Освіта та самоосвіта

Реферати, дослідження, наукові статті онлайн

Господарські та адміністративні суди: спеціалізовані суди України

  1. Система, склад та повноваження господарських судів
  2. Організація діяльності адміністративного суду
  3. Практика розмежування компетенції адміністративних та господарських судів

Вступ

Актуальність. Після прийняття Кодексу адміністративного судочинства України, де перехідними встановлювалась розмежування компетенції судів, вищими органами судової влади були здійснені спроби врегулювати це питання із врахуванням норм Господарського процесуального кодексу.

Незважаючи на ухвалення Кодексу адміністративного судочинства, становлення адміністративної юстиції в Україні відбувається з великими перешкодами. Держава не забезпечила умови, аби місцеві та апеляційні адміністративні суди розпочали свою роботу. У більшості цих судів не сформовано достатнього штату суддів, відсутні приміщення, не призначено голів судів.

Залишається актуальною також проблема розмежування компетенції судів. Вона має об’єктивний характер, що пов’язано зі спеціалізацією судів. Схожі проблеми час від часу втикають щодо розмежування юрисдикції загальних і господарських судів. Зазвичай вони не вимагають законодавчого втручання і успішно вирішуються шляхом напрацювання відповідної судової практики, діяльністю судів вищих інстанцій, наданням роз’яснень судам нижчого рівня.

Позицію вищих органів судової влади щодо цього викладено в інформаційному ли%Dті Верховного Суду України від 26.12.2005 №3.2.-2005, інформаційному листі Вищого господарського суду України від 25.11.2005 №01-8/2228, інформаційному листі Вищого господарського суду України від 07.02.2006 г. №01-8/301.

Однак практика знаходиться на крок попереду свого теоретичного втілення. Наразі, коли питання розмежування компетенції судів не стоїть у зв’язку із застосуванням перехідних положень КАСУ, на перший план виходять проблеми розмежування і визначення характеру функцій суб’єктів владних повноважень.

Станом на сьогодні, саме вищий судовий орган – Верховний суд України у своїх постановах роз’яснює особливості розмежування функцій суб’єктів  владних повноважень.

Як вбачається із усталеної судової практики, ухвали Вищого господарського суду України про відмову у прийнятті касаційної скарги та повернення касаційної скарги скаржнику з мотивів неможливості  розгляду у порядку господарського судочинства, оскільки справа підлягає розгляду у порядку адміністративного судочинства, цілком успішно переглядаються Верховним судом України, внаслідок чого касаційні скарги підлягають задоволенню, а ухвали ВГСУ — скасуванню.

Тема: «Господарські та адміністративні суди — спеціалізовані суди України».

Мета: охарактеризувати  господарські та адміністративні суди України.

Завдання роботи:

— розкрити систему, склад та повноваження  господарських судів;

— показати організацію діяльності адміністративного суду;

— практика розмежування компетенції адміністративних та господарських судів.

1. Система, склад та повноваження  господарських судів

Відповідно до Конституції України та Закону України «Про господарські суди» правосуддя у господарських відносинах здійснюється господарським судом.

Особливості статусу господарського суду визначаються тим, що він є незалежним органом у вирішенні всіх господарських спорів, які виникають між юридичними особами, державними та іншими органами, а також у розгляді спорів про банкрутство (ст. З Закону України «Про господарські суди»).

Завданням господарських судів є:

— захист прав та охоронюваних законом інтересів учасників господарських правовідносин;

— сприяння зміцненню законності у сфері господарських відносин;

— внесення пропозицій, спрямованих на вдосконалення правового регулювання господарської діяльності [1].

Господарські суди входять в систему судів загальної юрисдикції як спеціалізовані і становлять єдину триланкову систему судів:

— місцеві господарські суди;

— апеляційні господарські суди;

— Вищий господарський суд України [13, с. 17].

Місцеві суди – це місцеві загальні суди, а також місцеві господарські та місцеві адміністративні суди. Вони є основною ланкою судової системи, оскільки розглядають переважну більшість справ, цивільних, кримінальних, господарських, адміністративних. Ці суди є такими судовими органами, які найбільш наближені до населення. Місцеві суди є судами І інстанції, тобто вони розглядають і вирішують справу по суті.

У відповідності з принципом територіальності в кожній адміністративно – територіальній одиниці утворюється свій місцевий суд (загальні) – у районі, районі в місті, міський або міськрайонний суд, у кожному військовому гарнізоні – військовий суд гарнізону. В кожній області, а також АРК, м. Києві та Севастополі утворені апеляційні суди ( загальні ).

З урахуванням компетенції судів, специфіки розгляду і вирішення окремих категорій справ створюються спеціалізовані суди – господарські та адміністративні. В подальшому можуть створюватися й інші види спеціалізованих судів. Відповідно до Указу Президента України “ Про утворення апеляційних господарських судів та затвердження мережі господарських судів України” місцеві господарські суди утворені в областях, в АРК та м. Києві та Севастополі, тобто також з урахуванням принципу територіальності. Місцеві адміністративні суди передбачається створити у відповідних округах [7, с. 108].

Господарські суди, в яких працює 427 суддів, сприяють зміцненню законності і протидіють проявам злочинності в економічній сфері. З цією метою постійно направляються окремі ухвали на адресу керівників підприємств, установ і організацій, в діяльності яких виявлено недоліки, а також повідомлення до органів прокуратури та внутрішніх справ. Щороку майже на 50% збільшується кількість звернень суб’єктів господарювання за захис­том своїх порушених прав та інтересів.

Діяльність господарських судів базується на принципах:

— законності;

— незалежності, у тому числі й від органів законодавчої та виконавчої влади, і підкорення лише законові;

— рівності усіх учасників процесу перед законом і господарським судом;

— гласності та відкритого розгляду справ, за винятком випадків, коли це суперечить інтересам охорони державної та комерційної таємниці або за наявності обгрунтованих заперечень однієї із сторін;

— обов’язковості виконання рішень, ухвал, постанов господарського суду;

— змагальності сторін та свободи у наданні ними господарському суду своїх доказів та у доведенні перед судом їх переконливості;

— повного фіксування судового процесу технічними засобами у порядку, встановленому законом;

—  забезпечення апеляційного та касаційного оскарження рішень господарського суду, крім випадків, встановлених законом [1].

Господарські суди є юридичними особами, мають самостійний кошторис, поточний, а при необхідності — й інші рахунки в установах банку, печатку із зображенням Державного герба України та своїм найменуванням.

Працівники апарату господарських судів є державними службовцями, на яких поширюється дія Закону України «Про державну службу».

Фінансування господарських судів здійснюється за рахунок Державного бюджету України. Розмір асигнувань на утримання господарських судів затверджується Верховною Радою України за поданням Голови Вищого господарського суду України.

У системі місцевих господарських судів України діють господарський суд Автономної Республіки Крим, господарські суди областей, міст Києва і Севастополя.

Президент України за поданням голови Вищого господарського суду України може утворювати інші місцеві господарські суди (міські, міжрайонні, спеціальних (вільних) економічних зон тощо). Господарський суд Автономної Республіки Крим, господарські обласні суди, міст Києва і Севастополя діють у складі голови, першого заступника голови, заступників голови та суддів. Законом України «Про господарські суди» передбачено (ст. 7), що у місцевих господарських судах може запроваджуватися спеціалізація суддів з розгляду справ окремих категорій (наприклад, фінансово-господарська, податкова, господарська тощо) [7, с. 110].

Місцеві господарські суди є виключно судами першої інстанції, до компетенції яких належить:

— вирішення господарських спорів, розгляд справ про банкрутство;

— перегляд за нововиявленими обставинами прийнятих ним рішень;

— вивчення й узагальнення практики застосування законодавства, аналіз статистики вирішення господарських спорів, внесення пропозицій Вищому господарському суду України, спрямованих на вдосконалення правового регулювання господарської діяльності та практики вирішення господарських спорів;

— проведення роботи, спрямованої на запобігання правопорушенням у сфері господарських відносин;

— здійснення інших повноважень, наданих їм законодавством [7, с. 111].

Місцеві господарські суди функціонують лише в обласних центрах, столиці АРК, а також містах Києві та Севастополі. До місцевих господарських судів з позовом вправі звертатися підприємства, установи, організації, інші юридичні особи, громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і належним чином зареєстровані як суб’єкти підприємницької діяльності; державні та інші органи, які звертаються до господарського суду у випадках, передбачених законодавством України; прокурор, який звертається до господарського суду в інтересах держави. Отже, місцеві господарські суди є незалежними у вирішенні вперше та по суті всіх господарських спорів, що виникають між державними та іншими органами, а також у розгляді справ про банкрутство. Вони виступають І інстанцією в системі господарських судів.

Господарським судам підвідомчі:

1) справи у спорах, що виникають при зміні, розірванні і виконанні господарських договорів та з інших підстав, а також у спорах про визнання недійсними актів з підстав, зазначених у законодавстві, крім:

— спорів про встановлення цін на продукцію ( товари), а також тарифів на послуги (виконання робіт), якщо ці ціни і тарифи відповідно до законодавства не можуть бути встановлені за угодою сторін;

— інших спорів, вирішення яких відповідно до законів України, міжнародних договорів та угод віднесено до відання інших органів;

2) справи про банкрутство;

3) справи за заявами органів Антимонопольного комітету України, Рахункової палати з питань віднесених законодавчими актами до їх компетенції [7, с. 112].

У місцевому господарському суді може запроваджуватися спеціалізація суддів відносно окремих категорій справ.

Очолює місцевий господарський суд голова, який за своїми повноваженнями:

— здійснює функції судді у порядку, встановленому Господарським процесуальним кодексом України;

— розподіляє обов’язки між заступниками голови та суддями господарського суду у випадках, передбачених Господарським процесуальним кодексом України, формує колегії суддів і призначає головуючого колегії;

— забезпечує добір і підготовку кандидатів у судді;

— затверджує структуру, штатний розпис та кошторис витрат на утримання господарського суду;

— організовує діяльність господарського суду і несе відповідальність за виконання завдань, покладених на господарський суд, видає в межах своїх повноважень накази та інші акти;

— призначає на посаду та звільняє з посади працівників апарату господарського суду, застосовує щодо них заходи заохочення і накладає дисциплінарні стягнення;

— вносить Голові Вищого господарського суду України подання щодо призначення та обрання суддів, встановлення чисельності працівників і.асигнувань відповідного господарськогосуду;

—  здійснює інші повноваження, передбачені законодавством [7, с. 113].

Заступники голови місцевого господарського суду:

— здійснюють функції судді у порядку, встановленому Господарським процесуальним кодексом України;

— здійснюють відповідно до розподілу обов’язків керівництво роботою структурних підрозділів апарату господарського суду;

— здійснюють інші повноваження, передбачені законодавством.

Матеріально-технічне, транспортне забезпечення та обслуговування господарського суду Автономної Республіки Крим здійснює Рада міністрів Автономної Республіки Крим, інших місцевих господарських судів — міські державні адміністрації.

Важливі функції щодо здійснення правосуддя у господарських правовідносинах виконують апеляційні господарські суди.

Відповідно до Закону України «Про господарські суди» (ст. 9і) апеляційні господарські суди утворюються Президентом України за поданням Голови Вищого господарського суду України з визначенням території, на яку поширюються повноваження апеляційних господарських судів, їх місцезнаходження.

Правосуддя в апеляційних господарських судах здійснюється колегією суддів. До складу апеляційних господарських судів входять голова суду, перший заступник голови, заступники голови та судді.

В апеляційному господарському суді може запроваджуватися спеціалізація суддів з розгляду окремих категорій справ.

З метою виконання завдань зі здійснення правосуддя апеляційний господарський суд наділений такими повноваженнями:

— переглядає в апеляційному порядку рішення місцевих господарських судів, які включені до території, на яку поширюються його повноваження;

— переглядає за нововиявленими обставинами прийняті ним рішення;

— вивчає й узагальнює практику застосування законодавства, аналізує статистику вирішення господарських спорів, подає пропозиції Вищому господарському суду України щодо вдосконалення правового регулювання господарської діяльності і практики вирішення господарських спорів та щодо порушення перед Конституційним Судом України питання про офіційне тлумачення законів України;

— проводить роботу, спрямовану на запобігання правопорушенням у сфері господарських відносин;

— здійснює інші повноваження, передбачені законом [1].

Організацію діяльності апеляційного господарського суду покладено на його голову, який у межах своєї компетенції:

— здійснює функції судді у порядку, встановленому Господарським процесуальним кодексом України;

— формує колегії суддів і призначає головуючого колегії;

— розподіляє судові справи між колегіями суддів;

— розподіляє обов’язки між заступниками голови та суддями апеляційного господарського суду;

— забезпечує добір і підготовку кандидатів у судді;

— затверджує структуру, штатний розпис та кошторис витрат на утримання апеляційного господарського суду;

— організовує діяльність апеляційного господарського суду і несе відповідальність за виконання завдань, покладених на апеляційний господарський суд, видає в межах своїх повноважень накази та інші акти;

— призначає на посаду та звільняє з посади працівників апарату апеляційного господарського суду, застосовує щодо них заходи заохочення і накладає дисциплінарні стягнення;

—  вносить Голові Вищого господарського суду України подання щодо призначення та обрання суддів, встановлення чисельності працівників і асигнувань відповідного апеляційного господарського суду;

— здійснює інші повноваження, передбачені законом [1].

Заступники голови апеляційного господарського суду здійснюють:

— повноваження судді у порядку, передбаченому Господарським процесуальним кодексом України;

— відповідно до розподілу обов’язків керівництво роботою структурних підрозділів апарату апеляційного господарського суду;

— інші повноваження, передбачені законом.

Вищий господарський суд України є вищим судовим органом господарських судів України у здійсненні правосуддя в господарських відносинах.

Вищий господарський суд складається з обраних до нього Верховною Радою України суддів, зі складу яких загальними зборами суду обираються Голова суду та його заступники.

Кількісний склад суддів у Вищому господарському суді визначається Президентом України за поданням Голови Вищого господарського Суду України.

Законом України «Про господарські суди» (ст. 12) визначено повноваження Вищого господарського суду України, а саме:

— переглядає у касаційному порядку рішення апеляційних і місцевих господарських судів;

— вивчає й узагальнює практику застосування законодавства, забезпечує однаковість практики, аналізує статистику вирішення господарських спорів;

— дає роз’яснення господарським судам з питань практики застосування законодавства України, яке регулює відносини в господарській сфері та порядок вирішення господарських спорів;

— веде роботу, спрямовану на запобігання правопорушенням у сфері господарських відносин;

— здійснює організаційне керівництво апеляційними господарськими судами, а також господарським судом Автономної Республіки Крим, господарськими судами областей, міст Києва і Севастополя, несе відповідальність за організацію, стан і вдосконалення їх діяльності, перевіряє і поширює позитивний досвід роботи господарських судів республіки;

— забезпечує добір і підготовку кандидатів у судді, підвищення кваліфікації працівників господарських судів, організовує роботу з матеріально-технічного забезпечення господарських судів і створення належних умов для їх діяльності, нормативного забезпечення, ведення статистичного обліку;

— забезпечує діяльність кваліфікаційної комісії суддів господарських судів;

—  здійснює інші повноваження, надані йому законодавством [13, с. 42].

Очолює Вищий господарський суд України Толова, який має першого заступника та заступників.

Відповідальність за належну організацію роботи Вищого господарського суду України покладено на його Голову. З цією метою він виконує такі завдання:

— виконує функції судді у порядку, встановленому Господарським процесуальним кодексом України;

— організовує діяльність Вищого господарського суду України і несе відповідальність за виконання завдань, покладених на Вищий господарський суд України;

— видає у межах своїх повноважень накази та інші акти;

— призначає на посади та звільняє з посад працівників апарату Вищого господарського суду України, вживає заходів щодо заохочення і накладає дисциплінарні стягнення на працівників апарату Вищого господарського суду України;

— здійснює організаційне керівництво роботою господарських судів України;

— розподіляє обов’язки між заступниками Голови та суддями Вищого господарського суду України;

—  формує склад колегій суддів Вищого господарського суду України і, розподіляє між ними судові справи;

— затверджує структуру, штатний розпис, кошторис, витрат на утримання господарських судів України, положення про структурні підрозділи Вищого господарського суду України;

— вносить у встановленому законодавством порядку подання щодо призначення та обрання суддів господарських судів та щодо тлумачення законів України;

— вносить подання про затвердження кількісного та персонального складу президії Вищого господарського суду України, скликає її засідання та головує на них;

— вносить пропозиції до Верховного Суду України про внесення до Конституційного Суду України питань про відповідність Конституції України (конституційність) законів та постанов Верховної Ради України, актів Президента України, Кабінету Міністрів України та Верховної Ради Автономної Республіки Крим;

—  здійснює інші повноваження, встановлені законом [13, с. 44].

На заступників Голови Вищого господарського суду України покладено такі функціональні обов’язки (ст. 14 Закону України «Про господарські суди»):

— здійснює функції судді та інші повноваження, передбачені Господарським процесуальним кодексом України;

— здійснює повноваження Голови Вищого господарського суду за його дорученням або у разі його відсутності;

— здійснює відповідно до розподілу  обов’язків   керівництво роботою структурних підрозділів апарату Вищого господарського,суду;

— здійснює інші повноваження, передбачені законодавством [13, с. 45].

Важливе  місце в діяльності  Вищого господарського суду України належить президії, яка утворюється при Голові суду як консультативно-дорадчий орган.

Президія Вищого господарського суду України утворюється у складі Голови Вищого господарського суду України (головуючий) та заступників Голови за посадою і кількох суддів. За поданням Голови Вищого господарського суду України зборами суддів затверджується склад президії.

Засідання президії Вищого господарського суду України є повноважними за наявності не менш як двох третин членів президії.

Згідно зі ст. 18 Закону України «Про господарські суди» президія Вищого господарського суду України в межах своїх повноважень:

— розглядає питання організації та діяльності, добору кадрів господарських судів України;

— розглядає матеріали узагальнення практики, аналізу статистики та дає роз’яснення щодо практики застосування законодавства України, яке регулює відносини в господарській сфері та порядок розгляду господарських спорів;

—  розглядає інші питання, які вносяться Головою або членом президії Вищого господарського суду України [13, с. 47].

Справи у Вищому господарському суді України розглядаються у колегіях суддів, які утворюються головою суду з числа суддів  Вищого  господарського  Суду  України.   Колегія  суддів складається з трьох або п’яти суддів залежно від категорії і складності справи.

Склад судової колегії затверджує президія Вищого господарського суду з числа суддів.

Повноваження вищих спеціалізованих судів, що передбачені Законом про судоустрій не є вичерпні, вони передбачаються ще й процесуальним законодавством і як правило пов’язані із розглядом і вирішенням відповідних категорій справ. Зокрема, відповідно до ч. 5 ст. 15ГПК Вищий господарський суд визначає підсудність спорів, де однією зі сторін є апеляційний господарський суд, господарський суд АРК, господарський суд м. Києва та Севастополя [1].

Справи у вищому спеціалізованому суді розглядаються колегіально у складі не менше трьох суддів, оскільки касаційна інстанція є останньою судовою інстанцією до якої особа може звернутися за захистом свого порушеного права з метою недопущення судових помилок при розгляді справи касаційною інстанцією.

Повноваження суддів вищого спеціалізованого суду практично тотожні повноваженням суддів місцевих і апеляційних спеціалізованих судів ( ст. 40 Закону про судоустрій ).

Суддя вищого спеціалізованого суду має помічника, який повинен мати вищу юридичну освіту.

Додаткові повноваження голови вищого спеціалізованого суду, окрім тих які здійснюють голови інших спеціалізованих судів:

— скликає Пленум вищого спеціалізованого суду, вносить на його розгляд питання і головує на його засіданнях; може головувати в судових засіданнях колегій суддів вищого спеціалізованого суду при розгляді будь-якої справи, що відносить до юрисдикції даного суду;

— інформує Пленум Верховного Суду України про діяльність вищого спеціалізованого суду і деякі інші.

Пленум вищого спеціалізованого суду здійснює такі повноваження:

1) дає роз’яснення з питань застосування спеціалізованими судами законодавства при вирішенні справ відповідної судової юрисдикції затверджує склад Науково – консультативної ради при вищому спеціалізованому суді ;

2) визначає кількісний склад суддів – членів президії вищого спеціалізованого суду;

3) заслуховує інформацію голови вищого спеціалізованого суду про діяльність відповідних спеціалізованих судів, а також повідомлення заступників голови вищого спеціалізованого суду і голів апеляційних та місцевих спеціалізованих судів про практику вирішення судових справ;

4) вносить у встановленому порядку пропозиції про необхідність змін діючого законодавства;

5) приймає рішення про звернення до Конституційного Суду України з поданням про офіційне тлумачення Конституції та законів України [1].

Пленум вищого спеціалізованого суду скликається не рідше двох разів на рік. Законом передбачено участь у роботі Пленуму Генерального прокурора України чи Міністра юстиції України при розгляді питань щодо роз’яснення з приводу застосування законодавства.

Президія вищого спеціалізованого суду утворюється на підставі розпорядження голови суду для вирішення організаційних питань і діє у складі голови суду, його заступників та суддів цього суду, які не займають адміністративних посад, визначається Пленумом цього суду.

Члени президії вищого спеціалізованого суду, крім голови суду та його заступників, обираються до складу президії загальними зборами суддів вищого спеціалізованого суду шляхом таємного голосування.

До повноважень президії вищого спеціалізованого суду відноситься питання організації діяльності суду, судових палат та апарату суду (ст. 43 Закону про судоустрій).

Науково – консультативна Рада вищого спеціалізованого суду створюється для опрацювання питань, пов’язаних з роз’ясненням законодавства, а також для надання висновків щодо проектів законів та інших нормативно – правових атів та з інших питань пов’язаних з необхідністю забезпечення діяльності вказаних судів.

З метою вдосконалення діяльності господарських судів постійно проводяться вивчення та узагальнення практики, аналізується статистика, здійснюються систематизація і кодифікація законодавства. Ці важливі функції, пов’язані з діяльністю Вищого господарського суду, виконують відповідні управління, відділи, інші структурні підрозділи апарату суду. Крім того, в апараті Вищого господарського суду є посади помічників суддів спеціалістів та інших працівників.

Вищий господарський суд України підтримує зв’язки з органами, що розв’язують господарські спори в інших державах на підставі угод і договорів.

Вищий господарський суд України розробляє пропозиції щодо організації і діяльності третейських судів на території України.

Інформація про діяльність господарських судів публікується у спеціальному друкованому органі Вищого господарського суду України «Вісник господарського судочинства» [1].

2. Організація діяльності адміністративного суду

Формування адміністративних судів та запровадження адміністративного судочинства в Україні зумовлено цілою низкою об’єктивних причин.

  1. По-перше, виникла реальна необхідність посилення гарантій захисту прав людини від свавілля з боку влади.
  2. По-друге, неефективність процедури судового вирішення адміністративних справ не бере до уваги специфіки публічно-правових відносин.
  3. По-третє, значне зниження авторитету загальних судів, які поряд із адміністративними справами розглядають також і кримінальні, а також справи про адміністративні проступки, у яких держава виступає проти громадян.
  4. По-четверте, прив’язаність територіальної юрисдикції судів до адміністративно-територіального устрою України посилює можливості впливу чиновницького апарату на суддів.
  5. По-п’яте, на сьогодні кількість суддів у галузі адміністративної юрисдикції є незначною. Зрешою, кількість адміністративних спорів у загальній кількості судових справ невпинно зростає [9, с. 55].

Принципи організації адміністративних судів в Україні покликані відповідати двом основним критеріям. З одного боку, такі суди мають бути доступними для всього населення, а з іншого – їхня організація повинна мінімізувати можливості незаконного впливу з боку органів влади на суддів адміністративних судів при вирішенні справи. Так, стаття 20 Кодексу адміністративного судочинства України прописує інстанційну підсудність адміністративних справ, у контексті чого описана структура системи адміністративного судочинства.

Місцевим адміністративними судами є окружні суди, які будуть утворені у відповідності з Указом Президента України. Згідно прикінцевих та перехідних положень Закону України про судоустрій система цих судів повинна сформуватися протягом трьох років, а до утворення системи адміністративних судів розгляд справ, віднесених до підвідомчості Адміністративних місцевих судів, здійснюватимуть місцеві загальні суди.

Місцеві адміністративні суди – це спеціалізовані суди, які входять у систему судів загальної юрисдикції та здійснюють адміністративне провадження у встановленому законом порядку [9, с. 58].

Місцеві адміністративні суди розглядатимуть справи, які виникатимуть із публічних правовідносин між громадянами, юридичними особами з одного боку, та органами державної влади, органами місцевого самоврядування, посадовими чи службовими особами – з іншого.

Місцеві адміністративні суди є судами І інстанції.

Підсудність адміністративних справ, а також процедура їх розгляду та вирішення буде визначена Адміністративно – процесуальним кодексом, який перебуває на стадії прийняття.

Місцеві адміністративні суди складаються з двох рівнів судів: місцеві загальні суди як адміністративні суди та окружні адміністративні суди. Поряд з Вищим адміністративним судом України вони вирішують адміністративні справи як суди першої інстанції. Апеляційні адміністративні суди переглядають рішення судів першої інстанції в апеляційному порядку як суди апеляційної інстанції. Предметом апеляційного перегляду є рішення суду першої інстанції, що не набрали законної сили, з огляду на повноту і правильність встановлення обставин справи судом та їх правової оцінки. Вищий адміністративний суд як суд касаційної інстанції переглядає рішення місцевих та апеляційних адміністративних судів у касаційному порядку з огляду на правильність застосування судом норм матеріального та процесуального права. Найвищою інстанцією у вирішенні адміністративних справ є Верховний Суд України, який переглядає судові рішення адміністративних судів за винятковими обставинами [9, с. 59].

Така дворівнева система місцевих адміністративних судів дозволяє зробити правосуддя в адміністративних справах більш доступним для громадян і зводить до мінімуму небезпеку впливу виконавчої влади на адміністративні суди. З цією метою у районних, міських, міськрайонних загальних судах запроваджується спеціалізація суддів для розгляду адміністративних справ, у яких однією зі сторін є орган чи посадова особа місцевого самоврядування та всі справи з приводу рішень, дій чи бездіяльності суб’єктів владних повноважень у справах про притягнення до адміністративної відповідальності (ч. 1 ст. 18 КАС) [2].

Вищий адміністративний суд України, крім розгляду справ у касаційному порядку має розглядати справи як апеляційна інстанція стовно справ розглянутих апеляційними адміністративними судами як судами І інстанції, а також у визначених процесуальним законом випадках – справи по І інстанції. Це стосовно основної функції судів здійснення правосуддя. Окрім неї до повноважень вищих спеціалізованих судів віднесено таку функцію як ведення судової статистики, оскільки статистичні відомості про кількість і категорії судових справ є якісними та універсальними показниками щодо реалізації правових норм та виникнення, зміни та припинення правовідносин врегульованих цими нормами. Вони є якраз тією достовірною емпіричною базою для наукових досліджень, є підставою для внесення пропозицій щодо необхідності зміни чинного законодавства, дозволяють своєчасно виявляти наявні прогалини чи недоліки у правовому регулюванні тих чи інших суспільних відносин [9, с. 60].

Повноваження вищих спеціалізованих судів, що передбачені Законом про судоустрій не є вичерпні, вони передбачаються ще й процесуальним законодавством і як правило пов’язані із розглядом і вирішенням відповідних категорій справ. У проекті АПК пропонується передбачити, що Вищий адміністративний суд України вправі змінити підсудність конкретної справи апеляційному адміністративному суду.

У своїй діяльності Вищий адміністративний суд України  керується Конституцією України, Законом України «Про статус суддів», Законом України «Про судоустрій України», Кодексом адміністративного судочинства України та  іншими нормативними документами [4, с. 71].

Ця ланка становить перший рівень місцевих адміністративних судів. Спеціалізований окружний адміністративний суд поширює свою юрисдикцію на територію області і вирішує як суд першої інстанції адміністративні спори, у яких стороною є орган державної влади, інший державний орган, орган влади Автономної Республіки Крим, їх посадова чи службова особа, крім справ з приводу їхніх рішень, дій чи бездіяльності у справах про адміністративні проступки – що є другим рівнем місцевих адміністративних судів. Оскарження дій чи бездіяльності посадових та службових осіб місцевих органів виконавчої влади здійснюється до місцевих загальних судів або до окружних адміністративних судів за вибором позивача (ч. 3 ст. 18 КАС) [2].

У той же час, недоцільність створення місцевих адміністративних судів на міжобласному рівні обумовлена їх важкодоступністю для більшості населення. Утворення місцевого суду в районі чи місті несе потенційну небезпеку для незалежності суддів, особливо від впливу з боку виконавчої влади. Крім того, порівняно невелика завантаженість більшості районних і міських судів адміністративними справами не може виправдати обсяги фінансових затрат для створення окремої ланки адміністративних судів на локальному рівні. Вищому Адміністративному суду України як суду першої і останної інстанції підсудні справи щодо встановлення Центральною виборчою комісією результатів виборів або всеукраїнського референдуму та щодо скасування реєстрації кандидата на посаду Президента України. Кодекс адміністративного судочинства з метою усунення прогалин у законодавстві встановлює правило, згідно з яким при невизначеності предметної чи територіальної підсудності адміністративна справа розглядається місцевим адміністративним судом за вибором позивача (ч. 5 ст. 18, ч. 4 ст. 19 КАС) [2].

Основне завдання адміністративного судочинства полягає у захисті прав та законних інтересів особи в публічно-правових спорах від порушень з боку органів влади, органів місцевого самоврядування, їх службових чи посадових осіб. Адміністративні суди розглядають всі справи, пов’язані зі спорами фізичних або юридичних осіб із суб’єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень, дій чи бездіяльності. Крім цього адміністративні суди розглядають спори, пов’язані із публічною службою, реалізацією повноважень управлінськими суб’єктами. Особлива категорія справ, які розглядають в адміністративному суді – спори, про правовідносини, що пов’язані із виборчим процесом та референдумом [10, с. 47].

В Україні дотепер не існувало в завершеному вигляді правового захисту фізичних осіб у відносинах з адміністративними органами. Правовий захист, що забезпечують адміністративні суди, спрямований не на покарання протиправної поведінки, а на поновлення законного стану. Пріоритети адміністративної юстиції полягають у сфері захисту прав громадянина, а не держави, що має сприяти зростанню довіри до судової влади в країні.

Правила господарського судочинства не адаптовані спеціально до вирішення спорів з державними органами чи органами місцевого самоврядування і більше розраховані на вирішення приватноправових спорів. Наприклад, правила адміністративного судочинства передбачають особливі критерії для оцінювання рішень, дій чи бездіяльності суб’єкта владних повноважень; невисокий розмір судового збору (державного мита) за звернення до суду; обов’язок суб’єкта владних повноважень доказувати правомірність своїх рішень, дій чи бездіяльності; ініціативність суду у з’ясуванні обставин у справі; звільнення особи від сплати судових витрат на користь суб’єкта владних повноважень у справах за позовом суб’єкта владних повноважень тощо. Подібні правила відсутні у Господарському процесуальному кодексі [10, с. 48].

Впровадження ідеї проекту призведе до нерівності фізичних осіб, з одного боку, і юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців (суб’єктів господарської діяльності), з іншого боку, в процесуальних можливостях щодо захисту їхніх прав у публічно-правових спорах з державними органами та органами місцевого самоврядування. Так, наприклад, у разі оскарження індивідуального правового акта фізичні особи зможуть звернутися з позовом до суду за місцем свого проживання, а суб’єкти господарської діяльності змушені будуть звертатися за місцезнаходженням відповідача. Сьогодні ж і фізичні, і юридичні особи звертаються з позовом у таких справах до суду за місцем свого проживання (знаходження).

Таким чином, віднесення до господарської юрисдикції спорів між суб’єктами владних повноважень і суб’єктами господарської діяльності позбавить останніх ефективних засобів, які передбачені в адміністративному судочинстві для захисту їхніх прав.

Водночас втілення пропозиції законопроекту в життя може призвести до ситуації, коли один і той самий спір розглядатимуть різні суди і за різними правилами судочинства: за позовом фізичної особи — за правилами адміністративного судочинства, а юридичної особи — за правилами господарського судочинства. Адже часто підзаконні акти, зокрема рішення щодо будівництва, реєстрації різноманітних майнових прав, прав інтелектуальної власності тощо, стосуються прав та інтересів і фізичних, і юридичних осіб. Це матиме наслідком ухвалення різних судових рішень щодо одного й того ж спору [10, с. 48].

Така можливість може бути використана недобросовісними учасниками спору (шляхом ініціювання позовів від різних осіб — юридичної і фізичної). Подібна ситуація склалася у справах, пов’язаних з корпоративними відносинами, — коли один і той самий спір вирішують різні суди — господарські і загальні — за позовами, відповідно, господарського товариства і учасників цього товариства — фізичних осіб.

Значення практики адміністративного судочинства для розвитку матеріального права неможливо переоцінити. Як показує досвід інших країн, адміністративні суди можуть і повинні дати потужний імпульс для розвитку адміністративного законодавства і права. У контексті євроінтеграції на адміністративні суди покладається відповідальне завдання впроваджувати європейські стандарти належного урядування (good governance) через оцінку діяльності органів влади при вирішенні конкретних судових справ.

В адміністративному судочинстві існують критерії, запозичені з досвіду багаторічного функціонування європейського адміністративного простору, на основі яких суд має оцінювати адміністративні акти. Щоб почувати себе впевненим у суді, чиновник повинен враховувати ці критерії при прийнятті рішень. Інакше справу в суді буде програно. Таким чином, діяльність адміністративних судів з часом має змінити діяльність органів публічної адміністрації, посадових чи службових осіб — не лише змусить їх керуватися законом, а й навчить тлумачити закон, виходячи з принципу верховенства права, а не вишукуючи букву закону, яка їм вигідна в даній ситуації [10, с. 49].

Розгляд адміністративних за своєю природою спорів різними судами за різними правилами судочинства піде не на користь формуванню якісного адміністративного законодавства і права. За таких умов не можна досягти єдності судової практики у сфері адміністративного права і забезпечити однаковість вимог до діяльності органів виконавчої влади.

Український досвід та аналогічний досвід інших країн показує, що проблеми розмежування юрисдикції час від часу виникають, але судова практика успішно їх долає. Після напрацювання судової практики в адміністративних справах більшість проблем щодо розмежування юрисдикції буде знято.

Цікаво, що становлення адміністративної юстиції відбувалося і відбувається з великими труднощами не лише в Україні. Європейський суд з прав людини в одному зі своїх рішень наголосив: «Сам факт створення та існування адміністративних судів, безумовно, можна привітати як одне з провідних досягнень держави, заснованої на верховенстві права, — зокрема, з огляду на те, що ці суди здобули юрисдикцію розглядати акти адміністративних органів не без відповідної боротьби» (з рішення у справі «Кресс проти Франції» від 7 червня 2001 року). Спроби обмежити предмет адміністративного судочинства засвідчують наявність такої боротьби з адміністративними судами і в Україні [10, с. 49].

Вкрай важливо, щоб у результаті цієї боротьби особа не втратила тих засобів захисту своїх прав від порушень з боку влади, якими вона наділена в адміністративному судочинстві.

3. Практика розмежування компетенції адміністративних та господарських судів

Після прийняття Кодексу адміністративного судочинства України, де перехідними встановлювалась розмежування компетенції судів, вищими органами судової влади були здійснені спроби врегулювати це питання із врахуванням норм Господарського процесуального кодексу.

Позицію вищих органів судової влади щодо цього викладено в інформаційному листі Верховного Суду України від 26.12.2005 №3.2.-2005, інформаційному листі Вищого господарського суду України від 25.11.2005 №01-8/2228, інформаційному листі Вищого господарського суду України від 07.02.2006 г. №01-8/301 [11, с. 27].

Однак, як часто буває, практика знаходиться на крок попереду свого теоретичного втілення. Наразі, коли питання розмежування компетенції судів не стоїть у зв’язку із застосуванням перехідних положень КАСУ, на перший план виходять проблеми розмежування і визначення характеру функцій суб’єктів владних повноважень.

Станом на сьогодні, саме вищий судовий орган – Верховний суд України у своїх постановах роз’яснює особливості розмежування функцій суб’єктів  владних повноважень.

Як вбачається із усталеної судової практики, ухвали Вищого господарського суду України про відмову у прийнятті касаційної скарги та повернення касаційної скарги скаржнику з мотивів неможливості  розгляду у порядку господарського судочинства, оскільки справа підлягає розгляду у порядку адміністративного судочинства, цілком успішно переглядаються Верховним судом України, внаслідок чого касаційні скарги підлягають задоволенню, а ухвали ВГСУ — скасуванню.

Не підлягає сумніву той факт, що під час визначення компетенції на увагу багатьох практиків заслуговує той факт, що однією із сторін спору є суб’єкт владних повноважень, який здійснює свої управлінські функції безпосередньо із законодавчо визначених підстав,  або через участь в господарському товаристві.

Таким чином, під час визначення підвідомчості спору потрібно врахувати не тільки суб’єктний склад сторін спору, а й характер спору.

Разом із тим, є поширеними спори за  позовом суб’єкта владних повноважень до сторін, в одній з яких він є засновником, про визнання недійсними господарських договорів.

У цьому випадку також, незважаючи на наявність «владної» сторони спору, справи підлягають розгляду в порядку господарського судочинства. Наголошуючи саме на підвідомчості господарському процесуальному законодавству, Верховний суд у таких справах підкреслює, що спірні правовідносини  виникли у зв’язку із укладенням суб’єктами господарювання договору (напр..: про спільну діяльність (постанова Верховного суду України від 12.09.06 р.), підряду тощо) [11, с. 27].

Зустрічаються також справи, пов’язані із відшкодуванням майнової шкоди, завданої протиправною поведінкою суб’єкта владних повноважень, які підлягають вирішенню в порядку господарського судочинства, оскільки правовідносини між сторонами виникли не з владних повноважень, а з приводу заподіяння шкоди, тобто з делікту (напр..: постанови ВСУ від 31.10.06 р. та 25.07.06 р.) [11, с. 28].

Під час визначення підвідомчості спору слід мати на увазі, що чинне законодавство містить поняття адміністративного договору, відповідно до ст.. 3 КАС України, адміністративний договір — це дво- або багатостороння угода, зміст якої складають права та обов’язки сторін, що випливають із владних управлінських функцій суб’єкта владних повноважень, який є однією із сторін угоди [2].

Проте, на практиці оперування цим поняттям ще більше заплутує процесуалістів, оскільки деякі з них вважають його штучним утворенням, хоча й відносять до них  договори про розмежування або делегування повноважень і предметів відання, державні контракти, контракти з державними службовцями, студентами,  фінансові та податкові угоди, тощо.

Разом із тим,  вищими судовими органами було зроблено спробу надати практикам критерій для розмежування компетенції адміністративних та господарських судів.

В інформаційному листі Верховного суду України від 26.12.2005 N 3.2.-2005 зазначено, якщо ж суб’єкти (в тому числі орган державної влади, органи місцевого самоврядування, їхні посадові чи службові особи), хоча б і на реалізацію своїх повноважень, вільно укладають договір відповідно до норм ЦК України, під час укладання такого договору його сторони вільно домовляються про зміст та обсяг прав і обов’язків за договором, можуть відмовитись від його укладання, то такий договір може бути цивільним (господарським), але не адміністративним, оскільки в змісті цього договору відсутні відносини влади і підпорядкування, що є обов’язковими для адміністративного договору, а кожний суб’єкт такого договору виступає як рівний один до одного [11, с. 28].

Тоді, розгляду в порядку адміністративного судочинства підлягають спори, в яких такий суб’єкт своїми владними рішеннями чи діями  зобов’язує  інших осіб  вчиняти певні   дії,   утримуватись   від вчинення   певних   дій,   нести відповідальність, і особи згідно   з нормами   чинного законодавства  України  зобов’язані виконувати такі владні рішення чи вимоги суб’єкта владних повноважень.

Критерієм розмежування «владних» і «невладних» повноважень є характер функцій суб’єкта владних повноважень. А саме: здійснення цим суб’єктом владних управлінських функцій, при цьому ці функції повинні здійснюватись суб’єктом саме у тих правовідносинах, у яких виник спір [11, с. 29].

Запровадження в Україні адміністративної юстиції стало одним із найбільш вагомих кроків на шляху проведення судової реформи. Більшість проблем, із якими адміністративні суди стикнулися під час свого становлення, на сьогодні вдалося подолати.

Правила господарського судочинства не адаптовані спеціально до вирішення спорів з державними органами чи органами місцевого самоврядування і більше розраховані на вирішення приватноправових спорів. Наприклад, правила адміністративного судочинства передбачають особливі критерії для оцінювання рішень, дій чи бездіяльності суб’єкта владних повноважень; невисокий розмір судового збору (державного мита) за звернення до суду; обов’язок суб’єкта владних повноважень доказувати правомірність своїх рішень, дій чи бездіяльності; ініціативність суду у з’ясуванні обставин у справі; звільнення особи від сплати судових витрат на користь суб’єкта владних повноважень у справах за позовом суб’єкта владних повноважень тощо. Подібні правила відсутні у Господарському процесуальному кодексі [11, с. 29].

Однією із проблем були складнощі при відмежуванні адміністративної юрисдикції від інших видів судової юрисдикції. Проте протягом 2006-2008 років Верховний Суд України шляхом тлумачення процесуальних законів цілком задовільно роз’яснив межі між компетенцією адміністративних судів, із одного боку, та компетенцією судів цивільної та господарської юрисдикції, із іншого боку.

На цьому юрисдикційний конфлікт, здавалося, було вичерпано. Однак, 23 січня 2008 року до Верховної Ради України надійшов законопроект «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України». Його автори фактично запропонували часткове повернення до того розмежування судових юрисдикцій, яке існувало до вересня 2005 року. У законопроекті були присутні вади як теоретичного характеру, так і юридико-технічного характеру. Науковці, практики, Головне науково-експертне управління Верховної Ради України висловили численні зауваження до викладених у ньому пропозицій. Це не зупинило авторів законопроекту. 30 вересня 2008 року на заміну згаданому законопроекту вони подали законопроект «Про внесення змін та доповнень до Кодексу адміністративного судочинства України та Господарського процесуального кодексу України щодо розмежування адміністративної та господарської судової юрисдикції». Проте змінена редакція законопроекту має ті ж недоліки, що і первісна редакція — хибні теоретичні засади, неврахування судової практики, недотримання вимог юридичної техніки [11, с. 30].

Автори законопроекту вважають, що усі правовідносини із реалізації державою (територіальною громадою) прав власності за своєю природою є приватно-правовими і через це мають бути предметом діяльності виключно цивільних (господарських) судів. Проте такий підхід, на мою думку, не враховує чотири моменти.

По-перше, не завжди, коли держава (територіальна громада) розпоряджається своєю власністю, вона здійснює це з приватно-правовою метою. Інколи, у випадках передбачених законом, це здійснюється з метою виконання публічних завдань. Наприклад, статті 116, 121 Земельного кодексу України передбачили право громадян на одноразове отримання (приватизацію) із державної або комунальної власності земельної ділянки встановленого законом розміру. У наведеному прикладі такому громадянину не може бути відмовлено у наданні земельної ділянки. Тому цілком очевидно, що спори із цих правовідносин мають розглядатись адміністративними судами.

По-друге, незалежно від галузевої належності правовідносин держава (територіальна громада) бере участь у них через своїх представників – владні органи та їх посадових осіб. А статус таких представників є виключно публічно-правовим. Тому, навіть, коли орган самоврядування від імені територіальної громади розпоряджається комунальними землями, він робить це як суб’єкт владних повноважень. Такими чином, особа, яка подала заявку на отримання ділянки у власність, є учасником одночасно двох правовідносин – приватних правовідносин із територіальною громадою та публічних правовідносин із органом самоврядування як представником такої громади. Якщо ця особа вважатиме, що орган неналежно виконує свої функції і при цьому у неї будуть відсутні претензії до самої громади, то, звісно, що позов слід подавати до адміністративного суду.

По-третє, важливо уяснити призначення процедур, що встановлюють порядок виконання владних управлінських функцій. Ці процедури запроваджено не тільки і не стільки для гарантування прав особи, яка просить про виконання певної функції, скільки для гарантування прав третіх осіб, яких така функція може безпосередньо торкнутися. Так, наприклад, процедура видачі патенту на винахід за загальним правилом гарантує права тієї особи, яка подала заявку на винахід. Однак закон передбачає можливість участі у цій процедурі також і третіх осіб, які вважають, що задоволення такої заявки може обмежити їх майнові права. Спори, пов’язані із участю третіх осіб у згаданій адміністративній процедурі, без сумніву є справами саме адміністративної юрисдикції.

По-четверте, при  здійсненні своїх цивільних прав держава (територіальна громада) зобов’язана утримуватися від дій, які могли б порушити права, у тому числі і публічні права, інших осіб. Як власник територіальна громада може, наприклад, продати будівлю, де знаходиться комунальний медичний заклад. Але  статті 41 та 49 Конституції України гарантують члену цієї громади право на користування таким медичним закладом та право вимагати, щоб цей заклад не було ліквідовано. Звісно, що захист цих публічних прав має здійснюватись у порядку саме адміністративного судочинства [11, с. 30].

Автори законопроекту також переконані, що відносини із державного регулювання господарської діяльності настільки тісно пов’язані із самою господарською діяльності, що мають бути предметом діяльності господарських судів. На основі цього, до господарської юрисдикції вони пропонують віднести, зокрема, спори:

  • за заявами суб’єктів владних повноважень з питань, віднесених законодавчими актами до їх компетенції, у тому числі щодо застосування до суб’єктів господарювання адміністративно-господарських та інших санкцій за результатами здійснення контрольної діяльності у сфері господарювання;
  • пов’язані із ліцензуванням підприємницької (господарської) діяльності;
  • у сфері податкових правовідносин та щодо сплати інших обов’язкових платежів і зборів до бюджетів, державних цільових фондів;
  • щодо оскарження рішень, дій та бездіяльності суб’єктів державного регулювання та контролю підприємницької діяльності [11, с. 31].

Проте така пропозиція не узгоджується із теоретичним підходом, який автори законопроекту виклали у своїй же пояснювальній записці до законопроекту: за загальним правилом розмежування судових юрисдикцій слід здійснювати із урахуванням характеру (галузевої належності) спірних правовідносин. Також підтримуючи цей теоретичний підхід, категорично не можу погодитись на віднесення згаданих публічно-правових спорів до компетенції господарських судів. Інакше прийдеться визнати, що злочини у сфері економіки настільки тісно із нею пов’язані, що відповідні кримінальні справи також мали б розглядатись у порядку господарського судочинства.

Судова палата у господарських справах та Судова палата в адміністративних справах Верховного Суду України протягом трьох останніх років напрацювали практику, яка достатньо чітко показує межі між відповідними видами судової юрисдикції.

Одна із перших правових позицій була висловлена Верховним Судом України у липні 2006 року за результатами перегляду судових рішень у справі за позовом Фонду державного майна до Державного управління справами, державного підприємства та приватного підприємства про скасування розпорядження Державного управління справами щодо покладення на відповідне державне підприємство обов’язку відчужити певне нерухоме майно приватному підприємству. З першого погляду цей спір є майновим, торкається прав держави, з одного боку, та приватного підприємства, з іншого боку, а тому має розглядатись у порядку господарського судочинства. Проте, Судова палата у господарських справах Верховного Суду України (далі – Господарська палата) задекларувала таку позицію: державне підприємство перебуває із Державним управлінням справами у відносинах адміністративного підпорядкування, а тому спір належить до адміністративної юрисдикції (постанова від 18 липня 2006 року, у Єдиному державному реєстрі судових рішень України № 64394) [11, с. 31].

Господарська палата також установила позицію, що до господарської юрисдикції не належать спори з приводу владних управлінських дій чи бездіяльності, у тому числі і тих, що вчинені державою у ході реалізації своїх прав власності. Розглянувши скаргу на судові рішення у спорі за позовом Державного житлово-комунального підприємства Національної академії наук України до Голосіївської районної у м. Києві державної адміністрації про визнання недійсним акту передачі будівлі до комунальної власності, Господарська палата постановила, що цей спір не є господарським (постанова від 19 серпня 2008 року, у Єдиному державному реєстрі судових рішень України № 2161261) [11, с. 32].

На цих же підходах ґрунтуються і рішення Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України (далі – Адміністративна палата). Адміністративна палата неодноразово підкреслювала:  у відповідних  випадках спори з приводу реалізації державою (територіальною громадою) своїх прав власності мають розглядатись саме в адміністративних судах, а не господарських. До таких випадків, зокрема, належать ті, коли: держава чи територіальна громада відчужують свою власність із публічною метою, наприклад для розташування дипломатичного представництва іноземної держави  (постанова від 15 квітня 2008 року, у Єдиному державному реєстрі судових рішень України № 3399551); відчуження державної чи комунальної власності призводить до порушення публічних прав особи, зокрема її прав як члена територіальної громади (постанова від 15 квітня 2008 року, у Єдиному державному реєстрі судових рішень України № 3399551); особа, яка має намір отримати комунальну ділянку, вступає у спір із місцевою радою як представником громади, а не із самою громадою як власником (постанова від 25 березня 2008 року, у Єдиному державному реєстрі судових рішень України № 1874928) [11, с. 32].

За результатами розгляду однієї із скарг Адміністративна палата прямо вказала, що основним критерієм розмежування судових юрисдикцій є характер спірних правовідносин (постанова від 4 листопада 2008 року, у Віснику Верховного Суду України. – 2009. — №1). Ця позиція відповідає вітчизняним традиціям процесуального права, висновкам сучасної юридичної науки, і тому змінювати цю позицію шляхом внесення змін до процесуального законодавства, на мою думку, недоцільно. Публічно-правові спори з приводу державного регулювання економіки і далі мають розглядатись адміністративними судами [11, с. 32].

Одна із головних вимог юридичної техніки передбачає, що матеріал у правовому документі має бути викладений логічно. Проте при написанні законопроекту ця вимога була порушена. Так при перерахуванні публічно-правових спорів, які автори пропонують повернути до компетенції господарських судів, згадуються «справи, пов’язані державним регулюванням обігу цінних паперів та фондового ринку» та «справи щодо оскарження рішень, дій та бездіяльності суб’єктів державного регулювання та контролю підприємницької діяльності». На нашу думку, справи першої із названих категорій є підвидом у межах другої категорії справ. Тому розташовувати ці дві категорії справ на одному і тому ж рівні класифікаційного поділу неприпустимо. До того ж незрозуміло, чому у законопроекті спеціально згадані спори у сфері регулювання ринку цінних паперів, і не згадано спори з приводу державного регулювання у інших підгалузях економіки [11, с. 33].

Нелогічність законопроекту проявляється також у тому, що сформульовані у ньому поняття та приписи своїм обсягом не охоплюють реальний зміст суспільних відносин, на які законопроект спрямований.

По-перше, у пояснювальний записці автори законопроекту зазначили, що господарська юрисдикція має поширюватись на усі спори, які виникають із відносин розпорядження державною (комунальною) власністю, незалежно від форми такого розпорядження – через укладення договору чи через видання адміністративного акту. Однак, у самому тексті законопроекту до предмету діяльності господарських судів віднесено лише таке розпорядження об’єктами публічної власності, яке матиме форму господарського договору. Виходить, розпорядження у формі адміністративного акту залишиться за межами господарської юрисдикції.

По-друге, аналіз пояснювальної записки показує, що автори законопроекту мають намір поширити господарську юрисдикцію лише на ті публічно-правові спори, які пов’язані зі сферою господарювання. Однак, фактично за законопроектом перелік таких спорів значно ширший. Так, передбачається, що до компетенції господарських судів будуть включені усі «спори за заявами суб’єктів владних повноважень». Тобто до господарської юрисдикції будуть віднесені навіть заяви центрального органу виконавчої влади в галузі культури про обмеження або заборону публічного виконання чи публічного показу театральної постановки, якщо вона використовуються для закликів до ліквідації незалежності України; заяви органу державної влади, визначеного державним експертом з питань державної таємниці, про вилучення секретної інформації або її матеріальних носіїв у разі відмови власника укласти відповідний договір.

По-третє, викликає заперечення підхід, на основі якого автори законопроекту обирали публічно-правові спори, що підлягають включенню до господарської юрисдикції. Виходячи із законопроекту, одна група спорів відібрана із урахуванням функцій, що виконуються суб’єктами владних повноважень під час регулювання економіки (спори з приводу ліцензування, спори з приводу контрольної діяльності тощо). Інша ж група спорів відібрана за галуззю економіки, у якій може виникнути публічно-правовий спір (спори з приводу державного регулювання обігу цінних паперів). Тобто перелік таких спорів сформовано на основі різних критеріїв, що зумовило його внутрішню безсистемність та непослідовність.

По-четверте, обсяг деяких понять, що використані у законопроекті, невиправдано вужчий, а ніж обсяг понять, що закріплені у матеріальному законі. Так, поняття «державне регулювання та контроль за підприємницькою діяльністю» значно менший за обсягом у порівнянні із поняттям «державне регулювання та контроль за господарською діяльністю», що передбачене у Господарському кодексі України. Така розбіжність призведе до втрати системних зв’язків між нормами процесуального закону, із одного боку, та нормами матеріального закону, із іншого боку [11, с. 34].

У законопроекті 1403 також порушено термінологічну єдність, тобто одне і те ж державно-правове явище позначається різними термінами. Наприклад, в одних випадках для позначення владних органів використовується термін «суб’єкти владних повноважень», а в інших — «суб’єкти державного регулювання та контролю підприємницької діяльності». У свою чергу обидва ці терміни будуть «чужими» для чинної редакції Господарського процесуального кодексу України, яка оперує терміном «державні та інші органи» [11, с. 34].

Наведені недоліки законопроекту дають підстави стверджувати, що схвалений на його основі закон органічним елементом вітчизняної системи законодавства не стане і адекватного правового регулювання відповідних суспільних відносин не забезпечить. Втілення його положень призведе до втрати послідовності та наступності у судовій практиці Верховного Суду України. Неясність цього закону призведе до того, що громадянам буде важко передбачити наслідки його застосування.

Окремі питання, що на сьогодні виникають при розмежуванні видів судової юрисдикції на базі чинного процесуального законодавства, із успіхом вирішуються вищими спеціалізованими судами та Верховним Судом України. Немає потреби закріплювати напрацьовані цими судами правові позиції на рівні процесуального закону. Такі законодавчі зміни можуть призвести до виникнення нових юрисдикційних колізій. З метою узагальнення згаданих правових позицій та узгодженого доведення їх до відома судів нижчих інстанцій вищі спеціалізовані суди та Судова палата в адміністративних справах Верховного Суду України створили робочу групу із розробки проекту відповідного спільного інформаційного листа [11, с. 35].

Висновки

Особливості статусу господарського суду визначаються тим, що він є незалежним органом у вирішенні всіх господарських спорів, які виникають між юридичними особами, державними та іншими органами, а також у розгляді спорів про банкрутство (ст. З Закону України «Про господарські суди»).

Господарські суди входять в систему судів загальної юрисдикції як спеціалізовані і становлять єдину триланкову систему судів:

— місцеві господарські суди;

— апеляційні господарські суди;

Вищий господарський суд України.

У системі місцевих господарських судів України діють господарський суд Автономної Республіки Крим, господарські суди областей, міст Києва і Севастополя.

Господарським судам підвідомчі: 1) справи у спорах, що виникають при зміні, розірванні і виконанні господарських договорів та з інших підстав, а також у спорах про визнання недійсними актів з підстав, зазначених у законодавстві, крім: спорів про встановлення цін на продукцію ( товари), а також тарифів на послуги (виконання робіт), якщо ці ціни і тарифи відповідно до законодавства не можуть бути встановлені за угодою сторін; інших спорів, вирішення яких відповідно до законів України, міжнародних договорів та угод віднесено до відання інших органів; 2) справи про банкрутство; 3) справи за заявами органів Антимонопольного комітету України, Рахункової палати з питань віднесених законодавчими актами до їх компетенції.

Вищий господарський суд України є вищим судовим органом господарських судів України у здійсненні правосуддя в господарських відносинах.

Місцеві адміністративні суди – це спеціалізовані суди, які входять у систему судів загальної юрисдикції та здійснюють адміністративне провадження у встановленому законом порядку.

Місцеві адміністративні суди розглядатимуть справи, які виникатимуть із публічних правовідносин між громадянами, юридичними особами з одного боку, та органами державної влади, органами місцевого самоврядування, посадовими чи службовими особами – з іншого.

Місцеві адміністративні суди є судами І інстанції.

Місцеві адміністративні суди складаються з двох рівнів судів: місцеві загальні суди як адміністративні суди та окружні адміністративні суди. Поряд з Вищим адміністративним судом України вони вирішують адміністративні справи як суди першої інстанції.

В Україні дотепер не існувало в завершеному вигляді правового захисту фізичних осіб у відносинах з адміністративними органами. Правовий захист, що забезпечують адміністративні суди, спрямований не на покарання протиправної поведінки, а на поновлення законного стану. Пріоритети адміністративної юстиції полягають у сфері захисту прав громадянина, а не держави, що має сприяти зростанню довіри до судової влади в країні.

Після прийняття Кодексу адміністративного судочинства України, де перехідними встановлювалась розмежування компетенції судів, вищими органами судової влади були здійснені спроби врегулювати це питання із врахуванням норм Господарського процесуального кодексу.

Позицію вищих органів судової влади щодо цього викладено в інформаційному листі Верховного Суду України від 26.12.2005 №3.2.-2005, інформаційному листі Вищого господарського суду України від 25.11.2005 №01-8/2228, інформаційному листі Вищого господарського суду України від 07.02.2006 г. №01-8/301.

Станом на сьогодні, саме вищий судовий орган – Верховний суд України у своїх постановах роз’яснює особливості розмежування функцій суб’єктів  владних повноважень.

Як вбачається із усталеної судової практики, ухвали Вищого господарського суду України про відмову у прийнятті касаційної скарги та повернення касаційної скарги скаржнику з мотивів неможливості  розгляду у порядку господарського судочинства, оскільки справа підлягає розгляду у порядку адміністративного судочинства, цілком успішно переглядаються Верховним судом України, внаслідок чого касаційні скарги підлягають задоволенню, а ухвали ВГСУ — скасуванню.

Окремі питання, що на сьогодні виникають при розмежуванні видів судової юрисдикції на базі чинного процесуального законодавства, із успіхом вирішуються вищими спеціалізованими судами та Верховним Судом України. Немає потреби закріплювати напрацьовані цими судами правові позиції на рівні процесуального закону. Такі законодавчі зміни можуть призвести до виникнення нових юрисдикційних колізій. З метою узагальнення згаданих правових позицій та узгодженого доведення їх до відома судів нижчих інстанцій вищі спеціалізовані суди та Судова палата в адміністративних справах Верховного Суду України створили робочу групу із розробки проекту відповідного спільного інформаційного листа.

Список використаних джерел

  1. Господарський Кодекс України // Відомості Верховної Ради України. — 2003, N 18, N 19-20,  N 21-22
  2. Кодекс адміністративного судочинства України. — К.: Магістр-ХХI сторіччя, 2006. — 159, с.
  3. Адміністративне право України: Підручник. — К.: Юрінком Інтер, 2005. — 543, с.
  4. Адміністративне право України: Підручник. — Одеса: Юридична література, 2003. — 892, с.
  5. Адміністративне право України. Академічний курс: Підручник. У 2-х томах/ Ред. В. Б. Авер’янов (голова) та ін.; Нац. Академії Наук України, Ін-т держави і права ім. В.М.Корецького. -К.: Юридична думка , 2004 — Том 2: Особлива частина: Підручник. — 624 с.
  6. Адміністративне право України. Академічний курс: Підручник. У 2-х томах/ Ред. В. Б. Авер’янов (голова) та ін.; Нац. Академії Наук України, Ін-т держави і права ім. В.М.Корецького. — К.: Юридична думка , 2004 — Том 1: Загальна частина. — 583, с.
  7. Балюк І. А. Господарське процесуальне право: Навч.-метод. посібник для самост. вивч. дисц. — К.: КНЕУ, 2002. — 248 с.
  8. Беленчук І. А. Адміністративне право України: Навчальний посібник -К.: А.С.К., 2004. -175 с.
  9. Колпаков В. К. Адміністративне право України: Підручник. — К.: Юрінком Інтер, 2003. — 543 с.
  10. Коліушко І., Куйбіда Р., Господарські та адміністративні суди // Юридичний Вісник України. – 2006. — № 11. – с. 47-49
  11. Пасенюк О. Юрисдикційна контрреформа – шлях до регресу // Вісник Вищого адміністративного суду України. – 2009. — № 3. – с. 27-35
  12. Чернадчук В.Д., Сухонос В.В., Нагребельний В.П., Лук’янець Д.М. Господарське процесуальне право України. — Університетська книга, 2009. — 380 с.
  13. Щербина В. С.   Господарське право: Підручник; М-во освіти і науки України . — К.: Юрінком Інтер, 2005. – 314 с.