Україна як суб`єкт міжнародного економічного права

Правовий статус держави як суб’єкта міжнародного економічного права
Україна як суб’єкт міжнародного економічного співробітництва
Зближення європейського права із законодавством України

4. Гармонізація законодавства України з правом Європейського Союзу

Вступ

Актуальність. Вирішення Україною, як і будь-якою іншою державою, важливих соціально-економічних, політичних та інших завдань практично неможливе без її участі у міжнародному економічному співробітництві, в діяльності міжнародних організацій без урахування світового досвіду, досвіду становлення і розвитку окремих країн. З огляду на це участь нашої держави у міжнародному співробітництві, зокрема і в міжнародному економічному співробітництві, на основі норм і принципів міжнародного права є досить важливою. Цілком зрозуміло, що таке співробітництво України з країнами світу, міжнародними організаціями є вагомою умовою успішного розв’язання багатьох проблем не лише зовнішньополітичного, зовнішньоекономічного характеру, а й внутрішнього.

Ураховуючи це, у ст.18 Конституції України закріплено положення про те, що зовнішньополітична діяльність нашої держави спрямована на забезпечення її національних інтересів і безпеки шляхом підтримання мирного і взаємовигідного співробітництва з членами міжнародного співтовариства за загально-визнаними принципами і нормами міжнародного пр%Bва. Раніше у прийнятій 2 липня 1993 р. Постанові Верховної Ради України «Про Основні напрямки зовнішньої політики України» було зазначено, що широкомасштабні торговельні, виробничі та фінансові відносини нашої держави з іншими країнами та її співробітництво з міжнародними економічними організаціями є важливим чинником вітчизняного економічного розвитку і прискорення науково-технічного прогресу. Варто зауважити, що вже з перших років незалежності Україна розпочала активний пошук своєї ніші у системі міжнародного та зовнішньоекономічного співробітництва, вжила заходів щодо забезпечення його відповідними законодавчими актами. Нині його основні напрямки визначаються та регулюються укладеними нашою державою міжнародними угодами та її національним законодавством. Так, Закон України «Про зовнішньоекономічну діяльність» від 16 квітня 1991 р. визначив порядок експорту та імпорту товарів, капіталів і робочої сили, реалізації різних форм наукової та науково-технічної кооперації, міжнародні засади фінансових операцій та інвестиційної діяльності, спільного підприємництва як на території України, так і поза її межами. А Закон України «Про міжнародні договори України» від 22 грудня 1993 р. регулює широкий спектр питань, що стосуються укладення і виконання міжнародних договорів з участю нашої держави.

Тема: «Україна як суб`єкт міжнародного економічного права».

Мета: показати діяльність України як суб`єкт міжнародного економічного права.

Завдання роботи:

— визначити правовий статус держави як суб’єкта міжнародного економічного права;

— показати діяльність України як суб’єкта міжнародного економічного співробітництва;

— охарактеризувати взаємовідносини європейського права із законодавством України;

— гармонізація законодавства України з правом Європейського Союзу.

1. Правовий статус держави як суб’єкта міжнародного економічного права

Міжнародне економічне право покликане регулювати суспільні відносини між різними суб’єктами. Під суб’єктом права взагалі розуміють осіб (фізичних і юридичних), які відповідно до закону наділені здатністю мати суб’єктивні права та юридичні обов’язки, що дає їм можливість брати участь у відповідних правовідносинах [16, с. 29].

Що стосується складу суб’єктів міжнародного економічного права, то слід зазначити, що єдиного підходу до цього питання немає. Так, згідно з концепцією, яка домінує у вітчизняній юридичній літературі, до суб’єктів міжнародного економічного права належать держави та міжнародні економічні організації. Дещо інший підхід до даної проблеми передбачає зарубіжна доктрина. Наприклад, В. Фікентшер (ФРН) вважає, що слід відносити до суб’єктів міжнародного економічного права не лише юридичних, а й фізичних осіб, а на думку французького вченого М. Беланже, такими суб’єктами є держави, міжнародні економічні організації і транснаціональні корпорації [10, с. 42].

На нашу думку, враховуючи предмет міжнародного економічного права (економічні міждержавні відносини), більш правильною є концепція вітчизняних учених, відповідно до якої суб’єктами МЕП можуть бути держави та міжнародні організації.

Головним суб’єктом міжнародного економічного права є держава. На сучасній політичній карті світу є понад 220 держав, 190 з яких — члени ООН. За існуючими як у вітчизняній, так і в зарубіжній літературі визначеннями, держава — це політична форма організації суспільства, яка виражає обумовлену економічним ладом політичну владу пануючого класу або всього народу. Так, у Декларації про державний суверенітет України зазначено, що народ України є єдиним джерелом державної влади. Повновладдя народу забезпечується на основі Конституції як безпосередньо, так і через народних депутатів, обраних до Верховної і місцевих рад України [10, с. 43].

До ознак будь-якої держави слід віднести наявність:

1) публічної влади;

2) державного суверенітету;

3) територіального поділу населення;

4) державного апарату;

5) податкової системи;

6) права.

У міжнародному праві, характеризуючи державу, використовують й інші ознаки. Зокрема, у Міжамериканській конвенції про права та обов’язки держав від 26 грудня 1933 р. зазначено, що державі як особі міжнародного права мають бути властиві такі ознаки:

1) постійне населення;

2) певна територія;

3) уряд;

4) здатність вступати у відносини з іншими державами (ст. 1).

Що ж до федеративної держави, то вона становить лише одну особу в міжнародному праві (ст. 2).

По-різному підходять до визначення держави вчені окремих країн. Приміром, німецький професор Г. Мослер вважає, що держава в міжнародному праві — це організоване соціальне утворення, яке на кожному етапі історичного розвитку є вищою суспільною владою, рівною з іншими аналогічними утвореннями. А польський професор Л. Антонович під державою розуміє суверенне геополітичне утворення, яке визнає міжнародне право. Є й інші визначення [10, с. 45].

Держави можуть бути різними за своїми соціально-економічними системами, політичним режимом, формою правління та формою державного устрою. Але незалежно від цього кожна з них на основі свого суверенітету має право бути суб’єктом міжнародно-правових відносин і, зокрема, міжнародних економічних відносин. Наприклад, у розділі десятому «Міжнародні відносини» Декларації про державний суверенітет України зазначено, що вона як суб’єкт міжнародного права здійснює безпосередні зносини з іншими державами, укладає з ними договори, обмінюється дипломатичними, консульськими, торговельними представництвами, бере участь у діяльності міжнародних організацій в обсязі, необхідному для забезпечення національних інтересів у політичній, економічній, екологічній, інформаційній, технічній, культурній і спортивній сферах. Україна виступає рівноправним учасником міжнародного спілкування, активно сприяє зміцненню загального миру і міжнародної безпеки, бере участь у загальноєвропейському процесі та в європейських структурах.

Нині держави світу або їхні групи функціонують в умовах інтернаціоналізації господарського життя, міжнародного поділу праці, різних можливостей у забезпеченні виробництва сировинними, енергетичними, трудовими та іншими необхідними ресурсами, монополії ряду держав на випуск окремих видів продукції та дії інших чинників, які обумовлюють необхідність міжнародного економічного співробітництва. Вихід сьогодні будь-якої держави на шлях науково-технічного прогресу, інтенсифікації національної економіки практично неможливий без активної діяльності у сфері міжнародних економічних відносин, створення найсприятливіших умов для інтегрованості національної економіки у світову, наближення її до ринкових структур розвинутих країн. Ці чинники значною мірою сприяють зростанню економічної могутності держав, піднесенню народного добробуту та вирішенню інших соціально важливих для кожної країни завдань.

Ураховуючи все це, держави нині більше уваги приділяють питанням зовнішньоекономічної діяльності, намагаються частіше виступати як суб’єкти міжнародного економічного права, використовуючи різні форми міжнародного співробітництва. Зростає кількість міждержавних, міжурядових як двосторонніх, так і багатосторонніх договорів та угод економічного характеру. Укладається чимало різноманітних міжвідомчих угод на рівні окремих державних органів. Держави беруть участь у діяльності міжнародних економічних організацій і використовують інші форми міжнародного економічного співробітництва.

Розглядаючи правовий статус держави як суб’єкта міжнародного права, зокрема економічного, важливо звернути увагу на таку категорію, як правосуб’єктність держави, що має два прояви: міжнародну правоздатність і міжнародну дієздатність.

Міжнародна правоздатність держави — це її здатність мати права й обов’язки з міжнародного права, тобто здатність бути суб’єктом міжнародних правовідносин [4, с. 23].

Міжнародна дієздатність держави — це її здатність незалежно здійснювати свої суверенні права і нести обов’язки з міжнародного права. Як правило, ці прояви правосуб’єктності держави збігаються, але інколи виникають ситуації, коли держави як суб’єкти міжнародного права є правоздатними, проте внаслідок певних причин можуть бути повністю або частково недієздатними [4, с. 23]. Так, у роки Другої світової війни в умовах окупації окремих держав гітлерівською Німеччиною останні були правоздатними, а свою дієздатність реалізували обмежено — за допомогою урядів, які перебували в еміграції.

У зв’язку з розпадом колишнього СРСР кількість держав як суб’єктів міжнародного економічного права збільшилась. Однією з таких держав стала Україна, яка сьогодні започатковує і розвиває зовнішні економічні відносини. Виходячи з положень Конституції України, Декларації про державний суверенітет, законів «Про економічну самостійність України», «Про зовнішньоекономічну діяльність», «Про міжнародні договори України» та деяких інших Україна як держава є самостійним суб’єктом у здійсненні та регулюванні зовнішньоекономічних відносин. Вона укладає необхідні міжнародно-правові договори та угоди, бере участь у діяльності міжнародних економічних організацій. Використовуючи свої права у міжнародних економічних відносинах, вона намагається у належний спосіб виконувати взяті на себе відповідно до договорів та угод зобов’язання [10, с. 47].

Ураховуючи роль, яку відіграють міжнародні організації в різних сферах міжнародного співробітництва, багато держав стають їх членами. Це стосується й України. Наша держава як самостійний і суверенний суб’єкт міжнародних відносин є членом близько 50 міжнародних організацій. Серед них такі важливі, як Економічна та соціальна рада ООН, Міжнародний валютний фонд, Міжнародна організація праці, Організація ООН з промислового розвитку, Міжнародне агентство з атомної енергії, Міжнародний союз електрозв’язку, Міжнародна організація з цукру, організація Чорноморського економічного співробітництва тощо. З багатьма міжнародними організаціями Україна співпрацює як їх асоційований член. А взагалі наша держава бере участь у діяльності понад 100 міжнародних організацій. Вона є ініціатором створення неформального об’єднання держав ГУУАМ (Грузія, Україна, Узбекистан, Азербайджан, Молдова), організації Чорноморського економічного співробітництва та ряду інших [10, с. 48].

Участь України у міжнародних організаціях вимагає від неї, звичайно, відповідної участі у формуванні їх коштів. Так, за один рік членства в ООН наша країна сплачує близько 19 млн дол. США. Але водночас членство в міжнародних організаціях забезпечує як пряму, так і побічну вигоду. Скажімо, лише участь України в миротворчій акції ООН у колишній Югославії обумовила повернення в державу протягом двох років близько 10 млн дол. (сплата заробітної плати, компенсація за використання техніки, а також перевезення). Або такий приклад. Завдяки участі України в такій організації, як Всесвітній поштовий конгрес, Міністерство зв’язку України одержить від цієї організації понад 2 млн дол. на розвиток поштової і телефонної мереж України, тобто це фактично повернення тих коштів, які ми платимо в бюджет міжнародних організацій.

Участь України в діяльності міжнародних організацій значно розширює її можливості у міжнародному, зокрема економічному, співробітництві.

Незалежно від того, хто є конкретним учасником міжнародних економічних відносин, які межі їхньої компетенції, які виникають при цьому права або зобов’язання, — в усіх випадках єдиним суб’єктом цих відносин є держава. Саме вона як суб’єкт міжнародних відносин і відповідно міжнародного економічного права наділена всім обсягом правоздатності.

Держава, а не хто інший, несе відповідальність за виконання зобов’язань, які випливають з міжнародних договорів і угод. Винятком із цього правила є відносини, в яких юридичною особою є не держава, а якийсь інший орган, що виступає від свого імені. У таких випадках він і несе самостійну відповідальність за своїми зобов’язаннями.

Характер і зміст міжнародних економічних відносин, в яких бере участь держава, можуть бути найрізноманітнішими. Це можуть бути відносини суто організаційного характеру, коли, приміром, укладаються угоди про організацію міжнародного економічного співробітництва, або відносини майнового характеру, коли, наприклад, укладаються конкретні зовнішньоекономічні договори (угоди) між державою (її органом) про передання майна, виконання робіт, надання послуг тощо.

Держава може вступати у міжнародні відносини економічного змісту і не з суб’єктами міжнародного права чи міжнародного економічного права. У цьому разі відносини регулюватимуться не нормами міжнародного права чи міжнародного економічного права, а нормами відповідних національних правових систем, а також нормами міжнародного приватного права. Такого роду відносини не можна розглядати як відносини міжнародно-правові, міждержавні.

Взагалі слід ще раз наголосити на тому, що головним суб’єктом міжнародних відносин, зокрема економічних, є держава. Це випливає з того, що будь-яка держава може самостійно мати міжнародні відносини з іншими державами. Крім того, на основі багатосторонніх угод саме держава створює міжнародні організації, які теж є самостійними суб’єктами міжнародно-правових відносин, але їх складовою знову-таки виступає держава.

Практика міжнародного співробітництва за участі держав виробила ряд організаційних форм, а саме:

— міжнародне економічне співробітництво держави з державою;

— співробітництво держави з міжнародними організаціями, зокрема економічними, на правах повноправного членства;

— співробітництво держави з міжнародними економічними організаціями на правах асоційованого членства;

— співробітництво держави з відповідною групою держав;

— співробітництво держави в рамках міжнародної організації з іншими державами, які є її членами;

— співробітництво держави через певну міжнародну організацію з іншими державами, які не є її членами [10, с. 50].

2. Україна як суб’єкт міжнародного економічного співробітництва

Вирішення Україною, як і будь-якою іншою державою, важливих соціально-економічних, політичних та інших завдань практично неможливе без її участі у міжнародному економічному співробітництві, в діяльності міжнародних організацій без урахування світового досвіду, досвіду становлення і розвитку окремих країн. З огляду на це участь нашої держави у міжнародному співробітництві, зокрема і в міжнародному економічному співробітництві, на основі норм і принципів міжнародного права є досить важливою. Цілком зрозуміло, що таке співробітництво України з країнами світу, міжнародними організаціями є вагомою умовою успішного розв’язання багатьох проблем не лише зовнішньополітичного, зовнішньоекономічного характеру, а й внутрішнього.

Ураховуючи це, у ст.18 Конституції України закріплено положення про те, що зовнішньополітична діяльність нашої держави спрямована на забезпечення її національних інтересів і безпеки шляхом підтримання мирного і взаємовигідного співробітництва з членами міжнародного співтовариства за загально-визнаними принципами і нормами міжнародного права [1]. Раніше у прийнятій 2 липня 1993 р. Постанові Верховної Ради України «Про Основні напрямки зовнішньої політики України» було зазначено, що широкомасштабні торговельні, виробничі та фінансові відносини нашої держави з іншими країнами та її співробітництво з міжнародними економічними організаціями є важливим чинником вітчизняного економічного розвитку і прискорення науково-технічного прогресу. Варто зауважити, що вже з перших років незалежності Україна розпочала активний пошук своєї ніші у системі міжнародного та зовнішньоекономічного співробітництва, вжила заходів щодо забезпечення його відповідними законодавчими актами. Нині його основні напрямки визначаються та регулюються укладеними нашою державою міжнародними угодами та її національним законодавством. Так, Закон України «Про зовнішньоекономічну діяльність» від 16 квітня 1991 р. визначив порядок експорту та імпорту товарів, капіталів і робочої сили, реалізації різних форм наукової та науково-технічної кооперації, міжнародні засади фінансових операцій та інвестиційної діяльності, спільного підприємництва як на території України, так і поза її межами [2]. А Закон України «Про міжнародні договори України» від 22 грудня 1993 р. регулює широкий спектр питань, що стосуються укладення і виконання міжнародних договорів з участю нашої держави.

Варто підкреслити, що Україна як суб’єкт міжнародної співпраці у сфері економіки об’єктивно має досить непогані позиції. Відомо, наприклад, що вона має вигідне для активної участі у світових торговельно-економічних відносинах географічне положення, за рівнем запасів та видобутку сировинних ресурсів входить до числа провідних держав світу. Їй належить чверть найродючіших чорноземів земної кулі. Високий інтелектуальний та загальноосвітній рівень населення, значний потенціал у високотехнологічних галузях промисловості забезпечують Україні місце у п’ятірці провідних космічних держав світу, дев’ятці країн, що випускають військово-транспортні літаки, а також її належність до світових лідерів експорту зброї та військово-технічних послуг. Наша країна — власник найпотужніших нафто- та газотранспортних магістралей світу [4, с. 35].

Виходячи насамперед із потреби забезпечення національних інтересів наша держава вживає заходів щодо налагодження міжнародного, зокрема економічного, співробітництва. Так, за майже 12 років незалежності вона налагодила відносини з 166 країнами, стала членом близько 100 міжнародних організацій, учасником майже 50 багатосторонніх економічних договорів, уклала і виконує понад 2 тис. двосторонніх угод. Активну участь бере Україна в роботі Конференції Організації Об’єднаних Націй з торгівлі та розвитку, Міжнародного торговельного центру, Європейської економічної комісії ООН, Багатостороннього агентства з інвестиційних гарантій, Світової організації інтелектуальної власності, Міжнародного агентства з атомної енергії, Програми розвитку ООН, ряду інших органів, фондів, програм та спеціалізованих установ, що входять до складу системи Організації Об’єднаних Націй. З урахуванням тенденцій глобалізації світової економіки Україна спрямовує свою діяльність у двох стратегічно важливих для неї напрямках [12, с. 19].

Перший — це поступова інтеграція нашої держави в європейські та трансатлантичні структури з метою входження до європейського економічного простору. До головних завдань цього напрямку можна віднести передусім налагодження відносин з Європейським Союзом (далі — ЄС). За статусом та функціями згадане міжнародне об’єднання суттєво відрізняється від інших міжнародних організацій. У його рамках вирішуються питання як внутрішнього, так і зовнішнього економічного розвитку держав-учасниць. Країни, які бажають стати членом цього інтеграційного об’єднання наднаціонального характеру, повинні мати економіку, що відповідає певним ринковим критеріям. Що стосується нашої країни, то кризові явища в її економіці, недосконала правова база гальмують просування України шляхом ринкових реформ, а тому унеможливлюють її входження до ЄС у найближчі роки. Разом із тим перспектива розвитку відносин між Україною та ЄС існує і зараз. Підписання 14 червня 1994 р. Угоди про партнерство та співробітництво між Україною і Європейськими Співтовариствами та їх державами-членами (набула чинності у березні 1998 р.) створило для цього сприятливі умови. Можна констатувати і той факт, що ЄС також шукає шляхи зближення та поліпшення двостороннього співробітництва з Україною. Нині активно розвивається договірно-правова база економічних відносин Україна — ЄС, яка дає можливість регулювати їх на міжнародно-правовому рівні. Зокрема, були підписані: Угода про торгівлю текстильною продукцією (1993 р.); Тимчасова угода про торгівлю та питання, пов’язані з торгівлею, між Україною, з одного боку, та Європейським Співтовариством, Європейським Співтовариством з вугілля і сталі, Європейським Співтовариством з атомної енергії, з іншого (1995 р.); Угода про торгівлю деякими сталеварними виробами (1997 р.); Угода про співробітництво в галузі керованого термоядерного синтезу та в галузі ядерної безпеки (1999 р.); багатостороння Рамкова Угода про інституційні засади створення міждержавної системи транспортування нафти та газу (1999 р.). 11 червня 1998 р. Указом Президента України затверджена «Стратегія інтеграції України до Європейського Союзу», а 10 грудня 1999 р. на Гельсінському саміті Європейської Ради вироблена «Спільна стратегія ЄС щодо України» [12, с. 21].

Постановою Верховної Ради України від 17 січня 2002 р. були схвалені рекомендації за підсумками парламентських слухань з питань реалізації державної політики інтеграції України до Європейського Союзу, а також ряд інших заходів щодо цього.

Безумовно, ці заходи сприяли суттєвому розширенню сфери співробітництва України та ЄС. Окреслилися такі його напрямки:

торгівля та інвестиції;
економіка, фінанси та статистика;
енергетика, ядерні проблеми та навколишнє середовище;
митне й прикордонне співробітництво, боротьба з «відмиванням» коштів і наркобізнесом;
транспорт, телекомунікації, наука та технології;
освіта і навчання;
вугільна, сталеливарна, гірнича галузі промисловості та сировинні матеріали [12, с. 22].

За ініціативою України почалося обговорення питання про можливість створення у найближчі роки зони вільної торгівлі між нашою державою та ЄС. Разом з тим слід зазначити, що однією з головних передумов інтеграції України в ЄС є адаптація її законодавства до європейського права. Усе це повинно сприяти тому, що наша держава найближчим часом повинна стати асоційованим, а потім — повноправним членом Європейського Союзу.

Одночасно варто зауважити, що, здійснюючи ідею входження до європейського економічного простору, наша країна стала повноправним членом і Організації Чорноморського економічного співробітництва, Центрально-Європейської ініціативи (1996 р.), у рамках яких намагається підвищити свою економічну та торговельну активність, реалізує намір стосовно приєднання до Центрально-Європейської угоди про вільну торгівлю. Поглиблюється транскордонне співробітництво України в рамках міжнародної асоціації «Карпатський Єврорегіон», до складу якої входять відповідні регіони Польщі, Угорщини, Румунії та Словаччини (асоційований член). Поступово активізується робота, спрямована на розвиток інших субрегіональних та міжрегіональних напрямків економічного співробітництва в Європі, а саме середземноморського, балтійського та північноєвропейського [13, с. 59].

Важливим для нашої країни є розвиток відносин зі Світовою організацією торгівлі (далі — СОТ), яка є спадкоємицею чинної з 1947 р. Генеральної угоди з тарифів та торгівлі. Повноправними учасниками СОТ є 142 держави, 40 країн у ній мають статус спостерігачів, з яких понад 20, у тому числі Росія, перебувають на різних стадіях приєднання до цієї міжнародної організації (Україна розпочала цей процес у 1992 р.). Це досить впливова міжнародна економічна організація, на яку припадає понад 90 % світової торгівлі. Членство в СОТ дасть змогу Україні реально інтегруватись у міжнародне економічне співтовариство, а також створити надійні механізми регулювання її торговельно-економічних відносин з державами — учасницями даної міжнародної організації. Крім того, це економічно вигідно. Зменшення тарифних обмежень практично на всіх найважливіших товарних ринках розвинутих країн світу, на думку експертів Міністерства економіки України, збільшить надходження від експорту продукції до бюджету нашої держави майже на 200 млн дол. США на рік [13, с. 59].

Ці та інші питання були обговорені на засіданні робочої групи з питань вступу України до СОТ, під час 8-го раунду переговорів, що проходили 13-14 червня 2001 р. у Женеві. Вони розглядались і на конференції «Вступ України у СОТ — перспективи, наслідки та пов’язані з цим завдання», організованій Українсько-Європейським консультативним центром та Верховною Радою України. За найоптимістичнішими прогнозами, Україна може вступити до СОТ не раніше ніж через два роки. Але для цього треба зробити надзвичайно багато, насамперед щодо розвитку економіки нашої держави, зближення її законодавства з міжнародно-правовими актами, які є правовою основою функціонування СОТ. Тут вагоме значення має організуюча і кодифікуюча діяльність Міжвідомчої комісії з питань вступу України до СОТ, у якій задіяні урядовці та представники 16 міністерств та відомств [13, с. 60].

Заслуговує на увагу перспектива входження України до Організації економічного співробітництва та розвитку (далі — ОЕСР), що об’єднує нині 29 найрозвинутіших держав світу, частка яких становить 2/3 світового виробництва товарів та послуг. У рамках ОЕСР обговорюються і визначаються напрямки політичного, економічного та соціального розвитку, вирішуються проблеми узгодження політики різних країн, координується внутрішня політика, яка в сучасних умовах є базою існування розвинутих держав. Головною умовою членства в цій організації є дотримання принципів ринкової економіки та демократії в суспільстві. Навіть отримання Україною статусу спостерігача в ОЕСР матиме для неї великий зовнішньополітичний резонанс. З’являться умови для розширення сфери двостороннього співробітництва України та країн — членів ОЕСР, отримання міжнародної допомоги в рамках програм співпраці цієї міжнародної організації з державами, що мають перехідну економіку, а також одержання концесійних кредитів на пільгових умовах (2-3 % річних) [13, с. 61].

До важливих завдань реалізації «західного» вектора зовнішньоекономічної стратегії України належить розв’язання проблеми залучення до співробітництва великих фінансових та транснаціональних корпорацій. За їх допомогою наша країна має намір сформувати валютно-фінансовий потенціал, необхідний для масштабних зрушень в економіці. Як свідчить набутий досвід, така співпраця можлива лише за умови створення для згаданих корпорацій перспектив отримання реальних прибутків. А це залежить насамперед від стабільності та ступеня відповідності українського законодавства загальноприйнятим нормам і принципам міжнародного права, зокрема економічного.

Чимале значення для України має організація співробітництва з міжнародними фінансово-кредитними установами. Серед міжнародних фінансових організацій у нашій державі значну роль відіграє Світовий банк, членом якого Україна стала в 1992 р. Він розробив та реалізує в нашій країні низку інвестиційних програм, що передбачають перебудову ряду галузей економіки, в першу чергу енергетичної та сільськогосподарської. Здійснюється також фінансування заходів, спрямованих на проведення інших структурних реформ [9, с. 117].

Неабияке значення має співробітництво України з Міжнародним валютним фондом (МВФ), діяльність якого відбувається на умовах проведення Урядом України узгодженої політики в галузях, що кредитуються цією фінансовою структурою. Зокрема, в 1998 р. розпочалася реалізація трирічної програми (2,5 млрд дол. США) розширеного фінансування, спрямованого на захист економіки України у зв’язку зі світовою фінансовою кризою. Проте внаслідок невиконання українською стороною деяких умов МВФ кредитних надходжень в Україну протягом 2000 р. не було. Але вже з початку 2001 р. співробітництво України з МВФ у рамках вищезгаданої програми поновлено [9, с. 118].

Розширюється співробітництво нашої країни з Європейським банком реконструкції та розвитку. До основних цілей зазначеного банку в Україні належать фінансування малого та середнього бізнесу, сільськогосподарського та енергетичного секторів економіки, зокрема стосовно енергозбереження, модернізації телефонних мереж тощо. Нещодавно підписана Угода про надання нашій державі кредиту на реконструкцію автостради Чоп — Київ. До складу вказаної магістралі входять два міжнародні транспортні коридори, а саме Київ — Львів — Краковець — Берлін та Львів — Чоп — Трієст. Як вважається, надання вищезгаданого кредиту є однією з форм сприяння міжрегіональному торговельному співробітництву, спрямованому на розвиток торговельних зв’язків України з Польщею, Угорщиною та Словаччиною. Продовжується співробітництво з ЄБРР і в таких важливих для нашої держави напрямках, як фінансування енергетики та розвитку телекомунікації [9, с. 119].

Одночасно з вирішенням проблем європейської інтеграції Україна вживає заходів щодо відновлення і зміцнення багатосторонніх відносин з країнами СНД. Очевидно, головні напрямки такого співробітництва мають сприяти збереженню та розширенню традиційного для нашої держави ринку збуту товарів вітчизняного виробництва, відновленню промислової кооперації, що відповідає національним інтересам, вирішенню питань надійного забезпечення української економіки паливно-енергетичними та сировинними ресурсами. З урахуванням цього, діяльність України в рамках СНД спрямовується на розвиток і поглиблення взаємодії країн, що входять до складу цієї організації, створення умов і механізмів їх взаємовигідного торговельно-економічного співробітництва. Зокрема, за ініціативою нашої держави здійснено комплекс заходів щодо прийняття Єдиного митного тарифу для країн Співдружності, який відповідає міжнародним стандартам. Україна також послідовно відстоює ідею створення на території пострадянських республік зони вільної торгівлі. У рамках Міждержавного форуму країн СНД вона очолила робочу групу з підготовки концептуальних основ формування такої зони. Як вважається, введення в дію Угоди про створення зони вільної торгівлі 1994 р. та Протоколу змін і доповнень до неї 1999 р., а також формування необхідної договірної бази зовнішньоекономічних відносин створять умови для підвищення експортного потенціалу всіх країн СНД, а також сприятимуть закріпленню українських підприємств на їх ринках [9, с. 121].

Водночас створення в Україні ряду вільних економічних зон (нині їх 19) допоможе суб’єктам підприємницької та інвестиційної діяльності держав СНД, адже в цих зонах для них формуються пільгові умови.

За оцінками деяких експертів, помітну роль в активізації міждержавних виробничо-торговельних зв’язків можуть відіграти створені в рамках Співдружності фінансово-промислові групи та транснаціональні корпорації, що діятимуть у галузях, котрі мають інтерес як для України, так і для більшості держав СНД (літако-, ракето- та кораблебудування, сільськогосподарське машинобудування, нафто- та газовидобування, переробний комплекс, транспорт, засоби комунікацій тощо). Процес створення згаданих структур доцільно спростити, як і вдосконалити правові засади щодо їх діяльності [9, с. 122].

Заслуговує на увагу діяльність України в рамках неформального об’єднання ГУУАМ (Грузія, Україна, Узбекистан, Азербайджан, Молдова), покликаного вирішити передусім проблему енергозабезпечення Європи та України.

Значні перспективи має розширення участі нашої держави в організації Балто-Чорноморського співробітництва.

Ураховуючи, що розвиток відносин між Україною та окремими міжнародними економічними організаціями з ряду об’єктивних причин певною мірою гальмується, на даному етапі ефективним для нашої країни виявилося налагодження довгострокових науково-технічних та торговельно-економічних зв’язків з різними державами на основі двосторонніх угод. З метою підвищення ефективності такої співпраці передбачаються конкретні нормативні економічні механізми, розроблені у нещодавно прийнятій нашою державою програмі «Україна-2010» [13, с. 70].

Особлива увага приділяється розвитку та поглибленню відносин України з Росією, яка традиційно була і залишається нашим найбільшим торговельно-економічним партнером. Нині між нашими державами діє близько 100 міждержавних, міжурядових та міжвідомчих угод економічного характеру. В рамках спільної російсько-української Програми довгострокового економічного співробітництва до 2007 р. (підписана у 1998 р.) розпочалася реалізація проектів промислової та науково-технічної кооперації стосовно вирішення проблем, що становлять взаємний інтерес. У них значне місце відводиться і питанню активізації торговельно-економічних відносин України та Росії [13, с. 71].

Так, у рамках двостороннього співробітництва передбачаються створення та розширення перспективних виробництв, випуск конкурентоспроможної авіаційної й сільськогосподарської техніки, високотехнологічного обладнання тощо. Зокрема, в Україні організовано складання автомобілів марок ВАЗ і ГАЗ, виробниками яких є російські заводи. Розпочало діяльність спільне підприємство «Газтранзит», метою якого є розвиток нових газотранспортних магістралей, продовжується робота з модернізації міжконтинентальної балістичної ракети СС-18, створення військово-транспортного літака Ан-70, поглиблюється співпраця в рамках таких значних міжнародних проектів, як «Sea Launch», створення міжнародної космічної станції, організація пусків ракет з модернізованого ракетоносія «Циклон-4» тощо [13, с. 72].

До перспективних напрямків двосторонніх відносин з Росією належить також розвиток міжрегіонального співробітництва. Досить нагадати, що вже підписано понад 250 угод про співробітництво на рівні регіонів, створена та функціонує Рада прикордонних регіонів, що координує співпрацю такого роду.

Разом із тим слід констатувати, що, незважаючи на певний прогрес, російсько-українське співробітництво у сфері економіки вкрай нестабільне. Упродовж останніх років товарообіг між нашими країнами постійно зменшувався. Зокрема, у 1999 р. частка Росії у товарообігу України становила 37,1 %, у тому числі в експорті — 29,1, в імпорті — 47,3. Порівняно з 1998 р. двосторонній товарообіг фактично зменшився на 17 %. У цілому ж порівняно з 1992 р. загальний товарообіг між обома країнами скоротився майже вдвічі. І тільки з 2000 р. є певний прогрес у цій галузі [12, с. 55].

Важливе значення в Україні надається розвитку двосторонніх відносин з країнами «Великої вісімки», насамперед США та Німеччиною. Зокрема, у 1996 р. на основі угоди між Україною та США була створена Українсько-Американська спільна комісія сприяння розвитку торгівлі та інвестиціям. Одним із головних завдань згаданої структури стало вирішення питань економічного співробітництва між двома державами. З метою формування сприятливих умов для активізації двосторонніх відносин у торговельно-економічній галузі була проведена значна робота щодо створення необхідної для цього нормативно-правової бази. Так, були підписані Угода про торговельні відносини між Україною і Сполученими Штатами Америки (1992 р.), Хартія українсько-американського партнерства, дружби і співробітництва (1994 р.), Угода між Урядом України й Урядом США про сприяння капіталовкладенням (1994 р.), Договір між Україною та Сполученими Штатами Америки про заохочення та взаємний захист інвестицій (1994 р.), Угода між Україною та Сполученими Штатами Америки про співробітництво в дослідженні і використанні космічного простору в мирних цілях (1996 р.), Угода про співробітництво між Україною та Сполученими Штатами Америки стосовно мирного використання ядерної енергії (1999 р.). У червні 2000 р. наші держави прийняли спільну заяву, згідно з якою взяли на себе зобов’язання поглиблювати стратегічне партнерство [12, с. 56].

У рамках угод про надання Україні консультативної та технічної допомоги США приділяють велику увагу питанням реформування української економіки, створення умов для діяльності на українській території іноземних, насамперед американських, інвесторів.

Слід зауважити, що предметом постійної уваги з боку керівництва нашої країни є розвиток торговельно-економічних відносин не тільки з країнами так званої Великої вісімки, а й із сусідніми державами. Вже підписано ряд домовленостей про розвиток економічного співробітництва з Білоруссю, Молдовою та Грузією. Залишається пріоритетним поглиблення економічних відносин з Польщею, яка певною мірою може бути зразком для України в питаннях перебудови економіки з планової на ринкову та успішної інтеграції до ЄС.

Важливим для нашої держави є посилення торговельно-економічного співробітництва з державами Закавказзя та Центральної Азії, насамперед Узбекистаном, Казахстаном, Азербайджаном та Туреччиною. З урахуванням національних інтересів відносини з цими країнами доцільно спрямовувати на розвиток співробітництва в галузі транспорту, стосовно поставок нафти, газу, бавовни тощо. Україна повинна також брати активну участь у будівництві транскавказького транспортного коридору. Нині вже розроблені основні напрямки двостороннього співробітництва нашої держави з Узбекистаном, Казахстаном, Туркменістаном та Азербайджаном.

Останнім часом особливої актуальності набуває економічне співробітництво України з державами Азії та Африки, ринки яких перспективні для збуту української продукції машинобудівного комплексу та металопрокату для надання науково-технічних і будівельних послуг. Важливим торговельно-економічним партнером України можна вважати Китай. Наші держави мають великі потенційні можливості щодо розширення науково-технічного співробітництва, зокрема в галузі електрозварювання, надтвердих матеріалів, металургії, авіа- та космічних технологій, технологій для агропромислового комплексу тощо. На порядку денному стоять питання українських інвестицій у китайську економіку у вигляді спільних технологій та «ноу-хау», створення спільних підприємств, акціонерних товариств тощо. Так, нещодавно підписана п’ятирічна програма співробітництва з Китаєм у сфері освоєння космічного простору.

До перспективних партнерів України належить і В’єтнам. Мова йде, насамперед, про значні можливості співпраці в галузі електроенергетики, видобутку нафти та газу, хімічній та медичній промисловості, сільському господарстві. В’єтнамську сторону дуже цікавлять українське устаткування для видобутку нафти, обладнання для ГЕС, спільне будівництво енергетичних об’єктів, виробництво вантажних автомобілів, суден, а також можливість морських перевезень українською стороною в’єтнамських вантажів. В’єтнам же пропонує поставляти в Україну природний каучук, каву, чай, текстиль тощо [12, с. 59].

3. Зближення європейського права із законодавством України

Процес гармонізації та зближення правових систем, які існують у європейському просторі, на нашу думку, потребуватиме цілеспрямованої та скоординованої діяльності різних держав і міжнародних організацій. Необхідно створити такі юридичні норми, які здатні забезпечити однакове регулювання наявних у європейських державах суспільних відносин. При цьому варто зауважити, що така робота сприятиме розвитку міжнародного співробітництва, попередженню виникнення різного роду юридичних колізій. Звичайно, правова уніфікація не обов’язково повинна мати універсальний характер. Вона може розмежовуватись як за цілями, так і за масштабами. За деякими напрямками суспільних відносин уніфікація може мати глобальний характер, а за іншими — охоплювати держави регіону або діяти в рамках певних міждержавних об’єднань [10, с. 45].

Розглядаючи проблему створення єдиного європейського правового поля, слід враховувати той факт, що у світі є кілька національних правових систем.

Як відомо, найстарішою та найпоширенішою правовою системою є континентальна, яка властива і європейським країнам. Для неї характерні нормативна упорядкованість, структурованість джерел, усталені демократичні правові принципи, а також наявність чіткої юридичної техніки [10, с. 45].

Головними носіями зазначеної системи є Німеччина, Франція та ряд інших європейських держав. Вона тією чи іншою мірою існує у багатьох країнах. В її центрі перебуває людина із системою її суб’єктивних прав та інтересів, на базі яких формуються суспільні та державні інтереси.

У цілому, як ми знаємо, континентальна система складається з публічного і приватного права, які органічно пов’язані та постійно взаємодіють. Приватне право регулює соціально-економічні відносини, спрямовані на реалізацію прав та обов’язків людини й громадянина, встановлює статус фізичних та юридичних осіб, забезпечує їх рівність у відносинах одна з одною тощо. Публічне право — це система норм і принципів, у яких відображаються державні, суспільні потреби, відносини та інтереси, без забезпечення яких неможливо задовольнити особисті інтереси, а також загальнозначущі інтереси суспільства у цілому [10, с. 46].

До особливостей континентальної правової системи належить її галузева класифікація. Як правило, система права ділиться на галузі, серед яких базовими є конституційне, адміністративне, цивільне, кримінальне право, а також цивільно-процесуальне та кримінально-процесуальне. У межах цієї правової системи велике значення надається питанням систематизації законодавства. Адже джерела континентального права мають стійку ієрархію, легко кодифікуються. Найбільшу ж юридичну силу, звичайно, має конституція [10, с. 46].

До числа інших найвагоміших міжнародних правових утворень, що, як відомо, ефективно функціонують, слід віднести систему загального права, яке поширює свою дію на всі держави та міжнародні організації. Це ядро міжнародно-правової системи. Зауважимо, що, на відміну від континентального права, згадана система розвивалася не лише вченими-юристами, а й юристами-практиками. Загальне право створюється і змінюється зусиллями всіх суб’єктів, міжнародним співтовариством у цілому. Воно спирається на презумпцію універсальності дії його норм, оскільки є правом міжнародного співтовариства [10, с. 47]. Тому будь-яка держава зобов’язана його поважати.

У даний час з урахуванням системи норм й принципів загального права функціонує багато національних законодавств (Великої Британії, США, Канади, Індії, Австралії, ряду африканських держав тощо). Проте в кожній з цих держав є багато специфічного, що віддзеркалює особливості розвитку, географічного положення тієї чи іншої країни, впливу на неї регіональних міжнародних структур тощо.

Нині спостерігається чітка тенденція до зближення окремих елементів вищеназваних правових систем за збереження і навіть деякого посилення їх специфіки.

Якщо вести мову про Європу, частиною якої є і Україна, то слід зазначити, що в останні роки переважна більшість європейських держав, керуючись спільними та національними інтересами, спрямовують зусилля на побудову правової системи, яка регулюватиме функціонування принципово нового міждержавного формування — об’єднаної Європи. Ця правова система, що дістала назву «Європейське право», складається з численних конвенцій, угод, хартій, кодексів та протоколів до них, розроблених під егідою таких міжнародних регіональних організацій, як Рада Європи, Організація з питань безпеки та співробітництва у Європі, Європейський Союз тощо [10, с. 49].

Особливістю Європейського права є те, що воно виникло та активно розвивається на основі як континентального, так і загального права. Наприклад, питаннями забезпечення прав і свобод людини, якими в рамках Ради Європи відає Європейський суд з прав людини, котрий у своїй діяльності поєднує елементи як континентального, так і загального права. Зокрема, він досить активно використовує у своїй практиці правило прецеденту. Судові рішення обґрунтовуються ним виходячи не тільки з норм певних конвенцій, а й з принципів справедливості, природного права, моральних критеріїв, суспільної необхідності тощо. Держави — члени Ради Європи, зокрема Україна, зобов’язані визнавати обов’язковість юрисдикції цього суду.

Нині наша держава, інтегруючись до європейських структур, набула повноправного членства, про що вже йшлося, у ряді міжнародних організацій Європи, поступово реалізує свій намір вступити до Європейського Союзу. Як відомо, головними передумовами вступу України до більшості з організацій та перебування в них є визнання нею принципу верховенства права, забезпечення прав та основних свобод людини і громадянина. Особливе значення надається питанням приведення національного законодавства нашої держави у відповідність до європейських норм та стандартів. І роботи тут надзвичайно багато. Адже, за даними ряду експертів, для входження у правове поле Європи Україні потрібно прийняти нові або внести відповідні зміни до законів та інших нормативно-правових актів, число яких становить майже 4 тис. Фактично мова йде про створення цілком нового законодавства, причому в багатьох випадках заснованого на міжнародних принципах і стандартах, які раніше у практиці нашої держави не використовувалися. Здійснення таких перетворень можливе лише за умови активного зближення законодавства України з правом Європейського Союзу, Ради Європи, Організації з безпеки та співробітництва в Європі та інших європейських міжнародних організацій [10, с. 49].

Слід зазначити, що і Європейське Співтовариство продекларувало зацікавленість у розвитку європейського напрямку зовнішньої політики нашої держави. Підтвердженням цього є те, що вже у 1996 р. в Україні за сприяння Європейської комісії почав функціонувати Українсько-Європейський консультативний центр з питань законодавства, головне завдання якого полягає у переданні законотворчим органам нашої держави європейського юридичного досвіду, підтриманні реформ її правової системи для досягнення нею відповідності правовим системам держав — членів Європейського Союзу. Пріоритетні напрямки цієї діяльності спрямовані на реформування законодавства з питань державного управління та місцевого самоврядування, в економічній та соціальній сферах, а також у галузі міжнародної торгівлі. Досить значну увагу розвитку правової системи України приділяє Рада Європи. Розроблення проектів правової допомоги в цій сфері вона розпочала відразу після подання нашою державою заявки про вступ до неї (липень 1992 р.). Зокрема, у 1999 р. Парламентська Асамблея Ради Європи звернулася до ряду впливових міжнародних організацій, а саме: Європейського парламенту, Європейської комісії, Європейського банку реконструкції та розвитку, Світового банку, Міжнародного валютного фонду, Конгресу місцевих та регіональних влад, Фонду соціального розвитку Ради Європи з пропозицією надати Україні необхідну допомогу [5, с. 266].

Одночасно керівництво вищезгаданої міжнародної організації взяло під свій контроль проведення конституційної та судово-правової реформ у нашій державі, а також питання створення правових основ інтеграції останньої в європейський простір.

Проте слід сказати, що, незважаючи на вжиті заходи, вищезгадана діяльність Ради Європи поки що не дає відчутних результатів. Аналогічна ситуація спостерігається щодо впровадження в законодавство України інших, існуючих поза межами правового поля Ради Європи європейських стандартів, зокрема тих, що передбачені Угодою про партнерство та співробітництво між Україною і Європейськими Співтовариствами та їх державами-членами, а також конвенціями та угодами, прийнятими в рамках Організації з безпеки та співробітництва в Європі [5, с. 267].

У цілому можна зробити висновок, що зближення національного законодавства з Європейським правом відбувається занадто повільно.

4. Гармонізація законодавства України з правом Європейського Союзу

Вирішення питання щодо вступу України до Європейського Союзу об’єктивно вимагає від нашої держави енергійних кроків на шляху зближення, гармонізації національного законодавства із законодавством даного міжнародного об’єднання. При цьому варто зауважити, що одна з найголовніших особливостей правової природи згаданого інтеграційного об’єднання полягає в тому, що його правова система, яка сформувалася на базі національного та міжнародного права і в умовах їх взаємодії, має ознаки як міжнаціонального, так і наднаціонального характеру. Дослідження цього правового феномену викликає значний теоретичний інтерес як юристів, наукових працівників, студентів, так і всіх, хто цікавиться проблемами міжнародного права. Навіть сам процес розроблення правової системи Європейського Союзу, який відбувається з використанням найкращих досягнень міжнародно-правової науки, досвіду в галузі розвитку національних правових систем окремих країн, може слугувати зразком розумного підходу до організації законотворчої діяльності.

Вивчення права Європейського Союзу є значущим для нашої держави і з практичного погляду. Адже Україна традиційно підтримує та розвиває економічні, торговельні, культурні та інші зв’язки з країнами, що входять до складу цього інтеграційного об’єднання, вживає заходів щодо активізації відносин у рамках зазначеної Угоди про партнерство та співробітництво між Україною і Європейськими Співтовариствами та їх державами-членами. Безумовно, досконале знання права Європейського Союзу, яке є важливим інструментом здійснення інтеграційних процесів, особливо в галузях, що регулюють економічні відносини, стає вагомою передумовою успішного розвитку міжнародних відносин нашої держави у цій сфері.

Розглядаючи систему права Європейського Союзу, слід зазначити, що однією з обов’язкових умов успішного функціонування міжнародних (міждержавних, міжурядових) організацій є необхідність належного правового регулювання їхньої діяльності. Близько 500 міжнародних організацій нараховує система цих суб’єктів міжнародного права. Незважаючи на їх чисельність, розмаїття цілей і функцій, розгалужену організаційну структуру, систему повноважень тощо, всі вони потребують не лише відповідного правового врегулювання своєї спільної діяльності, а й чіткого визначення правового статусу держав-членів, що входять до складу конкретної організації. Вже те, що дані організації створюються на основі міжнародного договору, який є, як відомо, одним із найпоширеніших джерел міжнародного права, свідчить, що їх формування має підґрунтям міжнародно-правову договірну базу: саме установчі договори міжнародних організацій є правовим фундаментом їх діяльності. У міжнародному праві система норм, які закріплюються в названих договорах, називається первинним правом. Ці норми інколи порівнюють з національними конституційно-правовими нормами [4, с. 62].

Система права міжнародних організацій включає не лише первинне право, а й систему міжнародно-правових норм і принципів, закріплених в установчих договорах відповідних міжнародних організацій, а також так зване вторинне право, систему якого становлять ті міжнародно-правові норми, які віддзеркалюють зміст правових актів, що приймаються міжнародними організаціями та їх структурами в межах компетенції, закріпленої в установчих договорах. Саме в цих міжнародно-правових актах і знаходять юридичне вираження міжнародно-правові норми як юридично обов’язкові приписи, що діють у межах конкретної міжнародної організації. Іншими словами, це вторинне право є «внутрішнім» правом, адже воно здебільшого спрямоване на регулювання відносин внутрішньоорганізаційного характеру, що виникають у процесі діяльності певної міжнародної організації [4, с. 63].

Підсумовуючи викладене, слід наголосити, що саме такий методологічний підхід і буде використано при з’ясуванні сутності права Європейського Союзу (далі — Євросоюз). Водночас варто зазначити, що, аналізуючи це питання, необхідно враховувати внутрішню структуру даної міжнародної організації, котра, як і правові системи її складових, істотно впливає на формування права Євросоюзу, відображає його правову природу. Так, Євросоюз має три складові: Європейське Співтовариство (раніше мало назву Європейське Економічне Співтовариство, далі — ЄЕС), Європейське співтовариство з вугілля та сталі (далі — ЄСВС) та Європейське співтовариство з атомної енергії (далі — Євроатом). Кожне з цих Співтовариств має власну правосуб’єктність та правову систему, витоки яких — у трьох установчих договорах, що, у свою чергу, базувалися на нормах і принципах міжнародного права. Якщо зробити хоча б загальний аналіз цих договорів (Паризького 1951 р. про заснування ЄСВС, а також Римських 1957 р., які заснували ЄЕС та Євроатом), то дійдемо висновку, що їх зміст головним чином визначає правове регулювання європейської економічної інтеграції. Звичайно, специфічні особливості мали Договори про заснування ЄСВС та Євроатому [11, с. 285].

Створення на основі Договору про Європейський Союз (Маастрихтського договору), який був підписаний 7 лютого 1992 р. (набув чинності 1 листопада 1993 р. після ратифікації всіма державами-членами), Євросоюзу передбачало не лише зближення Співтовариств на базі спільного та єдиного ринку, а й вирішення питань політичного співробітництва в Європі. Про це, приміром, свідчать розділ V «Положення про спільну зовнішню політику і політику безпеки» і розділ VI «Положення про співробітництво у сфері охорони порядку та правосуддя у кримінальних справах даного договору. Таким чином, останній став підґрунтям створення на території держав-членів не тільки єдиного європейського економіко-політичного комплексу, а й оборонного. Цілком зрозуміло, що норми цього установчого Договору покликані насамперед здійснити правове регулювання питань економічного, політичного та іншого характеру, що виникають у процесі багатогранного функціонування Євросоюзу. Нині до названого інтегрованого об’єднання входять 15 найбільш економічно розвинутих європейських держав, сумарна територія яких становить 236 191,7 км2, а чисельність населення — майже 375 млн. Однією з важливих організаційних основ Євросоюзу є входження до нього інших міжнародних європейських організацій, а саме: Європейського Співтовариства, ЄСВС та Євроатому. У зв’язку з цим право Євросоюзу в широкому його розумінні покликане визначити передусім правовий статус безпосередньо цього міжнародного утворення — Європейських Співтовариств та 15 європейських держав (Австрії, Бельгії, Великої Британії, Голландії, Греції, Данії, Ірландії, Іспанії, Італії, Люксембургу, Німеччини, Португалії, Фінляндії, Франції і Швеції), що входять до його складу, а також урегулювати інтеграційні процеси, які ініціюються всередині Євросоюзу. Крім того, завданням права Євросоюзу є врегулювання внутрішньоорганізаційних відносин між його суб’єктами-членами та міжнародних відносин зовнішнього характеру, тобто з іншими міжнародними організаціями, державами, які не є членами Євросоюзу [11, с. 287].

Розгляд питання про правовий статус Євросоюзу в цілому та його структур передбачає з’ясування, зокрема, змісту первинного права даного інтеграційного об’єднання, норми якого закріплені у відповідних установчих міжнародних угодах та договорах. Це вищеназваний Маастрихтський договір, Договір про заснування Європейського Економічного Співтовариства (Європейського Співтовариства) (м. Рим, 1957 р.) зі змінами, внесеними Амстердамськими домовленостями, Договір про заснування Європейського співтовариства з атомної енергії (м. Рим, 1957 р.). Договір про заснування Європейського співтовариства з вугілля та сталі (м. Париж, 1951 р.). Акти про приєднання 1972 р. (Велика Британія, Ірландія, Данія), 1979 р. (Греція), 1985 р. (Іспанія, Португалія), 1994 р. (Австрія, Фінляндія, Швеція) та деякі інші міжнародні договори [11, с. 288].

Договір про Європейський Союз має додаткові 10 протоколів (Протокол про Статут Європейського валютного інституту, Протокол про Економічний та соціальний комітет і Комітет регіонів та ін.) та 8 декларацій (Декларація про громадянство держави-члена, Декларація про Європейський фонд розвитку, Декларація про роль національних парламентів у Європейському Союзі та ін.).

Особливістю Маастрихтського договору є те, що він зберіг у повному обсязі чинність договорів про заснування Євросоюзу, ЄСВС та Євроатому (це досить важливо з погляду уникнення можливого дублювання та колізій), а отже, зберіг і правосуб’єктність Європейських співтовариств, що входять до складу Євросоюзу. Разом з тим важливо зазначити, що цей Договір не чітко окреслив правосуб’єктність самого Євросоюзу, за винятком питань, що стосуються загальної зовнішньої політики і загальної політики безпеки, внутрішніх справ та правосуддя [11, с. 290].

Відповідна система правових норм закріплена в установчих договорах щодо створення Європейського Співтовариства, ЄСВС, Євроатому і є своєрідною підсистемою первинного права Євросоюзу.

В ієрархії права, що функціонує на території держав — членів Євросоюзу, право цього інтеграційного об’єднання має пріоритет щодо національного права та найвищу юридичну силу і реалізується через пряму дію. Це однозначно свідчить про те, що держави-члени добровільно, на невизначений термін обмежили свої суверенні права, а відповідно й імунітет, насамперед в економічній сфері. Фактично вони відмовилися від забезпечення національного контролю за найважливішими секторами економіки і дозволили наднаціональним структурам здійснювати їх повноваження на своїй території.

Як відомо, побудова правового поля Євросоюзу, яка почалася після набрання чинності Договором про заснування Європейського співтовариства з вугілля та сталі, значно активізувалася з підписанням державами — членами Договору про заснування Європейського Співтовариства. Нова правова система, що при цьому виникла, стала складовою правових систем країн-членів, які погодилися на запровадження обов’язкового для них та їхніх громадян правопорядку. Нормативно-правові акти ЄЕС, по суті, стали частиною національних законодавств. Їх юридичну силу не можна змінювати за бажанням держав-членів, які вправі діяти на свій розсуд лише у випадках, коли це прямо передбачено законодавчими актами ЄЕС. З цього приводу Суд Європейського Співтовариства наголосив, що відповідно до ст. 189 Договору про заснування Європейського Співтовариства постанови останнього є обов’язковими до виконання та є актами прямої дії на території країн-членів.

Підписання 14 червня 1994 р. Угоди про партнерство та співробітництво між Україною і Європейськими співтовариствами та їх державами-членами (набула чинності 1 березня 1998 р.) — досить суттєвий крок до Євросоюзу [11, с. 292].

Виконання завдань, пов’язаних з реалізацією згаданої Угоди, є складним процесом, головними учасниками якого з боку нашої держави є Верховна Рада України, Президент України, органи виконавчої влади. Обсяг і характер нормативно-правових актів, щодо яких має здійснюватися гармонізація, а також наявність кількох учасників цього процесу, що мають самостійні повноваження, вимагають чіткого правового регулювання останнього. Нині вже прийнято значну кількість нормативно-правових актів, які регулюють участь у гармонізації Президента України та органів виконавчої влади. Найважливішими з них є такі:

Стратегія інтеграції України до Європейського Союзу, затверджена Указом Президента України від 11 липня 1999 р.;

Концепція адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу, затверджена постановою Кабінету Міністрів України від 16 серпня 1999 р.;

Постанова Кабінету Міністрів України «Про запровадження механізму адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу» від 12 червня 1998 р.;

Тимчасовий регламент Кабінету Міністрів України, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 5 червня 2000 р.

Варто підкреслити, що органи виконавчої влади України приділяють значну увагу належному організаційному забезпеченню процесу узгодження національного законодавства нашої держави із законодавством Євросоюзу. Так, відповідно до положень названої вище постанови Кабінету Міністрів України «Про запровадження механізму адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу» 4 листопада того самого року при Міністерстві юстиції України почала діяти Міжвідомча координаційна рада, завданням якої є забезпечення координації та взаємодії міністерств, інших центральних органів виконавчої влади для вирішення проблеми адаптації законодавства України до права Євросоюзу [10, с. 54].

Згідно з положеннями згаданої Концепції адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу виконавча влада вважає пріоритетними напрямами законотворчої діяльності в Україні ті сфери законодавства, від узгодження нормативно-правових актів яких залежатиме зміцнення економічних зв’язків України з Євросоюзом. До їх числа можна віднести закони, що регулюють відносини, пов’язані з підприємницькою діяльністю, банкрутством, захистом конкуренції та прав інтелектуальної власності, митним регулюванням, транспортом і зв’язком, стандартами і сертифікацією. Так, орієнтовний перелік нормативно-правових актів Євросоюзу, до яких має бути адаптоване законодавство України протягом 2002-2006 рр., містить таке число актів: з питань підприємницької діяльності — 71; транспорту і зв’язку — 26; оподаткування — 32; охорони довкілля — 56; енергетики (включаючи ядерну) — 40; інтелектуальної власності — 61; митного регулювання — 12; боротьби з «відмиванням» коштів — 13; банківської діяльності – 13 [10, с. 55].

Процес трансформації національного законодавства передбачається провести у три етапи. На першому з них здійснюватиметься приведення законодавства у відповідність до вимог вищеназваної Угоди й інших міжнародних договорів, які стосуються співробітництва України з Євросоюзом. На другому етапі буде проведена робота з підготовки законодавства нашої держави до асоціаційного членства України в Євросоюзі. І нарешті, на останньому етапі розпочнеться реалізація програми гармонізації вітчизняного законодавства із законодавством Євросоюзу з метою повної інтеграції нашої держави у спільний ринок останнього. Про обсяги роботи, яка має бути виконана, можна судити вже з того, що новим членам Євросоюзу необхідно прийняти законодавство Союзу, яке становить понад 80 тис. сторінок друкованого тексту [10, с. 56].

Варто наголосити на тому, що у національному законодавстві досі відсутні нормативно-правові акти, які б регулювали форми участі українського парламенту в гармонізації законодавства України із законодавством Євросоюзу, а також розмежовували повноваження органів законодавчої, виконавчої влади та Президента України у цій сфері. Отже, існує об’єктивна необхідність прийняття законодавчого акта, присвяченого вирішенню зазначеного питання.

Роботі в цьому напрямі, на наш погляд, заважає неврегульованість проблеми розмежування повноважень органів законодавчої, виконавчої влади та Президента України у зазначеній сфері. Адже, як відомо, реалізація вимог Угоди, про яку йшлося вище, потребує координації зусиль органів державної влади в Україні, спрямованих на реформування різних сфер національного законодавства. З урахуванням стратегічної мети нашої держави, а саме її інтеграції до Євросоюзу, оперативне вирішення цієї проблеми набуває особливого значення.

Аналіз діяльності з приведення національного законодавства у відповідність до Європейського права однозначно свідчить про наявність об’єктивних труднощів у даному процесі. Намагаючись будь-що прискорити процес входження до європейських структур, Україна фактично зобов’язалась у надзвичайно стислі строки здійснити докорінну перебудову національного законодавства. Проте українська сторона не уявляла і не могла уявити всю складність цього процесу. Крім того, дається взнаки відсутність у нашій державі як прийнятної і зрозумілої для всіх верств суспільства концепції європейської інтеграції, так і комплексних програм установлення та розвитку відносин з міжнародними організаціями Європи (зокрема, Євросоюзу) з чітко визначеними цілями, завданнями та механізмами їх реалізації [10, с. 57].

Але, незважаючи на це, наша держава повинна все зробити для зближення українського законодавства з правом Євросоюзу, інших міжнародних організацій. Адже від цього значною мірою залежать ефективність співробітництва України з країнами Європи та світу, а також її міжнародний авторитет.

Висновки

Як первинний суб’єкт держава має універсальну міжнародну правоздатність. Держави розроблюють норми міжнародного права, встановлюють відповідальність за їх порушення, визначають міжнародний правопорядок і функціонування міжнародних організацій. Можливість дій держав щодо зазначеного обмежується лише принципами та нормами міжнародного права, створеними ні ким іншим, як державами.

Держави як суб’єкти міжнародного права мають основні права і обов’язки. Вони фіксуються у відповідних міжнародних актах. Як відомо, поки що немає єдиного загальновизнаного переліку прав і обов’язків держав.

Суб’єктами міжнародного економічного права є учасники міжнародних економічних відносин. Вони — носії міжнародних прав і зобов’язань, які вони мають у межах і на основі міжнародного економічного права. Первинними (або основними) суб’єктами міжнародного права є держави, народи і нації, які борються за незалежність і створення власної національної держави. Похідними (або вторинними) суб’єктами є міжнародні організації, міжнародна правосуб’єктність яких визначається актом, що засновує ці організації (статутом чи угодою). Правосуб’єктність міжнародних організацій є похідною від правосуб’єктності держав — учасниць відповідної угоди. Обсяг прав і повноважень міжнародних організацій (а серед них є чимало й економічного характеру) визначається державами-засновницями.

Україна є самостійним суб’єктом міжнародного економічного права. Характер і зміст міжнародних відносин за участю України — найрізноманітніші.

Співробітництво України з країнами світу, міжнародними організаціями є вагомою умовою успішного розв’язання багатьох проблем не лише зовнішньополітичного, зовнішньоекономічного характеру, а й внутрішнього.

Слід зазначити необхідність підвищення ефективності міжнародно- і зовнішньоекономічного співробітництва України. У нас відсутня орієнтована на сучасні реалії концепція (засади) зовнішньої політики держави, що зумовлює спонтанне коливання зовнішньоекономічних пріоритетів України, періодичне протиставлення «східного» та «західного» напрямків економічної стратегії і негативно впливає на стабільність відповідних відносин, викликає сумніви у держав світу стосовно надійності нашої країни як партнера. Це слід враховувати при організації з боку нашої держави міжнародного економічного співробітництва з іншими державами світу і міжнародними організаціями.

Список використаних джерел

Конституція України: Принята на п’ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 року. — К.: Юрінком, 1996. — 80 с.
Закон України «Про зовнішньоекономічну діяльність» //Відомості Верховної Ради. — 1991, N 29, ст. 377
Буткевич В. Г. Міжнародне право: Основи теорії: Підручник для студентів вищих навчальних закладів. — К.: Либідь, 2002. — 605, с.
Дахно І.І. Міжнародне економічне право. Курс лекцій. К. – 2003. – 160 с.
Козик В.В., Панкова Л.А., Даниленко Н.Б. Міжнародні економічні відносини: Навч.посіб. — К.: Знання – Прес, 2002. – 468 с.
Липов В. В. Міжнародна економіка: Навчальний посібник. — Харків: ВД «ІНЖЕК», 2005. — 406, с.
Мацко А. С. Міжнародне право: Навчальний посібник; МАУП. — К.: МАУП, 2002. — 210, с.
Міжнародна економіка : Підручник. — К.: Центр навчальної літератури, 2006. — 223, с.
Одягайло Б. М. Міжнародна економіка: Навчальний посібник. -К.: Знання , 2005. — 397, с.
Опришко В. Ф. Міжнародне економічне право. Підручник. — Видання друге, перероблене і доповнене. — К.: КНЕУ, 2003. — 311 с.
Румянцев А.П., Клименко Г.Н., Рокоча В.В. Міжнародні економіка. — К.: Знання-Прес. – 2003. – 347 с.
Торговельна політика України: перспективи і пріоритети інтеграції. Лев Фрейнкман. Київ. — 2006. — 124 с.
Україна в глобалізованому світі: Збірник наукових праць / НАН України, Ін-т світової економіки і міжнародних відносин, Нац. б-ка України ім. В. І. Вернадського. — К. — 2007. — 175, с.
Україна і світове господарство: взаємодія на межі тисячоліть /А.С. Філіпченко, В. С. Будкін, А С Гальчинський та ін. – К.: Либідь, 2002. – 428 с.
Циганкова Т., Петрашко М. Міжнародна торгівля: Навчальний посібник. — К.: КНЕУ. — 2004. – 318 с.
Черкас М. Ю. Міжнородне право: Підручник. — К.: Знання, 2001. -284 с.

Освіта та самоосвіта

Україна як суб`єкт міжнародного економічного права

Вступ

1. Правовий статус держави як суб’єкта міжнародного економічного права

2. Україна як суб’єкт міжнародного економічного співробітництва

3. Зближення європейського права із законодавством України

4. Гармонізація законодавства України з правом Європейського Союзу

Висновки

Список використаних джерел

Розділи

Теги