Екзистенціалізм (від лат. existencia — існування). Основне поняття екзистенціалізму — існування — індивідуальне буття людини, заглибленої в своє «я». Зовнішній світ є таким, яким його сприймає внутрішнє «я» кожного. Об’єктивні знання і об’єктивні істини відсутні. Екзистенціалізм визнає особистість найвищою цінністю світу. Головні положення: кожна особистість неповторна, унікальна, особлива. Кожна людина є носієм своєї моральності; суспільство намагається уніфікувати особистість і цим наносить величезну шкоду її моральній самостійності.

Свідомість, інтелект, логіка, на їх погляд, мають другорядне значення. Потрібно підводити особистість до самовираження, природної індивідуальності, почуття свободи. Учитель повинен надати право кожному йти своїм шляхом, менше давати настанов, більше виявляти дружню участь тощо.

Заперечуючи об’єктивні знання, екзистенціалісти виступають проти програм і підручників у школах. Оскільки смисл речей і явищ визначає сам учень, учитель повинен надати йому повну свободу для їхнього засвоєння. При цьому головну роль відіграє не розум, а почуття, мрія, віра. Екзистенціалізм є філософською основою індивідуалізації навчання.

1. Екзистенціалізм — наймасштабніший напрям естетики XX ст.

Наймасштабніший напрям етики XX ст., що має виражене гуманістичне спрямування, — екзистенціалізм. Його засновник — представник християнського екзистенціалізму, датський філософ Сьорен Кіркеґор (1813—1855). Його праці «Страх і тремтіння», «Насолода і обов´язок», «Або-або», «Філософські крихти», «Поняття страху» та інші присвячені проблемам моралі, зокрема співвідношенню моралі та віри. Ідеї, обґрунтовані Кіркеґором у XIX ст., викликали особливий інтерес у ХХст. у зв´язку з проблемою вибору особистістю свого буття в умовах зростаючого відчуження особи від природного і соціального світу.

Кіркеґор сформулював вихідні засади, на які спирається філософія екзистенціалізму. Він виходить із ідеї особистісного вибору буття, а ситуацію вибору пов´язує з негативними явищами духовного життя особистості, такими як страх, тривога, цеспокій, роздратування тощо. їх наявність у психічному житті особистості філософ пояснює гріховною природою людини і відчуттям провини за гріховність. Він виділяє два рівні страху, постійно наявного в психічному бутті, — емпіричний страх (острах) і метафізичний, зумовлений кінцевістю людського буття. В етиці Кіркеґора страх визначається своєю всепроникністю. Однак він не має вираженого негативного забарвлення. «Перевагою чи пороком є відчай? — запитує Кіркеґор. — Тим та іншим у чистій діалектиці. Зберігаючи від нього лише абстрактну ідею, не звертаючись до конкретного випадку, доводиться вважати його величезною перевагою. Те, що ми піддані цьому, підносить нас над тваринами, це перевага, що вирізняє нас цілком іншим способом, ніж пряма хода, адже воно служить знаком нашої нескінченної переваги або величі нашої духовності. Перевага людини над твариною полягає у тому, що ми піддаємося відчаю» [3, с 369].

На думку філософа, страх, відчай мають важливе значення тою мірою, якою дозволяють проявитися моральній свободі людини. Проявитися моральнісно, тобто згідно зі словом та волею Бога, свобода може лише негативно щодо психічного. Останнє — це сфера сущого, а не божественного. Бог вимагає від віруючого максимуму його людяності, тобто свободи людини від природної і соціальної залежності. Отже, згідно з Кіркеґором, людина, за умови, що вона долає жорстку зумовленість своєї природи, здобуває справжню свободу. Долання страху, зумовлене відповідальністю особи за вибір, є шляхом до свободи. На Цьому шляху навіть негативні вчинки продуктивні, оскільки Дозволяють визначити реальність власної свободи. Етика Кіркеґора має виражене релігійно-теологічне спрямування. Лише Бог — джерело добра у світі. Моральність людини не має вираженого змісту, вона — порожнє поняття. У кращому випадку вона має лише форми зовнішнього прояву. Навіть моральна рефлексія є лише спробою наближення до духовності, якщо не пов´язана з релігійним відчаєм. Лише зіставлена з Богом у формі руху до Нього моральність стає реальною.

Поняття «вибір» є основною категорією екзистенційної етики. Вибір створює особистість, а отже, не можна ніколи з певністю сказати, що «я» — наявне. Воно є категорією становлення.

Розвиток екзистенційної філософії (екзистенціалізм — від лат. existentia — існування) пов´язаний з утвердженням у культурі кінця XIX ст. ідей гуманізму в його індивідуалістично визначеному варіанті, характерному для культури Заходу (гуманізм «східного» типу буде розглянуто далі).

Найкрупнішими представниками філософії та етики екзистенціалізму були: Мартін Гайдеґґер (1889—1976), Карл Ясперс (1883—1869)- у Німеччині, Жан-Поль Сартр (1905—1980), Альбер Камю (1913—1960), Габріель Марсель (1889—1973), Моріс Мерло-Понті (1908—1961) — у Франції, Хосе Ортеґа-і-Гассет (1883—1955) — в Іспанії, Мартін Бубер (1878—1965) — в Ізраїлі, Микола Олександрович Бердяев (1874—1948) та Лев Шестов (1866—1938) — представники «київської школи» екзистенціалізму та інші. На становлення екзистенціалізму важливий вплив справила «філософія життя» та феноменологія Гуссерля і Шелера.

Вихідною засадою екзистенціалізму є розуміння буття як певної нерозчленованої цілісності суб´єкта і об´єкта, пізнаваного і пізнаючого. Буття може бути осягнуте лише само через себе. Основою для такої цілісності є не переживання як таке (дещо суб´єктивне), а переживання суб´єктом свого «буття-у-світі». Моральнісний зміст екзистенційної онтології — у відкритості існування, в спрямованості на «інше», що набуває сенсу мети. У так званому «атеїстичному екзистенціалізмі» (Гайдеґґер, Сартр, Камю, Мерло-Понті) сутністю екзистенції є буття, спрямоване у ніщо, буття, що усвідомлює свою кінцевість. М. Гайдеґґер у праці «Буття і час» (1927), визначаючи філософські засади людського існування, описує такі його модуси, як турбота, страх, рішучість, совість тощо. У зіставленні зі смертю, вони є лише різними способами взаємодії з ніщо: втечі від нього, руху до нього тощо. К. Ясперс характеризує цю ситуацію як «межову», таку, що дає змогу людині осягнути свою екзистенцію у її справжній глибині. У характеристиці буття як процесу його творення екзистенціалізм виходить з поняття «кінцевість». Остання — є часовість, а точкою відліку є смерть. Екзистенціалізм розрізняє час фізичний («кількісний») і метафізичний, екзистенційний («якісний»). Останній — неповторний і є не що інше, як доля (Гайдеґґер, Ясперс). Це час, що утворює неповторне людське буття (народження, любов, смерть).

Екзистенціалізм бачить особистість свідомим та активним суб´єктом вибору, що визначається через поняття «рішучість», «проект», «надія» тощо.

Етичне спрямування має одне з центральних понять екзистенціалізму — поняття свободи. Свобода вибору завжди пов´язується з моральним волінням та відповідальністю за вибір. В екзистенціалізмі зазнає заперечення раціоналістично-просвітницька традиція трактування свободи як пізнаної необхідності. Екзистенціалізм ототожнює екзистенцію і свободу. Екзистенція, витлумачена як «спрямованість-на», має певні нюанси. У релігійному екзистенціалізмі трансцендування — шлях до Бога. М. Бердяев говорить, що справжній вибір — це вибір у собі образу Божого, який складає сутність людини, але прихований від неї, доки вона живе у світі буденності. У Гайдеґґера трансценденція є «ніщо», а отже, вибір свого Я передбачає необхідність поставити себе перед крайньою межею буття — смертю. У такий спосіб людина здобуває свободу, звільняючись від сущого — предметного та соціального світу. Звертає на себе увагу відсутність критерію «справжнього буття», оскільки особа щоразу поставлена перед необхідністю вибирати з «ніщо».

Велика увага в екзистенціалізмі приділяється поняттю совісті у зв´язку з проблемою вибору свободи. Оскільки моральні критерії добра і зла в екзистенціалізмі відсутні, вибирати особа має не між добром чи злом. Поняття «совість» пов´язується з вибором себе — з відповідальністю особи перед собою. Діяти згідно із совістю, або інакше — бути свобідним, означає бути собою, тобто не чинити і не думати так, як чинять і думають інші. Правда, у філософії Сартра простежується моральний критерій вибору, адже, як пише він, «вибираючи себе, ми вибираємо усіх людей». Зокрема наша дія, що створює із нас людину, якою б ми хотіли бути, не може не створювати в той же час «образ людини, якою вона, згідно з нашим уявленням, повинна бути» [6, с 324]. Ця ж тенденція простежується і щодо розуміння Цінностей свободи. Сартр пише: «Свобода, як визначення людини, не залежить від іншого, але, тільки-но починається дія, я зобов´язаний бажати разом з моєю свободою свободи інших; я можу приймати як мету мою свободу лише у тому випадку, якщо поставлю своєю метою також і свободу інших» [6, с 341]. Свободу Сартр бачить основою усіх інших цінностей людськогожиття. Пафос самоутвердження суб´єктом «себе-свободи» звучить у словах Сартра, коли він говорить: «Ми нагадуємо людині, що немає іншого законодавця, крім неї самої, в закину-тості вона сама буде вирішувати свою долю, оскільки ми показуємо, що реалізувати себе по-людськи людина може не шляхом занурення у себе саму, але у пошуку мети ззовні, якою може бути звільнення або ще будь-яке конкретне самоутвердження» [6, с 344].

Екзистенціалізм — філософія, що має виражене моральне спрямування на особистість із метою дати їй відвагу та наснагу утвердитись усупереч недосконалості світу. Як пише А. Камю, «духовні конфлікти втілюються і знаходять собі притулок — піднесений або жалюгідний — у серці людини. Конфлікт зумовлюється суперечністю між бажанням людини утвердитися у «щасті і розумності», з одного боку, та ірраціональністю світу — з іншого. Зіткнення цих двох начал призводить до абсурду як метафізичну сутність буття. Однак людина не повинна уникати конфлікту, що відкриває абсурдність буття. Камю пише: «Подібно до того, як небезпека дає людині незамінний випадок осягнути саму себе, метафізичний бунт дає свідомості все поле досвіду. Бунт є постійною даністю людини самій собі. Це не прагнення, адже бунт позбавлений надії. Бунт є впевненістю у переважаючій силі долі, але без смирення, що зазвичай її супроводжує» [2, с 53].

Загальні ідеї екзистенціалізму стали поштовхом, з одного боку, до розроблення естетичної проблематики, з другого — до естетизації загальнофілософських проблем. Так, Жан-Поль Сартр (1905—1980) уже в першій своїй теоретичній праці «уява» розглядав естетичне сприйняття як досвід свободи свідомості. Естетичне сприйняття завдяки уяві «заперечує» стереотипи бачення світу і дає змогу побачити його в новому аспекті начебто очима вільної людини.

У 30—40-х роках Сартр категорично відокремлює естетичне від етичного, наголошує на самостійності естетики, пов’язуючи її з глибинними процесами психіки, на відміну від етики, сферою якої, на його думку, є практика. і пізніше Сартр у своїй теорії дотримується розподілу людей на два типи — «вільних» і «невільних». Тип «вільних» «вибудовується» саме завдяки опануванню естетичним, уявою, а мистецтво, зокрема художня література, реалізує психологію «вільних» людей. письменник досягає справжнього успіху, ідентифікуючи себе з «вільними», виступає носієм і творцем їхніх спрямувань. Якщо письменник талановито описує факти знущання над свободою, зневажання її, це пробуджує свідомість, кличе до боротьби. Література, мистецтво стають «заангажованими», «залученими» навіть у розв’язання соціальних, а не тільки художньо-естетичних проблем.

Свобода у Сартра нічим не зумовлена, а є розривом з необхідністю, передбачає незалежність від минулого, а сучасне, вважає Сартр, не є спадком минулого, отже, і майбутнє не є логічним продовженням сучасного. Як бачимо, екзистенціалісти розробили досить складну концепцію часу, в якій розподілили «об’єктивний час» і «часовість»: «об’єктивний час» це похідне від «часовості», тобто від часу людського існування. найбільша складність полягає в тому, що людина не усвідомлює цього і «віддається» об’єктивному плинові подій, «жертвує» власною свободою.

2. Естетика С. К´єркегора та сучасний екзистенціалізм

Естетичні ідеї філософа найповніше викладені у двотомній праці «Або — або». Естетичну позицію він вважає такою, що має спрямування в ідеальний світ, який створює сам суб’єкт. Відносини реального світу й ідеального (естетичний образ його) будуються за принципом протиставлення на користь останнього. Суб’єктом естетичного С. К´єркегор вбачає не лише митця, а й будь-яку особистість, яка налаштована на насолоду, можливу за умови заглиблення в естетичну реальність ігнорування наявної (ця ідея осмислена також в естетиці А. Шопенгауера). Ігнорування зовнішнього світу перетворюється для естетика на абсолютизацію внутрішнього світу. Таку ситуацію філософ називає парадоксальною, оскільки особа живе власним світом і його об’єктивацію у творчості починає розглядати як несуттєву. В зв’язку з останнім С. К´єркегор осмислює питання романтичної іронії. Суперечність реального й ідеального, бажаного та дійсного покладено в її основу. Оскільки романтизм абсолютизує цю суперечність, романтична іронія постає тотальною негативністю, що зумовлює цілковите зосередження індивіда на сфері ідеального.

Описавши феномен заглиблення в естетичне, С. К´єркегор розвіює ілюзію про можливість тривалого перебування в сфері ідеальних сутностей, адже реальність постійно «вириває» особу з цих станів. Тому естетичне існування складається з окремих, нічим не пов´язаних між собою моментів. Останнє народжує відчай як стан буття. Тобто, естетичне існування в основі — трагічне. Відмова від заглиблення в естетичне та перехід у сферу реальності («етичне існування») — інша стадія руху екзистенції.

Однак і моральність не здатна захистити особу від страху та тривоги. Це підстава до наступної сходинки руху екзистенції — релігійної. Вона постає об´єднавчою ланкою етичної й естетичної видів екзистенції. Щоправда, релігійна екзистенція, згідно з С. К´єркегором, також не позбавляє людину відчаю та відчуття трагізму. Трагічне в естетиці К´єркегора є основною категорією, зокрема в праці «Поняття страху». Зауважимо, що, критикуючи «об´єктивну діалектику» Г. Гегеля, С. К´єркегор вибудовує свою, «суб´єктивну діалектику», на ідеях, запозичених від Г. Гегеля. Така ж залежність простежується в трактуванні категорії трагічного у згаданій праці. Аналізуючи поняття «страх», «доля», філософ доходить висновку: в християнстві античний фатум змінює «сповіщення». Це означає, що християнський герой знає свою долю, а тому живе під гнітом страху припуститися помилки. Джерелом трагічного виявляється абсолютна свобода індивіда. Трагічна ситуація, наголошує С. К´єркегор, не звеличує, а принижує християнського героя. Спосіб філософування, обраний датським ученим, характеризується як «дотичне філософування» [3, с. 495].

У трактуванні трагічного С. К´єркегором відчувається вплив німецького романтизму. В його естетиці приділена увага також категорії комічного, досліджується проблема форми і змісту в різних видах мистецтва,

Естетика С. К´єркегора значно вплинула на сучасний екзистенціалізм, філософську антропологію, персоналізм, а також на творчість видатних митців — Ф. Кафки, Р.-М. Рільке, М. Фріша та ін.

Фрідріх Ніцше — засновник «філософії життя» — нового напряму у філософії й естетиці, представник філософського ірраціоналізму та волюнтаризму. Його філософія за манерою викладу думки близька до творчості С. К´єркегора — це своєрідний синтез художньої образності й філософсько-понятійного мислення. Ірраціоналізм філософії Ф. Ніцше виявляється в методі філософування: у вигляді безпосереднього «вживання» в предмет, інтуїтивно-художнього проникнення у його зміст. Художність мовлення й афористичний стиль, на думку філософа, цінні тим, що дають змогу доповнювати обмеженість логічної доказовості завдяки емоційній переконливості викладу. Естетичні ідеї Ф. Ніцше викладені у працях: «Народження трагедії, або еллінство і песимізм», «Про користь і шкоду історії для життя», «Казус Вагнер. Проблема музиканта», «Весела наука», «Так казав Заратустра» та ін.

Екзистенціалістська філософія намагалася осягнути буття як безпосередню, нерозчленовану цілісність об’єкта і суб’єкта. Буття людини (її екзистенція) раціонально не пізнається, а опановується безпосереднім «переживанням». Зрозуміти це переживання можна лише спираючись на художньо-образні засоби, які використовує мистецтво. переживання набуває особливого значення тому, що екзистенція людини спрямована до «ніщо» й усвідомлює свою конечність. Так, М. Гайдеггер, описуючи структури екзистенції, вводить модуси людського існування: страх, передчуття (переважно трагічні), совість та ін.

Перелік і аналіз модусів починається зі страху, основою якого є страх передчуття смерті, а продовженням — шлях до самої смерті. Отже, буття людини до смерті є страх. Оперування такими поняттями, як страх, смерть, поступово формується в концепції М. Гайдеггера в більш узагальнене поняття — «ніщо». на дослідження саме цих аспектів М. Гайдеггера наштовхує С.К’єркегор з його пошуками «екзистенціального мислення», дослідженням «страху», «трепету», а також З. Фрейд із запропонованою ним концепцією страху.

Висновки

Екзистенціалістська естетика розроблялася в межах філософії екзистенціалізму (від лат. existentia — існування), що почав формуватися на початку XX ст. в російській філософії (Л. Шестов, М. Бердяєв). послідовного викладу концепція існування набула в Німеччині після першої світової війни (М. Гайдеггер, К. Ясперс). у роки другої світової війни екзистенціалізм набув великої популярності у Франції (А. Камю, Ж. п. Сартр, С. де Бовуар).

У 60-х роках минулого століття екзистенціалізм знаходить підтримку серед філософів Італії, Іспанії й поступово перетворюється на найпопулярнішу серед європейської інтелігенції філософсько-етичну, психолого-естетичну систему поглядів.

Поширенню і великій популярності екзистенціалізму сприяла, по-перше, певна методологічна, світоглядна, теоретична невизначеність філософії існування, що давало змогу співіснувати «релігійному» (Бердяєв, Шестов, Ясперс, Марсель, Бубер) та «атеїстичному» (Гайдеггер, Камю, Сартр) екзистенціалізму. Ця якість зумовила відносну легкість інтеграції екзистенціалізму з психоаналізом, персоналізмом, неологізмом, по-друге, це — політична альтернативність: М. Гайдеггер у 1933 р. після приходу до влади в Німеччині націонал-соціалістів став ректором Фрейбурзького університету, а А.Камю, Ж. п. Сартр — активними учасниками французького Опору, переконаними борцями проти фашизму. по-третє, небайдужим було ставлення до екзистенціалізму широких кіл художньої інтелігенції Європи, яку приваблювала в цій концепції висока оцінка мистецтва, ототожнення його з філософією, а також сама форма викладу теоретичних ідей — романи, притчі, поетичні медитації, художньо-критичні статті, есеїстка, для більшості інтелігенції Сартр і Камю були, передусім, авторами «Стороннього», «нудоти», «чуми», «Мух», а Гайдеггер здобув популярність своєю моделлю інтерпретації творчості Софокла, Рільке, Тракля; Ясперс здобув славу блискучим аналізом творчої спадщини Леонардо да Вінчі й Гете, Стріндберга й Ван Гога.

Список використаної літератури

1. Естетика: Навчальний посібник/ Авт. М. П. Колесніков, О. В. Колеснікова та ін.; Ред. В.О. Лозовий; М-во освіти і науки України. — К.: Юрінком Інтер, 2003. – 204 с.
2. Естетика: Підр. для студ. вузів/ Л.Т.Левчук, Д.Ю.Кучерюк, В.І.Панченко; За заг. ред. Л.Т.Левчук. — К.: Вища школа, 1997[2000]. – 398 с.
3. Естетика: Підручник для студ. гуманітарних спеціальностей вищих навчальних закладів/ Л. Т. Левчук, В. І. Панченко, О. І. Оніщенко, Д. Ю. Кучерюк. — 2-ге вид., доп. і перероблене. — К.: Вища школа, 2005. — 431 с.
4. Ірдинєнко К. Етика і естетика: Курс лекцій для студ. усіх спец. / Луганський національний педагогічний ун-т ім. Тараса Шевченка. Кафедра культурології і кіно- , телемистецтва. — Луганськ : Альма-матер, 2004. — 52с.
5. Левчук Л. Основи естетики: Навч. посіб. для учнів 10-11 кл./ Лариса Левчук, Олена Оніщенко,. — К.: Вища школа, 2000. — 270 с.
6. Сморж Л. Естетика: Навчальний посібник/ Леонід Сморж,; Київський міжнародний ун-т. — К.: Кон-дор, 2005, 2007. — 333 с.