Вступ

Вагомий вплив на подальший розвиток світової державно-правової думки справили римські юристи I—III ст. Сабін, Гай, Папініан, Ульпіан, Модестін, Павло та ін. Вони були найвидатнішими людьми свого часу, бо виконував роль універсальних фахівців, своєрідних жерців суспільно-політичних відносин і обіймали найвідповідальніші державні посади.

Якщо Арістотель започаткував політичну юриспруденцію, то римські юристи стали засновниками власне юриспруденції — науки «про божественні й людські справи, знання справедливого і несправедливого», і таких її галузей, як правова політика і правова практика. Вони піднесли розуміння права і закону на емпірико-теоретичний, логіко-понятійний, концептуальний рівень, а політичні доктрини «оточили» правовим простором. Справедливість (юстицію) стали тлумачити як «волю віддавати кожному своє право»; природне право із суто теоретичної конструкції перетворилось на фактично діючі юридичні норми; державні та інші політичні проблеми почали розв’язувати в окремій правничій галузі — публічному праві; міжнародні політичні відносини унормовували у праві народів, стосунки між фізичними особами — у приватному праві.

Перші римські юристи (так зв. veteres) обмежувалися безпосередньою практичною діяльністю — формулюванням юридичних угод і судових позовів, і цей практичний характер проник всю римську юриспруденцію.

Римський юрист був юристом-практиком. Але не слід представляти його діяльність такою, як діяльність сучасних адвокатів. Діяльність римських юристів частиною була вyжчою, частиною ширше діяльності сучасних практиків. Римський юрист не вів справи на суді: causas orare було справою особливих осіб — ораторів, які не були юристами й були поставлені в зовсім інші умови діяльності, ніж юрист. Такі оратори вели справу за плату, тим часом як юристи давали свої ради даром, знаходячи собі винагороду в тій славі й у тім впливі, які вони здобували своєю діяльністю. Про К. Фигула збереглася розповідь, що в нагороду за свої ради він очікував собі консульства. Коли він побачив себе обманутим у своїх очікуваннях, він перестав давати ради, дорікаючи того, що звернувся до нього: «An vos consulere scіtіs, consulem facere nescіtіs?»

З іншого боку, римський юрист був не представником тільки юридичних пізнань, але й життєвої мудрості взагалі. Недарма їх нерідко називали prudentes.  Чи треба було римлянинові видати заміж дочка, продати югер землі, укласти позику, вона завжди звертався за порадою до знаючого юриста. У нас до юриста, як і до лікаря, звертаються звичайно вже тоді, коли пізно, коли невигідна угода вже укладена, коли непередбачені її наслідки уже невідворотні. Навпроти, у Римі діяльність юристів мала переважно профілактичний характер.

Розділ 1. Внесок римських юристів в римське право

1.1. Найвидатніші римські юристи

Значно вплинула на політичні процеси і політичну теорію здійснена римськими юристами кодифікація імператорських конституцій, яких нараховували кілька тисяч: кодекс Грегоріана 296 р. (конституції 117—283), кодекс Гермогеніана 305 р. (конституції 284—305), кодекс Феодосія II438 р. (конституції 306—437), післяфеодосіївські новели (конституції 438—476).

Найціннішою політико-правовою пам’яткою Римської імперії став «Корпус юріс цивіліс» — зібрання конституцій, інституцій, дигестів та новел, відоме в історії як Зведення Юстиніана (VI ст.). Цей юридичний збірник містив «Інституції» — сформульовані Гаєм основи римського права; «Дигести» — систематизовані уривки з творів класиків юридичної думки; «Кодекс Юстиніана» — відредаговані відповідно до потреб часу попередні законодавчі розпорядження; «Новели Юстиніана» — доповнення до тих положень, які містилися в «Кодексі».

«Корпус юріс цивіліс» узаконив ті норми, які співвідносились із тодішньою практикою. Так, значною мірою було пом’якшено батьківську владу, заборонено продаж дітей, а за вбивство сина батькові було приписане тяжке покарання. Умисне вбивство раба розглядали як і будь-яке вбивство, винний підлягав покаранню. Розроблено нові форми спадкового права, зокрема була остаточно ліквідована різниця між агнатами і когнатами в допуску до заповіту, вже не мало значення також і те, чи перебував спадкоємець під владою, чи був вільний від неї, брали до уваги лише ступінь родинності. Ще більше була обмежена влада батька сімейства, римські юристи дали синові право вільно розпоряджатися тим майном, яке він нажив самостійно, та ін. [20, c. 15]

Ця політико-правова пам’ятка стала наймогутнішим джерелом багатовікового процесу утвердження і вдосконалення римського права у більшості європейських країн, у т. ч. і на українських землях. Цей процес відчутно вплинув не лише на еволюцію державно-правової думки, а й на суспільно-політичне життя в цілому.

Римські юристи, в особі Ульпіана (D. I.1), розрізняли три рівні права: ius civile, ius gentium, та ius naturale. Відповідно до основоположень ius naturale природним є право на життя, яке стосується також і тварин. У сфері позитивного права це конкретизується у забороні умертвіння римлянина без рішення на те суду. Щемливою є вимога охорони життя і надії на життя людини. За свідченням Марцелла, «Закон, виданий при рексах, заборонив хоронити жінку, яка померла вагітною, перш ніж вирізаний (з її трупа) плід. Хто вчинить всупереч цьому, той буде розглядатися як такий, що знищив разом з вагітною надію на з’яву живої істоти» (D. 11. 8. 2.). Дане правове положення цілком підтверджує широковідому сьогодні, але ще не зрефлексовану римськими юристами сентенцію, «людський ембріон наділений онтологічним статусом, оскільки він є «потенційною людиною» [3, 55], а тому має право на життя. Сучасна Європа живе під гаслом «Кожна людина має право на життя». Більше того, Європа закріпила цю вимогу в ряді нормативних документів, починаючи із Декларації прав людини і громадянина 1789 року і конкретизуючи її в національних конституціях. Хоча і до сьогодні точиться суперечка, започаткована римськими юристами, — коли плід визнається власне людиною. Римляни не були «озброєні» арсеналом наукових знань щодо фізіології людського організму, а тому визначаючи життя в соціальному аспекті як здатність індивіда бути носієм прав, вони виходили із емпіричного досвіду. Для римського суспільства було прийнятним твердження про те, що той, хто ще не народився, або той, хто народився мертвим, не може вважатися дитиною. Про це свідчить заувага Павла: «Мертвонароджені не вважаються ані живими, ані такими, що народилися, оскільки ніколи не могли називатися дітьми» (D.50.16.129). Більше того, «хто знаходиться у череві, охороняється, так як би він знаходився серед людей, у випадку якщо справа іде про вигоди самого плоду, однак до його народження нікому іншому ніякої вигоди не буде» (D.1.5.7).

Універсальне право на життя в римському контексті можна деталізувати у таких його конкретних проявах як право на гідне життя (honeste vivere), вимогу не завдавати іншому шкоди (alterum non laedere), кожному надавати своє (sum cuique tribuere) (D.I.1.10). Найяскравіше дієвість даних настанов можна продемонструвати на прикладі рабів. Пам’ятаючи про те, що Рим був рабовласницькою державою і раб як основна одиниця продуктивних сил завжди мав господарську цінність, а відтак за законом не мав індивідуально-особистісної цінності, тобто був об’єктом права, а значить і не міг розраховувати на правовий захист, все ж таки можна віднайти у межах римського права, які перекликаються із сучасним трактування гуманізму (але не ідеалізуючи при цьому римську правову дійсність).

Зусиллями римських юристів була створена нова наука — юриспруденція. У їхнє поле зору перебувало широке коло проблем загальнотеоретичного й галузевого характеру. Особливе значення як для самого римського права, так і для наступної історії права мала ґрунтовна розробка ними юридичним питанням майнових відносин з позицій захисту інтересів приватної власності. Вони, по суті, розробили юридичну основу права людина на власність.

В античному Римі заняття правом на засадах було справою понтификів, однієї з колегій жерців. Близько 300 р. до н.е. юриспруденція звільняється від понтификів. Початок світської юриспруденції, відповідно до переказу, пов’язаний з ім’ям Гнея Флавія [14, c. 23].

Проте , заняття правом, світська юриспруденція, «цивільна мудрість» продовжує залишатися, за словами відомого римського юриста Ульпіана, «святою справою», а юристи — як би жерцями. Ульпіан дає наступне пояснення цьому: «За заслугами нас називають жерцями, тому що ми піклуємося про правосуддя, повідомляємо поняття доброго й справедливого, відособлюючі справедливе від несправедливого, відокремлюючи дозволене від недозволеного, бажаючи, щоб добрі справи робилися не тільки зі страху покарання, але й шляхом заохочення «.

Юристи тут виступають, як фахівці в області всіх соціальних норм і соціальних відхилень у цілому, а юриспруденція — як наука об всі ці норми й аномалії, як пізнання їхньої суті, причин, ролі й наслідків, як дослідження форм і засобів установлення й підтримки нормативного порядку й належного покарання за його порушення.

При розгляді тих або інших справ юристи інтерпретували існуючі правові норми в дусі їхньої відповідності вимогам природного права й справедливості й у випадку колізії часто змінювали стару норму, з урахуванням нових подань про справедливість і справедливе право. Така правоперетворююча, а іноді й правотворча інтерпретація римських юристів мотивувалася пошуками такого формулювання приписання, що дав би в  обставинах, що змінилися, сам законодавець. Прийняття правовою практикою нової інтерпретації означало визнання її змісту, як нової норми права, а саме норми jus cіvіle (цивільне право), що у вузькому змісті означало право юристів, а в широкому — охоплювало також звичаєве право, законодавство народних зборів і преторського права [23, c. 31].

Визнання римськими юристами реальності природного права, що включається в право взагалі, і, у той же час, відсутність у римському праворозуміння спеціального поняття позитивного права (як заперечення природного права, його своєрідної протилежності) означало, що в трактуванні римських юристів природне право, як і будь-яке інше право, що вони визнавали, ставиться до діючого права і є його специфічною складовою частиною (компонентом і властивістю права взагалі), а не тільки теоретико-правовою конструкцією й категорією, не тільки «чистим» поняттям, зовнішнім для норми права й принципів фактично діючого права.

Це обставина чітко присутнє в різних класифікаціях і визначеннях права, його давали, римські юристи. Так, Ульпіан у своєму поділі (який став класичним) усього права на публічне (право, що «стосується положення Римської держави») і частка (право, що «стосується користі окремих осіб») відзначає, що, у свою чергу, «частка право ділиться на три частини, оскільки воно складається із природних приписань, з (приписань) народів і (приписань) цивільних «. «Частини» — це не ізольовані й автономні розділи права, а взаємодіючі й взаємовпливаючи компоненти й властивості, теоретично відокремлювані в структуру реально діючого права в цілому.

Вимоги й властивості природного права пронизують собою не тільки цивільне право, але й право народів (jus gentіum), що означає право, загальне для всіх народів, а також, частково, і право міжнародних відносин. «Право народів, — відзначає Ульпіан, — це те, яким користуються народи людства; можна легко зрозуміти його відмінність від природного права: останнє є загальним для живих істот, а перше — тільки для людей у їхніх відносинах між собою». Тобто , право народів виступає, як частина природного права, і розходження між ними проводиться тільки по колу суб’єктів. Римський юрист Гай підкреслює: «Всі народи керуються законами й звичаями, користуючись частково своїм власним, частиною правом, загальним для всіх людей».

Ідею взаємозв’язку і єдності різних складових права найбільше чітко виразив юрист Павло: «Слово» право «використовується в декількох змістах: по-перше,» право «означає те, що завжди є справедливе й добрим, — таке природне право. В іншому змісті «право» — це те, що корисно всім або багатьом у якійсь державі, — це цивільне право. Всі ці розуміння одночасно присутні в загальному понятті «права».

Включення римськими юристами природного права в поняття права в цілому відповідає їхній основну поданні про право, як моральне явище [15, c. 28].

1.2. Творчість римських юристів

Практичний характер діяльності римських юристів відбився й на їхніх творах. Всі вони носять на собі відомий казуїстичний характер. Але правда й те, що в цій казуїстичній формі вони дають цінний матеріал; казуїстика в них не є сама по собі метою. Це тільки форма, у якій вони аналізували безпосередній практичний, живий матеріал сучасної їм юридичного життя.

Перші добутки римської юридичної літератури були збірники юридичних формул. Такі збірники Папірія, Флавія, Елія.

Ульпіан на початку своїх «Інституцій» підкреслює: «Тому, хто займається правом, необхідно, насамперед, з’ясувати, звідки виникло поняття праве. Воно бере свій початок від справедливості, оскільки, як пояснив Цельс, право є справа добра й відповідності».

Творчість римських юристів вплинула на подальший розвиток правової думки. Це обумовлено як високою юридичною культурою римської юриспруденції, так і тією роллю, що випала на частку римського права в подальшій історії права. І в кодифікації Юстиніана (30-ті роки VІ ст.), і в інших актах, які відігравали роль діючого права, положення римських юристів займали визначальне місце.

З врахуванням сентенцій Ульпіана критеріями розмежування публічного та приватного права є суб’єкт правовідносин, метод правового регулювання та формальна ознака, яка передбачає захист державою приватноправових інтересів за наявності відповідної ініціативи потерпілої особи та захист публічного інтересу органами державної влади з власної ініціативи [5, с.53].

Наприкінці  XІ ст. центром розвитку тодішньої юриспруденції стає університет у Болоньї. Головна увага при вивченні права приділялося тлумаченню (глосса) кодифікації Юстиніана й особливо Дегест. Звідси й назва цього напрямку — школа глоссаторив. Аналогічний підхід розвивався й в інших університетах (у Падуе, Пизе, Парижу, Орлеані). Вибрані глосси всієї школи були видані в середині XІІІ в. Аккурсиусом.

Коментатори (постглоссатори), що перемінили глоссаторам в XІІІ-XV століття, головна увага приділяли тлумаченню самих Глосс, а також виявляли значну цікавість до навчання римських юристів про природне право. Вони трактували природне право, як вічне й розумне право, що випливає з «природи речей», і відстоювали його примат і верховенство над позитивним правом.

Аналіз текстів римських юристів наштовхує нас на висновок про те, що вони у своїх теоретичних міркуваннях послуговувалися словами повсякденного вжитку. Сучасний російський романіст В. Смірін, аналізуючи текст Дигест із погляду відображення в них проблем смерті, дійшов висновку, що римські юристи, адекватно описуючи реальні правові ситуації або викладаючи “правила стародавнього права”, не користувалися ані спеціальними технічними виразами, ані усталеними словесними кліше. Але при цьому слід мати на увазі, що таке вільне поводження зі словами було неприйнятним тоді, коли йшлося про вербальні формули, які виголошувалися публічно. Якщо тексти формул жорстко регламентувалися, то в текстах своїх творів римські юристи досить вільно вживали “звичну”, повсякденну лексику [3, c. 9].

Діяльність глоссаторів і коментаторів у значній мірі сприяла процесу рецепції римського права в Західній Європі.

Виниклі при Августі дві школи юристів — сабініанська й прокулеанська — мали своїми засновниками Капітона й Лабеона. Hі duo,говорить Помпоний,-prіmum velutі dіversas sectas fecerunt: nam Ateіus Capіto іn hіs, quae eі tradіta fuerant, perseverabat, Labeo іngenіі qua lіtate et fіducіae doctrіnae, quі et ceterіs operіs sapіentіae operam dederat, plurіma іnnovare іnstіtuіt. Назви шкіл походять від імен їхніх учнів Массурія Сабіна й Семпронія Прокула.

Незважаючи на те, що римське право протягом  восьми сторіч уже  становить чи не головний предмет досліджень європейських юристів, питання про значення цих шкіл дотепер   ще служить предметом розбіжностей. Одні зводять все розходження шкіл до політичного антагонізму Лабеона й Капітона, не обертаючи уваги на те, що Лабеон у політику прихильник старого республіканського порядку, у правознавстві, навпроти, є представником нових віянь, як на це вказав уже Гейнекцій. Інші бачать у прокулеанцях представників стоїчних навчань у правознавстві (Merіllіus). Але наявні в нас відомості про римських юристів указують на те, що вплив стоїцизму поширювалося однаково як на прокулеанців, так і на сабинианців. Пухта, що взагалі заперечує значущість впливу на з навчань стоїків, бачить особливість навчань Лабеона і його послідовників у тім, що Лабеон при розробці права користувався даними інших наук і, таким чином, зблизив з ними правознавство. Це напрямок повинне було привести Лабеона до багатьох нових поглядів по окремих питаннях, які й зробилися предметом контраверз між ним і Капітоном.

Саме існування шкіл, на думку Пухта, обумовлено не постійним збереженням і поновленням цього розходження, що існувало між Лабеоном і Капітоном, а лише повагою й благоговінням, з яким послідовники їх ставилися до своїх учителів. Це погляд, по суті, зводиться до заперечення існування принципового розходження між навчаннями двох шкіл і представляє безпосередній перехід до категоричної заяви в цьому змісті Есмарха.

Навчання й теоретичні розробки римських юристів знаходили своє відбиття й інтерпретацію у творчості всіх видатних представників правової думки Європи, і багато сучасні понять, термінів і юридичних конструкцій бере свої джерела в роботах римських авторів, у римському праві [9, c. 37].

Розділ 2. Аналіз діяльності римських юристів

Свого повного розвитку римська юриспруденція досягає тільки із установленням імперії. Із занепадом вільного політичного життя діяльність юриста стала єдиним поприщем, де могли знайти собі застосування ті якості, які розвилися під впливом республіканського ладу. До цього приєднався розвиток торговельних зносин, ускладнення громадського життя й поширення грецького утворення, особливо  велике знайомство із грецькою філософією.

З різних філософських шкіл Греції найбільший успіх у Римі мало навчання стоїків. Стоїчне вчення про строгу законність, строгий порядок, що панує у світі, і моральний ідеал стоїків як не можна більше відповідали основним рисам римського характеру, що представляє високий розвиток поваги до порядку й боргу. Але стоїцизм приніс із собою, крім того, ще готову формулу для переходу від національної відособленості права до додання йому загальнолюдського характеру, що зробилося необхідним внаслідок розширення політичної могутності Рима. Споконвічна національна винятковість римлян знайшла собі в ньому противага. Стоїцизм з’явився в Римі з різким космополітичним фарбуванням. Римлянин усвідомлював себе членом тільки римської міської громади. Стоїки, навпроти, усвідомлювали себе насамперед  людьми й учили про загальне споріднення людського роду. Навчання стоїків, що зробилося майже загальним надбанням усього утвореного суспільства тодішнього Рима, не могло, звичайно, не відбитися й на навчанні римських юристів, не могло не спонукати дати праву більше широка, загальнолюдська підстава.

Однак це не привело до утворення особливої філософської науки про право, не привело до відокремлення теорії й практики. Така протилежність теорії й практики могло б вийти двояким образом. Могла б, по-перше, поруч із навчанням юристів-практиків виникнути, як самостійна наука, філософія права, що опирається на основи стоїчного навчання. Але могло бути й так, що в самій діяльності юристів відбувся б поділ, що могло виразитися або в утворенні двох шкіл юристів: школи теоретичної й школи практичної, або, принаймні  , у роз’єднанні практичного й теоретичного елементів. Але нічого подібного ми не зауважуємо в Римі. Стоїцизм взагалі не знайшов собі між римлянами таких послідовників, які б здатні були дати йому подальший самостійний розвиток. Римляни тільки засвоїли те, що їм давала Греція, і якщо римський стоїцизм чим відрізняється від грецького, те хіба тим, що він не був уже чистим, послідовним навчанням, а прийняв у себе багато з навчань інших філософських шкіл [10, c. 24].

2.1. Ульпіан та його вплив на римське право

Ульпіан був асессором при praefectus praetorіo (вища цивільна посада в префектурі), яким тоді був знаменитий Папініан; пізніше займав посади praefectus annonae (завідувачого продовольчою частиною в Римі), magіster scrіnіum (начальника імператорської канцелярії) і, нарешті, при Олександрі Севері — praefectus praetorіo. Як гарячий прихильник Севера і його матері Маммеї, він мав величезний вплив на молодого імператора. Загинув під час бунту преторіанських солдатів, викликаного палацовою інтригою.

Значення Ульпіана, як юриста, було велике. У кодексі Юстиніана до його ім’я додаються епітети summі іngenіі vіr, vіr prudentіssіmus (наприклад 1, § 59 С VІ, 51, ІІ С. ІX, 41 і т.д. ); законом 426 р. він був включений у число тих п’яти юристів (Гай, Ульпиан, Папиниан, Павло й Модестин), responsa яким були обов’язкові для суддів. До нас дійшли 29 титулів його книги «Lіber sіngularіs regularum» — підручника, написаного, очевидно, по тім же плані, як і «Інституції» Гаю. У Дигестах багато фрагментів Ульпиана по найрізноманітніших  юридичних питаннях. Сукупність їх (2462) становить біля третини всього змісту Пандект; по кількості виписок з його творів Ульпиан займає тут перше місце.

Літературна діяльність Ульпіана, як і інших римських юристів, відрізнялася, головним чином, екзегетичним характером, була спрямована на меті supplendі, corrіgendі, adjuvandі jurіs cіvіlіs, тому що в імператорський період роль претора республіканських часів перейшла до юристів (див. Рим). В ІІІ в. н.е.  розумові інтереси римського суспільства оберталися головним чином біля різних філософських навчань, що перейшли в Рим із Греції. Філософські й етичні початки помітні й у поглядах Ульпіана на право. Слово jus (право) він етимологічно виводить зі слова justіtіa (справедливість; est autem a justіtіa appellatum).

Сама справедливість (justіtіa) est constans et perpetua voluntas jus suum cuіque trіbuendі (постійна й незмінна воля відплачувати кожному своє), a право (jus) est ars bonі et aequі. Визначення права, у його звичайному перекладі — «право є мистецтво добр і справедливого» — дає пряма вказівка на те, що право повинне бути погоджене зі своїм етичним масштабом, відповідати моральним принципам свого часу й не відставати від нього. Проф. Пунчартом запропонований інший переклад: ars, говорить він, «означає гармонію, порядок, bonum — інтерес: право є гармонія інтересів і засіб улажения їхніх зіткнень»[16, c. 118].

Право ділиться Ульпіаном, по природі норм, його складових, на три роди: jus naturale («природне право») обіймає всіх живих істот, jus gentіum («право народів») стосується лише людей, jus cіvіle («цивільне право») ставиться лише до відомого політичного цілого. Ідея всеосяжного, вседовлеющего закону природи, норми якого лежать поза людиною, поза його волею й розсудом, становить ту основу, з якого минуло поняття римських юристів про jus naturale. Praecepta jurіs gentіum — обіймають собою норми, властиві тільки людям у їхній взаємних один до одного відносинах (hoc solіs homіnіbus іnter se commune sіt). Комбінацією praecepta jus naturalіs і jurіs gentіum обумовлює теоретичний погляд Ульпіана на інститут рабства. Шанувальник стоїчної філософії, що зазіхнула навіть на державний початок в ім’я космополітизму, що називала кожної людини громадянином усього orbіs terrarum, Ульпіан не міг бути переконаним прихильником рабства. Jure naturalі, — говорить він, — omnes lіberі nascerentur (за природним законом усе народжуються вільними); у золотому столітті, що передувало соціального життя, рабство не існувало.

Але рабство визнавалося в Римі й у всіх інших сучасних Ульпініану державах; це був факт, з яким треба було вважатися.

Якщо рабство — інститут загальнонародний, хоча й contra naturam rerum («проти природи речей») існуючий, то виправдання для римського права, його що допускало, у наявності: чим omnes genіes utuntur, тим і Рим. Jus cіvіle або jus proprіum — це позитивне право римського народу, що виникає aut ex scrіpto, aut sіne scrіpto.

В основах розподілу права на приватне й публічне Ульпініан кладе поняття інтересу (utіlіa); що хилиться до користі держави, становить відомий інтерес ad statum reі Romanae (для стану римської держави), те ставиться до області публічного, усе, що хилиться ad sіngulorum utіlіtatem (для користі окремих людей) — до сфери приватного права. Високою моральною чистотою й гуманністю дихають багато фрагментів Ульпиниана; початку чисто етичні часто підказують йому дозвіл юридичних питань. Людська природа, однакова у всіх людей, незалежно від їхнього соціального стану, вселяє Ульпиниану думка про той природний зв’язок, що повинна бути між всіма людьми (іnter nos cognatіonem quandam natura constіtuіt). Яскравіше всього принципи Ульпиниана відбилися в його знаменитій формулі: jurіs praecepta sunt haec — honeste vіvere, alterum non laedere, suum cuіque trіbuere («положення права такі: жити чесно, не шкодити іншому, відплачувати кожному своє»). У цих словах стисле й сильно виражена вся моральна система стоїцизму. Навіть стоїчна проповідь самогубства знайшла місце в працях Ульпиниана: він визнає дійсними заповіти самогубців (ut quіdam phіlosophі іn ea causa sunt ut testamenta eorum valent) [8, c. 23].

Римські юристи благоговіли перед авторитетом своїх попередників. Навіть у висновках по другорядному питанню римський юрист прагнув показати, що його погляд відповідає поглядам його попередників. «Ця повага до старого права, що інколи переходить у благоговіння, є невипадковою; вона має за мету підкреслити непохитність права, незмінність існуючого соціального ладу <…>. Римський юрист нерідко надавав перевагу натяжкам при трактуванні норми, яка склалася, лише б не відкидати попереднього, не виявляти мінливості права» [4, с. 9].

Однією із заповідей предків була вірність законам, які розумілися основою життя і діяльності громадян, були конституцією міста. Історична традиція свідчить, що саме завдяки введеним Ромулом законам, вдалося досягти спокою і стабільності. Нормативні нарративи обов’язку, дисципліни і покори уможливлювали для окремого індивіда здійснення його найважливішого обов’язку – служити державі і коритися її законам.

Юриспруденція, по визначенню Ульпініана, є dіvіnarum atque humanarum rerum notіtіa, justі atque іnjustі scіentіa (знання божественних і людських справ, наука про справедливому й несправедливому). У першій частині цього визначення проявляється світогляд послідовника стоїчної системи: всеосяжний закон природи проникає й в область права. Ульпініан дав Риму одного знаменитого юриста, свого учня Модестина, що закінчив собою блискучу плеяду «творців права»[6, c. 18].

2.2. Модестин Геренний

Модестин Геренний  — римський юрист і державний діяч ІІІ століття. Навчався у відомого римського юриста Ульпіана. Довгий час жив у Далмації. У Римі займав вищі державні посади — в 226- 244 роках був префектом, виступав як респондент по юридичних справах, давав уроки права римському імператорові Максимину. Був одним з деяких юристів, що одержали право jus respondendі — привілей давати свої рішення по цивільних справах як би від імені імператора.

Був автором декількох юридичних творів у всіх областях права, з яких до нашого часу дійшли тільки уривки, що ввійшли до складу Дигестов (345 фрагментів). У творах Модестина «Pandectae», «Regulae» і «Dіfferentіae» дані загальні огляди правий, у декількох монографіях були розроблені окремі питання (сама велика з них — «De excusatіonіbus», написана  грецькою мовою). Вніс заметый внесок в у формулювання деяких питань юридичної доктрини й практики — в 426 році його працям законом про цитування була віддана обов’язкова юридична чинність (також як роботам декількох інших юристів — Гаю, Павла, Папініана й Ульпіана) [12, c. 35].

2.3. Діяльність римського юриста – Гая

Гай — один із самих впливових римських юристів. Жив при Адріані. Імператор Валентиніан ІІІ визнав його думки поряд із судженнями Папиниана, Ульпіана, Модестіна й Павла джерелом римського права, яким належало користуватися суддям при винесенні рішень.

Гай склав коментар до Законів дванадцяти таблиць, трактат про преторське право й Інституцію — підручник для вивчаюче право. У Середні століття інституції Гаю були відомі тільки по їхньому викладі в Боеція й у Бревіарії Алариха. Справжній текст був виявлений Нібуром в 1816 році у веронської бібліотеці під твором св. Ієроніма.

Для римських юридичних шкіл «Інституції» Гаю служили зразковим посібником при вивченні права: систематичність, стислість, ясність і точність викладу, супроводжуваного у важких місцях численними поясненнями у вигляді прикладів із судової практики, чистота латинської мови й достаток історичних відомостей — от відмітні якості цього підручника.

Гаєві Інституції послужили зразком і головним джерелом для складеного, по наказі Юстиніана, офіційного підручника того ж ім’я, що ввійшло в Corpus jurіs cіvіlіs, причому багато пасажів із твору Гаю були повторені дослівно. Система Гаю, що відрізняється простотою й зручністю в розподілі матеріалу, до XІ століття панувала у викладі права на Заході.

Інституції Гаю — єдиний пам’ятник повної давньоримської наукової системи права й дорогоцінне джерело відомостей про стан римського права на ранніх щаблях його розвитку [12, c. 36].

2.4. Папініан

Емілій Папініан Papіnіanus — римський юрист і державний діяч, що зробив величезний вплив на наступний розвиток правознавства й рівний за значенням Юліанові. В 426 році працям Папініана була додана обов’язкова юридична чинність. 595 фрагментів з них увійшли до складу Дигест.

Народився при імператорі Антоніні, близько 150 року. Якщо вірно те, що імператор Септимий Північ була одружена на сестрі Папініана, то Папініан був родом із Сирії (м. Гемези). Перебував у близькій дружбі із Септимієм Північчю й досяг при ньому звання начальника преторианцев (лат. praefectus praetorіo).

Як юрист і державний діяч, Папініан «поєднував у собі етичну силу морально розвитий особистості із грецькою добірністю й римською глибиною й гостротою думки».

Найважливішими його працями були 19 книг Responsa і 87 книг Questіones — «твору, що передають у яснім висвітленні масу окремих питань права, великі по формулюванню й по визначеності рішення цих питань і що відрізняються вмінням погодити встановлені законом норми з особливостями кожного окремого випадку». Метод Папініана був казуїстичним, але при рішенні окремих випадків він користується працями своїх численних попередників, піддаючи їх безсторонній і серйозній критиці, вільної від усяких полемічних захоплень. Мова його коротка й точний. По    уривках, що дійшли до нас, з його творів можна тільки лише почасти судити про ці високі якості його праць, що викликали, у цілому, загальне замилування наступних за ним римських і візантійських юристів.

«Те, чому він учив і до чого прагнув у житті, а саме — зробити неможливими всі прояви аморального, це він запам’ятав своєю смертю: він упав від руки вбивць (212 рік н.е.), тому що протиставляв братовбивчим планам Каракалли непохитний опір» (Зом). Папініан відмовився виправдати перед сенатом і народом убивство Геты, брата Каракалли, і сказав при цьому слова, що збудили гнів імператора: «non tantum facіle parrіcіdіum excusarі posse, quam fіerі» (не так легко вибачити батьковбивство, як зробити його) або, по іншому джерелу: «іllud esse parrіcіdіum alіud accusare іnnocentem occіs u m» (одна справа вбивство, але зовсім інше — обвинуватити безневинно вбитого) [11, c. 23].

2.5. Юлій Павло

Юлій Павло  — давньоримський юрист першої половини ІІІ століття. Є одним з найвідоміших  давньоримських правознавців. Часто йменується тільки по другому ім’ю — Павло.

Про життя Павла збереглося дуже небагато відомостей. Його походження й дата смерті невідомі.

Павло згадується як учень Сцеволи як  адвокат, потім асессора praefectus praetorіo Папініана. Був потім magіster memorіae і членом імператорської ради разом з Папініаном, став praefectus praetorіo (префектом преторіанської гвардії) як  товариш Ульпіана при римському імператорі Олександрі Севері.

Разом з Ульпіаном є найвизначнішим представником епохи «епігонів» юриспруденції, що почалася із часу смерті Папініана, коли припинилася оригінальна творчість юристів і почалася посилена доповненнями компілятивна обробка колишнього багатого матеріалу.

Павло написав безліч робіт з різних питань права (86 творів, близько 300 книг), які відрізнялися точністю юридичного аналізу й енциклопедичним охопленням усього попереднього правового матеріалу.

Ерудиція, сила й самостійність думки, не подавлена масою матеріалу, що Павло обробив, вміння критично поставитися до чужих думок і сміло сказати своє, не соромлячись авторитетом, нарешті, спроби охопити казуїстичний матеріал абстрактними побудовами склали характерні риси цих творів, користувались величезним поширенням і авторитетом[1, c. 24].

Найбільш великі твори Павла: Коментар до преторського едикту (Ad edіctum) — в 80 книгах, що містили не стільки коментар до едикту, скільки вільний виклад норм преторського права із загальними вченнями про його інститути.

Трактат про цивільне право (Ad Sabіnum) — в 16 книгах, що представляють самостійний нарис права, викладений по системі Сабіна за допомогою творів і інших юристів, особливо Помпонія.

Крім того, збереглася значна частина його «Сентенцій» (панцира. Sententіae ad fіlіum), у яких викладалися діючі юридичні норми в коротких положеннях без обґрунтування й роз’яснення контроверз. Твір мав високий авторитет, одержало для судів силу закону ще при Костянтині; у Феодосієвому кодексі воно названо «найвищою мірою  повним світла, сучаснішим по викладу й справедливішим по юридичних міркуваннях». Уривки з нього також перебувають в «Lex romana wіsіgothorum» (становлячи близько 1/6 частини цього твору), в «Fragmenta Vatіcana», «Collatіo», у Юстініанових Дигестах і інших кодексах.

В 426 році за вказівкою імператора Валентініана ІІІ в Західній Римській імперії роботам Павла була додана обов’язкова юридична чинність. Вони стали мати силу закону. Надалі  витяги з робіт Павла склали приблизно 1/6 частину Дигест[2, c. 25].

Висновки

Світська юриспруденція як самостійна галузь знань склалася в Стародавньому Римі в II—І ст. до н. е., а розквіт римської юриспруденції припадає на І ст. до н. е. — III ст. н. е. Найвідоміші юристи ранньої імперії — Гай, Папініан, Павло, Цельс, Ульпіан, Модестин. Вони вважали, що джерелом права є світовий Божественний Розум.

У складі права, що діяло в Римській імперії, юристи виділяли три частини: 1. Природне право. 2. Право народу. 3. Право громадян. Природне право, за їхніми уявленнями, поширюється як на людей, так і на тварин. До його установлень відносяться шлюб, родина, виховання дітей. За природним правом усі народжуються вільними.

Право народів, на відміну від природного, охоплює правила, які світовий розум установив для людей. Римляни використовували це право в своїх взаємовідносинах зі скореними народами і сусідніми державами. Правом народів визначалось ведення війни, рабство, заснування царств, міжнародна торгівля і ряд інших установлень.

Право громадян регулює взаємовідносини між вільними римлянами. Це право, вказував Гай, є «власним правом держави». Джерелом цього права Папініан називав закони, рішення плебеїв, постанови сенату, декрети принцепса і «погляди мудрих».

Розмежування права народів і права громадян, проведене в римській юриспруденції, мало за мету виправдати рабство, агресивні війни і нерівність завойованих народів стосовно римлян.

Право у Стародавньому Римі поділялося на приватне і публічне. Ульпіан публічне право відносив до положення держави, приватне — на користь окремих осіб. Приватне право, вважав він, містить у собі розпорядження права цивільного (права громадян).

Основну увагу юристи приділяли приватному праву. У їхніх роботах були закладені основи теорії цивільного права. Розв’язуючи суперечки по Цивільних справах, юристи розмежували види угод, виробили формули позовів, визначили правомочності власника та інших суб’єктів права.

До вивчення публічного права римська юриспруденція звернулася в Ні СТ., коли правознавці, що одержали привілей офіційного тлумачення закону, виступили на підтримку імператорського режиму.

Список використаної літератури

1. Вовк В. Римське право через призму культурно-правової антропології: (до постановки проблеми) / В. Вовк // Підприємництво, господарство і право. — 2011. — № 1. — С. 60-63
2. Гарридо Г. Римское частное право: Казусы, иски, институты / Г. Гарридо. — М. : Статут, 2005. — 812 с.
3. Голосніченко Д. Формування та розподіл повноважень за Римським публічним правом // Юридична Україна. — 2009. — № 4. — С. 9-14
4. Демиденко Г. Історія вчень про право і державу: Підручник для студентів юридичних вищих навчальних закладів / Григорій Демиденко,, 2004. — 431 с.
5. Задорожний Ю. Роль римського права у процесі становлення та розвитку університетів у країнах Західної Європи / Ю. Задорожний // Право України. — 2009. — № 3. — С. 153-160
6. Історія вчень про державу і право: підручник для студ. юрид. спец. вищ. навч. закладів / І. О. Биля-Сабадаш [та ін.] ; ред.: Григорій Демиденко, О. В. Петришин, 2009. — 251 с.
7. Історія вчень про право і державу: хрестоматія для юрид. вищ. навч. закл. і фак. / Нац. юрид. акад. України ім. Ярослава Мудрого, 2005. — 909 с.
8. Колосова К. Римське приватне право та його вплив на розвиток сучасного цивільного права // Юридична Україна. — 2006. — № 9. — С. 22-25
9. Кормич, Анатолій Іванович. Історія вчень про державу і право: навч. посіб. / Анатолій Кормич, 2009. — 310 с.
10. Крестовська Н. М. Історія вчень про державу і право : навчальний посібник / Н. М. Крестовська, О. Ф. Цвіркун, 2008. — 462 с.
11. Кудинов О. Введение в римское право: курс лекций / Олег Алексеевич Кудинов, 2009. -Издательско-торговая корпорация «Дашков и К° «. — 219 с.
12. Линтотт Э. Право и юрисдикция в Римской империи // Вестник Древней истории. — 1998. — № 4. — С. 30-41
13. Мироненко, Олександр Миколайович. Історія вчень про державу і право : навч. посіб. / Олександр Мироненко, Володимир Горбатенко, 2010. — 454 с.
14. Основи римського приватного права : підручник для студентів юридичних вищих навчальних закладів / М-во освіти і науки України, Нац. юридична академія України ім. Я. Мудрого, 2008. — 221 с.
15. Підопригора О. Римське право : підручник / Опанас Підопригора, Євген Харитонов, 2009. — 525 с. (Введено зміст)
16. Підопригора О. Римське право як підгрунтя юридичної освіти // Право України. — 2000. — № 1. — С. 117-120
17. Римское частное право: Учебник / Под. ред. И.Б.Новицкого и И.С.Перетерского, 1996. — 544 с.
18. Савельев В.А. Юридическая техника римской юриспруденции / В.А. Савельев // Журнал российского права. — 2008. — № 12(144). — С. 108-115.
19. Салогубова Е. Римский гражданский процесс / Елена Салогубова; Ред. М. К. Треушников, 2002. — 155 с.
20. Трофанчук Г. Історія вчень про державу і право : Навчальний посібник / Григорий Трофанчук,, 2005. — 254 с.
21. Трофанчук Григорій Іванович Римське приватне право: Навчальний посібник / Григорій Трофанчук,, 2006. — 245 с.
22. Федущак-Паславська Г. Становлення і розвиток правових конструкцій у Давньому Римі // Вісник Львівського університету. Серія юридична. – 2011. – Вип. 52. – с. 120-126
23. Харитонов Є. О. Основи римського приватного права: конспект лекцій / Є. О. Харитонов, 2008. — 310 с.
24. Хрестоматія з історії політичних вчень: посібник / укл., авт. передм. Олександр Уривалкін, 2008. — 453 с.