм майном. Форма участі у справах товариства, розмір майнового внеску учасника визначаються установчим договором.

Командитне товариство — це товариство, у якому поряд з одним або кількома учасниками, які відповідають за зобов’язаннями товариства всім своїм майном (повновкладниками), є також один або кілька учасників, відповідальність яких обмежується сумою внеску в майно товариства. Таким чином, у командитному товаристві розрізняють учасників з повною відповідальністю (вони мають право управляти товариством) і дестинаторів (осіб, які не беруть участі в управлінні товариством і тому відповідають за результати його діяльності лише своїм внеском) [7, с. 145].

Детально питання створення та діяльності зазначених товариств регулюються гл. 8 ЦК (сг.ст. 113-162) [2].

Крім господарських товариств, до підприємницьких товариств належать також виробничі кооперативи.

Виробничим кооперативом є добровільне об’єднання громадян на засадах членства для спільної виробничої або іншої господарської діяльності, яка базується на їхній особистій трудовій участі та об’єднанні його членами майнових пайових внесків. Члени виробничого кооперативу несуть субсидіарну відповідальність за зобов’язаннями кооперативу у розмірах та порядку, встановлених його статутом та законом. Види та правовий статус виробничих кооперативів визначаються нормами спеціального законодавства.

Непідприємницькі товариства — це товариства, які не мають на меті одержання прибутку для його наступного розподілу між учасниками.

Некомерційні товариства можуть створюватися в організаційно- правових формах, передбачених ЦК або іншими законами.

Крім того, чинне законодавство передбачає створення некомер- ційних організацій у інших (крім товариств) формах.

Наприклад, непідприємницькими організаціями є релігійні громади (парафії, церкви тощо), інші релігійні організації (монастирі, релігійні братства, місії, навчальні заклади). Створення і діяльність таких некомерційних юридичних осіб регулюється Законом України від 23 квітня 1991 р. «Про свободу совісті та релігійні організації» [2].

Згідно зі ст. 36 Конституції громадяни України мають право об’єднуватися у політичні партії та громадські організації для здійснення і захисту своїх прав та свобод, задоволення політичних, економічних, соціальних, культурних і інших інтересів, за винятком обмежень, встановлених законом. Отже такі об’єднання, партії та інші аналогічні утворення також набувають у відповідному порядку статусу непідприємницьких юридичних осіб. Основні засади створення та діяльності об’єднань громадян передбачені законами України від 16 червня 1992 р. «Про об’єднання громадян», від 15 квітня 2001 р. «Про політичні партії» [2].

Діяльність недержавних організацій, головною метою яких є здійснення благодійної діяльності в інтересах суспільства або окремих категорій осіб, передбачена Законом «Про благодійництво та благодійні організації». Діяльність таких організацій є безкорисливою, такою, що не передбачає одержання прибутку.

Благодійниками, за змістом зазначеного Закону, можуть бути як фізичні так і юридичні особи. У їх власності згідно зі ст. 18 Закону можуть перебувати рухоме і нерухоме майно, матеріальні і нематеріальні активи, кошти, інше майно. Благодійна організація має право здійснювати щодо майна та коштів, яке є у її власності, будь-які угоди, що не суперечать її статутним цілям та законодавству України.

Джерелом формування майна і коштів благодійної організації не можуть бути кошти, одержані від здійснення діяльності, що передбачає одержання прибутку. Відповідно до Закону «Про благодійництво та благодійні організації» (ст. 19) джерелом формування майна та коштів благодійної організації не можуть бути кредити. Майно і кошти благодійної організації не можуть бути предметом застави [2].

Некомерційною, непідприємницькою організацією є також профспілки. Закон України від 15 вересня 1999 р. «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності» визначає основні принципи, статус і завдання профспілок.

Оскільки різні види некомерційних організацій поки що не повною мірою узгоджуються з положеннями ЦК щодо юридичних осіб, це питання має бути вирішене у процесі подальшого вдосконалення цивільного законодавства [2].

Непідприємницькі товариства (споживчі кооперативи, об’єднання громадян тощо) та установи можуть, поряд зі своєю основною діяльністю, займатися підприємництвом тобто здійснювати діяльність, метою якої систематичне отримання прибутку.

Така діяльність допускається за двох умов: 1) якщо вона не заборонена законом для цієї юридичної особи або для такого виду юридичних осіб; 2) якщо ця діяльність відповідає меті, для якої була створена юридична особа, та сприяє її досягненню (ст. 86 ЦК) [1].

Висновки

Юридична особа — це колективний суб’єкт, що має відокремлене майно, може від свого імені набувати майнових і особистих немайнових прав, нести обов’язки, бути позивачем чи відповідачем у суді, господарському суді чи третейському суді.

Основні ознаки юридичної особи:  організаційна єдність, тобто юридична особа, це певним чином організований колектив людей, а не окремий громадянин; наявність відокремленого майна; наявність власного найменування (імені);   здатність нести самостійну майнову відповідальність; здатність бути позивачем або відповідачем у суді, господарському суді чи третейському суді.

Як суб’єкти цивільно-правових відносин, юридичні особи наділяються цивільною правоздатністю та цивільною дієздатністю. Правоздатність і дієздатність юридичної особи тотожні. Причому якщо цивільна правоздатність громадян є загальною для всіх, то цивільна правоздатність юридичної особи є спеціальною і залежить від цілей її діяльності.

Правоздатність юридичної особи виникає з моменту її державної реєстрації, а у випадках, передбачених законодавчими актами,-з моменту реєстрації її статуту.

Законодавством передбачається декілька способів виникнення юридичних осіб: розпорядчий;  нормативно-явочний;  дозвільний;  договірний.

При настанні передбачених у законі обставин юридична особа припиняє свою діяльність.Формами припинення юридичних осіб є:  ліквідація;   реорганізація.

При ліквідації юридична особа припиняє свою діяльність без правонаступництва, тобто переходу прав та обов’язків до інших осіб. Для здійснення рішення про ліквідацію створюється ліквідаційна комісія. Ліквідація підприємства здійснюється за рішенням власника органу, уповноваженого створювати такі підприємства, або за рішенням суду чи господарського суду.

Список використаних джерел

1. Цивільний кодекс України: Офіційний текст /Ред. В. М. Вдовиченко. — К.: Кондор, 2008. — 395, с.
2. Науково-практичний коментар до цивільного законодавства України: в 4 т. / А. Г. Ярема, В. Я. Карабань, В. В. Кривенко, В. Г. Ротань; Академия суддів України. — К.: А.С.К., 2004 — Том 1. — 2004. — 927, с.
3. Основи правознавства: Навчальний посібник /В. П. Пастухов, В. Ф. Пеньківський, Л. М. Подкоритова; За ред. В. П. Пастухова; М-во освіти і науки України, Акад. адвокатури України. — К.: Алерта, 2005. — 377 с.
4. Панченко М. І. Цивільне право України: Навчальний посібник. — К.: Знання, 2005. — 583, с.
5. Силенко Л. М. Цивільне право України: навчальний посібник. — К.: Алерта, 2004 — Ч. 1. — 2004. — 327, с.
6. Харитонов Є. О. Цивільне право України: Підручник /Є. О. Харитонов, О. В. Старцев. — 2-ге вид. перероб. і доп. — К.: Істина, 2007. — 815 с.
7. Цивільне право України. Загальна частина: Підручник /Віктор Співак; Ред. І. А. Бірюков, Ю. О. Заіка. — К.: КНТ, 2006. — 477, с.
8. Цивільне право України: Навчальний посібник /Ю. В. Білоусов, С. В. Лозінська, С. Д. Русу та ін.; За ред. Р. О. Стефанчука; М-во освіти і науки України. — К.: Прецедент, 2005. — 448 с.
9. Цивільне право України: підручник: У 2 кн. /За ред.: О.В.Дзери, Н.С.Кузнєцової; М-во освіти і науки України, КНУ ім. Тараса Шевченка. — 2-е вид. доп. і перероб. — К.: Юрінком Інтер, 2004 — Кн.1. — 2004. — 735 с.
10. Цивільне право України: підручник: У 2 т. /За заг. ред. В. І. Борисової, І. В. Спасибо-Фатєєвої, В. Л. Яроцького; М-во освіти і науки України. — К.: Юрінком Інтер, 2007 — Т. 1. — 2007. — 477, с.
11. Цивільне право України: підручник: У 2 т. /За заг. ред. В. І. Борисової, І. В. Спасибо-Фатєєвої, В. Л. Яроцького; М-во освіти і науки України. — К.: Юрінком Інтер, 2007 — Т. 2. — 2007. — 549, с.